Embed Size (px)
Citation preview
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
“ УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ПІДПРИЄМСТВА,МЕНЕДЖМЕНТУ ТА ЛОГІСТИКИ
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни :“макроекономіка ”
на тему: «Якість життя населення»
студента 2-го курсузаочної форми навчання
спеціальність: фінанси та кредитДемчик Олександр Олександрович
Керівник:Шинкар В.А.
УЖГОРОД 2013
Зміст
Вступ………………………………………………………………………...........……..4
1. Теоретично-методологічні засади аналізу якості життя населення……….......…6
2. Світовий досвід забезпечення високих стандартів життя населення…….……..13
3. Проблеми та перспективи забезпечення високої якості життя населення…......21
Висновок………………………………………………………………………........….27
Список використаної літератури……………………………………………..........…30
Вступ
Актуальність теми. У комплексі складних соціально-економічних проблем
України, що безпосередньо пов’язані з трансформацією її економіки на ринкових
засадах, винятково важлива роль належить рівню життя населення як основи
соціально-економічного розвитку суспільства. Насамперед це зумовлено
постійним прагненням людей до забезпечення якісно вищого рівня задоволення
потреб життєдіяльності. Розвиток економіки будь-якої країни світу визначається
досягнутим рівнем і якістю життя населення, що звичайно ж стосується і України.
Важливе значення у розвитку перспективного напряму державного
регулювання соціально-економічного розвитку країни в процесі ринкового
перетворення економіки має розробка теоретичних положень щодо становлення і
функціонування системи установ соціального захисту населення як соціальних
інститутів, що відповідають ринковій моделі економіки.
Рівень життя населення є однією з найважливіших соціально-економічних
категорій, що характеризує становище людини у суспільстві, можливості
реалізації її потреб, можливості людського розвитку. Рівень життя –
характеристика економічного добробуту населення, що вимірюється як реальний
доход на душу населення та кількість населення за межею бідності. Часто також
приймаються до уваги доступ до системи охорони здоров'я, економічна
нерівність, рівень освіти, доступ до певних товарів, очікувана тривалість життя
при народженні. Отже, питання якості життя населення є актуальними на
сьогодні, що і зумовило вибір теми курсової роботи.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання означеної проблеми
розглянуті в наукових працях О.Мельниченко, Н.Федірко, В.Литвинова,
В.Скуратівського, М. Федорової, М. Татаревської, О.Кухарєвої, М.Папієва,
В.Куценко, О.Крентовської, П.Мазурок, Н.Сітнікової, І.Мандибури та інших
учених.
4
Метою курсової роботи є висвітлення поняття „якість життяˮ, а також
виявлення проблем у сфері державного регулювання рівня і якості життя
українського населення.
Для досягнення поставленої у роботі мети, необхідно вирішити наступні
завдання:
1. Розглянути теоретично-методологічні засади аналізу якості життя
населення;
2. Аналіз світового досвіду забезпечення високих стандартів життя населення;
3. Проаналізувати проблеми та перспективи забезпечення високої якості життя
населення.
Об’єктом дослідження є теоретичні та практичні основи якості життя
населення.
Предметом курсової роботи є аналіз проблем та перспектив забезпечення
високої якості життя населення.
5
1. Теоретично-методологічні засади аналізу якості життя населення
Соціальна спрямованість України обумовлює розгляд таких понять як якість
та рівень життя. Ці поняття надають характеристику життя людини, соціальної
групи та суспільства у цілому. Поняття якість та рівень життя мають велике
значення для визначення ступеня задоволення людини її існуванням, а також для
порівняння умов життя у різних регіонах та на різних етапах розвитку суспільства
[1, 2]. Рівень життя постійно змінюється і залежить від стану економіки. На
сьогодні визначальним чинником, що впливає на рівень життя українського
населення, є економічна ситуація, що склалася в країні сьогодні, системний аналіз
якої дає змогу зрозуміти реальну масштабність макроекономічних диспропорцій,
що виникли внаслідок гіперінфляційних потрясінь, і які в умовах кризової
стагнації економіки призвели до значних втрат життєвого рівня населення
України [3].
Якість життя – це розвиненість особистості, а також соціальної групи та
суспільства в цілому та реалізація їх здібностей, які обумовлені задоволенням
всього комплексу їх потреб та інтересів. Рівень життя – це грошова оцінка
ресурсів, спрямованих на споживання та творчу діяльність особистості,
соціальних груп та суспільства в цілому [4].
Аналіз досліджень та публікацій показав, що однозначного визначення якості
та рівня життя у сучасний літературі практично немає. У закордонних
дослідженнях існує дискусія відносно трактовок цих понять. Одні вчені
ототожнюють їх з поняттям стилю та образу життя, інші з якістю навколишнього
середовища, рівнем стресових ситуацій в суспільстві.
У теперішній час розробкою теорій якості та рівня життя займаються вчені в
США: Ф. Андруз, Ф. Конверс, У. Роджерс; у Великобританії: А. МакКеннел, С.
Райт. Також теорії якості та рівня життя використовуються у діяльності
національних та міжнародних соціально-політичних організаціях (ЮНЕСКО та
інші).
6
Показник якості життя (Quality of Life Index), що створений міжнародною
організацією International Living, формується за допомогою дев’яти ознак:
вартість проживання, відпочинок та рівень культури, економічна ситуація, стан
довкілля, свобода населення, рівень здоров’я, рівень промисловості, рівень
безпеки життя, кліматичні умови.
Проте і досі не існує загальноприйнятого наукового визначення понять
“якість життя” і “рівень життя”. Так, автори Сучасного економічного словника [5,
с. 410] вважають, що умови життя характеризує рівень добробуту населення,
споживання благ та послуг, сукупність умов та показників, що характеризують
ступінь задоволення основних життєвих потреб людей, зазвичай визначається
рівнем ВВП або ВНП на душу населення, середніми доходами родини порівняно з
прожитковим мінімумом у країні, споживчим бюджетом родини. При цьому
зазначені автори визначають, що якість життя є узагальнюючою соціально-
економічною категорією, що включає не лише рівень споживання матеріальних
благ та послуг (рівень життя), але й задоволення духовних потреб, здоров’я,
тривалість життя, умови навколишнього середовища, морально-психологічний
клімат, душевний комфорт [5, с.172-173].
Осовська Г. В., Юшкевич О. О. та Завадський Й. С. в економічному словнику
[6, с.273] надають визначення лише рівня життя, як сукупності умов життя
населення країни з узагальнюючим показником, який характеризує економічне
становище населення.
Економісти О. Є. Лугінін, С. В. Білоусова у підручнику “Статистика”
зазначають, що рівень життя населення – це поєднання матеріального,
соціального та духовного рівня добробуту населення, яке диктується сучасними
вимогами щодо розвитку людства [7, с.525].
Автори російського навчального посібника “Статистика” Р. П. Рудакова, Л.
Л. Букин [8, с.204] визначають рівень життя як сукупність товарів та послуг, які
має певна особа або соціальна група населення.
