УДК 883.3(09)”20” Ірина ДМИТРІВ У статті досліджуються ...dspu.edu.ua/ddpu/biblioteka/chutach/fnv/problemy... · таємниця, завдяки

УДК 883.3(09)”20”

Д 57

Ірина ДМИТРІВ

ХРИСТОЛОГІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ-”ЛОГОСІВЦІВ”

У статті досліджуються особливості христологічної

інтерпретації християнських символів, мотивів та образів у поетичній творчості письменників-”логосівців”. Окреслюється світоглядна панорама католицьких авторів, яка впливала на специфіку художньої рецепції християнської символіки у їхніх творах, розглядаються естетичні, релігійні та національні принципи, які лягли в основу багатоаспектної діяльності “Логосу”. У поетичній спадщині Григора Лужницького, о. Василя Мельника (Лімниченка), о. Степана Семчука та Ореста Петрійчука визначаються основні символічні константи, з’ясовуються особливості символізації біблійних образів і подій, простежується специфіка проекції біблійних подій на український ґрунт.

Ключові слова: група “Логос”, католицизм, поетика, символ, христологія.

Літературне життя Західної України міжвоєнного періоду

ХХ століття характеризується великим розмаїттям літературних угруповань, художніх концепцій, стилів і напрямів. У цій ідейно-художній мозаїці особливе місце посідали католицькі письменники, які на теренах Західної України об’єдналися у групу “Логос”. Вони формувалися й активізували свою діяльність під впливом політичного загальнокультурного розвитку католицького руху, за підтримки католицької ієрархії, її організації, релігійних товариств, преси і видавництв. Ідейні засади творчості логосівців – християнська мораль, популяризація релігійної тематики та християнської етики.

Деякий час художня творчість “логосівців” була поза межами наукових зацікавлень літературознавців. Лише за

© Дмитрів Ірина, 2009

ХРИСТОЛОГІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ТВОРЧОСТІ 5

останні роки в Україні здійснено ряд досліджень, завдяки яким творці українського варіанту “католицької літератури”, а серед них письменники “Логосу”, зайняли належне місце в історії української літератури. Творчості “логосівців” присвятили свої дослідження літературні критики, які творили у період активної діяльності “Логосу”. Так, наприклад, Теофіль Коструба у статті “Що таке “католицька література”. Огляд української літератури в 1918 – 1938 рр” аналізує творчий доробок письменників “Логосу” в контексті тогочасного літературного процесу [14]. До творчості Григора Лужницького, Василя Мельника (Лімниченка), Степана Семчука зверталися також літературознавці Леонід Рудницький [26], Ярослав Розумний [24], Ярослав Грицков’ян [5 – 6], Тарас Салига [27], Степан Хороб, Олег Купчинський [15], Володимир Микитюк [19], вони досліджували їхню творчість уже після 1990 року.

Непересічну наукову вартість мають наукові розвідки Миколи Ільницького, в яких він дає системне, цілісне, об’єктивне бачення місця “логосівців” у літературному процесі Західної України між двома світовими війнами [12 – 13].

Праці Ярослава Грицков’яна [5 – 6], Богдана Романенчука [25], Оксани Веретюк [1], Тараса Салиги [27] подають історико-літературний аналіз діяльності “Логосу”. До детальнішого літературознавчого осмислення художньої спадщини “логосівців” спричинилися дослідження Лілії Гром’як та Наталії Вівчарик.

Лілія Гром’як розглянула творчість “логосівців” у контексті християнської ідеології та національного самоусвідомлення, яке було притаманне міжвоєнному періодові ХХ століття [7 – 10]. До того ж, дослідниця намагалася визначити домінантні мотиви у поезії “логосівців”, простежити жанрові особливості їхньої творчості. Л. Гром’як найбільше уваги приділила вивченню творчої спадщини о. Василя Мельника (Лімниченка), охопивши майже усі грані його творчої та громадської діяльності.

Ідейно-естетичну концепцію творчості “Логосу” досліджувала Наталія Вівчарик [2 – 4]. На тлі “Логосу”

ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНИХ НАУК. ВИПУСК 24. ФІЛОЛОГІЯ 6

дослідниця виокремила постать Григора Лужницького, зробила спробу комплексного аналізу прозової, драматичної та поетичної спадщини письменника з метою докладного та всебічного вивчення й інтерпретації його художніх творів.

Однак творчість “логосівців” потребує ґрунтовнішого осягнення на тлі розвитку української літератури міжвоєнного періоду ХХ століття, оскільки їхня діяльність відзначалася підвищеною активністю, багатоаспектністю і християнською спрямованістю. Тому актуальність нашого дослідження полягає у необхідності аналізу творів “логосівців” у контексті християнської традиції. Варто зазначити, що християнські теми, мотиви, образи, символи були найбільш поширеними у їхній творчості, більше того, здійснювалася певна проекція подій біблійних на тогочасну українську історію, а образ Христа представлений найповніше і трактується поетами як символічна повнота. Тому новизна статті полягає в тому, що вперше зроблено спробу христологічної інтерпретації поезії Григора Лужницького, о. Василя Мельника (Лімниченка), о. Степана Семчука та Ореста Петрійчука.

Метою дослідження є синтетичне представлення символічних констант, християнських тем, образів, мотивів у поетичній творчості “логосівців”.

Звідси випливають конкретні завдання дослідження: окреслити ідейно-художні особливості творчості письменників групи “Логос”, виокремити, систематизувати та про-інтерпретувати поетичні образи-символи з позицій христології.

Творчість кожного письменника-”логосівця” характеризується тяжінням до біблійних сюжетів та образів, навіть більше, бо майже усі проблеми особистого, суспільного чи національного характеру вирішуються з християнських позицій, фундаментом яких є Біблія, а особливо Новий Завіт. У художніх творах “логосівців” євангельські образи-символи є домінантними, вони є своєрідним “наріжним каменем”, на якому будується сюжет, здійснюється колізія, ставиться і вирішується проблема.

Р. Мних, аналізуючи проблему символу в сучасному літературознавстві, висловлює твердження, що біблійна


символіка у художньому творі завжди виражає сутність діалогу між Богом і людиною, тобто між смислом існування і самим існуванням. Дослідник вважає, що біблійний символ є “мостом” між Богом і людиною, “дорогою” до Бога [20, 87].

Богослов’я символу знаходить своє межове завершення у христології. Символ тут не розуміється ні як вказуючий знак, ні як умовний посередник. У ньому повністю зникає статистика. “Символ – це те, що діє і виходить назустріч. В особі Христа символ обіймає собою весь світ, являючи йому з Божих надр істинну любов, якою є сам Бог. Діюча Божа любов, яка сходить до людини у кенотичній жертовності, є те, що у святоотцівському розумінні називається символом” [23, 349].

У Новому Завіті найбільш поширеними є такі христологічні символи: Син Давидів, Син Людський, Чоловік Неба, Месія, Син Божий, Цар, Логос. Є також інші символи, які володіють більшим або меншим значенням.

Оскільки євангельський символ перебуває у тісному взаємозв’язку з багатьма символічними категоріями, варто з’ясувати спільне і відмінне між символом релігійним, символом християнським, символом біблійним і символом євангельським.

Найповнішою і найширшою категорією є символ релігійний. “Символізм релігійний – об’єктивування релігійних уявлень в образних структурах, які містять у собі вказівку на зміст цих уявлень у вигляді нерозгорнутих знаків, символів. Такими знаками є предмети культу, ритуальні дії, релігійна лексика (Бог, дух, благодать тощо), священні тексти. Символізм релігійний є таємничим і міфологізованим позначенням надприродного. У релігійному контексті знаходять також символізований вираз усвідомлення й переживання людиною вищих соціокультурних цінностей. Образність і загальнолюдська адресованість надають символізмові релігійному психологічної привабливості і виповнювальної значущості” [29, 580].

Мірча Еліаде у дослідженні “Примітки щодо релігійного символізму” пише, що релігійні символи розкривають дивовижний, непоясненний бік життя і разом з тим священний


вимір людського існування. “Розшифроване” у світлі релігійних символів людське життя і саме виявляє свій темний аспект: воно прийшло “з того боку”, звіддалік: воно божественне в тому розумінні, що воно – творіння богів чи надприродних істот [11, 459].

Символізм релігійний у свою чергу породжує символізм християнський, який є складовою символізму релігійного, проте з обмеженням до християнської релігії у найрізноманітніших її проявах. Мірча Еліаде зауважує, що дехто з отців працеркви збагнув вигідність схожості між символами, запропонованими християнством, і символами, що належать всьому людству. Звертаючись до тих, хто заперечує воскресіння мертвих, Теофіл Антіохійський говорить про знаки, які їм дав Бог у великих космічних ритмах, – пори року, дні і ночі: “Хіба не існує воскресіння насіння і плодів?” Для Климента Римського “день і ніч показують нам воскресіння; ніч лягає спати, день прокидається; день іде геть, приходить ніч.” Для апологетів християнства символи несли в собі послання: вони показували священне через космічні ритми. Момент істини, подарований вірою, не знищував дохристиянські значення символів, він лише надавав їм нового сенсу. Звісно, для віруючого це нове значення затьмарювало всі інші: воно єдине робило значущим символ, перетворювало його на момент істини [11, 73].

Творчість “логосівців” сповнена християнської символіки, оскільки у їхніх творах часто зустрічаємо християнські обряди, елементи церковних богослужень. Наприклад, о. Василь Мельник-Лімниченко переспівує молебні стихири до Богородиці у поезії “За всіх молишися, Благая…”, а у творчій спадщині Ореста Петрійчука (О. Моха) прочитуємо елементи сповіді, Літургії Жертви, у Степана Семчука знаходимо євхаристійну символіку, є вкраплення з Хресної дороги та Утрені Страстей Господніх.

Крім того, необхідно розрізняти у художньому творі символ християнський і символ біблійний. Попри те, що християнська символіка має біблійні корені, вона є поняттям ширшим, оскільки має ще літургічні, агіографічні джерела.


О. Мень дає таке визначення біблійного символу: “Біблійні символи – це словесні, предметні та інші знаки, які відображають вищу духовну реальність. Релігійний символ необхідний там, де абстрактній, логічній системі не під силу висловити реальність. Антиномія біблійного символу полягає у тому, що він виражає те, чого не можна виразити, тому за своєю суттю він близький до міфологеми і догмату. У символах слова і образи тимчасового буття передають таємниці буття вічного” [18, 107].

До біблійних словесних символів О. Мень відносить Божі імена, а також антропоморфізми, соціоморфізми в Біблії, натуроморфні біблійні образи, які покликані сповіщати про Бога Живого. Глибоко символічними є і таємниці метаісторії, зафіксовані у Пролозі Книги Буття, у пророків та в Одкровенні. Символічна мова притаманна апокаліптичній літературі. Нерідко автори вдаються до парадоксів концептуальної символіки. Символічними є також “просторові” образи Біблії (Бог, який перебуває “на небесах”; Христос, який “приходить” у наш світ) [18, 107].

Через символ біблійний приходимо до символу євангельського. Характерною ознакою біблійних символів є тісний зв’язок між Завітами: старозавітній символ має свій глибокий вияв у Новому Завіті, натомість новозавітний символ сягає своїми коренями старозавітних часів. Наприклад, старозавітній Адам приніс у світ гріх і смерть, а новозавітній Адам – Христос повернув світові життя і ласку; як Мойсей підніс змію у пустині, так Христос був піднесений на хресті; як Йона три дні перебував у рибі, так Син Людський перебував у гробі.

Серед великого розмаїття євангельських символів особливе місце посідають символи Христового імені. У посланні до филип’ян апостол Павло пише: “Тому і Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі… і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Отця” (Флп. 2, 9-11). Називаючи ім’я Бога, людина актуалізує пам’ять про Нього. “Пам’ять про Бога – це зустріч в Імені двох


енергій – Божественної і людської, актуалізація присутності Божества у людині” [23, 330].

Саме найменування Бога можливе лише тому, що він являється світові у своїх розумних енергіях, які несуть смисл і є доступні людині. Тому у звуках Імені відображається досвід зустрічі і спілкування з особистим Богом у Його могутності. У цій живій близькості до Бога проявляється діяльність Імені. Іменем здійснюється заклик до богоспілкування, і молитва здійснюється в Імені і через Ім’я. У молитовному аспекті імені яскраво відбивається його символічна природа. “Божественні імена можливі тільки тому, що Бог, виходячи зі своєї неприступності і відкриваючи своє Ім’я людям, стає доступним у нетварних енергіях, а людина, молитовно звернена до Одкровення, відповідає Йому силами своєї тварно-чуттєвої природи, висловлюючи у словах і образах досвід зустрічі з Творцем” [23, 313].

Пауль Тілліх зауважує, що у божественних іменах є певна таємниця, завдяки якій імена перевершують самих себе і стають символічними [30, 258]. Символічні імена Христа (Добрий Пастир, Альфа і Омега, Жива Вода, Світло світу і т.д.) допомагають пізнати божественну природу Христа і мету Його приходу на землю.

Станіслав Падевський пропонує класифікацію символів Христа, в основу якої покладено різні аспекти поглядів на Божественну Особу [22, 108 –109].

– Христос у співвідношенні до Бога Отця: Син Божий, Слово Бога, Образ Божий.

– Символи, що виявляють ставлення Христа до Церкви: Голова Церкви, Наречений, Архієрей.

– Символи фігур, провісників Христа: Месія, Син Чоловічий, Страждаючий Слуга Господній.

– Символи, що стосуються створеного і відкупленого Христом світу: Первородний усякого створіння, Первенець воскреслих.

– Символи метафізичні: Дорога, Істина, Життя, Альфа і Омега.


– Символи політичні: Цар, Князь, Повновладний Законодатель, Суддя.

– Символи професійні: Пастир, Сіяч, Лікар, Учитель. – Символи, взяті з флори і фауни: Агнець, Лев, Риба,

Мідний Вуж, Пагін, Гілка, Виноград. – Символи зоряні: Світло, Сонце, Досвітня Зірка. – Символи матеріально-речові: Храм, Наріжний Камінь,

Склепінний Ключ, Камінь спотикання, Скеля, Брама, Хліб, Жива Вода, Духовний Меч, Гостра Стріла, Ключ, Човен.

– Символи казкові: Гриф, Пелікан, Фенікс, Єдиноріг. Пауль Тілліх вважає, що релігійні символи відкривають

божественне людині і божественному людину. Наприклад, якщо Бог символізується як “Отець”, то Його у такий спосіб підводять до людських взаємин батька і дитини. Але, з іншого боку, такі людські взаємини освячуються. Якщо ж говориться про Бога як «Царя», то тут ідеться про священний характер царствування. Якщо самоманіфестацію Бога називають “Словом”, то цим не лише символізується зв’язок людини з Богом, а й підкреслюється святість всіх слів як духовного вираження [30, 256 – 257].

У творах поетів-логосівців теж знаходимо символічні імена Христа. Ось, наприклад, у поезії Степана Семчука Бог названий Красою, Любов’ю (А Він воскрес, а Він воскрес! / Сріблиться небо ластівками. / З пробитих рук лучі, вогні. / Усі краї…усі землі…/ Йому – Красі, Йому – Любові / Прийдіте – поклонімся!); Царем (Хочемо стати народом славним, / народом вірним в чести віків! / віримо твердо: будучність наша / з Тобою, Христе, Царю світів!); Життєдайним Рухом, Борцем, Паном і Господом, Творцем ( Дух над тобою крила розслав, / світив, яснів, сіяв / безмежний відвічний Рух, / той перший, Найперший зі всіх / всесильний Борець, / твій Пан і Господь твій, Бог Творець!; Ти всьому почин дав, / Ти все владів, / все панував – / Ти вічний Рух, / Життя й Борець – / Ти звершений Дух, / Почин, Кінець…). Орест Петрійчук теж використовує символіку Божого імені, називаючи Христа Світлом, Правдою, Огнивом Віри. Поет Василь Мельник виділяє для себе аспект мучеництва, тому пише: “В святилищі столітнього терему /


Перегоріли свічі, / А з Мученика блиски діядему / на наші впали вічі…”. Як і вищеназвані автори, Василь Мельник-Лімниченко традиційно називає Христа Сонцем, Словом, Правдою (І будеш бодро, рвучо йти / До Сонця вже, не до світил!; Нове Слово з Небес затремтіло…) .

Проте у творах “логосівців” найповніше представлений образ-символ Ісуса Христа, а точніше – “страждущого” Христа. Цей інтерес до образу Месії є цілком виправданий для митця будь-якої епохи, не кажучи вже про митця ХХ століття, “адже у періоди соціально-політичної нестабільності, принципового руйнування основних критеріїв суспільної свідомості євангельські персонажі в силу своєї загальновідомості часто відіграють роль абсолютних етичних орієнтирів, зрозумілих і прийнятних для основної частини суспільства” [21, 24].

Для поетів групи “Логос” християнство не лише ідеологія, культура, а в першу чергу – особа Христа, яка повноправно поєднала у собі Божі і людські прикмети. Взявши людське тіло, Бог максимально наблизився до людини. Чи не найповніше нероздільність Божого й людського виявляється у Христі страждаючому. Як і кожна людина, Христос жахається мученичої смерті, відчуває біль, страх. Тому цей образ Христа розп’ятого такий близький кожній людині, яка переживає певні труднощі.

Гей шлях, мій шлях, яким я гірко йшов Й ніщо, ніщо на ньому не найшов, Хіба терни, хіба самі хрести Такі важкі, що й годі їх нести. Та там, он там, на моєму шляху В таку пору, прискорбну та лиху, Сумний Христос привидівся мені, Сумний Христос з хрестом на рамені! [17, 112] Людина, яка терпеливо страждає, наближається у такий

спосіб до Бога, “обожується”, що є метою кожного християнина. У творах “логосівців” у рамках християнської традиції показано цей шлях Бога до людини, а також шлях людини до Бога через Голготу, хрест, терновий вінок, хресну


дорогу. І дуже часто у поезії йдеться не лише про особисте спасіння, а про порятунок своєї землі, Церкви, нації.

Прикметно, що об’єктом творчої уваги “логосівців” стало не лише розп’яття, а весь хресний шлях аж до воскресіння. У Степана Семчука є цикл віршів “Зрада”, де поет описує торжественний в’їзд Христа в Єрусалим під оклики “Осанна!”, а в цей час Юда задумує видати Учителя поцілунком. Далі за хронологією євангельських подій є молитва Христа у Гетсиманському городі.

Напружені руки благально до неба – Жахливою хвиллю дрожали уста: – Мій Отче! Мій Отче! Хай мине ця чаша Мене у цій хвилі… як воля Твоя [28, 38]. Степан Семчук показує також муки сумління зрадника та

жорстокість юрби, яка виносить засуд смерті для свого Бога. Людина у певний спосіб також відтворює хресний шлях

Христа, коли тремтить перед неминучим нещастям, коли переживає зраду, підступ, коли її зрікаються ті, на кого вона покладається.

Оскільки у творах “логосівців” хрест тлумачиться винятково в дусі християнської традиції, то пригадаємо її істотні моменти. “По-перше, християнська догматика відносить хрест до тайни віри. У цій тайні “розрізнені дві сторони: це тайна радості та скорботи, тайна слави та ганьби”. По-друге, християнські екзегети пов’язували з хрестом головні догмати християнства. По-третє, оскільки символ володіє невичерпністю смислів, то християнська думка пов’язує з хрестом широку семантичну гаму. Хрест є символом віри, жертовної любові, надії, спасіння, страждання, символом торжества духа над тілом, символом приналежності до християнства як віросповідання” [16, 177].

Отже, можна зробити висновки, що у поезії “логосівців” образ-символ Христа представлений найповніше і трактується як символічна повнота. Найповніше у їхній творчості представлено образ-символ “страждущого” Христа і хреста. Прикметно, що об’єктом творчої уваги “логосівців” було не лише розп’яття, а весь хресний шлях аж до воскресіння.


У статті виокремлено такі найважливіші аспекти символічних значень Христа і хреста: символ віри; символ надії на порятунок; символ любові Бога до людей; символ страждання; символ спасіння; провісник воскресіння; провісник смерті; символ перемоги, покрову; символ життєвого шляху людини. Крім цих мегасимволів автори вдаються до Богородичної символіки, яка теж часто використовується у поетичному доробку аналізованих авторів. Символічним є введення в поетичний текст ангельських образів та святих осіб. У творчості “логосівців” релігійний символ функціонує також завдяки символізації предметів культу (хрест, дзвін, каплиця), ритуальних дій (кадження, хрещення), релігійної лексики (Бог, Дух, благодать, ангел), священних текстів. Усе це може стати предметом цілком самостійних наукових розвідок.

Однак вся ієрархія християнської символіки прямо чи опосередковано свідчить про Христа, підводить нас до його особи, бо як у біблійній історії він є Початком і Кінцем, так і у творчості “логосівців” він є центральною особою, в якій міститься повнота людського і божественного буття.

Література

1. Веретюк О. Українське літературне життя у міжвоєнній Польщі.– Тернопіль, 2001.– 123 с.

2. Вівчарик Н. М. Ідейно-філософська концепція літературного угруповання “Логос”// Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Збірник наукових праць. Випуск ХІІ. – Рівне: Перспектива, 2002. – С. 152-160.

3. Вівчарик Н. М. Літературне угруповання “Логос”: ідейно-естетичний та художній досвід // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України. Випуск 4. – К.: Видавництво Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, 2003. – С. 137-142.

4. Вівчарик Н. М. Особливості поетичної творчості Григора Лужницького // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – № 9 – С. 154-158.

5. Грицков’ян Я. Українська католицька література 1919-1939 рр. // Богословія. – 1990. – № 54. – С. 137-145.

6. Грицков’ян Я. Українські католицькі письменники міжвоєнного двадцятиліття: Група “Логос” // Записки НТШ. Праці філологічної секції. – Львів, 1995. – Т. ССХХІХ. – С. 170-178.


7. Гром’як Л. М. Ідейно-естетична концепція журналу “Поступ” // Наукові записки ТДПУ. Серія: Літературознавство. Вип. 4. – Тернопіль, 1999. – С. 130-135.

8. Гром’як Л. М. Концепція християнсько-католицької літератури і проза Василя Мельника-Лімниченка // Наукові записки ТДПУ. Серія: Літературознавство. Вип. 1. – Тернопіль, 1998. – С. 33- 43.

9. Гром’як Л.М. Поезія С. Семчука в світлі концепції християнсько-католицької літератури // Наукові записки ТДПУ. Серія: Літературознавство. Вип. 5 – Тернопіль, 1999. – С. 115-129.

10. Гром’як Л. М. Про історично-культурні виміри творчості письменників об’єднання “Логос” // Наукові записки ТДПУ. Серія: Літературознавство. Вип. 2 – Тернопіль, 1998. – С. 48-54.

11. Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії; Мефістофель і андрогін; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 591 с.

12. Ільницький М. “Між двома війнами…” Західноукраїнська та еміграційна поезія 20-30 років ХХ століття // Дзвін. – 2005. – № 4. – С. 113-121.

13. Ільницький М. Між двох світових, літературний процес 20-х рр. у Західній Україні // Дзвін. – 2005. – № 2. – С. 123-137.

14. Коструба Т. Що таке “католицька література”. Огляд української літератури в 1918-1938 рр. // Життя і Слово. Квартальник для релігії й культури. – Ватерфорд, 1948. – Ч. 1-2. – С. 55-68; 115-126, Ч. 3-4. – С. 238-250.

15. Купчинський О. Наш Лужницький // Записки НТШ: Збірник праць і матеріалів на пошану Григорія Лужницького. – Львів-Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1996. – Т. ССХІІ. – С. 243-253.

16. Лисий І. Я. Семантика хреста в українському релігійному мистецтві // Образ Христа в українській культурі. Видання 2-ге / В. С. Горський, Ю. І. Сватко, О. Б. Киричок та ін. – К.: Вид. Дім “КМ Академія”, 2003. – С. 175-189.

17. Мельник Василь, отець (Василь Лімниченко). Релігія і життя (позія, проза, драма, публіцистика, релігійні статті) / За заг. ред. проф. Р. Гром’яка. Упорядник і післямова Л. Гром’як. – Тернопіль. – Б. в. – 1999. – 830 с.

18. Мень А. Библиологический словарь. Том третий. – М.: Фонд имени Александра Меня, 2002. – С. 106-108.

19. Микитюк В. Українська католицька критика міжвоєнного двадцятиліття // НТШ. Літературознавчі та історичні студії. Матеріали конференцій. – Львів, 2002. – Том 14. – С. 252-265.


20. Мних Р. Категория символа и библейская символика в поэзии ХХ века. – Lublin: UMCS, 2002. – 258 с.

21. Нямцу А. Євангельські мотиви у світовій літературі (теоретичні аспекти) // Біблія і література. – 2000. – № 1. – С. 21-25.

22. Падевський С. Символи Христа. – Львів: Добра книжка, 2001. – 110 с.

23. Пилипенко Е. Святоотеческое богословие символа // Альфа и омега. – 2001. – № 1. – С. 328-349; № 2. – С. 310-333.

24. Розумний Я. Від символізму до екзистенціялізму: християнські елементи в українській поезії двадцятого століття // Збірник праць Ювілейного Конґресу у 1000-ліття хрищення Руси-України. – Мюнхен, 1988-1989. – С.491-513.

25. Романенчук Б. Західноукраїнська література між двома світовими війнами: 1919-1941 роки // Записки НТШ: Збірник праць і матеріалів на пошану Григорія Лужницького. – Львів-Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1996. – Т. ССХІІ. – С.232-255.

26. Рудницький Л. Поезія Григора Меріяма-Лужницького // Записки НТШ. Праці філологічної секції. – Львів, 1995. – Т. ССХХІХ. – С.154-169.

27. Салига Т. Григор Лужницький і літературна група “Логос” // Дванадцять листів о.Андрея Шептицького до матері. – Львів: Світ, 1994. – С. 69-78.

28. Семчук Степан, отець. Воскресіння: Пісні зриву. – Жовква: Вогонь, 1927. – 49 с.

29. Символ // Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – С. 580.

30. Тиллих П. Систематическое богословие. – СПб.: Алетейя, 1998. – 488 с.

31. Хороб С. Із когорти сподвижників (Ідейно-естетичні концепції творчості Григора Лужницького) // Лужницький Г. Вибране. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 5-10.

Ирина Дмитрив. Христологическая интерпретация

творчества поэтов “логосевцев”. В статье исследуются особенности христологической интерпретации христианских символов, мотивов и образов в поэтическом творчестве украинских католических писателей-“логосевцев”. Особое внимание уделяется мировоззренческой панораме католических авторов, повлиявшей на специфику художественной рецепции христианской символики в их произведениях, рассматриваются


эстетические, религиозные и национальные принципы, которые лежат в основе разнообразной деятельности “Логоса”. В поэтическом наследии Григора Лужницкого, о. Василия Мельника (Лимниченко), о. Степана Семчука и Ореста Петрийчука обозначаются символические константы, выясняются особенности символизации библейских образов и событий, прослеживается специфика проекций библейских событий на украинскую почву.

Ключевые слова: группа “Логос”, католицизм, поэтика, символ, христология.

Iryna Dmytriv. Christological interpretation of the poets’

works, representatives of the “Logos-group”. The article is devoted to the study of the Christology interpretation of Christian symbols, motifs and images in the poetic writings of Ukrainian Catholic writers of the so-called “Logos-group”. We try to sketch the spectrum of the views and ideas of the Ukrainian Catholic authors under consideration, especially those who influenced their artistic reception of Christian symbolism and aesthetic, religious and national principles making the basis of poly-aspect “Logos” activities. In the process of our research we have seen how in the writings of Hryhor Luzhnycky, Fr. Vasyl Melnyk (Limnychenko), Fr. Stepan Semchuk and Orest Petriychuk the principal symbolic constants are defined, the characteristic traits of the symbolization of biblical images and events are worked out, the peculiar features of the projection of biblical events upon the Ukrainian ground are traced.

Keywords: “Logos” group, Catholicism, poetics, symbol, Christology.

УДК 821.161.2(477.83) “ХІХ”

Ш 18

Олег ШАЛАТА

ТЕОРІЯ ТРАДИЦІЙНИХ СЮЖЕТІВ ТА ОБРАЗІВ (ТСО) У ПЕРСПЕКТИВІ ФРАНКОЗНАВСТВА

Статтю присвячено потенційним задаткам теорії

традиційних сюжетів та образів (ТСО), розробленої школою чернівецьких літературознавців на чолі з проф. А.Волковим, і її можливостям у дослідженні питань франкознавчої компа-ративістики. Подається критичний відгук на колективну монографію “Традиційні сюжети та образи” (Чернівці, 2004). Розглядається вплив І.Франка на формування в Україні окремих ТСО, характеризуються окремі Франкові погляди на порівняльне літературознавство.

Ключові слова: традиційні сюжети і образи, порівняльне літературознавство, класифікація сюжетів, франкознавство.

Підсумком багаторічної праці групи чернівецьких науковців

на чолі з відомим літературознавцем А. Волковим у галузі літературної компаративістики стала колективна монографія “Традиційні сюжети і образи: Дослідження” (Чернівці, 2004). Видання заповнює прогалину напрацювання в Україні однієї з найактуальніших проблем методики й теорії літературознавства, а тому обране об’єктом статті. Виходячи із постульованого А. Волковим “національного первня” будь-якого ТСО, бачиться логічним постулювати й фольклорні корені окремих ТСО, а під цим кутом зору – віднаходити конкретні мовно-культурні реалії щодо їх появи, що визначає наукову новизну, а водночас – й актуальність, оскільки може стосуватися реалій українських ТСО. Мета статті – двояка: подати ілюстрований опис становлення лінгвістичної й літературознавчої компаративістики у проекції на історію філології від доби Просвітництва до часу І. Франка, а крім того – послужити критичним відгуком на згадану монографію.

© Шалата Олег, 2009

ТЕОРІЯ ТРАДИЦІЙНИХ СЮЖЕТІВ ТА ОБРАЗІВ (ТСО)... 19

“Завдяки” ученим-схоластам, які послуговувалися середньовічною латиною, термін класичної латинської граматики subjectum був абстрагований у дидактизм (уперше – в 1361 році Н. Хорезмським); [8, 721]. “Підмет“ мовознавства набув значення “предмету” загальної філософії і – через її методотворчі функції – літературознавства (“сюжет”). Просвітництво теж долучилося до трактування “сюжету”: “...драматурги французького класицизму і Просвітництва... під сюжетом розуміли запозичені з минулого “історії”, котрі драматург міг по-різному розкривати в ході сценічної дії...” [2, 306]. А нормалізувала поняття “сюжет” виплекана у германськомовній науці компаративістика: “У 19 ст. розуміння терміна “сюжет” змінилося. Представники міґраційної теорії та мітологічної школи знаходили у творах фольклору, древньої та середньовікової літератури народів більшу схожість у відношеннях та діях персонажів чи, інакше, схожість розповідних “мотивів”, і вони намагалися пояснювати її запозиченням “мотивів” або спільністю їх історичного генезису. Продовжуючи їхню традицію, Олександр Веселовский запропонував розрізняти… “сюжети” як поєднання “мотивів” [2, 306].

Запозичення сюжетів (та образів) унаслідок часо-просторових переміщень І. Франко називає “вандрівками”, саме так перекладаючи інтернаціоналізм “міґрації”. На працю В. Клоустона “Popular tales and fictions, their migrations and transformations” Франко посилається як на “Вандрівку казок”.

Упродовж таких “вандрівок” оригінал видозмінювався й набував розмаїтих якостей, які століттями досліджувала філологічна компаративістика різними методами. Відносно новітній, цей метод ґрунтується на теорії традиційних сюжетів та образів (ТСО), напрацьованій колективом літературознавців під керівництвом професора А. Волкова у Чернівецькому національному університеті імені Ю. Федьковича [4]. Обравши компаративістичним мірилом критерії “традиційних сюжетів та образів”, А. Волков та його школа, по суті, розвивають учення О. Веселовського і, водночас, ідеї М. Драгоманова та І. Франка, розробляють структуралістичну методику порівняльного літературознавства, досліджуючи не так цілісний твір, як, головним чином, ті складники його структури, які можна приймати за літературні універсалії. У “Теоретичному вступі”


А. Волков зазначає, що “Веселовський синтезував типологічний підхід з положеннями міґраційної школи” і “незалежно від англійських вчених прийшов до ідеї самостійного постання фольклорних феноменів у різних народів” [4, 14]. Про це свідчить у “Curriculum vitae” (1893) й Іван Франко: “Під впливом професора Драгоманова... я зайнявся новітнім порівняльним літературознавством і фольклором, з запалом читав твори Бенфея, Лібрехта і особливо Веселовського, Драгоманова та інших, що прокладали нові шляхи” [6, т. 29, 82]. Дійсне, одначе, й інше: попри всю наукову значущість доробку О.Веселовського, – до речі, українця з походження, – його погляди й висновки не були незалежними від думок німецьких учених. Із німецькомовних джерел щедро черпали і М. Драгоманов, й І. Франко, оскільки, як недвозначно зауважує А. Волков, “в ХІХ ст. німецькомовна наука передувала в гуманітарних дослідженнях” [4, 7].

До акценту проф. А. Волкова на засадничій для України компаративістичній діяльності М.Драгоманова [4, 8] можна лише додати, що засади останнього в Україні найбільше реалізовував І. Франко. У 1894 р., оцінюючи виданий В. Антоновичем та М. Драгомановим збірник українських історичних пісень (1874) – видання, як вважав, “критичне і науковим апаратом обставлене”, – письменник не без гіркоти нарікає на майже відсутній прогрес в українській літературній компаративістиці: “...навіть того багатого апарату історичного – порівнявчо-літературного, що згромаджений у згаданому виданні, пізніші робітники далеко не визискали...” [6, т. 29, 195]. Теорія ТСО, враховуючи українську (перекладну) рецепцію, на формування якої відчутно впливав І. Франко, покликана продовжити справу вітчизняних і світових попередників у напрацюванні й систематизації порівняльно-історичних літературознавчих досліджень.

Застосування теорії ТСО А. Волкова та його школи у франкознавстві тим важливіше, що досі масштаб Франкового знайомства зі, скажімо, германськомовними літературами повністю не опрацьований. У підрозділі “Основні питання компаративістики” А.Волков спиняється на дослідженнях представників різних європейських компаративістичних шкіл, а


що всім чи майже всім їм присвячував свого часу критичні зауваги Іван Франко, то не можна не подивуватися, як багато матеріалу довелося і ще доведеться переосмислити і скільки ще досліджень можна і треба провести та опублікувати. Адже в часи “антибуржуазної” ідеології так і не було дано об’єктивної оцінки ролі І. Франка у витворенні в Україні рецепції творчості братів Ґрімм, Г.-Х. Андерсена, Т. Бенфея, М. Мюллера, В. Клоустона, Е. Тейлора, А. Ланга, Е. Коскена, Ґ. Паріса, десятків інших західноєвропейських, американських і слов’янських учених!

У підрозділі “Теорія традиційних сюжетів та образів” А. Волков послідовно подає виважені розмірковування, вступні пояснення, попередні відомості про предмет дослідження, його поняттєво-термінологічну базу, функціональні можливості. У розділі “Історико-літературне функціонування ТСО” демон-струються зразки теорії на практиці: А. Волков, аналізуючи ТСО гетьмана Мазепи, влучно цитує критику І. Франка на драму німця Р. Ґотшаля “Мазепа” – “автор... не знає добре тої історії і того краю, який узявся малювати” [4, 279]. Там само наводиться характеристика, яку дав Д. Дефо І. Мазепі у ще не перекладеному жодною слов’янською мовою творі “Безстороння (impartial) історія життя й діянь Петра Алєксіча, теперішнього царя Московії” (1723): незважаючи на неточності як у перекладі, так і в назві (у Дефо не “An Imperial History...”, а “An Impartial History…”), автор різнобічно висвітлює стан вивчення ТСО мазепіани.

Окремо про Д. Дефо – вже як засновника низки ТСО – йдеться в студії Ю. Попова “Робінзонада: традиційна сюжетна модель”. Оскільки 50-томове Зібрання творів І. Франка не є повним, може видатися, що І.Франко обійшов увагою знаменитий роман “Робінзон Крузо”. Тим часом ще 17-річним, у статті “Женщина-мати” (1875), Франко – услід за Руссо (“Еміль”) і Шевченком (“Художник”)! – вважав цей роман за зразок для дитячих творів: “Наука, поправа і моральність повинні бути головними елементами і підставами таких (для дітей. – О.Ш.) сочиненій. До того годяться дуже добре многії, із англійського перекладані сочинення, як знаний всім Робінзон, і життя дяді Томи... о котрих переводи і у нас час би уже постаратися” [цит. за републікацією: 3, 283]. Замовчувалися


ідеологічною цензурою і довго залишалися невідомими символічно вжиті образи Робінзона і П’ятниці у Франковій статті “Соціалізм і соціал-демократизм”, републікованій у недавно виданих “Вибраних творах” І. Франка в трьох томах [5]. Франкова деталь функціонування робінзонівської теми неабияк цікава й тим, що дозволяє реставрувати істинне розуміння в Україні первинної – християнсько-просвітницької та алегорично-політичної – канви роману Дефо. Франко гостро критикує Ф. Енгельса: “Енгельс, як правдивий софіст, навчає Дюрінга, що Робінзон дістав у свої руки П'ятка (П’ятницю. – О.Ш.) для того, бо був представником вищої культури і мав ліпше оружжя. “Продуценти досконалішого оружжя завсігди тріумфують над продуцентами пліхшого”, – додає він. Тілько ж Робінзон виратував П'ятка від не дуже приємної перспективи – з’їдження через власних чесних земляків. І ті земляки перед Робінзоном тріумфували над П’ятком. Чи вони перемогли його вищою культурою, чи силою?.. А варвари, що знівечили греко-римську цивілізацію, чи були більше розвиті, більше промислові, більше цивілізовані? Ні, вони перемогли силою, брутальністю і насильством” [5, 502 – 503]. Цікава й така рецепційна деталь, як демінутивна форма імені “П’ятко”. Це ім’я І. Франко стилізує під назву п’ятниці – “п’яток” (так в українських шкільних драмах XVII століття – “часу Робінзона”).

Іван Франко багато спричинився до формування українських ТСО Едіпа (й Антигони) та Сократа, що їм присвятили свої розвідки В.Курилик та О. Бойченко. Попри розмах реферованої персоналіки та географії, попри глибинні історичні й психоаналітичні розправи, вартісність наукових висновків тут без Франкових міркувань недостатньо об’єктивна. Франко, скажімо, пропонує цікаве зіставлення образів Сократа і Сковороди (“Сочинения Григория Саввича Сковороды”), критикує ніцшеанство – “сю блискучу, а фальшиву балаканину, сю справді анархістичну філософію, роблену “без царя в голові” (“Жіноча бібліотека”. Видає Наталія Кобринська”), – ніцшеанство, яке спричинилося до “дегероїзації Сократа”. Докладний розбір рецепційної естетики образу Антигони, дочки “нещасного короля Едіпа Тебанського”, Франко здійснив у


рецензії (“Антігона”. Драматична дія Софокла”) на переклад П. Ніщинського відомої античної драми.

У генезі ТСО “Легенда про невмируще кохання Трістана та Ізольди” П. Рихло оперує обробками цієї середньовічної легенди в різних літературах, зокрема – в “польсько-білоруській (“Повість про Трищана”). Це її стосується така естетична заувага І. Франка: “Якась невідома рука пересаджує на Білу Русь таку чужоземну квітку, як лицарський роман о Трістані і Ізольді” (“Наші коляди”). І. Франко, один із найбільших у Європі знавців старохристиянського духовного роману, у праці “Іван Вишенський і його твори” (1892) цитує О. Веселовського: “В XVI в. на західноруську прозу переложені були романи: французький про Трістана і Ізольду...”. Уже в той час – для заохочення комплексних студій в Україні – Франко вказував молодшим науковцям парціальні теми перекладознавчих досліджень, допильновуючи бази для наступних, компаративістичних.

Франків “Лис Микита” продовжує давні анімістичні або зоолатрійні образи (персоніфіковані світовою фольклористикою звірі): один лише ТСО “(Хитрий) Лис” чи дихотомічний ТСО “Лис і Вовк” можна, за термінологією А.Волкова, назвати образом не лише “національним, зональним, реґіональним”, а й “поліреґіональним” (байка Езопа “Лев, Лисиця і Вовк”, середньовічний цикл романів про Ізенгріма та Ренара, сатири “Вольпоне” Б. Джонсона, “Рейнеке-Лис” Й.-В. Гете і “Лис Микита” І. Франка). У розділі “ТСО і жанрова визначеність” А. Волков, мимохідь згадуючи європейські переробки-онаціональнення байок Езопа, зараховує ТСО лиса (крука, вовка) до потенційно трагічних. Не можна не погодитися з його критикою перекладу І. Криловим та Л. Глібовим езопізму “вóрон-крук” із Лафонтена, який вони переклали як “ворона”, та із його заувагою, що добре той езопізм пояснюється нашими народними орнітологічними повір’ями (крук-вóрон – віщий птах, якому не пасує бути глупим). Але, говорячи “за”, скажемо й “проти”: аналогічна хиба наявна і в Лафонтена, котрий із тих самих мотивів [“за причини величезної популярності образу Ренара-лиса – воно стало прізвиськом (renard) для лисиці назагал, витіснивши старе слово goupil”; 2, 144] переробив


Езопову “лисицю” на “лиса-Ренара”! Розглядувана А.Волковим “історія переробок Езопових байок (VI – V ст. до н. е.) в європейських літературах через римлянина Федра (бл. 15 – бл. 70 рр. н.е.) до француза Ж. де Лафонтена (1621 – 95)” охоплює не всю традицію їхніх онаціональнень: езопівські ТСО з латинської переробки Федра щодо безпосередності впливу на європейські літератури поступаються ТСО грецькомовної збірки Бабрія (ІІІ ст.): “Збірка, що її знаємо під назвою Езопові байки, є пізнім тлумаченням версії Бабрія, або ж Бабрія, перекладеного спершу по-сіріакськи (арамейськи), й назад знову по-грецьки” [7, 263]. Тобто, існує ще неєвропейська езопіана, котру, як і вплив якої на європейську, у кожнім разі треба враховувати.

Багато ТСО пов’язано з чарами й чудесами. І. Франко пильно і професійно займався типологією народних казок, а нинішній стан вивчення цього питання чи не найкраще висвітлено в монографії В.Проппа “Морфология (волшебной) сказки” (Москва, 1998). Усе ж напрацьована теорією ТСО А.Волкова методика відкриває дещо ширші перспективи вивчення літератур, аніж звичні й доступні традиційні “класичні” методи. Так, мітологізований образ історичної особи середньовіччя – графа Дракули, як відомо, має балканське походження. Однак мало хто знає, що його європейський епітет “вампір” є лінгвістичним слов’янізмом. Конкретна українська лексема-джерело, твердиться щодо цієї лексеми у словнику Вебстера, невідома. Тимчасом це – українське “упир” (“у” = “не” + “пир” – “перо, парити-літати”), буквально – “не пернатий”, бо – “кожан, кажан”, “з кожаними (“Кожум’яка”) крилами”. Давність слова потверджується його маркованістю у російській мові. Також існують древні складні слова – “ничи-пір, нето-пир” із першим компонентом “ніч” (букв.: “нічний літун”)... Із забуттям старої назви кажана, всі запримічені в народі риси його (нічний спосіб життя, здатність добре орієнтуватися в темряві, безшумно літати, лазити по стінах і стелі, etc.), – були антропоморфізовані на Балканах орумуненими слов’янами і згодом приписані історичному Дракулі (від грецизму – “зіркий”, бо – “уночі бачить”). Насамкінець, кажан-упир справді... п’є людську кров, бо... пожирає комарів! Ось ілюстрація зміни пам’яті через мовні зміни, про вплив яких на мітотворення писав ще М. Мюллер,


назвавши його “мовною хворобою”. Таке ж мітотворення – хай не з волі перекладача – мимоволі здійснюється, коли називають трилогію Д. Толкйена “Володар кілець” замість “Володар перстенів”, або оперу Р. Вагнера “Кільце Нібелунгів” замість “Перстень Нібелунгів”. А. Волков слушно пише, що сам репрезентант бенфеїзму, “німецько-англійський фольклорист М. Мюллер”, визнав “неспроможність міфологічної школи” компаративістики [4, 7]. Титулувати М. Мюллера “фольклористом”, однак, не зовсім правомірно. Він – авторитетний оксфордський мовознавець-санскритолог, засновник цілого напрямку в європейському мовознавстві – младограматизму. Іван Франко перекладав з англійської і застосовував арґументи “знаменитого лінґвіста й орієнталіста Макса Мюллера (M.Müller, Selected Essays, London, 1881, t.1, p.533)” [6, т. 30, 409]. Метод цього вченого привернув увагу Франка під час праці над поемою-казкою “Лис Микита”. Мюллер припускав, що “через процес, названий ним “мовною хворобою”... міфи постають із забуття першоімен божеств, – завдяки їх метафоризації тими значеннями, які виводяться з тих першоімен” . [9, т. 19, 308]. Отож, “Dyăus” (“Дйаус”), бог неба у давніх індусів (грецькомовний відповідник імені Dyăus – Zeus, “Зевс”) може також іменуватися поняттями “небо, хмари, бурі і вітри” [9, т. 19, 308]. І. Франко теж посилається на цю санскритську назву бога дня-світла, що в українській мові звучить як “Див” (у “Слові о полку Ігоревім”), але редакція чомусь застосовує для її перекладу… латину !? Франко пише: “Ще раз надуживу тут терпеливості читателів рядом цитат. І так, з в і т ц е м порівнюється зовсім в дусі давніх міфологій (…Ζεύς – πατήρ, інд. Dyauh-pitāv, лат. Jupiter і т. п.), небо, а з м а т і р’ ю – земля…” [6, т.26, 344]. Індійське “Dyauh-pitāv” у редакційній примітці пояснено як “Діани батько (лат.)” [6, т. 26, 344], хоча латинською було би: “Diānae pater” [Діана (Артеміда) – богиня цноти й місяця, через що Шевченко звертається до неї у відомій поезії “Царі”: “Старенька сестро Аполлона…”].

Слушно критикує А.Волков німкеню Е.Фенцель, стати-стична інформація якої про “295 традиційних сюжетів” фактично не стосується слов’янських ТСО і зовсім ігнорує ТСО сходу. Ще І. Франко з болем констатував, що західні вчені


“ігнорують увесь слов’янський фольклорний матеріал, який не був перекладеним на якусь західноєвропейську мову”, й радить, що “їх бібліографію треба значно доповнити” [6, т. 43, 330].

Сьогодні Європа краще обізнана з реаліями слов’янської правітчизни – України, а освоєння Україною світових ТСО багато в чому свідчить про ступінь її інтеграції в світову спільноту. Актуальним є питання забезпечення інформативної бази дослідника ТСО, яка, очевидно, мусить сягати далеко за межі літературознавства. Сьогодні таких знань системно не дає жоден ВНЗ, тобто розробка теорії ТСО, можна сказати, випереджає свій час. У цьому зв’язку не треба виключати можливості виходу на дослідження компаративістичної проблематики засобами точних наук, як це вже робиться у США, Західній Європі, Індії, Ізраїлі, Китаї, Японії, а також у Росії. Критичний метод професора А. Волкова прямує в річищі світового літературознавства: “Маючи виключну ємність, так би мовити, алгебраїчність, ТСО… надають творам, де вони використовуються, особливої доказовості” [4, 95].


1. История французской литературы: В 3-х томах. – Москва – Ленинград, 1946. – Т. 1. – 810 c.

