67У БороТЬБІ За СИНа

надійшло попередження, щоб мені квитка не давати? Але я ввечері все-таки сіла, здається, на солiкамський поїзд — я вже не прига-дую як, і дісталася до Чусової, а потiм і до Кучина доїхала. Також уже не пригадую, як я туди добиралась, — мабуть, брала таксi.

У Кучині я побачила, що там усе переобладнано. Коли я їзди-ла туди в 1977–78 роках, там був звичайний табiр, а зараз ззовні він був такий гарний, що й на  табiр не  схожий. Стоїть паркан, за  ним розкішний двоповерховий будинок. Я  заходжу туди — килими, чистота… І оця зграя, ця банда, цей нацмен — пiдкажiть його прiзвище… Капiтан… Вiн, здається, помер…В. В. овсiєнко: Долматов?Н. М. Марченко: Долматов, Долматов. Ох, яка гидота, який вiн хам, як вiн зi мною розмовляв! Потiм викликали, бо я стала наполя-гати, лiкаря Пчельнiкова. (Його прізвище Валера мені потiм ска-зав, коли його знову привезли в Перм. Уже по дорозi, коли його везли на смерть, тодi я дiзналася від Валери, що це Пчельнiков). Як огидно вiн зо мною розмовляв! Я сказала йому:

— Ви не лiкар!— А кто же я, по-вашему?— У нього нефрит, вiн по дорозi гине, вiн помирає! У вас хоч

вода там є?— Есть кружка, ведро.— Йому треба намочувати простирадло, щоб обгортатися! Йому

треба пiсля дороги прийняти…Я вже не пам’ятаю, що я говорила йому, але я його усовiщала,

як могла.— А мне не обязательно знать, что такое нефрит!От і вся розмова. Я йому щось тверджу про совiсть, про обов’язок

лiкаря — я вже не пригадую — а він просто посміхається мені в лице. Я була така збуджена, кричала цьому Долматову:

— Дайте менi побачення! Дайте на 20 хвилин побачити його через скло! Я у вас не прошу нiчого бiльше!

Потiм стала тицяти цьому лiкарю смородину. У  мене завжди брали сушену смородину, шипшину. Стала йому тицяти в  руки, а вiн вiдмахується, не хоче нiчого брати: «Не положено!».

Потiм Долматов при менi знiмає трубку, кудись видзвонює (але все-таки видзвонює, бо я чула гудок, а потiм вiдповiдь):

— Ну да, вот, вот, приехала, приехала. Ну так что — давать свидание?

68 НІНа МарчеНко

А там, мабуть:— Ни в коем случае!І вiн:— Не разрешают.Такий задоволений, наче його озолотили. Я  думаю: будьте

ви проклятi, гади ви проклятi, ви ж замучили мого сина!Але найголовнiше, що все в них було так: розкішний холл, де вiн

зо мною розмовляє, а вiкно — таке якесь задрапiроване, що не видно, що там робиться за вікном. Але потiм, коли мене виводили, я в якусь шпариночку подивилася — а там дротiв! А там самi бараки й дроти! Але тут, де «для посетителей», все замасковане.В. В. овсiєнко: То це було в тому будинку, що на суворому режимi? Так-так, я знаю той двоповерховий будинок.Н. М. Марченко: Це там, де пiд’їжджає транспорт, автобуси, ось там і стоїть цей будинок, комфортабельний, просто як готель.В. В. овсiєнко: Так-так, я знаю цей будинок. Ми ж, особливий ре-жим, були трохи далі.Н. М. Марченко: Але це  ж, видно, було управлiння 36-го, вони ж розпоряджалися i тими, й тими…В. В. овсiєнко: Так-так, то один табір на вiддiлення — суворого й особливого режимів. Н. М. Марченко: Ну отак. І я побачила там оцi дроти. Боже, моє дитя після стiлькох мук потрапляє туди з оцим бидлом! Якщо воно зі мною он як говорить, то що ж вони витворяють iз ним?!

Я тоді відразу кинулася до Москви, в медуправлiння… Нi, спо-чатку в Перм повернулася, знову до цiєї Манаєвої, прошу її, щоб вона втрутилась. Вона: «Да-да-да, идемте в медуправление».

Ми разом пішли в медуправлiння, з кимось там говорили. — Да-да-да, мы дадим ему медицинскую помощь, мы дадим.А потiм я подумала: ні, вас мало, я поїду в Москву. Поїхала

в Москву в медуправлiння, мене там хтось прийняв. Я кажу, що менi треба до генерала Романова, начальника медуправлiння МВС.

— Нет-нет, если я  с Вами побеседовал, Романову уже не положено.

До Романова потрібно пройти ще якiсь двi iнстанцiї — як же це зробити?

— В месяц одна инстанция.Значить, я  буду чекати три мiсяцi, поки потраплю до Рома-

нова. А вiд Романова менi вже було кiлька вiдповiдей: «Такой

69У БороТЬБІ За СИНа

не поступал». Словом, заперечення, що поки що медуправлiння до цього непричетне, бо вони не знають, де перебуває мiй син.

Я пишу заяви і телеграмами на iм’я Черненка, який тодi був генеральним секретарем ЦК  КПРС, i  Щолокову  — міністрові внутрішніх справ, i в медуправлiння Романову: прошу втрутитися, син у критичному станi, прошу перевести його в Ленiнградську тюремну лiкарню iменi Гааза. Тоді я сподівалася, що там дiйсно його підлiкують.

