ПЕРЕДМОВА.

1. Політичне становище українських земель у складі Російської держави.

Українські землі наприкінці XVIII у першій половині XIX ст. та їх адміністративний

устрій. Чисельність населення.

3. Селянські рухи та виступи робітників.

5. Перші таємні товариства. Декабристи.

7. Дальше національно-культурне відродження і розвиток національного руху.

Кирило-мефодіївське товариство — перша українська таємна політична організація.

9. Розвиток культури в Україні у першій половині XIX ст.

1. Кримська війна і Україна.

3. Скасування кріпосного права. Реформи 60—70-х років.

5. Становлення української нації.

7. Загальноросійський і польський визвольні рухи в Україні. Народництво.

9. Становище робітників та їхні виступи проти капіталістичної експлуатації.

РОЗДІЛ З. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ.

2. Революційний та опозиційний рух.

4. Український національно-визвольний рух. Утворення українських політичних

партій.

1. Початок революції. Січнево-березневі страйки в Україні.

3. Революційний рух в Україні весною і влітку 1905 р. Повстання на броненосці

«Потьомкін».

5. Селянський рух в Україні і революційна боротьба в армії та на флоті восени

1905 р.

7. Піднесення національно-визвольного руху в роки революції.

РОЗДІЛ 5. УКРАЇНА В ПЕРІОД ТРЕТЬОЧЕРВНЕВОІ МОНАРХІЇ (ЧЕРВЕНЬ

1907 —ЛИПЕНЬ 1914 PP.).

2. Аграрна політика Столипіна та проведення її в Україні.

4. Революційний рух у 1907—1914 pp.

6. Назрівання революційної кризи в 1913 — першій половині 1914 pp.

РОЗДІЛ 6. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУтЙ ПОЛОВИНІ XIX — НА

ПОЧАТКУ XX СТ.

2. Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян.

1. Причини, початок і характер війни. Ставлення різних класів і партій до війни.

3. Українство, партії й організації в роки війни.

5. Культура в Україні на початку XX ст.

Історія України (частина друга) - Рибалко:ПЕРЕДМОВА.У першій частині

видання «Історія України. Від найдавніших часів до кінця XVIII століття» розглядалася

історія нашої держави від часу появи людини на українських землях, виникнення на

них первісного суспільства і до кінця XVIII ст. Йшлося про Київську Русь, її

роздроблення, перебування України в складі Литви і Польщі. Велика увага приділялася

утворенню й боротьбі проти чужоземних поневолювачів українського козацтва,

визвольній війні українського народу проти шляхетської Польщі, утворенню й

трагічній історії Української козацької держави до ліквідації її залишків російським

царизмом у другій половині XVIII ст.

Друга частина пропонованого підручника присвячена висвітленню досить

складного і тяжкого періоду в історії українського народу — XIX — початок XX ст.

(До Лютневої революції 1917 року). Протягом усього розглядуваного часу українські

землі були роз'єднаними. Більша частина — Східна або Наддніпрянська Україна —

перебувала в складі Російської імперії, а західноукраїнські землі — Східна Галичина,

Північна Буковина і Закарпаття під владою Австрійської (пізніше Австро-Угорської)

монархії. Український народ не мав своєї державності і зазнавав гноблення від

панівних верств названих держав. Російський та австро-угорський уряди проводили

гнобительську політику не лише в політичному, соціально-економічному плані, вони

прагнули денаціоналізувати, асимілювати українське населення, тобто привести його

до загибелі як окремий народ, як окрему самобутню націю.

Автор прагнув висвітлити всі головні сторони історії України, розглянути

соціально-економічний розвиток українських земель, розклад старої феодально-

кріпосницької системи і розвиток нового капіталістичного, індустріального

господарства, а на цій основі — зміни в соціальній структурі суспільства та становищі

різних класів і верств населення.

Однією з провідних ідей книги є проблема становлення української нації,

боротьба за її виживання в несприятливих умовах державних структур чужоземних

держав, за відродження й утвердження національної самосвідомості українського

народу, за відновлення української державності. Автор намагався послідовно

простежити виникнення й розвиток українського національно-визвольного руху

протягом усього зазначеного періоду.

Разом із тим у підручнику розглядається і загальноросійський та польський

визвольний рух, який розвивався і в українських землях. Висвітлюється становище

народних мас, передусім селянства й робітничого класу та їхні виступи проти

поміщицько-буржуазної експлуатації й гніту. Значна увага приділена розвитку

української культури у згаданий час.

Увесь виклад історії України в XIX — на початку XX століття має підвести

читача до розуміння передумов, характеру та перебігу величних і трагічних подій

1917— 1920 років в українських землях.

Історія України (частина друга) - Рибалко:1. Політичне становище українських

земель у складі Російської держави. Українські землі наприкінці XVIII у першій

половині XIX ст. та їх адміністративний устрій. Чисельність населення.Наприкінці

XVIII — у першій— половині XIX ст. переважна більшість українських земель —

Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь входили до складу Російської

держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття

— перебували під владою Австрійської монархії.

У 60—80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української

козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й

взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за

російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії.

Водночас на Лівобережжі і Слобожанщині збереглася панівна верхівка — колишня

козацька старшина, яка перетворилась на дворянство або шляхетство. Українські

старшини дістали право на одержання загальноросійських цивільних або військових

чинів, на зрівняння в правах із російськими дворянами.

Разом з цим царський уряд продовжував посилювати своє панування й

гноблення народних мас. У 1796 р. замість намісництв були створені губернії із

звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська

(Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і

Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині XIX ст.

утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська,

Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і

Таврійська губернії. Для посилення своєї влади й проведення реакційної політики,

боротьби проти прогресивних сил царський уряд систему управління будував за

військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 p.), з

1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і

Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською,

Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями

Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли

військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і з усіх

сил проводили в життя гнобительську політику царизму.

Протягом першої половини XIX ст., внаслідок природного приросту й швидкої

колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. У 1795 р. у

Східній Україні налічувалося 8,2 млн. чол. (по Росії в цілому 36 млн. чол.), а в 1858 р.

стало 13,5 млн. чол. (із 67 млн.). Міське населення зросло з 5 до 11 %. У складі всього

населення України частка окремих станів, за даними десятої ревізії (1857—1859 pp.),

була такою: дворянство складало 2,01 %, духівництво — 0,97 %, міські стани (купці,

міщани, цехові) —10,5%, сільський стан (кріпосні і державні селяни, колоністи,

військові поселенці) — 80,99%, військовий стан — 4,19%, різночинці та ін. — 1,34%.

Особливо швидко зростало населення Степової України. Якщо на початку XIX

ст. ця територія була малолюдною, то напередодні реформи лише в двох південних

губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол.

Усього ж за 75 років, з 1787 р. по 1862 p., населення трьох степових губерній —

Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося, за рахунок природного

приросту і припливу переселенців з інших українських і великоруських губерній, в

чотири рази.

Посилення гноблення народних мас.

Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст., коли в ряді країн Західної Європи

після перемоги буржуазних революцій на зміну феодалізму прийшла капіталістична

епоха, в Російській державі панівною залишалася феодально-кріпосницька система.

Царський уряд, відображаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами намагався

зберегти самодержавний лад і кріпосництво, не допустити розповсюдження передових,

прогресивних ідей, зміцнити клас феодалів-кріпосників і посилити їхню владу над

народними масами. Такою самою була політика царизму й в Україні, з тією відміною,

що тут царський уряд одночасно з соціальним, поліцейсько-бюрократичним посилював

і національний гніт, люто придушував національно-визвольний рух, проводив

насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й

культури.

За часів царювання Павла І (1796—1801) і Олександра І (1801—1825) уряд,

спираючись на російське дворянство, продовжував проводити політику зміцнення

абсолютизму, поліцейсько-казарменого режиму, дальшого закріпачення все нових груп

селянства, посилення феодально-кріпосницької експлуатації, нещадного придушення

революційного руху й передової суспільно-політичної думки як усередині країни, так і

поза її межами.

В Україні царський уряд, ліквідуючи залишки автономного адміністративного

устрою і маючи своєю головною опорою насамперед російських поміщиків, яким він

роздавав багато земель, разом з тим підтримував і захищав класові інтереси

українських і польських феодалів.

У І796 р. указом Павла І кріпосне право було поширено на Південну Україну,

Крим, Дон і приєднані райони Кавказу. Селянам було заборонено переходити з місця

на місце, і вони були закріплені за поміщиками. На Правобережній Україні, яка після

другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі ввійшла до складу Російської

держави, царський уряд урівняв місцевих поміщиків у правах з російським

дворянством, зокрема надав їм право засилати непокірних кріпаків у Сибір на

поселення та на каторжні роботи.

Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Із 600 тис. державних

селян, розданих ним поміщикам Росії за 4 роки його царювання, 150 тис. чол.

припадало на Україну. Крім того, царський уряд роздавав поміщикам багато земель. На

1800 рік на півдні України було роздано близько 8 млн. десятин.

Царський уряд всіляко сприяв поміщикам у посиленні експлуатації селян.

Дедалі сильнішою ставала панщина, збільшувалися грошові й натуральні податки.

Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. У рекрути брали

переважно найбідніших селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби солдати

зазнавали тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів-дворян. Великих тягот зазнавало

населення України в час численних воєн, що їх вела на початку XIX ст. Російська

держава.

Україна в російсько-турецькій війні1806—1812 pp.

Російський царизм брав участь у коаліціях європейських держав (Англія,

Австрія, Швеція, Пруссія), спрямованих проти Франції, його армії воювали проти

наполеонівських військ. Він вів війни і з Іраном (1804—1813 pp.), зі Швецією (1808—

1809 pp.) і Туреччиною (1806—1812 p.).

У цій російсько-турецькій війні Україна була найближчим тилом російської

армії. У Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській і

Катеринославській губерніях (по Росії в цілому —в 31 губернії) було проведено набір

земського ополчення. Селяни мусили давати для армії велику кількість волів, коней,

возів, погоничів, фураж, провіант. Лише з Лівобережної України до армії було

відправлено 6 тис. возів, 7 тис. пар волів, понад тисячу коней, близько 4 тис. погоничів.

Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї ряд перемог.

Унаслідок цього 16 травня 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною був укладений

мирний договір, за яким до Росії відійшла частина Молдови (між Дністром і Прутом),

яка стала називатися Бессарабією. Тут, поряд з територіями, населеними в основному

молдаванами, були й землі, де переважало українське й російське населення

(Ізмаїльський, Хотинський і Аккерманський повіти).

Переможне завершення війни з Туреччиною забезпечило Росії південні тили,

вивільнило Дунайську армію й полегшило боротьбу проти Наполеона, який у цей час

робив останні приготування до нападу на Росію.

Участь українського народу у війні Росії проти наполеонівської Франції.

Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і

проголосивши себе «імператором усіх французів», підкорив багато народів Європи і

тепер поставив за мету завоювати Росію, розчленувати її, перетворити на свою

колонію, добитися світового панування. «Через п'ять років я буду володарем світу,—

висловлювався Наполеон у 1811 році, — залишається одна Росія, але я роздавлю її». 12

червня 1812 р. наполеонівська армія переправилася через Німан і розгорнула наступ на

Москву і Петербург.

Чільне місце в планах Наполеона займала Україна. Наполеон передбачав

відірвати українські землі від Росії, щоб цим послабити Російську державу. Після цього

Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими

землями розплачуватися з своїми союзниками за їх участь у загарбницьких походах:

польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну

Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а

турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, — мав дістати Крим і

Причорномор'я. Інші завойовані українські землі Наполеон сподівався розділити на

кілька військово-адміністративних областей — «наполеонідів» — на чолі яких стояли б

його маршали й генерали і звідки він міг би викачувати для французької армії фураж,

коней, волів, інші матеріальні ресурси. Ще до початку війни !8!2 р. в Україну

засилалися наполеонівські агенти, диверсанти, з завданням влаштовувати диверсії,

знищувати бази російської армії, а також підбурювати і піднімати українське

населення на повстання проти Росії. Але якщо магнатська верхівка Польщі

прислужувала Наполеонові і сформувала для нього 70-тисячний корпус військ

Понятовського, український народ залишився вірним Росії. Разом з російським,

білоруським та іншими братніми народами він виступив проти наполеонівських військ.

Шестисоттисячним військам Наполеона, які розгорнули наступ у глиб Росії,

протистояло три західні російські армії, що налічували трохи більше як 200 тис. чол. і

були розтягнуті на 600 з лишком км із розривами в 100—200 км. 1-ша армія під

командуванням військового міністра М. Барклая-де-Толлі дислокувалася впродовж

Німану з центром у м. Вільно. 2-га армія, якою командував генерал П. Багратіон,

розташувалася в Південній Литві між Німаном і Західним Бугом в районі міста

Волковиська. 3-тя резервна армія генерала О. Тормасова стояла на Волині, маючи

головним пунктом м. Луцьк.

Розгортаючи наступ, Наполеон ставив своєю метою розбити російські армії

кожну окремо, до того, як вони з'єднаються. Одночасно з боями в Литві, Білорусі, в

Центральній Росії влітку 1812 р. наполеонівські війська і австрійський корпус

Шварценберга (35 тис. чол.) і польсько-саксонський корпус графа Реньє (17 тис.

саксонських і польських солдатів) — мали захопити Правобережжя з Києвом та інші

українські землі. Після кровопролитних боїв і відходу 3-ї російської армії на р. Стир їм

удалося на

середину серпня 1812 р. зайняти західну частину Волинської губернії —

Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Лубенського повітів. В окупованих

місцевостях наполеонівські війська — німецькі, австрійські і польські — встановили

жорстокий терористичний режим. Вони грабували населення, убивали ні в чому не

винних людей, спалювали села, глумилися над релігійними почуттями українців. Лише

матеріальні збитки, що їх завдали окупанти населенню зайнятих ними районів Волині,

становили 2,5 млн. крб. Не менше, ніж наполеонівські війська, завдали горя жителям

Волині польські феодали. Як писав до синоду волинський єпископ Даніїл, вони «не

тільки перейшли на бік ворога і брали участь разом з ним у грабежах і руйнуваннях,

але навіть перевершили його в жорстокості».

Населення Волині піднялося на боротьбу проти ненависних загарбників. Селяни

й міщани не давали їм продовольства й фуражу, виловлювали шпигунів, не сплачували

податків і контрибуцій, створювали дружини самозахисту, які чинили збройний опір

окупаційним військам. Організовувалися партизанські загони, що нападали на офіцерів

і солдатів наполеонівських військ, знищували їх, захоплювали ворожі обози,

переривали лінії зв'язку, вели розвідку і її дані передавали російському командуванню.

Високо оцінив патріотичну діяльність населення Волині командуючий 3-ю армією

генерал Тормасов. 27 серпня 1812 р. у листі Барклаю-де-Толлі він писав: «Край цей

переходом австрійських та саксонських військ зовсім пограбований, все порожньо;

жителі... сховались у лісах та в болотах, де, перебуваючи, перетинають сполучення між

військами, нападають на транспорти і партії, схоплюють кур'єрів».

Активна боротьба населення Волині, опір російських військ 3-ї армії, прибуття

на початку вересня в район Луцька Дунайської армії під командуванням адмірала П.

Чичагова, внаслідок чого сили цих двох армій зросли до 55 тис. чол. — все це не дало

змоги наполеонівським військам просунутися далі в глиб України. З'єднані 3-тя й

Дунайська армії під командуванням Чичагова незабаром визволили Волинь і в жовтні

основною масою своїх військ рушили до Березини, щоб взяти участь у розгромі

залишків наполеонівської армії.

Нещадну боротьбу проти наполеонівських загарбників зело не лише населення

Волині та інших районів, що стали безпосередніми театрами воєнних дій.

Патріотичним піднесенням був охоплений весь український народ. Про це Т. Г.

Шевченко у своїй повісті «Близнецы» писав так: «Наконец, разрешился от бремени

своими чудовищными чадами страшный 12-ый год. Как жертва всесожжения,

вспыхнула святая белокаменная, и из- конца в коней, по всему царству раздался клич,

чтобы выходил» и стзр и млад заливать вражескою кровью великий пожар московский.