2. Поспелов Г.Н., Ев. Б. Сюжет // Краткая Литературная Энциклопедия: В 9-ти томах.– Т. 7. – Москва, 1972. – С. 306 – 310.

3. Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). – Львів, 2005. – 316 с.

4. Традиційні сюжети та образи. [Колективна монографія] / Автор проекту та упорядник А.Р.Волков. – Чернівці: Місто, 2004. – 445 с.

5. Франко Іван. Вибрані твори: У 3-х томах. – Т.3. (Літературознавство, публіцистика) / Упор. О.Баган. – Дрогобич: Коло, 2004. – 689 с.

6. Франко Іван. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976 – 1987.

7. Аеsор // Encyclopaedia Britannica: In 24 volumes. (14th ed.). − London – New York, 1928. − V. 1.

8. Dauzat A., etc. Nouveau dictionaire étymologique et historique. – Paris: Librairie Larousse, 1971. – 805 p.

9. The New Encyclopaedia Britannica. 15 ed. In 29+3 Volumes. – Chicago, 1993.


Олег Шалата. Теория традиционных сюжетов и образов (ТСО) в франковедческой перспективе. Статья посвящена потенциальным задаткам теории ТСО, разработанной школой черновицких литературоведов во главе с проф. А. Волковым. Рассматриваются возможности их использования для изучения вопросов франковедческой компаративистики. Представлен критический отзыв на коллективную монографию “Традиционные сюжеты и образы” (на укр. яз.; Черновцы, 2004). Рассматривается влияние Ивана Франко на формирование в Украине отдельных ТСО, характеризуются взгляды Ивана Франко на сравнительное литературоведение.

Ключевые слова: традиционные сюжеты и образы, сравнительное литературоведение, классификация сюжетов, франковедение.

Oleh Shalata. Theory of traditional plots and images (TPI)

in Ivan Franko Studies prospect. The article deals with the potential of the TPC theory, developed by Prof. A.Volkov and his colleagues from Chernivtsi University. The possibilities of the aforementioned theory’s potential for the elucidation of the scantily explored questions of Ivan Franko’s creativity are considered. A critical opinion on the collective monograph “Traditional Plots and Characters” (Chernivtsi, 2004) is presented. The theses on several TPCs’ functions – these of Mazeppa, Oedipus, Socrates, robinsonade, etc. – are discussed in view of Franko’s corresponding standpoints.

Keywords: traditional literary plots and characters (TPC), comparative literature study, classification of plots, Franko Studies.

УДК 821.161.2:82-2(477) “19”

Р 88

Ірина РУСНАК

МІФ “УКРАЇНСЬКОЇ АМЕРИКИ” (НА МАТЕРІАЛІ КНИЖКИ УЛАСА САМЧУКА

“СЛІДАМИ ПІОНЕРІВ”)

У статті на матеріалі книжки “Слідами піонерів” Уласа Самчука міф осмислюється як ідеологічна конструкція, створена з певною метою, як інтегруючий феномен, у якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення. Авторка доводить, що міф “української Америки” виконує у письменника психологічну, соціальну, ціннісно-етичну і державотворчу функції.

Ключові слова: міф, Америка, еміграція, американський світ, історіософія, національна ідентичність, інтегруючий феномен.

Поняття міфу є доволі суперечливим і вживається переважно з

негативними відтінками: “вигадка”, “ілюзія”, “брехня”, “щось неіснуюче”; “неправдоподібність”, “неістинне знання” тощо. Із цього приводу ще 1958 року французький учений К. Леві-Строс зауважив: “Хоч як би розглядалися міфи, схоже, що їх усіх зводять до безпідставної гри уяви або ж до грубої форми філософських спекуляцій” [2, 196]. Однак, коли йдеться про національну свідомість і міфи як її невід’ємну частину, термін набуває позитивних конотацій. Вони мають функціональне значення і спрямовані на легітимізацію територіальних чи політичних амбіцій певної нації, на створення для неї психологічного комфорту і престижності, які полегшують конфронтацію однієї нації з іншими, зміцнюють її внутрішню солідарність. Тому в цій статті міф розглядається не як хибне знання, а як ідеологічна конструкція, створена для певної мети, як інтегруючий феномен, у якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення.

© Руснак Ірина, 2009

МІФ "УКРАЇНСЬКОЇ АМЕРИКИ”... 29

До творчості Уласа Самчука зверталися Г. Костюк, Р. Гром’як, Я. Поліщук, М. Ткачук, однак про його твір “Слідами піонерів” майже немає студій у самчукознавстві, чомусь ця книжка мало цікавила науковців, тому можемо вважати запропоновану студію першою інтерпретацією неординарної теми. Власне новизна статті і полягає в тому, що вперше концептуально проаналізовано роман “Слідами піонерів” у контексті теорії міфу й актуалізації його ідей. Прикметно, що цей роман Уласа Самчука – це не просто “компроміс з мітом”, як зазначив письменник у підзаголовку, а власне сам міф Америки. Підкреслимо, міф виразно фолкнерівського ґатунку. Метою статті є осмислення ідеології та естетики маловідомого твору Уласа Самчука “Слідами піонерів”, аналіз його міфоструктури з погляду сучасних теоретичних напрацювань літературознавства.

Свого часу американський письменник, дошукуючись у стрункості та послідовності Нового Світу прихованих початків виключно американської химерності й ірраціональності, творив власний міф Америки, яка для нього ввібрала легенди індіанців, напружену працю і тяжке повсякдення переселенців, їхню молоду історію, візію щастя тощо (“Сарторис”). У. Самчук сприймав історію американського державотворення і як феноменальну концентрацію людських зусиль. Це повільне, послідовне опановування простору, проникання у глибини чогось ще не знаного, бажання осягати нові обрії, це справді ідеал невдоволених, туга, мрія й жадоба землі і земного Раю, здобутого тяжкою щоденною працею [5, 11]. Жодні відомі класичні зразки державотворення – походи, завоювання, поневолення – не можна порівняти з тим, що відбувалося в Америці. У. Самчук оминув увагою трагедію тубільного населення континенту, йому йшлося про долю європейської людини, котра опинилася тут у пошуках кращої долі.

Енергія життя Нового Світу, як слушно зауважив свого часу О. Тарнавський, мала початок у Європі. Вирощена там мрія про обітовану землю стала можливою в Америці, американський досвід надавав лишень конкретних форм цій європейській мрії [6, 165]. Чи не найкраще її ілюструє плакат, яким у середині ХІХ століття контрактанти закликали поселенців у необжиті регіони.


На ньому було зображено привабливий ріг достатку, з якого сипалися золото, срібло, мідь, залізо, помаранчі, виноград, груші, пшениця тощо. Америка породжувала розмаїття надій. Сон про Аркадію, гармонійне життя з Природою, самодостат-ність окремої людини, котра за допомогою рушниці та сокири здобувала собі стільки, скільки потребувала, перетворювався тут на дійсність.

Тоді, коли Європа мала Париж, Версаль, Лондон і Берлін, Америка являла собою “темінь вічного пралісу, монотонний шум потоків і рік, пугукання сови та індіян і непроглядну безконечну статику абсолютної нечинности” [5, 11 – 12]. Динамічний рух людини шляхами вічних колумбів порушив летаргійний сон континенту. Продовження безупинної течії людства зі Сходу на Захід було для У. Самчука безпрецедент-ною подією з часів великого переселення народів Азії до Європи. Протягом короткого часу в зударі з первинністю природи піонери освоїли безкінечні віддалі, підпорядкували цю велику землю своїй волі. Вони сповідували концепцію своєї батьківщини як “країни молодої”, якої дотепер не було. Однак коли йшлося про давність Нового Світу, У. Самчук сприймав її як величину відносну. З огляду на динаміку технічного і культурного прогресу в країні кожен минулий рік віддалявся від сьогодення семимильними кроками, початки перших поколінь видавалися великою минувшиною.

Америка піонерських часів була доволі сумнівним місцем для задоволення духовних потреб людини. Усе переймалося матеріальним, гналося за наживою і статками, жило сьогоднішнім днем. Експлуатація незчисленних мінеральних ресурсів країни призвела до небувалих темпів зростання, поняття “бізнес” замінило поняття “мораль”, добро не конче відрізнялося від зла. Підприємці й хапуни, банкіри й лихварі, ділки й злочинці, святі й грішники, господарі й волоцюги, філософи й пірати, шукачі пригод і шукачі золота. У певному сенсі всі вони були людьми вибраними, “наснаженими високим вольтажем” [5, 147]. У. Самчук особливо тепло відгукнувся про цих учорашніх людей Окциденту і сьогоднішніх піонерів –першовідкривачів Нового Світу. Письменникові імпонувало їхнє прагнення шукати, знаходити і творити небачені, досконаліші


форми людського буття. Імпонували універсальний оптимізм, практично корисні справи, уміння застосовувати здобутки найвеличніших епох людства, неймовірна винахідливість, особливо – фантастична віра в можливості. Зрештою, це і був той міф призначення Америки, про який писав О. Тарнавський і в якому жила легенда про щастя людини [6, 170].

Кожен, хто перепливав океан, потрапляв у зовсім відмінне від європейського клімату середовище. Нагальними робилися потреба конкуренції, змагання та вміння витримувати їх, адже від цього залежало, яке місце займатиме людина у новому для неї світі. Вогонь динамізму спалював усяку неміч, що якимсь дивом опинялася в незвичних умовах. Не було часу на стогони й жалощі, треба було діяти, квапитися, розправлятися і перемагати. Не останню роль при цьому відігравала налаштованість на успіх. У. Самчук був переконаний, що всі труднощі й перешкоди, які чатували в Америці на людину, вдавалося переборювати завдяки оптимістичній вірі в перемогу. Піонери не мали права почувати себе слабкими. Неспроможність до здобування і перемоги викликала нерозуміння, а то й осуд. Американська свідомість відмовлялася прийняти невдачу Ахава у двобої з білим китом, це і визначило непопулярність роману “Мобі Дік, або Білий кит” Г. Мелвілла, незважаючи на те, що твір мав значні художні вартості. Америка не визнавала поразок. Така налаштованість на світ суттєво впливала на мораль і духовну суть американців. Навіть тоді, коли вони досить гостро відчували свою національну причетність, пам’ятали про європейське коріння, вдома їх зустрічали як “американців”, тобто як Інших. Інших своїми смаками, мораллю, поведінкою, зрештою фізичними можливостями, Незважаючи на свою неісторичність, брак великої традиції та тривалої оцінки явищ, Америка за короткий у часі та безмежний у просторі період державного життя витворила своєрідну породу людей [5, 14]. Нотатником неймовірних людських почувань, оригінальним свідченням пошуків малою людиною свого місця на землі стала, на думку У. Самчука, література “вестерн”. Вона, можливо, найкраще характеризує Новий Світ із його невгасаючою вірою у перемогу Добра над Злом.


Найбільше У. Самчука приваблював рівень американської законності й порядку, адже ці категорії мислилися тут не за європейськими, часто емоційними або й утопічними доктринами, а з позиції права, переконання, правди, що відповідало вимогам і потребам американського способу життя. На великому динамічному просторі свій подальший розвиток знайшло найвище прагнення людського духу – свобода. І коли для одного з героїв роману “Втеча від себе” Америка була великою духовою порожнечею, заставленою хмарочосами, то для іншого – порожнечею, яку одного разу вщерть заповнила свобода [3, 167]. Чимало зловживали цим символом на європейських барикадах, де майоріли червоні прапори. Навіть у часи Третьої Республіки у Франції, коли Америка отримала від неї в дарунок статую Свободи, Європа була загрожена ідеями майбутніх революцій, які, на жаль, не давали жодних гарантій на розвиток свободи. У кліматі задавнених, застарілих суспільних традицій, перенесених із давноминулих класичних культур з їх спекулятивним розумінням цього поняття, свободу в чистому вигляді не культивували [5, 34]. У. Самчук вважав, що навіть такі європейські явища, як боротьба Л. Троцького, Чехословаччина 1968 року чи непокора Ірландії проектувалися з-за океану [3, 227].

Свобода вибору в Америці вплинула навіть на стосунки людини з Богом. Європейцям важко збагнути, що релігійне почуття може бути не обов’язково містичним. І коли Марк Твен у “Листах із землі” добросердно висміює дитинно наївні уявлення про Творця, то це не означає заперечення, неприйняття Бога, тим паче якихось “шукань віри”. Кожен американець, подібно до астронавта Д. Глена, може з певністю сказати: “Я знаю, що є Бог”. Людина, чий розум сягнув глибинних таємниць атома, не може заперечувати логіку найвищої Розумної волі у безмежному Космосі. Бог зробив її такою, як йому хотілося і якою людина повинна бути.

Америка завжди була відкритою для чужинців і не прагнула абсорбувати їх у свій культурний простір, а Нью-Йорк, як “світове місто”, й поготів. “Світова столиця”, чи то Рим, Париж чи Нью-Йорк, завжди мала добрий ґрунт для духовного засіву, оскільки місто з таким статусом творило на відносно невеликому просторі досить широкий світ, дороги від якого розходилися навсібіч.


Емігранти, незважаючи на національну, культурну чи релігійну приналежність, мали можливість розбудовувати своє родинне, громадсько-політичне й культурно-мистецьке життя. У. Самчук розумів Америку як країну відкритих можливостей, яка безупинно росте. Її філософію і глибинність відчував не тільки в культурі слова, а й у красі заліза, бетону і скла. У контексті явищ урбаністики Нью-Йорк був фантазією, здвигнутою до висот хмари, тріумфом потужних, апофеозом ентузіастів [3, 296]. Прозаїк запевняв свою готовність посперечатися, чи культура поета Т.С. Еліота глибша, аніж культура винахідника Т.А. Едісона [5, 139]. Не випадково книжка про життя українських емігрантів в Америці, рясніє колористичними урбаністичними пейзажами, а разом з тим – почуваннями і настроями, людини, яка вперше ступила на землю обітовану. Міські пейзажі У. Самчука подібні до косморам – картин, які у XIX столітті розглядали через оптичні прилади. Ця подібність виявляється у прагненні створити легкий, позитивний образ індустріального розвитку. Художники намагалися заохотити європейців до виїзду на нові землі, український письменник – довести доцільність і надійність американського вибору своїх співвітчизників.

У. Самчук завдяки своїй інтуїції відчув, що ідею безперервного всебічного динамічного росту Америки, її незвичність, інакшість, небувалість акумулюють у собі величні вежі-близнюки Всесвітнього торговельного центру. Піднімаючись, як міфологічне Світове Дерево, вони стриміли ввись, вони упорядковвали Хаос у Космос, єднали діл і гору, землю і небо в належну систему, творячи неповторний і маєстатний колорит “світової столиці”. Книжка про українську Америку створювалася протягом 1967 – 1968 років, а світ побачила 1980-го. Вересень 2001-го міг тоді хіба наснитися у страхітливому сні. Вражає ірраціоналізм, інтуїтивізм письменника: “Архітектура, можливо, не така “вічна” творчість, як “Дев’ята Симфонія” чи, скажімо, “Гамлет”, і, стоячи на самому верху цієї будови (Центр Рокфеллера, як називає її письменник. – І.Р.), оглядаючи далекі, сині обрії, чомусь спадала на думку атомова бомба, про яку в наш час ведеться стільки мови. Що сталося б з цих будівель, коли б на них упало з висоти небес кілька подібних об’єктів руїнної сили? (курсив мій. – І.Р.)


Але ми вже бачили руїни Гірошіми, Варшави, Берліну, Штутгарту. Знаємо руїни Єгипту, Атен. Будувати й руйнувати – це продовження того ж процесу, і справа не в руїнах, а в наставленні щось творити” [5, 17 – 18]. Або ось такі міркування, що виникли в У. Самчука під час подорожі потягом із Нью-Йорка до Філадельфії: “...що могло б статися, коли б над цими містами появилися такі летунські ескадрильї, як це не раз бувало над Берліном. І що тоді з мостами, тунелями, надземками, підземками?” [5, 55]. Не ескадрильї, а захоплені терористами літаки з’явилися з висоти небес і протаранили будівлі Всесвітнього торговельного центру і Пентагону. Світ побачив руїни на вулицях Нью-Йорка і на околиці Вашингтона. Вереснева трагедія, як скзав наш сучасник, була останнім ефектним вибриком зброї ХХ століття [1, 8]. Зрештою, чи не про цю примху атомної доби постійно розмірковував У. Самчук? Тоді, наприкінці 60-х, стоячи на верхівці одного з хмарочосів, він подивляв грандіозності американського архітектурного космосу й виношував план створити “епос української Америки” (такий підзаголовок має аналізована книжка), версія становлення людини з українським корінням на американському континенті тоді тільки з’явилася друком (роман “На твердій землі”).

Книжка “Слідами піонерів” постала внаслідок подорожі письменника Америкою. Саме завдяки пережитим під час мандрівки почуттям і отриманим враженням у його доробку починає увиразнюватися і поглиблюватися образ духовної України. З одного боку, за океаном лишилася загарбана чужинцями батьківщина, з другого, – вона ніби перенеслася у просторі й часі, засвідчила свою життєздатність у різних формах громадсько-політичної та культурно-мистецької діяльності емігрантів. Тож мандруючи країною, У. Самчук не збирався “перевідкривати” новий континент (Чуже), а прагнув глибше пізнати Своє, що органічно розмістилося у просторі Чужого. Образ Іншого (Америка з її історією, політикою, економікою, культурою) допоміг митцеві сконструювати українську ідентичність у Новому Світі. У книжці Україна постає в образі “української Америки”, бо саме американські динаміка, рух позначилися на справах емігрантів. “Нововідкриті” письменником реалії – для них не дивовижа. Це було повсякденне переселенське життя, сповнене труднощів,


вагань, невсипущої праці, поразок і перемог. Однак У. Самчукові вдалося уникнути банальних суджень про цей світ, адже він розумів своє завдання значно ширше. У слові від автора письменник зазначив, що написав свою книжку не стільки для читачів сучасних, як для прийдешніх поколінь. Тільки так, на його думку, “американська Русь” набувала історичної тяглості (від перших переселенців – через сучасне – у майбутнє), репрезентуючи світові спроможність українців власними зусиллями розбудо-вувати, коли тому ніхто не заважає, своє життя. Українська еміграція поставала як окрема національна спільнота і як творче доповнення до великої американської родини.

Сучасна наука нагромадила чимало фактів, що засвідчують морські походи вікінгів до берегів американського континенту. Однак вікінги, розмірковував У. Самчук, – це тільки здогади і саги, а в неписаній історії чимало “світових потопів” і “вавилонських веж”. Х. Колумб же – історія писана. І хто знає, можливо, відкриття Ф. Магеллана чи Ж.Р. Кабрільо теж стали б легендою, якби після них не залишилися письмові свідчення. Автор не приховував свого розчарування тим, що в українській історії можна знайти чимало парадоксальних фактів. Він наводить один із них. Далеку Аляску відкрили й підкорили козаки її імператорської величності, серед яких було багато українців. “Горе лише в тому, – підсумовував У. Самчук, – що люди цієї породи з якоюсь незрозумілою впертістю не хотіли залишити по собі чогось записаного. От протанцює такий козак-невмирака вісімдесят років від краю до краю планети і, крім своєї люльки, нічого своїм нащадкам не лишить. Його місце на землі затреться, його імення розвіється з вітром, дарма що густо-часто ці люди могли навіть підписати своє ймення, а то й навіть закінчити десь якусь бурсу” [5, 27 – 28]. Відмежовуючись від незрозумілої йому нехоті ословлювати сучасність, письменник наголошував, що прагне створити історію (“епос”) української еміграції в Америці, подати правдиву картину складного світу, що відкрився йому. У. Самчук відчув нагальну потребу утвердити його у писаному Слові і тим самим реалізувати необхідність української присутності в майбутньому. Обов’язок, від якого не було звільнення.


“Епос української Америки” – це твір, що акумулював історію, духовність і психіку українських емігрантів. Строкатість українського американського світу, тобто різноманітність предмета зображення, зумовила неоднорідність і динаміку стилю. Автор запропонував читачеві історичні розвідки, перекази, спогади, репортажі, нариси, вставні новели, есе, широко ввів у текст публіцистичні й поетичні елементи, розлогі цитати з творів американських письменників, статистичні дані тощо. Ретроспективні та хронікальні розділи нагадують іноді розгорнутий у текстовий потік подієвості перелік, відновлену з доступних і вцілілих свідчень хроніку. Що надає їм високохудожнього характеру? Із різнопланового матеріалу письменник робить найбільш значущі витяжки, організовує і режисерує їх, крок за кроком коментує, проводить аранжування. І все це надає розповідній тканині значного прозового достоїнства. Особливого значення набувають інтонаційні нюанси найширшого ґатунку. Саме від дозування тієї чи іншої інтонації щоразу залежить створюваний психологічний образ і стан. Ретельно досліджуючи амери-канську загалом та українську еміграційну дійсність зокрема, У. Самчук у повному обсязі використав весь доступний тревелогу (жанр твору можна означити як travelogue) арсенал художніх засобів. Головне, що авторові вдалося уникнути поширеного в подорожній літературі погляду “ззовні” на картину світу, побуту і самообраз недавніх своїх співвітчизників. По-перше, він сам був емігрантом і значною мірою знав цей світ “зсередини”, “знутра”, за його ж висловом. По-друге, альтернативну відстороненому спогляданню точку зору забезпечувала наявність у тексті різнопланових джерел, які ніби відтворювали “голос” українських піонерів, робили розповідь живою та яскравою. У щирості їхніх свідчень сумніватися не доводиться, хоча вони не позбавлені певної долі суб’єктивності та емоційності.

За всіма канонами жанру тревелогу У. Самчук визначив оптимальний маршрут (від Нью-Йорка до Каліфорнії, тобто зі Сходу на Захід) з гідними уваги українськими пам’ятками. Матеріальних цінностей, які б виразно зберігали український національний колорит, письменнику довелося побачити не так і


багато. Перш за все погляд вихоплював на місцевості церкви з їхніми цибулястими банями, особливим духом давнини та незатертим дотиком Візантії. Враження піднесеності, захищеності та молитовності тут були особливо діткливими. Велична настроєвість храмів єднала переселенців із Києвом, Дніпром, рідною землею. Не зраджували пам’яті предків й українські цвинтарі, що немовби органічно доповнювали маєстат церковної тиші. У. Самчуку довелося описати чимало великих і малих, доглянутих і занедбаних, відомих усьому світові та зовсім забутих українських, німецьких, італійських, польських та інших кладовищ. Однак святими для нього були всі могили – як у знаному Бавнд-Бруці, так і в маленькому містечку українських вуглярів Шанандоа.

Найбільше митця цікавили пам’ятки духовного і культурного пласту, бо українська ідентичність колоритно й контрастно оприсутнила себе в американському космосі передовсім як духовна одиниця. Життя в еміграції спонукало прилучатися до культурного простору західного світу, не гублячи і не затираючи свого національного “я”. “Люди втікацької долі” (Ю. Шерех) прагнули згуртуватися й самоорганізуватися. З’явилися громадські організації, газети, журнали, церкви, театри, хори, наукові інституції. Розповідь про їхню історію, функціонування чи навіть занепад організовано так, що часова площина твору стає багатошаровою. Автор постійно міняє ракурс бачення подій, даючи їм оцінку то з позиції тогочасних емігрантів, то з позиції сучасного американізованого українця. Один часовий пласт ніби накладається на інший. Іноді письменник прориває часову оболонку, надаючи окремим подіям універсального значення.

У. Самчук описав найбільш значущі події для буття української еміграції: заснування та діяльність Українського Народного Союзу, громадських організацій, письменницького об’єднання “Слово”, газети “Свобода”, щоквартальника “Київ” тощо. І, безперечно, найважливішими одиницями синтетичного образу української Америки були люди. Відомі й малознані, всі вони постають у контексті своїх прагнень, радощів, переживань і тривог. Їхні культурні контакти з Іншим світом були незначними, але знакові моменти вростання у його твердиню


відтворені автором з особливим пієтетом. Скажімо, відкриття пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні. У книжці подано майже повний текст промови президента Д. Ейзенхауера під час урочистостей. На його думку, монумент українському поетові ствердив віру людини в остаточну перемогу волі. Розповідь про цю подію емоційна, хвилююча, письменнику вдалося вловити піднесений настрій того червневого дня 1964 року. Ювілеї М. Лисенка й Української капели бандуристів імені Т. Шевченка, театральні свята – така атмосфера уможливлювала емігрантам відчуття своєї інакшості та незалежності, які дивно поєднувалися з відчуттями спільності й нероздільності з представниками інших націй в Америці. Вони одночасно зберігали своє національне обличчя і відчували причетність до великої розмаїтої американської спільноти.

У. Самчук в основному зосередив свою увагу на фактах збереження української ідентичності в нових умовах, але не оминув і сумних асиміляційних процесів. Поволі молодші покоління американських українців почали забувати рідну мову, старокрайовий спосіб життя поступово й неухильно відходив у минуле. Хіба борщ із пампушками, голубці, вареники та ще українська пісня, далека і напівзабута, залишалися довготривалим складником української культурної спадщини за океаном.

Оскільки твір У. Самчука означено тут як тревелог, кілька слів про самого автора-мандрівника. Його погляд на Америку романтичний і далеко не тотожний знаному “поглядові крізь вікно”. Швидкість руху літака, потяга чи автомобіля аж ніяк не спотворювала панорамне бачення. У. Самчук сприймав кожен об’єкт масштабно і чітко. Ось, скажімо, опис штату Колорадо з висоти 30 000 футів: “...розгортаються чудові краєвиди з гірськими шпилями, як Лонг Пік, Гора Мессів з глибокими долинами і каньйонами, з маєстатичним Брейс Каньйоном, що виглядає як ціла серія величних, побудованих рукою людини, амфітеатрів з химерною архітектурою дивовижних святинь, вівтарів, коло саль-них стовпів, обелісків, колон зі сходами глибоко вниз, де по скелях дико стрибає запінена, кольору кави, річка Колорадо з її глибокими ложищами, місцями у вигляді озер, розливами. В цілому ж це покручена течія води, яка потрапила у це стовповисько руїн якоїсь стародавньої, передсвітової столиці богів-гігантів, що колись


володіли цим світом і невідомо чому залишили це місце. З висоти велетня-літака, після доброго обіду, ми, теперішні боги землі, можемо віддати пошану всім тим зачарованим залишкам вівтарів і храмів” [5, 210 – 211]. Годі розібратися, де передній, а де задній плани цієї картини, де знання географії, а де гра уяви. Та дорікнути авторові в неповноті зображення немає можливості.

Розповідь про “українську Америку” треба сприймати як розповідь про українську еміграцію, що, за влучним спостереженням Ю. Шереха, була “відходом у простір, щоб перешикуватися відповідно до вимог часу, зібрати сили – і відвоювати втрачений простір і ствердити себе в своєму часі. Така еміграція – є благо; вона виконає місію або стане на чолі народу в виконанні ним своєї місії” [7, 332]. Бінарна опозиція “втеча-місія” стала ключовою в еміграційній літературі повоєнної доби, де перше поняття досить швидко перетворилося на філософську категорію. Варто нагадати “ісход” Є. Маланюка, “безґрунтянство” Ю. Шереха, “зміщення, скитальство” Ю. Косача, “втечу-переміщення” Р. Струця і “втечу від себе” У. Самчука. Просторове переміщення визначало основні аспекти еміграційної літератури, серед яких осібно виділяються ставлення до України, колективна пам’ять про неї, ідеалізація забраної в полон вітчизни. У. Самчук органічно уникнув тотальної туги за “втраченим раєм”. Після Другої світової війни для нього значно важливіше було зрозуміти свій час, епоху, “Україну не тільки над Дніпром” [4, 207]. Закінчуючи книжку “Слідами піонерів”, письменник наголосив, що ідеали української еміграції, її діяння і суверенна воля скеровані на ствердження “свого післанництва”. Її головною місією було не просто віднайти себе, свою душу і свій простір, а знайти світ і здобути його розуміння. Емігранти змогли подолати розсіяність, свідченням чого для митця був Світовий конгрес вільних українців. Письменник трактував його як вражаючу ознаку росту нації, як закінчення довгого санаторійного періоду для, здавалося б, безнадійного політичного пацієнта з його криком у порожнечу “обніміться, брати мої!” “Як обнятись братам потрощених характерів, каліченої мови, ображеної гордости, переплутаних засад етики й моралі?” – риторично запитував автор [5, 254].

Отже, відчуття цілісності духовної вітчизни, яка мислилася у позапросторових і позачасових вимірах, спонукало У. Самчука


творити міф “української Америки”, у якому окреслено основні критерії, що впливають на консолідацію українців як нації. Він прагнув, щоб у майбутньому його батьківщина (прецінь самостійна держава!) вирвалася з пасивного, солодко-елегійного, нейтрально-споглядального наставлення і набула морального напруження, живої динаміки, драматизму, жорсткості, тверезості. У цьому особлива місія покладалася на “Епос української Америки”, де основними були мотиви мужнього буття, будівничої снаги, творення нового світу. Він не тільки відігравав роль літопису української еміграції за океаном, у ньому продовжувала жити Шевченкова мрія про те, що українці таки діждуться “Вашингтона з новим і праведним законом”, стануть свідками торжества історичної правди, яка мислилася як здобуття своєї незалежності. Отже, міф “української Америки” виконує в У. Самчука декілька функцій, серед яких варто виділити психологічну (міф – один зі шляхів самопізнання етносу, він сприяв адаптації української людини в Новому Світі й збереженню її етнічної тожсамості), соціальну (міф допомагав українцю-емігранту інтегруватися в американське суспільство), ціннісно-етичну (міф сприяв формуванню нової системи переконань) і державотворчу (міф сприяв створенню надійного фундаменту для майбутньої української держави). Поштовхом для розгляду “Епосу української Америки” як своєрідної ідеологічної побудови, що має властивості інтегруючої інстанції й силового поля, стали глибина Самчукових історіософських роздумів і серйозна актуальність його мисленнєвих конструктів для сучасного українського суспільства. Українцям, як і в часи письменника, все-таки бракує динаміки, тверезості, закоріненості в чомусь більшому за самих себе. Спадщина митця сприятиме самоствердженню їхньої національної ідентичності.


1. Жижек С Ласкаво просимо до пустелі Реального // Критика. – 2001. – Жовтень. – Ч. 10 (48). – С. 7 – 9.

2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Пер. з фр. З. Борисюк. – К.: Основи, 1997. – 387 с.

3. Самчук У. Втеча від себе: Роман. – Вінніпеґ: Інститут дослідів Волині,1982.– 428 с.


4. Самчук У. На білому коні: Спогади. – Львів: Літопис Червоної Калини,1999. – 229 с.

5. Самчук У. Слідами піонерів: Епос української Америки. – Нью-Йорк: Видавництво “Свобода”, б.р. – 268 с.

6. Тарнавський О. Міф Америки // Хроніка 2000. Україна: філософський спадок століть: У 2-х т. – Вип. 39 – 40. – Т.2. – К.: ЗАТ “ВІПОЛ”, 2000. – С. 164 – 170.

7. Шерех Ю. Друга черга: Література. Театр. Ідеології. – Нью-Йорк: Сучасність, 1978. – 376 с.

Ирина Руснак. Миф украинской Америки (на

материале книги Уласа Самчука “Следами пионеров”). В статье на материале книги “По следам пионеров” украинского писателя Уласа Самчука понятие “миф” интерпретируется как идеологическая конструкция, созданная с определенной целью, как интегрирующий феномен, в котором символы национальной идентичности приобретают понятные значения. Автор доказывает, что миф “украинской Америки” выполняет у писателя психологическую, социальную, ценностно-этическую и гражданскую функцию.

Ключевые слова: миф, Америка, эмиграция, амери-канский мир, историософия, национальная идентичность, интегрирующий феномен.

Iryna Rusnak. Myth of Ukrainian America (on the basis of

Ulas Samchuk’s book “Following Pioneers’ Footprints”). In the article on the basis of the book of the Ukrainian writer Ulas Samchuk “Following Pioneers’ Footprints” the myth is interpreted as an ideological construction created, to a certain extent, as an integral phenomenon in which the symbols of national identity acquire an understandable meaning. The author proves that the myth of “Ukrainian America” fulfils for the writer psychological, social, valuable-aesthetic and state-forming function.

Keywords: myth, America, emigration, American myth, historiography, national identity, integrated phenomenon.

УДК 809.1

Ч – 75

Марія ЧОБАНЮК

АВАНГАРД ДВАДЦЯТИХ РОКІВ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ В ОСМИСЛЕННІ ЗАХІДНИХ УКРАЇНІСТІВ

Статтю присвячено актуальній для сучасного

літературознавства проблемі – вивченню праць західних україністів. Акцентується, що досвід західного українознавства недостатньо вивчений у материковій науці про літературу. Автор намагається об’єктивно оцінити внесок канадського літературознавця О.Ільницького в осмислення специфіки українського футуризму, оскільки канадський літературо-знавець вперше надав йому можливість самореалізуватися в його історії, теорії та творах.

Ключові слова: О.Ільницький, футуризм, авангард, авангардизм, період, періодизація, текст.

Цілісне вивчення літературознавчого доробку українського

зарубіжжя лише починається. Осмислення інтерпретаційних стратегій та методологій, на які спиралися філологи діаспори, є актуальною проблемою українського літературознавства, оскільки дає можливість розширити наукові горизонти сучасного українознавства. Об’єктом нашої уваги є великий за обсягом доробок західних літературознавців-українців, пов’язаний з історією української літератури ХХ ст. Вона була стимулом літературознавчих досліджень Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, Ю. Луцького, О. Ільницького, Г. Грабовича, М. Шкандрія, М. Павлишина та інших. Передовсім маємо на увазі український ренесанс 20-х років. Знаємо, багато літературного матеріалу цього періоду було вилучено з усіх друкованих після 30-го року історій літератури, а твори визначних письменників, репресованих сталінським режимом, забрані до так званих спецфондів. Зрозуміло, що їх творчість

© Чобанюк Марія, 2009

АВАНГАРД ДВАДЦЯТИХ РОКІВ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ... 43

неможливо було досліджувати в радянському літературо – знавстві, а їхні імена і твори могли існувати лише як взірці буржуазно-національної ідеології в літературі. Тому українська література 20 – 30-х років, з легкої руки Ю. Лавріненка, автора антології, названа “розстріляним відродженням”, стала для американських україністів пріоритетною темою дослідження. Особлива увага західних науковців зосереджена на постаті та творчості Миколи Хвильового, на організації ВАПЛІТЕ, літературній дискусії 1925 – 1928 років, авангарду двадцятих років минулого століття. О.Ільницький належить до тих діаспорних українців, завдяки яким витворився “новий погляд на радянську літературу” [1, 51]. У своїх наукових працях літературознавець досліджує переважно літературний процес 20 – 30-х рр. в Україні. “Український футуризм (1914 – 1930)” – докторська дисертація (1979 – 1983) О. Ільницького, написана під керівництвом професора Дж. Грабовича. Ця праця, згодом істотно переглянута й розширена, стала основою книги з однойменною назвою. Книга “Український футуризм (1914 – 1930)” присвячена докладному аналізу мистецького прориву, який здійснили М. Семенко, Г. Шкурупій, О. Слісаренко, Л. Курбас та ін. і завдяки якому вперше за кілька сторіч українська культура опинилася в авангарді європейського мистецького життя. Наукова розвідка канадського літературознавця стала об’єктом наукового осмислення у нашій статті. Зазначимо, що до згаданої проблеми спорадично зверталися Р. Гром’як [1], Ф. Погребенник [4], Л. Скорина [5]. Намагаючись привернути увагу дослідників до проблем українського авангардизм-му, Ф. Погребенник наголошував: “Перед нами невідкладене завдання – об’єктивно осмислити й оцінити творчі надбання на рідних землях , виправити ту шкоду, якої завдано насильницьким відлученням більшовицьким режимом від материкової культури майже всього того, що створили в еміграції українські письменники, композитори, художники, вчені у різних галузях науки і культури” [4, 3]. Р. Гром’як наполягає на потребі комплексного системного осмислення проблеми “еміграція і література”, інакше неможливо адекватно оцінити вклад письменників-авангардистів в український літературний процес [1, 125].


Недослідженість творчості українських авангардистів початку минулого століття Л. Скорина (як і Р. Гром’як та Ф. Погребенник) пояснював серед іншого і тим, що його в зарубіжному літературознавстві ідентифікували не як своєрідний, власне український, що свідомо обстоює свої національні особливості, а як периферійний відрізок “російського” (чи “радянського”) авангардизму [3]. Мета статті дослідити і концептуалізувати мистецький феномен українського авангарду, зокрема творчість М. Семенка, через призму монографії О.Ільницького “Український футуризм (1914 – 1930)”.

Олег Ільницький вважає, що український футуризм виростав із ранньомодерністських течій в Україні 1900 – 1910 років і був відповіддю на них. Факт, що цей авангард, який ширився серед українського суспільства від 1914 року і демонстративно опирався злиттю з імперськими течіями, був лише одним із багатьох знаків, які підтверджують: нарешті майже завершився тривалий процес розриву з імперським культурним річищем. Лише 1917 року він перейшов через політичну атестацію – проголошення Україною незалежності від Росії.

Український футуризм дебютував тоді, коли українське суспільство ставило перед собою питання про те, якою має бути нова національна культурна норма. “Основний принцип нової культури полягав у відмові від народництва і провінціалізму (тавро українського колоніялізму в імперії) і визнанні Європи – передусім у її традиціоналістському й класичному варіанті – як першочергової культурної моделі” [4, 12]. Зрозуміло, що інтелігенція тих часів тривожно відреагувала на раптове виникнення радикальної мистецької течії, що відкидала традицію (разом із батьком нової української літератури Тарасом Шевченком) та ідею “національного” мистецтва, водночас захопившись чарами всього екзотичного, виняткового і нового. Українське “доброчесне” суспільство відразу вдарило по футуризмові як по чужоземному зазіханню на національне та запрагло очиститись від нього в ім`я доброго смаку й високого мистецтва. Лівшиць згадує, що “футуристи явилися як марсіани, не зв’язані з жодною країною, національністю і, взагалі, з цією


планетою... Як істоти, позбавленні спинних хребтів, алгебраїчної формули, наділені, з волі деміурга, людськими личинами, двовимірні тіні, вічні абстракції” [7, 143].

Намагаючись концептуалізувати український футуризм, потрібно усвідомити, що сама назва руху не вичерпує його суті. З огляду і на теорію, і на практику цей український феномен не вкладається у якісь, мовляв, “класичні” трактування футуризму, як-от італійський чи російський. Уперто саме так себе називаючи, українці керувалися певними теоретичними міркуваннями і зважали на авторитети: передовсім вони визнавали рух Марінетті за поворотний пункт в історії мистецтва. У певному сенсі для українців “футуризм” – синонім усього авангарду, що також відбивається в їхній панавангардистській філософії, в якій вони ретельно уникають вузького трактування мистецтва. Українські футуристи беззастережно чесно покликались на інші рухи.

Працюючи над своїм науковим дослідженням, О.Ільницький поставив собі за мету дати українському футуризмові шанс самоокреслитися в його історії, теорії та творах; вписати його в контекст європейського та російського авангардів і зафіксувати, хоча б загально, деякі з найприкмет-ніших ідеологічних та художніх ознак, що уподібнюють його до сучасників і найближчих попередників. На думку науковця, український футуризм – гетерогенний авангардний рух на широкій основі. Утім, строго кажучи, “йдеться не про стиль чи маньєризм, а про певне розуміння мистецтва” [3, 377]. Його “естетика” – новизна й уміння здивувати. На тлі широкого контексту, рух є часткою реакції ХХ століття на натуралізм, реалізм та репрезентативне мистецтво всього ХХ сторіччя. Український футуризм, формалістичний за своєю суттю, цілком свідомий власних прийомів і методів. На місце метафізики модернізму він поставив раціоналізм. Українські футуристи вірили, що зуміють поєднати мистецтво і життя.

Панфутуристична теорія належно відбивала характер руху. Хоча в деяких питаннях узгоджувалась із багатьма іншими рухами, як викінчена “система” посідає своє унікальне місце серед теорій авангарду. Вона була оригінальною спробою осмислити й керувати “кризою” мистецтва. “Особлива заслуга


панфутуризму – протоструктуральні риси в теорії: концепція “системи”, історизм, який є її “підмурівкою”, намагання пов`язати мистецтво з іншими явищами культури – все було тоді цілком новим” [3, 377].

Футуристична література творилася в контексті багатьох мистецтв. Досить згадати, що двоє з трьох співзасновників футуризму були художниками (Василь Семенко і Павло Ковжун). Згодом рух підтримали в театрі (Марко Терещенко, Лесь Курбас) та кіно (Олександр Довженко). Багато з-посеред футуристів – Микола Бажан, Дмитро Бузько, Михайль Семенко, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Гео Шкурупій – були тісно пов`язані з кіноіндустрією як сценаристи, редактори чи теоретики кіно.

Український футуризм був рухом, який творили не лише самі футуристи. Він (рух) постав під впливом різних політичних курсів, яким він теж завдячує деякими своїми рисами. О. Ільницький зауважує, що український футуризм як рух мав певну місію – змінити орієнтацію української літератури й таки ввести її в ХХ сторіччя, хай навіть проти її волі. Цим пояснюється його нетривала орієнтація на масовізм, постійні полеміки з традицією та його перейнятість турботами про поши-рення “впливу” на культурній арені. Цим також О. Ільницький пояснює лікнепівський характер “Нової генерації”: журналові судилося представити таке обличчя Європи, яке не спромоглося би показати ані ВАПЛІТЕ, ані неокласики.

На думку канадського науковця, український футуризм не стільки досліджували, скільки залучали до порівнянь. Порівняльні студії незмінно виявляли його “недокрів`я й називали несміливим відлунням якогось значного оригіналь-нішого, досконалішого проторуху. Зосереджуючись саме на назві, критики не зауважували в ньому майже нічого з того, на що б не вказувало чуже джерело” [7, 365].

Різноманітна та, на перший погляд, суперечлива літературна практика українського футуризму, твердить літературознавець, завдячує своєю послідовністю та єдністю одному важливому “засновкові” – експериментові, тобто йдеться про неуникний полон новизни. Усупереч вимогам часу й знову ж таки через культурні й політичні обставини, що зумовлювали


применшення чи навіть маскування основного принципу, рух усе-таки керувався ним, дослівно, до остаточного кінця. Навіть 1930 року Михайль Семенко наполягав: “...ми говоримо, що треба дбати не тільки про сьогоднішній день, але й про завтрашній, а це вимагає певних випробувань і експериментів, цебто на практиці – вдалих і невдалих експериментів” [3, 251].

Значення українського футуризму канадський науковець підсумовує так: по-перше, він був однією з основних історичних подій, без якої не можна осмислити і зрозуміти найважливіших періодів української культури 1910-х й 1920-х років; по-друге, він є оригінальним літературним явищем, що залишило по собі праці неперебутньої вартості та привабливості. У дослідженні О. Ільницького показано, що український футуризм не був малозначущим, непоширеним (особливо за мірками авангарду), непатріотичним. Перед нами один із найважливіших рухів свого часу – і будь-яка історія літератури, що нехтує його ідеологією та естетичними позиціями, дає неповну й викривлену картину літературного процесу.

Історія засвідчує його енергійність, рішучість і нескорений дух. Він поборював опонентів з майже кожного прошарку українського суспільства й постійно демонстрував свою незалежність, діяв як виняткова сила в боротьбі проти культурної стагнації. У 1914 році M. Семенко випередив час, зачепивши багато з тих проблем, що постали під час великої літературної дискусії, з-посеред них вельми важливим було питання про мистецьку якість та про загумінковий (“щирий”) характер української літератури. За це він заслуговує на таку ж повагу, як і члени ВАПЛІТЕ. Як і вони, Семенкові організації допомогли поборювати вплив таких вульгарних літературних груп, як “Плуг” та ВУСПП. Як авангардний, тобто такий, що завжди “попереду”, футуризм, природно, мав обмежене число потенційних прихильників, але його вплив, на думку О.Ільницького, на культурній арені був більший, аніж це визнають критики. Футуристи на диво успішно рекрутували послідовників та навертали письменників до своєї справи. Поштовх, який вони дали, ширився, звичайно, і без їхньої участі. Саме завдяки радикалізмові, футуризм допоміг прокласти дорогу іншим письменникам-новаторам і значно приклався до


підтримання духу постійних відкриттів, добре відчутного в українській культурі того часу. Без сумніву, він вплинув на загальну атмосферу – і прискорив розквіт вільного вірша та експериментальної прози. Творчість письменників Юрія Смолича, Майка Йогансена та Юрія Яновського неможливо розглянути без уваги до ідей “лівої” прози. Навіть вірші такого поета, як П. Тичина (“Чернігів”), не можна оцінювати, не згадавши футуризму. Зацікавленість у той час жанрами репортажу й подорожніх записок теж не варто відокремлювати від схожих тенденцій розвитку в річищі М. Семенка.

Для того щоб зрозуміти вагомість досягнень руху, немає потреби захоплюватися всіма футуристичними творами чи кожним футуристичним письменником. Звісно, що в цій групі, як і в кожній іншій, можна віднайти посередності. Однак це ще не привід, аби взагалі не брати його до уваги. Рух мав успіх і переживав невдачі. Та все ж описувати футуризм, зводячи явище до творчості одного автора чи до аналізу однієї роботи, не можна. Репертуар футуризму багатий за стилістикою, тематикою й тональністю. Агітка взагалі не є типовою для руху, як і деякі інтимні та похмурі поезії М. Семенка. Інколи – спрощеність; інколи – надзвичайна ускладненість. Бачимо нарочите прагнення не бути “притиснутим до стінки” [3, 379]. Не тільки досить відчутну критичність до української дійсності, а й проекцію його рішучого відчуження від свого суспільства – незвичайний випадок в історії української культури. У контексті наведених роздумів О. Ільницький доходить висновку, – і з ним важко не погодитись, – що це був насправді один із найдивніших рухів 1920-х років, через це він заслужив репутацію “неорганічного” явища української культури. Українська наука й критика виявилися неготовими прийняти виклик авангарду. Запал, ідеологія й естетика футуризму залишилися далекими й чужими для них. На думку науковця, критика й учені були здебільшого консерваторами і схилялися до народницьких або ж модерністських переконань. Для них футуризм був неподоланним бар’єром. Зрозуміло, що відсутнім був і посередник між українським авангардом та публікою. Критика, на яку покладається така роль (що вдалося


формалістам у Росії), не спромоглася зайняти це місце і насправді перейшла на бік “непосвяченої” публіки.

Найкраще, хоча і в міру можливостей, хибу часу компенсували самі футуристи, намагаючись самотужки витлумачити свої завдання. Словом, сумну долю футуризму в українській літературній історії не можна вважати за певну оцінку значення й цінності самого руху, насправді його доля – результат недогляду літературознавства.

За життя М. Семенка лише раз трапився випадок, коли критик намагався оцінити – й переосмислити – його поетичну творчість відносно спокійно й неупереджено. Це зробив 1925 року вчений Борис Якубовський після публікації Семенкового “Кобзаря” – вибраного 1910 – 1922 років. На відміну від своїх попередників, Б.Якубовський побачив у ньому “першорядного революційного поета”, “справжнього художника”, “справжнього лірика” [3, 263]. Він говорив, що українська літературна критика не спроможна гідно оцінити ані поета, ані його напрямку. Прагнучи “зрозуміти і пояснити” М. Семенка, Б. Якубовський наголошував на унікальній історичній ролі, яку відіграла поетична творчість поета в українській літературі, і великого значення надав його формалістичним захопленням. Одна з причин, чому наука не мала успіху в “осмисленні” та “поясненні” М.Семенка, є те, що, на противагу однозначному образу Семенка, твори, які він писав, годі було звести до простої класифікації та визначення. (У своїх творах поет користає з варваризмів, росіянізмів, а також термінології суспільних, природничих і технічних наук. Неологізми і “ландшафтна” лексика теж важливі в його поезії).