За методикою ООН якість життя визначається сукупністю таких показників:
здоров'я, у т.ч. демографічні умови, їжа, одяг, фонди споживання i заощадження,
7
благоустрій житла, умови праці, освіта (у т. ч. письменність), соціальне
забезпечення тощо [9, с.90]. За визначенням Всесвітньої організації охорони
здоров'я, якість життя – це сприйняття індивідуумом його становища в житті в
контексті культури i системи цінностей, в яких індивідуум живе, у зв'язку з його
цілями, очікуваннями, стандартами та інтересами [10, с.67].
Отже, в окремих випадках акцентується увага лише на певних складових
якості життя населення, при цьому має місце змішання понять “якість життя” та
“рівень життя”. Ця різниця простежується лише в економістів Б. А. Райзберга, Л.
Ш. Лозовського, О. Б. Стародубцевої [5], які в трактування рівня життя
закладають лише економічну складову становища населення, а якість життя окрім
неї відображає соціальний та духовний рівень добробуту.
Зазначимо, що поняття якості життя відрізняється від рівня життя,
включаючи i найбільш нетипові визначення останнього, наприклад, такі, як
життєві стандарти (living standards), оскільки різноманітні економічні показники
доходів лише частково характеризують критерії якості життя, яких повинно бути
не менше чотирьох.
Проаналізувавши структуру різних визначень поняття “якість життя”
виявлено, що у структурі цих трактувань можна виділити змістовну та операційну
складові. У змістовній частині у всіх визначеннях мова йде про ступінь
задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб людини. В операційній
– конкретизується процедура порівняння фактичного рівня задоволення потреб з
базовим.
Поряд із відмінностями в трактуванні понять “якість життя” та “рівень
життя” існує проблема впровадження єдиної комплексної системи вимірювання
якості життя населення. Перша спроба створення системи оцінки життєвого рівня
була пов’язана із індексом заробітної платні (відношення індексу номінальної
заробітної платні та індексу цін), у подальшому індексами прожиткового
мінімуму i споживчих цiн на товари i послуги певного набору. При цьому кожний
окремий індекс не давав можливості усебічно охарактеризувати рівень життя
населення.
8
Під час міждержавних порівнянь часто застосовувався ВВП або
національний дохід на одиницю населення (виражені у валюті однієї з країн –
частіше в доларах США). У міжнародній статистичній практиці використовують
комплексний індекс, запропонований Дослідним інститутом соціального розвитку
ООН [11, с.74]. Даний індекс одержав назву „індекс соціального розвитку", що
включає 16 взаємозалежних показників (9 соціальних i 7 економічних). Більш
суперечливу спробу виміру якості та рівня життя населення у країнах, що
розвиваються, було зроблено в 1987 році комітетом з проблем кризи
народонаселення. Він розробив міжнародний „індекс неблагополуччя" (Human
Suffering Index) [11, с.74]. Було поставлено задачу за допомогою одного критерію
визначити відмінності в умовах життя людей різних країн світу.
Існує кілька відмінних методик підрахунку якості і рівня життя, у яких
використовують від трьох до дванадцяти параметрів. Найпростішу (i найбільш
критиковану) методику запропонував Девід Морріс, який розробив індекс
фізичної якості життя [11, с.75]. Суть зазначеної методики полягає у визначенні
трьох показників: рівень дитячої смертності, очікувана тривалість життя після
досягнення одного року і поширення грамотності. Така система вимірювання
якості життя не є досконалою, оскільки, нехтується дуже вагома економічна
складова.
У системі оцінки ООН виділено чотири параметри: тривалість життя від
моменту народження; письменність дорослого населення; охоплення людей усіма
видами навчання і ВВП на душу населення, виражений у доларах.
Більш складними є дві системи підрахунку якості життя, у яких
використовують дев'ять параметрів, які не є ідентичними. У першій із зазначених
систем, яку запропоновано лондонською дослідницькою групою журналу «The
Economist», містяться: ВВП на душу населення; очікувана тривалість життя;
політична стабільність i безпека країни; сімейне життя (у т. ч. рівень розлучень);
суспільне життя (у т. ч. відвідування церкви); рівень безробіття; громадянські
свободи; клімат країни; рівність статей [10, с.68].
9
Друга система з дев'ятьма показниками, запропонована близько 25 років
тому, організацією International Living, включає: вартість життя, відпочинок i
розваги, рівень здоров'я, громадянські свободи, рівень економіки, розвиток
інфраструктури, особисту безпеку, стан довкілля, кліматичні умови. Кожен із
зазначених параметрів оцінюється від 0 до 100, потім підраховується загальна
усереднена кількість балів, що й визначає місце конкретної країни. Ця методика
підрахунку якості життя застосовується в 193-х країнах.
Остання i найбільш значна спроба комплексної оцінки якості життя
населення була реалізована в щорічниках Human Development Report. Публікації
розпочалися з 1990 pоку, i з того часу постійно удосконалювалися.
Для характеристики якості життя ООН використовує такий показник, як
«індекс розвитку людського потенціалу» (ІРЛП). Побудова індексу людського
розвитку базується на таких основних положеннях концепції людського розвитку,
розроблених експертами ООН [11, с. 75-76], як:
рівність – yci люди повинні мати рівні можливості незалежно від статі,
раси, національності, класової приналежності, походження, місця проживання,
рівня добробуту тощо;
продуктивність – люди повинні мати можливість підвищувати
продуктивність своєї діяльності, брати повноцінну участь у процесі формування
доходу i працювати за справедливу грошову винагороду;
стійкість – доступ до можливостей повинен бути забезпечений не лише
нинішнім, а і майбутнім поколінням за рахунок ycіx форм фізичного, людського i
продуктивного капіталу;
розширення можливостей – розвиток має здійснюватися зусиллями людей,
а не лише в їхніх інтересах.
ІРЛП розраховується за формулою [11, с.76]:
І0 = (І1 + І2 + І3) / 3 (1;1)
де І1 - індекс очікуваної тривалості життя населення;
І2 - індекс доступного рівня освіти (грамотності) населення;
І3 - індекс скоректованого реального ВВП на душу населення.
10
Окремі індекси, які входять до ІРЛП переводяться у порівняний вигляд за
допомогою формули:
І і = (хі− х міn) / (xmax− x min), (1;2)
де хі – фактичне значення показника;
хміn та хrnax – відповідно максимальне та мінімальне значення відповідного
показника, прийняті як еталон у міжнародній практиці [11, с.76-77].
За міжнародною практикою ІРЛП включає:
– тривалість життя населення – від 25 до 85 років;
– охоплення людей усіма видами навчання – від 0 до 100% (кількість років,
проведених у режимі
– навчання середнім громадянином після досягнення 15 років);
– обсяг ВВП на душу населення – від 200 до 4000 доларів США;
– ступінь задоволення матеріальних та соціальних потреб людини.
Значення ІРЛП знаходяться в мережах від 0 до 1. За якісною оцінкою ІРЛП
35 європейських країн розподілилися таким чином:
• з високим рівнем ІРЛП (більше 0,8) –19 країн;
• з середнім рівнем ІРЛП (менше 0,8 і більше 0,5) – 11 країн;
• з низьким ІРЛП (менше 0,5) – 5 країн.