Достиг этот судорожный клич и до пределов нашей мирной Украины. Зашевелилась

ока, моя родная маты; зашевелилось охочекомонвое и охочепешее ополчение

малороссийское».

Багато українських козаків, селян і міщан прагнули зі зброєю в руках взяти

участь у боротьбі проти ненависного ворога. Оскільки наполеонівські війська мали

велику чисельну перевагу, а рекрутська система не могла швидке дати необхідних

поповнень регулярній армії, царський уряд змушений був піти назустріч народній

ініціативі і дозволити в ряді губерній, у тому числі й українських, створення ополчень.

В Україні ополчення було козацьке й селянське. До кінних козацьких полків, які

за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії,

закликалися люди козацького стану і не на основі рекрутського набору, а на вільну

козацьку службу. Оскільки, як писав поет І. П. Котляревський, що формував у містечку

Горошині, Хорольського повіту, 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у

козаки з задоволенням, охотніетю і без будь-якого смутку», формування козацьких

полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час влітку 1812 р. в Україні було

сформовано 22 козацьких полки загальною чисельністю близько 24500 чол.

Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували

18 тис. чол., Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), що мали

4800 чол. З Бузьких козаків було сформовано три кінні козацькі полки кількістю 1650

чол. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби

зв'язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської,

Подільської, Волинської були створені загони «лісової варти» або, як їх стали

називати, «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 чол.

Одночасно з козацькими полками на Україні було сформовано 20 піших і кінних

ополченських полків, які майже повністю складалися з селян. На Чернігівщині в

ополчення пішло 26 тис, на Полтавщині — 16 тис. чол., із них 6500 кінних. В числі цих

ополченців-захисників було близько 32 тис. поміщицьких і 10 тис. державних селян.

Отже, в цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила,

крім солдатів регулярної армії, 70 тис. чол.

Український народ піклувався також про матеріальне забезпечення фронту й

тилу російської армії та будівництво оборонних споруд. Лише на роботах по

зміцненню Києво-Печерської фортеці, Звіринецького укріплення і будівництву моста

через Дніпро в Києві працювало близько 12 тис. чол. Продовольчо-фуражні бази

України повністю постачали 3-ю й Дунайську армії і посилали багато провіанту й

фуражу 1-ій і 2-ій арміям та іншим військовим з'єднанням. Військові заводи України —

Шосткинський пороховий, Луганський ливарний, Київський арсенал збільшували

виробництво гармат, стрілецької зброї і боєприпасів. За 1812 р. вони дали армії 90 тис.

пудів боєприпасів, 25 тис. пудів пороху, 92 тис. рушниць, карабінів, пістолетів і багато

холодної зброї. Крім того, українське населення жертвувало на задоволення потреб

армії і ополчення коней, волів, засоби транспорту, продовольство, фураж, грошові

кошти. Тільки грошима в Україні для цієї мети було зібрано близько 10 млн. крб.

Перевезенням військового спорядження займалися 23 тис. погонщиків, 25 тис. підвід,

для цього було використано 34 тис. коней і 13 тис. волів.

У той час, коли в тилу відбувалася мобілізація нових людських і матеріальних

ресурсів, на фронті російські армії з тяжкими, впертими боями відступали на схід,

вимотуючи сили ворога. 22 липня 1-ша і 2-га армії з'єдналися під Смоленськом, і плани

Наполеона про їх розгром поодинці зазнали краху. 8 серпня на вимогу громадськості

головнокомандуючим буэ призначений М. Кутузов.

Із зайняттям наполеонівською армією Білорусі і виходом її на Смоленщину

(Смоленськ був залишений російськими військами 24 липня) частина французьких

військ стала просуватися на південь і наприкінці липня розпочала безпосередньо

загрожувати північним повітам Київщини й Чернігівщини.

Російські війська, що прикривали підступ до України з півночі спиралися на

Мозир і Бобруйську фортецю. Але оскільки їх було недостатньо, на відсіч ворогові

піднялося місцеве селянське й ремісниче населення. У селах і містечках створювалися

дружини самооборони по 100—150 чол.

На північ Чернігівщини були підтягнуті Чернігівське ополчення й козацькі

полки, а на північ Київщини — Полтавське ополчення. Внаслідок цього на кінець

серпня — початок вересня був створений так званий «кордонний цеп», який тягся на

700 км від Брянська й Рославля, де українське ополчення взаємодіяло з ополченням

Калузьким, по північній межі Чернігівської й Київської губерній майже до м. Овруча

на Волині. «Кордонний цеп», в якому головними силами були українські ополченські й

козацькі полки, разом з регулярними військами перегородив французьким військам з

північного заходу шлях в Україну і, нависаючи на їхньому правому фланзі, відіграв

певну роль у досягненні перемоги.

26 серпня під селом Бородіно, за 12 кілометрів на захід від Можайська, сталася

вирішальна битва, в ході якої наполеонівські війська зазнали величезних втрат і не

змогли здобути перемогу. І хоч Кутузов наказав своїм військам відступати, сили

французьких військ були підірвані.

У Бородінській битві, разом з російськими солдатами, героїчно билися з ворогом

і воїни-українці (понад 10 тис. чол.). Високі зразки мужності показали бійці

Охтирського гусарського, Чернігівського та Київського драгунських полків, сотні

рядових солдатів, унтер-офіцерів і офіцерів. Зокрема відзначилися своїм героїзмом і

воїнським умінням вихідці з України — командири 27-ї піхотної дивізії Дмитро

Петрович Невєровський, 1-го єгерського полку Мойсей Іванович Карпенко і

гвардійської кінно-стрілецької роти Василь Григорович Костенецький.

Залишивши 2 вересня Москву, російська армія рушила Рязанським шляхом, а

потім, повернувши на старий Калузький шлях, вийшла до Тарутіно, де й отаборилася.

Поповнивши й зміцнивши армію, Кутузов підготував контрнаступ.

7 жовтня Наполеон змушений був із своєю стотисячною армією залишити

Москву й почати відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і

партизанів незабаром переріс у безладну втечу.

У складі російських військових частин, зокрема в полках легкої кінноти, у

козацьких і ополченських полках, сформованих на Україні, в. партизанських загонах Д.

Давидова, О. Сеславіна, О. Фігнера та інших вірні сини українського народу пліч-о-

пліч з росіянами, білорусами та синами інших народів громили й виганяли ненависних

загарбників. Вони билися під Малоярославцем, Красним, Вязьмою, визволяли

Білорусь, брали участь у боях під Могильовом, Пінськом, Бобруйськом, Мозирем, на

Волині та в інших місцях. Солдати й офіцери кінних і піхотних полків — Київського,

Полтавського, Ізюмського, Катеринославського, Сумського, Харківського,

Волинського, Чугуївського, Маріупольського та інших виявили високі зразки мужності

й героїзму, за що багато з них були нагороджені військовими орденами.

Серед видатних організаторів і керівників партизанських загонів є імена й

уродженців України. Найбільш відомі серед них Єрмолай Четвертак (Четвертаков),

Федір Потапов, який дістав прізвисько Самусь, і Степан Єремієнко.

Єрмолай Васильович Четвертак походив з кріпаків с. Нефедівки Новгород-

Сіверського повіту Чернігівської губернії. Будучи рядовим Київського драгунського

полку, він від самого початку війни 1812 року брав участь у боях у складі 1-ї Західної

армії. 19 серпня у бою під Царево-Займище він потрапив до полону, звідки незабаром

утік. З'явившись у с. Басмани Смоленської губернії, Четвертак закликав селян до

боротьби. Спочатку створений ним партизанський загін налічував близько 50 чол.,

потім близько 300 чол., а іноді доходив до 3000 чол. Партизани знищували

французьких фуражирів, солдатів-мародерів, нападали на дрібні загони ворожих

військ, виводили з ладу "їхні лінії зв'язку, мости й шляхи, захищали населення від

пограбування й знущань окупантів. У районі села Семенівки загін Четвертака

розгромив цілий батальйон військ Наполеона. Дістаючи підтримку місцевого

населення, загін тримав під своїм контролем значну територію окружністю в 35 верст.

Коли у листопаді до Гжатського повіту підійшли регулярні війська, загін

Четвертака очистив весь повіт від французьких окупантів. Четвертак знову повернувся

до регулярної армії, за бойові заслуги отримав звання унтер-офіцера і був

нагороджений відзнакою військового ордена, який йому вручено в Парижі, куди він

увійшов у складі російських військ, беручи участь у їхньому закордонному поході.

Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Самусь, будучи в Бородінській

битві пораненим, потрапив у полон. Втікши з полону, він в околицях Колоцького

монастиря створив селянський партизанський загін, який спочатку нападав на обози і

невеликі команди ворожих військ. А коли, — писав у спогадах один із офіцерів

Єлисаветградського полку, — «зброї і патронів було достатньо, t загін його виріс до

3000 ратників, — то він, зосереджуючи свої війська по калатанню дзвонів, нападав уже

на значні команди і один раз розбив вщент цілий батальйон». Всього загін Самуся

знищив 3 тис. ворожих солдатів і офіцерів. За бойові заслуги Самусь дістав офіцерське

звання і військовий орден.

Степан Єремієнко, стрілець 1-ї гренадерської роти Московського піхотного

полку, був поранений у бою під Смоленськом і опинився у ворожому тилу.

Вилікувавшись, він створив партизанський загін, який і знищував наполеонівських

солдатів. За наказом М. Кутузова, Єремієнко за хоробрість і «истинное усердие к

службе» дістав унтер-офіцерське звання і був нагороджений відзнакою військового

ордена.

У спільній боротьбі проти наполеонівської навали спільно з російським,

білоруським та іншими народами український народ вніс і свій вклад у захист

Російської держави.

Аракчеєвщина. Військові поселення.

Після нелегкої перемоги у війні 1812 року і остаточного розгрому

наполеонівських армій у 1813—1814 pp. дворянсько-аристократичні уряди Європи, в

першу чергу Росії, Австрії і Пруссії, у 1815 р. створили «Священний союз» монархів

Європи для боротьби проти революційних ідей і народних рухів. Російський царизм,

який став жандармом Європи, вів реакційну як зовнішню, так і внутрішню політику,

спрямовану на збереження кріпосництва, зміцнення самодержавно-поліцейського

апарату, придушення визвольного руху, вільнолюбства, утисків преси, освіти,

насадження казарменого режиму і військової муштри. Найближчим помічником царя

Олександра І у насадженні цього деспотичного, поліцейського режиму став Аракчеев,

який спочатку був військовим міністром, а потім начальником військового

департаменту Державної ради і головним начальником військових поселень. Від його

прізвища режим палочної дисципліни й безмежного свавілля дістав назву

аракчеєвщини.

Одним із найбільш огидних проявів аракчеєвщини було створення військових

поселень, яке мало на меті, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти

солдатів для боротьби проти революційних рухів, і, з другого боку, зменшення витрат

на армію, перекладення утримання її на самих солдатів-селян, які одночасно з

військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством.

До кінця царювання Олександра І в 1825 р. на військових поселенців було

переведено 375 тис. державних селян. В Україні протягом 1817—1825 pp. у

Слобідсько-Українській (Харківській), Катеринославській і Херсонській губерніях

було розміщено як військових поселенців 16 кавалерійських і 3 піхотних полки.

Ліквідовані військові поселення були в 1857 p., коли військові поселенці були

переведені на становище державних селян.

Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах

надзвичайно жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри й дріб'язкової

регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, їли,

лягали спати, під невсипущим оком начальства проходило все їхнє життя. За найменшу

провину їх немилосердно карали різками. Дітей поселенців із семи до 12 років

зараховували в кантоністи і муштрували у військових школах, із 12 років зачисляли в

резервні, а з 18 років — у військові частини.

Миколаївська реакція, Посилення гніту царизму в Україні

У другій чверті XIX ст. в ряді країн Європи прокотилася хвиля революцій. У

Росії наростала боротьба селянських мас, поширювалися визвольні ідеї,

поглиблювалася криза феодально-кріпосницької системи. Микола І (1825—1855), який

почав своє царювання з придушення повстання декабристів, всіма силами прагнув

зберегти й зміцнити самодержавно-поліцейський режим, владу дворян-кріпосникІв.

Упертий, жорстокий і полохливий, деспот від природи, «фельдфебель-цар», який над

усе ставив військову муштру, Микола І розглядав усю країну як величезну казарму, а

народ як підпорядковану йому «команду». Життя всієї країни було поставлено під

пильний контроль створеного в 1826 р. III відділу «власної його величності канцелярії»

і корпусу жандармів, керівництво якими було доручено генералові з прибалтійських

німців графові Бенкендорфу. Переслідувались преса, освіта, наука. Ідеологічною

підвалиною миколаївської реакції стала висунута міністром народної освіти графом С.

Уваровим теорія «офіційної народності» з її формулою «православ'я, самодержавства й

народності», якою виправдовувалось і освячувалось як вічне й непорушне існування

самодержавно-поліцейського, кріпосницького ладу і доводилось, начебто «народність

наша полягає в безмежній відданості і покірності самодержавству».

В Україні царський уряд Миколи І посилав своїх чиновників зі свого

бюрократичного державного апарату. Разом з тим, не визнаючи українського народу

окремим народом, царизм здійснював в Україні політику національного гноблення.

Особливо ця політика посилилася на Правобережжі після поразки польського

повстання 1830—1831 pp., яке частково охопило й Правобережну Україну.

Україна була віддана під управління генерал-губернаторів: Правобережжя — Д.

Бібікова, Лівобережжя — М. Долгорукова, Південна Україна, Бессарабія і Крим — М.

Воронцова. Про їх діяльність в Україні в поемі «Юродивий» Т. Г. Шевченко писав:

Во дні фельдфебеля-царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п'яний Долгорукий

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили

Оці сатрапи ундіра...

Царизм намагався ліквідувати навіть назви «Україна» і «Малоросія». З цією

метою Слобідсько-Українська губернія була перейменована в Харківську (1835), а

Малоросійське генерал-губернаторство — в губернаторство Полтавське і Чернігівське.

Для посилення своєї влади й гніту в Україні Микола І збільшував кількість

розташованих там військ. У Київській і Подільській губерніях у 1837 р. було створено

п'ять нових округів військових поселень. До Києва з Могилева було переведено штаб

1-ї армії. Під особистим наглядом Миколи І в Києві, на Печерську, від початку 30-х до

1852 р. будувалася фортеця. Київ мав стати оплотом самодержавства у так званому

Південно-Західному краї.

Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. царський уряд піддав

репресіям значну частину польських шляхтичів — учасників повстання і посилив

русифікаторську політику на Правобережній Україні. Багато польських повстанців

було віддано в рекрути або заслано у Сибір. Маєтки шляхтичів, які брали участь у

повстанні, були конфісковані. Понад 80 тис. дрібних шляхтичів Правобережжя,

переважно польських, було виключено з дворянських списків. У 1831 р. на

Правобережжі були закриті польські школи і відкриті російські, а в 1832 р. російська

мова була оголошена мовою діловодства в усіх адміністративних установах.

Польський Кремінецький ліцей було закрито, а замість нього у 1834 р. в Києві

відкрито університет, що, на думку Миколи І, мав стати цитаделлю обрусіння України.

«...Назначение университета, — говорив міністр народної освіти Уваров, —

распространять русское образование и русскую народность в ополяченном крае

Западной России». У 1835 р. у Києві було скасовано магдебурзьке право.

В 1840—1843 pp. в Україні було ліквідовано чинність Литовського статуту і в

судах запроваджено загальноім-перські закони. 1839 р. на Правобережжі було

ліквідовано церковну унію і царським указом силою обернено 130 тис. уніатів у

православ'я.

Ставлячи метою збільшити число «умственных плотин» і «отодвинуть Россию

на 50 лет от того, что говорят ей теории», царський міністр освіти Уваров робив усе

для того, щоб не допустити розширення освіти народу. За новим шкільним статутом

1828 р. у середні й вищі учбові заклади приймали лише дітей дворян і чиновників. Уся

справа освіти була підпорядкована генерал-губернаторам. У їх відання були передані

учбові округи: в 1847 р.— Харківська, а в 1848 р.— Київська. В учбових закладах

запроваджувався режим суворої регламентації й муштри. За студентами й учнями був

влаштований пильний нагляд, в гімназіях учнів били різками.

Війна Росії з Туреччиною1828—1829 pp.