Сьогодні М. Семенко повертається в літературу, критика відновлює його в правах поета. У своїх наукових працях О. Ільницький закликає нас глянути на Семенка як на органічного авангардиста. “У мене немає сумніву, що кожна спроба зрозуміти його життя і творчість поза цим контекстом буде марним зусиллям” [5, 41].

Авангардизм М. Семенка можна довести не тільки його сімнадцятилітньою відданістю цій справі, а й самою його творчістю. Між 1913 і 1936 роками він опублікував не менше тридцяти окремих книжок поезій. За спостереженням


О. Ільницького, саме ця кількість творів, а водночас і метод їхнього публікування були для М. Семенка інтегральною частиною його творчого, авангардного акту. Зміст його творчості не полягав у тому, щоб “заграти тільки гарні акорди” [7, 42]. У своїй літературній роботі М. Семенко ніколи не вдавав з себе завершеного футуриста, навіть не прагнув до цього, бо вірив, що так він обмежить сам собі свободу творчості. Він не прагнув канону, радше – пошуку. Критика очікувала від нього футуристичного естетизму. Для М. Семенка ж практикування, удосконалювання навіть “футуристичного” стилю стояло на заваді літературній грі та формальним експериментам. Неможливо не зауважити, що через всю свою кар’єру він був у постійному літературному русі: у нього весь час ідуть зміни в галузі жанру, строфіки, рими, рядка, мови, інтонації, змінюється навіть психологічна поза ліричного героя. Цим теж пояснюється жанрова одноразовість більшості його творів. Знайдемо в нього “повелу”, зорову поезію, звукову поезію, так звану “знайдену”, або “готову” (found, ready-made) поезію, (його славнозвісний “Понеділок, вівторок...”), і багато іншого. Усе це випробовується, але не довго. Часом проба невдала, часом вона сягає високого рівня художності, але до випробуваного він не повертається. Увесь час шукає якогось нового підходу, штурмує межі дозволеного, досягненого, відстояного як у власній творчості, так і в літературі загалом. Лірика становить найбільшу частину його доробку, але й вона постійно змінюється і врешті-решт відкидається. Його творчість така різноманітна, що “часто Семенка важко пізнати у Семенкові” [3, 42]. Отже, М. Семенко – авангардист саме цим своїм незвичним підходом до літератури й літературної творчості; О. Ільницький вважає, що письменник авангардист своєю послідовною непослідовністю. Щоб правильно його зрозуміти, замало зосередитися тільки на окремих творах, збагнути оригінальність його рими, синтаксису, мови тощо, бо Семенко не був реформатором чи новатором у традиційному сенсі цього слова, – це був діалог зі творчістю, з літературою як такою. На думку О. Ільницького, М. Семенко своїм “процесом” заперечує традиційну “велику” літературу і


навіть саме звання “поета”. Цим він ускладнює традиційні стосунки між письменником і читачем, на якого падає обов’язок орієнтуватися в цілковито нових формах та стилях.

Майбутній дослідник колись відзначить, що українське літературознавство перейшло три етапи в трактуванні футуризму і творчості Михайля Семенка. Перший – заперечення: ці явища – шкідливі й небезпечні для української культури. На другому етапі футуризм все ще лишався негативним явищем, але почалися перші спроби реабілітувати Семенка. Нарешті, на третьому дійшло до повного зрозуміння футуризму та ролі цього напряму в творчості лідера.

Сучасну українську культуру збагачують не тільки забуті імена українського письменства, як Михайль Семенко, які повертаються в літературу, а й оригінальні, глибоко наукові дослідження їх творчості, як монографія “Український футуризм (1910 – 1930)” О. Ільницького. Цікавим видається і вивчення та оцінка творчості інших представників українського футуризму через призму самобутньої розвідки канадського літерату-рознавця.


1. Гром’як Р. Еміграція і художня література: грані, проблеми і аспекти дослідження // Гром’як Р. Давнє і сучасне. – Тернопіль, 1997. – С. 223 –251.

2. Ільницький О. Відлучення від футуризму // Слово і Час. – 1995. – № 9. – С. 39 – 43.

3. Ільницький О. Український футуризм (1914 – 1930). – Львів,: Літопис, 2003. – 445 с.

4. Погребенник Ф. Ільницький Олег Степанович // Українська літературна енциклопедія. – К.: Головна ред. Ім.. М.Т. Бажана, 1990. – Т.2. – С. 243.

5. Скорина Л. Література та літературознавство українського зарубіжжя. – Черкаси: Брама, 2002. – 268 с.

6. Шкандрій Мирослав. Український прозовий авангард 20-х // Слово і Час. – 1993. – № 8. – С. 51 – 57.

7. Шкандрій М. Модернізм, авангард і естетика Михайла Бойчука // Сучасність. – 1995. – № 9. – С. 137 – 139.


Мария Чобанюк. Авангард двадцатых годов прошлого века в осмыслении западных украинистов. Статья посвящена актуальной для современного литературоведения проблеме – изучению работ западных украинистов. Акцентируется, что опыт западного украиноведения недостаточно изучен в современной украинской науке о литературе. В статье осуществляется попытка объективно оценить вклад канадского литературоведа О. Ильницкого в осмысление специфики украинского футуризма.

Ключевые слова: О. Ильницкий, футуризм, авангард, авангардизм, период, периодизация, текст.

Maria Chobanyuk. The vanguard of the twenties of the last

century in the comprehension of western Ukrainian language and literature specialists. This work is focused on the actual problem of modern theory of literature – creation of foreign Ukrainians. The experience of the western Ukrainian literary criticism hasn’t been studied thoroughly in the Ukrainian science. The author tries to appreciate objectively O.Ilnytskyi’s contribution to understanding peculiarity of Ukrainian futurism as this Canadian specialist in Literary Studies let it self-realize in the history, theory and literary works.

Key words: O.Ilnytskyi, futurism, vanguard, vanguardism, period, division into periods, text.

УДК 821.161.2 “XX”

M 34

Іван МАТКОВСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В РЕЦЕПЦІЇ ЮЗЕФА ЛОБОДОВСЬКОГО

У статті здійснено спробу визначити роль поета,

прозаїка, публіциста Юзефа Лободовського в популяризації української літератури та її представників в еміграційний період його діяльності. Автор намагається висвітлити позицію польського критика щодо літературних процесів в Україні та передати розуміння Лободовським української літератури в контексті світових літературних процесів.

Ключові слова: польське літературознавство, українська література, Польща, міжкультурний діалог.

Історія польсько-українських літературних зв’язків ХХ

століття – явище вельми цікаве, головно з огляду на їх неоднозначність. Офіційне польське літературознавство інтерпретувало набуток українських поетів, часто крізь призму непростих українсько-польських взаємин та ленінсько-марксистської ідеології. Зазначена проблема докладно висвітлена у монографії Г.Вервеса “Польська література і Україна” [1]. Польсько-українські літературні зв’язки згаданого дослідження висвітленні у дусі епохи 80-х рр., коли монографія готувалась до друку. Однозначно, що основні думки праці повинні були відповідати канону соцреалізму, а отже певній тенденційності. Однак є це одна з небагатьох розвідок, на які можна опертись і доповнити, обо заперечити напрацювання знаного науковця Г. Вервеса. “Білою плямою” дослідженння Г. Вервеса, як і радянського літературознавства є питання взаємин українських поетів і письменників з польськими © Матковський Іван, 2009


інтелектуальними елітами в тзв. “міжвоєнний період” ХХ століття. Сьогодні стали доступними матеріали, які засвідчують наявність літературно-критичної думки іншого прошарку польської еліти, дуже близької за духом до українців, – польської еміграції. Маючи нагоду блище пізнати творчість тих українських митців, що опинилися на чужині, польські культурні емігранти зуміли об’єктивно охарактеризувати їхній доробок і здобутки корифеїв української літератури та розвиток літературного процесу вцілому. Спільне становище: брак державності (вважали, що Польща була окупованою), відчуженість від рідної землі – спричинило розуміння в поляків й винятково об’єктивне оцінювання українських майстрів пера. Це також сприяло і міжкультурному польсько-українському діалогу, зміцненню літературних зв’язків. Для українського літературознавства критичні думки польських літераторів мають вагоме значення в період переосмислення української літератур-ної спадщини у світовому контексті. Оскільки поставлена проблема є досить широкою для висвітлення у статті, то прагнемо обмежитися дослідженням лише однієї постаті серед польських критиків української літератури – особою Юзефа Лободовського. Це визначає актуальність нашої розвідки.

Метою статті є дослідження проблеми рецепції та інтерпретації української літератури крізь призму літературно-критичної діяльності Юзефа Лободовського. Предметом слугують літературознавчі статті та рецензії, у яких Ю. Лободовський висвітлює своє ставлення до української літератури та до її чільних представників від Т.Шевченка до шістдесятників.

Для польського суспільства Ю. Лободовський справді відкрив малознану для того часу українську літературу. Про те, що українська література була саме такою, свідчить сам митець, пишучи: “Два народи – польський і український, які жили один коло одного багато століть, змішувалися поміж собою – звідси відома приповідка, що “етнічна межа проходить через подружнє ложе”, – знали періоди боротьби і спокійного затишшя, співпраці і взаємної ненависті. І все ж поляки мало цікавилися розвитком української культури. Доходили до нас, без будь-яких проблем, доробки західних письменників, спочатку італійських,

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА... 55

пізніше французьких, англійських, німецьких. Звичайно, і російських. Але не українських, а якщо і так, то – зрідка і фрагментарно. Отже – брак знань про найближчих сусідів, а в подальшому розвитку – брак спільної мови” [21, 202 – 203].

Серед часописів польської еміграції, де українська тематика, у тому числі українське літературознавство, не сходили зі шпальт, можемо назвати часопис “Культура”, який виходив у 1947 – 2000 рр. спочатку у Римі, а пізніше у Парижі. Безперечно, що часопис є одним з найважливіших і найцікавіших явищ польської культури ХХ століття. Проте його феномен не обмежується польською культурою, а охоплює значно ширшу сферу європейського інтелектуального життя. Такої думки, зокрема, дотримуються і дослідники, які пишуть: “Паризька “Культура” є унікальним у своєму роді часописом: жодна інша еміграція з країн, контрольованих Радянським Союзом, не створила після війни часопис з таким високим рівнем висвітлення літературного, історичного, політичного життя” [3, 248]. Єдиним редактором від моменту заснування був Єжи Ґедройць. Чудовий знавець української культури та польсько-українських взаємин, Ґедройць ще у міжвоєнний час займався активною публіцистичною діяльністю у справі польсько-українського єднання та пропагування української культури у Польщі. Одразу ж після заснування “Культури” Єжи Ґедройць залучає до співпраці гроно української емігрантської інтелігенції, зокрема Юрія Стемповського (відомий читачам під псевдонімом Павла Гостівця (Paweł Hostowiec), Юрія Шереха-Шевельова, Юрія Косача, Івана Лисяка-Рудницького, Євгена Маланюка, Богдана Осадчука та ін. Серед публіцистів, які писали про українську культуру, були не тільки українці. До української справи також долучалися і поляки.

Про творчість Юзефа Лободовського у Польщі довгий час знали тільки літературознавці, які займалися еміграційним періодом польської літератури. Народився 1909 року у с. Пурвішки, що поблизу Сувалок, на півночі Польщі (тепер територія Литви). Частину дитинства провів на Кубані, де і познайомився з українською культурою та нащадками козаків, про яких надзвичайно шанобливо пізніше не раз згадував. У довідковій літературі донедавна не було жодних відомостей про


цього митця. Причина – громадянська позиція поета, яку він зайняв у міжвоєнний період. Палкий прихильник комуністичних ідей, Ю. Лободовський раптом стає на захист українських інтересів у Польщі та закликає у своїх статтях чинити спротив більшовизму, який, за його словами, “тінню воскреслого Батия навис над Україною” [7, 11]. Відверто говорячи про голодомор, розстріли української інтелігенції, загадкову смерть Миколи Хвильового та інших українських діячів, Юзеф Лободовський знаходить ворога в особі комуністичного режиму. Публіцист також зазнав слави діяча польсько-українського порозуміння. Автор кількох десятків публіцистичних статей, у яких витворив образ України як самодостатньої формації, народ якої має всі права на власну державу, оскільки володіє атрибутами нації, власною культурою та історією. Також до другої світової війни видав декілька поетичних збірок, у яких домінує українська тематика. Можемо також говорити про їхню високу поетичну та художню ідейність. Ю. Лободовський виступає також перекладачем української літератури, зокрема перекладає Тараса Шевченка (“Причинна”, “Варнак”, “Плач козаків” з поеми “Гамалія”, а також знамените “Посланіє… (До мертвих і живих і ненароджених…)”, “До поляків” тощо українського генія), інших українських поетів. Про обсяг цієї діяльності свідчить сам автор: “У Hoesicka (видавець – І.М.) мала вийти чотиритомна антологія української літератури з моїми перекладами; ясна річ, що жодна з цих книжок не була видана. Я був досить відомим в українському літературному середовищі як єдиний польський письменник молодого покоління, який брав близько до серця все, що відбувалися над Горинем і Дніпром” [4, 97]. Ю. Лободовський опублікував дев’ять поетичних збірок, де так чи інакше автор торкається теми України, дві з них він повністю присвятив Україні [7], [11]. Він також є автором біографічної трилогії, де зобразив українську Кубань та передав увесь трагізм її знищення більшовиками у 20-х роках (“Комиші”. – Лондон, 1955, “В станиці”. – Лондон, 1958, “Поворотна дорога” – Лондон, 1961).

З кінця 80-х рр. минулого століття, польські літерату-рознавці розпочали ґрунтовні дослідження творчої спадщини Ю. Лободовського. Окрім низки статей польських науковців, у


яких переважно досліджувався створений автором образ України, побачили світ і монографії Ірени Шиповської [26] та Людмили Сірик [25]. Серед українських дослідників творчості Ю. Лободовського, на жаль, можна назвати лише кілька імен: Ришард Лужний, Юрій Косач, Мирон Борецький. Хоча творчість митця певною мірою досліджена у Польщі, показано його зв’язки з Україною, проте діяльність Ю. Лободовського є настільки багатогранною, багатоаспектною, що філологам і сьогодні залишається чимало матеріалу для наукових студій. Передовсім це стосується і літературно-критичних статей з української літератури. Переосмислюючи видатні постаті та їхню літературну спадщину, Лободовський зробив неоціненний внесок в українське літературознавство, але ця грань його філологічної діяльності практично ще не вивчався. Також посприяв популяризації української культури за кордоном. Саме через культурний діалог у своїй творчості він неабияк приклався і до польсько-українського порозуміння на еміграції. До речі, у передмові до “Золотої Грамоти” Лободовський сказав: “Дуже давно хтось написав, що моя поезія – це один з останніх ще існуючих висячих мостів над прірвою між двома народами. Гадаю, що доки зустрічаються між собою бодай поети на сторінках книжок, прірва ця все ж таки не цілковита” [7, 8].

Розвідки Юзефа Лободовського торкаються передовсім діяльності українських поетів ХХ століття. Проте є в нього й оригінальні погляди на творчість та постать Тараса Шевченка, якому дає дуже високу оцінку: “Геніальний самоук, сам один спромігся доконати справу, яка за інших умов могла б реалізуватися зусиллями не одного покоління: заклав фундамент під відродження приспаної національної свідомості” [16, 201]. Порівнюючи слова захоплення про Міцкевича, сказані польськими поетами, Лободовський стверджує, що аналогічно про Шевченка також може сказати не група людей, а весь український народ, пророком якого він є і надалі. Критик, зокрема, намагається розглядати Шевченка через призму світової літератури і застерігає перед небезпекою його ідеалізації, яка примітивізує творчість митця. “Його гайдамач-чина, вишневі садки, “Реве та стогне Дніпр широкий”, шароварщина і бандуризм та те все, що заслонює реальний стан


справ,” вміло використовується соцреалізмом для ідеологічних потреб. Ю. Лободовський слушно акцентує факт фальшування Шевченка, який не розвінчаний і до сьогодні. Не заперечуючи постаті Тараса Шевченка та не применшуючи вартості його творчості, Лободовський стверджує, що “потрібно радикально розрізняти Шевченка-пророка і велику історичну постать від сучасного відголоску його поетичної творчості” [16, 207], оскільки це повертає українську літературу на старі позиції, вона ж у ХХ столітті вже вийшла на європейський рівень. Лободовський пояснює це тим, що великі українські Прометеї – Шевченко і Франко – “були закуті у кайдани народного дидактизму, а геніальність творчості Лесі Українки полягає не в ліриці, а в драматургії” [16, 207], саме тому вони не сягнули світової слави, хоча така можливість у них була. Відтак Лободовський говорить про поетів-неокласиків, які вийшли за ці межі і створили літературу світового взірця (Тичина, Зеров), тоді як творчість Тараса Шевченка, окрім деяких творів, напр. “Гамалія”, є цікавою для західного читача лише з історичного погляду.

Не оминає увагою Лободовський і постаті Лесі Українки [20]. Наголошуючи акцентує увагу передовсім на її біографії, засвідчує її високу освіченість, її європейськість особистості. Публіцист визнає величезний вплив Лесі Українки на розвиток української літератури та національної ідеї, водночас заперечуючи намагання зробити її у Радянському Союзі “мало не комуністкою”, стверджуючи, що була вона “типом лібераль-ної позитивістки та демократки. Як усі інтелектуали тієї доби, жваво цікавилася і соціалізмом, й іншими революційними рухами. Але до комунізму це була далека дорога. Леся Українка направді була українською націоналісткою, але не в тому негативному значенні, якого націоналізм набув опісля” [20, 115]. Лободовський заперечує думку про геніальність чи значущість Лесі Українки як поетки у контексті світової літератури, додаючи при цьому, що це боляче зачепить не одного українця. Лободовський аргументує тим, що великий вплив на свідомість народу не визначає поетичної величини її спадщини. Причина, на думку критика, у тому, що “попри Шевченка і Куліша, українська література не могла дістатись на широку дорогу,


нівечена весь час при цьому російською цензурою та адміністрацією …Леся Українка належала, власне, до тих (а передовсім це й Іван Франко), які виводили літературу свого народу з глухих кутків, з фольклоризму, провінційності... Вирватись із обіймів етнографізму та зробити українську літературу однією з європейських – це було її завдання і бажання її амбіцій” [20, 120 – 121]. Щодо віршів, то Лободовський не поціновує їх надто високо, зараховуючи радше до історії літератури, проте оптимістичніше оцінює її драми, пророкуючи “Лісовій пісні” безсмертя. Аналізуючи біографію поетеси та порівнюючи її з творчістю, публіцист малює образ Лесі Українки, підсумовуючи такими словами: “Незалежно від того, високо чи низько оцінимо її творчість, але та хвороблива дівчина, яка не зазнала щастя в особистому житті, стала одним із дороговказів на шляху українського народу. А до цього часу дорога ця вела від однієї Голгофи до іншої” [20, 122].

Юзеф Лободовський дав високу оцінку представникам української літератури ХХ століття, зокрема у статті “Сцилли та Харибди української поезії” [8], [9] проаналізував творчість неокласиків Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Бажана, Михайла Ореста. Публіцист про український класицизм писав: “Класицизм не становив накиненої літературної моди, але виникав з логічного розвитку певних тенденцій, які виразно формувалися на всьому просторі українських діянь. Поява неокласицизму мала набагато солідніше підґрунтя, аніж народження імпресіонізму чи символізму, не кажучи вже про футуризм” [8, 43]. Цитуючи знамениту фразу Миколу Зерова “Класицизм – це твоя дорога, Україно”, Лободовський пише, що “для Зерова класицизм мав бути протиотрутою на деструктивні впливи Москви, на степового вампіра минулого, який висисав кров і мозок українського народу, мав стати гарантією незалежності і непідважальною легітимацією, яка дасть змогу повернутися до західної культури” [8, 35]. Лободовський дає стислу характеристику творчості Миколи Зерова, який витворивши новий античний світ, переосмислений українською душею “навіки залишаться в українській антології” [8, 35]. Далі у статті публіцист аналізує творчість неокласиків як єдиного цілого,


зокрема твори Максима Рильського і Павла Тичини. Попри всі закиди на адресу Рильського, Лободовський вважає, що “на Заході не буде багато письменників та поетів, які б могли кинути каменем у Рильського” [8, 43]. У статті, присвяченій пам’яті Максима Рильського, публіцист творить постать високоосвіченого поета-заручника, який в останні дні свого життя друкував поезії, подібні до “трупів з гіпсу, з papir mache, із жалобного воску, вичищеного на глянц у радянських казармах” [18, 36]. Ні, Ю. Лободовський не принижував особистості Рильського. Навпаки, ці свідчення є вельми важливими для розуміння неукраїнцями процесів, які відбувалися в тогочасній українській літературі.

Високо поціновував Ю. Лободовський поетичну творчість молодого Тичини, який пізніше, – припускає критик, – свідомо потонув у “графоманській пропаганді”. Про Миколу Бажана писав: “Якби компартія не використовувала Бажана як творця, він міг би дати оригінальну версію українського бароко”. Критик уважав що “поезія на кшталт Бажана, тобто барокова, не заперечує поезії на кшталт київського неокласицизму, а органічно її доповнює” [9, 36]. Тут же публіцист зображує постать Михайла Ореста – продовжувача традицій свого брата Миколи Зерова. Цей поет постає вже як представник українсько-європейської літератури. Від неокласицизму, Ю. Лободовський плавно переходить до молодого покоління української літератури, серед представників якої називає Карпенка-Криницю, Олега Зуєвського, Качуровського, Веретенченка, Лимана, Славутича, Полтаву, Ситника. Критик писав, що всіх їх “поєднує досить дезорієнтований (унаслідок браку серйозної критики) пошук власної поетичної форми, принагідно – індивідуальної та національної правди, яка б, попри труднощі чи навіть неможливість акліматизації на чужині, тугу і самотність, ностальгію, що поїдає, і зневіру, допровадила б до певного порту” [9, 39]. Лободовський досить об’єктивно, з позицій спостерігача, передає стан української літератури на еміграції, порівнюючи її з творчістю тих митців, які репрезентували українську літературу в Радянському Союзі. У статті “Українська еміграційна література” [6] Ю. Лободовський висвітлив трагічні умови розвитку літератури у сталінський


період і діяльність поетів-емігрантів. Стаття ця є мовби узагальненням пізнішого публіцистичного доробку, присвяче-ного постаті Євгена Маланюка [10], [19], Івана Багряного [15] (дав критичну оцінку повісті “Сад Гетсиманський”) [5], Уласа Самчука і Юрія Лавріненка [23]. Досить цікавими є спогади Ю. Лободовського про Є. Маланюка. Він, зокрема, пише, що Маланюк вважався “першим українським поетом на Заході” [19, 111]. Цікаво, що Ю. Лободовський у статтях полемізує з Є. Маланюком, даючи власну інтерпретацію якого мотивів та образів.

Заслуговує на увагу рецензія на працю Ю. Лавріненка “Розстріляне відродження” [13], де вже вкотре Ю. Лободовський свідчив перед польським народом про злочини більшовизму проти української інтелігенції, знайомив також із реакцією київських літераторів, які різко сприйняли працю Ю. Лавріненка [14].

Не оминув увагою публіцист і молоде покоління поетів з еміграції та в Радянському Союзі. Досить докладно характеризує Ю. Лободовський творчість поетів “Нью-йоркської групи” – Богдана Бойчука, Емми Андієвської, Богдана Рубчака, Жені Васильківської, Патриції Килини, Осипа Тарнавського [12]. Критик доносить до польських читачів і події, які відбуваються в радянській Україні, зокрема процеси проти шістдесятників. Уже в 60-х рр. він пише про переслідування Івана Дзюби та Івана Світличного, подає інформацію про творчий доробок Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Віталія Коротича та ін. [17], перекладає польською мовою працю Івана Кошелівця “Україна 1956 – 1968”. У передмові до перекладу Лободовський зазначає, що в Україні, завдяки літературним процесам, пробуджується національна свідомість, яка сильніша, аніж в інших країнах [22].

Передаючи стан української літератури у минулому та сучасному, малюючи портрети українських поетів та письменників, Лободовський відкрив польським читачам цілий Парнас, досі не знаний. Неабияк прислужився він і українській культурі та літературі зокрема. Пропонований нами матеріал відображає лише певні штрихи поглядів митця на українську літературу, а літературно-критичний доробок потребує ґрунтов-нішого та більшого за обсягом дослідження.


Література 1. Вервес Г. Польська література і Україна. – К.: – Радянський

письменник, 1985. – 382 с. 2. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія 1917–

1933, Поезія-Проза. Драми, Есеї. – Бібліотека “Культури”. – том XXXVII.

3. Gremion P. Konspiracja wolności. Kongres Wolności Kultury w Paryżu (1950 – 1975). – Warszawa. – 2004. –358 c.

4. Łobodowski J. Modlitwa na wojnę. – Londyn, 1947. –107 c. 5. Łobodowski J. Ogród Getsymański // Kultura. – Paryż. – 1951. –

№ 1. – С. 135 – 143. 6. Łobodowski J. Ukraińska literatura emigracyjna // Kultura. –

Paryż. – 1952. – № 4. – С. 46 – 60. 7. Łobodowski J. Złota Hramota. – Paryż. – 1954. – 189 c. 8. Łobodowski J. Scylle i Charybdy ukraińskiej poezji, cz. I //

Kultura. – Paryż. – 1954. – № 5. – С. 33 – 50. 9. Łobodowski J. Scylle i Charybdy ukraińskiej poezji, cz. II. –

Kultura. – Paryż. – 1954. – № 6. – С. 29 – 47. 10. Łobodowski J. Poezja Jewhena Małaniuka // Kultura. – Paryż. –

1955. – № 10. – С. 32 – 48. 11. Łobodowski J. Pieśń o Ukrainie. – Paryż. – 1959. – 83 c. 12. Łobodowski J. Młody las na obczyźnie // Kultura. – Paryż. –

1960. – № 10. – С. 49 – 57. 13. Łobodowski J. Dwie antologie // Kultura. – Paryż. – 1960. – №

6. – С. 132 – 140. 14. Łobodowski J. Kijów o “Antologii” // Kultura. – Paryż. – 1962. –

№ 5. – С. 117 – 120. 15. Łobodowski J. Iwan Bahrianyj // Kultura. – Paryż. – 1963. – №

10. – С. 71 – 75. 16. Łobodowski J. Taras Szewczenko 1814 – 1964 // Kultura. –

Paryż. – 1964. – № 7 – 8 Lipiec-Sierpień. – С. 201 – 207. 17. Łobodowski J. Sąd nad umarłym // Kultura. – Paryż. – 1966. –

№ 5. – С. 3 – 17. 18. Łobodowski J. O Maksymie Rylskim // Kultura. – Paryż. – 1966.

– № 7 – 8. – С. 30 – 46. 19. Łobodowski J. Po śmierci Małaniuka // Kultura. – Paryż. – 1968.

– № 10. – С. 111 – 128. 20. Łobodowski J. W stulecie Łesi Ukrainki // Kultura. – Paryż. –

1971. – № 6. – С. 114 – 122. 21. Łobodowski J. Mychajło Kociubynśkyj – impresjonista //

Kultura. – Paryż. – 1981. – № 7 – 8. – С. 198 – 203.


22. Łobodowski J. Od tłumacza // Ukraina 1956 – 1968, oprac. Iwan Koszeliwec’. Kultura. – Paryż. – 1984. – № 3. – С. 3 – 4.

23. Łobodowski J. Ułas Samczuk i Jurij Ławrinenko // Kultura. – Paryż. – 1988. – № 5. – С. 135 – 137.

24. Rozmowa z Józefem Łobodowski // Spotkania. – 1987. – № 33 – 34. – C. 195 – 206.

25. Siryk L. Naznaczony Ukrainą. O twórczości Józefa Łobodowskiego. – Lublin, 2002. – 278 с.

26. Szypowska I. Od “Atamana Łobody” do “Seniora Łobo”. – Warszawa, 2001. – 216 с.

Иван Матковский. Украинская литература в рецепции

Юзефа Лободовского. В статье осуществлена попытка определить роль поэта, прозаика, публициста Юзефа Лободовского в попу-ляризации украинской литературы и ее представителей в эмиграционный период деятельности. Автор освещает взгляды польского критика на литературный процесс в Украине, анализирует его видение украинской литературы в контексте мировых литературных процессов.

Ключевые слова: польское литературоведение, украинская литература, Польша, межкультурный диалог.

Ivan Matkovskyi. Ukrainian literature in the reception of

Jozef Lobodovskyi. An attempt to define the role of the poet, prosaic, publicist Yuzef Lobodovskyi in popularization of the Ukrainian literature and its representatives in the emigrant period of his activity is carried out in the article. The author tries to show the position of the Polish critic in relation to literary processes in Ukraine and to transfer Lobodovskyi’s understanding of the Ukrainian literature in the context of the world literary processes.

Keywords: the Polish literary criticism, the Ukrainian literature, Poland, intercultural dialogue.

УДК 821.512.162.087.5:1

М 91

Ханим МУСТАФАЄВА

КОНЦЕПЦІЯ НОВОЇ ЛЮДИНИ В АЗЕРБАЙДЖАНСЬКІЙ ДИТЯЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ

У статті розглядається проблема внутрішнього світу

людини, її місця в суспільстві, її морально-етичні риси як суспільної істоти. Акцентується, що дитяча література як складова частина загальнонаціональної літератури залежно від своїх завдань і функцій у нових історичних умовах виконувала і виконує завдання виховання нової людини, простежується, як в азербайджанській літературній критиці і літературознавстві зароджувалася і формувалася концепція нової людини в дитячій літературі. З’ясовується також комплекс питань, пов’язаних з факторами, що відіграли певну роль у виникненні в дитячій літературі концепції нової людини у різних суспільно-політичних системах.

Ключові слова: дитяча література, концепція, виховання, зміст, просвітництво, фольклор, художній смак, жанри.

У всі часи і в усіх суспільствах основною проблемою

художнього мислення була проблема людини, її духовного світу та внутрішньої еволюції. Ще з часів давньої тюркської міфології, античної літератури художнє мислення спрямовувалося на вивчення людини, піднесення її моральності. І не випадково М. Горький назвав письменника інженером душ, а літературу – людинознавством. В азербайджанській літературі також з найдавніших часів дотепер людський фактор був у центрі уваги.

У художній творчості концепція людини – складне філософське поняття. Водночас воно не є незмінним. Як змінюється залежно від історичних умов внутрішній світ, мислення людини, так у період частої зміни ідеологій змінюється ставлення до концепції людини. Звідси – пильна

© Мустафаєва Ханим, 2009

КОНЦЕПЦІЯ НОВОЇ ЛЮДИНИ... 65

увага літературознавців, у тому числі азербайджанських, до вивчення цієї проблеми в літературі. Так, в останні десятиліття концепція нової людини досліджувалася у працях учених Б. Набієва [9], С. Асадулаєва [1], Я. Гараєва [5, 6], І. Вялієва [4] та ін., що висвітлювали різні її аспекти.

Ще до виникнення азербайджанської писемної літератури у творах усної народної творчості – міфах, легендах і переказах, казках-дастанах – оспівувалися мужність, хоробрість, воля, патріотизм, героїзм. І різні філософські вчення, які знайшли відображення в літературі (маздеїзм, суфізм, хуруфізм тощо), були безпосередньо пов’язані з концепцією нової людини. Кожний історичний період має власну концепцію людини. “Виходячи із уже сказаного в літературі про концепцію людини, ще раз потрібно зазначити, що література – мистецтво, яке знову представляє людину світові. Головне завдання художньої творчості – відтворити життя, діяльність, радості й печалі, почуття і переживання людини, перекинути міст із минулого в теперішнє і майбутнє і тим самим служити прогресові” [4, 325].

Прагнення створити нове суспільство і світ через посередництво ідеї досконалої людини особливо поширилось у Східній ісламській філософській та літературній думці (Аль-Фарабі, Ібн Сина, Нізамі Гянджеві, Джалаледін Румі, Насимі та багато інших). Це повною мірою стосується азербайджанської літератури, у якій досліджувана насамперед у філософському аспекті ідея досконалої людини від самого початку була провідною. І не випадково зазначається, що “у розвитку історико-філософської думки в Азербайджані велику роль відіграла течія хутуривізму, який висунув концепцію досконалої людини, котра була метою пошуків літератури Відродження – Нізамі” [12, 42].

Згадана проблема актуалізувалася в азербайджанській просвітницькій літературі. Азербайджанські просвітники, як і європейські, закликають віддати керівництво державою розумним, освіченим людям, вважають за краще починати побудову освіченого суспільства з навчання і виховання молодої людини як досконалої людини. А це виводить на перший план виховний первень дитячої літератури. Тому М. Сабір вважав виховання “провідником нації”, “керівником нації”, “початком будь-якої роботи”. Головна увага азербайджанської просвітницької


літератури спрямована на динаміку дитячого характеру, його морально-психологічного світу. Щоб відволікти народ від особистої ворожнечі, підняти його на боротьбу з деспотизмом і деспотами, донести значення наук, просвітництва, сягнути європейської цивілізації, азербайджанські просвітники провадили системну програму дій і водночас чудово розуміли: щоб виконати цю історичну місію, необхідно створити дитячу літературу.

Отож, мета статті – простежити шляхи зародження і формування концепції нової людини в дитячій азербайджанській літературі та з’ясувати принагідно комплекс питань, пов’язаних з факторами, що відіграли певну роль у виникненні окресленої концепції у різних суспільно-політичних системах.

Дитяча література безпосередньо пов’язана з вихованням та освітою молодого покоління, його становленням, тому в усі часи була в центрі уваги і художнього мислення, і науково-теоретичної думки. Робота у цій царині вимагає від кожного виняткової уваги, дбайливості, педагогічної майстерності та художнього таланту, високого професіоналізму та постійної праці. Не знаючи особливостей різних вікових груп, їхніх інтересів, прагнень і бажань, схильності, художнього смаку, неможливо написати твір, здатний привернути їхню увагу. Усе це висуває перед дитячою літературою вагомі художні та дидактичні вимоги. Та найголовніше – художні твори, написані для дітей, повинні бути високохудожніми, бо слабкі за змістом і формою твори з нецікавим сюжетом не можуть привернути уваги читача. А читач дитячої літератури специфічний – найчастіше непосида, допитливий, це дитина, що всім цікавиться. Дитяча література, а саме – книга, повинна також відрізнятися і переважно відрізняється своїм оформленням: вона друкується більшим шрифтом, містить численні ілюстрації, що привертають увагу.

Дитяча література надзвичайно важлива і своїм предметом, і літературно-історичною місією. Ця література не обмежується етичним і естетичним вихованням, вихованням художнього смаку. Вона сприяє засвоєнню певних наукових знань дітьми, які читають вірші та оповідання, фантастичні твори. У них закладається підґрунтя для формування наукового мислення і розширюється кругозір, тому що власне через художні твори


вони отримують перші відомості про людину і суспільство, природу, всесвіт тощо.

Оскільки дитяча література безпосередньо пов’язана з вихованням молоді, кожна держава приділяє їй особливу увагу і виявляє турботу про неї. Російський критик В. Бєлінський писав: “Дитячі книги створюються з виховною метою. А виховання є дуже важливою справою, воно визначає долю людини” [3, 126]. Тому дитячою літературою займаються не лише філологи, літературні критики та вчені-літературознавці, а й теоретики педагогічної думки, відомі вчені-педагоги.

Дитяча література пов’язана з формуванням особистості і художнього смаку дітей та юнаків, тому вона вивчається в середніх і вищих навчальних закладах. Одночасно в початковій та середній школі вивчаються художні твори класиків і сучасних авторів, створені безпосередньо для дітей та юнацтва, а у вищих навчальних закладах, особливо на філологічних факультетах, вона викладається як спеціальна наукова дисципліна. Азербайджанські поети і прозаїки від моменту зародження вітчизняної літератури приділяли увагу дидактичному началу своїх творів, що дає можливість і сьогодні використовувати їхні твори у виховному процесі.

Зародження та розвиток в Азербайджані дитячої літера-тури безпосередньо пов’язані із зародженням національної просвітницької ідеології. Духовна потреба народу в освіті, вихованні, збереженні рідної мови зумовила необхідність цієї літератури.

Класики азербайджанської літератури Нізамі Гянджеві, М. Фізулі спеціально не створювали дитячих творів, але численні їхні твори завдяки власне сильному дидактичному струменю дають підстави рекомендувати їх для дитячого і юнацького читання. Створені азербайджанськими просвіт-никами ХІХ століття А. Бакіхановим, К. Закіром, С. Ширвані вірші байки давно увійшли в коло дитячого і юнацького читання в азербайджанській школі.

Потреба книжок для читання рідною мовою, підручників з рідної мови в другій половині ХІХ століття надихнула азербайджанських письменників-просвітників на створення творів для дітей. Оскільки дитяча література ще не була самостійним


відгалуженням загальнонаціональної літератури, автори підручників зверталися переважно до таких зразків фольклору, як казки, дастани, легенди, а також, опрацювавши, включали в свої книги окремі уривки із творів класиків. Зверталися вони і до творчості своїх сучасників – письменників-просвітників, уводячи до підручників їхні нові твори. Не обмежуючи себе, укладачі підручників зверталися до світової класики дитячої літератури, виділяючи і перекладаючи кращі зразки цієї літератури, пропонували їх маленьким читачам.

Зародження азербайджанської дитячої літератури припадає на період панування просвітницького реалізму, котрий в азербайджанській літературі виник у період, коли Північний Азербайджан вже перебував у складі Російської імперії. Російська влада провадила свій політичний та економічний курс через посередництво російської мови, російської культури, що реалізовувалося в російських школах в далеких провінціях. Це питання вирішувалося на рівні державної політики, про що свідчить прийняття 2 серпня 1829 року статуту Закавказьких шкіл. Незабаром в Шуші (1830), Шекі (1831), Баку (1832), Гянджі (1833), Шемаху (1837) та інших містах Азербайджану почали функціонувати повітові школи з викладанням російською мовою. “Азербайджанську дитячу літературу народили і зробили насущною необхідністю також і потреби школи нового типу; прогрес педагогічного життя та розвиток дитячої літератури прямували поруч паралельними шляхами” [8, 19].

У таких історичних умовах, коли політика царської Росії мала на меті русифікацію національних околиць і придушення національних культур, складно було боротися за збереження національної самобутності, національної самосвідомості. І все ж азербайджанські письменники-просвітники А. Бакіханов, К. Закір, С. Ширвані, М. Сабір, А. Шаїк, А. Сіхат, С. Ахундов, Дж. Мамедкулізаде та інші своє громадянське покликання вбачали у створенні дитячої літератури і напрацюванні концепції нової людини власне у дитячій літературі, що в таких умовах було єдино прийнятним.

У нових повітових школах азербайджанською мовою проводилися тільки уроки азербайджанської мови; це можна


вважати лише першим кроком, але щоб виховувати молоде покоління, формувати і розвивати його художній смак, потрыбен був ще один крок. Підручники “Весна дітей” (1878) С. Ширвані, “Ветен ділі” (“Рідна мова” – 1883 – 1889) А. Черняєвського та Сафаралібекова, “Дитячий садок” і “Далекоглядність дітей” Р. Ефендієва були покликані заповнити цю прогалину і хоча б частково задовольнити потребу підручників з рідної мови. Зразки дитячої літератури, що увійшли в хрестоматію М. Вазеха (у співавторстві з викладачем Тифліської гімназії І. Григор’євим), закликали дітей до чесності, правдивості, гідного життя, любові до батьківщини.

Поряд з перекладами з російської та світової літератури, до цих підручників увійшли також і власні твори Р. Ефендієва, К. Закіра, С. Ширвані, А. Сіхата, М. Сабіра, А. Шаїка та інших, написані спеціально для дітей.

Образи Ахмеда з повісті Дж. Мамедкулізаде “Події села Данабаш”, Аббаса і Зейнаб, Чорнушки із “Страшних казок” С. Ахундова, Бахара з повісті “Маніфест однієї молодої людини” М. Пашаєва завжди були улюбленими в азербайджанських дітей і молоді, котрі замислювалися над важкою долею цих героїв, і в них мимоволі виникало неприйняття несправедливості, що панувала в суспільстві. Співчутливе ставлення азербайд-жанських письменників до долі, до майбутнього дітей виявлялося у переконливій життєвості створених образів. Тому в перерахованих творах ми бачимо, як змінюються діти, як у них прокидається почуття протесту проти несправедливості.

Динаміку розвитку образів дітей можна спостерігати не лише в їхніх діях, поведінці, але й у їхньому мисленні. Дорослі покірно приймають виклик долі, а діти не можуть прийняти соціальну несправедливість і різко реагують на неї. У повісті Дж. Мамедкулізаде “Події села Данабаш” лише маленький Ахмед чинить опір Худаяр-беку. Героїня оповідання С. Ахундова “Чорнушка” за своє недовге життя зазнала чимало горя, вона вже досить добре розуміє життя, однак не озлобилася, не зачерствіла, а на зло відповідає добром.

У період Азербайджанської Демократичної Республіки виникли сприятливі умови для розвитку нашої літератури, просвітництва, культури і преси. Видатні державні діячі та


письменники М. Расулзаде, Н. Наріманов, А. Топчубашев, У. Гаджибеков у сприятливій історичній ситуації зробили все можливе для відкриття нових шкіл, розвитку дитячої преси та літератури, дитячих бібліотек. Ідеї наших великих мислителів про тюркизацію, ісламізацію та світськість застосовувалися в освіті та вихованні дітей і юнацтва, у створенні літератури для них. Націоналізація шкіл, створення Бакинського державного університету, функціонування Азербайджанського державного театру, створення нових органів преси стали певним позитивним кроком у формуванні та дослідженні дитячої літератури. С. Ахундов, А. Шаїк, Н. Наріманов долучилися до втілення в життя політики нового уряду в царині просвітництва, публікації і дослідження зразків дитячої літератури.

На жаль, із втратою національної державності та встановленням радянської диктатури цей великий політичний, літературно-історичний процес призупинився. У нових історичних умовах дитяча література зазнала певних труднощів, пройшла через заборони. Гранична ідеологізація та політизація літератури й мистецтва торкнулася також дитячої літератури. Протягом сімдесяти років теоретичні принципи соціалістичного реалізму стали перешкодою на шляху об’єктивного дослідження дитячої літератури та її теоретичних принципів. А 30-ті роки поглибили цей процес. За Ш. Алишановим, “політична репресія критиків та літературознавців 20-х років надовго вивела їхній досвід, накопичений в літературно-теоретичній думці з наукового обігу. Тільки з 60 – 70-х років різноманітні аспекти питань поетики знову стали актуальними”.

У роки радянської влади марксистська естетика прагнула формувати морально-етичні риси людини нової ери, соціалістичного суспільства. Класики марксизму-ленінізму вважали літературу і мистецтво часткою, гвинтиком загально-пролетарської справи і до дитячої літератури, що була самостійною цариною історико-літературного процесу, підходили з цього погляду. В історичній постанові ЦК ВКП(б) “Про заходи з поліпшення дитячої та молодіжної преси” зазначалося, що в дитячій літературі недостатньо висвітлюються сучасні теми, підкреслювалося, що будівникам нового пролетарського суспільства на сторінках преси відводиться мало місця. Під


сучасною тематикою марксистська естетика мала на увазі пролетарську ідеологію, класову боротьбу, протистояння капіталізму та соціалізму. Твори, в яких не відображалися ці теми, вважалися небажаними, автори зазнавали різкої критики. У постанові ХІ з’їзду РКП(б) (1922) вказувалося, що дуже потрібна література, здатна протистояти бульварній писанині, яка негативно впливає на робітничо-селянську молодь, література, що сприяє правильному вихованню молодого покоління. У постанові йшлося також про потребу вдаватися до відповідних заходів, щоб діти та юнаки засвоїли пролетарську ідеологію, цілі та завдання нового суспільства.

У постанові ХІІІ з’їзду (1924) “Про пресу” було висвітлено питання створення дитячої літератури, спеціальної піонерської літератури, щоб посилити класове, інтернаціональне, трудове виховання. Як бачимо, комуністи на партійному та державному рівні використовували дитячу літературу як дієвий засіб для виховання будівничого пролетарського суспільства.

Література була спрямована на виховання у молоді не національного почуття, національного мислення, а на виховання піонерів та комсомольців – будівників комунізму, що становило підґрунтя концепції нової людини марксистської естетики. Постанови та рішення 1924 – 1928 рр. “Про пресу” і “Про засоби з поліпшення преси для дітей та юнацтва” виявили, що марксистська естетика у питаннях радянської літератури та концепції нової людини важливу роль відводить дитячій пресі та літературі. У ці ж роки відомий радянський поет В. Маяковський пише вірші “Що є добре і що погано?”, “Ким бути” та ін., де створює новий та особливий тип дитячих образів, через які намагається довести, що притаманні їм нові людські риси раніше не існували. Ці ж літературні тенденції дають про себе знати і в азербайджанській радянській літературі. С. Рустам у вірші “Професія” писав:

Досвіду мало, я ще молодий, Молот, станок – друзі й брати мої. В класі, школі я тримаюся гордо, Кожної миті зростає моя любов до професії. У період пролетарської диктатури 20 – 30-х років іде у

забуття багатовікова культура, духовність, славне минуле


народу, у літературі та мистецтві перевага надається образам більшовиків, революціонерів. Герої таких поетів і письменників, як Нізамі, Фізулі, М. Ахундов, Н. Наріманов та ін. – носії загальнолюдських і національних ідеалів – замінюються схоластичними, схематичними та дещо абстрактними образами, і це відбувається на догоду марксистській етиці.

Потрібно зазначити, що така політизована марксистською естетикою концепція людини в 20 – 30-ті роки викликала різке неприйняття з боку політичної та літературної опозиції. Частина теоретиків мистецтва та літератури не вважала дитячу літературу самостійним відгалуженням літератури і стверджу-вала, що немає потреби у спеціальній дитячій книзі. Марксистська естетика називала їх “правими героями”. Інша частина фахівців, котрих у марксистській естетиці називали “лівими героями”, закликала звільнити дитячу літературу від політики, при її оцінюванні спиратися лише на критерії художності. Марксистам, котрі застосовували у політичній та літературній боротьбі насильство, кару, у роки репресій 30-х років вдалося змусити замовкнути правих і лівих.

У 20 – 30-ті роки дитяча література була відірвана від школи і педагогіки, унаслідок чого у перших підручниках літератури та хрестоматіях дитяча література як самостійна галузь загальної літератури не була представлена. Становище трохи змінилося, коли ЦК ВКП(б) у 1941 році визнав неправильним відокремлення літератури та педагогіки від школи та порушив питання про публікацію дитячої літератури на науково-педагогічному ґрунті, а перед школою – завдання освіти та виховання. Після цієї постанови були видані п’єса А. Шаїка “Брат”, книги М. Джалала “Два посвідчення”, М. Дільбазі “Мій подарунок”, М. Сеїдзаде “Вірші”, М. Рзакулізаде “Бажання”, Г. Мусаєва “Оповідання” тощо. У цих творах бачимо нову художню систему, нового героя, літературу з позитивною тенденцією. Марксистська критика не гребувала використовувати дитячу літературу в ідеологічній боротьбі, відверто зізнавалася в цьому і навіть говорила про необхідність такого кроку. Один із літераторів 30-х років писав: “І в дореволюційній Росії, і в теперішніх капіталістичних країнах панівні класи у своєму прагненні виховати підростаюче


покоління відповідно до своїх інтересів активно використовували і використовують дитячу літературу” [10, 41].