До групи країн із середнім рівнем ІРЛП входить Україна (характеризується
середніми показниками тривалості життя населення, рівнем доступності освіти i
рівнем ВВП на 1 мешканця). Вона посідає 35 місце за індексом тривалості життя,
п’яту щабель – за кількістю населення, 32 місце – за рівнем ВВП на 1 мешканця
[12, с.398].
Узагальнення сучасних вітчизняних та закордонних досліджень дало змогу
визначити компоненти якості та рівня життя. Компоненти якості й рівня життя
включають:
1) якість суспільства (особистості, родини, окремих соціальних груп і верств,
організацій цивільного суспільства та населення в цілому);
2) якість трудового й підприємницького життя (якість праці і якість
трудового середовища);
11
3) якість соціальної інфраструктури (якість, доступність і охоплення
населення послугами освіти, охорони здоров’я, житлового фонду, пасажирського
транспорту, торгівлі, соціального захисту та інше);
4) якість навколишнього середовища (природно-кліматичні умови й
екологічна стабільність);
5) особиста безпека людей (запобігання насильства й злочинів проти
особистості й власності);
6) задоволеність людей і суспільних груп якістю життя (суб’єктивні оцінки
людьми свого економічного й соціального стану, включаючи всі компоненти
якості життя).
Серед компонентних соціальних стандартів якості й рівня життя розрізняють:
– стандарти якості суспільства (розвитку людини; населення в цілому,
окремих соціальних груп);
– стандарти якості трудового життя;
– стандарти якості сімейного життя;
– стандарти якості соціальної сфери;
– стандарти способу життя;
– стандарти життєвого середовища [13].
Серед низки причин невідповідної якості життя населення України
основними є: відсутність оплачуваної роботи для частини працездатного
населення (на одного працюючого припадає по одному непрацюючому); низька
оплата праці та диспропорції в заробітній платні; важкі умови праці; витрати
населення на отримання послуг сфери освіти, охорони здоров'я, культури.
12
2. Світовий досвід забезпечення високих стандартів життя населення
У Конституції багатьох країн світу соціальний захист виступає однією з
головних функцій держави, що означає визнання нею відповідальності за надання
допомоги слабким і знедоленим, усім тим, хто не в змозі заробляти на гідне життя
і не має іншого джерела прибутку. Отже, в сучасних трансформаційних умовах,
аналіз систем соціального захисту населення, що функціонують в розвинених
європейських країнах, які досягли високих стандартів якості життя, пошук
можливих шляхів запозичення передового досвіду набуває особливого значення.
Важливим напрямом забезпечення ефективного соціального захисту стає
дотримання встановлених міжнародно-правових стандартів у цій сфері. Велику
роль у цьому відіграють міжнародні організації, які у своїй діяльності
опрацьовують норми і рекомендації, що застосовуються, як правило, з
урахуванням національних особливостей кожної конкретної країни. Головна мета
розроблення соціальних стандартів - забезпечити мінімізацію соціального ризику,
сприяти зменшенню соціальної напруги та створити умови для стабільного,
прогнозованого соціального відтворення. При цьому потрібно враховувати два
аспекти: стандартизацію соціальних прав; розробку соціальних стандартів якості
життя.
Першу групу соціальних стандартів було розроблено в 1961 р. так звана
Європейська соціальна хартія [14], яка повністю присвячена формуванню і
захисту соціальних прав. У 1996 р. Рада Європи підготувала нову редакцію
Європейської соціальної хартії, яку схвалила Рада міністрів 3 квітня 1996 р. і яку з
3 травня 1996 р. вона було відкрито для підпису європейськими країнами.
Другу групу соціальних стандартів пов'язано зі стандартизацією рівня життя
в країні. Ці стандарти, в першу чергу, повинні характеризувати мінімальні
соціальні норми, які гарантують гідний рівень життя.
Встановлених соціальних стандартів намагаються дотримуватися всі країни-
члени Європейського Союзу. Загалом, у світовій практиці співробітниками ООН
для розрахунків індексу людського розвитку країни використовуються перші
13
чотири стандарти, які в цілому інтегрують три складові: рівень життя, освіту і
довголіття. Тому сам по собі цей показник може вважатися соціальним
стандартом. Інші, від п'ятого до десятого, застосовуються для аналізу і
прогнозування соціально-політичної ситуації в країні [15, с. 81-85]. Дуже
широкий спектр соціальних стандартів рівня життя, їх багатогранність
зумовлюють створення універсальної системи соціальної експертизи в
суспільстві.
Існує думка, що система соціального захисту - це інструмент перерозподілу
прибутків. Але результати спеціальних економічних та соціальних досліджень
свідчать, що «від двох третин до трьох чвертей загальної суми, витраченої на
соціальний захист (включаючи освіту, охорону здоров’я тощо), насправді
оплачуються тією самою особою, яка користується цим забезпеченням, в інший
період свого життя» [16].
Деякі дослідники вважають, що перерозподіл прибутків може бути джерелом
політичної напруженості в соціальній державі. І дійсно, ніколи не збігатимуться
точки зору тих, хто користується підтримкою системи соціального захисту і
працює у відповідних установах, і тих, хто створює матеріальну базу “державного
загального добробуту”. Але прихильникам трансфертного суспільства вдається
залучати на свій бік суспільну думку.
Можна стверджувати, що соціальна держава, якою і проголосила себе
Україна, обмежовуючи певною мірою ліберальні принципи, водночас
регламентує «життєві прояви індивіда, не скорочує, а навпаки, розширює палітру
його життєвих шансів, тому що при збереженні переліку базових ліберальних
свобод створює й ефективний механізм їх використання, тобто діяльність держави
не вступає в конфлікт із правами людини, оскільки спрямована на їх більш повне
здійснення і всебічний вияв» [17].
Система соціального захисту кожної країни будується відповідно до одного з
трьох основних критеріїв надання допомоги: перевірка потреби, перевірка
виконання встановлених обов'язків (як, наприклад, сплати страхових внесків чи
наявності встановленої тривалості трудової діяльності) чи факт простої
14
належності до встановленої групи чи категорії населення (наприклад, за віком чи
станом здоров'я).
Конкретна модель соціального захисту формує специфіку соціальних
стандартів. У більшості країн перехідної економіки помітне бажання будувати
систему соціального захисту на основі гарантованого мінімального доходу,
державного соціального стандарту, але цьому перешкоджають фінансові
труднощі. Вони нині не мають фінансових можливостей гарантувати всім своїм
громадянам достатній мінімальний дохід. Для таких країн ключовими
проблемами виступають бідність, розшарування населення, неспроможність
держави виконувати всі свої соціальні зобов’язання [18]. Бідність на нашій
планеті є глобальною проблемою, постійно зростає розрив між багатим і бідним
населенням. Ці фактори зумовлюють прийняття міжнародним співтовариством
обов'язку ліквідувати бідність як соціальне явище до визначеної дати, яка повинна
бути встановлена кожною окремою країною світу. У широкому розумінні поняття
«бідність» необхідно розглядати як нездатність підтримувати деякий
прожитковий мінімум. Однак, визначення цього «мінімального» рівня, особливо
коли грошові доходи не можуть послугувати адекватним показником реального
споживання, є проблематичним.