У 1828 р. турецький султан, підбурюваний Англією, почав війну проти Росії.

Воєнні дії відбувалися на Дунаї і на Кавказі. Російські війська, долаючи опір турків,

форсували Прут і Дунай, ввійшли в Молдову і Валахію, перевалили через Балкани,

зайняли Адріанополь і викинули за 60 км від Константинополя свої авангарди. На

Кавказі вони взяли Ерзерум і прямували до Трапезунда.

Зазнавши поразки, Туреччина 14 вересня 1829 р. в Адріанополі підписала з

Росією мирний договір. Росія одержала острови в гирлі Дунаю і східний берег Чорного

моря від гирла Кубані до північних меж Аджарії. Було підтверджено право Росії вільно

торгувати на всій території Туреччини і свободу плавання комерційного флоту по

Чорному й Середземному морях і в протоках. Турецький уряд підтвердив автономію

Молдови, Валахії та Сербії і незалежність Греції.

Повернення запорожців з-за Дунаю й утворення Азовського козацького війська.

Коли в 1828 р. почалася російсько-турецька війна, козакам Задунайської Січі

турецький уряд наказав виступити разом з турецькими військами проти російської

армії. Тоді на заклик кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Михайловича

Гладкого і за його таємною домовленістю з російським командуванням 1500 козаків

перейшли під Ізмаїлом на 42 човнах на бік російських військ. З них було сформовано

Дунайський козацький полк, який узяв активну участь у боях проти турків, особливо

при здобутті фортеці Ісакчі. Задунайська Січ турками була зруйнована, а задунайське

військо ліквідоване.

Після закінчення російсько-турецької війни задунайські козаки, що перейшли в

межі Росії, були поселені царським урядом на північно-західному узбережжі

Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Цим було покладено початок

Азовському козацькому війську, до якого незабаром було включено частину місцевих

державних селян. Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством і

рибальством, виконували військову службу, зокрема служили у військовій флотилії,

яка охороняла східне узбережжя. Зберігався козацько-старшинський устрій. Кошовим

отаманом до 1853 р. був й. Гладкий, який цього року пішов у відставку в чині генерал-

майора. Старшини збагачувалися, серед козаків посилювалось майнове розшарування.

Гладкий поселився в м. Олександрівську (тепер — Запоріжжя), у 1866 р. помер і

похований там же, в Олександрівську.

У 1862—1864 pp. 1000 сімей азовських козаків за наказом царських властей

насильно були переселені на Північний Кавказ в станиці Анапського округу та

Закубанської області. Азовці підняли повстання, яке було придушено. В 1865 р. за

царським указом Азовське козацьке військо ліквідовано. Старшини-офіцери були

включені до складу дворянства, а рядові козаки перетворені в селян.

Історія України (частина друга) - Рибалко:3. Селянські рухи та виступи

робітників.Наростання селянського руху, його характер і форми.

Основним борцем проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва

виступало багатомільйонне селянство, до якого тісно примикали робітники, що тоді ще

не виділилися в окремий клас.

Тяжка кріпосницька експлуатація й небачено важкий політичний гніт, гніт

поміщиків і царських чиновників не зробили з селян безсловесних, покірних рабів.

Широкі маси селянства протестували, як могли і як уміли.

Селяни в першій половині XIX ст. були темні, забиті, політично несвідомі, не

розуміли своїх класових завдань, не були згуртовані, не виробили певного уявлення

про політичний лад, встановлення якого вони домагалися. Вони здебільшого виступали

проти посилення експлуатації, боролися за ліквідацію кріпацтва, за визволення з-під

влади поміщиків, за землю і волю, за те, щоб стати вільними виробниками.

Селянські виступи того часу мали стихійний, неорганізований і здебільшого

локальний характер. Форми їх відповідали низькій свідомості, темноті селянства.

Селянство продовжувало вірити у справедливого, доброго «батечка-царя», наївно

вважало, що цар захищає його інтереси, а поміщики начебто порушують волю царя.

Через це поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим,

губернським та центральним урядовим установам. Лише за 10 років, з 1844 р. по 1854

р., до міністерства внутрішніх справ надійшло зі всієї Росії 342 скарги, тобто по 35

скарг на рік. А скільки їх не потрапило туди, будучи перехопленими на місцях! Селяни

здебільшого скаржилися на нелюдську експлуатацію та утиски поміщиків і вимагали

переведення їх у стан державних селян.

Іншими формами селянського протесту були: відмовлення платити оброк,

відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям

(самовільна зміна вотчинних начальників, суд над ними, створення свого

самоврядування й т. п.), підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків,

управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дін, Таврію, шукання

там «волі-долі», збройний опір поміщикам, урядовцям і військовим командам,

партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.

Поряд з поміщицькими виступали проти посилення гноблення й державні

селяни, особливо ті, що були на «господарському становищі», на Правобережжі і ті,

яким загрожувало перетворення на військових поселенців, а також уже переведені на

військових поселенців і солдати-рекрути. Протягом першої половини XIX ст. селянські

рухи майже з кожним десятиліттям наростали, ставали впертішими й настійнішими.

В Україні, за далеко неповними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100

виступів кріпосних селян, а з 1826 по 1847 р. — 250 виступів.

Отже, знедолені й придавлені тяжким поміщицьким ярмом та гнітом феодальної

держави селяни протестували й піднімалися на боротьбу. «Дух незадоволення» серед

селянства з наближенням середини XIX ст. дедалі посилювався, що й було однією з

найважливіших причин, які змушували царизм братися за підготовку до скасування

кріпацтва.

Селянські рухи у першій чверті XIX ст. Виступи військових поселенців

Уже протягом першої чверті XIX століття, особливо після війни 1812 року, коли

за участь у ній селянство сподівалося дістати полегшення або навіть звільнення від

кріпосницького гніту, а царський уряд не пішов назустріч цим сподіванням,

селянський рух розширювався й ставав дедалі масовішим і впертішим. Траплялися

випадки, коли селянські хвилювання тривали по кілька або навіть десятки років. Так, у

маєтку поміщиці Закашевської на Волині селяни відмовлялися виконуг.^ти панщину,

вимагали волі й не згоджувалися підкорятися поміщикам протягом майже 37 років

(1811—1847 pp.), аж до введення нових інвентарів у 1848 р. 15 років, з 1811 р. по 1826

p., добивалися звільнення від кріпацтва і відмовлялися виконувати повинності на

поміщика селяни с Підвисокого Уманського повіту на Київщині. Лише введення в село

значного загону військ і масові арешти селян у 1826 р. привели до загасання цього

руху.

Державні селяни Правобережжя, які перебували на «господарському», а

фактично на кріпацькому становищі в ряді сіл (на Поділлі в Поберезькому маєтку в

1803 p., в Літинському старостві в 1823—1825 pp. та ін.) відмовлялися виконувати

панщину та інші повинності на орендарів і вимагали повернути їх у відання казни. Для

приведення селян до покори власті посилали в села військові команди і вдавалися до

репресій.

Настійно протестували державні селяни й козаки проти перетворення їх на

військових поселенців, а також військові поселенці проти нелюдського режиму у

поселеннях.

1817 року проти перетворення на військових поселенців піднялися бузькі

козаки. Початок бузького козацького війська було покладено в 1769 р., в час російсько-

турецької війни 1768—1774 pp. Тоді генерал Прозоровский створив з українських

козаків полк, що й брав участь у боях проти турків. Після війни ці козаки були

розселені в прикордонних районах по Південному Бугу, де й несли прикордонну

службу. У 1797 р. Бузьке козацьке військо було ліквідовано, а козаків обернено на

державних селян. У 1803 р. козацьке військо було відновлено в складі трьох полків, що

були розселені в 28 станицях на Херсонщині з центром у м. Вознесенську (понад 6 тис.

чол.). Коли в 1817 р. був виданий царський указ про перетворення бузьких козаків на

військових поселенців (уланів), вони повстали, відмовилися коритися і стали чинити

опір військам. Зібравши 10 тис. чол. військ і кинувши гармати, царські власті

придушили це повстання. 93 козаків, у тому числі ініціаторів П. Бабиченка та Г.

Гетьманенка, було віддано до військового суду. Більшість із них були покарані

шпіцрутенами і віддані в солдати.

Улітку 1819 р. спалахнуло повстання військових поселенців Чугуївського

уланського полку, які відмовилися косити казенне сіно для полкових коней і зажадали

ліквідації військових поселень, повернення відібраних у них земель, припинення робіт

на потреби полку й ін. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького

уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Повстанці не корилися

начальникам, били й виганяли їх, вимагали знищення поселень. Рух тривав понад

місяць. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва

прискакав сам Аракчеев. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 чол.

віддано до військового суду.

250 з них було засуджено до смертної кари, яку Аракчеев замінив побиттям

шпіцрутенами. З 40 повстанців, яким було дано по 12 тис. шпіцрутенів, 20 померли на

місці. Понад 400 учасників повстання, в тому числі 29 жінок, після покарання різками

були заслані до Оренбурга.

У 1818—1820 pp. широким був антикріпосницький рух російських і українських

селян на Дону і в Південній Україні. Почавшись в 1818 р. у Сальських слободах, він

швидко перекинувся на Міуський округ і Ростовський, Бахмутський та

Слов'яносербський повіти Катеринославської губернії. До нього включилося понад 45

тис. селян. Озброєні кілками, косами, списами, селяни виганяли з своїх сіл поміщиків,

управителів, утворювали своє самоврядування, оголошували себе вільними. У центрі

цього руху стояли села Мартинівка і Дмитрівка на Дону. У Мартинівці була створена

«громадська канцелярія». Проти повсталих селян царський уряд кинув цілу армію

військ з гарматами. Тільки цими силами було придушено селянський рух на Дону і

півдні України.

Виступи робітників.

У цей же час, з формуванням і збільшенням чисельності кріпосних і

вільнонайманих робітників, виникає робітничий рух. Цей рух в Україні зароджується

як протест робітників проти нестерпних умов життя. Але оскільки в першій половині

XIX ст. робітників було ще мало, пролетаріат тільки починав виділятися з загальної

маси селянства та ремісників, не склався як клас і не був здатний до самостійної

політичної дії, то виступи робітників були стихійні, роздроблені, локальні, не освітлені

політичною свідомістю, близькі за своїм характером і формою до селянських виступів.

Як і селяни, робітники надсилали скарги в урядові установи і цареві, втікали з

виробництва, громили й підпалювали підприємства, ламали машини, били фабричне

начальство, відкрито повставали. Разом із тим уже в першій половині XIX ст.

робітники як зародок нового класу — пролетаріату, стали дедалі частіше вдаватися до

страйків, що з часом перетворяться на одну з основних форм боротьби робітничого

класу.

У 1805 р. припинили роботу вільнонаймані робітники (21 чол.) друкарні Києво-

Печерської лаври. Це був один із перших робітничих страйків в Україні. У зв'язку з

ростом цін на продукти робітники зажадали збільшення заробітної плати. Оскільки

замінити робітників-друкарів було ніким, лаврське начальство змушене було

задовольнити вимоги страйкарів.

Кілька разів протягом першої чверті XIX ст. (1809 p., 1818 p., 1822 p.) проти

жорстокої експлуатації і свавільних дій, знущання адміністрації протестували селяни-

робітники, приписані до Луганського ливарного заводу, який був у віданні казни. Вони

подавали скарги катеринославському губернаторові, цареві, але їх становище не

поліпшувалось У 1818 p., а потім у 1822 р. робітники припиняли роботу; Однак їх

страйки були придушені. «Найголовніші призвідці й підбурювачі», тобто робітничі

ватажки, були побиті різками.

У 1823 р. виступили кріпосні робітники Машівської суконної мануфактури у

Шептаківській волості Чернігівської губернії. Раніше вона була власністю графа

Розумовського, а в цей час його зятя графа С. Уварова. У цій мануфактурі, що

виробляла солдатське сукно для армії, працювали 962 робітники-кріпаки, переведені

сюди з трьох чернігівських маєтків Розумовського. Умови праці й життя їх були

нестерпними: працювали вони по 15—18 годин щодня весь рік, ніякої платні й харчів

не одержували, утримувалися за рахунок родин, які відробляли панщину й виконували

всі повинності та сплачували податки на панів і державу, їх безборонно били й

знущалися над ними наглядачі. Але й цього Уварову здалося замало. У листопаді 1823

р. він розпорядився збільшити норми виробітку сукна на 50 % (з 5 до 7,5 аршина на

день). Робочий день був подовжений до 21 години, але й за цей час робітник виконати

встановленої норми не міг. Робітники послали до Чернігова 23 своїх представників зі

скаргою до губернатора, вимагаючи поновити старі норми. Відмовляючись виконувати

нові норми, вони заявляли, що «готові краще йти в тюрму, на Сибір або в солдати».

Відділ земського суду визнав виступ робітників «безпідставним, що заслуговує

суворого законного покарання». Власті вдалися до військової сили, і робітники були

приведені в «безмолвное повиновение». 18 чол. з числа тих, хто ходив зі скаргою до

Чернігова, були заарештовані, зазнали тілесних покарань і по 2,5 року відсиділи в

тюрмі.

Наростання селянського руху в другій чверті XIX ст.

Після придушення повстання декабристів у 1825 р. з посиленням жорстокої

миколаївської реакції у другій чверті XIX ст. становище народних, передусім

селянських мас дедалі погіршувалося. У відповідь наростала боротьба селянства, яке

настійно вимагало ліквідації кріпацтва й передачі йому поміщицьких земель. Серед

темних і забитих селян, які вірили в доброго царя, ходили чутки про звільнення, при

цьому вони були настільки поширеними, що Микола 1 змушений був у травні 1826 р.

оголосити спеціальний маніфест, у якому спростовував чутки про звільнення і

зобов'язував селян бути в повній волі своїх поміщиків, а «ослушникам» погрожував

суворою карою. Поряд з чутками про звільнення, на Правобережній Україні в

народних масах бродила думка про нову Коліївщину, про наступне винищення панів. В

Уманському повіті Київщини з двору в двір передавалася звістка про появу сина Ґонти,

який начебто розіслав панам указ із розпорядженням віддати селянам усі землі, а

самим, якщо вони не хочуть бути винищеними, негайно відправитися до Варшави.

Селяни хвилювалися, відмовлялися відробляти панщину, платити податки,

погрожували панам «різаниною». За умов такого збудження селян з'явився ватажок,

яким став солдат-росіянин, походженням з с. Хмелева Орловської губернії Олексій

Семенов. Повертаючись з дому з відпустки у свій Дніпровський полк, який стояв у

містечку Соколівці на Уманщині, Семенов оголосив себе царським флігель-

ад'ютантом, що начебто має доручення царя арештувати всіх поміщиків Київщини і

відправити до Петербурга, а селян зробити вільними. Селяни з радістю підтримали

Семенова і на початку квітня 1826 р. в ряді сіл Уманського повіту — Іванках,

Романівці, Мошурові, Тальному стали арештовувати своїх панів і економів, карати їх,

захоплювати поміщицьке майно. На придушення повстання царські власті кинули

військові команди. Семенов і 150 селян були арештовані. Семенова було засуджено до

смертної кари, заміненої 50 ударами різок і засланням на каторжні роботи. Найбільш

активних учасників повстання було покарано канчуками і відправлено в Сибір на

каторгу.

У 1829 р. в тодішній Слобідсько-Українській губерній розгорнулося повстання

селян, предки яких ще у XVIII cт. були переселені з Центральної Росії. Воно охопило

кілька сіл і слобід із центром у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклій Мого

району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових

поселенців. Вони перестали коритися поселенському начальству, громили приміщення

ескадронних комітетів (управлінь), обирали своїх отаманів. За кілька днів у Шебелинці

зібралося близько 3 тис. чол. Під проводом селян С. Дьоміна і К- Ведерникова

повстанці відбили наступ уланів.

Але коли власті кинули на повстанців цілу дивізію уланів і вдалися до

гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців,

143 чол. було арештовано і віддано до військового суду, а ватажки повстання С Дьомін

і К. Ведерников відправлені на довічну каторгу.

На Правобережжі, після придушення селянських повстань 1825—1826 pp., нова

хвиля селянських рухів прокотилася під час польського повстання 1830—1831 pp.