Нова концепція людини в дитячій літературі марксистської естетики була далекою від життєвості й національних літературних та історичних традицій, тому в художній практиці зовсім себе не виправдовувала. Радянські теоретики, які чудово розуміли, що лише політичними настановами, дидактичними приписами досягти чогось неможливо, змушені були визнати, що більшість творів дитячої літератури побудовані на голій пропаганді і позбавлені певної думки, і “виховання нової людини в цих творах механічно підміняється поширеними педагогічними рекомендаціями і настановами” [7].

У дитячій літературі на особливу увагу заслуговували два фактори – виховний первень і ступінь майстерності. У радянський час проблема виховного начала у дитячій літературі розглядалася як складова частина комуністичного виховання. Виступаючи на ХІІІ пленумі Радянських Письменників у 1946 році, К. Симонов зазначав, що до всієї радянської літератури потрібно підходити з одним критерієм – література повинна допомагати у будівництві комунізму, вихованні будівника комунізму. І на пленумі Союзу письменників Азербайджану 1966 року, присвяченому дитячій літературі, наголошувалося на питаннях ідеології й майстерності у дитячій літературі та було прийнято постанову про низки вагомих недоліків у царині дитячої й молодіжної літератури. Найпомітнішим із цих недоліків були питання майстерності. Щоб створювати дійсно високохудожні ідейно спрямовані твори, потрібно підвищувати і художній рівень творів для дітей і юнацтва [11]. У радянський час зверталась увага на успіхи – майстерність авторів – і водночас на недоліки дитячої літератури. З одного боку, у дитячій прозі, драматургії та поезії з’являлися нові жанри, стильові напрями, поетичні системи, з другого – домінантне становище ідейності змісту відсувало питання майстерності на другий план, чим, власне, визначало його другорядність.

У науково-теоретичній скарбівні азербайджанського літе-ратурознавства дитяча література завжди була у центрі уваги і зазнавала тиску у визначенні напрямів творчого пошуку. Вимоги до творів, призначених для дітей та юнацтва, у літературо-


знавстві чіткі і конкретні. Тематика і зміст таких творів повинні бути зрозумілими, а форма і насамперед мова відповідати ступеню підготовки читача, на якого вони розраховані. А в поезії до цього додається вимога граничної вивіреності ритмічного начала вірша.

Прикметно, що в азербайджанській науково-теоретичній літературі увага приділялася фольклорним джерелам дитячої літератури, перед письменниками ставилося завдання вчитися майстерності на прикладі зразків дитячого фольклору. У різних підручниках і монографіях зразки фольклору розглядаються як перші зразки дитячої літератури. Тому “історія відсталої на сьогодні царини дитячої літератури сягає усної народної літератури” [6]. У радянський час азербайджанські письменники за мотивами фольклорних творів створили низку цікавих творів. У “Камінці-пері” С. Рагімова, “Казках Селіма” А. Вялієва майстерно вплетено фольклорний матеріал. В “Дастані Мадара” А. Вялієва чітко проявляються такі особливості народних казок, як мужність, вірність, воля, боротьба за чисте кохання, віра в силу народу, котрі змальовуються романтично, через що цей твір і сьогодні залишається улюбленим для маленьких читачів.

Характеризуючи концепцію нової людини в національній дитячій літературі та способи відображення її в літературній практиці, потрібно пригадати доповідь на тему “Дитяча література на рівні високих вимог” академіка Бекира Набієва на V з’їзді Азербайджанських письменників у 1971 році. Можна стверджувати, що у цьому виступі визначені перспективи розвитку національної дитячої літератури на найближчі десятиліття. Б. Набієв насамперед зазначив, що необхідно звертатися до класичної літературно-художньої спадщини і водночас виявляти духовність нового героя та створювати цілісні, художньо значущі образи.

Формування дітей – процес природний і водночас складний, він вимагає тривалого виховання. Фахівці з дитячої літератури та насамперед дитячі письменники завжди надавали значення концепції нової людини в дитячій літературі, її сутності та функціям, і в майбутньому продовжуватимуть свої творчі пошуки у цьому напрямі.


Дитяча література – відносно молода сфера художньої літератури, що виникла менше ніж два століття тому, пройшла шлях від становлення до зрілості, утвердилася як окрема самостійна галузь художньої літератури. Незалежно від того, на якій географічній території вона створювалася, дитяча література завжди вирішувала завдання, як правильно виховувати молоде покоління, прищеплювати ази різних знань, розширювати знання дітей про різні суспільні і природні явища.

Створення нової дитячої літератури та її вивчення стало одним з основних завдань нашої літератури та літерату-рознавства в період незалежності. Сьогодні склалися сприятливі умови для подальшого розвитку цієї особливої царини літератури, збагачення дитячої літератури ідеями незалежності, національними духовними цінностями. Азербайджанські письменники Мастан Алієв, Ільяс Тапдиг, Огтай Рза, Халіда Хасилова, Ханимана Алібейлі, Мамед Аслан, Фікрет Садиг, Рафік Юсіфогли пишуть нові твори для дітей, а також провадять ґрунтовну дослідницьку роботу над теоретичними особли-востями цієї літературної спадщини. З іншого боку, відомі літературознавці Бекир Набієв, Гара Намазов, Захід Халіл, Вугар Ахмед, Тайяр Джавадов, Ягуб Бабаєв та ін. є авторами глибоких наукових студій з визначення місця дитячої літератури у загальнолітературному процесі у роки незалежності.

Свого часу російський критик В. Бєлінський писав: “Дитина, що вміє правильно розуміти різні види мистецтва, знає, яка подія позначає певний твір, не відчуває труднощів у розумінні суті Наявних у довкіллі явищ. Вона може на певному рівні навіть вивчити історію народу. Тому мистецтво є не лише джерелом і засобом отримання естетичної насолоди, але й стає засобом пізнання довкілля та збагачення духовного світу дітей” [2, 142]. Такі цінні думки В. Бєлінський висловив майже два століття тому. Відтоді у мисленні дітей, їхньому ставленні до довкілля багато що змінилось. У школи, помешкання прийшли інформаційні технології, Інтернет, це вплинуло на світо-розуміння, розширення кругозору дітей. Розумовий розвиток, інформованість, судження дітей та юнаків, котрі переглядають десятки телеканалів з усього світу та мають вихід в Інтернет, набагато випереджують їхнє фізичне дорослішання. Через


Інтернет вони спілкуються з однолітками із різних країн світу, листуються, спілкуються в режимі реального часу. Заволодіти увагою свого читача, змусити його дивуватися і замислюватися в епоху інформаційних технологій – дуже складне завдання. Щоб у наш час вирішити таке завдання, дитячий письменник повинен сам крокувати в ногу з часом, випереджувати своїх читачів не лише в інформованості, але й знаходити нові літературні прийоми, котрі заволоділи б їхньою увагою та утримали її. У цьому і полягають головні вимоги літературної критики та літературознавства до дитячої літератури періоду незалежності. Вирішення цих та аналогічних проблем і може стати предметом подальших літературознавчих студій, присвя-чених феномену становлення нової людини в азербайджанській дитячій літературі через призму сьогодення.


1. Асадулаев С. Эстетический идеал и социальная активность писателя. – Баку: Язычы, 1982. – 254 с.

2. Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. – М.: АН СССР, 1954.

3. Билински В. Г. Сечилмиш мягаляляр. – Баку, 1988. – 420 с. 4. Вялийев И. Ядябиййатда инсан консепсийасы. – Бакы:

Эцняш. – 1998. – 312 с. 5. Гарайев Й. Мейар шяхсиййятдир. – Бакы: Йазычы. –

1988. – 265 с. 6. Казым Я. Азярбайъан ушаг ядябиййаты тарихиня даир //

Ядябиййят. – 1938. – 6 июня. 7. “Литературная газета” нын редаксийя мягаляси

(Йазычыларын гурултайы гаршысында) // Ядябиййят. – 1954. – 10 апреля.

8. Мяммядов М., Бабаев И., Ъавадов Т. Педагожи мцщит вя ушаг ядябиййяты. – Бакы: Маариф, 1992. – 154 с.

9. Нябийев Б. Роман вя мцасир гящряман. – Бакы: Йазычы. – 1987. – 218 с.

10. Рзагулузадя М. Азярбайъян шура ъоъуг ядябиййатынын наилиййятляры // Інгилаб вя мядяниййят. – 1935. – № 10. – С. 6 – 18.

11. Ушаглар вя эянъляр ядябиййатынын йени йцксялиши уьрунда // Азярбайъан мцяллими. – 1966. – 13 нойабря.

12. Шямсизадя Н. Азярбайъанчылыг. – Бакы: Нурлан, 2006. – 326 с.


Ханым Мустафаева. Концепция нового человека в детской литературе. В статье рассматривается проблема внутреннего мира человека, его место в обществе, его морально-этические черты как общественной личности. Акцентируется, что детская литература как составная часть общенациональной литературы в зависимости от своих задач и функций в новых исторических условиях выполняла и выполняет задачи воспитания нового человека, прослеживается, как в азербайджанской литературной критике и литературоведении зарождалась и формировалась концепция нового человека в детской литературе. Исследуется также комплекс вопросов, связанных с факторами, сыгравшими определенную роль в возникновении в детской литературе концепции нового человека в разных общественно-политических системах.

Ключевые слова: детская литература, концепция, воспитание, содержание, просветительство, фольклор, художественный вкус, жанр.

Khanym Mustafayeva. A new man conception in

Azerbaijan children’s literature. In the article the problem of the person’s inner world, his/her place in the society, his/her moral-aesthetic features as a public personality has been studied. It is stressed that the children’s literature as a constituent part of nationwide literature, depending on its tasks and functions under new historic conditions, has been fulfilling the task of a new man’s education; it is traced how in Azerbaijan literary critics and literature studies a new man conception in children’s literature was conceived and developed. The author has also elucidated a complex of problems connected with the factors which played a certain role in forming a new man conception in children’s literature in different social-political systems.

Keywords: children’s literature, conception, education, content, enlightenment, folklore, artistic taste, genres.

УДК 821.512.162.

М 91

Магамедалі МУСТАФАЄВ

ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА (КРІЗЬ ПРИЗМУ СПАДЩИНИ

АКАДЕМІКА Ф. КАСУМЗАДЕ)

У статті досліджується просвітництво як суспільно-політична та ідеологічна система, обґрунтовується теза, що воно стало новим етапом у розвитку світової культури та літератури зокрема. Автор розглядає загальні проблеми азербайджанської просвітницької літератури, акцентує, з одного боку, загальнолюдський характер просвітництва, з іншого – стверджує, що цей напрям у кожній літературі визначається національними духовними вартостями. Висновки зроблено на підставі глибокого та всебічного аналізу творчості академіка Ф. Касумзаде.

Ключові слова: літературознавство, просвітництво, світова культура, азербайджанська література, духовні вартості, Ф.Касумзаде, А. Бакіханов.

В історії людської цивілізації просвітницький рух після

епохи Відродження став важливим періодом у суспільно-політичному та ідейно-духовному розвитку народів. Просвітництво, що зародилося в ХVІІ столітті в Англії та Франції, надалі поширилося і стало каталізатором розвитку світової культури. Просвітництво – специфічна філософія певного історичного періоду, воно поширилось у ХІХ столітті на Сході та частково в Азербайджані.

Своєрідна форма, специфіка суспільного розвитку в кожній країні зумовили появу просвітництва у різні періоди на Заході і Сході. Тому з наукового погляду доречніше пояснити виникнення просвітництва у національній літературі, ґрунтуючись переважно на літературній практиці, фактах

© Мустафаєв Магамедалі, 2009

ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД… ПРОСВІТНИЦТВА... 79

художнього матеріалу. Через конкретну суспільно-політичну ситуацію в національних регіонах і країнах зародження і розвиток просвітництва мали свої особливості. Однак, незважаючи на ці відмінності, вся просвітницька література вирізнялася пропагандою знань і протестом проти феодальних законів і правил. Просвітництво, його походження та суть, ґенеза достатньо вивчені у колишньому радянському літературознавстві. Що ж до осмислення процесів зародження та періодів розвитку просвітництва народів Сходу, це питання перебуває у стадії розробки. Аксіоматично, що особливості просвітництва країн Сходу не зовсім коректно визначати за допомогою критеріїв літератури Заходу: “Недостатнє висвітлення конкретних рис історико-літературного процесу у країнах Сходу не дає змоги твердити про характер просвіт-ницького руху в цих країнах. У радянському сходознавстві зіштовхуються полярно протилежні погляди: від прямих паралелей з просвітництвом на Заході до майже повного його заперечення” [1, 3].

Проблема виникнення, зміст та етапи розвитку азербайд-жанського просвітництва – одна з дискусійних у нашому літературознавстві. Актуальність дослідження цього питання зумовлена тим, що, не уточнивши періодів розвитку національного просвітництва, неможливо вивчити історію суспільно-політичної думки ХІХ століття в Азербайджані. Мета полягає в тому, щоб через призму літературознавчих праць академіка Ф.Касумзаде дослідити початковий період азербайд-жанського просвітництва, зосередивши увагу на його становленні, концепціях та основних представниках.

Існують різні концепції виникнення просвітництва. На думку деяких дослідників, історія азербайджанського просвіт-ництва починається із середніх віків. Один із тих, хто досліджує історію азербайджанської етичної думки, – Зіядін Геюшев. Він вважає, що перший період національного просвітництва датується ХІІ – ХVІІ століть, а Хагані Ширвані, Нізамі Гянджеві, Мухамеда Фізулі – класиків середньовічної літератури – вважає представниками просвітницької літератури [15, 58].

Однак відомо, що просвітницький рух – своєрідна форма вираження історичних умов – занепаду феодалізму і початкового


періоду становлення капіталізму. Тому уявлення про середньовічних класиків як про представників просвітницької літератури не підтверджується історичними та літературними фактами.

Група дослідників стверджує появу у середині ХІХ століття в Азербайджані суспільно-політичних і літературно-культурних умов для виникнення просвітництва. У своїх висновках вони виходять з того, що в другій половині ХІХ століття в Азербайджані виникли капіталістичні відносини [1, 3].

Деякі зараховують до числа письменників-просвітників також А. Бакіханова, І. Куткашенського та М. Вазеха, у творчості яких відображена низка елементів просвітницького руху. В Азербайджані прогресивні, демократичні ідеї поширювалися за активного впливу руху декабристів у Росії. Декабристи, заслані в Закавказзя, прийшли із Сенатської площі не голіруч. Вони пропагували серед місцевої інтелігенції не лише революційні, але й просвітницькі ідеї: декабризм на Кавказі – це одна з потужних течій, яка разом з революційними настроями, культурою принесла в Закавказзя передові ідеї Заходу, думки і теорії Вольтера, Монтеск’є, Бектаме, Б. Константа, Руссо.

Як відомо, першими азербайджанськими письменниками, що були пов’язані з російською та західноєвропейською культурою та застосовували ідеї декабристського просвітництва, були А. Бакіханов, І. Куткашенський, М. Ш. Вазех. Це визнає також Е. Ахмедов, котрий водночас твердить про виникнення азербайджанського просвітництва в другій половині ХІХ століття: “Зародки просвітницьких ідей періодично з’являлися у творчості багатьох суспільних діячів та мислителів Азербайджану ще у першій половині ХІХ століття. З цього погляду можна, наприклад, вважати А. Бакіханова раннім дворянським просвітником, оскільки в його творчості неважко знайти деякі елементи просвітництва (заклик до оволодіння наукою, прославлення праці, засудження неробства, твердження про те, що в людині потрібно цінувати не станове походження, а особисту гідність, ідеї просвітницької монархії)” [1, 11].

Звичайно, просвітництво починається в азербайджанській літературі з творчості М. Ф. Ахундова. Однак і творчість


А. Бакіханова, І. Куткашенського та М. Ш Вазеха можна вважати першими взірцями просвітницької літератури, першим етапом цього процесу, оскільки в їхньому творчому доробку виявляється низка важливих компонентів просвітництва – популяризація просвітництва, оспівування свободи та самоуправління.

Академік Ф. Касумзаде також був прихильником цієї концепції і у своїх дослідженнях вважав А. Бакіханова, І. Куткашенського і М. Ш. Вазеха азербайджанськими просвітниками. У своїх узагальненнях він спирається на ідею про те, що в творчості А. Бакіханова, І. Куткашенського і М. Ш. Вазеха потужними виявилися головні риси просвітництва – прагнення до наукового знання, ідея про просвітницьку монархію, оцінка людини за її особистими заслугами.

Ф. Касумзаде науково довів заслугу А. Бакіханова в справі поширення в Азербайджані європейської та російської культури. Дослідник акцентував антифеодальний пафос просвітників початкового етапу азербайджанського просвітництва.

Ф. Касумзаде умовно називав А. Бакіханова, І. Куткашенського і М. Ш. Вазеха першими азербайджанськими просвітниками, оскільки в їхню творчість увійшли важливі його елементи. Академік пов’язував це з історичними умовами, економічною відсталістю, колоніальним становищем та іншими причинами: “Колоніальні умови, економічна відсталість, слабкий порівняно із центральними районами Росії суспільний рух на околицях не дали азербайджанському просвітництву піднятися до рівня російського просвітництва і завадили розвитку революційних настроїв” [11, 109]. Загалом у дослідженні азербайджанського просвітництва потрібно виділити 30 – 40-і роки ХХ століття. У ці роки багато зробили у впорядкуванні та виданні літературної спадщини А. Бакіханова, І. Куткашенського і М. Ш. Вазеха дослідники С. Мумтаз, А. Сеїдзаде, А. Абід, А. Рафілі, М. К. Алекперлі, Г. Гусейнов.

У 1944 році відзначали 150-річний ювілей видатного філософа А. Бакіханова. Наукові знову звернулися до його творчості. У результаті копітких і ґрунтовних досліджень були знайдені нові літературні факти, документи і біографічні дані. Якщо раніше літературознавці спиралися тільки на частину


творів А. Бакіханова, то в цей час стало можливим відтворити повну картину творчості письменника. Якщо до 30 – 40-х років подавалась лише розгорнута інформація про літературну спадщину А. Бакіханова, то в цей період його окремі, доти невідомі, науково-літературні твори стали об’єктом спеціальних наукових студій. Раніше про А. Бакіханова знали тільки як про вченого. На цьому етапі у центрі уваги постала його поетична творчість і проза. З’ясувалося, що А. Бакіханов не лише видатний учений, але й талановитий поет та перший реаліст-прозаїк.

Однією з прикметних рис досліджень 40-х років було також вивчення творчості азербайджанських просвітників у контексті всесвітньої літератури. У цьому сенсі вирізняються ідеї М. Рафілі. Він дійшов висновку, що головною причиною популярності А. Бакіханова не тільки в Європі, але й в усьому світі стала участь в новому періоді розвитку історії своєї держави і народу. Ми погоджуємося з цією об’єктивною оцінкою, яку дав А. Бакіханову М. Рафілі: “Він був глибоким ученим, що пізнав європейську культуру. А такий великий твір, як “Гюлістанський сад”, розширив межі всесвітньої науки про історію [18, 38].

Велика заслуга проведених у 30 – 40-ві роки досліджень полягає у справі виявлення та ознайомлення літературної спільноти з великою кількістю нових фактів, документів, пов’язаних з життям і творчістю перших азербайджанських просвітників. Довший час дослідники говорили про те, що “Диван” А. Бакіханова втрачено, хоча і продовжували наукові пошуки. Про те, що поет створив цей чудовий твір, писали Ф. Кочарлі, Ф. Касумзаде і М. Рафілі. У 1946 році М. Султанов виявив у рукописному фонді АН Азербайджанської РСР збірку рукописів А. Бакіханова. Серед них були “Машкатул-анвар” (Світло учення), касиди з 5000 рядків, віршовані оповідання, мухаммаси, газелі та інші класичні зразки поезії. За словами М. Султанова, “у цій збірці виявлено всі вірші-знаки нафарсі, які є в “Гюлістанському саду” А. Бакіханова” [5, 6].

У 1933 році С. Мумтаз виявив серед книг, подарованих Державному музею Хасайбеком Усмієвим, не відомий дотепер твір І. Куткашенського “Рашидбек і Саадат ханум”. Це дало


можливість створити послідовну картину історії розвитку азербайджанської просвітницько-реалістичної прози.

Таким було ставлення до азербайджанської просвітницької літератури в період, коли Ф. Касумзаде проводив дослідження про А. Бакіханова, І. Куткашенського і М. Ш. Вазеха. Необхідно було звільнитися від туману домислів, гіпотез і пропозицій, і цю роботу здійснив Ф. Касумзаде. Він став одним із дослідників, які вперше вивчили й узагальнили естетичну сутність, принципи творчості й особливості азербайджанського просвітництва. Ф. Касумзаде розглядав азербайджанське просвітництво в контексті російського і західноєвропейського і водночас брав до уваги особливості, пов’язані з історичними умовами, національним середовищем, тобто східною моделлю просвітництва. Власне в його творчості ми вперше бачимо вислів “початкове азербайджанське просвітництво”.

Літературознавець присвятив життю і творчості одного з перших азербайджанських просвітників – А. Бакіханова – спеціальну монографію і намагався у низці підручників, хрестоматій та історій літератури висвітлити різноманітні сфери літературної спадщини М. Ш. Вазеха і І. Куткашенського.

Чималий внесок зробив Ф.Касумзаде й у виявлення літературних фактів, пов’язаних з життям і творчістю перших азербайджанських просвітників. Наприклад, довший час вважалося, що одна з газелей А. Бакіханова написана Асадом. Після ґрунтовного дослідження архівних матеріалів Ф. Кусумзаде довів, що це вірш А. Бакіханова.

“Хрестоматія азербайджанської літератури ХІХ століття” Ф. Кусумзаде також розпочинається із творчості видатного представника початкового етапу азербайджанського просвіт-ництва А. Бакіханова. Тут автор книги не лише розповідає про життя і творчість письменника, але й наводить фрагменти з “Кітабі-насіхат” (Книги настанов), “Кітабі-Ескерія” (Книги Аскера), сатири “Звернення до населення Тебрізу”, мухаммасів та газелей. Автор приділяє більше уваги інформації, аніж аналізу, і з цією метою надає перевагу літературним фрагментам. Усе це було зумовлено із ситуацією, що склалася в азербайджанському радянському літературознавстві. У цей час більша частина творчості А. Бакіханова і класичної спадщини


загалом залишалася невідомою для широкого загалу і літературознавців. Тому ознайомлення читачів з літературними зразками, їхнє розповсюдження було в таких історичних умовах кориснішим, аніж інформація про твір.

Докладніше вчений зупиняється на питаннях літературної діяльності перших азербайджанських просвітників у “Короткій історії азербайджанської літератури”, намагаючись висвітлити художньо-естетичні особливості їхньої творчості. Звичайно, у 40-і роки факти й документи класичної літератури були недостатньо опрацьовані. Головну увагу дослідники спрямовували на їх збір і систематизацію.. Переказ змісту замість наукового аналізу, подієвість, однобокий підхід до літературних проблем, спроби виявлення корисності конкретного письменника замість демонстрації оригінальності та особливостей творчості класиків були властивими для наукових студій згаданого періоду. Ці риси характерні також для нарисів “Короткої історії азербайджанської літератури”. Окрім того, більшість науково-теоретичних проблем класичної літератури і літератури ХІХ століття включно були ще недостатньо висвітлені, бракувало і ґрунтовних досліджень, статей та нарисів, наукових оглядів про художні творчі методи течій суспільної думки. У цих історичних умовах Ф. Касумзаде й інші дослідники зазначеного періоду опинились у складній ситуації: з одного боку, необхідно зібрати і систематизувати літературні факти, документи, різноманітні архівні матеріали, з іншого – узагальнити ці фактичні матеріали в науково-теоретичному аспекті. Залежність, взаємозв’язок між виявленням не відомих раніше художніх зразків та вивченням науково-теоретичних проблем стали визначальним фактором літературної діяльності Ф. Касумзаде. Тому природно, що в процесі паралельного вирішення різних наукових питань художньої творчості могли бути й певні помилки, однобічний підхід, неточні думки і висновки.

З іншого боку, Схід у наукових дослідженнях 30 – 40-х років був уособленням відсталості, фанатизму, духовної вбогості. Таке ставлення характерне для окремих моментів і для досліджень інших учених цього періоду, у тому числі й творчості Ф. Касумзаде. Так, у “Короткій історії


азербайджанської літератури” він говорив про те, що суперечності в творчості перших азербайджанських просвітників, “є наслідком впливу на них двох культур” [11, 18].

Говорячи про дві культури, дослідник мав на увазі культури Сходу і Заходу. Гадаємо, не можна пов’язувати суперечності в творчості А. Бакіханова, І. Куткашенського і М. Ш. Вазеха із впливом згаданих культур на цих двох письменників. Як відомо, ці письменники брали до уваги здорові традиції класичної культури як Сходу, так і Західної Європи. Вплив двох культур сприяв посиленню суспільного змісту, ідейно-естетичних рис їхньої творчості, зближенню з широкими народними масами.

Однак необхідно враховувати й те, що суперечностей в їхній творчості виявлялися лише на конкретному часовому відтинку, а не упродовж тривалого часу. У своїх дослідженнях про А. Бакіханова М. Султанов справедливо зазначає, що явні суперечності і в його світогляді, і в художній творчості пояснюються різним рівнем його знань у різні періоди життя [17, 9]. Суперечності в творчості перших азербайджанських просвітників необхідно шукати в протиріччях епохи, у суспільному житті.

У 50 – 60-ті роки вливаються нові наукові сили в азербайджанське літературознавство. На цьому етапі також були свої досягнення й невдачі. Ґрунтовно вивчалися архівні матеріали й документи. Досліджувалися особливості творчих індивідуальностей нових літераторів, питання народності, реалізму, типовості, національного та інтернаціонального змісту літератури, написано цінні науково-дослідницькі книги, статті й нариси про взаємодію творчих методів, їхніх особливостей. Життя й творчість азербайджанських просвітників стали предметом ще глибших студій. У результаті багаторічних досліджень творчості М. Ш. Вазеха А. Сеїдзаде написав монографію “М. Ш. Вазех” (1969). Тут він дещо відкоригував свої думки й висновки з приводу вивчення літературної діяльності поета азербайджанськими, російськими, німецькими літературознавцями, викладені в його попередніх дослідженнях, та завершив довголітні дискусії.


М. Рафілі в книзі “Мірза Шафі в світовій літературі” (1958) глибоко проаналізував літературну спадщину поета, виявивши низку нових позитивних рис його творчості. А. Мірахмедов у вступі до опублікованих в 1967 році “Творів” І. Куткашенського виявив ідейно-змістові особливості “Рашидбека і Саадат ханум”, а також вперше виклав перед літературною спільнотою повну інформацію про “Сафарнаме” (Книга подорожей). Надалі виявилися нові, не відомі дотепер науці, факти й документи. У 1956 році М. Султанов знайшов нові рукописи А. Бакіханова. Він уперше опублікував художні переклади А. Бакіханова та провів велику працю з їхнього укладання й видання.

Разом зі спеціальними монографіями про життя і творчість окремих поетів у 50 – 60-ті роки з’явилися дослідження про філософське підґрунтя та ідейно-естетичні риси азербайджан-ського просвітництва. У 50 – 60-ті роки увагу фахівців привертали дослідження Ф. Касумзаде про перший етап азербайджанського просвітництва, які вирізнялися якістю і повнотою. На відміну від досліджень 30 – 40-х років, у 50 – 60-ті роки Ф. Касумзаде зробив повніші, переконливіші висновки з приводу реалістичного змісту й особливостей творчості перших азербайджанських просвітників, поставив проблему художнього методу просвітництва. Провідне місце в його науковій творчості посіли питання типовості, народності, національного змісту в просвітницькій літературі. У цей час дослідник написав монографію “Абаскулі Ага Бакіханов” (1956), яка і дотепер не втратила свого значення в азербайджанському літературо-знавстві. У цій книзі Ф. Касумзаде представив азербайджанське просвітництво не лише як неповторну наукову систему, що поширює знання, освіту, але і як суспільний рух, що зародився на певному етапі історичного розвитку.

Ф. Касумзаде не оминає й національно поетичного коріння просвітницької думки. Він вважає найкращим підґрунтям для появи просвітницької літератури потужний гуманістичний пафос і відображення правди реального життя в творчості Нізамі, Хагані, Насімі, Фізулі. Як свідчать дослідження Ф. Касумзаде, вітчизняна класична спадщина присутня в ранньому азербайджанському просвітництві як основний фактор його зародження. Великого значення для розширення меж


просвітницької думки А. Бакіханова, І. Куткашенського, М. Вазеха та її збагачення новими ідеями він надавав зразкам національного фольклору, у тому числі поезії азербайджанських ашугів. Паралельний розвиток в азербайджанській літературі ХІХ століття класичної народної творчості та просвітницької думки, їхній зв'язок та взаємодію він сприймав як багатство внутрішніх можливостей національної літературної спадщини. Даючи оцінку цій взаємодії, дослідник писав: “Поряд з літературою ранніх просвітників, у цей період розвивалася народна ашугська поезія. Вона відображала життя й бажання народних мас, частково селян” [4, 17].

Не випадково Ф. Касумзаде писав про те, що “Кітабі-Ескерія” написана в казковому стилі, а поема “Мішкатул-Енвер” за змістом і художньою структурою подібна до “Скарбниці таємниць” Н. Гянджеві.

Отже, в появі азербайджанського просвітництва велику роль відіграла класична література. У національній духовній спадщині переважали етично-моральні проблеми, і ця особливість стала головним барометром його гуманістичного характеру. У просвітницькій літературі головним принципом також стали етично-моральні концепції, що пройшли через багатовікову історію суспільно-філософської думки азербайд-жанського народу. Ф. Касумзаде спробував висвітлити зміст етичних поглядів кожного азербайджанського просвітника початково етапу та їхній зв’язок у цій царині зі спадщиною національної літератури. Він твердив про те, що у створеному в Тифлісі М. Ш. Вазехом меджлісі “Дивані хікмет” (Мудрість дивану), відбулися жваві дискусії разом із вирішенням інших науково-філософських питань, етичних проблем. В етиці М. Ш. Вазеха Ф. Касумзаде виділяв (як її визначальну рису) протест проти релігійно-філософської моралі, самітництва й фанатизму [9, 56]. На думку дослідника, те, що в художньому вирішенні етичних проблем М. Ш. Вазех у боротьбі світла й темряви, добра і зла, надавав перемогу першій із цих сил, було пов’язане з бажанням поета зміцнити віру людини в свої сили, розум і знання.

Ф. Касумзаде твердить, що етичні погляди А. Бакіханова зібрані в його творах “Техзібі ахлаг” (Чистота моралі) і “Кітабі


насіхат”, та доходить висновку, що “теорія моралі А. Бакіханова пов’язана з його гуманністю та любов’ю до своєї Батьківщини й народу, з його просвітницьким світоглядом” [10, 80].

Особливо йшлося про важливість єдності теорії і практики в етичних поглядах філософа, показ їх взаємозалежності та переваги науки в цьому процесі. У деяких аспектах Ф. Касумзаде порівнював творчість перших азербайджанських просвітників із російським просвітництвом. Він зазначав, що, на відміну від російського просвітництва, азербайджанське просвітництво раннього періоду не могло з’явитися як ідеологія селянського класу. Однак, незважаючи на це, поширюючи ідеї патріотизму, народності, свободи, вони насправді захищали інтереси селян [101, 6].

Дослідник писав про відмінності початкового азербайд-жанського просвітництва від російського та західно-європейського, породжені економічною відсталістю та колоніальною політикою, і зробив висновок, що в цьому просвітництві революційна боротьба проти колоніалізму та царського самодержавства замінювалася боротьбою проти окремих виявів східного феодалізму [3, 105].

Наукова значущість монографії не обмежується охопленням життя і творчості А. Бакіханова, через призму наукового аналізу проходять засадничі просвітницькі напрями й тенденції, джерела і суть національного просвітництва, його ідейний зміст. Не залишились поза увагою спостереження і роздуми письменника про суспільні та моральні проблеми. Книга цінна як перша спроба широкого висвітлення особистості та наукової діяльності А. Бакіханова.

До Ф. Касумзаде життя та творчість А. Бакіханова певною мірою дослідили літературознавці, історики і філософи [5]. Однак у більшості згаданих праць автори не торкалися науково-літературної діяльності письменника та припускалися низки методологічних помилок. Дехто підходив до творчості А. Бакіханова з погляду вульгарного соціологізму та репрезентував його як релігійного, монархічно налаштованого вченого, інші вважали, що азербайджанське просвітництво починається з Ахундова. Зрозуміло, що обидва ці судження з наукового погляду поверхові і хибні.


У монографії “Абаскули Ага Бакиханов” викладено глибокі роздуми над місцем письменника-просвітника в азербайджанській літературі, про специфічні риси його творчості. У цій науково-популярній монографії вперше викладено змістовні ідеї про книгу “Кітабі-Ескерія”, лірико-сатиричну поезію та віднайдений у цей час твір А.Бакіханова “Мішкатул-Енвер”. Літературознавець доходить висновку, що поема “Мішкатул-Енвер” дає цікавий матеріал для виявлення ідейно-змістових та художніх особливостей, наукового світогляду А. Бакіханова. Е. Ахмедов і С. Гусейнов високо оцінили наукове значення монографії Файзули Касумзаде: “Отож, перевага книги професора Касумзаде порівняно з раніше написаними науковими працями полягає в тому, що вона дає загальне уявлення про суспільно-політичну, наукову та літературну діяльність А. Бакіханова” [3].

А. Бакіханов був поборником прогресивних рис європейської культури. Однак західна культура була не єдиним його ідеалом. Деякі принципи західної культури він сприймав критично, у цьому сенсі Ф. Касумзаде вважав А. Бакіханова найближчим наставником та ідейним учителем найбільшого мислителя Азербайджану і Близького Сходу М. Ф. Ахундова. Це – предмет окремої наукової розвідки.

З російської переклала Оксана Коновалова.

Література 1. Айзейнштайн. Из истории турецкого реализма. – М.: Наука,

1987. – 208 с. 2. Андреев Ю. А. Движение реализма. – Л.: Наука, 1987. – 208 с. 3. Ахмедов М. Е. Философия азербайджанского просвещения.

– Баку: Азернешр, 1983. – 324 с. 4. Ахмедов Е., Гусейнов С. Об одном исследовании // Адабият

ве инжесенет. – 1957. – 14 апреля. 5. Геюшов З. Этическая мысль в Азербайджане (на рус. яз). –

Баку: Елм, 1968. – 356 с. 6. Гусейнов Г. Из истории общественной и философской

мысли в Азербайджане ХІХ века. – Баку: Азернешр, 1958. – 298 с. 7. Касумзаде Ф. Очерки из истории азербайджанской

литературы. – Баку: Азернешр, 1962. – 234 с.


8. Касумзаде Ф. История азербайджанской литературы ХІХ века. – Баку: Маариф, 1966. – 246 с.

9. Касумзаде Ф. Мирза Шафи Вазех // Адабият ве инжесенет. – 1962. – 17 ноября.

10. Касумзаде Ф. Абаскул Ага Бакиханов. – Баку: Детиниздат, 1966 – 318 с.

11. Краткая история азербайджанской литературы. – Баку: Азгосиздат, 1944. – 254 с.

12. Мустафаев А. Художественное творчество Бакиханова // Революция и культура. – 1941. – № 3. – С. 7 – 14.

13. Проблемы просветительского реализма в мировой литературе (тезисы докладов на научной сессии 19 – 20 июня 1967 года) – М., 1967. – 32 с.

14. Рафили М. Первый азербайджанский просветитель А. Бакиханов // Литературный Азербайджан. – 1940. – № 9 – 12.

15. Рафили М. Бакиханов и мировая литература // Адабият. – 1944. – 21 июля.

16. Султанов М. О литературном наследии Аббаскули Ага Бакиханова, Гудси// Введение к сочинениям Аббаскули Ага Бакиханова. – Баку: Азернешр, 1964. – С. 2 – 12.

17. Султанов М. Аббаскули Ага Бакиханов // Художественные произведения. – Баку: Азернешр, 1964.

18. Тураев К. Противоречивые вопросы литературы просвещения // Проблемы просветительского реализма в мировой литературе. – М., 1967. – С. 7 – 19.

19. Фридлендлер Г. М. Поэтика русского реализма. – Л., 1971. – 356 с.

Мустафаев Магамедали. Начальный период

азербайджанского просветительства (сквозь призму наследия академика Ф. Касумзаде). В статье исследуется просветительство как общественно-политическая и идеологическая система, обосновывается тезис, что оно стало новым этапом в развитии мировой культуры и литературы в частности. Автор рассматривает общие проблемы азербайджанской просветительской литературы, акцентируется, с одной стороны, общечеловеческий характер просветительства, с другой – утверждает, что это направление в каждой литературе определяется национальными духовными ценностями. Выводы


и обобщения сделаны на основе глубокого и всестороннего анализа творчества академика Ф.Касумзаде.

Ключевые слова: литературоведение, просветительство, мировая культура, азербайджанская литература, духовные ценности, Ф. Касумзаде, А. Бакиханов.

Mustafayev Magamedali. Initial period of Azerbaijan

enlightenment (viewed through academician F.Kasumzade’s heritage). In the article enlightenment as a social-political system has been researched; the theses that it started a new stage in the world culture development and literature in particular has been grounded. The author studies general problems of the Azerbaijan enlightenment literature, stressing, on the one hand, at the common to mankind character of enlightenment, on the other hand, stating that this trend in every literature is determined by national and spiritual values. The conclusions have been made on the basis of a profound and thorough analysis of academician F.Kasumzade’s creativity.

Keywords: literature studies, enlightenment, world culture, Azerbaijan literature, spiritual values, F.Kasumzade, A.Bakikhanov.

УДК 811.111 – 342

П 77

Оксана ПРИСЯЖНЮК

МОВНА НОРМА ЯК ЛІНГВІСТИЧНА ТА СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНА КАТЕГОРІЯ

У статті автор доводить, що мовна норма є

лінгвістичною, історичною та соціальною категорією; основні ознаки, які її харектиризують стійкість і динамізм. Обґрунтовується теза, що за мовленням можна визначити, звідки індивід родом, до якого соціального класу належить, а ступінь володіння нормою свідчить про його походження та статус у суспільстві.

Ключові слова: норма, діалект, регіональний стандарт, британська національна орфоепічна норма RP, мовний колектив, соціальний клас.

Сучасна лінгвістика характеризується значним інтересом

до вивчення соціального функціонування мови, у тому числі до проблеми норми та її варіативності, до тих факторів, що зумовили цю варіативність. Ці аспекти висвітлюються у працях Л. Вербицької [2], Н. Мечковської [8], Г. Орлова [9].” Серед рушіїв мовної варіативності Н. Мечковська провідними визнає суспільний прогрес та розвиток і збагачення функціонально-стильових різновидів мови, наголошуючи водночас, що мовна норма – феномен, психологічно обов’язковий для кожного мовця зокрема і суспільства в цілому [8, 9 – 11].

Т. Орлов обстоює думку, що варіантність – інгерентна властивість кожної мови, яку детермінують: історичні зміни у системі і структурі національних мов,гетерогенний характер їхніх літературних різновидів, процеси старіння мовних норм і з’яви інновацій, вплив територіальних і соціальних діалектів.

Л. Вербицька, відзначивши, що всі одиниці мови варіантні, аналізує причини і факти фонетичної варіативності [2, 87].

© Присяжнюк Оксана, 2009

МОВНА НОРМА ЯК ЛІНГВІСТИЧНА... КАТЕГОРІЯ 93

Зацікавлення проблемою мовної норми, інтонаційної зокрема, лінгвісти виявили порівняно недавно. Питання мовної норми, регулювання літературної мови та культури мови вважалися некоректними темами, неприпустимими в мовознавстві, оскільки, на думку лінгвістів, при визначенні нормативності явищ необхідно керуватися власними звичками та смаками, бо не існує об’єктивних критеріїв “правильності” та “неправильності” мови [10, 241]. Однак, незважаючи на негативне ставлення деяких лінгвістів до окресленої проблеми, питання про мовну норму таке ж старе, як і сама мова, позаяк без мови не існує норми.

Актуальність проблеми визначається постійним інтересом до вивчення, з одного боку, реального функціонування сучасної англійської мови як мови міжнародного спілкування, як засобу досягнення взаєморозуміння між людьми різних культур, що здійснюють спільну діяльність, з іншого – до особистості в різних проявах мовної діяльності.

Мета дослідження полягає у виявленні основних тенденцій розвитку норми, зумовлених соціально-історичними умовами розвитку суспільства.

“Норма – невід’ємний атрибут мови на всіх етапах її розвитку” [7, 337]. Мовна норма існує у будь-якому мовному колективі і входить до ряду норм та звичаїв, представлених у суспільстві в різні періоди його розвитку. Кожен член колективу прагне до того, щоб його мовлення не відрізнялося від мовлення інших членів колективу, тобто він підкоряється літературній нормі. Іншими словами, в основі мовної норми лежить колективний узус. Соціальний аспект виявляється не тільки у доборі та фіксації мовних явищ, але й у системі їхніх оцінок (наприклад, “неправильно”, “недоречно”, “некрасиво”) [7, 337].

Мовна норма може бути схарактеризована як сукупність явищ, прийнятих, відібраних та закріплених у мовленні носіїв конкретної мови та обов’язкових для всіх, хто володіє літературною мовою у визначений період часу. Норма є обмеженням варіативності системи [14]. На рівні звукової системи мови норма визначається як відпрацьована вимовна форма єдиної літературної мови, що підкоряється законам та правилам, відтак прийнята у визначеному мовному колективі.


“Мовна норма – це сукупність найбільш стійких традиційних реалізацій мовної системи, відібраних та закріплених у процесі суспільної комунікації. Норма як сукупність стабільних та уніфікованих мовних засобів і правил їхнього вживання, які свідомо фіксуються та культивуються суспільством, є специфічною ознакою літературної мови національного періоду” [7, 337]. У поняття стабільності норми входять такі ознаки, як історична стійкість, традиційність, певне обмеження можливих коливань та варіантів.

Лінгвісти описують норму як соціально схвалюване правило, яке змінюється у процесі історичного розвитку суспільства. Тобто норма, як і сама мова, – явище, що постійно розвивається: історичний розвиток мовної норми є формою її існування. Мовна норма змінюється, тому що функціонує у суспільстві, яке також змінюється, і повинна відповідати потребам громадського життя, підкорятися його умовам. Отож, поняття мовної норми діалектично ґрунтується на ознаках стійкості мовної структури та динаміки мовного розвитку [3]. Все щойно викладене дозволяє віднести динамізм і стійкість норми до основних ознак, які характеризують мовну норму.

Виділяють три основні відмінності літературної норми від діалектів та розмовної мови: 1) висока усвідомленість, що зумовлена фактом свідомої оцінки норми та прийняття її суспільством; 2) жорстка обов’язковість, яка закріплюється її кодификацією; 3) більша функціональна та стилістична диференціація [6].

Про динамізм розвитку норми пише у своїх дослідженнях У. Лабов. Мовні зміни починаються з того, що поширюються на всіх членів однієї соціальної підгрупи (“зміна знизу”, тобто зміна, яка перебуває нижче рівня соціальної усвідомленості; на цьому етапі так звана мовна змінна є показником, який визначається як функція її належності до групи); далі у тій самій підгрупі мовне явище зазнає “соціального тиску”, який У. Лабов називає “гіперкорекцією знизу” – тут мовною змінною є функція, що залежить від групової приналежності та віку. На цьому етапі зважується “доля” конкретного мовного явища: лише зміна, яка виникла у групі, що має вищий соціальний статус, стає панівним зразком для всіх членів мовного


колективу, тобто приймається всіма іншими соціальними групами (у протилежному випадку змінена форма зазнає осуду і може або змінитися у бік престижних зразків, або цілком зникнути). Коли мовна зміна досягає межі у своєму поширенні, мовна змінна стає елементом норми, який характеризує мовний колектив, усі члени якого починають однаково реагувати на його вживання. На цьому етапі змінна стає маркером і виявляє стилістичне варіювання [26, 27].

Отже, визнання нормативності ґрунтується на: 1) відповідності структурі мови; 2) факті масової та регулярної відтворюваності мовного явища у процесі комунікації; 3) суспільному схваленні та визнанні відповідного явища нормативним [7, 338].

У Великій Британії за останні п’ять століть найпрестижніше становище завоював тип вимови, який, услід за Д. Джоунзом, традиційно називають Receіved Pronuncіatіon (RP) – орфоепічна норма англійської літературної вимови, чи британська національна орфоепічна норма, яка склалася на основі південно-англійського типу вимови. У передмові до видання свого словника Д.Джоунз визначив RP як тип вимови, що найчастіше можна почути у повсякденній мові в родинах жителів півдня, чоловіча половина яких одержала освіту в привілейованих “паблик-скулз” – приватних середніх школах, випускники яких згодом займають ключові посади в політичному й економічному житті країни [25].

Однак більшість сучасних британських лінгвістів вважають, що визначення, яке дав Д. Джоунз, не зовсім підходить сучасному британському суспільству [21]; [24]; [30;] [31]; [33]. Сьогодні коло людей, які розмовляють на RP, значно розширилося і вже не обмежується вибраною “верхівкою” суспільства. Це зумовлено тим, що за останні шістдесят років усе населення Великої Британії зазнало впливу орфоепічної норми через засоби масової інформації, виступи політиків тощо. У сучасній Великобританії більшість освічених людей послуговується одним із варіантів RP чи регіональних варіантів стандартної вимови (регіональним стандартом).


На території Британських островів співіснують британська орфоепічна норма, а також північний, шотландський та ірландський регіональні стандарти.

Орфоепічна норма вважається регіонально “нейтральним” типом орфоепії. Однак лінгвісти стверджують, що історично сформована на базі південно-англійського типу вимови орфоепічна норма зберігає всі риси південно-східного типу вимови, характерного для освічених мешканців Лондона та півдня Англії [20, 32]. У межах кожного вимовного стандарту існує також соціальна варіативність, пов’язана з факторами як стратифікаційного, так і ситуативного характеру.

Обидва ці поняття – стандарт та варіант – невіддільні один від одного, отже їх необхідно розглядати у взаємозв’язку, оскільки розвиток норми здійснюється через варіанти. Саме на прикладі варіантних способів вираження можна простежити систематичність та послідовність впливу соціального на мовне [11]. Досліджуючи норми літературної мови, лінгвіст неминуче зіштовхується з двома явищами, що однаково важливі. Це, по-перше, риси конкретної мови як системи; по-друге, соціолінгвістичні та психолінгвістичні фактори, пов’язані з умовами функціонування мови в окремому мовному колективі у визначений період часу [2, 87].

Характерною рисою фонетичної варіативності є те, що кількість допустимих нормою варіантів більша, аніж на інших рівнях, що зумовлено територіальними та соціальними (віковими, професійними, освітніми) характеристиками [21].

Отож, функціональна диференціація мовної норми у синхронії визначається: а) існуванням регіональних варіантів, чи субваріантів, літературної мови; б) соціальною стратифікацією літературної мови [19, 12].