Потім я поїхала в ГУЛАГ у Пермi (тепер вiн уже не ГУЛАГ називається, а  «областное управление мест заключения»). Мо-талася туди-сюди, з Москви до Пермі, і нарешті в Пермі менi відповіли:

— Ну что же, Вашей просьбе освободить по состоянию здоро-вья отказано, но вторую Вашу просьбу удовлетворили — мы его переведем в Ленинградскую тюремную больницу.

Думаю: вже легше. І питаю: — А коли?— Ну, может, сегодня, а может, завтра.Я  весь час крутилася там. Уже не  пам’ятаю, з  яких кана-

лів, але я дізналася, що от сьогоднi його повезуть… А, згадала! Я зустрiлася з двома кагебiстами, запитую:

— Коли?Здається, один сказав, що о першiй годинi.— О, то i я цим лiтаком полечу!— Нет-нет-нет! Там мест нет, уже все места забронированы,

нет! А зачем Вам? Вы езжайте в Киев. Зачем Вам ехать?Думаю: ти  менi будеш пiдказувати, що  менi робити! Я  в

аеропорт. І може, я була б із ним в одному лiтаку полетiла, але вони навколо мене кружляли, i менi не дiсталося квитка. Я взяла квиток на найближчий літак до Ленiнграда — не знаю, чи через кiлька годин, чи на другий день, забула.

Прилетiла до Ленінграда. Прилетiла вночi i стала шукати, де ж ця лiкарня iменi Гааза. І тут я потрапила в цiкаву ситуацiю — про-сто для роману! Я прилетiла в аеропорт, було вже пiзно, година де-сята. Стоїть цей павiльйончик довiдкового бюро. Нiде нiкого немає, а в довiдковому бюро свiтиться. Я пiдходжу. Сидить молодий хло-пець, «веселый такой, очень компанейский, коммуникабельный».

Я кажу:— Вы меня простите, мне нужно найти вот такую больницу.

70 НІНа МарчеНко

— Да без проблем! Вот Вы там и там пройдете!— Ви знаєте, вже нiч. Чи Ви менi не пiдкажете, в якому готелi

найкраще зупинитися, щоб я могла бути ближче до лікарні?— Да, скажу. Вы  знаете, я  заканчиваю работу и  я Вас

проведу.Вiн ще трохи покрутився, кудись пiшов, кудись подзвонив.— Вы постойте здесь, постойте.Я його чекала години пiвтори. Годині об одинадцятій вiн мене

забрав i привiв у непоганий готель. З кимось переговорив i каже мені:

— Нужно 25 рублей на взятку.— Ой, це так багато, це ж такі великi грошi! Але гаразд.Даю йому 25 карбованців.— Это не мне, это вот этой девушке. У Вас будет отдельная

комната.Вони поселили мене на другому поверсi. Дуже гарна кiмната,

комфорт. А пiд вiкном — величезний такий дашок, наче солярiй, щоб можна було звідти спостерігати за мною — чи не пiдриваю Ленiнград?

Той хлопець менi розповів, як знайти лікарню. Це по Невсько-му проспекту, кiнотеатр якийсь назав, потiм пiдете на отакий про-вулочок, потiм вийдете. Я на другий день пiшла, але дуже довго блукала в пошуках лікарні, бо він мене спеціально заплутав.

Отже, я  на  тиждень забронювала мiсце в  готелі й  потьопа-ла шукати лікарню. Обходила весь Невський проспект — нiхто не  знає. Побувала біля церкви  — там великий кафедральний собор Олександра Невського — питала й там, але нiхто не знає. Потiм випадково натрапила на якусь жiнку — виявляється, я піш-ла не в той бiк, потрібно туди й туди. І десь пiд кiнець дня я таки знайшла ту тюремну лiкарню. Ой, якi страждання!В. В. овсiєнко: А де ж та лікарня в Ленiнградi? Менi здавалось, що вона десь під Ленінградом. Н. М. Марченко: Нi-нi-нi, в Ленiнградi, на Невському проспекті. Потрібно вийти на  станцiї метро «Олександра Невського», по-тім вийти на Боткiнський провулок — я вже згодом там стежку протоптала, то знала. Недалеко від лікарні стоїть кафедральний собор Олександра Невського, великий такий, і старе кладовище з древніми пам’ятниками. То було кладовище для аристократiв. Я було як вийду, то сяду й дивлюся на кладовище, на церкву.

71У БороТЬБІ За СИНа

Але я  до  чого кажу? Оцей мій опiкун із  довідкового бюро став до мене дуже часто прибiгати, зображати менi Брежнєва, за-кладаючи язик за зуби, «чтобы мне было весело, чтобы мне было хорошо». А я дивлюся на нього й думаю: «Коли ти пiдеш? Що ти хочеш? Що ти хочеш вiд мене?».

Але й це ще не все. Минає десь пiвроку (ми жили вже тут, у цiй квартирi на  Челябінській), і  я чи  Василь вмикаємо телевiзор, а  там Ленiнградська телестудiя показує цього молодика, i  вiн «клеймит позором диссидентов»:

— Это продажные подонки!Вiн, мовляв, був зв’язаний із ними, починаючи з 70-х років.