Досвід зарубіжних країн свідчить, що групування людей за розмірами
доходів дають такі споживчі стандарти, як прожитковий мінімум (ПМ),
мінімальний споживчий бюджет (МСБ), бюджет високого достатку (БВД). У
більшості країн світу як критерій бідності використовується частка
середньодушового грошового доходу. Наприклад, вважаються бідними люди, які
мають до половини цього доходу в регіоні (може бути 0,33 або 0,66). Для тих
країн, в яких різниця в рівні життя по регіонах незначна, такий критерій можна
брати за основу. Але, якщо в країні середньодушові грошові доходи сильно
відрізняються за окремими регіонами, то такий критерій використовувати не
можна, тому що в деяких регіонах грошові доходи дуже малі, і вони не тільки
своєю половиною, а навіть цілком не можуть забезпечити елементарного
фізіологічного виживання людини.
15
Після другої світової війни, в умовах, коли більшість населення відносилася
до категорії бідних, в країнах Західної Європи було розпочато реорганізацію
систем соціальної допомоги. Виплата допомоги перестала здійснюватися під
впливом місцевих органів влади, а їхнє фінансування - з місцевих фондів; було
створено системи соціального забезпечення, що надавали допомогу відповідно до
національного чи регіонального законодавства. Фінансування таких допомог
стало здійснюватися одночасно за рахунок коштів центральних і регіональних
бюджетів. Це допомогло уникнути сплесків соціальної напруги, гарантувати
мінімальний рівень доходів практично для всіх груп населення. Надалі головними
надавачами соціальних послуг населенню усе частіше виступали місцеві органи
влади, а рівень соціального забезпечення залежав від трудового внеску
громадянина.
Системи соціального захисту європейських країн дуже різні, кожна з них має
свої відповідні особливості. Однак, за будь-якого випадку кожному громадянину
гарантуються, з одного боку, певний прожитковий мінімум, а з іншого -
можливості для самореалізації в суспільстві. Кожний має також можливість
розраховувати на певний перелік соціальних послуг, які можуть надаватися як
державними, так і недержавними кампаніями.
У Нідерландах акцент робиться не на соціальному забезпеченні, а на
послугах та комплексах послуг, які розглядаються як украй необхідні. Таким
чином, йдеться про відхід від суто адміністративних процедур у напрямку
формулювання реалістичних цілей та пошуку ефективних шляхів їх досягнення.
Це означає, що акцент зміщено на заходи, яких необхідно вжити для того, щоб
надати такий комплекс послуг, який би допоміг людям визначатися в житті та
наповнити його належним змістом.
Німеччина - країна, в якій максимально повно реалізовано принципи
консервативної моделі і яка взагалі першою в Європі та світі, ввела систему
страхування. Основна заслуга в цьому належить вже згадуваному Бісмарку, який
домігся послідовного ухвалення трьох законів, що сформували систему
соціального страхування, а саме: Закону про страхування за хворобою осіб
16
промислової праці (1884 р.), Закону про страхування від нещасних випадків на
виробництві (1885 р.), Закону про інвалідність і страхування через старість (1891
р.). Численні установи й організації системи соціального захисту часто не
пов'язані одна з одною. Це є наслідком того, що багато установ створювалися на
базі приватних організацій. Соціальне страхування здійснюється роздільно за
різними його видами: безробіття, здоров'я, нещасні випадки, пенсії. Цими видами
страхування займаються одна (у страхуванні з безробіття) чи кілька установ (у
пенсійному страхуванні, страхуванні здоров'я та від нещасних випадків). Усі ці
установи в правовому відношенні є незалежними і є самокерованими.
Страхування з безробіття здійснюється Федеральним інститутом праці, який
є самокерованою автономною організацією, що має вертикальну організаційну
систему. Центральний орган визначає основні програми і політику. На
земельному рівні установи зайнятості розробляють регіональні програми
зайнятості і керують роботою місцевих органів з праці, що здійснюють
повсякденну роботу з надання послуг у сфері зайнятості.
Безумовно, рівень соціального забезпечення в різних розвинених країнах
Європейського Союзу значно відрізняється. Настільки ж різноманітні і структури
систем соціального захисту. У деяких країнах їхнє матеріальне забезпечення
відбувається через загальнодержавні податки і збори, в інших до фінансування
залучаються інші джерела (кошти фізичних осіб та підприємств, благодійні
внески тощо). Причому привертає увагу те, що ступінь участі держави у
фінансуванні не є гарантією успішного соціального захисту. Наприклад, у Франції
та Німеччині фінансування системи соціального захисту через податки є значно
нижчим, ніж у Швеції або Великобританії, однак вони вважаються країнами з
високим рівнем соціального захисту. З іншого боку, Данія, де 79% соціальних
витрат фінансується через державні податки, також вважається країною з високим
рівнем соціального захисту. Окрім того, існує ціла низка моментів (різне
географічне розташування, національні традиції, особливості структури
економіки, соціально-професійний склад населення тощо), пов’язаних з
функціонуванням економічного механізму Європейського Союзу, які значно
17
впливають на національні системи соціального захисту. Зважаючи на це,
керівництво Європейського Союзу займається лише координацією національних
політик соціального захисту, залишаючи керівництво системами соціального
захисту в компетенції самих країн. Зрозуміло, що створення єдиної системи
соціального захисту потребує чимало зусиль та часу, тому члени Європейського
Союзу намагаються лише забезпечити максимально прийнятні рамки взаємодії та
співпраці.
Рекомендації «Про зближення систем соціального захисту» (1992 р.)
пропонують запровадження чотириелементної структури системи соціального
захисту. Перший елемент повинен забезпечити гарантований дохід для всіх
громадян, який може надаватися відповідно до принципів «що ти маєш» чи «хто
ти є», тоді як останній елемент системи, що погоджує доходи працівника під час
виходу на пенсію, під час хвороби та за інших обставин з рівнем його колишніх
доходів, чітко вказує на організацію такого роду соціального захисту відповідно
до принципу «що ти зробив». Два інших елементи (в основному безкоштовний
доступ до медичної допомоги та реінтеграції в суспільство маргінальних і
виключених з нормального життя груп населення) - можуть будуватися
відповідно до кожного з цих принципів до всіх трьох принципів.
Але застосування в інших умовах запропонованих механізмів соціального
захисту є можливим тільки після спеціальної експертизи, тому що без аналізу, без
наукових підходів до чужої практики марно сподіватися на успіх» [19, с. 5]. Отже
дуже важливим є здійснення наукових досліджень щодо запозичення іноземного
досвіду, запровадження тих чи інших законодавчих актів через громадське
обговорення, проведення експериментів у пілотних регіонах тощо.
Значну користь для України може дати досвід реформування системи
соціального захисту населення, нагромаджений також у країнах Східної Європи,
які довели, що тандем державного інтервенціонізму і лібералізму є можливий.