Англійські вчені вважають, що найкраще зміни норми простежуються у мовленні дикторів Бі-Бі-Сі, які читають радіоновини [23, 31]. Орфоепічна норма англійської літературної вимови RP (Receіved Pronuncіatіon) була обрана для читання новин тому, що ця вимова найбільш зрозуміла всім носіям англійської мови та не викликає критики з боку носіїв регіональної вимови [12, 18]. RP одержала широке визнання британців, чого не можна сказати про інші регіональні типи


вимови. Саме тому RP іноді називають “BBC Englіsh” – англійська мова Бі-Бі-Сі.

Найпростіші дані, які свідчать про наявність змін норми, можуть бути отримані зі спостережень за двома поколіннями людей однакового соціального статусу, які володіють нормою і представляють різні стадії розвитку одного мовного колективу. Наприклад, у результаті спостереження за групою людей, що належать до однієї вікової і соціальної групи та розмовляють “абстракціоністським” RP, Дж.Уэллс дійшов висновку, що деякі риси вимови з минулих років “повертаються” та вважаються сьогодні особливим “шиком”, наприклад вимова [a] замість [æ], що в 60-і роки вважалося провінціалізмом [33].

Спостереження за мовою дикторів 30-х – 90-х років виявило таке: у 30-і – 40-і роки радіоновини читалися “шикарним” (“posh”) голосом зі строгим дотриманням орфоепічних норм. У ці роки відхилення від орфоепічної норми практично виключалися. Навіть рекламні тексти чітко відповідали вимовному стандарту. У 30-і роки диктори у вечірніх костюмах віщали мовою, яка не поступалася “королівській англійській” [28].

У 60-і – 70-і роки спостерігається розшарування RP на дві гілки: консервативну ( яка співвідноситься із представниками еліти та старшого покоління) та загальноанглійську (General RP) – вимова середніх класів, яка викладається у загальнодоступних середніх школах, тобто помітно розширюється використання менш регламентованих мовних форм за рахунок бесід, інтерв’ю та виступів на радіо носіїв регіональної вимови, діалектів, просторіччя, молодіжного жаргону. Образ диктора Бі-Бі-Сі з “манірної тіточки” зі “строгою, повчальною манерою (“Aunty”)” говорити “правильною” мовою, трансформується у “друга родини” (“Famіly frіend”), тобто відбувається процес інтимізації, демократизації та “персоніфікації” (варіювання мови залежно від тексту).

У 80-і – 90-і роки процес демократизації мови передач Бі-Бі-Сі продовжується. Зростає питома вага “диск-жокейного стилю”, орієнтованого на молодь, та ситуативного стилю (“topіc-related style”). Офіційні вимоги до вимови дикторів, які читають новини Бі-Бі-Сі, значно послабилися порівняно з 30-ми роками


[20]. Саме у цей час починається протистояння думок ревних прихильників “чистоти мови” (“purіsts”) та тих, хто виступає за лібералізацію норм мови [9, 17].

Сьогодні стиль радіоновин став ще більш розмовним (“chatty”) та живим, безпосереднім, у читанні можливі діалектні “вкраплення”. Д. Кристал пише, що мова дикторів Бі-Бі-Сі, залишаючись зразком мови освічених людей, демонструє сьогодні значну регіональну варіативність та безліч існуючих модифікованих форм RP. Він вважає, що орфоепічна норма RP утратила свій колишній соціальний престиж, особливо у молодіжному середовищі, і багато хто схиляється до регіонально маркованих типів вимови [20]. Більше того, деякі новини читаються на діалектах, причому перевага надається південним регіональним діалектам, зокрема корнуольському, брістольському та гемпширському, які, згідно із опитуванням, звучать найбільш “приємно” та зрозуміло і близькі до норми. Діалектні “вкраплення”, високий темп мовлення, “домашній” голос додають нормалізованій вимові розмовного характеру. Однак дані соціологічного опитування, проведеного англійсь-кими соціолінгвістами, свідчать про те, що не всім подобається регіонально маркована мова і більшість опитаних англомовних людей стверджують, що не сприймають серйозно новин, прочитаних у розмовному стилі, і не довіряють їм [16, 23].

Назагал, крім зміни стилю читання новин, сама вимовна норма змінилася незначною мірою. Вона неоднорідна щодо явищ, які входили до неї. Ядром норми є стилістично нейтральні, отож, широко вживані форми, периферією – явища архаїчні та нові, а також явища, функціонально та територіально марковані, що також використовуються в рамках літературної норми [1].

Вважаємо за необхідне визначити термін “діалект”, що протиставляється поняттю “норма”. У сучасній лінгвістиці різночитань у визначенні поняття “діалект” не існує. Так, на думку американських дослідників, діалект є лише звичайним варіантом мови, який відрізняється від подібних до нього варіантів низкою рис фонетичного, граматичного чи лексичного характеру. Діалекти виникають тоді, коли є географічні та соціальні бар’єри у системі звертання: чим вищий бар’єр, тим більше проявляються діалектні розходження [26, 29].


Британський лінгвіст Д.Кристал також вважає діалект варіантом мови, який відрізняється від інших варіантів певним набором слів та граматичних структур на регіональному та соціальному рівнях; усні діалекти пов’язані з розходженнями у вимові [20].

А. Травкіна визначає діалект як різновид мови, який уживається більш-менш обмеженою групою людей, об’єднаних територіально чи соціально [13, 2], тобто нелінгвістичними категоріями.

Отож, поряд з територіальними діалектами, є ще й соціальні. Соціальний діалект – це прийнятий у конкретному співтоваристві субваріант мови, який через дію певних суспільних чинників характерний для визначених етнічних, релігійних та економічних груп чи груп індивідуумів з певним рівнем освіти. Чим більшу перевагу надають якомусь субваріанту в конкретному співтоваристві, тим більшим є розходження між ним та його менш щасливими суперниками [4]; [15]; [29]. Немає жодного співтовариства, де б не існувало соціальних діалектів.

Розбіжність між схожістю та розмаїтістю діалектів менш важлива, аніж розходження між індивідуальним та суспільним. Д. Гамперц вважає, що сучасне мовне варіювання набуває двох форм: діалектальної та тієї, яка нашаровується. Діалектальне варіювання відбувається в групах, які різняться соціально чи територіально, та відображає індивідуальну історію мовця, тобто вказує на походження його родини, а також на кожну наступну зміну у групових зв’язках, наприклад на переїзд з одного регіону в інший чи на зміну соціального статусу. Отже, під діалектальним (міжособистісним) варіюванням Д. Гамперц має на увазі і територіальні, і соціальні діалекти, а під тим варіюванням, яке нашаровується (усередині особистісного) він розуміє відображення дійсності індивідуума у його регулярній повсякденній практиці, насамперед – соціальні ролі [22].

Отож, за мовленням людини можна судити про те, звідки вона родом і до якого соціального класу вона належить. Багато лінгвістів сходяться на тому, що у соціальній диференціації особливо важливими виявляються фонологічні показники, тобто показники, базовані на елементах звукової системи мови, які


корелюють з абстрактною мірою соціального стану. Т. Шевченко зазначає, що значна частина даних про особистість мовця залежить від його вимови [17]; [18].

Отже, підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:

1) мовна норма є лінгвістичною, історичною та соціальною категорією;

2) основними ознаками, які характеризують мовну норму, є її стійкість та динамізм;

3) ступінь володіння нормою може свідчити про походження індивіда та його соціальне становище.


1. Белл Р.Т. Социолингвистика. Цели, методы и проблемы. – М.: Международные отношения, 1980. – 320 с.

2. Вербицкая Л.А. Система и норма: (фонетический аспект) // Сб. науч. тр. / МГПИИЯ им. М.Тореза. – М., 1982. – Вип. 201. – С. 87 – 96.

3. Горбачевич К.С. Вариативность слова и языковая норма. – Л.: Наука, 1978. – 283 с.

4. Дешериев Ю.Д. Социальная лингвистика. Основы общей теории. М.: Наука, 1977. – 381 с.

5. Диалект, акцент, просодия / Сост. Г.М. Скуланова, Т.И.Шевченко. – М., 1999. – 47 с.

6. Крысин Л. Социолингвистическое исследование вариантов современного русского литературного языка. – Автореф. дис… доктора филол. наук. – М., 1979. – 45 с.

7. Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: “Советская энциклопедия”, 1990. – 683 с.

8. Мечковская Н.Б. Коммуникативная деятельность человека. Функции языка и речи // Социальная лингвистика. М.: Аспект-пресс, 1996. – С. 7 – 29.

9. Орлов Г.А. Современная английская речь. – М.: Высшая школа, 1990.– 246с.

10. Пешковский А.М. Наш язык / Вып. І.: Интонация, ритм, звуки. – М., 1984. – 368 с.

11. Скопинцева Т.С. Территориальная вариативность английской интонации на британских островах (Экспериментально-фонетическое исследование на материале девяти территориальных типов британского произношения английского языка): Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.04. – М.: МГЛУ, 1995. – 22 с.


12. Скуланова Г.М. Региональная вариативность интонации / экспериментально-фонетическое исследование на материале англ. языка в Шотландии /: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.04. – М., 1987. – 22 с.

13. Травкина А.Д. Английское региональное произношение: Учебное пособие. – Калинин: КГУ, 1986. – 60 с.

14. Шахбагова Д.А. Фонетическая система английского литературного языка – целостность, устойчивость, вариативность: Автореф. дис... доктора филол. наук. – М., 1986. – 40 с.

15. Швейцер А.Д. Современная социолингвистика. Теория, проблемы, методы. – М.: Наука, 1976. – 174 с.

16. Швейцер А.Д. Социальная дифференциация английского языка в США. – М.: Наука, 1983. – 216 с.

17. Шевченко Т.И. Социальная дифференциация английского произношения. – М.: Высшая школа, 1990. – 144 с.

18. Шевченко Т.И. Коммуникативные функции социальной вариативности интонации: Автореф. дис... доктора филол. наук: 10.02.04. – М., 1990. – 45 с.

19. Ярцева В.Н. Соотносительность региональных и социальных вариантов языка в плане стиля и нормы // Социальная и функциональная дифференциация литературных языков. – М.: Наука, 1977. – С. 12 – 26.

20. Crystal D. The English Language. – London: Penguin Books, 1990. – 288 p.

21. Gimson A.C. An Introduction to the Pronunciation of English. – 4 th edn – New York, 1989. – 364 p.

22. Gumperz J.J. Language in Social groups: Essays. – Stanford, California: Stanford University Press, 1971. – 350 p.

23. Hudson R.R Sociolinguistics. – 2 nd edn. – Cambridge University Press, 1996. – 279 p.

24. Hughes A., Trudgill P. English accents and dialects: An introduction to social and regional variants of British English. – 3d edn. London: E.Arnold, 1996. 142 p.

25. Jones D. An Outline of English Phonetics. – 9 th edn. – Cambridge University Press, 1997. – 378 p.

26. Labov W. Sociolinguistic Patterns. – 11th edn. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1991. – 344 p.

27. Labov W. Principles of linguistic change. –Oxford–Cambridge: Blackwell, 1992. 250 p.

28. Leithner G. The social background of the language of the radio // Language, Image, Media / Ed. by H.Davis. – Oxford, 1983. – 150 p.


29. McDavid R.I. Dialect differences and social differences in an urban society // Sociolinguistics. – The Hague. Paris, 1966. – P. 4 15.

30. Trudgill P. Language in the British Isles. – Cambridge University Press, 1984. – 587 p.

31. Trudgill P. Dialect in contact. – Oxford: Blackwell, 1986. – 174 p. 32. Trudgill P. Introducing language and society. – Penguin Books

Ltd., 1992. – 79 p. 33. Wells J.C. Accents of English. Cambridge: Cambridge

University Press, 1982. Vol.2: The British Isles. – 465 p. Оксана Присяжнюк. Языковая норма как лингвисти-

ческая и социально-историческая категория. В статье автор доказывает, что языковая норма является лингвистической, исторической и социальной категорией; основные признаки, характеризующие языковую норму, – стойкость и динамизм. Обосновывается тезис, что по речи человека можно судить о том, откуда он и к какому социальному классу принадлежит, а степень владения нормой индивида может свидетельствовать о его происхождении и статусе в обществе.

Ключевые слова: норма, диалект, региональный стандарт, британская национальная орфоэпическая норма RP, языковой коллектив, социальный класс.

Oksana Prysyazhnyuk. Language standard as linguistic

and social-historical category. In the article the author gives definition to such a concept as standard. The author shows that language standard is a linguistic, historical and social category and the main features which characterize the language standard are its dynamism and stability. The article proves that according to the humans’ speech one can form an opinion from where this person is and to which social class he/she belongs. Possibility to speak a standard language can show the place of birth and social status of the person.

Keywords: standard, dialect, regional standard, British national pronouncing standard RP, language group, social class.

УДК 821.161.2: 81’367

К 64

Оксана КОНОВАЛОВА

КОНСТРУКТИВНИЙ СИНТАКСИС ІВАНА ФРАНКА ЯК ОБ`ЄКТ ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

У статті йдеться про стилістичні фігури як експресивні

репрезентанти поетичного синтаксису Івана Франка. Проаналізовано конкретні вияви стилістичних фігур – так звані фігури конструкції (паралелізми, хіазм, інверсія). Акцентується, що конструктивний синтаксис художнього мовлення поета надзвичайно розмаїтий, багатий, його специфіка зумовлюється не лише зовнішніми параметрами, але і власне лінгвальними, своєрідно вписується у загальну жанрово-стильову, художньо-естетичну, ідейно-концептуальну та світоглядну парадигму творчості.

Ключові слова: Іван Франко, експресивний синтаксис, стилістичні фігури, фігури конструкції, паралелізм, хіазм, інверсія, інтерпретація, лінгвопоетика, жанр.

Останнім часом і в літературознавчих, і в лінгвостилістик-

них дослідженнях підкреслюється необхідність вивчення як усієї поетичної системи І. Франка, так і окремих її аспектів. Наголошується на перспективності вивчення ритміки, звукового інструментування вірша, еволюції поетичного мовлення, впливу творчості поета на розвиток української літературної мови загалом. Питання поетичного синтаксису в різних аспектах розв’язуються на матеріалі слов’янських мов (аналізуються окремі синтаксичні явища з творчості конкретних поетів, специфіка літературних напрямів) у працях С. Єрмоленко, І. Ковтунової, Н. Кондратенко, Л. Пришляк та ін.

Надзвичайно перспективною і поки що практично не дослідженою (за винятком окремих статей) видається проблема Франкового поетичного синтаксису – того формального

© Коновалова Оксана, 2009


структурного каркасу, на якому вибудовується складний світ художнього твору. Варто одразу ж зазначити, що характеристика експресії синтаксичних структур конкретного письменника повинна відрізнятися від звичайного плану вивчення літературно-національної мови, нормованої на загаль-них основах. Такий суто мовознавчий, нормативний аспект вивчення не лише не допомагає зрозуміти суть художнього твору, а й призводить до неправильних, іноді навіть спотворених висновків.

Актуальність статті зумовлена тим, що монографічного опису синтаксичних засобів вираження експресивності, дослідження специфічних одиниць художнього синтаксису в українській лінгвостилістиці поки що немає. Зокрема, це стосується i стилістичних фігур. Розглядаючи складну i доволі суперечливу теорію їх виникнення, розвитку та класифікації i систематизації, спираємося на праці В. Домбровського [2], І. Качуровського [3], А. Ткаченка [10], Л. Тарасова [9].

По суті більш-менш системним описом синтаксичної організації поетичних текстів І. Франка є праця Л. Полюги «Слово у поетичному тексті Івана Франка» [7], фрагмент якої присвячено синтаксичним фігурам та риторичним прийомам. Аналізуються виражальні засоби мови (синоніміка, полісемія, метафори, порівняння, алегорії, символи, персоніфікації, переос-мислені власні назви та ін.), синтаксичні фігури (ампліфікація, градація, повтори, анафори тощо) та риторичні прийоми, за допомогою яких створювалися високопоетичні твори.

Безперечно, оригінальним є i розділ монографії В. Корнійчука «Ліричний універсум Івана Франка» («Семантика ритму») [4], але він радше стосується аспектів літературо-знавчих, аніж лінгвопоетичних. Тут широко досліджується естетичне значення віршового ритму, акцентується його безпосередній діалектичний взаємозв’язок зі змістом, з’ясовується своєрідність віршової палітри основних Франкових збірок.

Заслуговують на увагу і поетологічні студії О. Сербенської [8], де йдеться про особливості художнього мовлення Івана Франка. Зокрема, у монографії «Мовний світ Івана Франка (статті, роздуми, матеріали)». У книзі охарактеризовано

КОНСТРУКТИВНИЙ СИНТАКСИС ІВАНА ФРАНКА... 105

лінгвістичні погляди поета. Авторка простежує процес становлення Івана Франка як мовознавця, з’ясовує його погляди на сутність Слова, на зв’язок мови і духовності, розкриває Франкове трактування ролі живого слова в житті індивіда та народу.

Мета статті – виявити i схарактеризувати художній потенціал стилістичних фігур у поезіях І. Франка як чільних репрезентантів експресивного синтаксису. Об`єкт дослідження – експресивний синтаксис поетичних текстів Івана Франка, предмет – стилістичні фігури конструкції (паралелізми, хіазм, інверсія). Поетичний синтаксис І. Франка можна схарактеризувати як «живу ілюстрацію естетики і стилістики експресіонізму» (у широкому розумінні), де кожен рядок – це вибух енергії, інтенсифікація почуття, гра інтонаціями, ритмами і сенсами, глибинний вияв почуття. Власне під таким кутом зору здійснено спробу аналізу і широкої контекстологічної інтерпретації стилістичних фігур як чільних репрезентантів експресивного синтаксису. Стилістичні фігури як найбільш яскраві репрезентанти поетичного синтаксису, хоча і спираються на типові нормативні основи, однак у своїх конкретних поетичних виявах розмаїтіші, різноплановіші, вони покликані передовсім зупинити увагу читача, донести до нього найтонші нюанси думки та почуття, вони – своєрідні ходи авторського поетичного задуму. Саме у стилістичних фігурах І. Франка бачимо синтез його мовної майстерності, головно на синтаксичному тлі сконцентрувалися у гармонійній єдності лексико-морфологічні та інші засоби і витворили потужну художню споруду – духовну оселю для натхненної, піднесеної, несподіваної і, безперечно, довершеної музи поета.

У нашій статті виникла потреба випрацювати певну схему систематизації та класифікації стилістичних фігур у поезіях І. Франка. Оскільки у межах короткої наукової розвідки неможливо схарактеризувати все розмаїття цих потужних експресивних фігур, ми обрали свій підхід до їх аналізу і систематизації. Поділяючи у багатьох моментах міркування А. Ткаченка, виокремлюємо у роботі три основних типи фігур: фігури конструкції (паралелізми, хіазм; інверсія, анастрофа), фігури накопичення (анафора, епіфора, анепіфора,


епанадиплозис, сиплока, епанастрофа) та риторичні фігури. Предметом нашого дослідження стали фігури конструкції – паралелізми, хіазм, інверсія, оскільки вони посідають у Франкових поетичних текстах чільне місце і слугують засобом експресивної кристалізації дискурсу.

В. Домбровський з-поміж синтаксичних фігур, що постають із певного схематичного розміщення слів у ряді речень, на перше місце ставить поетичні біноми, тобто «таке розміщення поруч двох або більше речень, об’єднаних звичайно внутрішнім логічним зв’язком, що частини речення, які синтаксично відповідають одна одній, шикуються рівнобіжно (паралельно) в однаковому порядку. Це дуже давня форма поетичного стилю, спільна для релігійної поезії найстаріших культур орієнтальних народів, – давньоіндійського, вавилонсь-кого, давньоєгипетського та ін.» [2, 126]. Найповніше розвинений і найпослідовніше представлений паралелізм у староєврейській поезії, наприклад, в Псалтирі, Пісні Пісень, в плачах і пророцтвах Єремії тощо. За В. Домбровським, у нашій народній поезії паралелізм широко застосовувався в різних своїх видах: пояснення однієї висловленої думки іншою, вираження різних відтінків тієї самої думки (експлікативний паралелізм), паралельне питання і відповідь, порівняння і протиставлення. І. Франко часто послуговується паралелізмом в усіх його формах і різновидах: експлікативний паралелізм, образний паралелізм, особливо у формі заперечного порівняння, є дворядковий паралелізм, є строфічний.

Уже зазначалося, що в художньо-семантичному плані паралелізм – це зіставлення двох світів – світу природи і світу людської душі, складних внутрішніх стосунків із власним «я». І. Франко здебільшого вдається до поетичних біномів саме з цією метою. На паралелізмі часто побудований весь Франків вірш. Особливо це стосується поезій «Другого жмутку» збірки «Зів’яле листя».

Зелений явір, зелений явір, Ще зеленіша ива; Ой, між усіми дівчатоньками Лиш одна мені мила. Червона рожа, червона рожа


Над усі квіти гожа; Не бачу рожі, не бачу рожі, Лиш її личка гожі. Золоті зорі в небеснім морі Моргають серед ночі, Та над всі зорі внизу і вгорі – Її чорнії очі. Голосні дзвони, срібнії тони, Слух у них потопає, Та її голос – пшеничний колос, Аж до серця хапає. Широке море, велике море, Що й кінця не видати, Та в моїм серці ще більше горе: Я навік її втратив [11, 222]. Народнопісенність цього вірша підкреслюють й епітети,

характерні для народних пісень, і кондублікація – інша стилістична фігура, майстерно стилізована під фольклор. Проте в цьому вірші паралелізми вжиті з різною метою: майже весь вірш присвячений вроді коханої дівчини і її порівнянню з «червоною рожею», «золотими зорями» та ін., а в останній строфі паралелізм «широке море» підкреслює глибину страждань ліричного героя. Аналогічне художнє завдання розв’язує поет за допомогою влучних біномних конструкцій і в інших віршах.

Догорають поліна в печі, Попеліє червоная грань... У задумі сиджу я вночі І думок сную чорную ткань [11, 119]. Трапляється, що паралелізми побудовані на основі

риторичних запитань. В зів’ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого гаю? Хто взнає, який я чуття скарб багатий В ті вбогії вірші вкладаю? [11, 218]. У багатьох випадках Франко звертається до паралелізмів з

метою підсилення промовистого контрасту між чудовою природою і власним душевним станом.


Лице небесне прояснилось І блиском розкоші займилось, Надії рум’янцем паліє – Мені в тюрмі аж серце мліє [11, 102]. Художні біноми допомагають поетові закцентувати вагомі

для нього соціальні проблеми. У таких випадках йому вдається досягти граничної експресії за рахунок зіткнення двох начал – прекрасної природи і злиденного існування простого люду. Вражаючі картини людського горя на тлі квітучої весни постають з рядків поезій «Веснянії пісні» та «Вже сонечко знов по лугах».

Ох, живі діброви, Ясний сонця світ, Лиш життя, любови В людських душах ніт! Втішно птиця лине Гамір, співи, крик... Тілько бідний гине З голоду мужик [17, 106]. Вже сонечко знов по лугах Почало весняную роботу; І знов по широких полях Полились ріки людського поту. ……………………………… Дзвенить птахів співами ліс, І зозуля кує коло кладки; Дорогою тягнеся віз – Секвестратор в село за податки [11, 99 – 100]. Чимало поезій збірки «Мій Ізмарагд» (особливо циклу

«Паренетікон») містять у собі паралелізми, імітовані під філософські жанри – притчу, повчання.

Годуй гадюку молоком – У неї буде більша їдь; Роби добро лихому – він Тебе вмотає гірше в сіть [11, 267]. Як висохли води, То пощо там мости будуєш? Як юність минула,


То пощо з дівками жартуєш? [11, 268]. Мухи сідають на ранах; Пчоли на цвітах пахучих; Добрий лиш бачить лиш добре, Підлий лиш підле у інших [11, 273 – 274]. Експресивним засобом увиразнення віршової структури є

так званий зворотний синтаксичний паралелізм, або хіазм. Хіазм – це хрестоподібне розташування (у вигляді літери Х – хі) слів у рядку в послідовності АВ – В’ А’ [10, 285]. У Франка прикладів хіазму бачимо не так вже й багато. Майже всі вони вжиті з метою стилізації під орієнтальний фольклор і переважна більшість має повчальний характер.

Амінь, амінь кажу тобі, мій сину, Що не худі товстих з’їдять корови, Але товсті худих з’їдять з кістками І не подохнуть, тілько потовстіють [11, 168]. Неначе блискавка ярка, Що зразу сліпить очі, що враз і тішить і ляка, Ніч робить з дня, день з ночі [11, 226]. На двоє сотворено Бого вино: Розумним на радість, на згубу дурному; Багатство – на двоє теж дано воно: На добро милосердним, на згубу скупому [11, 274]. Так званий тематичний та емоційний паралелізм

знаходимо в поезії «Я не жалуюсь на тебе, доле». Ця фігура стала домінантною у формуванні гіркого настрою, емоційного тла та багатозначного підтексту. Цій меті слугують і наскрізні образи поля та сіяча.

Я не жалуюсь на тебе, доле: Добре ти вела мене, мов мати. Таж де хліб родити має поле, Мусить плуг квітки з корінням рвати. …………………………………………. А ти йдеш з сівнею й тихо сієш В чорні скиби й незарослі рани Нове сім`я, новії надії, І вдихаєш дух життя рум`яний [11, 216].


О. Бистрова вважає, що «паралелізм здатен найвідчутніше з’єднатися із змістом, він і всі його різновиди сприяють утворенню структурної цілості, а це й домінуючий мотив, авторська модальність, топікалізація структури, настрій, тональність, промовисті лексеми, сателіти домінанти, які сприяють полісемантизації, формують експресію» [1, 55]. До різновидів паралелізму дослідниця зараховує інтонаційний, синтаксичний, композиційний, лексичний, семантичний, строфічний, тематичний, але зазначає, що всі вони мають спільні риси і здатні виконувати ті ж функції [1, 55].

У поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» риторичні звертання побудовані на прийомі паралелізму. У поєднанні з фольклорними та авторськими антитезами вони посилюють ліричний струмінь, витончено поетизують об’єкт, надають рядкам інтонаційної плавності.

Під впливом народної лірики написаний і вірш Івана Франка «Червона калино, чого в лузі гнешся?» В. Корнійчук вбачає у тексті заперечні паралелізми, що разом із асонансами, алітераціями та анафорами «генерують рідкісну фонічну ауру» [4, 399]. Уся поезія побудована на основі тематично-синтаксичного двочленного паралелізму. І все ж ужиті поетом повтори, характерні для народної пісні, доречніше кваліфікувати як епанастрофи (тут приєднуємося до міркувань О. Ткаченка [10, 272]):

Червона калино, чого в лузі гнешся? Чого в лузі гнешся? Чи світла не любиш, до сонця не пнешся? До сонця не пнешся? [11, 223] Компонент паралелізму у творі «Отсе тая стежечка…»

витворює наскрізний образ стежечки. Драма нерозділеного кохання виливається в образ загубленої на «стежечці» душі:

Все, що найдорожчеє, Найулюблене, Чим душа жива була, Тут загублене! [11, 229] У вірші «Сипле, сипле, сипле сніг…» поет вдається до

паралелі між снігопадом і згасанням молодечого запалу у душі. Поєднання епімони та градації, що охоплює психічні параметри


(згасання інтенсивності почуття), підсилює, за влучним висловленням Л. Полюги, «тривалу безвихідну одноманітність» [7, 114]:

Сипле, сипле, сипле сніг, Килим важче налягає… Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає [11, 233]. Тематичний і водночас емоційний паралелізм бачимо в

поезії «Епілог»: В зів’ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого гаю? Хто взнає, який я чуття скарб багатий В ті вбогії вірші вкладаю? [11, 218] Риторичні питання, майстерно вплетені в структуру

паралелізму, є важливим стилетворчим чинником. Паралелізм простежується у характеристиці образів

дерева, місяця і чесних людей у третьому вірші із «Строф». Схожі епізоди про відновлення зрубаного дерева і щербатого місяця виконують стимулюючу функцію, тобто слугують аргументацією вчинків подвижників:

Обрубане дерево знов зеленіє, І місяць із серпа знов повний стає; Се бачачи, чесні, не тратьте надії, Хоч доля гнівная вас гонить і б’є [11, 270]. До аналогічного прийому вдається І. Франко і в

четвертому вірші. Паралелізм тут заснований на порівнянні: Не цурається правди мудрець, Хоч вона й з уст дитинячих буде, – Так як в ніч, коли сонце зайшло, Каганця не цураються люде [11, 271]. Заперечний паралелізм – структурна основа дев’ятого

вірша: Не пливе супроти вітру Запах цвітів і кадила,– Але йде по всіх усюдах Добра слава, добрі діла [11, 271].


Повчальний характер має вірш, де вжиті у першому компоненті фігури слова-символи розкривають своє значення у другому компоненті:

Мухи сідають на ранах, Пчоли на цвітах пахучих; Добрий все бачить лиш добре, Підлий лиш підле у інших [11, 273]. Своєрідний антонімічний паралелізм лежить в основі

синтаксичної структури тридцять п’ятого вірша: Огневі, що ліси палить, На поміч вітер ще спішить, Та каганець він загасить. Так сильний сильного скріпля, Король рятує короля, Слабого ж топче і валить [11, 276]. Побудований на прийомі паралелізму початок ХІІ вірша із

циклу «Веснянки» навіяний мелодикою українських народних дум:

Ой що в полі за димове? Чи то вірли крильми б’ються? Ні, то Доля грядки копле, Красу садить, розум сіє… [11, 105] Через паралелізм відбувається переосмислення образу

журавлів в однойменному творі Івана Франка: Післанці півночі, в далекім юзі, В прекраснім краю барв, багатства, пісні, Перекажіть про сірі, безутішні Мгли, що стоять на нашім виднокрузі! ………………………………………….. Перекажіть про те, що вас прогнало З нещасного, хоч рідного вам, краю, Щоб всяке щире серце й там ридало! [11, 109] Проведення паралелей між погідною річкою з її

прихованим від нашого ока життям та людським серцем дозволяє поетові розкрити природу людської душі:

На дні перловім щука спить спокійно, Ліниво зіви шевелить кроваві, І рак з нори виповзує повільно.


І в серці людськім зорі золотаві Мигтять, та й щука лютая дрімає, І заздрість острі щипці виставляє [11, 110]. Ми лише частково торкнулися проблеми функціонування

паралелізмів у текстах І. Франка, оскільки практично у кожній поезії можемо віднайти чудові взірці поетичного зіставлення двох світів, двох первнів буття: гармонійного, втіленого у Божому творіння – природному досконалому світі, і дисгармонійному, спричиненому втручанням людини у цей світ. З іншого боку – зболена розтерзана, розтривожена людська душа, що часто виступає аналогом ліричного авторського «я», шукає прихистку у досконалому світі природи. При творенні більшості своїх поетичних біномів Франко найпаче покладається на практику фольклорного конструювання фрази. Народна творчість для поета – досконалий взірець креації експресивних синтаксичних форм.

Порядок слів у Франкових поезіях задовольняє головно не синтаксичні, а художні вимоги. Можливі модифікації в розташуванні пов’язаних між собою слів створюють цікаві синонімічні конструкції, що експлікують найтонші експресивні відтінки мовлення. Тому цілком природнім видається нам звернення поета до інверсованих конструкцій, бо часто саме відхилення від логічного словорозташування допомагає поетовій віднайти те єдине місце для слова, на якому воно отримує свою максимальну виразність.

Дослідники поетичного мовлення розглядали інверсію як один із основних засобів експресивного увиразнення рядка. Цікаві міркування щодо художніх можливостей інверсії висловлює В. Домбровський. «Зміна виробленого мовною традицією синтаксичного ладу на те, щоб через розміщення на певному місці речення (звичайно на початку або на кінці) якоїсь части думки відрізнити її від інших, а в віршованій формі також під впливом вимог ритму й риму, називається інверсією. До випадків інверсії відносимо розміщення присудкового дієслова на кінці довшого речення після іменників і прислівникових, означального род. відм. перед іменником, до якого належить, відділення прикметника від належного іменника, переставлення


чисток і сполучників, що вводять другорядні речення, з початку на інше місце тощо» [2, 127].

„… Інверсія (inversio – перевертання, переставлення) – відхід од звичного, граматично «правильного» порядку слів з метою їх емфатичного, логічного або ритмічного підпорядкуван-ня вимогам формо змісту» [10, 284].

Традиційно виділяють два види інверсії: анастрофічну (переставлення сусідніх слів…) і гіпербатон (переставлення та віддалення суміжних слів для виділення їх у фразі…).

Іван Франко вільно володів практично всіма формами синтаксичних побудов і витончено варіював ними залежно від предмета зображення і тим самим досягав гармонійного узгодження лексики, фразеології та синтаксису. У пейзажних та соціально-побутових поезіях, де головну роль відіграє зображальне начало, порядок слів наближений до звичайного живого розмовного мовлення. З іншого боку – це підкреслене дотримання норми зумовлює спокійну, емоційно стриману розповідну інтонацію.

Гримить! Благодатна пора наступає [11, 98]. Лице небесне прояснилось І блиском розкоші займилось [11, 102]. І знов я бачу тя, село моє родинне [11, 143]. Але в більшості випадків поетичного конструювання

фрази Франко вдається до інверсованого словорозташування, демонструючи при цьому майже всі поетично-експресивні моделі побудови фрази (відірваність від означуваного слова, підмет у кінці рядка, присудок у кінці рядка, акцентований додаток у препозиції).

Весна настала красна. Зацвів пахучий крин… [11, 90]. Непереглядною юрбою Ідуть за днями дні мої, Так страшно одностайні всі, Як олов’яні хмари ті, Що звільна линуть надо мною [11, 117]. Безкраї, чорні і сумні За ночами минають ночі, І безутішному мені Схід сонця сниться [11, 118].


Не бійтеся! В кровавих хвиль неволі Не рине думка, правда і добро, Лиш краще, ширше розів’єся далі… [11, 174]. Часто Франко вдається до інверсії з метою смислового

акцентування вагомого слова (концепту фрази чи рядка). …Не надійтесь, що голову Перед вами смирно схилю я, Що в добрість вашу вірити Буду одну хоч хвилю я [11, 121]. Нехай і так, що мов черв’як, Затоптаний в багно життя, Оскорблений, унижений, З гнівом в душі вмираю я [11, 123]. У щойно процитованому фрагменті підмет «я», винесений

у каденцію фрази, посилює медитативно-суб’єктивний струмінь вірша. У багатьох випадках інверсія вживається задля емфатичного увиразнення риторичних фігур (запитань, окликів). Інверсії викликають в інтонації зсув у формі підвищення тону, отже вона стає пульсуючою, а її загальна напруженість і емоційність зростають. У своїй мовотворчості І. Франко використовує інверсії різного ступеня незвичності, а отже – й експресивності.

Ні, вас забути – був би гріх великий, Чесні панове ключники й дозорці! Та й як похвал відмовити вам порції Там, де над всім царюють ваші крики? [11, 182]. Неперехідним муром поміж нами Та доля стала! Мов два судна, море Розносить нас між двома берегами, Моя ти ясна, непривітна зоря! [11, 213]. Подекуди у Франкових поезіях інверсованими є і цілі

строфи. Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильнійше стояти, Дай і мені! [11, 100]. До моря сліз, під тиском пересудів Пролитих, і моя вплила краплина;


До храму людських змагань, праць і трудів, Чень, і моя доложиться цеглина [11, 112]. По довгім тяжкім отупінню Знов прискає хвиля пісень, Неначе з-під попелу разом Язиками блимне огень [11, 205]. Як на вулиці зустрінеш, То мене обходиш ти. Добре робиш! Спільним шляхом Не судилось нам іти [11, 211]. На органічній взаємодії інверсії та прямого порядку слів у

межах мінімального контексту ґрунтується і така експресивна синтаксична фігура, як анастрофа. У найбільш загальному розумінні, анастрофа – це «…повтор фрази, рядка чи речення зі зміненим порядком слів» [10, 272].

Розійдуться пута віковії, Тяжкії кайдани, Непобіджена злими ворогами Україна встане. Встане славна мати Україна, Щаслива і вільна, Від Кубані аж до Сяна-річки Одна, нероздільна [11, 152]. Бачимо, що зміна емоційного наповнення ліричної оповіді

доконче супроводжується відхиленнями від звиклого, устале-ного словопорядку. Завдяки цьому змінюється і рух інтонації: з’являється додаткові акценти у вигляді підвищення тону, зростає емоційне та експресивне наповнення фрагментів тексту. Чіткіше виявляється глибина тексту, оскільки в ньому рельєфніше виступають елементи, що отримали завдяки незвичному словорозташуванню максимальне підсилення.

Аналіз та інтерпретація основних моделей стилістичних фігур свідчить, що конструктивний синтаксис поетичного мовлення І. Франка надзвичайно розмаїтий, багатий, його специфіка зумовлюється не лише зовнішніми параметрами, але і власне лінгвальними, своєрідно вписується у загальну жанрово-стильову, художньо-естетичну, ідейно-концептуальну та світоглядну парадигму творчості. Гранична експресія вислову,


емоційна наснаженість, рельєфність, стилістична вишуканість і досконалість – це результат майстерного поєднання різних синтаксичних засобів. Виступаючи в інтимній, філософській і громадянській ліриці, у сонетах, терцинах та інших строфічних формах, фігури конструкції стають чітким виявом думки, засобом розкриття глибини авторського задуму.

Аналогічного осмислення потребують й інші Франкові синтаксичні побудови – фігури накопичення та риторичні фігури. Це теми майбутніх поетологічних студій над експресив-ним синтаксисом поета.


1. Бистрова О. Домінантний образ і поетичний синтаксис // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. Вип. 35. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2004. – С. 49 – 59.

2. Домбровський В. Українська стилістика й ритміка. Українська поетика. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2008. – 488 с.

3. Качуровський І. Основи аналізи мовних форм (Стилістика): фігури і тропи. – Мюнхен; Київ. Б. в., 1995. – 275 с.

4. Корнійчук Л. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. – Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2004. – 488 с.

5. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

6. Мацько Л. та ін. Стилістика української мови: Підручник. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.

7. Полюга Л. Слово в поетичному тексті Івана Франка. – К.: Наукова думка, 1977. – 170 с.

8. Сербенська О. Мовний світ Івана Франка (Статті, роздуми, матеріали): Монографія. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 372 с.

9. Тарасов Л.Ф. Поэтическая речь (Типологический аспект). – Харьков: Вища школа, 1976. – 140 с.

10. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. – 448 с.

11. Франко І. Вибрані твори: В 3-х т. Т.1: Поезії, поеми / Ред. Колегія: Скотний В. та інші; упор. Шалата М. – Дрогобич: Коло, 2004. – 824 с.


Оксана Коновалова. Из наблюдений над конструктив-ным синтаксисом Ивана Франко. В статье рассматриваются стилистические фигуры как репрезентанты поэтического синтаксиса Ивана Франко. Проанализированы конкретные модели выражения стилистических фигур – так называемые фигуры конструкции (параллелизм, хиазм, инверсия). Подчеркивается, что конструктивный синтаксис художествен-ной речи поэта чрезвычайно богат, его специфика обусловлена не только внешними параметрами, но и собственно лингвальными, своеобразно вписывается в жанрово-стилисти-ческую, художественно-эстетическую, идейно-концептуальную и мировоззренческую парадигму творчества.

Ключевые слова: Иван Франко, экспрессивный синтаксис, стилистические фигуры, фигуры конструкции, параллелизм, хиазм, инверсия, интерпретация, лингвопоэтика, жанр.

Oksana Konovalova. Constructive syntax in Ivan Franko’s

works. The given article deals with stylistic figures being expressive representatives of poetic syntax of Ivan Franko’s works. Specific stylistic figures, the so called construction figures (parallelism, chiasm, inversion) have been analyzed. It is stressed that constructive syntax of the poet’s literary language is highly diverse and rich, but its specifics is predetermined not only by formal characteristics, but also by lingual ones and it peculiarly fits in a general genre-stylistic, artistic, aesthetic, conceptual, world-view paradigm of his creative work.

Keywords: Ivan Franko, expressive syntax, stylistic figures, construction figures, parallelism, chiasm, inversion, interpretation, linguistic poetics, genre.

УДК 821.161.2:81’255.4 (470)

С 32

Марія СЕРЕДИЧ

КОЛОРИСТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА ЯК ПЕРЕКЛАДАЦЬКА І ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧА ПРОБЛЕМА

(НА МАТЕРІАЛІ РОСІЙСЬКИХ ПЕРЕКЛАДІВ) У статті системно досліджено Стефаникові колорис-

тичні образи та особливості їх відтворення у різночасових російськомовних перекладах. Акцентовано перекладацькі здобутки і втрати, осмислено об’єктивні та суб’єктивні чинники, що заважають повноцінному чужомовному пере-створенню колористики образів Василя Стефаника. Особливу увагу звернено на переклади Володимира Россельса, оскільки він переклав російською мовою майже всі Стефаникові новели.

Ключові слова: переклад, колористика, колористичний образ, стефаникіана, оригінал, цільовий текст.

Дослідження традицій перекладу конкретного письмен-

ника пов’язане з важливою проблемою сучасної перекладань-кої культури: йдеться про розгляд конкретних перекладів у контексті перекладознавчої думки свого часу, про вироблення “поетики перекладу” і “поетики перекладача”. Аксіоматично, що в художньому творі має місце не просто співіснування відокремлених і самодостатніх “прийомів”. Усі вони визначаються єдністю художнього завдання твору і саме тут отримують своє місце і своє виправдання [4, 34]. Однак при вивченні й інтерпретації художнього твору, в тому числі й чужомовного, його “жива, індивідуальна єдність” (В. Жирмунський) умовно розчленовується на замкнену систему так званих поетичних засобів. З методологічного погляду таке умовне і навіть дещо штучне відокремлення питань поетики може бути надзвичайно корисним і продуктивним, бо саме це “розчленування” дає змогу на кінцевому етапі поглянути на

© Середич Марія, 2009


художній твір з висоти теоретичного узагальнення: оригінал – переклад (серія перекладів) – синтез – оригінал. Тут, звичайно, не йдеться про формалістичний чи буквалістський підхід, де поетична модель сприймається на рівні певної конструкції чи замкненої системи, що впливає лише як система знаків та їх співвідношень. Пріоритетне значення має сутність художнього переживання, увага до структури естетичного об’єкта – художнього слова, що виступає як поетична тема, своєрідний прийом художнього впливу.

Історія входження Василя Стефаника у слов’янський і світовий художній простір засвідчує, що він так і не був прочитаний. У переважній більшості механічні підрядники все-таки не в змозі представити іншомовному читачеві унікальний поетичний світ видатного новеліста. Практичного володіння мовами виявилося занадто мало, щоб розкрити у перекладах таїну говіркових слів, їхню глибоку імпліцитну філософію. Дослідники перекладів новел Стефаника В. Вишневська, Г. Вервес, М. Марковська (польською), Я. Погребенник, В. Гладкий (німецькою), Р. Зорівчак (англійською) сходяться на тому, що переклади згаданими мовами, хоча й не позбавлені історико-літературної і певної естетичної цінності, але вони не розв’язують проблеми іншомовної стефаникіани в аспекті ізофункціональному, художньо-універсальному. Аналогічно можемо сказати і про російськомовну стефаникіану. В історико-літературознавчому плані проблему російського перекладу Стефаника висвітлено в монографії Ф. Погребенника.

Для того щоб дати рівноцінний, художньо рівновартісний відповідник Стефаникового “заглибленого вглиб” слова, перекладачеві необхідно віднайти визначальні жанрові зв’язки, асоціативні “місточки” і слідом за автором подивитися на все “його очима”, збагнути повноту і специфічність авторської єдності з героєм, що виключає можливість “не того”, фальшивого слова. У новелах Стефаника активне художнє значення мають не лише синонімічні відтінки слів або образна лаконізація у слові-тропі, а й кожен складник слова, його граматичний формант, афіксальна частина, певні синтаксичні форми. У цьому окресі видається вельми перспективним і дослідження колористичної системи новеліста в перекладо-

КОЛОРИСТИКА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА... 121

знавчому аспекті. Для аналізу взято російськомовні інтерпрета-ції, здійснені М. Ляшком, О. Дєєвим, Г. Шиповим, а також визнаним майстром високого мистецтва, теоретиком В. Россельсом. Спеціальних праць, присвячених системному розгляду колористики В.Стефаника в іншомовних перекладах, немає. Є лише спорадичні спостереження над окремими перествореннями колористичних образів польською, російською та англійською мовами. Це визначає актуальність пропонованої наукової розвідки, а також її новизну. Окреслюючи загальні теоретичні моменти, що стосуються дослідження колористики, спираємося на праці І. Бабій, О. Дзівак, І. Кондакова, А. Критенка, Е. Мостепаненка, Л. Ставицької. На жаль, проблеми перекладознавчого аналізу колористики і сьогодні залишаються на периферії наукових пошуків. Певним чином цю важливу теоретичну лакуну заповнюють кандидатська дисертація І.Ковальської “Колористика як перекладознавча проблема (на матеріалі українських і англомовних текстів)” [7], а також проникливі транслятологічні розвідки Р. Зорівчак [5, 6]. Дослідниця випрацювала методику перекладознавчого аналізу словесних образів, колористичних у тому числі. Ці теоретичні постулати використовуємо у нашій статті як засадничі при інтерпретації Стефаникової колористики.

Мета полягає в тому, щоб системно дослідити проблему відтворення колористики В. Стефаника у російськомовних цільових текстах, акцентувати перекладацькі здобутки і втрати та з’ясувати і всебічно осмислити об’єктивні та суб’єктивні чинники, що заважають повноцінному чужомовному перство-ренню колористичних образів.

За словами сучасного дослідника І. Кондакова, “колір – це не просто інобуття тієї чи іншої людської емоції, але емоційність, збагачена різноманітними асоціаціями, суспільно закріпленими в мовній і соціальній практиці [8, 96]. Хоча назви деяких кольорів закріплені практично в усіх мовах, у кожній мові існують стереотипи, що визначають своєрідну конотативну надбудову семантичної структури конкретної барви. Головну роль тут відіграє виникнення асоціацій. Багато кольорів мають навіть фіксовані конотативні значення, складність при перекладі полягає у тому, що у кожній мові ці конотації часто відрізняються. До того ж


колористична лексика яскраво відбиває особливості авторського світовідчуття, особистісні риси письменника, його ціннісні й естетичні орієнтири.

У сучасному літературознавстві й досі залишається відкритим питання про міру, ступінь спорідненості поетики В. Стефаника з поетикою імпресіонізму. Погляди літературо-знавців розділилися – від абсолютного заперечення існування будь-яких, навіть найменших ознак імпресіоністичного стилю у новелах митця до спроби “підігнати” творчість Стефаника під цілісну імпресіоністичну систему світосприймання. Ми аж ніяк не ставимо собі надзавданням розв’язати цю багаторічну суперечку, але те, що у багатьох випадках у Стефаника знаходимо прийоми зображення і вираження, споріднені з концепцією імпресіонізму, – очевидне і незаперечне. Щоправда, ці прийоми у новелах митця дуже часто одержують цілком своєрідне, цілісне, а часом і досить несподіване наповнення. Це стосується і колористики письменника. Адже колористика Стефаника – це, з одного боку, данина імпресіоністичній традиції кольорового сприйняття світу в його безперервному русі і миттєвих змінах, з іншого – це і полеміка з імпресіоністичними пастельними тонами та напівтонами, які витворюють неповторні, але чужі світовідчуттю митця картини.