Він розповiдає, з ким зустрічався, як їздив iз Сахаровим до Мо-скви. Словом, розкриває всю їхню «подноготную», обзиваючи їх останнiми словами:

— Я понял, что это мерзавцы, которым не нужна Родина!Ви уявляєте, я бачу по телевізору людину з довідкової кабін-

ки, що опікала мене в незнайомому Ленінграді. Це ж треба було посадити його там, щоб на мене чекав. Ну яка робота!А. П. Кислiй: Вони все правильно розрахували: якщо всюди все за-чинено, то людина йтиме туди, де свiтиться…Н. М. Марченко: Так. Але для чого я їм була потрiбна? Та вже ж зни-щують Валеру, уже ж знищують — ну що ви ще вiд мене хочете?А. П. Кислiй: Щоб не було зайвих зустрiчей із кимось iншим, щоб Ви, не дай Боже…Н. М. Марченко: Нi, Толику, це не пояснюється. Все, що вони роби-ли, це не пояснюється нiчим… Це така диявольська машина була заведена. От  диявол вселяється в  людей, щоб тiльки крутити, крутити i всяку гидоту робити.

Там, у  Ленiнградськiй тюремнiй лiкарнi, менi 2 жовтня дали побачення з  Валерою. А 7-го чи 5-го вiн помер. Тоді я  йому ще сказала:

— Уже є вказiвка Романова, щоб тебе звiльнити за  станом здоров’я. «Актировать по состоянию здоровья».

— Оце вони можуть зробити, — була його відповідь.До Романова я, звичайно, таки добилася. Їздила в Москву. Вiн

сидiв у своєму кабінеті, обкладений паперами Валерiя Марченка. Я бачила ті папери: Марченко, Марченко, Марченко. Він хотів показати мені таким чином, що взяв до уваги мої прохання.

— Все в порядке, едьте, его актируют по состоянию здоровья.

72 НІНа МарчеНко

Я зазирнула в папери, а вiн отак — раз! — i перегорнув. Бiля нього сидiло повно його помiчникiв. Один полковник каже:

— Проведите.Я почала дякувати йому, а вiн:— Он актирован, едьте в Пермь, а потом в Ленинграде за-

бирайте его. Он актирован, это я вам говорю.— Так ви менi дайте якийсь документ чи що?— Нет-нет, там все известно, едьте, он актирован.Оце така була вiдповiдь генерала, начальника медуправлiння

МВС.Я  їду. У мене серце заходиться, я ще й Аллi подзвонила i,

по-моєму, Славi Ґлузману, говорила їм, що все в порядку. Алла не повірила: «Щось тут не те. Не дали нiякого папiрця: “Едьте, он уже актирован”»…

Я приїжджаю в Ленінград, а там ніхто нiчого не знає.— И знать не знаем, и никаких указаний нам не было.— Ну як же, я була в Романова. — Нам ничего неизвестно, идите.Я кинулася в КДБ. А до мене приставили молоденького лей-

тенанта, щоб вiн пiдтримував зi мною зв’язок. То він зробив мені зауваження:

— Вот видите, в Перми вам пошли навстречу, а Вы тут же кле-вещете, Вы тут же дали ложную информацию за рубеж.

— Я нiчого не давала.— Значит, вы  друзей информировали, а  друзья передавали

за рубеж… Нина Михайловна, мы будем с Вами ссориться: ни од-ного свидания с  сыном Вам не  дадут, потому что вы  подвели Пермское управление, а теперь и нас можете подвести. Нет-нет, дадим, только если будете молчать.

— Буду молчать, буду молчать, дайте мне свидание!Клянуся йому, що буду мовчати, i тут же розповідаю про все

по телефону Славi, Ірині (дружині Семена Ґлузмана — В.О.), Аллi. Хоч, нi, не так було. Я сказала лейтенантові:

— Ни за что никому ничего не расскажу.— Дайте честное слово.— Даю честное слово — говорить не буду.Коли приходжу в готель, мені дзвонить Слава, бо я дала йому

свій телефон.— Нина Михайловна, как дела?

73У БороТЬБІ За СИНа

— Слава, ничего не буду говорить.— Скажите, как дела!— Слава, нiчого не буду казати. — Вам запретили?Я мовчу.— Вам запретили?— Так.І вже пiшов «голос»: «запрещают говорить», «в тяжелом состо-

янии». А лейтенант знову менi:— Вы опять сказали. — Я нiчого не говорила! Я вас прошу, дайте менi побачення.Вони зволікали до другого числа, не давали менi побачення.

Надійшла вказiвка: 23 чи 24 жовтня «актировать по состоянию здоровья». Я вже планувала, як буду везти його додому. Ой… І все. Дотягнули.

А тоді я ніяк не могла потрапити на прийом у КДБ. Все про-сила про сприяння цього лейтенантика, а потiм перестала просити й сама увiрвалась у Ленінградське КДБ з криком:

— Мені до начальника КДБ, до начальника КДБ! Прошу, не-хай прийме!

Мене впустили, заходжу в кабінет, їх четверо сидить. Сидить начальник КДБ, морда такого махрового чекiста:

— Что вы к нам с претензиями? Едьте на Украину, в Киев едьте, а  то, видите ли, они там будут хорошие, они там будут дисциплинированные, а  мы тут их  грехи должны расхлебывать! Только они распоряжаются — там ваше КГБ.

— Немає, — кажу, — нi вашого, нi нашого, є КДБ Радян-ського Союзу. Я вiд вас вимагаю, щоб ви випустили мого сина, оскiльки є вказiвка начальника медуправлiння.