Як зазначається в англійському часописі «Економіст», досвід Чехії можна
розглядати як класичний приклад поєднання прагматичної соціальної політики та
економічної лібералізації [20]. У Чехії новими законами було вирішено дві
18
проблеми: пенсіонування та соціальна підтримка (допомога). Новий чеський
Закон «Про пенсійне страхування» (1995р.) як і угорський, підвищив пенсійний
вік (особливо жінок) та відмовився від пільг при призначенні пенсій та
підвищеного розміру у зв'язку з умовами праці. Але як і в Угорщині при
поступовому введенні нових умов зберігають силу норми попереднього закону
«Про соціальне забезпечення» (1988 р.).
Загалом, у 90-х р. XX ст. відбулися значні зміни у соціальному законодавстві
всіх країн Східної Європи. Нове угорське законодавство, завдяки прийнятим в
1997 р. законам «Про забезпечення із соціального страхування», «Про приватну
пенсію і приватні пенсійні каси», «Про обслуговування з обов'язкового медичного
страхування», «Про соціальне обслуговування та соціальне забезпечення»,
значною мірою знижує рівень соціальних гарантій, підвищує пенсійний вік,
особливо для жінок, ліквідує пільги у зв'язку з умовами праці під час
пенсіонування, зменшує розмір допомог. Поступовий перехід до накопичувальної
системи, яку буде запроваджено з 2013 р., зумовив використання протягом
перехідного періоду низки норм колишнього законодавства.
У Польщі згідно із Законами «Про систему соціального страхування» від 13
жовтня 1998 р. і «Про пенсії з Фонду соціального страхування» від 17 грудня 1998
р. відбувається перехід до накопичувальної системи забезпечення пенсіями за
старістю, введено паритетність сплати страхових внесків роботодавцем і
застрахованим, змінено порядок розрахунку пенсій застрахованим. Але збережено
закони: «Про надання грошових допомог у випадку хвороби та материнства»
(1974 р.), «Про забезпечення у зв'язку з трудовим каліцтвом та професійним
захворюванням» (1975 р.) та низку інших.
Виходячи з наведеного можна констатувати, що зміна соціально-економічних
умов в країнах колишнього «соціалістичного табору» викликала необхідність
запровадження нових видів забезпечення та обслуговування, широкого розвитку
правового регулювання соціальної допомоги малозабезпеченим. Проте багато
засад соціальної політики, яка реалізовувалася ще за панування соціалістичної
економіки збереглися, що гарантує поступовість та зваженість у процесі
19
реформування систем соціального захисту, їхнього наближення до європейських
норм і стандартів.
Україна, опинившись перед необхідністю розбудови нової системи
соціального захисту, від початку 1990-х рр. до сьогодні практично відмовилася
від старої нормативно-правової бази, яка регулювала відносини в соціальній
сфері. Шляхом випробувань і помилок, майже з нуля будувалася практично нова
організаційна і функціональна система управління соціальним захистом
населення. Зараз же, враховуючи курс України на євроінтеграцію, під час
трансформації системи соціального захисту населення можна ефективно
адаптувати певний досвід європейських країн, а саме у сфері: забезпечення
конкуренції на ринку надання соціальних послуг; упровадження різних форм і
видів соціального страхування; реалізації державних адресних програм соціальної
допомоги; використання коштів і ресурсів підприємств у механізмі соціального
захисту населення; професійної підготовки соціальних працівників; надання
високих соціальних гарантій кожній людині в обмін на чесну сплату визначених
державою податків.
Конкретизувати підходи до здійснення трансформаційних процесів у системі
управління соціальним захистом населення можливо за таких умов: по-перше,
розгляду специфіки історичного досвіду формування та розвитку системи
соціального захисту населення в Україні; по-друге, визначення характеристик
дійсної на сьогодні моделі соціальної політики та обґрунтування її перетворення
на бажану, тобто опису типу перспективної національної моделі соціальної
політики, що має слугувати орієнтиром реформування в цій сфері життєдіяльності
суспільства в умовах євроінтеграції [21].
20
3. Проблеми та перспективи забезпечення високої якості життя населення
Низький рівень життя широких верств населення у поєднанні із надмірним –
за європейськими стандартами – майновим розшаруванням є чи не основною
соціальною проблемою України. Таку невиправдано високу ціну платить
суспільство за економічні трансформації. Надмірна диференціація доходів
населення виключає можливості посилення соціальної та політичної стабільності
суспільства у найближчій перспективі. Зміна способу життя та системи
соціальних цінностей, падіння життєвого рівня, поділ населення за рівнем
матеріальної забезпеченості і доходів, маргіналізація і люмпенізація населення
перешкоджають також консолідації суспільства. Адже соціальні суб’єкти, які
формуються за цих умов є вельми лабільними, з низьким рівнем соціальної
самоідентифікації і схильні не стільки продукувати й виражати свою думку, яка
спирається на усвідомлений і артикульований соціальний інтерес, скільки
засвоювати думки інших, зокрема думки елітарних груп, що нав’язуються
засобами масової інформації [22].
Для України в сучасних умовах розвитку потрібні значні зміни у сфері
соціального захисту населення, тому що соціальний захист є основним завданням
соціальної політики держави і ставить за мету забезпечення добробуту та прав і
гарантій людини у сфері рівня і якості життя [23]. Адже сьогодні в Україні
поглиблюється соціальне розшарування, яке призводить до розбалансування
можливостей задоволення основних соціальних потреб населення. Досі
продовжують залишатися низькими рівень та якість життя. Система соціального
захисту та соціальної політики в країні цілком ще не задовольняє життєві потреби
населення. Проблеми у сфері соціального захисту населення ще залишаються і
вирішення їх відкладається на невизначений термін. На сьогодні основною
проблемою в Україні є і залишається проблема подолання бідності, тому що
більша частина працюючого населення країни є дуже низький рівень доходів,
який є найважливішим показником добробуту. Висока диференціація умов і рівня
життя українського населення, нерівномірність розвитку регіонів, поширення
21
масштабів безробіття, а також вплив світової фінансової кризи стримують
динаміку соціально-економічного зростання країни та підсилюють соціальне
напруження [24]. Тому сьогоденні зміни розвитку сучасного українського
суспільства вимагають позитивних зрушень у розвитку національної економіки та
пошуку ефективних методів підвищення рівня та якості життя населення. За цих
умов необхідна реалізація виваженої державної соціальної політики, яка повинна
забезпечувати соціально-економічне зростання країни та сприяти впровадженню
нових методів, норм та державних стандартів рівня і якості життя для всього
українського населення.
Відомо, що рівень та якість життя населення є показником результативності
соціальної політики держави. Проте соціальна політика України базується
переважно на категорійних принципах надання допомоги (без перевірки доходів).
Обсяги допомоги, які надаються на виключно адресних засадах (з перевіркою
доходів одержувачів) становлять менш ніж 1% від загальних видатків на
соціальний захист. Цей показник є надто малим порівняно з країнами ЄС, де він
становить 12-15%. Нині Україна опинилася за межами економічного та
соціального прогресу.
Відсутня збалансованість між економічним зростанням та соціальними
видатками і неспроможність національної економіки повністю забезпечити всі
зобов’язання держави, що дуже перешкоджає ефективному соціальному розвитку.