Тільки в Київській губернії історики нарахували близько 50 великих маєтків,

охоплених у той час селянськими виступами. При цьому селяни громили не тільки

польських, а й українських та російських поміщиків.

У 1832—1833 pp. у зв'язку з неврожаем і голодуванням селян, у багатьох селах

активізувалися селянські виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було

викликане тим, що того року за рахунок самих козаків було створено 10 козацьких

полків, а потім надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки

запротестували. Повстання було придушене військовою5 силою.

Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.

Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були

селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало

Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину.

Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту

Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області)

в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського.

Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне

свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе,

страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час

п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як

тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий,

ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі,

Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я

бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в

солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-

Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з

своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку

1813 р. з'явився у рідних місцях. У народній пісні сказано:

Не захотів Кармалюк

Цареві служити,

Та й пішов у темні ліси

Хлопцями рядити.

Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і

почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців,

урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька

нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх,

спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і

віддавали їх бідним та знедоленим. Це яскраво відображено в народній пісні:

Зовуть мене розбійником,

Кажуть — убиваю;

Ой, нікого ще не вбив я,

Бо й сам душу маю.

З багатого хоч я візьму,

Убогому даю;

А так гроші розділивши,—

Гріха я не маю.

Асесори, ісправники

За мною ганяють,—

Більше ж вони людей вбили,

Як я грошей маю...

За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з

царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової

шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися

безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в

них притулок і всіляку підтримку.

Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні

Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За

вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у

військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля.

Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову

схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство

пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували

обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу.

Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми

втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу.

Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки

своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він

втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва — 15

тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити

боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує,

Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», — відповідав він на умовляння.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато

дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що

вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу

нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками,

протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у

с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві.

У пам'яті народній Кармалюк залишився як народний герой, народний месник,

борець за щастя народне. Шевченко називав його «славним лицарем».

Селянські рухи на Правобережжі у зв'язку з інвентарною реформою.

40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше

наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках

у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х — 345. У губерніях України в 30-х

роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х — 79.

Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи

на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847—

1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити

селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського

національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і

кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між

поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей,

поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у

своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що

поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни

багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали

панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали

записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас,

віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, — говорили селяни села Дубечного

Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,— але ми панщини робити

не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам,

управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на

придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися

на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт)

і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт).

У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських

виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських

виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200

випадках.

Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У

порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими.

Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за

одержання землі й волі.

Історія України (частина друга) - Рибалко:5. Перші таємні товариства.

Декабристи.Українське національно-культурне відродження започатковувалося в той

час, коли в цілому у Росії розгортався суспільно-політичний рух, спрямований проти

самодержавства й кріпосництва. Учасниками цього руху у ті часи були переважно

дворяни. Перший збройний виступ проти царизму і був здійснений дворянами-

революціонерами у 1825 р. Оскільки цей виступ відбувся в грудні (по-російському —

«декабре») — його учасників названо декабристами. Які ж причини зумовили

розгортання суспільно-політичного руху, спрямованого на ліквідацію необмеженого

самодержавства і кріпосного права?

Джерела антикріпосницьких настроїв.

Світогляд дворянських революціонерів — майбутніх декабристів формувався,

передусім, на основі тодішньої російської кріпосницької дійсності. Неймовірна

відсталість країни, необмежене самодержавство, дике панування дворян-поміщиків,

закріпачення ними й гноблення селянських мас, безправність і злидні народу, свавілля

й хабарництво чиновників, темна аракчеєвська реакція і, в той же час, — селянські

антикріпосницькі виступи, поширення просвітительських і революційних ідей, зокрема

творчість М. Новикова і О. Радищева, — викликали в передової частини дворян

гарячий відгук і зумовлювали висунення ними гасел боротьби проти кріпосного права

й самодержавства.

Разом з тим на формування поглядів дворянських революціонерів серйозно

вплинула участь багатьох з них, як офіцерів російської армії, у Вітчизняній війні 1812

р. і закордонних походах 1813—1815 pp., в час яких вони наочно ознайомилися з

життям європейських країн, просвітительською і матеріалістичною філософією, з

демократичними ідеями, ідеалами Великої французької революції — свободи, рівності

і братерства. «Ми діти 1812 року», — говорив декабрист Матвій Муравйов-Апостол.

Разом з російською кріпосницькою дійсністю й закордонними походами на

формування революційного світогляду багатьох дворян-офіцерів справило вплив також

і нестерпне становище селянства України, звідки немало з них походили або служили у

військових частинах, що стояли в українських містах і селах. Так, член Південного

товариства П. Абрамов на слідстві говорив: «Коли я перебував на зйомці (йдеться про

топографічну зйомку) в Подільській губернії, то мав випадок... побачити бідність, в

якій перебувала більша частина селян. Це мене вразило і розбудило в мені цікавість

дізнатися, яким чином вони доведені до такого стану». Член Південного товариства М.

Крюков на допиті теж говорив, що на «зйомці в Подільській губернії побачив я, до якої

міри простягається пригнічення селян поміщиками». Член Товариства об'єднаних

слов'ян, виходець з Полтавщини, прапорщик Полтавського полку Я. Драгоманов

свідчив, що його антиурядові ідеї з'явились як наслідок спостережень над «гнетением»

і «жалким состоянием» селян-кріпаків. Велике обурення в молодих офіцерів викликало

підневільне й неймовірно тяжке життя військових поселенців в Україні, зокрема у

Чугуївських військових поселеннях.

На формування політичної ідеології декабристів впливало і звернення

декабристів до історичного минулого України, зокрема до боротьби українського

народу за визволення з-під чужоземного гніту, за національну незалежність і волю. У

1816—1819 pp. Ф. Глинка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницький или

Освобожденная Малороссия». Цілий ряд художніх творів з української тематики

написав К. Рилєєв. Це — думи «Богдан Хмельницкий», «Войнаровский», уривки із

поеми «Наливайко», уривок із поеми «Хмельницкий», «Гайдамак», уривок із поеми

«Палей» та ін. Рилєєв прославляв героїчну боротьбу українського народу за своє

визволення, оспівував борців за волю України — Наливайка, Богдана Хмельницького,

Войнаровського, безіменного гайдамаки та ін. В уста ватажка козацько-селянських

повстань Наливайка автор вкладає слова:

Известно мне: погибель ждет

Того, кто первый восстает

На утеснителей народа;

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была

Без жертв искуплена свобода?

Погибну я за край родной,—

Я это чувствую, я знаю,

И радостно, отец святой,

Свой жребий я благословляю!

Масонські ложі.

Організаційними формами, в яких об'єднувалися незадоволені існуючим тоді

самодержавно-кріпосницьким режимом, стали масонські ложі і таємні політичні

товариства. Масонство або франк-масонство (від франц. franc macon — вільний

каменяр, муляр) виникло, як релігійно-етична течія, в Англії на початку XVIII ст. Як

організаційну форму, масони сприйняли середньовікові цехові об'єднання «каменярів»

(масонів) — ложі, які мали свій статут і суворо дотримувалися дисципліни. В

масонських ложах об'єднувалися переважно представники привілейованої верхівки

суспільства. Масони закликали до всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і

самовдосконалення людей. В Росію масонство було занесено у XVIII ст. з Англії і

Швеції, а в Україну — з Росії і Польщі. У XIX ст. масонські організації набувають

політичного характеру.

В Україні найбільше значення мала масонська ложа «Любов до істини»,

заснована в Полтаві у 1818 p. M. Но-виковим. Михайло Миколайович Новиков (1777—

1824) — двоюрідний племінник відомого російського просвітителя М. І. Новикова — з

1816 р. служив спочатку начальником відділення, а з 1817 р. — начальником

канцелярії малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. До полтавської ложі

належали великі поміщики С. Кочубей і В. Тарновський, переяславський предводитель

дворянства В. Лукашевич, автор «Енеїди» письменник І. Котляревський. М. Новиков

був членом перших декабристських товариств — «Союзу порятунку» та «Союзу

благоденства» і використовував масонську ложу «Любов до істини» як прикриття для

нелегальної роботи і для підготовки людей до вступу до таємного товариства. В

«Алфавіті членам колишніх зловмисних таємних товариств...», складеному правителем

Слідчої комісії у справах декабристів А. Боровковим, серед 579 членів декабристських

товариств і причетних до них сім були із ложі «Любов до істини».

М. Новиков склав перший у Росії республіканський конституційний проект,

який, на жаль, не зберігся.

Масонська ложа «Любов до істини» проіснувала в Полтаві близько року і була з

наказу царя Олександра І закрита М. Рєпніним у 1819 р.

Із 1818 р. масонська «Ложа об'єднаних слов'ян» існувала в Києві. До неї входили

українці, росіяни й поляки. Засновниками цієї ложі були польські поміщики В. Рос-

цішевський, X. Харлинський, П. Олізар — маршалок шляхетства Київської губернії,

членами були майбутній декабрист князь С. Волконський, деякі офіцери, вчителі,

лікарі, всього близько ЗО чол. Масонські ложі існували також у Житомирі, Крем'янці,

Рафалівці, Вишнівці на Волині, при цьому українці більшість становили в

Кременецькій і Вишневецькій ложах, інші мали польський характер. 1 серпня 1822 р.

Олександр І заборонив масонські ложі.

Малоросійське товариство.

Одночасно з існуванням масонських лож член полтавської ложі «Любов до

істини» В. Лукашевич у 1819 р. почав створювати таємне Малоросійське товариство.

Василь Лукич Лукашевич (бл. 1783—1866), походженням із козацьких старшин, по

закінченні Пажеського корпусу служив у колегії закордонних справ, а потім у

міністерстві внутрішніх справ. Вийшовши у 1807 р. у відставку, жив у Борисполі, став

маршалком дворянства Переяславського повіту, брав участь у масонських ложах

полтавській «Любов до істини» і київській «Об'єднаних слов'ян». Настроєний

патріотично, Лукашевич і почав організовувати «Малоросійське товариство», яке

ставило метою досягти незалежності України. Членами товариства були українські

дворяни С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст (небіж письменника) та ін. Лукашевич

уклав «Катехізис автономіста». Товариство мало зв'язки з Польським патріотичним

товариством і з Південним товариством декабристів. У 1826 р. Лукашевич був

ув'язнений у Петропавлівській фортеці, допитаний Слідчою комісією у справі

декабристів і, оскільки не був визнаний членом декабристських товариств, був

звільнений і жив під наглядом поліції у Борисполі.

«Союз порятунку» і «Союз благоденства».

Одночасно з масонськими ложами та Малоросійським товариством

створювалися й діяли таємні політичні товариства, які уже чітко ставили за мету

змінити існуючий лад. Першим з таких товариств під назвою «Союз порятунку» (після

прийняття статуту в 1817 р. «Товариство істинних і вірних

синів вітчизни») виникло в Петербурзі у 1816 р. Його заснували офіцери

генерального штабу полковник Олександр і прапорщик Микита Муравйови, офіцери

Семенівського гвардійського полку брати поручик Сергій і підпоручик Матвій

Муравйови-Апоетоли, які були синами українського поміщика Івана Матвійовича

Муравйова-Апостола, та поручик Іван Якушкін. Незабаром до товариства ввійшли й

інші офіцери, всього близько 30 чол. Серед них виділявся своїм розумом, твердістю

характеру, здібностями організатора й освіченістю полковник Павло Іванович Пестель.

Народився Пестель у 1793 р. у Москві в сім'ї дворянина, що пізніше обіймав пост

сибірського генерал-губернатора. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі, як офіцер,

брав участь у війні 1812 року, за мужність у Бородінській битві нагороджений золотою

шпагою з написом «За хоробрість». З 1813 р. служив ад'ютантом генерала

Вітгенштейна, який у 1818 р. став командуючим 2-ою армією, штаб якої перебував на

Поділлі в м. Тульчині (тепер райцентр Вінницької області). У 1821 р. Пестель став

командиром Вятського піхотного полку, який стояв поблизу Тульчина в селі Линцях.

О. Пушкін, після зустрічі з Пестелем у 1821 р. в Кишиневі, назвав його людиною

розумною в повному розумінні цього слова й одним з найоригінальніших умів, яких

він знав.

Члени «Союзу порятунку», хоч серед них і не було одностайності, в цілому

ставили своєю метою добитися в Росії скасування кріпосного права і заміни

самодержавства конституційною монархією.

У 1818 p., після ліквідації «Союзу порятунку», у Москві був створений «Союз

благоденства», який на початок 1821 р. налічував близько 200 членів. Одночасно з

основними осередками в Москві і Петербурзі філія (управа) «Союзу благоденства»

була й в Україні, в Тульчині. Очолював її Пестель. Але цей Союз проіснував недовго.

У січні 1821 р. на з'їзді в Москві, за умов внутрішніх незгод, поміркована частина

керівників добилася ліквідації «Союзу благоденства».

Утворення Південного і Північного товариств та їх головні програмні вимоги й

документи.

Проте більшість членів «Союзу благоденства» не припинили своєї діяльності. У

березні 1821 р. засідання Тульчинської управи, не погодившись із рішенням

Московського з'їзду про розпуск таємного товариства, вирішило створити нову

організацію, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у

січні 1822 р. на з'їзді в Києві, що відбувався на квартирі В. Давидова по вул. Кловській.

Директорами товариства були обрані Пестель, генерал-інтендант 2-ої армії Олексій

Петрович Юшневський і представник Петербурга Микита Михайлович Муравйов, що

свідчило про намір південних декабристів діяти спільно з північними. Крім

Тульчинської управи, керованої Пестелем, були створені ще дві управи — в 1822 р.

Кам'янська — на чолі з полковником у відставці Василем Львовичем Давидовим та

генерал-майором Сергієм Григоровичем Волконським і в 1823 р.— Васильківська

управа, керівниками якої стали підполковник, командир батальйону Чернігівського

полку Сергій Іванович Муравйов-Апостол і підпоручик Полтавського піхотного полку

Михайло Павлович Бестужев-Рюмін.

У Петербурзі офіцери, колишні члени «Союзу благоденства», які продовжували

свою роботу, восени 1822 р. створили таємне Північне товариство. До нього входили

М. Муравйов, М. Тургенев, С. Трубецькой, Є. Смоленський, І. Пущин. Незабаром

членами його стали К- Рилєєв, брати Бестужеви, П. Каховський та ін. Одночасно з

поміркованою частиною членів Північного товариства (М. Муравйов, М. Тургенев та

ін.), які стояли за конституційну монархію, сильним було ліве крило, що виступало за

встановлення в Росії республіки (К. Рилєєв, П. Каховський, Є. Оболенський, О.

Бестужев, О. Одоєвський та ін.).

Північне й Південне товариства діяли спільно, на однакових загальних

принципах. Обидва товариства об'єднувала єдина політична мета — знищення

самодержавства і кріпосного права, демократизація державного й суспільного ладу.

Однаковою була й тактика — тактика військового перевороту.

Ставлячи своєю метою ліквідувати абсолютну монархію, кріпацтво й покласти

край безмежному свавіллю поміщиків, члени Південного й Північного товариств

розробляли й обговорювали конституційні проекти, в яких змальовувався уявний їм

майбутній державний устрій. Найважливішими цими програмними документами були:

в Південному товаристві — «Руська правда» Пестеля і; в Північному товаристві —

«Конституція» Микити Муравйова. При цьому «Руська правда», розроблена Пестелем,

обговорювалась членами Південного товариства, відповідно до їх пропозицій

дороблялась і була ними голосуванням схвалена, а «Конституція» Микити Муравйова

не була прийнята Північним товариством, а тільки обговорювалась.

«Руська правда» Пестеля.

«Руська правда», як говориться в самій її назві, мала бути після військового

перевороту «вірним наказом як для народу, так і для тимчасового верховного

правління». Вона передбачала, передусім, ліквідацію станів, перетворення всіх людей у

державі на громадян, рівних перед законом. «...Всяка постанова, яка порушує цю

рівність усіх перед законом,— говорилося в «Руській правді»,— є нестерпне зловладдя,

яке повинне неодмінно бути знищеним». Проголошувалися також у документі принцип

священності й недоторканності приватної власності й особиста свобода як перше і

найважливіше право кожного громадянина.