— У нас нет такого указания, мы не имеем права.Так вони менi нічого й не пообiцяли. Видно, через те що я там

кричала, що я там крутилася… А може, вiн уже й помер. Або по-мирав. І тому менi цей начальник нічого не сказав. Але він бачив, яка я була збуджена. Навіть простий ленінградський таксист, який підвозив мене до КДБ, промовив:

— Когда же мы их отстреляем, гадов?В. В. овсiєнко: То це було мiське чи обласне управлiння?Н. М. Марченко: Обласне. Обласне управлiння КДБ. Але до того в мене були рiзнi зустрiчi в Ленiнградi, хоч я майже не відходила

74 НІНа МарчеНко

від лікарняної брами. Час від часу до мене там пiдходив лейте-нантик із  вусиками. Уже не  пригадую, як  його звали, вiн був на два роки молодший за Валерiя. Я познайомилася з ним, вiн менi все щось обiцяв, але вiн же пiшак, що вiн там може! Началь-никові ж КДБ я заявила: «Чому не виконується вказiвка началь-ника медуправлiння Романова, адже є така вказiвка — чого ж ви його не вiддаєте?». Але це зараз я так спокійно говорю, а тоді що їм я там кричала, що говорила — вже не пригадую. Але коли я вiд нього вийшла, цей таксист усе сидiв i чекав на мене, хоч я з ним розрахувалась і не просила про це. Тому, побачивши його, здивувалася:

— А ви все тут сидите?— Да, я вас назад отвезу. Мне денег не надо, я Вас просто

отвезу назад…Отакий трапився душевний чоловiк. Я застерігла його: — Ой, це небезпечно…— Да мне плевать. (Знаєте, коли людина не стикається з тим, то йому наплювати).

І вiн відвіз мене назад до тiєї брами. І я знову пробиваюся в лі-карню, i знову мене нiхто не приймає.

— Да никого из начальства уже нет.Нiхто не хотів мене приймати, нiхто менi нiчого не казав. Тут при-

їхала Алла, прийшла в лікарню. Адресу їй дала Дора Аркадiївна… До речі, на той час мене вже виселили з готелю, я вже не була їм  потрiбна. Я  знову пропонувала хабар, але на  цей раз гроші брати відмовились. І в який готель не прийду — мене не беруть. Хотiли, мабуть, щоб я виявила якiсь свої зв’язки в Ленінграді.

Я  подумала: нічого, якось буде, на  вокзалi переночую. Але до мене біля лікарняної брами підійшла Дора Аркадiївна Казач-кова. Чули про такого — Казачкова, який сидiв у Чистопольськiй тюрмi? Довго вiн, рокiв вiсiмнадцять сидiв, цей ленiнградський єврей. І його мама Дора Аркадiївна виявилася такою симпатичною жiнкою. У неї була величезна кiмната в комунальній квартирi, вся обвiшана картинами, причому оригiнальними полотнами видатних росiйських художникiв… Оце, каже, моє багатство, за все моє життя нажите. Сам Андропов посилав до неї по картини. Якiсь картини в неї конфiскували, пообiцяли, що за це буде полегшення сину… Зараз вона мешкає в Америцi. Кажуть, що ще жива, хоч вона рокiв на двадцять була старша за мене.

75У БороТЬБІ За СИНа

Дора Аркадіївна дуже вмовляла мене поселитися в  неї. Я не хотiла нi з ким спiлкуватися, нi з ким розмовляти. Не через те що боялася — просто менi не були потрiбнi зайвi розмови, я була поглинута однією думкою. Але вона мене силою потягнула до себе додому, і я прожила в неї близько десяти днів.

Алла приїхала прямо до  цiєї Казачкової, і  та направила її до мене під лікарню. Алла весь час була там бiля мене. Ми про-бували дiзнатися бодай щось про Валеру, зазирали у вікна… Там же  уголовники, вони з  вiкон посилали записки своїм дiвчатам і жiнкам, які стояли під лікарнею. Летить отака от трубка…В. В. овсiєнко: «Коня», «коня» посилають.Н. М. Марченко: Так. Думаю: Боже, якби це  менi вiд Валери! Я  прошу якусь дiвчину: «Запитай якось про цього». Але нiхто, звичайно, не мiг нічого спитати. Ми з Аллою все крутилися біля тюрми, щоб дiзнатися, в якому вiкні Валера.А. П. Кислiй: Тереза1 теж була?Н. М. Марченко: Терезка приїхала пiзнiше, з Василем. Вони при-їхали, коли Валера вже помер. А ми з Аллою все крутилися там, коли раптом виходить до нас один у штатському й жiнка — така паскудна, така чорнорота, така огидна.

— Что вы крутитесь? Воровки, да? Хотите обворовать?Алла каже:— Кого? В’язня украдемо, чи що?— Сейчас же уйдите отсюда!Уже згодом, згадуючи цей епізод, ми зрозуміли, що на той мо-

мент Валера вже помер. Саме тому вони не давали змоги, щоб просочилась бодай найменша iнформацiя про нього.

Очевидно, вiн помер 5 жовтня. А  ми  крутились-крутились i нiчого не могли дiзнатися. Потiм Алла принесла десять пачок сигарет, дала їх вартовому при входi i попросила:

— Пiдiть дізнайтеся… Валерiй Марченко, у  такому-то вiддiленнi.

(Я вже забула, у якому вiддiленнi він лежав).Вартовий повернувся дуже веселий.— Уже ходит, уже ходит, ему уже хорошо, он уже ходит.А в нас з Алкою язики попримерзали. Вона скрикнула:— Як ходить? Не може такого бути!

1 Мова йде про Терезу Сіроцинську. — Упор.