Більшість нормативних актів у сфері соціального захисту та соціального
забезпечення прийняті у різний час і нерідко є суперечливими. Крім того, чинне
законодавство України встановлює набагато більше різноманітних видів пільг,
виплат та послуг у соціальній сфері, ніж це передбачено Конституцією або
міжнародно-правовими зобов’язаннями нашої держави. Доволі часто держава
бере на себе додаткові зобов’язання у сфері соціального захисту та соціального
забезпечення, які часто не дають жодного соціального чи економічного ефекту,
крім встановлення привілеїв для представників певних професій або окремих
соціальних груп, тому що для цього немає в країні необхідних ресурсів [25]. До
речі, розміри різноманітних видів допомоги в Україні є невисокими, у більшості
22
випадків вони не сягають розміру прожиткового мінімуму, а сім’я, яка належить
до найбіднішого населення, одержує менше допомоги, ніж середньостатистична
сім’я. Останні дані підтверджують той факт, що Україна перебуває серед країн з
високим рівнем бідності. На сьогодні низка питань відносно подолання бідності
залишаються невирішеними. Все це свідчить про гостроту проблеми бідності
українського населення, офіційним визнанням чого слугує Указ Президента
України “Про невідкладні заходи з подолання бідності” № 274/2010 від 26 лютого
2010 р. На виконання Плану організації реалізації зазначеного нормативного акта
розроблено проект Закону України “Про затвердження Загальнодержавної
програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010-2015 роки” [26, 27].
Також слід звернути увагу на те, що на сьогодні в Україні висока питома вага
пенсійних виплат у державних видатках та у ВВП, що обумовлено високим
рівнем демографічного старіння населення, низьким віком виходу працівників на
пенсію та можливістю дострокового набуття пенсійного права [28]. Як показує
світова практика, вирішенням аналогічної проблеми є перехід на умови
індивідуалізації пенсійних рахунків, зменшення пільгових умов призначення
пенсій, підвищення пенсійного віку відповідно до демографічної ситуації,
стимулювання подовження періоду трудової активності. Прийняття рішення щодо
цих питань є складним завданням, однак в Україні вже сьогодні треба приймати
рішення, щоб запобігти невідворотній ситуації в майбутньому [29, с. 6]. Тому
підвищення пенсійного віку в Україні є неминучим, оскільки в Україні
найнижчий пенсійний вік, баланс Пенсійного фонду від’ємний, кількість
пенсіонерів збільшуватиметься, кількість населення в Україні зменшуватиметься.
Пенсійний фонд і взагалі пенсійна система в Україні потребують кардинальної
реформи. Тому владою пропонується пенсійна реформа, яка включає поступове
запровадження трирівневої пенсійної системи: перший рівень – солідарна
система; другий рівень – загальнообов’язкова накопичувальна система; третій
рівень – добровільна недержавна система пенсійних заощаджень.
Це передбачено Програмою економічних реформ на 2010-2014 рр.
Трирівнева пенсійна система дасть змогу розподілити між трьома її складовими
23
ризики, пов’язані із змінами в демографічній ситуації (до чого більш чутлива
солідарна система) та з коливаннями в економіці і на ринку капіталів (що більше
відчувається у накопичувальній системі). Такий розподіл ризиків дозволить
зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що
застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на
пенсію і є принципово важливим та вигідним для них [28].
Але одним з найважливіших залишається питання оплати праці, що є
основним показником забезпечення матеріального добробуту працездатного
населення України. Невиважена політика у сферах ціноутворення і заробітної
плати призводить до подальшого зниження рівня життя українського населення,
знецінення мотивації трудової діяльності, підсилює соціальну напруженість і
стихійні тенденції в розвитку суспільства. Рівень соціальної захищеності
українського населення є низьким порівняно зі стандартами розвинутих країн не
стільки через слабку соціальну спрямованість державних витрат, скільки через
низький рівень оплати праці. Втрата системи безплатного розподілу житла,
перехід до платних освітніх послуг, багатьох послуг охорони здоров’я ще більше
посилюють роль саме оплати праці в забезпеченні добробуту людей. Як
зазначають експерти, кожному третьому мешканцю України заробітної плати не
вистачає для придбання необхідних життєвих потреб, а кожний другий
працездатний мешканець України працює на умовах вторинної, третинної
зайнятості, одержуючи доходи в тіньовому секторі економіки, які не
оподатковуються [30, с. 173].
Вплив держави на регулювання оплати праці здійснюється переважно через
установлення розміру мінімальної заробітної плати, умов і розмірів оплати праці
працівників установ й організацій, що фінансуються з бюджету, керівників
державних підприємств.
Найважливішим пріоритетом соціальної політики є підвищення рівня життя
всіх верств населення. З цією метою держава робить послідовні кроки стосовно
забезпечення зростання доходів громадян. З метою забезпечення нормального
рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму. В Україні його
24
визнано базовим державним соціальним стандартом. Прожитковий мінімум
визначається на основі так званого кошика споживача. Кошик споживача –
вартість стандартного набору товарів та послуг, необхідних для задоволення
основних соціальних і культурних потреб особистості [31]. Таким чином, було
зрівняно мінімальну заробітну плату з тим рівнем, який влада вважає
мінімальним, щоб прожити місяць. Але це досить суперечливо, враховуючи
сьогоднішні темпи зростання цін. Навряд чи можна забезпечити підтримання
життєдіяльності організму людини, яке досягається за рахунок харчування, тому
що на сьогодні офіційний рівень прожиткового мінімуму зростає темпами, в
кілька разів нижчими, ніж реальні ціни на продовольчі товари. Розрахунки
політиків знову відстають від реального життя. За даними Рахункової палати, за
минулий рік прожитковий мінімум номінально збільшився тільки на 2,2%, однак з
урахуванням індексу споживчих цін реально знизився на 7,2%. У структурі витрат
громадян, які отримують дохід на рівні прожиткового мінімуму, близько 80%
становлять продукти харчування. Зрозуміло, що цих коштів не може бути
достатньо для проживання, якщо гречка виросла в ціні на 300%, а овочі – на 70-
100% [32].
Отже, не дивлячись на те, що прожитковий мінімум із року в рік зростає, він
ледве забезпечує первинні або фізіологічні потреби людини та практично ігнорує
соціальні потреби, які є невід’ємною складовою гідного життя. Аналіз показників
прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати свідчить про те, що
система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні не відповідає
європейським стандартам. Незважаючи на зростання цих показників, їх
співвідношення залишається далеким від стандартів Європейської соціальної
хартії (переглянутої), відповідно до вимог якої мінімальна заробітна плата
повинна становити не менше ніж 2,5 прожиткового мінімуму [33, с. 91]. Соціальні
потреби найбільш соціально незахищених категорій населення в Україні
задовольняються недостатньою мірою: високий рівень бідності, особливо у сім’ях
із дітьми та сім’ях з інвалідами або непрацюючими особами працездатного віку,
25
свідчить про недостатню ефективність механізмів соціальної підтримки з боку
держави найбільш соціально незахищених категорій населення [33, с. 100-101].