Заявивши, що «володіти іншими людьми, як власністю своєю, продавати,

закладати, дарувати і одержувати в спадщину людей, подібно до речей,

використовувати їх по власній своїй сваволі... є справа ганебна, супротивна

людству...», «Руська правда» закликала до рішучого знищення кріпацтва («рабства»).

Звільнені від кріпосної залежності селяни мали одержати землю без всякого

викупу і стати вільними землеробами, які живуть у селищах, об'єднуваних у волості.

Земля в кожній волості поділялася на дві рівні частини:

1) громадську, що перебувала у власності всього селища або громади, общини і

не могла ні продаватися, ні купуватися;

2) приватну, яку держава могла продавати у власність або здавати в оренду.

З громадського фонду земель, який призначався для вироблення «необхідного

продукту», міг безплатно одержати наділ кожний громадянин, що виявляв бажання

займатися землеробством. Додатково до цього наділу з фонду приватних земель, на

якому мав вироблятися «продукт достатку», він міг купити або взяти в оренду будь-яку

кількість землі. Для створення громадського земельного фонду планувалося

конфіскувати в поміщиків частину земель. Якщо поміщик мав 10 тис. і більше десятин,

то у нього безоплатно конфіскувалася половина землі. Якщо у поміщика було менше

10 тис. десятин, то за половину конфіскованої землі держава мала дати або грошову

винагороду або певну кількість землі в іншому місці з таким розрахунком, щоб у нього

збереглося 5000 десятин. Хоч намір Пестеля зберегти поміщицьке , землеволодіння

свідчив про дворянську обмеженість його аграрного проекту, але передбачуване-ним

скасування кріпацтва, наділення селян землею і часткова конфіскація поміщицьких

земель серйозно підривали економічну міць дворян і відкривали певні можливості для

більш прогресивного, буржуазного розвитку суспільства, зокрема до створення

буржуазної форми власності.

У «Руській правді», зокрема в параграфах про купецтво й міщанство, намічалися

заходи, які відповідали інтересам буржуазного розвитку промисловості й торгівлі.

Передбачалися ліквідація цехів і купецьких гільдій, надання всім громадянам права і

дозволу займатися будь-якою галуззю промисловості та торгівлею і не тільки в містах,

а й скрізь, усунення всіх утруднень і перешкод у розвитку промисловості й торгівлі,

створення банків і страхових товариств.

Після проведення військового перевороту і ліквідації самодержавства (можливо

навіть знищення царя і його дружини) Пестель передбачав створення Тимчасового

революційного уряду з диктаторськими повноваженнями, який і мав провести

революційні перетворення відповідно до положень «Руської правди».

Росія мала бути проголошена республікою. Політичні права діставали,

незалежно від майнового цензу, всі чоловіки, які досягли 20 років. Верховна влада

поділялася на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну,

спостережну (Верховний собор), щоб дві перші не виходили за межі своїх

повноважень. Законодавча влада доручалася однопалатному Народному вічу, яке

складалося з народних представників, обраних народом на 5 років. Кожний рік одна

п'ята частина членів віча переобиралася. Народне віче мало видавати всі закони,

оголошувати війну і укладати мир. Розпустити його ніхто не мав права. Вища

виконавча влада належала Державній думі, яка складалася з 5 членів, обраних народом

на 5 років. Щорічно один з членів Думи виходив і шляхом виборів замінювався іншим.

Головою Думи був той її член, який засідав останній, п'ятий рік. Верховно-

наглядальним органом був Верховний собор, що складався з 120 членів, які називалися

боярами. Бояри призначалися Народним вічем на все життя. Верховний собор

контролював дії всіх органів влади щодо точного виконання законів і конституції.

«Руська правда» надавала всім громадянам свободу слова, друку,

віросповідання, вільного пересування, проголошувала ліквідацію військових поселень і

рекрутчини.

Пестель вважав, що Російська республіка повинна бути централізованою,

«єдиною і нероздільною» державою. Він заперечував федеративний устрій, який, на

його думку, привів би до послаблення держави. Визнаючи за всіма народами рівні

права, Пестель, разом із тим, не вважав можливим надати неросійським народам права

на самовизначення. Лише Польщу він погоджувався визнати самостійною державою,

що мала бути в союзі з вільною Росією.

«Конституція» М. Муравйова, визнаючи необхідність ліквідації необмеженої

влади царя, станів, кріпосного права, військових поселень і рекрутчини, надання всім

громадянам рівності прав, разом із тим менш послідовно, ніж «Руська правда» Пестеля,

розв'язувала ряд важливих питань. Росія мала стати не республікою, а конституційною

монархією, де законодавча влада належала Народному вічу. А виконавча —

імператорові, як «верховному чиновникові держави», виборче право обмежувалося

високим майновим цензом (не менше 500 крб.) й іншими умовами (постійне

проживання і т. п.), селянам при звільненні надавалося лише садибу і по дві десятини

польової землі на двір, а всі інші землі залишалися в руках поміщиків.

Однак, незважаючи на обмеженість і непослідовність, програмні вимоги

декабристів свідчили про їх прогресивність і революційність. Об'єктивно здійснення

цих вимог сприяло б суспільному поступові і формуванню більш прогресивного в

порівнянні з феодалізмом — буржуазного ладу.

Товариство об'єднаних слов'ян.

У 1823 р. в Україні у місті Новоград-Волинському виникло третє таємне

товариство, яке дістало назву Товариства об'єднаних слов'ян. Його організаторами

були офіцери-артилеристи 8-ї артилерійської бригади брати поручик Андрій Іванович і

підпоручик Петро Іванович Борисови і учасник польського визвольного руху Юліан

Казимирович Люблінський, висланий з Варшави на батьківщину до Новоград-

Волинського під нагляд поліції за участь у студентській організації «Союз вільних

поляків». У товаристві об'єдналися близько 50 офіцерів: В. Бечаснов, І. Горбачевский,

П. Громницький, В. Соловйов, А. Кузьмін, М. Щепило та ін. На відміну від учасників

інших товариств, які належали переважно до багатих, аристократичних родів, ці

офіцери були вихідцями здебільшого з дрібних або навіть збіднілих дворянських сімей.

Із програмних творів — «Правил об'єднаних слов'ян» і «Присяги об'єднаних

слов'ян», «Записок» І. Ґорбачевського, показань П. Борисова та інших документів

видно, що, як і інші таємні товариства, Товариство об'єднаних слов'ян ставило своїм

основним завданням боротьбу проти кріпосництва, деспотизму й самодержавства. «Не

бажай мати раба, коли сам рабом бути не хочеш», — говорилося в «Правилах

об'єднаних слов'ян». При цьому особливістю цього товариства було те, що воно, як про

це пише у своїх «Записках» Горбачевський, «мало головною метою звільнення всіх

слов'янських племен від самовладдя; знищення існуючої між деякими з них

національної ненависті і з'єднання всіх населених ними земель у федеративний союз».

До нього мали ввійти Росія, Польща, Молдова, Сербія, Валахія, Богемія, Моравія,

Кроація, Далмація, Трансільванія й Угорщина. Ця федерація займала б землі від

Адріатичного й Чорного до Балтійського й Білого морів і стала б могутньою державою.

У центрі федерації передбачалося побудувати місто, що стало б столицею, до

якої слов'янські народи посилали б своїх депутатів і в якій би перебувало головне

управління федеративного союзу — Конгрес, що виробляв би «Загальні корінні

закони» і здійснював би загальне керівництво. Кожний же народ — федерації —

матиме свою демократичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішуватиме питання

свого внутрішнього життя.

Дізнавшись про існування Південного товариства, члени Товариства об'єднаних

слов'ян у вересні 1825 р. на зборах у с Ліщині під Житомиром вирішили для спільних

дій об'єднатися з цим товариством, після чого стали підлягати Васильківській управі.

Готуючись до повстання проти царизму, керівні діячі як Південного, так і

Північного товариств протягом 1822—1825 pp. вели переговори про спільні дії і

об'єднання товариств. З цією метою до Петербурга їздили представники Південного

товариства, зокрема в 1824 р. Пестель, а в 1825 р. у Києві вів переговори один із

керівників Північного товариства С. Трубецькой.

З метою забезпечення спільності дій і підняття в один час повстання в Росії і

Польщі керівники Південного товариства в 1824—1825 pp. вели переговори з

керівниками польського Патріотичного товариства, яке було організацією шляхетських

революціонерів. Але досягти угоди не вдалося.

Повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі.

Члени таємних товариств готу валися до повстання, що мало бути здійснене в

1826 р. силами військових частин, у яких служили декабристи офіцерами.

Розроблялися плани заарештування, а то й знищення царської сім'ї й захоплення

влади революціонерами. Члени всіх таємних товариств не мали тісних зв'язків з

солдатами. Але окремі з них, зокрема в Південному товаристві і особливо Товаристві

об'єднаних слов'ян, робили спроби вести агітаційну роботу серед солдатів, унаслідок

чого деякі з солдатів і унтер-офіцерів стали близькими до декабристів (Ф. Анойченко,

І. Зенін, М. Переситкін, Ф. Ніколаєв, К. Абрамов та ін.).

19 листопада 1825 р. у Таганрозі помер цар Олександр І. Оскільки в урядових

сферах не було відомо про зречення старшого його брата Костянтина Павловича,

намісника Польщі, армія й чиновники присягли йому як цареві. Настало міжцарів'я,

яким і вирішили скористатися керівники Північного товариства. Поспішати їх

змушувало й те, що про існування таємних товариств через провокаторів дізнався уряд.

14 грудня 1825 р., в день присяги новому цареві Миколі, декабристам удалося

підняти на повстання на Сенатській площі лейб-гвардії Московський полк, лейб-гвардії

Гренадерський полк і Гвардійський морський екіпаж, всього близько 3 тис. солдатів і

ЗО офіцерів. Але повсталі були відірвані від народу, керівники повстання діяли

неорганізовано й нерішуче, обраний диктатором С. Трубецькой на площу не з'явився.

Микола наказав стріляти в повсталих картеччю, і на вечір повстання було придушено.

Напередодні повстання в Петербурзі, 13 грудня 1825 p., керівники Північного

товариства послали до Москви й в Україну своїх представників, які мали сповістити

тамошніх членів товариств про початок повстання й закликати їх виступити на

підтримку столиці. В Україну виїхав брат Сергія Муравйова-Апостола прапорщик

Іполит Муравйов-Апостол.

Повстання Чернігівського полку.

У цей час члени Південного товариства, особливо Васильківської управи, вели

підготовку до повстання, в яке вони мали намір втягти війська, що стояли навколо

Києва і в інших місцевостях України. Повстання намічалося почати в другій половині

січня 1826 р.

Але дізнавшись про арешт 13 грудня Пестеля і про поразку повстання 14 грудня

в Петербурзі, керівники Васильківської управи Сергій Муравйов-Апостол і Михайло

Бестужев-Рюмін, спираючись на Чернігівський полк, вісім рот якого розташовувалися

під Києвом у містечку Василькові та навколишніх селах, і сподіваючись залучити на

свій бік інші військові частини, вирішили почати повстання негайно.

Повстання почалося 29 грудня в селі Трилісах, де стояла 5-а рота Чернігівського

полку. Тут вночі на 29 грудня командир Чернігівського полку підполковник Гебель

заарештував братів Сергія і Матвія Муравйових-Апостолів. Вранці 29 грудня до Триліс

з Василькова приїхали викликані увечері Сергієм Муравйовим-Апостолом учасники

колишнього Товариства об'єднаних слов'ян командир 5-ї роти Чернігівського полку А.

Кузьмін, командир 3-ї роти підпоручик М. Щепилло, командир 2-ї мушкетерської роти

капітан В. Соловйов, поручик І. Сухинов. Вони влаштували напад на Гебеля, побили

його й змусили втікати, звільнили Муравйових-Апостолів, після чого Сергій

Муравйов-Апостол разом з Бестужевим-Рюміним — директори Васильківської управи

— очолили повстання. Солдати 5-ї роти, які неодноразово терпіли знущання Гебеля,

охоче підтримали офіцерів і виявили готовність в усьому підкорятися їм. Того ж дня,

29 грудня, С. Муравйову-Апостолу вдалося підняти на повстання й 2*у гренадерську

роту, яка стояла в є. Ковалівці. Вранці ЗО грудня повсталі роти вирушили в напрямку

Василькова, куди й прибули надвечір. Командир першого батальйону майор Трухін

намагався розгромити повстанців силами рот, які були в місті. Але солдати 3-ї, 4-ї і 6-і

мушкетерських рот його не підтримали й перейшли на бік повсталих. Трухін був

побитий і заарештований, місто опинилося в руках повсталих солдатів і офіцерів.

Керівники повстання намагалися залучити до участі в ньому інші військові

частини, де були члени Південного товариства, і для цього посилали своїх

представників до Києва, Сквири, Білої Церкви і в інші місця. З цією ж метою було

вирішено повести полк в напрямку містечка Брусилова, а звідти, залежно від умов, які

складуться, — на Київ чи Житомир, щоб зайняти одне з цих міст, приєднати війська,

які там дислокувалися і розширити повстання.

На честь походу у Василькові опівдні 31 грудня була влаштована урочиста

церемонія. Полк вишикували на площі і перед ним зачитали революційну прокламацію

«Православний катехізис», написану Сергієм Муравйовим-Апостолом у формі

запитань і відповідей. На запитання, чому російський народ і російське воїнство

нещасні, автор відповідає: тому, що царі викрали у них волю, діють всупереч волі

божій і тільки тиранять народ. Для визволення сімейств своїх стражденних і

батьківщини, — говорилося наприкінці «Катехізису», — необхідно «ополчитися усім

разом проти тиранства і поновити віру і волю в Росії».

Після зачитання прокламації полк виступив у похід і надвечір 31 грудня ввійшов

у село Велику Мотовилівку, де до повсталих приєдналася більша частина солдатів ще

двох рот. Отже, на ранок 1 січня 1826 р. у повстання включилися солдати всіх 8 рот

Чернігівського полку й 18 офіцерів, а всього учасників повстання налічувалося тоді

1020 чол. С. Муравйов-Апостол й інші керівники повстання робили спроби зв'язатися з

місцевими селянами, читали їм «Православний катехізис». Селяни доброзичливо

ставилися до повсталих і, як писав потім Горбачевеький, піклувалися про них і

постачали їм усе в достатку, вбачаючи в них не постояльців, а захисників.

С Муравйов-Апостол діяв недостатньо швидко, оперативно і навально. Це

особливо яскраво виявилося в тому, що замість того, щоб негайно рушити на Київ або

Житомир, раптовим ударом спробувати їх захопити і цим сприяти приєднанню до

Чернігівського полку тамошніх військових частин, С Муравйов-Апостол оголосив з

нагоди Нового року І січня днівку і цим прогаяв час, давши можливість царським

властям опам'ятатися, відвести в безпечні місця ненадійні для них військові частини і

підтягти інші полки. Крім того, цілоденна зупинка і втеча частини офіцерів і солдатів

негативно позначилися на моральному стані повстанського табору.

З Великої Мотовилівки повсталий полк вийшов у напрямку Білої Церкви вранці

2 січня, маючи на увазі з'єднатися з 17-м єгерським полком, який там стояв. На вечір

повсталі дійшли до села Пологи, розташованого за 15 км від Білої Церкви. Там уранці 3

січня через посланого солдата було встановлено, що 17-й єгерський полк уже виведено

з Білої Церкви. У зв'язку з цим було вирішено змінити напрям руху і прямувати через

Ковалівку і Тркліси на Паволоч, а потім на Волинь, щоб там спертися на підтримку

членів Товариства об'єднаних слов'ян.

Однак здійснити цього плану повсталим не вдалося. Недалеко від села

Устимівки того ж, 3 січня, вони зіткнулися з великим загоном військ 3-ї гусарської

дивізії під командуванням генерала Гейсмара. Гейсмар наказав артилеристам стріляти

по повсталим картеччю. Чернігівці вступили в бій, виявляючи високі зразки героїзму.

Мужньо вели себе повсталі офіцери Щепилло, Соловйов, Сухинов і інші. С Муравйов-

Апостол був тяжко поранений картеччю в голову, Іполит Муравйов-Апостол, Щепилло

і шість солдатів загинули в бою. Кузьмін, щоб не потрапити живим до рук ворога,

застрелився. Всього загинуло й було поранено близько 50 повстанців. 895 солдатів,

унтер-офіцерів, музикантів і денщиків було арештовано й відправлено до Білої Церкви.