76 НІНа МарчеНко

А я кажу:— Може бути. Ти знаєш, менi так легко стало. От вартовий

сказав це — i менi стало дуже легко на душі.Потім Алла пішла кудись дзвонити, а я відправилася до церк-

ви Олександра Невського, що  була неподалік (я про неї вже згадувала). Там підлога була встелена величезними старовинними плитами, адже церква доволі давня, мабуть, іще з часів будування Петербурга. Я стала навколішки, закам’янiла на тих плитах i по-чала молитися. А перед цим передала священикові записку «За здравiє». У  нього було кiлька записок, але вiн молився тiльки за Валерiя: «За здравие заключенного Валерия». Я подумала: «Як же вiн гарно молиться!». І було таке вiдчуття, наче бiля мене ангел-охоронець стоїть, i  я прямо Валеру вiдчула. Думаю: «Як би там не було, а мені чогось так легко, ну так легко! Мабуть, Валерi полегшало, мабуть, йому вже стало краще».

Бачите, Алла — та розумом вiдчула, що не може бути Валері покращення, бо вже й нирки в нього були з’їденi. А я нiяк тiєї думки не допускаю, бо чому ж мені так легко? Отаке вiдчуття з’явилося, що поруч мене стоїть Валерка. Це не передати жод-ними словами. А всі лики святих навколо мене свiтяться, всi див-ляться на мене, а бiля мене Валера, i менi легко, ну так легко!

Потiм уже, коли я все це аналiзувала, то думала, що, мабуть, вiн помер, а душа ж так рвалася з тiєї тюрми, з того бруду, i вiн прямо бiля мене опинився…

Тільки через чотири днi пiсля цього, 9 жовтня менi сказали, що вiн помер 7-го. А я стала аналiзувати, думаю: мабуть, таки 5-го він помер.

Вони довго зволікали, відбрехувалися, а  потім пустили мене до головного лiкаря, до начальника тюремної лiкарнi, i ті дуже обережно («такие внимательные, такие хорошие»!) сказали мені, що Валера помер.

Я кажу:— Покажiть менi. — Да ну зачем показывать? Мы уже вскрытие сделали, почек

там нет, почки съедены полностью.Я там щось кричала, всiх проклинала, КДБ проклинала. Я знаю,

що я проклинала… Будь вони всi проклятi!А  потiм я  подзвонила у  Фiнляндiю. Сидять в  аеропорту

мiй Василь Іванович, Алла, уже Валеру в  цинковiй трунi десь

77У БороТЬБІ За СИНа

там упаковують у  лiтак. А  я  кажу Василю, щоб вiн не  хви-лювався, я  тiльки до  туалету відійду. Пiшла i  за п’ять хви-лин уже у  Фiнляндiю подзвонила, повідомила, що  везу труну з Валерою.

Кричала в трубку цiй своїй знайомiй:— Будь вони проклятi!Чую, вона плаче:— Они проклятые, они действительно проклятые, им  так это

с рук не сойдет, смерть Валерина им не сойдет! Будь они все прокляты, не  зря я выехала из  этой проклятой страны, — так вона мене заспокоювала.

Коли я повернулася, Василь навiть не здогадався, що я стiльки викричала в телефон за рубiж. А вiд Ленiнграда до Фiнляндiї зовсім недалеко, i зв’язок був дуже гарний: тiльки набрала но-мер — i натрапила, на кого було потрібно.

Коли ж 9-го числа начальниця лікарні менi сказала, що Валера помер, вона додала:

— Ну что ж, будем хоронить здесь, потому что он умер 7-го, похоронят его тленные останки. Будем хоронить его здесь.

— Нi в якому разi! Я його забираю з собою, i не думайте, я його вирию прямо з могили!

Щось приблизно так воно кричалось.— Вы что же, будете его забирать?— Навiть розмови про Ленiнград не може бути! Я його за-

бираю додому!— Ну тогда пишите заявление.Я написала заяву, куди — вже не пригадую, по-моєму, в КДБ,

на iм’я начальника, що прошу видати тiло сина, бо я хочу везти його в Київську область — Україна, Київська область, село Гатне, щоб поховати поряд iз батьками.

І  я  стала кожен день ходити до  КДБ. І  не  просто прийду i пiшла — я прийшла i стою, i чекаю вiдповiдi, i знову стою. І продовжувались мої ходiння! То «нет цинкового гроба», то «нет еще распоряжения», то того «нет», то того. Нарештi тринадцятого числа вони показали мені сина. Зайшли я, Алла i Василь. Терезi не дозволили. Я попросила її:

— Терезо, їдьте додому i  органiзуйте похорон, домовтеся зі священиком у Покровськiй церквi на Куренiвцi.

І вона поїхала.

78 НІНа МарчеНко

Ми  нарешті побачили Валеру. Він був майже лисий, а  тiло було, як мощi в Освенцiмi. Я цьому Романову, коли потім була в нього на прийомі, так i казала:

— Ви їздили на екскурсiю до Освенцiма? То можете поїхати і подивитися на мого сина.В. В. овсiєнко: Якийсь одяг на ньому був?Н. М. Марченко: Вони вже надягнули на нього той костюм, що я передала, вишиванку. Туфлi не  взяли, а  натягли якісь чорні, незграбнi тапки. Тапочки передала не я — Алла щось купила. Чи він був у шкарпетках, я вже на пригадую.А. П. Кислiй: Але ж потiм ще його речi переслали?Н. М. Марченко: А  речi й  тiлогрiйку прислали вже потiм. Цю тiлогрiйку я вiддала в iсторичний музей. Валера був одяг-нений у свій новий костюм i вишиванку. Це все на моє прохання з Києва привезла Тереза, коли їхала з Василем. Я була впевнена, що мені вiддадуть сина, хоч вони вiдмовляли менi до останньої хвилини. Але от таке було вiдчуття, що вони неспроста зволіка-ють — значить, десь щось вирішується, до того ж їм потрібно було від мене відчепитися. Саме тому я  майже щохвилини дзвонила в Україну до Ґлузмана.