В основі колористики Стефаника не акварель, а художня графіка з її чорно-білою контрастністю. І. Денисюк про неї сказав дивовижно влучно й поетично: “З палітри землі взяв Стефаник ці два кольори – чорний і білий – і переніс у своє мистецтво як два основні тони. У великій мові символів землі вишневоцвітна біль – синонім душевної чистоти людей праці з чорними, порепаними, як і вона, земля, руками [3, 94]. Пріоритети чорно-білого кольору у митця свідчать не лише про характерну для нього колористичну картину світу, а й про його власний емоційно-психічний стан у різних життєвих ситуаціях.

Художнє бачення Стефаником світу не загально-інформа-тивне, а мистецьки загострене і неповторно індивідуалізоване. Воно вже саме є, як визначає М. Коцюбинська, “мистецьким актом”. Однак у новелах письменника проступає не лише знаменита чорно-біла контрастність, хоча вона і є домінантним колористичним тлом більшості його творів. Тут своєрідно


“висвічується” чи не весь кольоровий спектр, де кожен колір – це мистецький відгук на певні події життя (найчастіше – драматичні; у деяких “нейтральних” та сатиричних новелах колір відсутній), це своєрідне інобуття тієї чи іншої людської емоції, а також позначення емоційності загалом, збагаченої найрізноманіт-нішими асоціаціями. Кольоролексеми – важливий компонент творення настроєвого і психологічного тла.

Звернемося до конкретних прикладів. Новела “Вона – земля” завершується такими рядками :

“А як сонце сходило, то оба діди прощались, цілували себе в чорні руки [11, 191].

“Чорні руки” – символічний образ, який уособлює авторське захоплення і возвеличення селян-трударів. У перекладі А. Дєєва прикметник “чорний” пропущено, В. Россельс змінив “чорні” на “темные”. Звичайно, на рівні змістової спів-віднесеності такий пропуск чи заміна слів були б майже непомітними. Однак художня графіка новеліста зазнала відчутної втрати. Символічне осердя твору – це образ землі, “чорної і родючої”, що є смислом життя героїв новели, без неї вони не мислять себе. “Чорні долоні, що стручують піт з чола”(“Дорога”) – це образ того ж ряду, що і в новелі “Вона – земля”. Колір тих рук – це колір землі, це близькі і дорогі новелістові символи.

“Грязными руками стирали с чела пот и руками хватались за землю” [13, 87].; “Темными ладонями стирали пот со лба и цеплялись большими руками за землю” [14, 58].

Особливо невдалим є варіант М. Ляшка – натуралістичний, побутово-приземлений, позбавлений поетично-символічного узагальнення. Він, окрім усього, дисонує з патетично-піднесеною тональністю новели.

Епітет “чорний” слугує також засобом увиразнення психологічного напруження ситуації. Наприклад, він позначає стан крайнього розпачу, самотності, відчаю: Федір (“Палій”) через маленьке віконце бачить “не ніч, а чорну журу”. У перекладах : “черная кручина”(А. Дєєв), “черная тоска” (В.Россельс). Очі Басарабів Стефаник порівнює з “чорною раною”. Тут перекладачі не відступили від оригіналу, пор.: “черная рана”(Россельс), “черные раны”(Ляшко).


Атрибут “чорний”з акцентованою символічною семою у Стефаника – це також узагальнене позначення того нового світу, який не прийняв його, не сприйняв жагучого і пристрасного слова. За модерним образом “чорної машини” (“Моє слово”) вгадується місто як уособлення чужого, ворожого, незрозумілого і для письменника, і для його героїв світу. До речі, в одному з перших варіантів новели Стефаник за допомогою колористичних символів чітко розставив свої світоглядні акценти: “По правім [світі] йде хлопчинка в біленькій сорочці, а по лівім йде чорний пан. Того хлопчика біленького я буду любити як мрію, як рай минулий, того пана буду ненавидіти, як проклятє житя мого” [11, 307].

На прикладах художнього “життя” чорного кольору у новелах Стефаника ми спостерігаємо цікаву особливість. Маємо на увазі смислову й ціннісну амбівалентність. Традиційно чорний колір – це символічне позначення понять та емоцій негативного, найчастіше трагічного плану (горе, смерть, біда). Бачимо, що Стефаник не лише вміло використав усталені конотативні обертони означення, але і значно розширив рамки його контекстуальної комбінаторики, що дало змогу якнайповніше реалізувати смислову та ціннісну амбівалентність. Адже “чорна земля” і “чорні руки трударів” – це символи найвищого позитивного регістру, які викристалізовують авторську концепцію землі і людини на ній.

Семантико-асоціативне поле прикметника “білий” у новелах Стефаника також надзвичайно широке і полісемантичне. Це і традиційні позначення чистого, світлого, незаплямленого, і яскраві авторські експресії, в основі яких лежить глибоко індивідуальне й естетично багате сприйняття світу. Ось, наприклад, спомини дитинства висвітлені білим цвітом маминої вишні, білими хмаринками, білими ліліями (“Вечірня година”), біленькими сорочками братів і сестер (“Давня мелодія”), вибіленим, як папір, полотном (“Нитка”) і знаменитими “біломережаними” маминими рукавами (“Давня мелодія”). Перекладачі при відтворенні щойно згаданих поетичних висловів зазвичай не відходили від текстів оригіналу, проте яскраво індивідуальний епітет “біломережані рукави” (де цікаво поєднуються дві зорові асоціації) у перекладах дещо втратив


свою свіжість і неповторність. Варіант М. Ляшка “беломереженные”, який по суті є покомпонентною калькою, привносить у високий поетичний струмінь фрази певну долю побутовізму. Відповідник В.Россельса “белые вышитые рукава” передає лише “поверхневий” зміст (зовнішній вигляд), а не враження, епітет перетворюється у звичайне конкретизуюче означення. Є тут і фактична помилка: біломережані – мережані білою ниткою. Це, своєю чергою, породжує додаткову конотацію – святковості, піднесеності. “Белые вышитые рукава” несуть інше смислове навантаження.

Барви – це “тембр життя”, тембр настрою і почувань, вияв душі людських переживань. Так, усе, що стосується дітей, хай навіть умови їхнього життя і лякають неприродною жорстокістю, трагізмом, – у Стефаника забарвлено в білий колір. Це і порівняння слідів Семенка з маленькими білими квіточками (“Кленові листки”), це і білий комірець обдертого хлопчини, котрий веде похоронну процесію (“Похорон”). До речі, у цій новелі “білий ковнір” – єдиний світлий промінчик на “огорненому осінньою сірою мрякою” тлі новели. Це саме та знаменита Стефаникова “біла цяточка на суцільному чорному тлі”, яка слугує “віконцем” в інший світ. Здрібніло-пестлива форма прикметника “білий” – своєрідний вихід на поверхню авторської емоції, важливий момент жанротворення. Г.Шипов урахував це при перекладі :

“Впереди оборванный мальчик в беленьком воротничке” [13, 122].

У В.Россельса читаємо : “Впереди оборванный мальчуган в белом высоком

воротничке” [14, 84]. Новела загалом дуже колористична, причому в мінорному

плані. Тут ми бачимо вже згадуване “інобуття емоції”, настрою в кольорі: сирої осінньої днини вулицями чужого і холодного міста поволі рухається похоронна процесія. Ховають маленького бідного хлопчика, котрого звели в могилу студінь, “сирий люфт” і голод. Стефаник знаходить вражаючі деталі для створення настроєвого тла: “віночок з жовто-брудних цвітів”, “напівзів’ялі вазоники”, “цвіти... з одного боку бруднозелені, а з другого ясножовті”, “сиві цяточки мраки”, “чорний хрест”, “сіра


мрака”, “погаслі свічки”. Єдиний світлий штрих – це вже згадуваний “біленький ковнір”. Г. Шипов і В.Россельс загалом уважно поставилися до колористичного малюнка оригіналу, віднайшли семантично та експресивно адекватні відповідники: “грязножелтые”, “грязно-зеленые цветы”, “сизая изморось”. Проте в одному випадку перекладацька пильність “підвела” Г. Шипова: означення “ясножовті” він відтворив, як “ярко-желтые”. Блискуча, гідна подиву колористична гармонія порушена. В. Россельс в останньому реченні новели “сіру мряку” замінив “туманом”. Це також послабило загальне враження, виходячи з особливостей новелістичної поетики – “ударну силу” заключного акорду.

Колір у Стефаника – це ключ до глибинних, асоціативно-психологічних моментів твору, як, наприклад, у новелах “Осінь” і “Такий панок”.

“Митриха водила сивою ниткою довкола латок і думала над сірим життєм своїм” [11, 47].

Академік В. Веселовський говорить про сугестивність колористичного епітета в плані тону та яскравості відчуття нематеріальної якості [2, 68]. Прикметник “сивий” та “сірий” витворюють конотацію безнадійності, безперспективності, одноманітності життя героїні. М. Ляшко у перекладі “розшифрував” їхню конотацію :

“И прихватывала суровой ниткой заплаты, и думала о своей серой жизни” [12, 67]; “ И она обметывала серой ниткой заплаты и думала над своей серой жизнью” [14, 26].

При перекладі вельми важливо зберегти колористичний малюнок фрази, бо він створює настроєве тло – сумне, безнадійне. В українській мові “сивий” і “сірий” – це слова-синоніми для позначення барви, що відповідає російському слову“серый” (комбінаторні можливості прикметника “седой”, у порівнянні з українським “сивий”, обмеженіші).

У новелі “Такий панок” Стефаник блискуче використовує можливості прикметника “сивий” – широкий спектр реальних і потенційних сем, даючи портретну характеристику головного героя :

“Сам сивий вже, в сивім капелюсі і сивім одінню” [11, 166]


За зовнішнім описовими штрихами вгадується й інший підтекст. Це, між іншим, дало змогу деяким дослідникам новели інтерпретувати образ як однозначно негативний : сивий – значить невиразний, малопомітний, а тому нікчемний, а то й шкідливий. На нашу думку, Стефаник мав на увазі дещо інше. Панок, головний герой новели, пережив глибоке душевне потрясіння і прозрів, тому намагається (хай навіть у досить дивний спосіб) спокутувати провину. Сивий колір насамперед асоціюється з попелом, а це породжує глибинну біблійну асоціацію. М. Ляшко і Г. Шипов, ураховуючи семантичну особливість цього прикметника у російській мові, переклали його, напевно, єдино можливим способом :

“Сам седой уже, в серой шапке и в серой одежде” [12, 145;13, 141].

В. Россельс спробував передати зовнішній малюнок фрази, особливість якого полягає в трикратному повторенні прикметника, однак неспівпадіння семантичного й асоціативного макрополя означень призвело до певного стилістичного і смислового зміщення:

“Сам уже серый, в серой шапке и одет в серое” [14, 98]. Сивий – це ще й вікова ознака. А що може сказати читачеві

вислів “сам уже серый”? У новелі “Палій” письменник за допомогою епітета

“сивавий” конструює яскравий психологічний образ, що об’єднує в собі дві несподівані асоціації – конкретну (зорову) й абстрактну (психологічну).

“[...] чорна жура голосила по вуглах хати і дивилася на нього сивавим, немилосердним оком” [11, 125].

Поєднання в межах однієї фрази чорного та сивого кольорів справляє вельми гнітюче враження, яке увиразнює внутрішню драму головного героя, наймита Федора, що всю свою силу віддав багачеві, а на старість залишився в холодній хаті, без шматка хліба. Стефаник свідомо вживає словоформу “сивавий”, яка позначає не сам колір, а його відтінок. Варто зауважити, що у деяких випадках відтінок художникові дорожчий за барву, бо передає неповторність явища, характер моменту, дозволяє побачити зображуване у тому світлі, в якому його побачив митець. Тут невизначеність кольору психологічно


підсилює стан невизначеності і сум’яття головного героя, котрий врешті-решт прийме страшне рішення – спалити господаря. Адже після чергових “вандрівок” берегами своєї сумної і трагічної минувшини Федір побачить уже не “сиваве око жури”, а червоний язичок полум’я і віконце, що, “як кат”, “прошибатиме” його. У перекладах читаємо :

“[...] черная кручина, вопившая по углам хаты, глядела на него серым безжалостным глазом” [13, 103]; “[...] черная тоска голосила по углам хаты и глядела на него серым безжалостным оком” [14, 70].

Жоден з них не передає домінантної конотації – невизначеності, сум’яття, яка в оригіналі актуалізується лексемою “сивавий”. В. Стефаник не часто вдається до згаданих форм, як, наприклад, М. Коцюбинський, у колористичній гамі якого переважають відтінки та напівтони. Художня графіка новеліста вражає граничною чіткістю. Тому ці поодинокі випадки вимагають надзвичайно уважного контекстологічного прочитання і перестворення цільовою мовою. У Стефаника немає не те що зайвих чи другорядних слів, але й зайвих граматичних форм. Усі вони – необхідні та важливі елементи художньообразного конструювання.

Першоджерелом більшості колористичних асоціацій, як відомо, є ставлення людини, особливо естетичне, до різноманітних явищ природи. Ось, наприклад, яскраво освітлений пейзаж, який розглядається через червоне скло, постає у жахливому світлі, адже саме таке тло згадується в “Апокаліпсисі”. Початок новели “Виводили з села” – це не менш вражаюча картина, створена за допомогою не лише майстерно дібраних кольорів, але й відповідних колористичних асоціацій :

“Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма і подобала тота хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися лучі сонця. На подвір’ю стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каміння – тверде і стале” [11, 15].

Поєднання червоного, білого і золотого кольорів, які до того ж подаються у стані глибокої нерухомості, справляє гнітюче враження. Вже перший акорд новели – це своєрідне


художнє попередження про трагічну перспективу подальшого текстового розгортання. Простого збереження лексичного позначення кольорів явно замало. Тут необхідно відтворити і цілісний колористичний малюнок фрази, і відповідні колористичні асоціації, і скульптурну монументальність образу, і загальну статичність, нерухомість, і несподівані авторські ракурси. У перекладах :

“На западе окаменела красная туча. Заря раскинула над нею свои белесые пряди; и туча напоминала окровавленную голову какого-то святого. Из-за этой головы прорывались лучи солнца. Во дворе стояла толпа. От заката, как от красного камня, на лица падал плотный ровный свет” [12, 27]; “Над закатом застыла багровая туча. Вокруг него зарево раскинуло свои белесые космы, и похожа была эта туча на окровавленную голову какого-то святого. А из-за этой головы пробивались лучи солнца. Во дворе стояла толпа. Словно от раскаленного докрасна камня, падал на нее отблеск заката – суровый, застывший” [13, 15]; “Над закатом застыла багровая туча. Вокруг нее заря раскинула белесые космы, и туча походила на окровавленную голову великомученика. Во дворе собралась толпа. От заката падал на нее свет, как от красного камня – твердый и непоколебимый” [14, 6].

Це перекладацьке рішення М. Ляшка – механічне і не зовсім уважне перенесення слів оригіналу у площину перекладу. Не врахував М. Ляшко й особливостей семантико-асоціативного поля слів у двох мовах (наприклад, в українській мові лексична сполучуваність лексеми “закаменіти” ширша, аніж у російській). Семантичний аналог “застыла” краще відповідає (і на лексичному, і на загальнохудожньому рівнях) оригіналові. Г. Шипов і В.Россельс вдало використали особливість колоративу “червоний” у російській мові – багатший синонімічний ряд. Дійсно, “красная туча” і “багровая туча” справляють неоднакове естетичне й психологічне враження. Семантичне поле прикметника “багровый” включає в себе конотацію тривоги, драматизму. Отже, художнє бачення Стефаником кольорів – не загальноінформативне, а мистецьки загострене і неповторно індивідуалізоване. Митець не лише бачить сам колір, але й відчуває його “вагу” і “консистенцію”.


Стефаник тут дає блискучий взірець синестезії враження, але синестезії несподіваної, індивідуальної (найчастіше кольори асоціюються зі звуками). Йдеться про вислів: “світло, як від червоного каміння, – тверде і стале”. Варіанти “отблеск... суровый, застывший” (Шипов), “свет... твердый и неколебимый” (Россельс) лише частково покривають естетично довершений образ першотвору.

У новелі “Осінь” означення “червоний” живе в іншому емоційному та настроєво-психологічному оточенні, відтак колористичні асоціації, природно, теж інші.

“Грубе пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подобало на одіж жовнярів з війни” [11, 46].

Сам по собі колористичний прикметник “червоні” не більше, ніж конкретизація до іменника, але у контексті він “обростає” новими асоціаціями. Означення “затерті”, порівняння сорочок з одежею жовнірів з війни робить їх несподівано гострими і драматичними. “Червоні вишивки” – це своєрідна згадка про молодість, про минуле, котрі пішли без вороття; “затерті вишивки” – це мітка часу і тяжкого безрадісного життя. Порівняння вишивки з одежею жовнірів зміщує асоціації у драматичне річище. Загальне сумнобезрадісне тло новели і контекст фрази ніби поглинають традиційну народну асоціацію червоного кольору зі святом, з радісною подією, з молодістю: у червону хустку ховала мати гроші, подаровані браттями (“Давня мелодія”), у червоних “огненних” сорочках виступали на сцені внуки безіменного діда (“Роса”), червоні фасольки вишивала сестричка Марійка (“Вечірня година”). На перший план виступають інші, не пов’язані зі святковими реаліями кольори селянського життя. Отже, зберегти у перекладах означення “червоний” без відповідного перестворення контекстуального оточення замало. Лише уважне, глибоке, проникливе вчитування в кожну художню деталь фрази забезпечить успіх при іншомовній трансформацїі домінантної колористичної асоціації. Денотативно-образна калька “выцветшие красные вышивки” (Г. Шипов) не порушує рівноваги між колористичними образами оригіналу і перекладу.

Має місце авторське зміщення акцентів у семантично-образному наповненні заголовка “Червоний вексель”.


В. Стефаник свідомо знижує позитивний регістр означення “червоний” і надає йому досить несподіваних конотацій – несуттєвості, випадковості того, що відбулося. Вексель насправді не червоний, а закривавлений. Але власне сама ситуація, постать головного героя Івана Гусака авторові видаються не настільки суттєвими, щоб дійсно заплямлений кров’ю вексель підсилити означеннями драматичного регістру “кривавий” чи “скривавлений”. “Червоний вексель” – це найбільш нейтральне означення, що гармонує з ідейно-художньою канвою першотвору. Експресивний аналог В. Россельса “окровавленный вексель” маніфестує імпліцитні семи “напруження”, “тривога”. У цьому випадку перекладач не вловив тонкої авторської іронії. Також максимальне “стилістичне послаблення” й “експресивне нівелювання“ допомогло Стефаникові уникнути цензурної конфіскації.

А. Федоров, розглядаючи особливості відтворення образних слів, тропів, поетичних фігур, зокрема, зауважив: “Чим своєрідніший індивідуальний стиль автора, тим більш специфічними для даної мови виявляються використані ним можливості сполучуваності значень; образно-смислова специфіка мови використовується сповна, і це при перекладі викликає необхідність змінювати конкретне значення одних слів, інші залишати невідтвореними, вводити нові слова, при цьому враховуючи особливості іншої мови” [15, 256].

З наведених прикладів видно, що вагомими критеріями розмежування семем кольору у Стефаника є особлива експресіоністична наповненість: колір часто стає самостійним висловом експресії. Іноді барви виступають навіть без предметного тла. Таке “усамітнення” колористичного означення відіграє важливу роль в експресії духовного аспекту. Максимальне послаблення традиційної функції кольорів, відчуження від реальних форм і предметів слугує творчим засобом експлікації невидимого внутрішнього світу, перство-рення у голос душі, емоційну реакцію на дійсність. Конвергентність мов, часткова, а інколи й повна тотожність стереотипів, що визначають конотативну надбудову конкретної барви, дозволяє максимально наблизитися до колористичної системи оригіналу.


Література 1. Бабій І. М. Семантика, структура та стилістичні функції назв

кольорів у сучасній українській мові (на матеріалі малої прози В. Стефаника, М.Коцюбинського, М. Хвильового). – Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 1997. – 20 с.

2. Веселовский А. Н. Из истории эпитета // Историческая поэтика. – М.: Высш. школа, 1989. – С. 59 – 75.

3. Денисюк І. Новела чи оповідання // Жовтень. – 1966. – № 4. – С. 92 – 98.

4. Жирмунский В. М. Задачи поэтики // Жирмунский В. М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. – Л.: Наука, 1977. – С. 15 – 55.

5. Зорівчак Р. П. Словесний образ у художньому перекладі // “Хай слово мовлено інакше”: Статті з теорії, критики та історії художнього перекладу. – К.: Дніпро, 1982. – С. 51 – 65.

6. Зорівчак Р. Семантична структура словесного образу: до методології перекладознавчого аналізу // Провідні лінгвістичні концепції кінця ХХ століття: Тези Всеукраїнської наукової конференції. – Львів, 1996. – С. 105 – 106.

7. Ковальська І.В. Колористика як перекладознавча проблема (на матеріалі українських і англомовних художніх текстів). – Автореф. дис... канд. філол. наук. – К., 2001. – 19 с.

8. Кондаков И. В. Цвет в природе и искусстве // Художественное творчество. Вопросы комплексного изучения. – 1986. – Ленинград, 1986. – С. 88 – 101.

9. Мостепаненко Е. И. Свет в природе как источник художественного творчества //Художественное творчество. Вопросы комплексного изучения /1986. Человек – природа – искусство. – Л.: Наука, 1986. – С. 74 – 88.

10. Ставицька Л. О. “...В болю білий колір” (Кольори у поезії класиків) // Культура слова. – Вип. 43. – 1992. – С. 35 – 40.

11. Стефаник В. С. Повне зібрання творів: У 3 т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1949 – 1954. – Т. 1.

12. Стефаник В. Избранные произведения / Предисл. С. Крижановского. – К.: Гослитиздат УССР, 1951. – 208 с. [Пер.: Н. Ляшко, Г. Шипов, А. Деев].

13. Стефаник В. Избранное. Пер. Г. Шипова, Н. Ляшко, В. Дуткевича, А.Деева / Предисл. С. Крыжановского. Сост. и коммент. В. Лесина. – М.: Худ. лит., 1971. – 223 с.

14. Стефаник В. Новеллы / Изд. подгот. Вл. Россельс. – М.: Наука, 1983. – 228 с.


15. Федоров А. В. Основы общей теории перевода: Лингвист. пробл. – 4-е изд., доп. и перераб. – М.: Высш. шк., 1983. – 304 с.

Мария Середич. Колористика Василя Стефаника как

переводческая и переводоведческая проблема (на материале русскоязычных переводов). В статье системно исследуются колористические образы Василя Стефаника и особенности их воссоздания в разновременных русскоязычных переводах. Акцентируются переводческие достижения и потери, осмы-сляются объективные и субъективные факторы, которые не дают возможности полноценно воссоздать средствами другого языка колористику Василя Стефаника. Особое внимание уделяется переводам Владимира Россельса, так как он перевел на русский язык почти все новеллы Василя Стефаника.

Ключевые слова: перевод, колористика, колористический образ, стефаникиана, оригинал, целевой текст.

Maria Seredych. Vasyl’ Stefanyk’s colour images as a

translation studies problem (on the basis of Russian translations). Stefanyk’s colour images and their forming peculiarities in different times Russian translations have been systematically studied in the article. The author emphasizes at translation achievements and losses and interprets objective and subjective factors that prevent faithful rendering of Vasyl’ Stefanyk’s colour images. Special attention has been paid to Volodymyr Rossels’s translations as he translated almost all Stefanyk’s short stories.

Keywords: translation, colour images, Stefanykiana, original, target text.

УДК 811. 161. 2’373. 21

К 73

Віра КОТОВИЧ

ОНОМАСТИЧНИЙ ПРОСТІР ЛЬВІВЩИНИ: ОЙКОНІМІЯ МИКОЛАЇВСЬКОГО РАЙОНУ

У статті аналізується ойконімія Миколаївського району.

До уваги береться не лише час першофіксацій ойконімів, але й структурно-словотвірні моделі, за якими їх утворено. Архаїчні моделі на *-jь, *-jа, відпатронімні утворення на -ичі, -івці, посесиви на -ів, деривати від родових назв є найдавнішими, а це переконливо свідчить і про давність заселення досліджуваної території.

Ключові слова: ономастичний простір, ойконім, антропонім, апелятив, структурно-словотвірна модель.

Ономастичний простір – це сукупність власних імен, що

вживається носіями мови у певний час на конкретній території. Їх можна окремо не виділяти, не надавати їм особливого значення, але вони постійно присутні в мові та мовленні, утворюють свої системи і підсистеми, впливають одне на одного та на слова загальної лексики. Вагомою частиною ономастичного простору є ойконіми – назви населених пунктів. На рівні сучасних досягнень ономастики як у міжнародному, так і у вітчизняному масштабі, коли ця галузь знань сформувалася у самостійну науку, актуальність досліджень ойконімів загальновідома і окремої реклами не вимагає [6, 3]. Бо ж власні назви поселень є одним із важливих джерел дослідження лексичного складу, словотвору і звукової системи мови, нерідко можуть бути єдиною основою суджень про хронологію і територіальне поширення мовних фактів, мають велике значення для вивчення історії лексики. У кожному ойконімі закладена інформація історична, географічна, лінгвістична.

© Котович Віра, 2009

ОНОМАСТИЧНИЙ ПРОСТІР ЛЬВІВЩИНИ... 135

Образно кажучи, – це мова, архів, літопис землі, це унікальні мовні пам’ятки, які структурно майже не змінюючись, несуть із глибини століть інформацію про причини заснування поселень, заняття, племінну, родову чи етнічну приналежність перших мешканців, зберігають для нас особливості мови та багатство народного іменника тих давніх предків, які дали назву відповідним об’єктам.

Сьогодні ще немає повного довідника походження назв населених пунктів нашої держави. Видано лише окремі регіональні етимологічні словники Ю.Карпенка “Топонімія Буковини” (1973р.), В.Лободи “Топонімія Дніпро-Бузького межиріччя” (1976р.), Д.Бучка “Походження назв населених пунктів Покуття” (1990р.), Я.Пури “Походження назв населених пунктів Ровенщини” (1990р.), В.Котович “Походження назв населених пунктів Опілля” (2000р.), В.Шульгача “Ойконімія Волині” (2001р.), М.Габорака “Назви поселень Івано-Франківщини” (2007р.), чотири фудаментальні монографії М.Худаша (перша з них – у співавторстві з М.Демчук) “Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення)” (1991р.), “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від слов’яських автохтонних відкомпозитних скорочених особових власних імен)” (1995р.), “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від відапелятивних антропонімів)” (2004р.), “Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (відапе-лятивні утворення)” (2006р.).

Крім опублікованих матеріалів, є ще ряд досліджень, що були предметом кандидатських дисертацій, але, на жаль, не увінчались виданням монографій (роботи К. Галаса, М. Торчинського, Є. Черняхівської та ін.). У працях польською мовою Я. Рудницького “Nazwy geograficzne Bojkowszczyzny”, С.Грабця “Nazwy geograficzne Huculszczyzny”, З.Штібера “Toponomastyka Łemkowszczyzny”, Я.Залеського “Nazwy miejscowe Tarnopolszczyzny” досліджено походження назв населених пунктів Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, Тернопільщини. Проте ойконімія більшої частини України ще не опрацьована. Тому об’єктом наших досліджень стали назви


поселень сучасного Миколаївського району Львівської області, що досі комплексно не розглядалися. Саме це зумовлює актуальність нашої роботи.

Стаття виконана в межах наукової теми кафедри філологічних дисциплін та МВПШ “Модель особистісно орієнтованого розвивального навчання мови і мовлення”, індивідуальної підтеми “Ономастика як джерело розширення лінгвістичної компетенції вчителів початкової школи та студентів педагогічного факультету” Дрогобицького державного педагогічного університету та пов’язана з плановою темою відділу ономастики Інституту української мови НАН України “Регіональна ономастика України”. Регіональна ойконімія – це коло питань, необхідне як для фахівців-ономастів, так і для аматорів-краєзнавців, як для жителів окремого населеного пункту, так і для України в цілому.

Про період та спосіб заселення означеного регіону промовисто говорять археологічні знахідки. І все ж часто єдиним свідком колонізації території є саме ойконіми, їх першофіксації та словотвірна структура. Виявити засвідчені в історичних джерелах фонетичні, морфологічні, словотвірні варіанти досліджуваних назв поселень означеної території; здійснити етимологічний і словотвірний аналіз найдавніших ойконімів Миколаївщини, встановити семантичні та словотвірні моделі, що репрезентовані у межах ойконімії району, є першочерговим завданням нашої статті.

Ойконіми виникали шляхом топонімізації апелятивів, трансонімізації та власне деривації. Виходячи з цього, розглядаємо дві великі їх групи: назви поселень доойконімного рівня деривації (вони структурно оформилися ще до того, як стали ойконімами) і назви поселень ойконімного рівня деривації (структурне оформлення цих назв здійснювалося уже на етапі творення самих ойконімів).

Назвами поселень доойконімного рівня деривації вважаються утворення, що виникли внаслідок семантичної трансформації безафіксних і афіксальних апелятивів в однойменні назви населених пунктів. Наявні в таких назвах форманти не є ойконімотвірними, вони існували уже в однойменних базових назвах цих ойконімів: апелятивах,


найменуваннях людей за їх предком чи родоначальником, за їх місцем проживання або походженням, етнічною приналежністю, найменуваннях за окремими родами, заняттями, професією.

Назвами поселень ойконімного рівня деривації вважаються такі утворення, які з моменту свого виникнення ставали найменуваннями населених пунктів, спеціально створювалися з цією метою. Для творення таких ойконімів використовувалися відомі базові назви й певні ойконімні афікси чи інші засоби. Деякі назви поселень виникли в результаті морфолого-синтаксичних змін їх базових назв. Базовими назвами найменувань поселень, що утворилися на ойконімному рівні деривації, є переважно особові власні назви, а словотвірними формантами – суфікси -*jь, (-*jе, -*jа), -ів, -ин, -івк-а, -их-а, демінутивні суфікси -к-, -ик, префікси за-, під-, межи-. Такі деривати найчастіше означали належність позначуваного об’єкта особі, або позначали вторинність іменованого об’єкта щодо уже існуючого раніше, виражали розташування населеного пункту відносно іншого поселення. Багато ойконімів утворилася в результаті субстантивації атрибутів після відпадання номенклатурних назв у колишніх атрибутивних слово-сполученнях. До назв поселень ойконімного рівня деривації належать також складні назви, що виникли внаслідок десинтагматизації давніших словосполучень, та лексикалізовані топонімні словосполучення [1, 11].

Ойконімами, що структурно оформилися ще до того, як стали назвами населених пунктів – на доойконімному рівні деривації – на теренах сучасного Миколаївського району є:

1) ойконіми, базовими для яких стали загальні назви (відапелятивні ойконіми): Діброва, фіксації в історичних джерелах: 1661-1665 – Dambrowa [VII II, 32]; 1649 [IV, 117]; 1947 – Діброва [IV, 142]. Утворено від апелятива діброва “листяний ліс на родючих ґрунтах, у якому переважає дуб” [4 II, 294]; Поляна, фіксації в історичних джерелах: 1649 – Polana [І V, 224]; 1785-1788 [ІІ, 243]; 1887 [ІХ VII, 562]; 1947 – Поляна [ІV, 349]. Утворено від апелятива поляна “рівнина, невеликий луг, звичайно на узліссі або серед лісу” [4 VII, 107]; Розділ, фіксації в історичних джерелах: 1501 – 1520 – Rozdoł [ІV ХV, 247]; 1578 [Х XVIII/1, 78]; 1649 [І IV, 233]; 1785 – 1788 [ІІ, 262]; 1888 [ІХ


VIII, 829]; 1947 – Роздол [ІV, 142]. Утворено від апелятива роздол “низьке місце на рівнині” [4 IV, 43]; Устя, фіксації в історичних джерелах: 1433 – Uszcze, Uście, Uscze [V II, 102]; 1513 [VІІІ IV/1, 125]; 1564 – 1565 [І III, 379]; 1661 – 1665 [VІІ II, 31]; 1785-1788 [ІІ, 314]; 1892 [ІХ XII, 833]; 1947 – Устя [ІV, 143]. Утворено від апелятива устя “місце, де струмок впадає в річку” [2 ІV, 72].

2) відпатронімні ойконіми на -ичі, процес творення яких був двоступеневим: від особової назви родоначальника утворювався патронім – назва роду, а далі цей дериват давав назву відповідному поселенню: Гонятичі, фіксації в історичних джерелах: 1433 – Honiaticze, Honaticze [V II, 102]; 1443 [V XIV, 100]; 1531 [VIII IV/2, 400]; 1785 – 1788 [II, 84]; 1882 [IХ III, 119]; 1947 – Гонятичі [IV, 349]. Відпатронімний ойконім на -ичі від особової назви (далі – ОН) Гонята. Патронім гонятичі “рід чи піддані Гоняти” перейшов у назву поселення з первісним значенням “Поселення, яке заселяють гонятичі”. ОН Гонята [3, 61] – похідне утворення з суфіксом -’ата від вихідного Гонъ [3, 61]. У свою чергу, ОН Гонъ – відантропонімне утворення, яке виникло шляхом усічення слов’янських автохтонних особових власних імен-композитів з препозитивним компонентом Гон[и]- типу Gonimir [5, 119].

3) ойконіми на -івці, процес творення яких відбувався так само, як і ойконімів на -ичі. Такі назви поселень вказували, піддані якого засновника чи власника жили тут: Бороздівці, тепер Берездівці, фіксації в історичних джерелах: 1439 – Brzozdowcze [V XIII, 86]; 1578 [Х ХVІІI/1, 66]; 1649 [І VI, 267]; 1785 – 1788 [ІІ, 25]; 1947 – Берездівці [IV, 155]. Відпатронімний ойконім на -івці від особової назви Борозда. Патронім бороздівці “рід чи піддані Борозди” перейшов у назву поселення зі значенням “Поселення, яке заселяють бороздівці”. Можливо, фіксації попередніх віків писарські перекручення, а в основі ойконіма лежить патронім березівці, що походить від ОН Береза [5, 47]. Поява кореневого -д- (берездівці) може бути результатом діалектного впливу; Станківці, фіксації в історичних джерелах: 1497 – Stancowcze [VІІІ II, 46]; 1501 – 1520 [V ХV, 35]; 1578 [Х XVIII/1, 69]; 1785 – 1788 [ІІ, 290]; 1890 [ІХ ХІ, 212]; 1947 – Станківці [ІV, 156]. Відпатронімний ойконім на -івці від ОН


Станко. Патронім cтанківці “рід чи піддані Cтанка” перейшов у назву поселення зі значенням “Поселення, яке заселяють станківці”. ОН Станко [5, 372] – похідне утворення з суфіксом -ко від вихідного Станъ [3, 185]. ОН Станъ – відантропонімне відкомпозитне утворення, яке виникло шляхом усічення слов’янських автохтонних особових власних імен-композитів з препозитивними або й постпозитивним компонентом Стан[и]-, -станъ типу Станимиръ, Станиславъ [3, 184], Добростанъ; Тужанівці, фіксації в історичних джерелах: XV ст. – Turzanowce [VІ, 128]; 1578 [Х XVIII/1, 69]; 1785 – 1788 [ІІ, 308]; 1892 [ІХ XII, 664]; 1947 – Тужанівці [ІV, 156]. Відпатронімний ойконім на -івці від ОН Тужан. Патронім тужанівці “рід чи піддані Тужана” перейшов у назву поселення зі значенням “Поселення, яке заселяють тужанівці”.

5) ойконіми, утворені від родових (службових) назв (на -и/-і). Такі назви несуть у собі інформацію про те, якому родові (родині) належало поселення. Базовими для ойконімів на -и / -і були як родові, так і службові назви: Добрани, тепер Добряни, фіксації в історичних джерелах: 1451 – Dobrzany [V XIV, 324]; 1515 [Х XVIII/1, 163]; 1785 – 1788 [II, 102]; 1881 [ІХ ІІ, 84]; 1947 – Добряни [ІV, 349]. Утворено від родової назви добрани, що походить від ОН Добран. Первісне значення добрани – “рід Добрана”. Семантичним шляхом ця родова назва перейшла в назву поселення зі значенням “Поселення, яке заселяють добрани”. ОН Добранъ [3, 73] – похідне утворення із суфіксом -ан від вихідного Добр. У свою чергу, ОН Добръ [3, 74] – відантропонімне відкомпозитне утворення, яке виникло шляхом усічення слов’янських автохтонних особових власних імен-композитів з препозитивним або й постпозитивним компонентом Добр[о]-, -добръ типу Добровой, Доброгостъ [3, 72], або й відапелятивна власна назва; Ляшки Горішні, Ляшки Долішні, тепер Горішнє, Долішнє, фіксації в історичних джерелах: 1437 – Laszki [V XIV, 30]; 1649 [I IV, 266]; 1785 – 1788 – Laszki Gоrne – Laszki Dolne [II, 187]; 1884 [IХ V, 94]; 1947 – Горішнє, Долішнє [IV, 155]. Утворено від родової назви ляшки, що походить від ОН Ляшко [3, 117]. Первісне значення ляшки – “рід Ляшка”. Семантичним шляхом ця родова назва перейшла в назву поселення зі значенням “Поселення, яке заселяють ляшки”.


Менш імовірно, що назва походить від етноніма ляшки “поляки” [4 IV, 583]. У XVIII ст. поселення поділилося на два населених пункти – Ляшки Долішні і Ляшки Горішні. Сучасні назви утворено шляхом субстантивації атрибутивних компонентів горішній(є), долішній(є), що вказували на місце розташування поселень; Колодруби, фіксації в історичних джерелах: 1468 – Cołodrubі [V XV, 629]; 1515 [Х XVIII/1, 163]; 1785 – 1788 [ІІ, 150]; 1947 – Колодруби [ІV, 140]. Утворено від родової назви колодруби, що походить від ОН Колодруб. Первісне значення колодруби – “рід Колодруба”. Семантичним шляхом ця родова назва перейшла в назву поселення зі значенням “Поселення, яке заселяють колодруби”. ОН Колодруб, пор. Korodłub [V XVIII, 406] – первісно, очевидно, прізвисько, мотивоване родом заняття його першого носія “той, хто рубає колоди”. Не виключено, що ойконім утворено від службової назви колодруби “люди, що займаються рубанням колод”.

Назви поселень ойконімного рівня деривації, тобто такі, які спеціально створювалися для найменувань населених пунктів:

1) посесивні утворення з архаїчним суфіксом -*jь. Ще у праслов’янський період цей суфікс був засобом вираження присвійності, вказував на індивідуальну належність об’єкта особі, чиє ім’я лежало в основі ойконіма. Десь на початок ХІІІ ст. суфікс -*jь занепадає і посесивність все частіше передається за допомогою суфіксів -ів, -ин. У сучасній українській мові вже немає суфікса -*jь у його первісному вигляді, а на досліджуваній території за цією моделлю утворено такі ойконіми: Вербіж, фіксації в історичних джерелах: 1375 – Wierzbansch [V V, 12]; 1463 – Werbiz [V II, 173]; 1578 [Х XVIII/1, 67]; 1785 – 1788 [Х, 50]; 1893 [ІХ I, 215]; 1947 – Вербіж [ІV, 349]. Первісна назва поселення, яку слід читати як Вербяжъ – посеcив на *-jь від ОН Вербяг або Вербяга. Первісне значення “Вербяжь (двір чи ін.)”. У відомих матеріалах зі слов’янської антропонімії ОН Вербягъ чи Вербяга не засвідчена. Однак про її існування в минулому можуть свідчити антропоніми на -’ага (-ęgа) Lubięga, Racięga, Wircięga, два перших із яких реконструйовані з ойконімів Lubięż, Raciąż. ОН Вербяга – похідне відантропонімне суфіксальне утворення з суфіксом -’ага від вихідного Вербъ [6, 57]; Вериня,


тепер Веринь, фіксації в історичних джерелах: 1469 – Wyerinya [Х XVIII/1, 15]; 1513 – Weryn [VIII IV/1, 125]; 1564 – 1565 [I III, 380]; 1661 – 1665 [VII 174, 32]; 1785 – 1788 [II, 51]; 1947 – Веринь [IV, 142]. Первісно посесив на -*ja від ОН Веринъ. Первісне значення “Вериньа (оселя чи ін.)” ОН Веринъ – похідне утворення з суфіксом -ин від вихідного Веръ [3, 36]. ОН Веръ – може бути похідним гіпокористичним утворенням, що виникло шляхом усічення слов’янських особових власних імен-композитів з препозитивним компонентом Вер[и,о]- типу Верославъ [3, 37]; Дроговиж, фіксації в історичних джерелах: 1456 – Drohowysz [V XIV, 467]; 1513 [VІІІ IV/1, 125]; 1785 – 1788 [ІІ, 106]; 1881 [ІХ ІІ, 158]; 1947 – Верхньодорожнє [ІV, 142]. Посесив на -*jь від ОН Дроговидъ (Дороговидъ) із закономірним переходом -д->-ж-. Первісне значення “Дроговижь (Дороговижь) (двір чи ін.).” ОН Дроговидъ, пор. Дроговитъ [3, 77] – слов’янське автохтонне особове власне ім’я-композит. 1947 р. поселення було перейменовано на Верхньодорожнє. Зараз офіційно відновлено первісну назву.

2) ойконіми з посесивним суфіксом -ів. В основі таких назв лежить власна назва засновника поселення: Ілів, фіксації в історичних джерелах: 1506 – Ilow [VІІІ III, 178]; 1515 [Х XVIII/1, 153]; 1661 – 1665 [VІІ, 32]; 1785-1788 [ІІ, 135]; 1882 [Х III, 226]; 1947 – Ілів [ІV, 143]. Посесив на -ів від ОН Ільо. Первісне значення “Ілів (двір чи ін.)”. ОН Ільо [3, 94] – похідне утворення від церковно-християнського власного імені Ілля; Кагуїв, фіксації в історичних джерелах: 1444 – Kahujew [V II, 121]; 1578 [Х XVIII/1, 67]; 1785-1788 [ІІ, 164]; 1947 – Кагуїв [ІV, 349]. Посесив на -їв від ОН Кагуй. Первісне значення “Кагуїв (двір чи ін.)”. ОН Кагуй, очевидно, відкомпозитне утворення, проте реконструювати ім’я-композит, від якого воно походить, складно. Якщо імен-композитів з початковим відкритим складом Ка- маємо чимало, напр., Казиборъ, Калиманъ [3, 96, 97], то у відомих ономастиконах відсутні імена-композити з компонентом -гуй. М.Худаш вважає, що ОН Кагуй – вторинне утворення від первісного Кагой, компонент -гой якого засвідчено в іменах-композитах Budigoj, Dobrogoj [6, 127]; Красів, фіксації в історичних джерелах: 1446 – Crassow [V XII, 212]; 1578 [Х XVIII/1, 77]; 1785 – 1788 [ІІ, 159]; 1947 – Красів


[ІV, 349]. Посесив на -ів від ОН Крас. Первісне значення “Красів (двір чи ін.)”. ОН Крас – відантропонімне відкомпозитне утворення, яке виникло шляхом усічення слов’янських авто-хтонних особових власних імен-композитів з препозитивним компонентом Крас[и,о]-: Красимиръ, Красиславъ [3, 105], або й відапелятивна власна назва; Миколаїв, фіксації в історичних джерелах: 1578 – Міkołajow [Х XVIII/1, 63]; 1661 – 1665 [VІІ, 29]; 1785 – 1788 [ІІ, 196]; 1947 – Миколаїв [ІV, 142]. Посесив на -ів від ОН Миколай. Первісне значення “Миколаїв (двір чи ін.)”; Повергів, фіксації в історичних джерелах: 1785-1788 – Powerchow [ІІ, 230]; 1947 – Повергів [ІV, 140]. Посесив на -ів від ОН Поверг. Первісне значення “Повергів (двір чи ін.)”. ОН Поверг – слов’янська автохтонна відапелятивна власна назва; Радів, фіксації в історичних джерелах: 1855 – Radziow [VІІ, 30]; 1947 – Радів [ІV, 142]. Посесив на -ів від ОН Радь. Первісне значення “Радів (двір чи ін.)”. ОН Радь – м’який варіант ОН Радъ [3, 164], відантропонімного відкомпозитного утворення, яке виникло шляхом усічення слов’янських автохтонних особових власних імен-композитів з препозитивним компо-нентом Рад[и,о] – типу Радивой, Радиградъ, Радимилъ, Радимиръ, Радобудъ [3, 162, 163]; Ричагів, фіксації в історичних джерелах: 1457 – Riczehow [V XV, 151]; 1515 [Х XVIII/1, 153]; 1785 – 1788 [ІІ, 259]; 1947 – Ричагів [ІV, 140]. Посесив на -ів від ОН Ричагъ [5, 344]. Первісне значення “Ричагів (двір чи ін.)”; Розвадів, фіксації в історичних джерелах: 1447 – 1452 – Rozwadow [V ХV, 159]; 1564 – 1565 [І ІІІ, 379]; 1661 – 1665 [VІІ II, 310]; 1785 – 1788 [ІІ, 262]; 1947 – Розвадів [ІV, 143]. Посесив на -ів від ОН Розвад. Первісне значення “Розвадів (двір чи ін.)”. ОН Розвад [3, 168] – вторинний, похідний варіант від первісного вихідного Росвад<Ростивад [3, 190].

5) складені ойконіми – назви, що об’єднують два слова, головною частиною яких є іменник, узгоджений з атрибутивним членом. Причиною появи таких назв було, здебільшого, заселення нових територій і намагання диференціювати однойменні населені пункти: Велика Воля, Мала Воля, фіксації в історичних джерелах: 1785 – 1788 – Wola Wiełka, Wola Mała [ІІ, 67]; 1855 [VІІ, 31]; 1947 – Велика Воля, Мала Воля [ІV, 143]. Опорний компонент утворено від апелятива воля “відсутність


обмежень, привілля” [4 І, 735]. Такі назви давались переважно поселенням, жителі яких, заселивши необжиті території, звільнялися на десять-двадцять років від окремих податків. Атрибутивний компонент вказує на розмір поселень; Велика Горожанка, Мала Горожанка, фіксації в історичних джерелах: 1433 – Roźana [V II, 102]; 1439 – Hroźana [V XII, 65]; 1515 – Horoźanka [Х XVIII/1, 153]; 1564 – 1565 – Horoźanka Wyelka, Roźana (Horoźana) Mała [І ІІІ, 378]; 1785 – 1788 [V, 86]; 1947 – Велика Горожанка, Мала Горожанка [IV, 140]. Первісну назву (Рожана) утворено, можливо, від прикметника рожаний “мальвовий, рожевий” [2 IV, 29] шляхом його субстантивації. Зміна форми Рожана на Горожана може бути наслідком народноетимологічної асоціації. Заміна повного варіанта назви Горожана демінутивним – Горожанка не цілком зрозуміла. Атрибутивний компонент вказує на розмір поселення.

Отже, серед назв населених пунктів досліджуваної території виділяємо ойконіми, що утворилися внаслідок семантичної трансформації апелятивів (Діброва), апелятивів на позначення групових назв людей за їх родоначальником (Гонятичі), за родовою приналежністю чи професією (Колодруби), а також ойконіми, утворені шляхом власне деривації за допомогою топонімотвірних формантів: суфіксів -*jь (Дроговиж), -*jа (Вериня), -ів (Розвадів); субстантивації (Горішнє); творення складених назв (Велика Воля). Усе це переконливо свідчить про давність заселення території сучасного Миколаївського району Львівської області.

У роботі проаналізовано походження назв найдавніших поселень, що передує глибокому аналізу всіх ойконімів окресленої території та укладанню словника назв населених пунктів Миколаївського району.