Отже, повстання Чернігівського полку, не підтримане іншими полками й

Тульчинською та Кам'янською управами Південного товариства, як і повстання 14

грудня в Петербурзі, зазнало поразки.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. П'ять їх керівників — П.

Пестель, С. І. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, К. Рилєєв і П. Каховський — 13

липня 1826 р. у Петропавлівській фортеці були повішені. 121 чоловік заслано до

Сибіру на каторгу й поселення. Офіцери були позбавлені всіх чинів і дворянства. Деякі

з них, розжалувані в рядові, відправлені на Кавказ, багатьох солдатів покарано

шпіцрутенами. Полки, що брали участь у повстаннях, в тому числі Чернігівський, були

розформовані, а солдати відправлені на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

Декабристський рух і Україна.

З вищесказаного видно, що поряд з російськими губерніями декабристським

рухом широко була охоплена і Україна. Відома дослідниця декабризму академік М.

Нечкіна у своїй праці «Движение декабристов» (Т. 1. М., 1955. С. 83) писала, що в

декабристському русі багато була представлена Україна. З ним зв'язані родові гнізда

Муравйових-Апостолів (Полтавська губернія), Давидових і Поджіо (Київська

губернія); з Полтавською губернією також зв'язані О. Якубович, І. Шимков, Я.

Андрієвич, С. Краснокутський, В. Бечаснов і М. Лісовський, з Чернігівською — О.

Мозалевський, з Слобідсько-Українською — брати Борисови. Подільська губернія

представлена О. Юшневським, В. Тизенгаузеном, П. Вигодовським; Ю. Люблинський

жив у Новоград-Волинську, І. Іванов — у Житомирі, Я- Булгарі — в Харкові. Причому

цей список, складений М. Нечкіною, не є повним.

Але зв'язок декабристів з Україною не обмежувався лише тим, що багато з них

тут народилися, жили або служили. Широкою була і їх діяльність в Україні. Із трьох

декабристських товариств два — Південне і Товариство об'єднаних слов'ян — були

створені й діяли в Україні, причому ці товариства були найбільш радикальні й

революційні. Саме тут була розроблена «Руська правда»— найважливіший програмний

документ декабристського руху. На Київщині відбулося повстання Чернігівського

полку. Із п'яти страчених царизмом провідників декабристського руху три — П.

Пестель, С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін — були керівниками Південного

товариства, яке діяло в Україні Нарешті, як видно з матеріалів слідства, на формування

революційних поглядів декабристів серйозний вплив справила тодішня соціально-

політична обстановка в Україні.

Проте, діючи в Україні, декабристи у своїх програмних документах не

розглядали спеціально українського національного питання. Товариство об'єднаних

слов'ян ставило метою визволення всіх слов'янських народів від самовладдя і

об'єднання їх у рівноправний федеративний союз. До цього союзу включалася Росія в

цілому, про Україну не говорилося нічого.

Керівник Південного товариства П. Пестель у своїй «Руській правді» визнавав за

всіма народами рівні права, але стояв за те, щоб Російська республіка була

централізованою, і не визнавав за неросійськими народами права на самовизначення

(крім Польщі). На його думку всі різні племена, які входять у Російську державу,

складають один народ — російський. Передбачався новий адміністративний поділ

Росії на десять областей, причому без врахування національного складу населення.

Українські землі включалися в три області: Українську (обласний центр Харків),

Чорноморську (обласне місто Київ) і Вершинну.

Отже, оскільки декабристи не ставили й не розв'язували українського

національного питання, немає підстав вважати декабристський рух специфічно

українським. Це був рух загальноросійський, що охопив і Україну.

Місце і роль декабризму в історії визвольного руху.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. самодержавно-кріпосницький режим у

Росії, а, отже, і в Україні досяг свого апогею і став головним гальмом на шляху

прогресу країни. Навіть найбільш далекоглядні вищі царські сановники (М.

Сперанський, М. Новосильцев та ін.) розуміли необхідність кардинальних змін у

державному і суспільному ладі країни. У глибокій таємниці виношувались проекти

реформ і навіть проект конституції, які мали перетворити необмежене самодержавство

в конституційну монархію. Але ні цар, ні вищі урядові бюрократи не наважились на

реформування Росії. В умовах краху реформаторства Олександра І передові дворяни —

патріоти Росії, захоплені демократичними ідеями Заходу, — заснували таємні

політичні товариства і стали на боротьбу проти царизму.

Повстання декабристів було першим революційним виступом проти царського

самодержавства в Росії. При цьому декабризм слід віднести до європейських

визвольних рухів першої чверті XIX ст. і включити його в загальну історію всесвітньо-

історичної боротьби народів проти феодального ладу.

Як дворянські революціонери, декабристи .сподівалися здійснити революційний

переворот лише силами війська, причому участь у ньому солдатів мала бути не

свідомою.

Поразка декабристського руху стала національною трагедією в історії Росії.

Сотні освічених, чесних і високоморальних людей були заарештовані, вилучені з

активного суспільно-політичного життя. Перемогла миколаївська реакція, на кілька

десятиліть затримано прогресивні зміни в суспільстві. Царська Росія залишалася

опорою загальноєвропейської реакції.

Але заснування таємних антиурядових товариств, діяльність і повстання

декабристів мали величезне значення для дальшого суспільного прогресу і розгортання

визвольного руху в усій країні.

Основні лозунги — повалення самодержавства і ліквідація кріпосництва,

висунуті декабристами, були підхоплені наступними поколіннями революціонерів. Для

них же стали взірцем глибокий патріотизм декабристів, їх мужність і героїзм,

прагнення віддати всі сили служінню вітчизні. Разом з тим наступні покоління

революціонерів, зокрема народники, перейняли від декабристів і радикальні, аж до

збройних включно, методи досягнення перетворень у державному й суспільному ладі

країни.

Рух декабристів в історіографії.

Повстання декабристів 1825 р. — перший відкритий збройний виступ проти

самодержавства — набув широкого розголосу як усередині країни, так і поза її межами

уже незабаром після його придушення. Через це царський уряд, щоб увести в оману

громадську думку й зганьбити, знеславити перед нею декабристів, опублікував і

розповсюдив тенденційно складене «Донесення» Слідчої комісії, в якому декабристи

змальовувалися як невеличка група змовників, «недолюдків», «злочинців», що шляхом

підбурювання військ намагалися в егоїстичних, корисливих інтересах захопити до

своїх рук владу. Виступ декабристів зображувався як прикре «випадкове» явище для

Росії, що не мало ніяких історичних коренів у житті країни й не могло дістати

підтримки в народі й суспільстві, які начебто були безмежно віддані Богом

установленим і ним освяченим дворянсько-кріпосницькому ладові й царському

самодержавству. Цієї тенденційної урядової концепції дотримувалися у своїх книгах

офіціозні історики М. Корф, М. Устрялов, М. Богданович, М. Шильдер, М. Дубровін.

Ліберальні та народницько-ліберальні історики (О. Пипін, М. Довнар-

Запольський, М. Павлов-Сільванський, П. Щоголів, В. Семевський та ін.) увели в

науковий обіг значний конкретний, зокрема архівний, матеріал і стали досліджувати

важливі питання руху декабристів, як, наприклад, їх політичні й суспільні ідеї, але в

цілому ні соціально-економічних передумов, ні мети, ні характеру декабристського

руху з'ясувати не могли. Типовими для ліберальної історіографії були погляди О.

Пипіна, висловлені ним у його праці «Исторические очерки. Общественное движение

при Александре І», яка вперше окремою книгою вийшла в 1871 р. Автор заперечує

революційність декабристів, змальовує їх мрійниками, які начебто прагнули здійснити

ті самі реформи, які хотів провести й сам уряд. Повстання ж 14 грудня 1825 р.

характеризується як «хвилинний вибух відчаю в нечисленному гуртку».

Вперше спростували офіціозну версію декабристського руху й висунули

революційну концепцію його історії самі декабристи. Найбільше значення в цьому

мали праця М. С Луніна «Взгляд на русское тайное общество с 1816 до 1826 года»,

«Разбор донесения тайной следственной комиссии», написаний Луніним разом з

Микитою Муравйовим, а також спогади Якушкіна, Басаргіна, Горбачевського, О.

Поджіо та ін,

З словами глибокої поваги, як до борців за свободу, звернувся в 1827 р. до

декабристів у своєму посланні «В Сибирь» О. С Пушкін. Він писав:

Во глубине сибирских руд

Храните гордое терпенье,

Не пропадет ваш скорбный труд

И дум высокое стремленье.

Глибокий інтерес до діяльності і життя декабристів виявляв Т. Шевченко. Як

свідчать дослідження Г. Сергієнка, Т. Шевченко особисто зустрічався і розмовляв з

дев'ятьма декабристами: Ф. Толстим, О. Капністом, О. Муравйовим, І. Анненковим, О.

Улибишевим, С. Волконським, А. Бист-рицьким, В. Штейнгелем, Ф. Глінкою і знав

про діяльність і долю ще не менше тридцяти декабристів. У своїх поемах «Тризна»

(1843), «Сон» (1844), «Неофіти» (1857), «Юродивий» (1857), та інших, у щоденнику Т.

Шевченко змальовував декабристів як самовідданих борців за свободу і прославляв їх

мужність і героїзм, їх небачену стійкість у протиборстві з царським самодержавством.

У поемі «Неофіти» Т. Шевченко, називаючи царя Миколу І «Нероном лютим», про

декабристів писав:

Нероне лютий! Божий суд,

Правдивий, наглий, серед шляху

Тебе осудить. Припливуть

І прилетять зо всього світу

Святії мученики.

Діти Святої волі.

А в поемі «Юродивий» Т. Шевченко, з болем описуючи страждання декабристів

на каторзі в Сибіру, називав їх «споборниками святої волі».

З листопада 1857 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Т. Шевченко вперше

побачив «Полярную звезду», що її видавали в Лондоні О. Герцен і М. Огарьов. Після

цього він записав у щоденнику: «Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-

мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор не могу отдохнуть от

этого мрачного впечатления. Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память

этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомучеников с

надписью «Первые русские благовестители свободы», а на другой стороне медали —

портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью «Не первый русский коронованный

палач».

Революційну концепцію підхопили й розвинули О. Герцен і М. Огарьов.

«Нашими устами, — писав Герцен, — говорить Русь мучеників, Русь рудників Сибіру і

казематів, Русь Пестеля і Муравйова, Рилєєва і Бестужева». Герцен і Огарьов високо

оцінили декабристів і їх повстання, назвавши його «урочистим протестом проти

деспотизму». У своїй праці «Кінці і початки», опублікованій у «Колоколе» 2 жовтня

1862 р. (№ 148), Герцен писав, що декабристи — це «фаланга героїв, вигадуваних, як

Ромул і Рем, молоком дикого звіра... Це якісь богатирі, ковані з чистої сталі з голови до

ніг, воїни-сподвижники, які вийшли свідомо на явну загибель, щоб розбудити до

нового життя молоде покоління і очистити дітей, народжених в оточенні катівства й

раболіпства». Герцен правильно визначив причини поразки повстання 14 грудня,

вказавши, що на Сенатській площі декабристам не вистачало народу, і його значення,

наголосивши, що «гармати на Ісаакіївській площі розбудили ціле покоління».

Аналіз класової природи, причин поразки, місця у визвольному русі й

історичного значення рух декабристів дістав у публіцистичних працях В. Леніна

«Пам'яті Герцена» (1912), «Роль станів і класів у визвольному русі» (1913), «З

минулого робітничої преси в Росії» (1914), «Доповідь про революцію 1905 року»

(1917) та ін. Ленін, насамперед, писав, що «в 1825 році Росія вперше бачила

революційний рух проти царизму» (т. ЗО, с 298). Отже, Ленін вважав декабристів

першими революційними борцями проти царизму. За своєю класовою природою

декабристи, по Леніну, — це дворянські революціонери, вони — перше покоління

революціонерів у нашій країні. Причина поразки їх руху в тому, що вони були

«страшенно далекі» від народу. Але вони «розбудили Герцена», «допомогли розбудити

народ», і в цьому їх величезне, історичне значення (т. 21, с 249). Погляди Леніна

справили великий вплив на історіографію декабристського руху в радянський час.

Після 1917 р. вивчення історії декабристського руху розгорнулося широким

фронтом. Деякий час, приблизно до середини 30-х років, великого поширення набули

погляди М. М. Покровського у дореволюційних працях. Покровський, намагаючись

викрити «легенду про декабристів», повністю заперечував їх революційність і

патріотизм, вважав їх рух рухом «корисливим», «аристократичним», їхню боротьбу

проти царизму — боротьбою групки «скривджених», «ображених» самодержавством

дворян, які начебто прагнули зберегти недоторканним аристократичний устрій

держави. У післяреволюційних працях Покровський пов'язував виступ декабристів

безпосередньо з підвищенням хлібних цін на світовому ринку й аграрною кризою 20-х

років XIX ст. Декабристи, будучи поміщиками, начебто висунули вимогу скасування

кріпацтва через те, що їм було вигідно торгувати хлібом з чужоземними країнами.

Покровський не визнавав єдності декабристського руху, заперечуючи революційність

Північного товариства і перебільшуючи радикальність Південного товариства й

Пестеля, якого він називав «якобінцем» і «монтаньяром у полковничому мундирі».

Радянські історики для своїх досліджень виявляли й залучали до обігу дедалі

більшу кількість різноманітних джерел і за роки Радянської влади опублікували багато

збірників документів, монографій, брошур, статей, у яких висвітлюються численні

проблеми історії декабристського руху, в тому числі й діяльність декабристів в

Україні. Насамперед, для істориків за Радянської влади були відкриті архіви царських

державних установ, і вони дістали можливість всебічно вивчати до того часу

здебільшого неприступні для вчених архівні фонди Слідчого комітету (комісії),

Верховного кримінального суду в справі декабристів, 3-го відділу власної його

величності канцелярії, особисті фонди декабристських родин та ін. Внаслідок цього

виявлено й опубліковано велику кількість різноманітних джерел, які охоплюють усі

основні проблеми декабристського руху. Найбільше значення мають багатотомне

видання документів і матеріалів «Восстание декабристов», тритомник вибраних

соціально-політичних і філософських творів декабристів, твори, записки, статті,

спогади, листи декабристів Пестеля, Микити Муравйова, Горбачевського, Якушкіна,

Корніловича та ін.

На основі значного числа історичних джерел уже в 20-х — першій половині 30-х

років історики написали ряд праць, у яких зображувалися як декабристський рух у

цілому, так і окремі його питання. Це були книги П. Що-голіва «Декабристы», О.

Преснякова «14 декабря 1825 г.», М. Дружиніна «Декабрист Никита Муравьев» та ін.

Вивчалася й діяльність декабристів в Україні. Першою значною монографією

була книга М. Нечкіної «Общество соединенных славян», видана в 1927 р. В Україні

було видано ряд праць у зв'язку з відзначенням 100-річного ювілею повстання

декабристів. У 1925 р. вийшла в світ брошура Д. Багалія «Декабристи на Україні», що

містила публічну промову автора на зборах наукових працівників у Будинку вчених у

Харкові, присвячених 100-річчю повстання Чернігівського полку. Того ж року під

керівництвом Д. Багалія було опубліковано ювілейне видання Укрцентрархіву «Рух

декабристів на Україні», в якому містилися вступні пояснення Д. Багалія до матеріалів,

10 статей з різних питань декабристського руху в Україні і велика добірка документів

про повстання декабристів в Україні. У другій половині 20-х років було надруковано

чимало статей, у яких досліджувалися окремі питання декабристського руху в Україні

(праці В. Базилевича, Л. Добровольського, Є. Іванова і М. Горбаня та ін.).