— Славо, побiльше говорiть, побiльше говорiть, бо  не вiддадуть.

І от вони, євреї, видзвонювали кругом.А. П. Кислiй: Вони знали, що Валерій помер?Н. М. Марченко: Знали. 5 жовтня їх уже хтось iнформував про це.А. П. Кислiй: Я тоді слухав радiо i все записував на магнiтофон, у мене навiть тi записи ще є. Пам’ятаєте? «Голос Америки» весь час передавав…Н. М. Марченко: Так. Уже 5-го числа хтось повiдомив про Валерину смерть. Очевидно, хтось iз них, iз працiвникiв, що теж був якось зв’язаний із дисидентами.

А я тоді ще думала, що вiн живий. Пригадую, ми з Аллою по-дзвонили до нашої Лесi. Я стою й кажу, що дуже погано Валерi, що тiльки пiсля вихiдних, мабуть, побачуся з головним лiкарем. А сама чую, як Леся щось говорить Аллi. Алла:

— Нiна про це не знає.Я кажу:— Що?— Та не знаю, не знаю.

79У БороТЬБІ За СИНа

Згодом вона менi зізналася, що Леся їй сказала, як сама чула по радiо про смерть Валери. А Алла відповідала їй: «А ми не знаємо, ми не знаємо».

Так що всі знали ранiше. Мабуть, 5-го, але це вже не має зна-чення. Офiцiйно в тюрмі написали, що 7-го числа, вiд уремiї.В. В. овсiєнко: А як перевозили?Н. М. Марченко: Валера весь час був у  цiй тюремнiй лiкарнi, а ми бiгали по цинкову труну. Однак нам би вона не дiсталася, та цинкова труна, тому що весь час у Ленiнградi «не было» цин-ку, аж  поки я  не здійняла крик-шум. Вони приставили до  нас кагебiста — спокiйного, врiвноваженого, видно, в чинi якомусь, i той пiшов з нами туди, де виготовляють цинковi труни, у риту-альну службу, i там швидко і дуже дешево її зробили.

Я ще казала тоді:— Алла, згрiбай, якi в  тебе є  грошi, щось там Василь по-

зичив — давайте згрiбайте, бо нам грошей не вистачить. А нам дуже дешево, здається, всього 15 чи 19 карбованців коштувала труна. І бiльше нiчого. Ми тiльки за одну труну заплатили, а ре-шту все зробили вони.

Коли нам дали побачення, Валера лежав у дерев’яному ящи-ку. Алла принесла 20 свiчок, i  ми всi цi  свiчки поставили на-вколо нього, одну свiчечку дали йому в руки. Квiтiв, здається, не було — це вже потiм їх багато принесли.В. В. овсiєнко: Потiм як — лiтаком?Н. М. Марченко: Потiм домовину поклали в дерев’яний ящик, на-крили дерев’яною кришкою i не забивали. На автобусi ми при-їхали туди, де повинні були запечатати гріб. Бо його не тут запе-чатували в цинкову труну, а десь бiля аеропорту. Коли привезли туди й мали запечатувати, я попросила:

— Хлопцi, вiдкрийте кришку.Вони вiдкрили. Бо думаю: мало чого — раптом вони закри-

ють труну, а його вже там немає? Вiд них усього можна чекати, вiд цих кагебiстiв. Потім вони накрили труну дерев’яною криш-кою i при нас забили її цвяхами. І цинковий грiб також при нас запаювали.

Пригадую, при цьому був присутній якийсь кагебiст. Коли я плакала, прощаючись із Валерою, то випадково на нього гля-нула i подумала: оця морда — як Валера вас ненавидiв! А вiн сидiв i  плакав. Я  майже зразу припинила сама ридати, бо  я

80 НІНа МарчеНко

глянула — а вiн сидить і плаче, цей кагебiст. Отакi повороти. Вiн так співчутливо до цього всього поставився!

А мiй Василь — ти ж пригадуєш, у якому вiн був станi, — а Василь йому бере й тиче троячку, ти уявляєш? А вiн:

— Что вы делаете? Что вы делаете?І до мене звертається:— Пожалуйста!Я кажу:— Василю, припини!А Василь каже:— Та я вам так вдячний, що ви нас супроводжуєте.І троячку йому дає…Хлопці, що при нас запаювали труну, зауважили:— Вы смотрите, мы при вас запаиваем — видите, видите?І ми з Аллою — по-моєму, в Алли був фломастер — по всiх

куточках труни написали: «Марченко», «Марченко», «Марченко». І ще хрестики в одному кiнцi, в другому. І я пiдiйшла до них: «Хлопцi, — кажу, — я вам так вдячна». Даю гроші. — «Нет, нет». Хоч було видно, що  то добрі хапуги, які здорово беруть, бо там же є на чому брати. Та коли я запропонувала, то: «Нет, нет. Вы от КГБ, мы не будем брать. Вот он стоит, кагебист».