Джерела і література

І. Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1885 – 1900. – Т. 1 – 4.; 1903. – Т.7.

ІІ. Йосифінська (1785-1788) і Францисканська (1819-1820) метрики: Перші поземельні кадастри Галичини. Покажчик населених пунктів. – К.: Наукова думка, 1965. – 210 с.


ІІІ. Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1969. – 504 с.

ІV.Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 року. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1947. – 890 с.

V. Akta grodzkie i ziemskie czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1868-1935. – T. 1 – 25.

VI. Dąbkowski P. Podział administracyjny województwa Ruskiego i Belzskiego w XV wieku z mapą. – Lwow: GO, 1939. – 14 s.

VII. Lustracija wojewodztwa ruskiego. Ziemia lwowska. – Wrocław etc.: Wydawnictwo PAN, 1974. – Cz. II. – 231 s.

VIII. Matricularum Regni Polonia Summaria. – Warszawa, 1907 – 1908. – Pars 1-3; 1910 – 1915. – Pars 4/1-3; 1919. – Pars 5/1 – 2.

IХ.Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1880-1902. – T. 1 – 15.

Х. Źródła dźiejowe. – Warzsawa, 1902 . – T. XVIII, cz. 1. 1. Бучко Д. Класифікація ойконімів України (словотвірно-

мотиваційний аспект) / Наукові записки. – В. 37. – Серія: Філологічні науки (мовознавство). Кіровоград, 2001. – С. 10 – 13.

2. Грінченко Б. Словарь української мови / Зібр. ред. журн. “Киевская старина”. Надр. з вид. 1907 – 1909 рр., фотомех. способом. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958 – 1959. – Т. 1-4.

3. Морошкин М. Я. Словянський именослов или собрание славянских личных имëн в алфавитном порядке. – Спб.: Б. в., 1867. – 360 с.

4. Словник української мови. – К.: Наукова думка, 1970-1980. Т. 1 – 11.

5. Тупиков Н. М. Словарь древнерусских личных собственных имѐн // Записки отделения русской и славянской археологии русского археологического общества. – Спб.: Б. в., 1903. – Т. 6.

6. Худаш М. Л. Демчук М. О. Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення). – К.: Наукова думка, 1991. – 266 с.

Вера Котович. Ономастическое пространство Львов-

щины: ойконимия Николаевского района. В статье анализи-руется ойконимия Николаевского района. Обращается внимание не только на первофиксации ойконимов, но и на структурно-словообразовательные модели, за которыми они образованы. Архаические модели на *-jь, *-jа, отпатронимические образования на -ичі, -івці, посессивы на -ів, дериваты от


родовых названий являются самыми древними, а это убедительно свидетельствует и о древности заселения исследованной территории.

Ключевые слова: ономастическое пространство, ойконим, антропоним, апеллятив, структурно-словобразовательная модель.

Vira Kotovych. Onomastic space of the Lviv region:

oikonims of the Mykolaiv district. In the article etymology of oikonyms of the Mykolaiv district has been analysed. Not only the time of oikonyms first fixation but also the structural and word-building models, according to which they were formed, have been taken into consideration. The archaic models ending in *-jь, *-jа, formants from paronyms ending in -ичі, -івці, possessives ending in suffix -ів, derivatives from gender names are the oldest and this fact persuasively proves that the researched territory was anciently populated.

Key words: onomastic space, oikonym, anthroponym, appellative, word-building model.

УДК 811.161.1’373

К 95

Олена КУЦИК

ЕРГОНІМИ МІСТ ТРУСКАВЦЯ І СТЕБНИКА: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

У статті виявлено та систематизовано ергоніми міст

Трускавця і Стебника, вивчено закономірності їх деривації; подано історико-часову характеристику, розроблено лексико-семантичну їх класифікацію, розглянуто структурно-граматичні особливості, зокрема визначено моделі побудови. Також висвітлено сутність понять “ономастика”, “топоніміка”, “урбаноніміка”, “ергономіка” та інших.

Ключові слова: ономастика, топоніміка, топонімія, топонім, ергоніміка, ергонімія, ергонім.

Власні назви існують з давніх-давен, функціонують

повсюдно і виникають та вживаються масово. Тому їх вивчення дозволяє істотно відновлювати факти історії мови та історії народу, досліджувати процеси номінації та її різновиди, аналізувати функціональне навантаження власних назв тощо.

До проблеми походження різних типів онімів та їх функціонування зверталися відомі мовознавці, як В. Бондалетов [1], В. Жучкевич [4], В. Ніконов [5] та інші.

Питання мовноестетичного рівня сучасної української ергонімії перебуває сьогодні у центрі уваги мовознавців, підприємців, політиків тощо. Він, як відомо, залежить від загального культурного рівня українського суспільства. Тільки відродження національних культурних цінностей, активна пропаганда української історичної спадщини, регіональної самобутності та своєрідності українського народу, в тому числі й сучасними електронними засобами масової інформації, забезпечить імунітет українського ергоніма (від грец. ergos – робота, діяльність, функція) від асиміляції маскультурою.

© Куцик Олена, 2009

ЕРГОНІМИ МІСТ ТРУСКАВЦЯ І СТЕБНИКА... 147

Дієвим засобом для підвищення культури української ергонімії можуть стати не лише словники ергонімів, а й широка кампанія з розтлумачення природи власної назви, її суті, властивостей, яку слід розпочати не лише у культурологічних, а й економічних виданнях. Важливо дослідити, здійснити опис ергонімів, скажімо, конкретно взятого міста або міст, довести, що власна назва підприємства обов’язково повинна добиратися з урахуванням його величини, спеціалізації, сфери діяльності тощо.

Важливо дослідити мотиви номінації у сфері української ергонімії та способи їх реалізації засобами сучасної української мови. Сучасні українські підприємці повинні бути поінформо-вані, що мода на окремі типи ергонімів скороминуща, тому нині модні та респектабельні назви через кілька років перестануть сприйматися такими. Архаїзувавшись, колись модні назви, що виконували й рекламну функцію, стають антирекламою конкретної фірми. Особливу увагу слід звернути на кінцеву необхідність залучення до джерельної бази колоритної української лексики, зокрема історизмів, а також діалектизмів, регіоналізмів, які належно репрезентують різні лексико-семантичні групи традиційної професійно-виробничої лексики української мови.

Ергоніми Трускавця частково досліджувалися у працях Зенона Гузара, Ореста Мацюка, Івана Скибака (Коротки нарис історії Трускавця. – Трускавець – Львів: Видавництво “еККо”, 1997. – 32 с. [2]). Тут міститься цікавий пізнавальний матеріал, це ілюстровані краєзнавчі нариси, путівники. Історичні довідки про місто Стебник знаходимо у Миколи Дашка (Дещо з минулого Стебника. – Дрогобич: Вимір, 2001. – 143 с. [3]). Спеціальних мовознавчих досліджень ергонімів Трускавця та Стебника немає, за винятком хіба що окремих статей у міській періодичній пресі (газети “Трускавецькурорт” [8], “Франкова криниця” [9]).

Мета статті полягає в тому, щоб виявити, скласифікувати, вивчити закономірності деривації, проаналізувати особливості функціонування ергонімів двох невеликих міст Галичини.

Об’єктом дослідження у статті – трускавецькі та стебницькі ергоніми, серед них: назви магазинів (у тому числі мінімаркетів, супермаркетів, бутиків), ринків, санаторіїв,


пансіонатів, лікувальних центрів, готелів, мотелів, вілл, назви кафе, ресторанів, барів, найменування аптек, перукарень, салонів, розважальних комплексів, клубів, фірм, банків, товариств, ювелірних майстерень, кінотеатрів, турагенств, дитячих садків тощо.

Місто Трускавець міцно утримує першість серед усіх відомих українських курортів. Знаходячись у передгір’ї Карпат, він цілий рік переповнений відпочиваючими та туристами, які лікуються його цілющими мінеральними водами та милуються мальовничими краєвидами. З висоти пташиного польоту здається, що Трускавець, разом із сусіднім Дрогобичем, Бориславом та Стебником, зливається в одне величезне місто-мегаполіс, розділене немовби на райони віковими дубами, липами, кленами, грабами та ясенами. Говорячи про ергонімію м. Трускавця, не можна не згадати деякі історичні факти.

1827р. офіційно вважається роком заснування у Трускавці бальнеологічного курорту. Передумовою для цього став дозвіл з Відня пану Й. Міцевському збудувати тут невеликий дерев’яний будинок для прийняття ванн із первісного джерела. Це була слабомінералізована, майже як прісна, вода для пиття і прийому ванн, з легким запахом сірководню і присмаком нафти. Її використовували ще для лікування ревматизму, шкірних і шлункових захворювань. Ця вода отримала назву “Нафтуся”.

За 1833 р. було офіційно зареєстровано 70 пацієнтів, які пройшли курс лікування у Трускавці, а статистика 1836 р. вже нараховувала 596 осіб. У 1840 р. побудовано величезний купальний будинок “Нептун” на 12 кабін та 12 житлових кімнат, також розгорталось будівництво інших пансіонатів. Згодом, у 1843 р., було відкрито першу грязелікарню.

Вілли були в Трускавці ще у XVIII – ХІХ ст., наприклад: “Ванда”, “Львів’янка”, “Фарис”. У 1900 році інженер В. Вичинський ініціює, заохочує і пропонує будівництво, побачивши, що бракує помешкань. За його ініціативою були збудовані вілли “Гражина”, “Світезянка”, “Моя”, “Яніна”, “Сариуш”, “Марія”, “Гелена”, “Софія”, “Под Матков Босков”, “Під Білим Орлом” [1, 15]. У наступні роки збудовано такі вілли, як: “Затишшя”, “Русалка”, “Під Казимиром”, “Климентина”, “Корнеля”, “Зоря”, “Дім Лютика”, “Людвіг”, “Олександра” та


інші. Виконується план регуляції. Прокладена нова окружна кілометрова дорога, яка починалася біля тодішньої пошти аж поза церкву. Незабаром обабіч цієї дороги виростають нові вілли – “Клюгера”, “Ютшанка”, “Аркадія”, “Анастасія”, “Ольга”, “Анюта”, “Матушка” та інші, не враховуючи дворів, які мусили достосовуватись до даного поступу [2, 16]. У 1912 році зусиллями Р.Яроша будується новий залізничний двірець. Прокладений гостинець з центру курорту до залізничного двірця знову дав можливість побудувати нові вілли, такі як “Юзифівка”, “Іванка”, “Гануся”, “Яся” [2, 16].

Кількість відпочиваючих у Трускавці зростала з року в рік. Збільшення клієнтури вимагало нового будівництва. У 20-ті роки ХХ ст. виростає тут декілька модерних пансіонатів. Це “Львів’янка”, “Ясна Поляна”, “Ясна”, “Гуцулка”, “Гануся”, “Бельведер” та інші [19].

Сьогодні Трускавець – сучасне місто, відоме не тільки своїми лікувальними джерелами, але й пам’ятками архітектури, стильними сучасними будівлями, фешенебельними віллами у західному стилі, затишними парками та скверами, розкішними магазинами та ресторанами, маленькими гостинними кав’ярнями та бутиками. Кожне з них має свою назву, інколи влучну, гарну і дотепну, а часом – незрозумілу, одноманітну. Отож, прогуляємось цим затишним містом і дослідимо його ергоніми.

У самому центрі відомого бальнеологічного курорту Трускавець своєю архітектурою виділяється з поміж інших розкішна дерев’яна будівля, яка на початку ХХ ст. була відома як вілла “Сариуш”, а з кінця 1982 року тут функціє музей міста-курорту. Експозиція музею, що розмістилася у 7 залах, висвітлює історію нашого краю від найдавніших часів до сучасності, відтворює важливі періоди у розвитку Трускавця, знайомить відвідувачів з мінеральними джерелами курорту, характеризує культурно-побутовий уклад місцевого населення – бойків.

За 4 кілометри від Трускавця розташоване місто Стебник. Розташований він на Підкарпатській Борівській скибі. Стару частину міста розділяють дві річки: більша за розміром – Солониця, що бере свій початок в Карпатах, за Трускавцем, та


менша за розміром – Бівка, що випливає з лісу, на південь від Стебника.

Ще зі школи більшість із нас знає, що одна з функцій, які виконує мова, – це називання (номінація). Психологи стверджують, що для дитини, яка пізнає світ, тих речей, назв яких вона ще не знає, ніби не існує. Коли з’являється слово-позначка, з’являється і те, що ним позначили. Таким чином формуються асоціації, вибудовується світосприйняття. Дорослі можуть впливати на нього, пояснюючи дитині те, про що вона запитує. Тому вкрай важливо, щоб грамотне, чисте, стилістично виважене і лексично багате мовлення стало основою спілкування. Бо дитина виростає і продовжує називати те, що її оточує.

У Трускавці з’являються нові санаторії, пансіонати, магазини, кав’ярні, ресторани, аптеки, перукарні, товариства та ательє різних форм власності. (“У місті за чотири роки збудовано сотні об’єктів, зокрема клініку відновного лікування, готельно-відпочинковий комплекс “Ріксус”, торговий комплекс “Фуршет”, магазини “Плазма”, готелі “Оріана”, “Європа”, “Набі” [9, 3].

Корпуси, які ще 10 – 15 років тому належали санаторіям і були під номерами, сьогодні відреставровано, обладнано за останнім словом техніки. Вони стали віллами з гарними назвами, що здебільшого асоціюються з жіночими іменами або рослинами. (“Вільні місця можна знайти тільки у віллах “Марія”, “Оксана”, “Надія”, “Вікторія”, “Калина”, які підпорядковані санаторіям “Каштан” і “Берізка”. Це пояснюється тим, що в цих міні-оздоровницях знаходяться в основному “люкси”, які коштують дорожче від звичайної путівки” [9,2].

Бутики з’явилися нещодавно і стали ознакою сучасного міста (бутик – від французької boutique – невеличкий магазин, де продаються модний одяг і різні аксесуари [6, 69]). Бутиками сьогодні називають також і магазинчики, де торгують подарунками, сувенірами (“Аладін”, “Світ сувенірів”), посудом (“Версаль. Королівська розкіш”), ювелірними виробами (“Золотий ключик”). Але все ж таки більшість бутиків справді відповідають своєму призначенню. Це магазинчики модного


одягу та взуття – жіночого, чоловічого, дитячого, молодіжного: “Ванда”, “Фараон”, “Елегант”, “Маріон”, “Вікторія”, Джентель Мен”, “Стиль” (Трускавець); “Престиж”, “Ексклюзив”, “Каприз” (Стебник) та багато інших.

Започатковуючи справу, власники дають їй назву. Звісно, перед цим вони обдумують своє рішення, розглядаючи варіанти назв, можливо, звертаються до літератури, історії, радяться із родичами та друзями. Тому назва підприємства – це та крапка, з якої починається його життя. Це також і символ. Символ світогляду власника, його духовних запитів, ерудиції та інтелекту. Назва підприємства (навіть найкоротша) багато може розповісти про свого господаря: про його ставлення до себе, до родини, до інших людей, про його вподобання, погляди на світ, культуру і навіть патріотизм.

Найбільше у Трускавці та Стебнику підприємств, що мають назви – імена людей. Тут діють екстралінгвістичні чинники. Передовсім, це прагнення возвеличити своє ім’я та імена своїх рідних. Ось деякі з таких ергонімів: бутики “Тамара”, “Ванда”, “Marta B”, “Вадим (чоловічий одяг”), “Анна-Марія (модельний жіночий одяг)”, “Яна (стильне взуття)”, “Христина”, “Вікторія”, “Андрій”, “Мирослава”, “Наталі”, “Clara”, салон краси “Софія”, кафе “Марта”, вілли “Олена”, “Марта”, “Анастасія”, “Оксана”, “Христина”, “Надія”, “Марія” (Трускавець); “Софія” (продуктовий магазин), “Юлія” (ресторан), “Іринка” (магазин побутової хімії), “Олена”, “Лілія”, “Кені” (Кереліс Ніна) (продуктові магазини), “Гусак” (прізвище власника пивбару) (Стебник) та інші.

Цікавою є назва трускавецького продуктового магазину “Болоння”. Вона пов’язана з історією міста, про що, напевно, знали власники магазину. Адже частина села вздовж дороги до Трускавця була болотистою і називалась Болоння.

Не можна не зупинитися й на назві трускавецького ресторану “САС”, який розташований у самому центрі міста. “Зіставивши та пов’язавши відомості щодо переселення слов’ян з правітчизни на Захід з інформацією польських хроністів про те, що предки роду гербу САС тому і звуться сасами, що прийшли із Саксонії”, – пише М.М. Терлецький [7, 17]. “Загарбання верхньолужицьких земель у Х ст. німецько-


саксонськими феодалами з насильною германізацією місцевого слов’янського населення призвело до того, що із вжитку поступово випала назва лужич, лужичанин, лужицький, а натомість утвердилися назви сакс, сас, саський. І в письмових пам’ятках наступних століть корінних жителів рідко називано сербський люд, а здебільшого саксами або сасами, що вказує на територіальне, а не на етнічне походження окремих мешканців Саксонії або Саської землі”, – читаємо далі [Там само]. “Середньовічні хроніки, літописи, реєстри, які зберегли цінні зерна історичної правди про пращурів Драго-Сасів, дозволили заглянути у часові глибини джерел цього лицарського роду (…) Цей багатогілковий рід, об’єднаний як спільним походженням, так і численними родинними зв’язками, що постійно відновлювались на теренах галицького Прикарпаття в межах одногербовості, впродовж семи століть зберіг високу відпорність чужим асиміляційним впливам, утримав свою українську етнічну приналежність… [7, 129]. Гостям міста завжди приємно відвідати затишні зали ресторану “САС”, посмакувати ароматну каву, що освіжить і збадьорить, ошляхетнивши при цьому помисли і надії. Він також нагадає про героя-рятівника Відня і засновника першої кав’ярні в Європі Юрія Кульчицького-Шелестовича – представника великого спасівського роду.

Окреме питання – відповідність назви підприємства його профілю. Інколи виникають кумедні ситуації. Наприклад, магазин, де продають шкіряні та хутряні вироби, називається “Фараон”. Мабуть, все ж таки у давньому Єгипті, у його спекотному кліматі шуби і дублянки були, принаймні, недоречними. А ось бутик жіночої білизни “Клео” має влучну назву, адже цариця Клеопатра славилася надзвичайною красою, привабливістю, сексапільністю, яка цілком могла б бути підкреслена сучасною вишуканою білизною.

Скажімо, є в Трускавці відомий паб “Абордаж”. Це свого роду нічний клуб, де все облаштовано під корабель. “Паб, – читаємо в “Сучасному тлумачному словнику української мови” (2006), – [англ. pab] – пивний бар, своєрідний клуб місцевих жителів в англомовних країнах”. Отже, доцільніше було б


вважати його рестораном, нічним клубом, центром дозвілля тощо.

Незрозумілою є й назва трускавецького ресторану “Ё-моѐ” (ethno-restaurant). Поданий російською та англійською мовами, цей ергонім абсолютно не має жодного змістового навантаження, адже всім відоме значення цього вигуку, який з’явився у мовленні нещодавно. Це приклад того, коли часом непродумані назви та надписи набувають анекдотичних форм та породжують хвилю трактувань і двозначностей.

Не дуже вдалими вважаємо стебницькі ергоніми “Нептун” та “Океан”. Адже у барі “Нептун” меню мало би складатися виключно із морепродуктів, а в магазині “Океан” покупець, напевно, сподівається придбати рибу та рибні напіфабриати.

Ціла низка підприємств мають назви іншомовного походження: бутики “La femme”, “Dandy”, “Ле Гранд”, “Спік (mobil)”, “Фаворит”, салон краси “Б’юті” (Трускавець), бутики “Євро-Plast”, “Ексклюзив”, комп’ютерний клуб “Спарк” (в перекладі з англійської – спалах, іскра), стоматологічна клініка “Естет ікс” (Стебник) та інші.

Не всі ергоніми відповідають українським лексичним нормам. Наприклад: кафе “Міраж”, салон краси “Каприз”, санаторій “Янтар” тощо. Українською це мало б бути так: “Мара”, “Примха”, “Бурштин”.

Вдалими можна вважати назви: санаторії “Карпати”, “Перлина Прикарпаття”, супермаркет “Рукавичка”, бутик “Подіум”, перукарня “Чародійка”, салон краси “Шарм”, турагенція “Європа” (Трускавець); перукарня “Шарм”, магазин для дітей “Карлсон”, будівельний магазин “Наш дім” (Стебник) та багато інших, які відповідають змісту пропонованих послуг.

Останнім часом назви власники дають також аптекам, наприклад, “Мольфар” (Стебник), “36.6” (Трускавець). Мольфаром називали в карпатських селах цілителя, чарівника. Такий ергонім видається нам вельми вдалим. А “36.6” (температура здорової людини) стала назвою мережі аптек нашої області.

Усі ергоніми, зібрані нами, можна скласифікувати у такі групи.


По-перше, це назви, що співвідносяться з антропонімами: пансіонат “Марко”, пансіонати та лікувальні центри “Валентина”, “Алекс”, “Віктор”, бутики “Тамара”, “Ванда”, “Вадим”, “Анна-Марія”, “Христина”, “Вікторія”, “Андрій”, “Яна”, “Мирослава”, магазини “Анна”, “Михаїл Воронін”, салон краси “Софія”, кафе “Марта”, вілли “Анжеліка”, “Вікторія”, “Леся”, “Олена”, “Марта”, “Анастасія”, “Оксана”, “Христина”, “Надія”, “Марія” (Трускавець); ресторан “Юлія”, продуктові магазини “Олена”, “Софія”, “Просто Марія”, “Лілія”, “Кені”, бар “Гусак” (за прізвищем власника) (Стебник) та інші.

По-друге, ергоніми, пов’язані з назвами дорогоцінних і напівдорогоцінних металів та каменів: санаторії “Алмаз”, “Кристал”, “Рубін”, “Янтар”, пансіонат “Перлина”, ювелірні магазини “Діамант”, “Золото”, “Золотий ключик”, салон краси “Аквамарин” (Трускавець); “Золото. Ломбард” (Стебник). (“У санаторії “Алмаз”, наприклад, також чимало лікарів-практиків займаються дослідницькою, пошуковою працею” [8,2].

Третя група – це назви літературних творів, серіалів, імена кіногероїв, літературних героїв, героїв казок, назви казкових предметів: пансіонат “Лісова пісня”, “Алладін” (квіти, сувеніри, подарунки), “Золотий ключик” (прикраси з золота), “Рукавичка” (супермаркет), “13 стільців” (магазин-кафе) (Трускавець); “Просто Марія” (назва серіалу), “Карлсон” (Стебник) тощо.

Четверта група – номінативи, пов’язані з рослинним світом: супермаркет “Барвінок”, бутик “Ліатріс” (ліатріс –тропічна квітка), магазини “Лілея”, “Вишенька”, “Калина”, кафе-бар “Лотос”, кафе “Орхідея”, санаторії “Каштан”, “Берізка”, пансіонати “Едельвейс”, “Арніка”, “Пролісок”, кінотеатр “Червона калина”, ресторан “Старий дуб”, вілла “Конвалія” (Трускавець); продуктові магазини “Берізка”, “Мандарин”, парфумерний магазин “Лаванда”, магазин квітів “Квіти. Орхідея”, кафе “Ромашка” (Стебник) та інші.

До п’ятої групи можна віднести назви, похідні від інших топонімів: санаторії “Молдова”, “Женева”, “Трускавець”, “Карпати”, “Перлина Прикарпаття”, бутик “Тисменчанка”,


готелі “Європа”, “Трускавець” (Трускавець); продуктовий магазин “Стебничанка”, готель “Стебник”, кафе-бар “Світязянка”, ринок “Прикарпаття” (Стебник) та інші.

Шосту групу складають ергоніми, пов’язані з тваринним світом: мережа ресторанів “Два гуся”, бутик “Панда” (ексклюзивний одяг та взуття) (Трускавець) тощо.

Сьома група – назви підприємств, пов’язаних з природними явищами та порами року: бар “Стихія”, дієтїдальня “Веселка”, санаторій “Весна” (Трускавець) та інші.

Восьма група – це ергоніми-космоніми: магазин сантехніки “Юпітер”, фотостудія “Оріон” (Трускавець) тощо.

Можна виокремити ще невеличку групу, що безпосередньо називають продукти харчування (“Хліб”, “Свіжий хліб”, “Молоко”, “Ковбаси” (Трускавець); “Хліб”, “Яйце”, “М’ясний магазин” (Стебник)).

Інші ергоніми є поодинокими взірцями, які поки що складно об’єднати в тематичні групи.

Ергоніми Трускавця та Стебника надзвичайно різноманітні за своєю будовою. Проте з усього їхнього масиву можна вичленувати певну кількість однотипних “ланцюжків” назв (або груп), підпорядкованих якомусь одному способу творення. Одні з цих “ланцюжків” однотипно створених назв порівняно невеликі, інші – більш поширені.

До першої групи належать ергоніми, що співвідносяться з іменником у називному відмінку:

а) у називному відмінку однини: “Апекс”, “Алмаз”, “Аркада”, “Арніка”, “Батьківщина”, “Берізка”, “Богема”, “Весна”, “Віктор”, “Анжеліка”, “Вікторія”, “Леся”, “Джерело”, “Едельвейс”, “Едем”, “Електрон”, “Еліта”, “Каштан”, “Конвалія”, “Кристал”, “Либідь”, “Полонина”, “Пролісок”, “Рубін”, “Світязянка”, “Шахтар”, “Янтар”, “Бескид”, “Обнова”, “Стиль”, “Прем’єра”, “Каскад” (Трускавець); “Презент”, “Хліб”, “Юлія”, Атлант”, “Океан” (Стебник) та інші (“Про вихованців циркової студії “Каскад”, якою багато літ незмінно керує Микола Добровольський, відомо не тільки за межами області, а й України” [8,2].

б) у називному відмінку множини: “Книги”, “Річки”, “Карпати” (Трускавець); “Стожари”, (Стебник) тощо. (“Про


те, що санаторій “Карпати” найкращий у Трускавці, відомо в усій окрузі”. “Санаторії “Алмаз”, “Кристал”, “Каштан”, “Берізка”, “Весна”, “Рубін” і “Янтар”, які є філіями ЗАТ “Трускавецькурорт”, можуть задовольнити запити будь-якої категорії клієнтів” [8,2].

Друга група – це ергоніми, які за структурою є складноскороченими словами та абревіатурами: Одні з них пишуться разом, інші – через дефіс. Ось декілька прикладів: “Валес (для сильних та стильних” (Вася + Леся); “Запчастини” (запасні частини), нічний клуб “ОГО”, гуртівня “Будмайстер”, закрите акціонерне товариство “Трускавецькурорт” (Трускавець); “Кені” (Кереліс Ніна), “Будматеріали” (будівельні матеріали), “Чемпіонер” (чемпіон + піонер), “Автотовари” (автомобільні товари), “ТЕСП” (товариство експлуатації солі поташової, яке функціонувало в Стебнику на початку ХХ століття) (Стебник) та інші. (Лікарями-психотерапевтами ЗАТ “Трускавецькурорт” виявлені певні аспекти діагностики прихованої депресії у хворих СКХ” [8,2].

Третю групу утворюють назви – відіменникові прикметники, наприклад: вілла “Сонячна”, санаторій “Південний” (Трускавець) тощо.

Четверта група – це ергоніми, побудовані за моделлю словосполучень різних типів: санаторії “Кришталевий палац”, “Перлина Прикарпаття”, Міністерства Оборони, ресторани “Старий дуб”, “Стара колиба”, “Стара броварня”, “Козацький хутір”, “Мисливський рай”, “Білий дворик”, комплекс апартаментів “Лісова пісня”, мережа ресторанів “Два гуся”, магазини “Золотий ключик”, “Файна пані”, “Світ краси”, “Світ сувенірів”, “Чайна галерея”, “Кримські вина”, “Побутова хімія”, “Тютюнові вироби”, “Лавка мильних скарбів”, розважальний центр “Галицький лицар” та інші. Як бачимо, найчастіше назву, що відповідає словосполученню, мають саме ресторани, переважає у цих словосполученнях прикметник “старий”, напевно претендуючи, вочевидь, на приналежність добротний західноєвропейський стиль. Деякі з трускавецьких магазинчиків мають навіть подвійні назви, наприклад, “Версаль. Королівська розкіш”.


Наведемо приклади стебницьких ергонімів: будмаг “Наш дім”, “Дитячий одяг”, “Високий замок”, “Побутова хімія”, “Термінове фото”, “М’ясний магазин” тощо. Серед подвійних назв: “Квіти. Орхідея”, “Золото. Ломбард”, “Стожари. Продукти” та інші.

П’яту групу складають ергоніми, що співвідносяться з прийменниково-іменниковими сполученнями: готельно-відпочинковий комплекс “Від гвинта” (Трускавець).

До шостої групи належать назви, які містять те чи інше число. Зазвичай, вони пишуться цифрами: магазин-кафе “13 стільців”, ресторан-клуб “777”, але “Два гуся” (Трускавець).

Найпоширенішими є перші три групи назв. Дуже часто ергоніми передаються латинськими літерами.

Більшість з них пишуться англійською, а також французькою, російською: “Idea profum” (парфумерія), “La femme”, “Park avenne”, “P Pera Pelle”, “Enrico” (джинсовий одяг), “Scorpio” (шкіряний одяг), “Reporter” “Monnari”, “Diva”, “Clara”, “Ambassador”, “Forest”, “Royal Fashion”, “…X shop”, “Ё-моѐ”. Інколи трапляються назви англійською, записані українськими літерами, інколи частина назви записується українською, частина - англійською: “Спік (mobil)”, “Viva спорт” (Трускавець); “Євро-Plast” (Стебник).

Отже, як засвідчує аналіз, ергоніми міст Трускавця та Стебника є багатошаровим, хронологічно різним утворенням. Вони різняться за структурою, належать до окремих семантичних типів. Дослідження топонімії, зокрема ергонімії рідного краю, має велике виховне значення, вчить любити свою землю, дізнаватися більше про її історію, працювати для її майбутнього.


1. Бондалетов В.Д. Русская ономастика. – М.: Просвещение, 1983. – 224 с.

2. Гузар Зенон, Мацюк Орест, Скибак Іван. Короткий нарис історії Трускавця. – Трускавець – Львів: Видавництво “еКККо”, 1997. – 32 с.

3. Дашко М. Дещо з минулого Стебника. – Дрогобич: Вимір, 2001.– 143 с.

4. Жучкевич В.А. Введение в топонимику. – М.: Наука, 1965. – 237 с.


5. Новий тлумачний словник української мови: В 4 т./ Укладачі В.Яременко, О. Сліпушко. – К.: Аконіт, 1999. – Т. 1.

6. Терлецький М.М. Контури роду Драго-Сасів. – Львів: “Центр Європи”, 2005. – 172 с.

7. “Трускавецькурорт” – 2006. – № 7.– С. 2. 8. “Франкова криниця”. – № 16 – 17. – 23 березня 2006. – С. 3. Елена Куцык. Эргонимы Трускавца и Стебника:

историко-культурологический аспект. В статье выявлены и систематизированы эргонимы городов Трускавца и Стебника, изучены закономерности их деривации; дана историко-временная характеристика, разработана лексико-семантическая их классификация, рассмотрены структурно-грамматические особенности, в частности определены модели построения. Также определена сущность понятий “ономастика”, “топонимика”, “урбанонимика”, “эргонимика” и других.

Ключевые слова: ономастика, топонимика, топонимия, топоним, эргонимика, эргонимия, эргоним.

Olena Kutsyk. Ergonyms of the towns Truskavets’ and

Stebnyk: historical and cultural aspect. In the article the ergonyms of the towns Truskavets’ and Stebnyk have been revealed and systematized, their derivation regularity has been studied, historical and temporal characteristics has been given, their lexical and semantic classification has been developed. The author has also studied the structural and grammatical peculiarities of the ergonyms, determining their word-building models. The essence of such notions as “onomastics”, “toponymy”, “urbanymy”, “ergonymy” and others has also been revealed.

Keywords: onomastics, toponymics, toponymy, toponym, ergonymics, ergonymy, ergonym.

УДК 81'374.26

Я 72

Ярослав ЯРЕМКО

ТЕРМІНИ-ПОЛІТОНІМИ У ЛІНГВО- ТА АНТРОПОЦЕНТРИЧНОМУ ВИМІРАХ

У статті обґрунтовується думка, що синтез лінгво- та

антропоцентричних вимірів відкриває нові грані у пізнанні природи терміна. Це підтверджує переакцентація основних функцій терміна, де провідними стають когнітивна та комунікативна функції.

Ключові слова: термін, політонім, синкретизм терміна, сигніфікативний компонент, етнокультурний компонент.

Стрижневою проблемою сучасного термінознавства було і

залишається пізнання природи терміна і термінології. Причина різнотлумачень полягає передусім у багатоаспектності, внутрішній суперечливості самого об’єкта-терміна, унаслідок чого абсолютизація того чи іншого підходу дозволяє побачити лише вершину наукового айсберга, але не наближає до його основи.

У вивченні терміна і терміносистеми донедавна поширеними були два підходи – нормативний і дескриптивний. Згідно з першим – теорією “ієрогліфічності” – терміни розглядались як особливі слова чи слова з особливим (термінологічним) значенням, для яких були “сконструйовані цілі “системи” вимог, яким нібито повинні відповідати “справжні терміни”: однозначність терміна, лаконічність, точна співвіднесеність з поняттям, лексична системність, відсутність синонімії, омонімії і т.д.” [4, 188]. Згадані нормативні вимоги “спрацьовували”, якщо термін розглядався у сфері фіксації, тобто у статичній терміносистемі. Звідси випливало, що поза певною термінологією (термінологічним полем) “слово втрачає свою характеристику терміна”.

© Яремко Ярослав, 2009


Дескриптивний підхід обґрунтовував таку мовну природу терміна, за якою, на думку Г. Винокура, “у ролі терміна може виступати будь-яке слово, яким би тривіальним воно не було, і що терміни – це не особливі слова, а тільки слова в особливій функції” [3, 5]. Однак попри наявну антиномію згадані підходи є типологічно спільними, оскільки розглядають цю мовну одиницю у межах власне лінгвістичної парадигми. У такому методологічному підході й полягає актуальність нашого дослідження, об’єктом якого послужили терміни-політоніми, тобто такі лінгвальні одиниці, які співвідносяться зі сферою політичних знань. Мета статті: простеживши взаємодію коґнітивних і мовних структур, увиразнити розуміння іманентної природи терміна, його синкретичну значущість.

Аналіз реальних термінологічних процесів ( таких, які є, а не якими вони мали б бути) дає підстави відійти від аксіоматизації так званих нормативних ознак терміна і виявити, поряд із формально-логічними ознаками, ті об'єктивні суперечності, “які, – як слушно зауважує Б.Серебренніков, – виникають закономірно, помимо волі і бажання людей [17, 40]”. Не випадково сучасні мовознавці звертають увагу, що основною тенденцією в розвитку мови науки, семантичний каркас якої формують терміни, є втрата “жорсткості”, “строгості” логіки і набуття “м’якості”. Це дає підстави характеризувати мову науки як явище поліморфне, що передбачає різний характер інтерпретації термінів. Поліморфність мови науки можна пояснити різними чинниками: відходом від характерного для неї панлогізму, іманентної герметичності, суперечливістю і мінливістю наукового простору, виникненням інтегральних дисциплін тощо. Поліморфність мови науки бачимо, зокрема, у її тяжінні до загальнонародної мови, чому сприяє той факт, що лексичні одиниці природної мови є субстратом терміна. Така зрощеність дає підстави стверджувати, що межа між науковим і побутовим поняттями є умовною, позаяк “у свідомості людини немає двох світів – світу строгих, глибоких наукових понять і поверхових, бідних понять про речі, достатніх для їх розмежування. Наука, звичайно, висуває підвищені вимоги до значення термінів, але принципової різниці між науковим і побутовим поняттями не повинно бути” [13, 44]. У будь-якому

ТЕРМІНИ-ПОЛІТОНІМИ... 161

випадку, нівелюванню межі між цими категоріями сприяє певний синкретизм їхніх структур, які мають спільний інтенсіонал і належать до одного концептуального рівня – узагальнювально-абстрактної свідомості. Звідси випливає, що немає принципової різниці між структурою лексичного і термінологічного значення: попри неузгодженість щодо кількості компонентів структури словесного знака, їх тлумачень, змістова структура і терміна, і слова визначається семантикою, прагматикою, синтактикою. З цього погляду суперечливим видається прагнення розкрити природу терміна через призму опозицій “термін-слово,” “термін як особливе слово – загально-вживане слово”, оскільки для них характерні відношення не контрарності, а дифузійності. Підтвердження такої взаємодії – процеси термінізації і детермінізації. Опозиційність корелятів “термін-нетермін” також “пом’якшується” подібністю їх функцій: номінативної, сигніфікативної, комунікативної, прагматичної.

При розгляді терміна впадає в око така особливість його природи, як синкретизм. На цю ознаку звернено увагу в ряді термінологічних досліджень, але трактується вона по-різному. Як образно зауважив О.Реформатський, термін – “слуга двох повелителів”, тобто член двох систем: логічної системи і лексико-семантичної системи мови. Як бачимо, за межами корелятивної осі залишається головний повелитель – людина, у свідомості якої термін народжується і через комунікативну діяльність якої семантично самореалізується. Тому в діапазоні щойно згаданих функцій терміна на чільне місце виходять когнітивна та комунікативна. Саме у свідомості, на нашу думку, бере витоки синкретизм терміна. Адже структурними елементами свідомості, як відомо, поряд з мисленням, є емоції, відчуття тощо, які певною мірою втілюються у мовленні. Через це пізнаний фрагмент дійсності набуває ніби подвійної характеристики – логічної (поняттєвої) і прагматичної (конотативної). Са ме мовлення на вербальному рівні є генетичною основою для формування значення слова, і сáме з мовлення ідуть імпульси для кристалізації значення слова. Закладена у свідомості властивість не тільки поняттєво відображати світ, але й аксіологічно передавати своє ставлення


до нього зумовлює як мінімум двопланову структуру мовного значення: ядерна, інваріантна частина, співвідносна з родовою ознакою, є нішею для універсального, сигніфікативного компонента; периферійна, варіантна частина, співвідносна з видовою ознакою, – для етнокультурного (прагматичного) компонента. Універсальність способу концептуалізації дійсності (погляду на світ) зумовлена загальністю людського мислення і універсальністю механізмів пізнання довкілля [17, 118]. Тому саме інтенсіонали як ядра лексичних значень є основою класифікації денотатів у процесі когнітивної діяльності. Інтенсіоналами, на яких базується спільність обраних параметрів у різномовних картинах світу, виступають такі універсальні категорії людської свідомості, як час, простір, дія, ознака, кількість, відношення між суб’єктом і об’єктом, частиною і цілим тощо. Магнетизуючи, поєднуючи мислення всіх людей, ці універсальні категорії закладають спільний підмурівок для ядерної (предметно-логічної) частини значення. У цій частині значення мовна картина світу поєднується з концептуальною (поняттєвою).

Натомість інформація, локалізована в етнокультурному (прагматичному) компоненті значення, зумовлена національно-культурною оптикою світосприйняття. Вона є свідченням множинності, неповторності, багатоваріантності політичної дійсності – з одного боку; з іншого – “своєрідною коморою ілюстративного лінгвістичного матеріалу для підтвердження тих чи інших рис національного характеру, джерелом знань про національний менталітет” [9, 15]. Психолінгвістичні експерименти підтверджують, що прагматичне (оцінне) значення політонімів швидше усвідомлюється, ніж логіко-предметне, власне через оці бінарні протиставлення: законне – антизаконне, державне – антидержавне, суспільне – індивідуалістичне, моральне – аморальне тощо. Ясна річ, що неповторну, динамічну, суперечливу політичну дійсність непросто (і чи варто?) увібгати у формальні, стандартні рамки логічно побудованих, нібито точних дефініцій. Показовим у цьому плані є семантичне наповнення сучасних термінів-політонімів, які засвідчують поступовий перехід від світоглядно моністичної, спрощеної, лінійної політичної картини світу,


породженої монопольним пануванням офіційної ідеології, до менш зраціоналізованої, плюралістично суперечливої і водночас реалістичнішої картини світу. Цьому сприяють процеси, які відбуваються в сучасному політичному житті України: поступове припинення конфронтації на рівні політичних систем, перегляд соціально-психологічних, філософсько-світоглядних, культурно-спільнотних взаємин зі світом, пошук нових орієнтирів світо- і себебачення, зміна шкали оцінки суспільних явищ, зокрема переоцінка національно-консолідаційних чинників у протиставленні глобалізації та денаціоналізації [8, 466]. Вони сприяють становленню (часто декларативному і позірному) нової політичної свідомості, а на мовному рівні – актуалізації (реабілітації) “призабутих” політонімів, переко-нотації семантично переосмислених слів тощо. Звідси випливає, що лексичне значення є лише моделлю розуміння суті пізнаного предмета на тлі динамічного культурно-історичного полотна. Це означає, що в значенні змодельовані не просто загальні властивості світосприйняття людини, а людини-суб’єкта культурної реальності з характерним для неї світобаченням. Тому невипадково у науковій картині світу, найбільш раціоналізованій порівняно з іншими, поширені “антропоморфні метафори”, значення яких не можна увібгати у прокрустове ложе суто логічних дефініцій. Річ у тім, що “слово вже початково насичене рефлексією, насичене когніцією та осмислюванням-оцінюванням. Слово переважно ейдетичне та експресивне (навіть у розмірковуваннях фахівців із фізики субатомарних часток чи спеціалістів із космології) [7, 12]”.

На інтерпретаційному, етноцентричному характері значення слова наголошують когнітивісти, які вбачають у ньому відображення не стільки об’єктивних ознак предмета, скільки тих властивостей, які важливі з погляду того чи іншого етносу. Тут проявляється одна із семантичних універсалій, коли значення слів різних мов, що позначають той самий денотат, збігаються за логічним (сигніфікативним) компонентом, але відрізняються за прагматичним (конотативним). Це стосується навіть політонімів-інтернаціоналізів типу абсолютизм, диктатура, анексія, консенсус, опозиція, еліта, нація, соціалізм та ін. Не випадково, за спостереженнями лінгвістів, багато так


званих інтернаціональних слів належать до розряду “хибних друзів перекладача” через певні розбіжності у їх значенні, які є причиною неточностей і викривлень під час перекладу. Цю семантичну неадекватність не можуть компенсувати не тільки перекладні словники, а й тлумачні, у яких відбиті так звані лексикографічні (системні) значення. На них теж накладають відбиток соціолінгвістичні, психолінгвістичні, власне мовні та ін.. чинники, які й зумовлюють семантичні відмінності навіть у близькоспоріднених мовах, якими є, наприклад, українська і російська, пор.: укр. громадянство 1) “належність особи до складу громадян (постійного населення) якоїсь держави, що обумовлює її права й обов’язки щодо цієї держави” ; 2) збірн. “передова частина, передові кола суспільства” [18 II, 175]; рос. гражданство 1) “принадлежность лица к государству, обусловливающая совокупность его прав и обязанностей и их защиту со стороны государства”; 2) собир., устар. “граждане” [12 I, 342]. З погляду міжмовних лексико-семантичних відношень (тобто еквівалентності, часткового збігу з двома різновидами – включенням і перетином семантики, безеквівалентності) для наведених корелятів характерні відношення перетину, коли семна структура значення українського слова ніби накладається на семну структуру значення російського слова, але при цьому у кожного із них залишається семна лакуна. Компонентний аналіз зіставлених політонімів вказує на те, що вони симетричні за денотативним обсягом (охоплюють два лексико-семантичні варіанти), але асиметричні за семантичним обсягом значень (кількістю сем) і їх змістом (характером, якістю сем). Попри певну умовність лексикографічних репрезентацій лексичних значень (різницю у способах тлумачення, закономірну неповноту тощо), у значенні укр. громадянство немає семи “захист зі сторони держави”; натомість у рос. гражданство немає “симптоматичних” сем “склад громадян (постійне населення)” і “якоїсь держави”, за якими боковим зором схоплюються імпліцитні семи “бездержавність”, “зденаціоналізованість”. Державу (свою, звичайно, а не “якусь”), як відомо, творить нація, а не “постійне населення”. Показовим у цьому плані є друге значення укр. громадянство, яке свою позитивну суспільно-ідеологічну


оцінність актуалізує в сучасній політичній картині світу – в пору творення громадянського суспільства; у російській мові друге значення архаїзувалося.

Оскільки кожен народ як культурно-історичний суб’єкт живе у своїх суспільно-політичних координатах і виражає себе у своїй політичній картині світу, то політична термінологія постає системою не лише лінгвального, але й культурного кодування. У цьому коді – ті напрямки пізнання світу, які формують своєрідну когнітивну матрицю – “образ нас”. Будучи на перетині мови і культури, термін семіотично виявляє подвійну кореляцію: з одного боку – з елементами власне терміносистеми на ономасіологічному та семасіологічному рівнях, з іншого – з елементами семіотичної мови культури (акціональним, предметним, персонажним, локативним, часовим), а також з бінарними опозиціями різних типів [20, 166]. Це дає підстави говорити про певний ізоморфізм мовного і культурного кодів. Тому стає все очевиднішим, що шлях до пізнання синкретичної природи терміна потребує виходу за межі власне лінгвальної парадигми. Бо слово (зокрема політонім), крім мовної значущості (системного значення), має і культурну значущість, яка може бути усвідомлена і пізнана лише в контексті культури, тобто через дослідження структурації мовних значень, конвенціональних смислів і символів, концептів загалом, що характерні для певного етносоціуму. Таке трактування поняття “культура” певною мірою суголосне з розумінням одного із фундаторів “етносемантики” В. Гуденафа, котрий вважав культуру “не стільки матеріальним явищем, яке складається з речей, людей, їхньої поведінки, а, швидше, організацією цих складників у свідомості у певні моделі пізнання та інтерпретації світу” [19, 12], зреалізованих у мовленні. Саме у мовленні слово актуалізує свої потенційні семантичні можливості, набуваючи того смислового ореолу, тих смислових конфігурацій, які створюють тло культурної аперцепції. Більше того, пов'язавши опис значення слова (семантичний аналіз) із одиницями концептосфери, тобто концептами (концептуальний аналіз), ми побачимо не просто омовлення світу, але і його духовне обживання – те, що Ґ. Геґель називав зажилістю у світ. Тож, попри очевидну автономність лексичної і когнітивної


семантики, таким же очевидним є їх зв'язок. Адже основні поняття лексичної семантики тісно пов'язані з ментальним світом людини, її психічною діяльністю (сприйняттям, уявленням, мисленням). Дослідження взаємодії мови, етнічної ментальності і культури є провідним завданням сучасної когнітивної лінгвістики Тому дослідження політонімів не лише у лінгвальному, але й антропоцентричному (етноцентричному) вимірах, по-перше, стимулює переакцентацію основних функцій терміна, де провідними стають когнітивна і комунікативна, а не номінативна чи дефінітивна, як вважалося донедавна; по-друге, сприяє кращому пізнанню природи терміна як мовного і культурного знака. Таке семіотичне зрощення є живильним середовищем для синергетики слова, яке, будучи самим собою, є водночас і суб’єктом пізнання, і об'єктом пізнання [2, 89]. Опираючись на цю гносеологічну двовекторність слова, зокрема політоніма, можна сказати: як людина творить культуру, так і культура творить людину.