У подальші роки радянські історики на основі сукупності історичних джерел

написали багато праць, у яких досліджуються різноманітні питання декабристського

руху. Серед них найбільш важливими є численні праці М. Нечкіної «Грибоедов и

декабристы», «Восстание декабристов» та інші, у яких висвітлено декабристський рух

у всіх його аспектах. Разом із тим учені опублікували багато праць із окремих проблем

декабристського руху: Г. Габов — про суспільно-політичні і філософські погляди

декабристів, К- Пажитнов — про їхні економічні погляди, С. Волк — про історичні

погляди, Є. Прокоф'єв — про військові погляди, К- Аксьонов — про Північне

товариство і т. п.

Значні успіхи учених і в дослідженні діяльності декабристів в Україні. Крім

того, що ця діяльність вивчалася в загальних працях, протягом 50—80-х років видано й

ряд спеціальних праць. Це книги, брошури, статті Ф. Ястребова, М. Лисенка, С.

Файерштейна, I. Пороха, Л. Медведської, П. Нікандрова, Б. Сироечковського, Н.

Захарова, Г. Гайдая, Ю. Калугіна та ін. Зокрема, цікавими є праці М. Лисенка

«Повстання декабристів на Україні», «Декабристський рух на Україні», «Повстання

Чернігівського полку», видані в 1952—1956 pp., і книги Л. Медведської «Сергій

Муравйов-Апостол» і «Павло Іванович Пестель», опубліковані в 1961 р. і в 1964 p., а

також праці Г. Сергіенка «Суспільно-політичний рух на Україні після повстання

декабристів» і «Декабристи та їх революційні традиції на Україні», опубліковані в 1971

р. і 1975 р. Найновішою є праця М. Савчева «Первые благо-вестители свободы»,

видана в 1990 р.

Оперуючи великим конкретно-історичним матеріалом, радянські історики

аргументовано спростували деякі хибні погляди на декабризм, які побутували в

літературі, зокрема, ідею про існування начебто окремих течій в декабристському русі

— «великоруського» — «аристократичного» й українського «демократичного»,

представленого, насамперед, Товариством об'єднаних слов'ян. (Про український

декабризм писав, зокрема, М. Яворський). Безпідставність цієї тези підтверджується,

передусім, тим, що Товариство об'єднаних слов'ян, як і Північне та Південне

товариства, головною своєю метою висувало ліквідацію самодержавства і

кріпосництва. По-друге, у своїх програмних документах керівники цього товариства

зовсім не ставили українського національного питання, не говорили про окремі

російську, українську й білоруську нації, а в майбутню всеслов'янську федерацію

включали, поряд з іншими, в тому числі й неслов'янськими народами, тільки Росію в

цілому.

Отже, декабристський рух в Україні був складовою частиною

загальноросійського декабристського руху — руху першого покоління дворянських

революціонерів.

Історія України (частина друга) - Рибалко:7. Дальше національно-культурне

відродження і розвиток національного руху. Кирило-мефодіївське товариство — перша

українська таємна політична організація.Відродження продовжується.

Українське національно-культурне відродження, започатковане наприкінці

XVIII — у першій третині XIX ст., продовжувало розвиватися і в сорокові роки XIX ст.

Найважливіше значення мало опублікування в 1840 р. «Кобзаря» і в 1841 р.

«Гайдамаків» Т. Шевченка. У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі український

альманах «Ластівка», в якому було надруковано твори Т. Шевченка, І. Котляревського,

Л. Боровиковського, Є. Гребінки, В. Забіли, О. Афанасьева-Чужбинського та ін. У

Києві М. Максимович опублікував збірники-альманахи «Киевлянин» (1840, 1841,

1850), в яких друкувалися статті з історії, археології, письменства тощо. У 1843—1844

р. з ініціативи Г. Квітки-Основ'яненка вийшло чотири книжки українського

літературно-художнього та історико-наукового альманаху «Молодик» (три в Харкові і

одна — в Петербурзі). У цих книжках було опубліковано твори українських і

російських письменників та вчених Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки,

Я. Щоголіва, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Бодянського та ін.

У другій половині 30-х —а початку 40-х років розпочав літературну й наукову

діяльність М. Костомаров. У 1838 р. у Харкові був опублікований під псевдонімом

«Ієремія Галка» його перший художній твір з української історії «Савва Чалый,

драматические сцены на южнорусском языке». У 1839 р. вийшли в Харкові його

«Українські балади», а в 1840 р. — збірник поезій «Вітка». У 1842 р. Харківським

університетом була опублікована перша магістерська дисертація М. Костомарова «О

причинах унии в Западной России», а в 1844 р. — друга — «Об историческом значении

русской народной, поэзии», в яких значне місце приділялось сюжетам з історії

України.

У перший період своєї діяльності з початку 40-х років захоплювався історією

України, змальовуючи її в дусі народних пісень і дум, П. Куліш. У 1843 р. у Києві він

видав поему «Україна» Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», в якій за

зразком гомерівської «Іліади» оспівував на основі народних творів і власних віршів

історію України від навали Батия до Богдана Хмельницького як героїчну поему.

Велике значення для національно-культурного відродження і формування

національної самосвідомості українського народу мало збирання і публікація

історичних джерел. Значну роботу в цьому напрямку провела Київська Тимчасова

Комісія для розгляду давніх актів, Створена в 1843 р. її співробітники зібрали велику

кількість історичних матеріалів, у 1852 р. заснували в Києві історичний архів, стали

видавати серію збірників «Пам’ятники».

Неоціненні заслуги перед українською історіографією має О. Бодянський.

Будучи секретарем «Общества истории и древностей российских при Московском

университете» і редактором видаваних ним «Чтений» (1845—1848, 1859—1876),

Волинський уже в 40-ві роки опублікував багато джерел і творів з історії України —

«Історію русів», літопис Самовидця, історичні праці О. Рігельмана, П. Си-моновеького,

С Митецького та ін.

Маючи тісні зв'язки з діячами слов'янського, зокрема, чеського, відродження і

пильно стежачи за розвитком літератури в Східній Україні, західноукраїнські діячі

культури і, передусім, письменники продовжували розвивати традиції «Русалки

Дністрової». Вони збирали й публікували пам'ятки народної творчості, утверджували в

літературі українську мову, писали нею свої художні твори, проповідували єдність

українського народу. У 1841 р. у Відні вийшов упорядкований Яковом Головацьким

збірник «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Григорієм Ільке-вичем». У 1842 р. було

видано збірник віршів Ру-дильфа Моха «Мотиль», який, як писав Іван Франко,

«виявив, крім немалого поетичного таланту, також добре знання галицької народної

мови».

Значним явищем у національно-культурному відродженні Східної Галичини в

40-х роках XIX ст. став вихід у світ двох книг літературно-наукових збірників «Вінок

русинам на обжинки» (Відень, 1846—1847), упорядкованих братами Іваном та Яковом

Головацькими. У цих книгах були опубліковані художні твори, статті, українські і

сербські народні пісні, загадки, казки. Зокрема тут побачили світ твори М. Шашкевича,

Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Устияновича, А. Могильницького та ін.

Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання

національної самосвідомості передусім серед патріотично настроєної частини

української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху.

Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку

української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному

ладі країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація

— «Кирило-Мефодіївське товариство».

Т. Г. Шевченко і його роль в українському національному русі.

Незмірно глибокий, безперечно вирішальний і визначальний вплив на

національно-культурне відродження і формування та розвиток національної

самосвідомості українського народу, на весь подальший шлях України справила

художня творчість і вся діяльність великого національного поета Тараса Григоровича

Шевченка. «Він був селянський син і став князем в царстві духа. Він був кріпак і став

великою силою в громаді людських культур», — говорив про Шевченка Іван Франко.

Народився Шевченко 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринцях,

Звенигородського повіту на Київщині (тепер Звенигородського району Черкаської

області), в сім'ї селянина-кріпака. Сповненим страждань, мук і злигоднів були

дитинство і юність Тараса. Матір Тарасову добрую «ще молодую — у могилу нужда та

праця положила», а «батько, плачучи з дітьми..., не витерпів лихою долі, умер на

панщині...». Діти ж кріпака, а серед них і малий Тарас,— «розлізлися межи людьми,

мов мишенята...». 1829 року Шевченко став «козачком» у покоях пана Енгельгардта, а

в 1832 р. пан віддав його у науку до кімнатного маляра Ширяева в Петербург. І тільки

тут, познайомившись із передовими людьми — І. Сошенком, К- Брюлловим, В.

Григоровичем, В. Жуковським, Є. Гребінкою та ін. і, завдяки їм, Шевченко став

вільною людиною. У 1838 р. друзі викупили Шевченка з кріпацтва і він почав

навчатися в Академії мистецтв під керівництвом Брюллова. Тут же, в Петербурзі, в

1840 р. вийшла перша збірка поезій Шевченка під назвою «Кобзар». У 1841 р. була

опублікована поема «Гайдамаки», присвячена великому народному повстанню 1768 р.

— «Київщині», у 1843 р. Шевченко приїжджав в Україну, потім, повернувшись у 1844

р. до Петербурга, закінчив в 1845 р. Академію мистецтв, діставши звання «некласного

художника». Після цього в 1845—1847 pp. Шевченко працював у Київській комісії для

розгляду давніх актів, багато їздив по Україні, вивчав пам'ятники старовини,

змальовував їх, збирав народні пісні. У 1846 р. ввійшов до Кирило-Мефодіївського

товариства, за що й був жорстоко покараний царем.

Світогляд Шевченка формувався передусім на основі тодішньої кріпосницької

дійсності, на ґрунті народного життя, народного горя, народної боротьби, народної

творчості — народних пісень, дум, переказів і легенд. Шевченко, — говорив про нього

Добролюбов, — «вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами

життя був з ним міцно і кровно зв'язаний».

Вийшовши з кріпацького стану, Шевченко став на рівень передових

представників освіченого громадянства, опанував усі кращі здобутки української,

російської і світової культури. Духовним ґрунтом:, на якому сформувався світогляд

Шевченка,— були творчість і діяльність Сковороди і Радищева, декабристів,

петрашевців і Герцена — всі надбання прогресивної суспільно-політичної думки.

Піднявшись до вершин світової культури, Тарас Шевченко став

основоположником нової української літератури, української літературної мови,

національним поетом і пророком українського народу. У своїх безсмертних творах —

віршах, повістях та ін. — у високохудожній формі він відбив усі кращі риси нашого

народу — його багатий духовний світ, вольнолюбність, його ліричність і мужність,

його нездоланну волю до боротьби за краще майбутнє.

Шевченко, як ніхто інший, з неперевершеною художньою силою змальовував

минуле й сучасне життя українського народу, відтворював справжнє історико-

культурне обличчя України, пробуджуючи й розвиваючи національну свідомість,

виховуючи національну гідність і волю до визволення від усякого гніту. Уже в ранніх

своїх поезіях «До Основ'яненка» (1839), «Іван Підкова» (1839), «Тарасова ніч» (1839),

«Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий») (1840) Шевченко оспівував минуле

України, колишню козацьку волю і славу.

Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться,

Було колись — панували,

Та більше не будем!

Або:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

З невимовним болем пише Шевченко, що мовчать гори, грає море, могили

сумують, «А над дітьми козацькими Поганці панують». А Україна «обідрана, сиротою

понад Дніпром плаче» і славне минуле не вернеться.

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Але хоч минуле повернути не можна, Шевченко висловлював глибоку

переконаність, що попри всі підступи ворогів український народ не загине, що він

підніметься і доведе свою силу, правду і волю. Шевченко писав:

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,—

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

І в своїх творах Шевченко змалював образи багатьох борців за волю

українського народу і незалежність України — Івана Підкови, Северина Наливайка,

Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка (Бута), Якова Острянина, Богдана

Хмельницького, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Івана Ґонти та ін.

Тарас Шевченко безмежно любив народ і свою вітчизну Україну, був

полум'яним патріотом, до кінця відданим своїй батьківщині й своєму народові. Устами

Микити Гайдая, героя однойменної трагедії, Шевченко говорив:

Украина милая моя!

Моя Украина родная!

Ее широкие поля!

Ее высокие курганы!

Святая прадедов земля!

Люблю тебя, моя Украина...

Любов Шевченка до вітчизни була не споглядальною й пасивною. Він боровся

за її кращу долю і готовий був віддати за неї все своє життя. Шевченко писав:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Він заповідав сучасникам і потомкам:

Свою Україну любіть, Любіть її...

Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

Шевченко гнівно плямував зрадників батьківщини, всяких перекинчиків, які

забувають рідну землю й рідний народ. Він писав:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

її розпинають.

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

З глибоким презирством Шевченко говорив про українських панів,

прислужників сильнішим, «малоросів», відступників від рідної справи, що вони «раби,

подножки, грязь Москви, варшавське сміття». Ці перекинчики нехтували своїм рідним,

відмовлялися від своєї рідної мови, культури і, як папуги, сприймали на віру все, що

скажуть іноземці.

Німець скаже:

«Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже:

«Ви слав'яне».

«Слав'яне! слав'яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І всі мови

Слав'янського люду —

Всі знаєте.

А своєї Дастьбі...

Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже...

Шевченко любив рідну мову і мріяв про той час, коли її будуть вивчати діти в

школах. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», характеризуючи

школу миколаївської епохи, він з сумом писав: «В школе насучат всему, совершенно

всему научат, кроме понимания своего милого родного слова. О школа, школа, как бы

тебя скорее перешколить!».

Разом із тим Шевченко закликав своїх земляків брати у всіх народів усе краще,

не забуваючи і свого рідного. У вірші «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам

моїм...» поет писав:

Не дуріте самі себе;

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

В епоху Шевченка найбільшим лихом для широких народних мас було

кріпацтво. Тарас Шевченко підняв свій могутній голос на захист кріпацького люду,

оспівав його болі, його тугу, його нещасне підневільне життя. У поезії «І виріс я на

чужині» (1848 р.) він писав:

Аж страх погано

У тім хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли,

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Але «латану свитину з каліки знімають» не тільки в Україні. Шевченко показує,

що страждають і всі народи на всьому неосяжному просторі Російської імперії:

Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!..

У поезіях Шевченка не тільки лунав стогін і плач закріпаченого люду. Поет

дошукується причин народних злигоднів і бідувань. Він їх бачить у всьому феодально-

кріпосницькому суспільстві і державному ладі і, насамперед, у наявності

самодержавства. У багатьох творах — «Сон», «Неофіти», «Царі», «Подражаніє

Ієзекіїлю», «Осії. Глава XIV» та інших Шевченко змальовує царів як «коронованих

катів», «катів людських», «деспотів скажених», «людоїдів», «розпинателів народних» і

т. д. Неперевершену по силі сарказму картину царської столиці як зосередження

монархічної бюрократії, як фокус усього страхітливого самодержавного режиму, дано

в комедії «Сон».

З все спопеляючою сатирою Шевченко малює царський палац, царський прийом

і «генеральне мордобитіє». Найогиднішими рисами наділяє поет царя Миколу І,

царицю, їхніх «блюдолизів» і «землячків» «з циновими ґудзиками». Цар «неначе з

берлоги ведмідь виліз», а

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

За богами — панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..

Шевченко розумів, що цар — верхівка всього пануючого поміщицького загалу,

що поміщики — такі вороги і здирщики народу, як і царі. Він говорив:

По закону апостола.

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

При цьому поет спрямовував убивчі стріли своєї сатири проти всіх панів і

зокрема проти панів українських, частина яких вбиралася в тогу лібералів — братів і

захисників селян, українського народу, патріотів України.

У поезії «П. С», говорячи про одного з таких панів — нащадка гетьмана

Скоропадського, Шевченко їдко висміював лібералізм і псевдопатріотизм українського

панства:

Оцей годований кабан!

Оце ледащо! Щирий пан,

Потомок гетьмана дурного,

І презавзятий патріот...

Шевченко з сарказмом писав, що пан ліберал кричить, розпинається за нові ідеї,

за цивілізацію, за людство, а сам

Мужичков под прес кладет

Вместе с свекловицей.

При всій своїй жагучій ненависті до російського царизму й іноземних

поневолювачів, Шевченко не переносив цієї ненависті на народи. Він добре

усвідомлював, що російський царизм і поміщики є гнобителями і російського народу,

як і народу українського та всіх інших народів Російської імперії. Розуміючи, що

російський народ є другом українського народу, Шевченко з величезною повагою і

любов'ю ставився до нього, до передових представників російської прогресивної

громадської думки, літератури й мистецтва — Пушкіна, Глинки, Гоголя, Салтикова-

Щедріна, Герцена та ін. З великою теплотою малював Шевченко образи перших

російських революціонерів-декабристів. Він називав їх «апостолами правди»,

«благовістителями свободи», «споборниками святої волі», «святими мучениками».