Потiм ми сіли в лiтак, який перевозив труну. Там також квит-ки були недорогi. Нам тi  квитки принiс кагебiст — менi, Аллi, Василю.А. П. Кислiй: Цей, що плакав?Н. М. Марченко: Так, цей, що супроводжував нас. Я запитала:

— Ви поїдете з нами?— Да нет.І  я  зрозумiла, що  супровідники будуть десь «со стороны»

сидiти.В. В. овсiєнко: Там обов’язково були.Н. М. Марченко: Так, були. Раненько, десь о пів на четверту ранку ми вже були в Борисполi.В. В. овсiєнко: Якого числа?Н. М. Марченко: 14-го, на Покрову.В. В. овсiєнко: І ви одразу до церкви його повезли?Н. М. Марченко: Аеропорт я  вже не  пригадую. Я  тiльки знаю, що ми всі були чорнi, всi чорнi. У Василя чорне пальто, а менi Алла дала хустку чорну. Я  вже не  пригадую, що  відбувалося

81У БороТЬБІ За СИНа

в  аеропорту. Я  ж Вам розповiдала, що ще з  ленiнградського аеропорту подзвонила у  Фiнляндiю. Я  дуже уважно дивилася, чи за мною не стежать. Нi, нiкого — вони, видно, мене проґавили. Ну в багатьох же речах сила Божа єсть, знаєте… Бо я спокійно повернулася, сiла бiля Василя, а потім Алла зауважила:

— Та он сидять. Вони нас не вiдпустять, будуть супроводжувати.Може, i з київського КДБ приїхали, щоб супроводжувати.Отже, ми прилетіли до Києва о пів на четверту ранку. На По-

крову, 14 жовтня. Вийшли з літака, а я ж не йду, поки не винесуть труну. А потiм я вже не пам’ятаю, як ми за труною дивились. «Он вона стоїть, iдiть, ви пройдiть, а ми потiм принесемо». Хтось там усім керував.

А  потiм дивлюся — при входi в  аеропорт стоїть гурт: Про-нюк, Сверстюк, Лiля Сверстюкова з величезним терновим вiнком із  калиною, Леся i Оксана наша. Людей, що  зустрічали нас в аеропрту, було небагато. Тільки чую: «Он Нiна, он Нiна». Ми йшли як у  туманi, нiчого не пригадую. А потiм бачу: стоїть машина, у машинi цинкова труна, бачимо, що збоку «Марченко» написано. Значить, все благополучно. Тодi Алла дiстала червону китайку, яку вона зробила в Ленiнградi (купила кiлька метрiв червоного шовку) і накрила нею труну. Після цього труну помiстили в авто-бус. Ми також зайшли в цей автобус, сiли, а за нами цiлий ескорт! Мабуть, п’ять чи шiсть машин — їдуть, їдуть, їдуть.

Ми  поїхали по  Києву. Проїхали бiля батькового дому на Бастiоннiй, постояли. Потiм ми постояли бiля унiверситету, бiля мого дому на Нивках — там, де Валера прожив з 1963 року. На Киянiвку, по-моєму, не заїжджали, але я вже не пригадую — може, й на Киянiвцi були.

А потiм приїхали до Покровської церкви на Куренівці. Отам ми вже стояли дуже довго! Скiльки Валерi хотiлося, стiльки й сто-яли в церквi. Якось так воно все було незвично. Те, як ми проща-лися з Валерієм у церкві, дуже детально описав Євген Сверстюк у своєму нарисі «Свiча його вiри».

А в Покровськiй церквi на стіні велика Оранта — ікона По-крова Божої Матерi. Здавалося, Богородиця стоїть i на Валеру дивиться. Бо якраз навпроти ікони поставили його портрет, де вiн у сорочцi опаш. І так вiн усмiхався до Пречистої Богородицi.

А це ж Покрова, храмове свято, повно народу. Жiнки пiдходять до труни Валерія i впiзнають його, бо вiн же ходив до цiєї церкви.

82 НІНа МарчеНко

Всі приносять квiти, i хлiб поклала служка цiєї церкви, i свiчок цiлу гору принесли, i священик пiдiйшов та вiдслужив панахиду. А потім до отця підійшов кадебiст i сказав:

— Выносите гроб. Давайте приказ и выносите.А вiн:— Я не маю права. Якщо захочуть рiднi, то нехай труна стоїть

у церкві хоч і цiлу нiч.Так вони крутились-крутились — а куди ж виносити, як немає

автобуса? А Леся, яка домовлялася з водіями автобуса, відпусти-ла їх зі словами: «Поїдьте поспiть, ми годині о четвертій будемо його ховати». І хоч автобус приїхав трохи раніше, мабуть, годині о третій, але ми ж із самого ранку були в церкві — от була ро-бота кадебiстам! Начальство дзвонить: «Когда?!». А цi не мають права виносити…

А в цей час у Гатному нiхто не хотів копати яму, бо не було нiчиєї вказiвки. Леся домовилась за  яму, але прибiгла голова сiльради:

— Нiякої ями! Я забороняю в нас ховати, я забороняю!Між іншим, прізвище цієї голови сільради теж Марченко, Га-

лина Петрiвна.А. П. Кислiй: Родичка ваша?Н. М. Марченко: Нi-нi, не родичка. Її  звідкись прислали, i  вона довго, з  десяток рокiв була головою сiльради. Така сволочна баба. Вона сказала: нi-нi, не дозволяю, і так налякала тих селян.

Похорон Валерія Марченка,14 жовтня 1984 року

83У БороТЬБІ За СИНа

А люди ж чули по зарубіжному радiо про смерть Валери й по-хорон, i гатнянцi теж чули, то прийшло їх на цвинтар багато. Але з’явилися «люди в штатському» і «очистили територію»:

— А ви чого тут? А ви чого тут?В. В. овсiєнко: (до А.П.Кислія) А Ви теж були там?А. П. Кислiй: Так. Потім ці люди «в штатському» фотографували всіх присутніх на цвинтарі…В. В. овсiєнко: О котрiй годинi відбувся похорон?Н. М. Марченко: Годині о третій. Ми ж удосвіта приїхали до Киє-ва і до третьої встигли переробити купу роботи. Ну і кадебiстам була робота! Голова сільради не  дозволила яму копати, а  хто ж самостійно виявить таку iнiцiативу? Усi переляканi.