Щоправда, цей зв’язок інколи трактується одновекторно – лише у напрямку впливу культурно-історичного буття людини на сприйняття і осмислення людиною довкілля. Таке бачення певною мірою спростовує політична карта світу, яка є хронікою політичного поступу народу, його державного самоутвердження. Відтак не буде перебільшенням сказати, що кожна нація має свою політичну картину світу, створену “за власним образом і подобою”. Не випадково картини світу називають ще світообразом. Конструювання політичної картини здійснюється через оптику “своєї ідеології” – системи поглядів, які виражають ставлення людини до дійсності. Це ставлення може бути неоднаковим у різних людей, груп, спільнот – залежно від того, які ідеї-меми їм прищеплені (за Р. Доукінзом, мем – соціальний аналог гена, ідея, що передається від людини до людини). Залежно від ідеологічної оптики (прогресивної чи реакційної), кажучи словами І. Франка, “ту саму річ можна бачити різними очима, і вона зробить різні вражіння”. Адже кожна ідеологія базується на певних цінностях, які не існують об'єктивно, а є концептуалізацію бажаного. Тож політична картина світу постає синтезом результатів пізнання як об'єктивного начала і оцінки як суб'єктивного начала, - можна сказати, синтезом знання і віри.


Говорячи про своєрідність політичної картини світу, слушно скористатися порівнянням Ш. Баллі, який вказував, що і спеціальна мова (термінологія), і художня “породжені такими аспектами психічної діяльності, які не можуть повністю виявитися в загальній мові: для спеціальної мови властиве прагнення до об’єктивності, яке загальна мова не в змозі задовольнити, а художнє мовлення є породженням естетичних потреб розуму...”. На наш погляд, сучасна політична термінологія є такою підмовою загальнолексичної системи, яка, з одного боку, пов'язана з мовою науки (інтелектуально організованою сферою), з іншого – із загальнонародною мовою (щоденним політичним життям спільноти), не асимілюючись повністю жодною із них, тобто займає проміжне місце. Ця проміжна ніша витворилася в процесі комунікативної діяльності мовців, зануреності слова в дійсні ситуації спілкування, що підтверджує масове входження одиниць політичного словника в загальнонародну мову, активне їх використання в різних стилях, у т.ч. в художньому і розмовно-побутовому тощо. Звідси – і особливі функції політоніма. На відміну від слова, йому, як і всім термінам загалом, властива інтелектуально-евристична функція. Адже термінологія через мовну взаємодію відкриває для нас світові досягнення, генерує конкурентноздатність мови в концептуалізації дійсності, а тому є своєрідним барометром наукового поступу народу, виявом його інтелектуальної самодостатності. В інформаційно-мовному просторі політичного лекту виявляються й інші, специфічні функції політоніма, не характерні для інших термінів зокрема:

інтерпретаційно-ідеологічна: кожен політонім – ідеолого-генний. Він є носієм ідеї, а ідея – стрижень самоусвідомлення, національної ідентичності, тобто чинник не лише соціокультурний, але й глибинно екзистенційний. Критерієм належності терміна до терміносистеми політології є наявність ознаки (імпліцитної чи експліцитної) ідеологізованості. Причому часто у змістовій структурі слова визначальною якраз є сема ідеологізованості (так би мовити, семантичний ембріон), а не співвіднесеність з денотатом, що характерно для інших термінів;


політико-культурна (кумулятивна): ця функція породжена інтерпретаційно-ідеологічною функцією. Оскільки будь-яка ідеологія як світоглядна система постійно еволюціонує, то через кумулятивну функцію політоніма відбувається процес не лише засвоєння всього того, що виробила спільнота в політичній царині, але й трансформації знань, викристалізовування національної свідомості;

символічна функція: попри тотальну віджилість, дефетишизацію умовностей, актуальною є і буде символіка як знаковий показник епохи, влади, нації. Зміна влади, ідеології освячується новою символікою, що засвідчує легітимацію нового етапу розвитку суспільства. Тому політоніми-символи, ці “знаки знаків”, (герб – символ держави; гімн – символ національної єдності, прапор держави – символ її суверенітету) – явище національно-специфічне. Семантику символу можна виявити лише в контексті певної культури, через що носію іншої культури декодувати його непросто. Тому, попри розгалуженість функцій структури терміна-політоніма, провідними є когнітивна і комунікативна функції.

Отже, лінгво- та антропоцентричний підходи до аналізу терміносистеми сучасної політології уможливлюють побачити, з одного боку, цю терміносистему як спосіб oмoвлeння пізнаних фрагментів довкілля, з іншого – розкрити на комунікативно-прагматичному рівні її своєрідність як національно-мовного організму з характерним для нього етнокультурним “диханням”.


1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Сов. энциклопедия, 1996. – 607 с.

2. Алефиренко Н. Спорные проблемы семантики. – М.: Гнозис, 2005. – 325 с.

3. Винокур Г.О. О некоторых явлениях словообразования в русской технической терминологии. – Тр. Московского института истории, философии и литературы. – 1939. – Т. IV.

4. Головин Б.М., Кобрин Р.Ю. Лингвистические основы учения о терминах. – М.: Высшая школа., 1987. – 294 с.

5. Каменская О. Л. Текст и коммуникация. – М.: Высшая школа., 1990.– 151 с.


6. Караулов Ю.Н. Лингвистическое конструирование и тезаурус литературного языка. – М.: Наука, 1981.– 355 с.

7. Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму). – Львів: Літопис, 2002. – 334 с.

8. Клименко Н. Неологізми в семантичних полях ад'єктивної лексики // Вісник Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. Філологія. – Випуск XV-XVII. – Івано-Франківськ, 2007.– С. 466 – 469.

9. Корнилов О.А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. – М.: Изд-во МГУ, 2003.– 349 с.

10. Лейчик В.М. О языковом субстрате термина // Вопросы языкознания. – 1986. – №5. – С. 46 – 58.

11. Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К.: Знання, 2004. – 326 с.

12. МАС – Словарь русского языка : В 4-х т. – М.: Руский язык, 1985– 1988.

13. Никитин М.В. Основы лингвистической теории значения. – М.: Высшая школа., 1988. – 167 с.

14. Основи політичної науки. Курс лекцій за ред. Бориса Кухти. – Львів: Кальварія, 1997.– 334 с.

15. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. – Львів: Світ, 1994. – 215 с.

16. Потебня А.А. От слова к символу и мифу // Слово и миф. – М.: Наука, 1989. – С. 285 – 622.

17. Серебренников Б.А. Роль человеческого фактора в языке. О материалистическом подходе к явленням языка. – М.: Наука, 1983. – 215 с.

18. СУМ – Словник української мови: В 11-ти т. – К.: Наукова думка, 1970 – 1980.

19. Тищенко О.В. Обрядова семантика у слов'янському мовному просторі. – К.: КДЛУ, 2000. – 236 с.

20. Толстой Н.И. Бинарные противопоставления типа правый-левый, мужской-женский // Язык и народная культура. Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике. – М.: Изд-во “Индрик” 1995. – С. 151 – 167.

21. Уфимцева А.А. Роль лексики в познании человеком действительности и в формировании языковой картины мира // Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира. – М.: Наука, 1988. – С. 108 – 190.


Ярослав Яремко. Термины-политонимы в лингво- и антропоцентрическом измерениях. В статье утверждается мысль, что синтез лингво- и антропоцентрического измерений открывает новые грани в познании природы термина. Это подтверждает переакцентация главных функций термина, где доминирующими становятся когнитивная и коммуникативная функции.

Ключевые слова: термин, политоним, синкретизм термина, сигнификативный компонент, этнокультурный компонент.

Yaroslav Yaremko. Terms-politonyms in the linguistic and

anthropocentristic dimensions. The article deals with the thought that the synthesis of the linguistic and anthropocentristic dimensions opens new sides in the perception of the term’s nature where the cognitive and communicative functions become the leading.

Keywords: term, politonym, term syncretism, significant component, ethnocultural component.

АУҐМЕНТАТИВНІСТЬ У СИСТЕМІ КАТЕГОРІЙ МОВИ 171

УДК 811.111’37’367.7

І – 24

Світлана ІВАШКІВ-КОГУТ

АУҐМЕНТАТИВНІСТЬ У СИСТЕМІ КАТЕГОРІЙ МОВИ

У статті розглянуто взаємозв’язок ауґментативності з іншими мовними категоріями, зокрема кількістю, якістю, компаративністю, зміною, градуальністю та інтенсивністю. Виділено низку інтегральних характеристик ауґментативності, серед яких квантитативно-квалітативна окресленість, співвіднесеність із точкою відліку, скалярна організація та динаміка на шкалі у напрямку збільшення тощо.

Ключові слова: ауґментативність, кількість, якість, компаративність, зміна, градуальність, інтенсивність.

Ауґментативність – функціонально-семантична категорія,

засоби вираження якої об’єднуються навколо семантики нарощення параметрів чи якісних характеристик певного об’єкта. Категорія ауґментативності в англійській мові досі не була предметом цілісного наукового розгляду в функціональній перспективі, тобто все ще не з’ясованим залишається вичерпний інвентар різнорівневих засобів мовної актуалізації цього значення. У наукових дослідженнях Р. Помірка [6], С. Карбелашвілі [3] висвітлено лише окремі аспекти збільшуваності, зокрема її словотвірний потенціал і конотативне навантаження, у дисертаційних працях Н. Баніної [2]. Н. Раскалей [7] аналізується група дієслівних лексем із зазначеною семантикою.

Докладного розгляду потребують і деякі теоретичні питання, пов’язані з категорією ауґментативності. Мета статті полягає у дослідженні тісного зв’язку ауґментативності з іншими мовними категоріями, серед яких категорії кількості, якості, міри, зміни, градуальності та інтенсивності. Такий підхід © Івашків Світлана, 2009


вважаємо доцільним на сучасному етапі розвитку мовознавства, адже одним з його актуальних завдань є “перехід від опису відношень між окремими знаками всередині мовних парадигм […] до опису відношень між парадигмами, а саме – відношень між мікропарадигмами всередині мезопарадигм, між мезопарадигмами всередині макропарадигм і т. д., тобто до опису відношень між відношеннями” [4, 68].

Універсальні категоріальні смисли кількісності та якісності варто інтерпретувати з урахуванням їхньої двоплановості, адже у мові вони, як і інші категорії, функціонують на поняттєвому та формальному рівнях. Зазначені категорії відображають ситуації, коли кількісні зміни можуть акумулюватися в рамках однієї якості та призводити або не призводити до її зміни. Саме в цьому й полягає головна специфіка концептів кількісності та якісності – якість не пізнавана без кількості і навпаки.

Виходячи з останніх досліджень квантитативності, можна виокремити щонайменше п’ять ключових семантичних характеристик кількості. Першу особливість дослідники називають онтологічною тріадою, оскільки “вона торкається основних категорій, які виділяються у складній структурі буття, – предметів, процесів та ознак” [9, 122]. Члени цієї опозиції номінуються, відповідно, “предметокількістю”, “процесокількістю” та “ознакокількістю”. Зрозуміло, що зміст першого поняття стосується квантифікації предметів, їхніх частин чи недискретних матеріалів, другого – різноманітних аспектів перебігу процесів (кратність, тривалість, безперервність тощо), а третього – міри інтенсивності предметної чи процесуальної якості. На прикладі ознакокількості вкотре простежуємо взаємну зумовленість кількості та якості.

Другою особливістю кількості слід уважати згадуване ще Аристотелем розмежування дискретності (розчленованості) та недискретності (нерозчленованості). Дискретна кількість визначається обрахунками, недискретна – шляхом вимірювання. Останньому аспекту кількості присвячено спеціальні дослідження, в яких термін “недискретна кількість”, услід за Аристотелем, ототожнюється з терміном “величина”.


Суть іншого невід’ємного параметра кількості полягає в опозиції кардинальності й ординальності, яка передусім характерна для числівників. Саме цю частину мови мовознавці одностайно називають граматичним ядром функціонально-семантичного поля кількості в будь-якій мові.

Четверта риса кількості розмежовує зовнішню квантитативність, коли рахуються самі предмети, та внутрішню, коли обраховуються їхні частини. Яскравим прикладом цієї ознаки кількості можна назвати загальновідому особливість англійської мови, суть якої полягає в тому, що збірні іменники на позначення осіб (напр., government, staff, team, family, audience, committee, company, firm тощо) у реченні корелюють із дієсловом як у формі однини, так і множини. Отож, вказані іменники з дієсловом в однині ілюструють зовнішню кількість, а в множині – внутрішню.

П’ятим виміром кількості слід уважати протиставлення визначеної квантитативної окресленості та невизначеної. У проекції на ці аспекти кількісності розрізняють точну та апроксимативну ауґментативність, яка простежується на усіх рівнях вираження.

Категорія ауґментативності тісно взаємодіє і з категорією компаративності (ступеня, міри). У семантиці компаративності на перший план висувається ідея порівняння – якісного, кількісного, часового чи просторового зіставлення принаймні двох предметів між собою або ж одного предмета із самим собою у різних обставинах. Інтегральні характеристики компаративності у мові закріплені у вигляді ступенів порівняння та порівняльних конструкцій, які складають ядро універсальної функціонально-семантичної категорії компаративності. Крім того, важливими для категорії компаративності є об’єктивні показники кількості ознаки: висока – низька інтенсивність, надлишковість – достатність – недостатність і тощо. Цей набір інтегральних семантичних ознак компаративності характерний і для ауґментативності, адже аналогічно розмежовуємо ауґментативи з повною і частковою, достатньою і надлишковою реалізацією семантики збільшуваності.

Ауґментативність характеризується прямим відношенням до категорії зміни. В основі цієї семантичної категорії лежить


філософське поняття руху, який у широкому трактуванні відображає будь-які зміни в природі та суспільстві. За Аристотелем, існує шість видів руху: поява, зникнення, збільшення, зменшення, перетворення і переміщення [1, 88 – 90]. Перераховані вияви руху утворюють семантичні опозиції, адже появі протиставляється зникнення, збільшенню – зменшення, переміщенню по вертикалі – переміщення по горизонталі тощо. Для перетворення важко віднайти опозиційний корелят, бо завдяки своїй комплексній структурі воно семантично зіставляється з іншими п’ятьма видозмінами руху. Так, поява або зникнення якоїсь властивості часто випливає з перетворення одного аспекту цієї характеристики в інший. Збільшення та зменшення можна, відповідно, розуміти як процес перетворення меншої кількості у більшу або навпаки. Переміщення, окрім вертикального та горизонтального вимірів, стосується й поняття шкали, динаміка якої фіксує перетворення одного стану об’єкта чи його властивості в якісно інший.

У проекції на властивості предметів такий рух відображає якісні або кількісні зміни, тобто стрибок між певною початковою характеристикою об’єкта та його іншою, відмінною від початкової, характеристикою. Саме динамічність як невід’ємна ознака зумовлює багатовимірність категорії зміни, одним із аспектів якої є її онтологічний зв’язок із часом. Темпоральний контекст зміни, фіксуючи її динаміку відносно вектора часу, укладає впорядковану в часі послідовність станів, які змінюють один одного. Безперечно, темпоральна референція характерна і для категорії ауґментативності, однак тут вона зазвичай імпліцитна.

Типова ситуація зміни передбачає два види станів, визначення яких зумовлюється результатом цього процесу. Так, якщо в результаті зміни зберігається тотожність предмета самому собі, то йдеться про перехід з одного стану об’єкта в інший. Якщо ж вказуються темпоральні стадії розвитку певного об’єкта, а конкретна тотожність зникає, відбувається перетворення одного об’єкта в інший. І зміна-перехід, і зміна-перетворення можуть визначатися внутрішніми та зовнішніми чинниками. Іншими словами, в певних випадках зміна немов генерується в собі, безвідносно до будь-яких процесів, які


можуть її спричинити, а інколи зазнає впливу зовнішніх факторів. Початковий та кінцевий етапи зміни повною мірою відповідають таким самим етапам у категорії ауґментативності. Закономірно, що в цій категорії не менш важливу роль відіграють каузація та каузатори, адже значна частка ауґментативів ілюструє збільшуваність, зумовлену не самим об’єктом, а зовнішніми чинниками.

Як і будь-яка поняттєва категорія, категорія зміни має розгалужену систему засобів вираження на всіх мовних рівнях. Ці засоби організовані за принципами польового структурування лексичних одиниць, тобто зі своїми ядром, центром та периферією. Семантичне поле зміни належить до числа процесуальних полів, а тому центральну позицію в ньому як за кількістю, так і за структурним потенціалом займають дієслова. Вербоцентрична модель семантичного поля зміни є ще однією рисою, яка споріднює його з ауґментативністю, в якій навколо дієслова зосереджуються всі інші різнорівневі засоби актуалізації цього значення.

Ауґментативність безпосередньо пов’язана і з категорією градуальності. Градуювання належить до семантичних констант, оскільки є мовним втіленням якісної зміни, що піддається кількісному осмисленню. Цей феномен знаходить вияв у фонетичному (градуальність звуків), граматичному (градуальні зв’язки в морфології, дериватології тощо) та, безперечно, лексико-фразеологічному вимірах будь-якої мови. У рамках останнього комплексу мовних одиниць застосування критерію градуальності особливо доцільне, наприклад, при аналізі квалітативних характеристик окремих лексико-семантичних груп прикметників, дієслів, іменників та прислівників, виявленні конституентів та конструюванні функціонально-семантичних полів, дослідженні антонімічних кореляцій та синтагматичних відношень у синонімічних рядах.

Про градуальність як мовну універсалію йдеться в багатьох наукових працях. Так, ця проблема знайшла своє відображення в “семантичному дослідженні” Е. Сепіра, у якому вчений окреслив ключові поняття градуальності – шкала, точка відліку, норма тощо. На думку мовознавця, “кожна злічувана річ, чи-то предмет (наприклад, дім), чи дія (наприклад, бігти),


якість предмета (наприклад, червоний) чи якість дії (наприклад, граціозно) за своєю природою піддається градуюванню” [8, 45].

Своєрідним продовженням головної ідеї Е. Сепіра є дослідження градуальності, яке провели К. Кеннеді та Л. Макнеллі. Стрижнева ідея концепції авторів є повторенням думки про універсальність градуювання. З точки зору К. Кеннеді та Л. Макнеллі, діапазон градуальності надзвичайно широкий, оскільки вона – “фундаментально важлива семантична властивість, чий вплив виходить далеко за межі прикметників чи інших лексичних категорій” [13, 348].

Взявши за основу концепцію Е. Сепіра та функціональний підхід до вивчення мовних одиниць О. Бондарка, С. Колесникова ретельно розробила своє розуміння градуальності. Погоджуючись із Е. Сепіром, дослідниця зауважує, що більшість слів може вступати в градаційні відношення й виражати градуювання значення. Однак, якщо Е. Сепір зосередився переважно на розробці типів градуювання (серед них – логічне, психологічне та лінгвістичне), понятті шкали та її видів, то С. Колесникова глибше аналізує семантичну сутність градуальності й доводить, що вона (градуальність) все ж може вважатися повноцінною функціонально-семантичною категорією, адже в мові існує складна система різнорівневих засобів вираження цього значення (словотвірні, морфологічні, лексичні, синтаксичні), які організовані за “польовим” принципом.

С. Колесникова вводить деякі нові та уточнює низку вже загальноприйнятих термінів, якими оперує градуальність. Зокрема, дослідниця розмежовує градуатори, градосеми та градотативи [5, 8]. На її думку, термін градуатор двозначний, адже позначає, по-перше, загальне поняття, через яке здійснюється перехід від однієї ознаки до іншої (йдеться про метаслова “більш ніж / менше ніж”). По-друге, градуаторами слід уважати діапазон спеціальних засобів, з допомогою яких у мові об’єктивується підвищений або знижений ступінь вияву ознаки (сюди належать афікси, різноманітні лексичні засоби тощо). У своєму останньому значенні градуатор прирівнюється до градосеми, під якою розуміють будь-який крок у напрямку зростання або спадання на шкалі градацій. Градотатив у теорії


С. Колесникової – “мовна маніфестація, що співвідноситься з нейтральною точкою (нормою) на шкалі градацій, яка відображає дії градуаторів і є результатом градуювання” [5, 8].

Неоднозначна лінгвістична інтерпретація категорії ауґментативності зумовлює потребу у встановленні її взаємозв’язків і з такими феноменами мови, як інтенсивність та експресивність. Останні два терміни, незважаючи на широке висвітлення у мовознавчих дослідженнях, і досі викликають наукові дискусії. У літературі на задану тематику сформувалося два основні підходи до трактування зазначених понять. Одні науковці розглядають експресивність та інтенсивність (тут радше йдеться про інтенсифікацію) у рамках стилістики, часто прирівнюючи їх. Як зазначає О. Шейгал, таке ототожнення експресивності та інтенсивності не зовсім коректне, адже між ними існують не інклюзивні, а причинно-наслідкові зв’язки (тобто не “інтенсивність – складова експресивності”, а “інтенсивність призводить до експресивності”) [11, 61]. Іншими словами, інтенсивність постає як невід’ємна характеристика експресивності, адже експресія у будь-якому випадку передбачає виділення на фоні нейтрального мовного тла.

Інші вчені вважають інтенсивність мовною маніфестацією експресивності та наголошують на статусі інтенсивності як універсальної поняттєвої та семантичної категорії. Автор монографії на тему актуалізації інтенсивності засобами англійської мови І. Туранський акцентує на дещо іншому аспекті інтенсивності, стверджуючи, що в її основу покладені поняття градації у широкому розумінні цього слова [10, 7]. Як бачимо, останнє наведене визначення інтенсивності вносить ще більшу суперечливість у її трактування, адже подається через не менш складне поняття – градуальність. Очевидно, своїм твердженням І. Туранський допускає, що ці два терміни позначають споріднені мовні явища, оскільки в кожному випадку йдеться про інваріантне підсилення тієї ж самої властивості об’єкта чи, за А. Крузом, “тієї ж самої площини семантики якості” [12, 49]. Виходячи із типових критеріїв функціонування інтенсивності та градуальності, можна зробити висновок, що їхніми інтегральними рисами слугують шкала, на якій фіксуються кількісно-якісні зміни стану об’єкта, а також одиниці


вимірювання цих змін: інтенсеми у термінології І. Туранського та градосеми – у С. Колесникової .

Отож, треба зауважити, що відношення ауґментативності та категорій кількості, якості, компаративності, зміни, градуальності та інтенсивності значною мірою базуються на родо-видових зв’язках. Очевидно, найширшою семантикою наділені категорії кількості та зміни, складаючи дві найважливіші риси ауґментативності – яскраво виражену квантитативну окресленість та фіксацію кількісних змін стану об’єкта в напрямі збільшення його параметрів чи якісних характеристик. Діапазон зазначеної семантики надзвичайно широкий, адже лінгвальне вираження зміни стосується будь-якого якісно нового стану об’єкта у певний проміжок часу. Безсумнівною є спорідненість ауґментативності з категорією компаративності, оскільки для обох явищ характерним є зіставлення із певною точкою відліку та порівняння кількісно-якісних змін об’єкта відносно неї. Цієї нейтральної точки стосується й категорія інтенсивності, однак, на відміну від компаративності, її суть полягає вже не в порівнянні, а підсиленні характеристик об’єкта.

Ауґментативність, яку визначаємо як нарощення міри якості, ступеня чи дії відносно норми, тісно пов’язана і з градуальністю, хоча різниця між цими двома явищами мови доволі очевидна. Тоді, як сфера функціонування градуальності охоплює передовсім усю градаційну шкалу, вимагаючи рівноцінного вивчення елементів мови як із семантикою збільшуваності, так і зменшуваності, ауґментативність ілюструє лише один із полюсів цієї шкали, позначаючи динамічне збільшення параметрів чи ознак об’єкта, а отже, лише один із аспектів зміни міри і ступеня вияву ознаки, процесу або дії відносно певної нейтральної точки. Крім того, принципова відмінність між градуальністю та ауґментативністю полягає в самій сутності процесу градуювання, який визначається як поступове нарощення / зменшення градуйованих величин, ступенів якості Функціонування ж ауґментативності не обмежено поступовим (ступеневим) підсиленням певної характеристики об’єкта, адже можливе й стрибкоподібне (раптове) збільшення. Наприклад, to balloon – to increase rapidly


in amount; escalation – increase, especially at a fast rate that causes problems; або ж фраземне вираження раптовості (a sudden increase, to rise dramatically) тощо.

У перспективі логічним видається деталізоване дослідження формальних виразників описаних категорій в англійській мові, інвентаризація цих засобів мовної об’єктивації збільшуваності та їх ієрархічне впорядкування відповідно до принципів функціональної моделі опису мови.


1. Аристотель. Категории // Аристотель. Сочинения в 4-х томах. – М.: Мысль, 1976. – Т. 2. – С. 51– 90.

2. Банина Н. В. Лексико-семантические группы глаголов “увеличения” и “уменьшения” в современном английском языке: Автореф. дис... канд. филолог. наук. – Калинин, 1974. – 24 с.

3. Карбелашвили С. О. Категории аугментативности и диминутивности в современном немецком языке (словообразовательный аспект): Автореф. дис… д-ра филол. наук. – Тбилиси, 1994. – 47 с.

4. Киклевич А. К. Язык и логика. Лингвистические проблемы квантификации. – München: Otto Sagner Verlag, 1998. – 302 S.

5. Колесникова С. М. Семантика градуальности и способы ее выражения в современном русском языке. – М.: Московский пед. ун-т, 1998. – 180 с.

6. Помірко Р. С. Демінутивність / аугментативність як засіб експресивності іспанської мови // Іноземна філологія. – 1987. – Вип. 88. – С. 101 – 107

7. Раскалей Н. В. Средства языковой номинации функционально-семантической категории увеличительности в современном английском языке: Дис... канд. филолог. наук. – К., 1985. – 190 с.

8. Сэпир Э. Градуирование // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. XVI: Лингвистическая прагматика. – М.: Прогресс, 1985. – С. 43 – 78;

9. Тураева З. Я., Биренбаум Я. Г. Некоторые особенности категории количества (на материале английского языка) // Вопросы языкознания. – 1985. – № 4. – С. 122 – 130.

10. Туранский И. И. Семантическая категория интенсивности в английском языке. – М.: Высшая школа, 1990. – 174 с.

11. Шейгал Е. И. О соотношении категорий интенсивности и экспрессивности // Экспрессивность на разных уровнях языка: Межвуз. сб. науч. тр. – Новосибирск: Новосиб. гос. ун-т, 1984. – С. 60 – 65.


12. Cruse A. D. Meaning in Language: An Introduction to Semantics and Pragmatics. – Oxford: Oxford University Press, 2000. – 424 p.

13. Kennedy C., McNally L. Scale Structure, Degree Modification, and the Semantics of Gradable Predicates // Language. – Jun 2005. – Vol. 81, Issue 2. – P. 345-381.

Светлана Ивашкив-Когут. Аугментативность в

системе категорий языка. В статье рассматривается взаимо-связь аугментативности с другими языковыми категориями, в частности количеством, качеством, компаративностью, изменением, градуальностью и интенсивностью. Выделяется ряд интегральных характеристик аугментативности, среди которых квантитативно-квалитативная определенность, соотнесение с точкой отсчета, скалярная организация и динамика на шкале в сторону увеличения и др.

Ключевые слова: аугментативность, количество, качество, компаративность, изменение, градуальность, интенсивность.

Svitlana Ivashkiv-Kohut. Augmentativity in the system of

language categories. The article explores interrelation of augmentativity with other language categories, e.g. quantity, quality, comparativeness, change, graduality and intensification. The author singles out a number of integral features of augmentativity, i.e. quantitative-qualitative essence, reference to the neutral point, scalar organization and dynamics on the scale in the direction of increase, etc.

Keywords: augmentativity, quantity, quality, comparativeness, change, graduality, intensification.

УДК 811.111’37’367.7

І – 24

Світлана ІВАШКІВ-КОГУТ

АУҐМЕНТАТИВНІСТЬ У СИСТЕМІ КАТЕГОРІЙ МОВИ

У статті розглянуто взаємозв’язок ауґментативності з іншими мовними категоріями, зокрема кількістю, якістю, компаративністю, зміною, градуальністю та інтенсивністю. Виділено низку інтегральних характеристик ауґментативності, серед яких квантитативно-квалітативна окресленість, співвіднесеність із точкою відліку, скалярна організація та динаміка на шкалі у напрямку збільшення тощо.

Ключові слова: ауґментативність, кількість, якість, компаративність, зміна, градуальність, інтенсивність.

Ауґментативність – функціонально-семантична категорія,

засоби вираження якої об’єднуються навколо семантики нарощення параметрів чи якісних характеристик певного об’єкта. Категорія ауґментативності в англійській мові досі не була предметом цілісного наукового розгляду в функціональній перспективі, тобто все ще не з’ясованим залишається вичерпний інвентар різнорівневих засобів мовної актуалізації цього значення. У наукових дослідженнях Р. Помірка [6], С. Карбелашвілі [3] висвітлено лише окремі аспекти збільшуваності, зокрема її словотвірний потенціал і конотативне навантаження, у дисертаційних працях Н. Баніної [2]. Н. Раскалей [7] аналізується група дієслівних лексем із зазначеною семантикою.

Докладного розгляду потребують і деякі теоретичні питання, пов’язані з категорією ауґментативності. Мета статті полягає у дослідженні тісного зв’язку ауґментативності з іншими мовними категоріями, серед яких категорії кількості, якості, міри, зміни, градуальності та інтенсивності. Такий підхід © Івашків Світлана, 2009


вважаємо доцільним на сучасному етапі розвитку мовознавства, адже одним з його актуальних завдань є “перехід від опису відношень між окремими знаками всередині мовних парадигм […] до опису відношень між парадигмами, а саме – відношень між мікропарадигмами всередині мезопарадигм, між мезопарадигмами всередині макропарадигм і т. д., тобто до опису відношень між відношеннями” [4, 68].

Універсальні категоріальні смисли кількісності та якісності варто інтерпретувати з урахуванням їхньої двоплановості, адже у мові вони, як і інші категорії, функціонують на поняттєвому та формальному рівнях. Зазначені категорії відображають ситуації, коли кількісні зміни можуть акумулюватися в рамках однієї якості та призводити або не призводити до її зміни. Саме в цьому й полягає головна специфіка концептів кількісності та якісності – якість не пізнавана без кількості і навпаки.

Виходячи з останніх досліджень квантитативності, можна виокремити щонайменше п’ять ключових семантичних характеристик кількості. Першу особливість дослідники називають онтологічною тріадою, оскільки “вона торкається основних категорій, які виділяються у складній структурі буття, – предметів, процесів та ознак” [9, 122]. Члени цієї опозиції номінуються, відповідно, “предметокількістю”, “процесокількістю” та “ознакокількістю”. Зрозуміло, що зміст першого поняття стосується квантифікації предметів, їхніх частин чи недискретних матеріалів, другого – різноманітних аспектів перебігу процесів (кратність, тривалість, безперервність тощо), а третього – міри інтенсивності предметної чи процесуальної якості. На прикладі ознакокількості вкотре простежуємо взаємну зумовленість кількості та якості.

Другою особливістю кількості слід уважати згадуване ще Аристотелем розмежування дискретності (розчленованості) та недискретності (нерозчленованості). Дискретна кількість визначається обрахунками, недискретна – шляхом вимірювання. Останньому аспекту кількості присвячено спеціальні дослідження, в яких термін “недискретна кількість”, услід за Аристотелем, ототожнюється з терміном “величина”.


Суть іншого невід’ємного параметра кількості полягає в опозиції кардинальності й ординальності, яка передусім характерна для числівників. Саме цю частину мови мовознавці одностайно називають граматичним ядром функціонально-семантичного поля кількості в будь-якій мові.

Четверта риса кількості розмежовує зовнішню квантитативність, коли рахуються самі предмети, та внутрішню, коли обраховуються їхні частини. Яскравим прикладом цієї ознаки кількості можна назвати загальновідому особливість англійської мови, суть якої полягає в тому, що збірні іменники на позначення осіб (напр., government, staff, team, family, audience, committee, company, firm тощо) у реченні корелюють із дієсловом як у формі однини, так і множини. Отож, вказані іменники з дієсловом в однині ілюструють зовнішню кількість, а в множині – внутрішню.

П’ятим виміром кількості слід уважати протиставлення визначеної квантитативної окресленості та невизначеної. У проекції на ці аспекти кількісності розрізняють точну та апроксимативну ауґментативність, яка простежується на усіх рівнях вираження.

Категорія ауґментативності тісно взаємодіє і з категорією компаративності (ступеня, міри). У семантиці компаративності на перший план висувається ідея порівняння – якісного, кількісного, часового чи просторового зіставлення принаймні двох предметів між собою або ж одного предмета із самим собою у різних обставинах. Інтегральні характеристики компаративності у мові закріплені у вигляді ступенів порівняння та порівняльних конструкцій, які складають ядро універсальної функціонально-семантичної категорії компаративності. Крім того, важливими для категорії компаративності є об’єктивні показники кількості ознаки: висока – низька інтенсивність, надлишковість – достатність – недостатність і тощо. Цей набір інтегральних семантичних ознак компаративності характерний і для ауґментативності, адже аналогічно розмежовуємо ауґментативи з повною і частковою, достатньою і надлишковою реалізацією семантики збільшуваності.

Ауґментативність характеризується прямим відношенням до категорії зміни. В основі цієї семантичної категорії лежить


філософське поняття руху, який у широкому трактуванні відображає будь-які зміни в природі та суспільстві. За Аристотелем, існує шість видів руху: поява, зникнення, збільшення, зменшення, перетворення і переміщення [1, 88 – 90]. Перераховані вияви руху утворюють семантичні опозиції, адже появі протиставляється зникнення, збільшенню – зменшення, переміщенню по вертикалі – переміщення по горизонталі тощо. Для перетворення важко віднайти опозиційний корелят, бо завдяки своїй комплексній структурі воно семантично зіставляється з іншими п’ятьма видозмінами руху. Так, поява або зникнення якоїсь властивості часто випливає з перетворення одного аспекту цієї характеристики в інший. Збільшення та зменшення можна, відповідно, розуміти як процес перетворення меншої кількості у більшу або навпаки. Переміщення, окрім вертикального та горизонтального вимірів, стосується й поняття шкали, динаміка якої фіксує перетворення одного стану об’єкта чи його властивості в якісно інший.

У проекції на властивості предметів такий рух відображає якісні або кількісні зміни, тобто стрибок між певною початковою характеристикою об’єкта та його іншою, відмінною від початкової, характеристикою. Саме динамічність як невід’ємна ознака зумовлює багатовимірність категорії зміни, одним із аспектів якої є її онтологічний зв’язок із часом. Темпоральний контекст зміни, фіксуючи її динаміку відносно вектора часу, укладає впорядковану в часі послідовність станів, які змінюють один одного. Безперечно, темпоральна референція характерна і для категорії ауґментативності, однак тут вона зазвичай імпліцитна.

Типова ситуація зміни передбачає два види станів, визначення яких зумовлюється результатом цього процесу. Так, якщо в результаті зміни зберігається тотожність предмета самому собі, то йдеться про перехід з одного стану об’єкта в інший. Якщо ж вказуються темпоральні стадії розвитку певного об’єкта, а конкретна тотожність зникає, відбувається перетворення одного об’єкта в інший. І зміна-перехід, і зміна-перетворення можуть визначатися внутрішніми та зовнішніми чинниками. Іншими словами, в певних випадках зміна немов генерується в собі, безвідносно до будь-яких процесів, які


можуть її спричинити, а інколи зазнає впливу зовнішніх факторів. Початковий та кінцевий етапи зміни повною мірою відповідають таким самим етапам у категорії ауґментативності. Закономірно, що в цій категорії не менш важливу роль відіграють каузація та каузатори, адже значна частка ауґментативів ілюструє збільшуваність, зумовлену не самим об’єктом, а зовнішніми чинниками.

Як і будь-яка поняттєва категорія, категорія зміни має розгалужену систему засобів вираження на всіх мовних рівнях. Ці засоби організовані за принципами польового структурування лексичних одиниць, тобто зі своїми ядром, центром та периферією. Семантичне поле зміни належить до числа процесуальних полів, а тому центральну позицію в ньому як за кількістю, так і за структурним потенціалом займають дієслова. Вербоцентрична модель семантичного поля зміни є ще однією рисою, яка споріднює його з ауґментативністю, в якій навколо дієслова зосереджуються всі інші різнорівневі засоби актуалізації цього значення.

Ауґментативність безпосередньо пов’язана і з категорією градуальності. Градуювання належить до семантичних констант, оскільки є мовним втіленням якісної зміни, що піддається кількісному осмисленню. Цей феномен знаходить вияв у фонетичному (градуальність звуків), граматичному (градуальні зв’язки в морфології, дериватології тощо) та, безперечно, лексико-фразеологічному вимірах будь-якої мови. У рамках останнього комплексу мовних одиниць застосування критерію градуальності особливо доцільне, наприклад, при аналізі квалітативних характеристик окремих лексико-семантичних груп прикметників, дієслів, іменників та прислівників, виявленні конституентів та конструюванні функціонально-семантичних полів, дослідженні антонімічних кореляцій та синтагматичних відношень у синонімічних рядах.

Про градуальність як мовну універсалію йдеться в багатьох наукових працях. Так, ця проблема знайшла своє відображення в “семантичному дослідженні” Е. Сепіра, у якому вчений окреслив ключові поняття градуальності – шкала, точка відліку, норма тощо. На думку мовознавця, “кожна злічувана річ, чи-то предмет (наприклад, дім), чи дія (наприклад, бігти),


якість предмета (наприклад, червоний) чи якість дії (наприклад, граціозно) за своєю природою піддається градуюванню” [8, 45].

Своєрідним продовженням головної ідеї Е. Сепіра є дослідження градуальності, яке провели К. Кеннеді та Л. Макнеллі. Стрижнева ідея концепції авторів є повторенням думки про універсальність градуювання. З точки зору К. Кеннеді та Л. Макнеллі, діапазон градуальності надзвичайно широкий, оскільки вона – “фундаментально важлива семантична властивість, чий вплив виходить далеко за межі прикметників чи інших лексичних категорій” [13, 348].

Взявши за основу концепцію Е. Сепіра та функціональний підхід до вивчення мовних одиниць О. Бондарка, С. Колесникова ретельно розробила своє розуміння градуальності. Погоджуючись із Е. Сепіром, дослідниця зауважує, що більшість слів може вступати в градаційні відношення й виражати градуювання значення. Однак, якщо Е. Сепір зосередився переважно на розробці типів градуювання (серед них – логічне, психологічне та лінгвістичне), понятті шкали та її видів, то С. Колесникова глибше аналізує семантичну сутність градуальності й доводить, що вона (градуальність) все ж може вважатися повноцінною функціонально-семантичною категорією, адже в мові існує складна система різнорівневих засобів вираження цього значення (словотвірні, морфологічні, лексичні, синтаксичні), які організовані за “польовим” принципом.

С. Колесникова вводить деякі нові та уточнює низку вже загальноприйнятих термінів, якими оперує градуальність. Зокрема, дослідниця розмежовує градуатори, градосеми та градотативи [5, 8]. На її думку, термін градуатор двозначний, адже позначає, по-перше, загальне поняття, через яке здійснюється перехід від однієї ознаки до іншої (йдеться про метаслова “більш ніж / менше ніж”). По-друге, градуаторами слід уважати діапазон спеціальних засобів, з допомогою яких у мові об’єктивується підвищений або знижений ступінь вияву ознаки (сюди належать афікси, різноманітні лексичні засоби тощо). У своєму останньому значенні градуатор прирівнюється до градосеми, під якою розуміють будь-який крок у напрямку зростання або спадання на шкалі градацій. Градотатив у теорії


С. Колесникової – “мовна маніфестація, що співвідноситься з нейтральною точкою (нормою) на шкалі градацій, яка відображає дії градуаторів і є результатом градуювання” [5, 8].

Неоднозначна лінгвістична інтерпретація категорії ауґментативності зумовлює потребу у встановленні її взаємозв’язків і з такими феноменами мови, як інтенсивність та експресивність. Останні два терміни, незважаючи на широке висвітлення у мовознавчих дослідженнях, і досі викликають наукові дискусії. У літературі на задану тематику сформувалося два основні підходи до трактування зазначених понять. Одні науковці розглядають експресивність та інтенсивність (тут радше йдеться про інтенсифікацію) у рамках стилістики, часто прирівнюючи їх. Як зазначає О. Шейгал, таке ототожнення експресивності та інтенсивності не зовсім коректне, адже між ними існують не інклюзивні, а причинно-наслідкові зв’язки (тобто не “інтенсивність – складова експресивності”, а “інтенсивність призводить до експресивності”) [11, 61]. Іншими словами, інтенсивність постає як невід’ємна характеристика експресивності, адже експресія у будь-якому випадку передбачає виділення на фоні нейтрального мовного тла.

Інші вчені вважають інтенсивність мовною маніфестацією експресивності та наголошують на статусі інтенсивності як універсальної поняттєвої та семантичної категорії. Автор монографії на тему актуалізації інтенсивності засобами англійської мови І. Туранський акцентує на дещо іншому аспекті інтенсивності, стверджуючи, що в її основу покладені поняття градації у широкому розумінні цього слова [10, 7]. Як бачимо, останнє наведене визначення інтенсивності вносить ще більшу суперечливість у її трактування, адже подається через не менш складне поняття – градуальність. Очевидно, своїм твердженням І. Туранський допускає, що ці два терміни позначають споріднені мовні явища, оскільки в кожному випадку йдеться про інваріантне підсилення тієї ж самої властивості об’єкта чи, за А. Крузом, “тієї ж самої площини семантики якості” [12, 49]. Виходячи із типових критеріїв функціонування інтенсивності та градуальності, можна зробити висновок, що їхніми інтегральними рисами слугують шкала, на якій фіксуються кількісно-якісні зміни стану об’єкта, а також одиниці


вимірювання цих змін: інтенсеми у термінології І. Туранського та градосеми – у С. Колесникової .

Отож, треба зауважити, що відношення ауґментативності та категорій кількості, якості, компаративності, зміни, градуальності та інтенсивності значною мірою базуються на родо-видових зв’язках. Очевидно, найширшою семантикою наділені категорії кількості та зміни, складаючи дві найважливіші риси ауґментативності – яскраво виражену квантитативну окресленість та фіксацію кількісних змін стану об’єкта в напрямі збільшення його параметрів чи якісних характеристик. Діапазон зазначеної семантики надзвичайно широкий, адже лінгвальне вираження зміни стосується будь-якого якісно нового стану об’єкта у певний проміжок часу. Безсумнівною є спорідненість ауґментативності з категорією компаративності, оскільки для обох явищ характерним є зіставлення із певною точкою відліку та порівняння кількісно-якісних змін об’єкта відносно неї. Цієї нейтральної точки стосується й категорія інтенсивності, однак, на відміну від компаративності, її суть полягає вже не в порівнянні, а підсиленні характеристик об’єкта.

Ауґментативність, яку визначаємо як нарощення міри якості, ступеня чи дії відносно норми, тісно пов’язана і з градуальністю, хоча різниця між цими двома явищами мови доволі очевидна. Тоді, як сфера функціонування градуальності охоплює передовсім усю градаційну шкалу, вимагаючи рівноцінного вивчення елементів мови як із семантикою збільшуваності, так і зменшуваності, ауґментативність ілюструє лише один із полюсів цієї шкали, позначаючи динамічне збільшення параметрів чи ознак об’єкта, а отже, лише один із аспектів зміни міри і ступеня вияву ознаки, процесу або дії відносно певної нейтральної точки. Крім того, принципова відмінність між градуальністю та ауґментативністю полягає в самій сутності процесу градуювання, який визначається як поступове нарощення / зменшення градуйованих величин, ступенів якості Функціонування ж ауґментативності не обмежено поступовим (ступеневим) підсиленням певної характеристики об’єкта, адже можливе й стрибкоподібне (раптове) збільшення. Наприклад, to balloon – to increase rapidly


in amount; escalation – increase, especially at a fast rate that causes problems; або ж фраземне вираження раптовості (a sudden increase, to rise dramatically) тощо.

У перспективі логічним видається деталізоване дослідження формальних виразників описаних категорій в англійській мові, інвентаризація цих засобів мовної об’єктивації збільшуваності та їх ієрархічне впорядкування відповідно до принципів функціональної моделі опису мови.


1. Аристотель. Категории // Аристотель. Сочинения в 4-х томах. – М.: Мысль, 1976. – Т. 2. – С. 51– 90.

2. Банина Н. В. Лексико-семантические группы глаголов “увеличения” и “уменьшения” в современном английском языке: Автореф. дис... канд. филолог. наук. – Калинин, 1974. – 24 с.

3. Карбелашвили С. О. Категории аугментативности и диминутивности в современном немецком языке (словообразовательный аспект): Автореф. дис… д-ра филол. наук. – Тбилиси, 1994. – 47 с.

4. Киклевич А. К. Язык и логика. Лингвистические проблемы квантификации. – München: Otto Sagner Verlag, 1998. – 302 S.

5. Колесникова С. М. Семантика градуальности и способы ее выражения в современном русском языке. – М.: Московский пед. ун-т, 1998. – 180 с.

6. Помірко Р. С. Демінутивність / аугментативність як засіб експресивності іспанської мови // Іноземна філологія. – 1987. – Вип. 88. – С. 101 – 107

7. Раскалей Н. В. Средства языковой номинации функционально-семантической категории увеличительности в современном английском языке: Дис... канд. филолог. наук. – К., 1985. – 190 с.

8. Сэпир Э. Градуирование // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. XVI: Лингвистическая прагматика. – М.: Прогресс, 1985. – С. 43 – 78;

9. Тураева З. Я., Биренбаум Я. Г. Некоторые особенности категории количества (на материале английского языка) // Вопросы языкознания. – 1985. – № 4. – С. 122 – 130.

10. Туранский И. И. Семантическая категория интенсивности в английском языке. – М.: Высшая школа, 1990. – 174 с.

11. Шейгал Е. И. О соотношении категорий интенсивности и экспрессивности // Экспрессивность на разных уровнях языка: Межвуз. сб. науч. тр. – Новосибирск: Новосиб. гос. ун-т, 1984. – С. 60 – 65.


12. Cruse A. D. Meaning in Language: An Introduction to Semantics and Pragmatics. – Oxford: Oxford University Press, 2000. – 424 p.

13. Kennedy C., McNally L. Scale Structure, Degree Modification, and the Semantics of Gradable Predicates // Language. – Jun 2005. – Vol. 81, Issue 2. – P. 345-381.

Светлана Ивашкив-Когут. Аугментативность в

системе категорий языка. В статье рассматривается взаимо-связь аугментативности с другими языковыми категориями, в частности количеством, качеством, компаративностью, изменением, градуальностью и интенсивностью. Выделяется ряд интегральных характеристик аугментативности, среди которых квантитативно-квалитативная определенность, соотнесение с точкой отсчета, скалярная организация и динамика на шкале в сторону увеличения и др.

Ключевые слова: аугментативность, количество, качество, компаративность, изменение, градуальность, интенсивность.

Svitlana Ivashkiv-Kohut. Augmentativity in the system of

language categories. The article explores interrelation of augmentativity with other language categories, e.g. quantity, quality, comparativeness, change, graduality and intensification. The author singles out a number of integral features of augmentativity, i.e. quantitative-qualitative essence, reference to the neutral point, scalar organization and dynamics on the scale in the direction of increase, etc.

Keywords: augmentativity, quantity, quality, comparativeness, change, graduality, intensification.

Documents

УДК 883.3(09)”20” Ірина ДМИТРІВ У статті досліджуються ...dspu.edu.ua/ddpu/biblioteka/chutach/fnv/problemy... · таємниця, завдяки