На нашу думку, головними напрямами державної політики щодо скорочення
масштабів бідності в Україні повинні стати:
– збільшення ВВП на душу населення;
– індексація заробітної плати в разі затримки виплат або підвищення цін;
– адресність системи соціальної підтримки вразливих верств населення;
– виважена регіональна політика щодо викорінення регіональної бідності;
– реформування пенсійної системи;
– покращення умов для підприємницької діяльності;
– розробка механізмів стимулювання підприємців до створення нових
робочих місць;
– реформування системи оплати праці шляхом зростання часки заробітної
плати у
– собівартості продукції;
– стимулювання зростання легально сплачуваної заробітної плати [34].
Таким чином, найважливішим напрямом соціально-економічної політики
уряду та держави повинно бути досягнення стійкої позитивної динаміки
добробуту населення на основі збільшення платоспроможного попиту, зокрема
підвищення заробітної плати працюючого населення. Необхідною постає
розробка системи соціальних стандартів, яка б дійсно забезпечувала гідний рівень
життя населення та відповідала європейським стандартам, при цьому її
запровадження має передбачати поступові етапи досягнення цих стандартів
протягом кількох років окремо для кожної категорії населення. З огляду на це в
основу розрахунку допомог необхідно закласти не прожитковий мінімум, як це
визначається в діючих соціальних законах, а соціальні стандарти [35]. Також
необхідно встановити реальний прожитковий мінімум, удосконалити методику
його визначення, яка має узгоджуватися із соціально-економічними умовами, що
змінюються в країні, а також з необхідністю переходу до міжнародних стандартів
в умовах зростаючої глобалізації [36, с. 7].
26
Висновок
За матеріалами курсової роботи можна зробити наступні висновки:
1. Якість життя – це розвиненість особистості, а також соціальної групи
та суспільства в цілому та реалізація їх здібностей, які обумовлені задоволенням
всього комплексу їх потреб та інтересів. Рівень життя – це грошова оцінка
ресурсів, спрямованих на споживання та творчу діяльність особистості,
соціальних груп та суспільства в цілому.
2. Існує кілька відмінних методик підрахунку якості і рівня життя, у
яких використовують від трьох до дванадцяти параметрів. Найпростішу (i
найбільш критиковану) методику запропонував Девід Морріс, який розробив
індекс фізичної якості життя. Суть зазначеної методики полягає у визначенні
трьох показників: рівень дитячої смертності, очікувана тривалість життя після
досягнення одного року і поширення грамотності. Така система вимірювання
якості життя не є досконалою, оскільки, нехтується дуже вагома економічна
складова.
3. Більш складними є дві системи підрахунку якості життя, у яких
використовують дев'ять параметрів, які не є ідентичними. У першій із зазначених
систем, яку запропоновано лондонською дослідницькою групою журналу «The
Economist», містяться: ВВП на душу населення; очікувана тривалість життя;
політична стабільність i безпека країни; сімейне життя (у т. ч. рівень розлучень);
суспільне життя (у т. ч. відвідування церкви); рівень безробіття; громадянські
свободи; клімат країни; рівність статей.
4. Друга система з дев'ятьма показниками, запропонована близько 25
років тому, організацією International Living, включає: вартість життя, відпочинок
i розваги, рівень здоров'я, громадянські свободи, рівень економіки, розвиток
інфраструктури, особисту безпеку, стан довкілля, кліматичні умови. Кожен із
зазначених параметрів оцінюється від 0 до 100, потім підраховується загальна
усереднена кількість балів, що й визначає місце конкретної країни. Ця методика
підрахунку якості життя застосовується в 193-х країнах.
27
5. За методикою ООН якість життя визначається сукупністю таких
показників: здоров'я, у т.ч. демографічні умови, їжа, одяг, фонди споживання i
заощадження, благоустрій житла, умови праці, освіта (у т. ч. письменність),
соціальне забезпечення тощо.
6. Системи соціального захисту європейських країн дуже різні, кожна з
них має свої відповідні особливості. Однак, за будь-якого випадку кожному
громадянину гарантуються, з одного боку, певний прожитковий мінімум, а з
іншого - можливості для самореалізації в суспільстві. Кожний має також
можливість розраховувати на певний перелік соціальних послуг, які можуть
надаватися як державними, так і недержавними кампаніями. Значну користь для
України може дати досвід реформування системи соціального захисту населення,
нагромаджений також у країнах Східної Європи, які довели, що тандем
державного інтервенціонізму і лібералізму є можливий.
7. Для України в сучасних умовах розвитку потрібні значні зміни у сфері
соціального захисту населення, тому що соціальний захист є основним завданням
соціальної політики держави і ставить за мету забезпечення добробуту та прав і
гарантій людини у сфері рівня і якості життя. Адже сьогодні в Україні
поглиблюється соціальне розшарування, яке призводить до розбалансування
можливостей задоволення основних соціальних потреб населення. Досі
продовжують залишатися низькими рівень та якість життя. Система соціального
захисту та соціальної політики в країні цілком ще не задовольняє життєві потреби
населення. Проблеми у сфері соціального захисту населення ще залишаються і
вирішення їх відкладається на невизначений термін. На сьогодні основною
проблемою в Україні є і залишається проблема подолання бідності, тому що
більша частина працюючого населення країни є дуже низький рівень доходів,
який є найважливішим показником добробуту. Висока диференціація умов і рівня
життя українського населення, нерівномірність розвитку регіонів, поширення
масштабів безробіття, а також вплив світової фінансової кризи стримують
динаміку соціально-економічного зростання країни та підсилюють соціальне
напруження. Тому сьогоденні зміни розвитку сучасного українського суспільства
28
вимагають позитивних зрушень у розвитку національної економіки та пошуку
ефективних методів підвищення рівня та якості життя населення. За цих умов
необхідна реалізація виваженої державної соціальної політики, яка повинна
забезпечувати соціально-економічне зростання країни та сприяти впровадженню
нових методів, норм та державних стандартів рівня і якості життя для всього
українського населення.
8. Найважливішим напрямом соціально-економічної політики уряду та
держави повинно бути досягнення стійкої позитивної динаміки добробуту
населення на основі збільшення платоспроможного попиту, зокрема підвищення
заробітної плати працюючого населення. Необхідною постає розробка системи
соціальних стандартів, яка б дійсно забезпечувала гідний рівень життя населення
та відповідала європейським стандартам, при цьому її запровадження має
передбачати поступові етапи досягнення цих стандартів протягом кількох років
окремо для кожної категорії населення. З огляду на це в основу розрахунку
допомог необхідно закласти не прожитковий мінімум, як це визначається в
діючих соціальних законах, а соціальні стандарти. Також необхідно встановити
реальний прожитковий мінімум, удосконалити методику його визначення, яка має
узгоджуватися із соціально-економічними умовами, що змінюються в країні, а
також з необхідністю переходу до міжнародних стандартів в умовах зростаючої
глобалізації.
29
Список використаної літератури
1. Анимица, Е. Г. Качество жизни населения крупнейшего города. Часть
1 / Е. Г. Анимица, А. Н. Елохов, В. А. Сухих. – Екатеринбург : Изд-во Уральского
государственного экономического университета, 2000. – 262 с.