Тому пізніше полковник КДБ прибiг просто в  сiльраду й каже:

— Яму викопали?А голова:— Нi.— То що ж ви сидите?!Голова прибiгла до моєї тiтки з криком:— Чого ж ви яму не копаєте?— Ви ж сказали: ми тут не дозволимо ховати!Тодi пiшов мiй брат Микола, та  ще взяли сусiда  — троє

чи четверо їх було — i викопали яму. І то ж вони теж там сфо-тографовані. Ой, Господи!..

«Євген Сверстюк тiльки якусь цитату з лесi Укра-їнки проголосив, i все — нiяких виступiв…»

84 НІНа МарчеНко

В. В. овсiєнко: Оце, я бачу, Сверстюк був, Пронюк?Н. М. Марченко: Так, i Малаженко чи як його — що теж у вашiй зонi сидiв…В. В. овсiєнко: Олексій Мурженко? А де вiн?Н. М. Марченко: (показує на фотографії) Отам десь вiн у кутку стоїть. І Ґлузман, Льоля Свiтлична, Оля Стокотельна, Віра й Ва-силь Лiсові, Євген Пронюк, i Валя ж була Толикова? І Мар’яна он там стоїть. Це ось Толикова Валя, це Мар’яна, це Алла моя. В. В. овсiєнко: А цей чоловiк з вусами — хто це такий?Н. М. Марченко: Ви його знаєте — вiн на Оболонi живе — Нiна i…В. В. овсiєнко: А, це Євген Обертас?Н. М. Марченко: Обертас, а там Льоля Свiтлична в окулярах, Галя Дiдкiвська з Пронюком, а десь Оксана…

Тодi Євген Сверстюк тiльки якусь цитату з Лесi Українки про-голосив, i все — нiяких виступiв…А. П. Кислiй: Вони ж заборонили. Н. М. Марченко: А Євген до мене пiдiйшов i каже:

— Ну що, Нiно Михайлiвно, зробимо мiтинг?— Не  треба, хлопцi, не  треба — хай спокiйно Валера йде,

бо тут почнуть зараз хапати. Ми потiм зберемося i будемо гово-рити, скiльки захочемо…В. В. овсiєнко: (показує іншу фотографію) А це фото зроблене в 1988 роцi, ще в мене й волосся не вiдросло.Н. М. Марченко: Нi, вже було сиве.

Повернення друзiв. 14 жовтня 1988 року

85У БороТЬБІ За СИНа

В. В. овсiєнко: Але не  вiдросло ще. Це  десь у  вереснi. Тут не написано?Н. М. Марченко: «Повернення друзiв. 14 жовтня 1988 року. Ґлуз-ман, Овсiєнко, Горбаль, Пронюк, Сокульський, Антонюк, Сверстюк i Зiсельс».В. В. овсiєнко: А хреста на могилі коли поставили? Чия це була iдея — такого білого хреста поставити?Н. М. Марченко: А хреста це я вже ставила… Пам’ятник Валерин зроблений за проектом скульптора Бориса Степановича Довга-ня. Вiн дав менi розмiри дуже великого бiлого хреста на чорнiй основi, на чорнiй плитi. Але білого мармуру стільки, скільки було потрібно за  проектом Довганя, я  не змогла дiстати. Скiльки одержали — стiльки зробили. Я покликала Бориса Степанови-ча, ми  поїхали в  Ірпiнь, де  знайшли шматки мармуру. Бiлого мармуру в Києвi взагалi не було. А в Ірпенi я об’їздила всі-всі скульптурні майстерні i знайшла рештки. Борис Степанович усе перемiряв:

— Ех, хлопцi, ну  знайдiть ще  на  два сантиметри бiльше! Це сюди, це сюди…

Вiн хотiв, щоб хрест був бiльший i масивнiший. Чорну ж плиту було простiше дістати. Її зробили на Берковцях, а потiм на Байко-вому кладовищi вiдшлiфували. Борис Степанович прислав худож-ника, той вигравiрував рiк народження й смертi Валерiя та слова «Блаженнi гнанi за  правду» (це слова з  молитви «Блаженнi»). Дехто казав, що треба було й далi: «Бо їх є Царство Небесне»… Можна було й так, але менi захотiлося тiльки цi слова. Борис Сте-панович був присутній і при встановленні цього хреста.В. В. овсiєнко: А коли встановлювали цей хрест?Н. М. Марченко: Менi здається, через два роки після Валериної смерті. Ви ж повернулися в 1988-му, то хрест уже був, так?В. В. овсiєнко: Так, певно ж.Н. М. Марченко: Мабуть, це трошки пiзнiше. Якийсь час я збира-ла гроші на пам’ятник. Це був, мабуть, 1986 чи 87-й рiк. Чи не 1987-й? Правильно, бо в 1986 вибухнув Чорнобиль, і я пригадую, що люди в Ірпені, куди я їздила по мармур, ходили закутані, адже це теж була зона. Так, це кiнець 1986 року, було дуже холодно.

Пам’ятник складаєтсья з трьох частин — нижньої частини, верх-ньої і перекладини.В. В. овсiєнко: Суцiльної, так?