2. Анимица, Е. Г. Качество жизни населения крупнейшего города. Часть
2 / Е. Г. Анимица, А. Н. Елохов, В. А. Сухих. – Екатеринбург : Изд-во Уральского
государственного экономического университета, 2000. – 300 с.
3. Польова Т. В. Аналіз демографічних змін та якості життя населення у
сучасній Україні // Вісник Запорізького національного університету №2(6), 2010.
– С. 115 – 171.
4. Социальная политика / А. Н. Аверин, А. М. Бабич, И. Н. Веселкова [и
др.] ; под. ред. Н. А. Волгина, В. И. Кушлина. – М. : Изд-во РАГС, 2010. – 560 с.
5. Райзберг Б. А. Современный экономический словарь / Б. А. Райзберг,
Л. Ш. Лозовский, Е. Б. Стародубцева. — [3-е изд., перераб. и доп.]. — М. :
ИНФРА-М, 2002. — 480 с.
6. Осовська Г. В. Економічний словник / Г. В. Осовська, О. О. Юшкевич,
Й. С. Завадський. — К. :Кондор, 2009. — 358 с.
7. Лугінін О. Є. Статистика : підруч. / О. Є. Лугінін, С. В. Білоусова. —
К. : ЦНЛ, 2005. — 580 с.
8. Рудакова Р. П. Статистика : учеб. пособ. / Р. П. Рудакова, Л. Л. Букин,
В. И. Гаврилов. — [2-е изд.]. — СПб. : Питер, 2009. — 288 с.
9. . Горбатов В. М. Оцінка якості життя населення України та країн ЄC /
В. М. Горбатов // Держана та регіони. — 2009. — № 4. — С. 90—96.
10. Постніков В. Державне регулювання якості життя населення / В.
Постніков // Економічний аналіз : зб. наук. пр. каф. екон. аналізу / Тернопільський
нац. екон. ун-т. — 2010. — Вип. 1 (17). — С. 67— 69.
11. Прокопова О. В. Методологічні підходи до інтегральної оцінки рівня
та якості життя населення регіонів та країн / О. В. Прокопова, М. В. Свирид, О.
Ю. Малько // Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та
30
послуг : зб. наук. праць у 2-х т. / ХДУХТ. — Харків, 2010. — Вип. 1(5). — Т. 1. —
С. 70—78.
12. Цьома А. П. Про демографічний стан населення України / А. П. Цьома
// Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та послуг : зб. наук.
праць / ХДУХТ. — Харків, 2009. — Вип. 2(6). — С. 393—400.
13. О. М. Вольська Шляхи забезпечення зростання рівня якості життя
населення країни // Экономика строительства и городского хозяйства – 2011, –
ТОМ 7, – НОМЕР 2, – с. 73–79.
14. Европейская Социальная Хартия. Истоки, механизм действия и
воплощение в жизнь. - М. : Политиздат, 1995. - 194 с.
15. Социальная и социально-политическая ситуация в России: анализ и
прогноз / под. ред. Г. В. Осипова. - М., 1995. - 178 с.
16. Бриттан С. Капитализм с человеческим лицом / С. Бриттан. - СПб.,
1998. – 489 с.
17. Барсукова С. Ю. Приватное и публичное: диалектика диспозиции / С.
Ю. Барсукова // Полис. - 1999. - № 1. - С. 145-152.
18. Неспорова А. Занятость и политика на рынке труда в некоторых
странах с переходной экономикой / А. Неспорова. - М. : Бюро МОТ, 2000. - 95 с.
19. Сотник Л. Соціальний захист: надійна система чи популістська
химера? / Л. Сотник, П. Бєлєнький // Універсум. - 1997.- № 1-2. - С. 4-7.
20. Богомолов О. Где искать философский камень роста / О. Богомолов //
Проблемы теории и практики управления. - 1997. - № 4. - С. 26-37.
21. В. Собченко Основні моделі соціальної політики в країнах
Центральної та Східної Європи. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-
book/apdu/2012-1/2012_01.pdf. – 2012.
22. Управління соціальним і гуманітарним розвитком : навч. посіб. / авт.
кол. : В. А. Скуратівський, В. П. Трощинський, Е. М. Лібанова та ін. ; за заг. ред.
В. А. Скуратівського, В. П. Трощинського : у 2 ч. – К. : НАДУ, 2009. – Ч. 1. – 456
с.
31
23. Черненко С.М. Трансформація заходів державного впливу на
формування доходів населення в Україні // Науковий Вісник Академії
муніципального управління:Зб. наук. праць. Серія «Економка». – 2009. – Вип. 7. –
С. 30–39.
24. . Куйбіда М. Державне регулювання соціально-економічного розвитку
регіонів / М. Куйбіда, К. Черніцина. – Режим доступу :
http://www.lvivacademy.com/visnik5/fail/+Kujbida.pdf.
25. Актуальний стан та проблеми діючої системи соціального захисту в
Україні. – Режим доступу : http://gurt.org.ua/news/recent/3803/.
26. Україна. Подолання бідності. United Nations Development Programme.
– Режим доступу : http://www.undp.org.ua /files/ua_24267mdgp.pdf.
27. Центр перспективних соціальних досліджень. – Режим доступу :
http://cpsr.org.ua/index.php.
28. Пенсійна реформа в Україні. – Режим доступу :
http://www.pension.kiev.ua/.
29. Свєнчіцкі М. Демографічні та фінансові передумови пенсійної
реформи в Україні: прогноз – 2050 / М. Свєнчіцкі, Л. Ткаченко, І. Чапко. – К. :
Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки, 2010. – 72 с.
30. Пиц В. І. Реалії розвитку ринкових відносин у сфері оплати праці в
Україні / В. І. Пиц // Зб. наук.-техн. пр. – Вип. 17.5 / Нац. лісотехнічний ун-т
України ; відп. ред. Д. Л. Дудюк. – Львів : НЛТУУ, 2010. – С. 171-175.
31. Прожитковий мінімум у 2011 році. – Режим доступу : http: //
www.dinai.com/Docs/Svod/ obsheecon/proj_min.doc.
32. Прожитковий мінімум потребує не ліквідації, а термінового перегляду
/ Бізнес-портал Луцька. – Режим доступу : http://toplutsk.com/biznews-
news_4783.html.
33. Система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні.
Реальний стан та перспективи реформування. – К. : Центр громадської
експертизи, 2009. – 104 с. – Бібліографія: с. 104.
32
34. Вербицька Г.Л. Проблеми бідності та рівня життя населення України.
– Режим доступу :http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/10045/1/47.pdf.
35. Баранова Н. П. Соціальні стандарти та соціальні гарантії в системі
соціальної політики України / Н. П. Баранова, Т. В. Новікова ; Центр
перспективних соціальних досліджень // Національна академія наук України. –
Режим доступу : http://www.cpsr.org.ua/index.php?option=com_
content&view=article&id=42:2010-06-13-21-23-56&catid=20:2010-06-13-21-06-
26&Itemid=27. – 2010.
36. Мельниченко О. А. Підвищення рівня та якості життя населення:
механізм державного регулювання : монографія / О. А. Мельниченко. – Х. : Вид-
во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2008. – 625 с.
33