Герцена Шевченко називав «апостолом нашим, нашим одиноким вигнанцем». «Перед

Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом

и самою нежною любовью к людям», — писав Шевченко про Гоголя.

У той же час передові люди Росії з повагою ставилися до Шевченка та його

поезії. Завдяки їм він був звільнений від кріпацтва, вони ж його підтримували в усьому

житті.

В Москве, — писав Шевченко 26 березня 1858 р. після повернення з солдатчини,

— более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое

теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии».

Шевченко болюче переживав, що «німота», «магнати», «ксьондзи й єзуїти»

«сім'ю слов'ян роз'единили», і мріяв про те, щоб «потекли в одно море слов'янськії

ріки». Змальовуючи криваві сцени розправи народних месників — гайдамаків над

«панами-ляхами», Шевченко разом з тим закликав український народ до єднання і

дружби з трудовим народом польським. У поезії «Ще як були ми козаками» поет

писав:

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистее подай!

Вся творчість Шевченка пронизана ідеями єдності слов'янських народів.

Шевченко кликав народ до радикальних дій, революційного знищення

самодержавно-кріпосницького режиму. У ранній творчості, і передусім у поемі

«Гайдамаки», поет з небаченою художньою силою й любов'ю оспівував боротьбу

народних мас проти експлуататорів у минулому, а також стихійний протест селянства

проти панів у сучасному. У поемах «Слепая», «Княжна», «Варнак», «Марина» та інших

він з співчуттям змальовує розправу покривджених селян і селянок над своїми

тиранами-панами. В уста героя поеми «Варнак» Шевченко вкладає слова:

Я різав все, що паном звалось,

Без мілосердія і зла...

У написаному в 1845 р. «Заповіті» Шевченко кликав народ до повстання проти

гнобителів і створення вільної сім'ї народів-братів:

Поховайте та вставайте

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

7Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Шевченко вірив, що народ «розвіє тьму неволі» й здобуде собі краще майбутнє,

де всі люди будуть вільні й рівні, житимуть «без хлопа й пана», будуть щасливими у

тому суспільстві:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без гвалту і крику,

Позіходяться докупи,

І пустиню опанують

Веселії села.

Шевченко безмежно вірив, що «встане правда, встане воля», що ніяка сила не

може подолати прагнення людей до чистого і справедливого життя, до правди й волі,

до загального щастя. У поемі «Кавказ» Шевченко писав:

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Найвищою етичною категорією для Шевченка була правда. Звертаючись у вірші

«Доля» до своєї долі, Шевченко писав:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

У своєї музи («Муза») Шевченко просив: «Учи не ложними устами сказати

правду». У досягненні людського щастя Шевченко покладав великі надії на слово, яке

він називав «святим», «божим», «Господнім», «великим», «огненним», «тихим,

добрим, кротким». Він писав:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Гаряче, пекуче Шевченкові слово проникало в душі людей, обпікало й будило їх,

піднімало до борні. Це було слово пророка, якого послав на землю Бог.

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить,

Святую правду возвістить!

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі.

Таким чином, Т. Г. Шевченко, вийшовши з кріпосного селянства і піднісшись до

вершин людської цивілізації, ввібрав у собі всі найпотаємніші думи, болі і прагнення

народні, став великим національним поетом, пророком і добрим генієм українського

народу. «Для України, — писав дослідник української літератури Сергій Єфремов, —

вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим

письменникам у їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що «за собою день

веде», — день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія

стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту

долю можна вважати за символ долі всього українського народу».

Утворення Кирило-Мефодіївського товариства та склад його учасників.

У 40-х роках в Україні, і передусім в університетах Києва та Харкова, навколо

передової професури групувалися прогресивно настроєні представники інтелігенції —

університетські викладачі, студенти, вчителі та ін. Частина з них об'єднувалася в

літературних гуртках. У Києві такий гурток дістав назву «Київська молода». Члени цих

гуртків мріяли про визволення від гніту слов'янських народів, про їх зближення й

об'єднання, про розповсюдження в народі освіти, розвиток української культури,

писали художні й наукові, зокрема історичні твори.

У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна

політична організація, за якою закріпилася назва Кирило-Мефодіївське товариство (за

іменем відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія). Як знак приналежності

до товариства, його члени мали золоті персні з написом на їх внутрішній стороні: «Св.

Кирило і Мефодій. Січень 1846 р.». У товариства була також печатка з євангельським

виразом: «И уразумите истину, и истина освободит вас».

Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали Микола Іванович

Костомаров (1817—1885) — син поміщика-дворянина і кріпачки, учитель однієї з

Київських гімназій, а з серпня 1846 р.— професор російської історії Київського

університету, що пізніше став видатним українським і російським істориком; Микола

Іванович Гулак (1822—1899) — виходець з небагатої дворянської сім'ї, після

закінчення юридичного факультету Дерптського (тепер Тартуського) університету в

1843 р. — чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-

губернатора, та Василь Михайлович Білозерський (1825—1899) — виходець з дворян,

після навчання в Київському університеті з 1846 р.— учитель Полтавського

кадетського корпусу. Крім цих засновників товариства, до нього незабаром увійшли:

письменник П. Куліш, студенти Київського університету О. Маркович, О. Навроцький,

І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу,

вихованець Київського університету Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич,

який закінчив Харківський університет. У квітні 1846 p., після знайомства Костомарова

з Шевченком, до товариства вступив і Шевченко. Отже, безпосередніми учасниками

Кирило-Мефодіївського товариства були 12 чол., більшість з них — вихідці зі

збіднілих дрібномаєткових або і безмаєткових дворян. Але поряд із дворянами, в

товаристві брали участь і представники інших станів, що свідчило про демократизацію

складу учасників визвольного руху: Шевченко й Посяда — походженням із селян,

Пильчиков — із міщан, Куліш — син козака-хуторянина. Всі вони — з вищою освітою

або студенти університету, інтелігенти, переважно молоді — віком від 19 до 25 років,

крім Шевченка, Костомарова і Савича. Матеріали слідства й листування членів

товариства свідчать, що з його учасниками мали зв'язки (переписувалися, зустрічалися,

спільно працювали і т. д.) близько 100 чол. — професори і викладачі учбових закладів,

художники, артисти, урядовці, видавці, студенти, поміщики, офіцери та ін.

Основні програмні документи й положення Товариства.

Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи —

«Статут і правила товариства», написані Білозерським із урахуванням думок інших

членів товариства, «Книги буття українського народу», основним автором яких був

Костомаров, Записка Білозерського, яку в III відділі назвали «Пояснення» до статуту.

Розумінню ідеології товариства допомагають також різні проекти, листи, записки,

художні та публіцистичні твори членів товариства, а також матеріали слідства. Як

видно з усіх матеріалів, ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства сформувалася,

насамперед, під впливом тодішньої кріпосницької дійсності, російського визвольного

руху і, передусім, руху декабристів, зокрема ідей «Товариства об'єднаних слов'ян», під

впливом руху слов'янських народів за визволення з-під влади Туреччини та Австрії,

ідей польського визвольного руху і особливо

«Книги народу польського і пілігримства польського» А. Міцкевича, а також під

впливом передової західноєвропейської громадської думки, утопічного і

християнського соціалізму. Велике значення мала творчість Шевченка, його

революційні антицаристські та антикріпосницькі ідеї й ідеї єднання слов'янських

народів.

Основні погляди кирило-мефодіївців на історію людського суспільства, в тому

числі на минуле й сучасне України, найбільш повно викладені в «Книгах буття

українського народу». У цьому творі висловлені прогресивні ідеї: засуджується поділ

суспільства на панів і кріпаків («рабів»), проповідується рівність громадян, містяться

заклики до ліквідації кріпацтва, різко негативно оцінюється самодержавна влада

взагалі і російський царизм зокрема, відстоюються республіканський лад, принципи

дружніх взаємовідносин між народами, в першу чергу слов'янськими, зокрема

українським, російським і польським, повстання декабристів, висловлюється

впевненість у майбутньому визволенні і об'єднанні слов'янських народів, в тому числі

й українського народу, в єдиний союз.

В основу загальної концепції історичного процесу, на якій ґрунтуються «Книги

буття», покладені принципи первісного християнства, як ідеали справедливості,

рівності й добра. Ці християнські ідеали протиставлялися тому несправедливому

ладові, який існував у Росії в час діяльності товариства. Розвиток суспільства авторам

«Книг буття» уявлявся, так. Бог створив світ і, населивши його всякими тварями,

поставив над ними паном людину, наказав їй плодитися й множитися. Але люди

забули бога, віддалися дияволу, натворили собі богів і царів, а лукаві царі

найсильніших і найпотрібніших людей назвали панами, а інших зробили їх

невільниками і умножились «на землі горе, злидні і хвороба, і бідування і нещастя».

Щоб повернути народу щастя, треба відновити, християнські порядки, перетворити

християнські ідеї справедливості, свободи, рівності і братства в життя. Отже, творець

історії — бог, а її рушійна сила — християнська релігія, бо саме тільки вона спрямовує

людство в царство повної справедливості і загального щастя та благоденства.

У «Книгах буття» при характеристиці історичної долі України правильно

викриваючи гноблення українського народу польськими шляхтичами, російськими

царями, особливо Петром І і Катериною II, називаючи царів демократичних республік

у всіх слов'янських народів і об'єднання їх у всеслов'янську федерацію. Передбачалося

об'єднання: південних русів (українців), північних русів (росіян) з білорусами, поляків,

чехів з словенцями, лужичан, ілліро-сербів з хорутанами і болгар. Усі республіки мали

бути рівними, їм забезпечувалась широка автономія («самостійність»), кожна повинна

була мати свій обраний народом верховний законодавчий орган — сейм, місцеві

органи влади також мусили бути виборними. Для керівництва загальнофедеративними

справами і, передусім, зовнішніми зносинами, армією і флотом, повинен був існувати

«загальний слов'янський собор» з представників усіх народів. Він мав збиратися у

Києві. У всіх частинах федерації мусили бути однакові основні закони і права,

абсолютна рівність громадян, мали бути ліквідовані стани, дворянські та інші привілеї,

смертна кара й тілесні покарання, забезпечена свобода віросповідання, запроваджено

обов'язкове навчання народу, єдину систему мір, ваги, монети, свободу торгівлі і

усунено митні кордони. Характеризуючи устрій майбутньої всеслов'янської федерації,

Костомаров у своїй «Автобіографії» писав: «Помимо нашої волі став нам уявлятися

федеративний устрій, як найщасливіший біг суспільного життя слов'янських націй. Ми

стали уявляти всі слов'янські народи з'єднаними між собою у федерацію, подібно

давнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Північної Америки, з тим, щоб

усі перебували у міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему

автономію. В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони і права,

рівність ваги, мір, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, загальне знищення

кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, яка

завідує зносинами поза союзом, військом і флотом, але повна автономія кожної

частини щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства і народної

освіти».

Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства і, передусім,

ліквідація кріпацтва, знищення самодержавства, утворення республіканського ладу і

об'єднання слов'янських народів у демократично побудовану федерацію,

запровадження загальної народної освіти — були, безумовно, прогресивними.

Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних

документів, кирило-мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди

й мирних перетворень. У статуті вказувалося, що товариство утворюється для

поширення його ідей «переважно через виховання юнацтва, літературу і примноження

членів товариства». Усе товариство в цілому і кожний член зокрема мусили «свої дії

узгоджувати з євангельськими правилами любові, кротості й терпіння», а правило

«ціль освячує засіб» — товариство вважало «безбожним».

Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців

повної єдності не було. Частина з них — Костомаров, Білозерський, Куліш та інші, не

підтримуючи насильства — виступали проти революційних методів боротьби, вважали

можливим перетворити в життя свої ідеї мирними методами, шляхом реформ,

розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської

моралі. «Пани повинні освободити своїх невольників і зробитися їм братами», — писав

Костомаров у «Книгах буття українського народу». Білозерський, характеризуючи в

одному з листів народні рухи, писав, що неосвічена людина «в пориві гніву страшніше

звіра».

На радикальних позиціях стояв Шевченко. Він закликав народ до повалення

царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення

українського народу. Радикальні погляди Шевченка підтримували Гулак, "Навроцький,

Савич, Посяда, Андрузький. Так, Гулак вважав, що лише повстання народних мас

може привести до визволення слов'янських народів. Навроцький говорив, що члени

товариства повинні народ «спонукати до перевороту».

Кирило-Мефодіївське товариство діяло одночасно з гуртком петрашевців у

Петербурзі. Шевченко був близько знайомий з петрашевцями Р. Штрандманом і М.

Мом-беллі. Про діяльність кирило-мефодіївців знали М. Буташевич-Петрашевський і

Момбеллі.

Практична діяльність кирило-мефодіївців.

Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала, передусім, у тому, що вони

розробляли програмні документи і плани, на своїх зібраннях обговорювали їх,

висловлювали свої погляди на пекучі політичні питання, на тактику товариства,

вербували нових членів. Вони намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження

«Книг буття українського народу», прокламацій («До братів українців», «До братів

великоросіян і поляків»), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах.

Піклувалися кирило-мефодіївці також про освіту народу, збирали кошти для відкриття

народних шкіл, дбали про написання й видання популярних книг. Активно діяли вони

також по налагодженню зв'язків з діячами російського визвольного руху, зокрема з

петрашевцями, з польськими шляхетськими революціонерами, з прихильниками

національного відродження слов'янських народів.

Розгром Товариства.

Однак широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство розгорнути не

змогло, оскільки проіснувало недовго — з січня 1846 р. по березень 1847 р. У березні

1847 р. по доносу сина жандармського офіцера, студента університету О. Петрова,

який був сусідом Гулака по квартирі і був прийнятий ним до товариства, а виявився

провокатором, товариство було викрито, його члени заарештовані, доставлені в III

відділ до Петербурга і після слідства, яке тривало з 18 березня по ЗО травня 1847 p.,

були покарані. Найтяжчої кари зазнав Шевченко. За особистим розпорядженням царя

він був відправлений рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під найсуворіший

нагляд із забороною писати й малювати; Гулак на три роки посаджений до

Шліссельбурзької фортеці, а потім засланий до Пермі; Костомаров після річного

ув'язнення в Петропавлівській фортеці відправлений на заслання до Саратова; Куліш

ув'язнений на чотири місяці у фортеці, а потім перебував на засланні в Тулі;

Білозерський засланий до Петрозаводська. Інші кирило-мефодіївці були заслані в різні

місця і поставлені під поліцейський нагляд із забороною повертатися в Україну і

працювати на ниві народної освіти.

Царський уряд посилив утиски в галузі літератури й освіти. Були заборонені

твори Шевченка, Костомарова, Куліша, ще більш жорстокою стала цензура, за законом

1849 р. перебудована навчальна робота в гімназіях, зменшено в них цикл гуманітарних

дисциплін, навчання мусило мати більш матеріальний напрямок.

Кирило-Мефодіївське товариство в історії України й історіографії.

Кирило-Мефодіївське товариство займає чільне місце в історії суспільно-

політичного руху в нашій країні. Його програма була антикріпосницькою, анти-

царистською і республіканською, спрямованою на ліквідацію кріпосництва,

самодержавства, визволення слов'янських народів і об'єднання їх у дружну

всеслов'янську федерацію. Вона передбачала також ліквідацію гноблення України

царизмом і її рівноправне існування в слов'янському союзі. Костомаров та його

спільники після ліквідації царизмом Української козацької держави вперше висунули

ідею побудови української держави. Якщо за планами членів декабристського

«Товариства об'єднаних слов'ян» Україна мала входити до всеслов'янської федерації в

складі Росії, то кирило-мефодіївці Україну уявляли як окрему державу в сім'ї

слов'янських народів. Ця ідея перебування України в складі всеслов'янської або

всеросійської федерації в різних модифікаціях не вмирала протягом наступних часів,

аж до проголошення Центральною радою у січні 1918 р. незалежності Української

Народної Республіки.

Оскільки слідчі матеріали в справі кирило-мефодіївців у III відділі його

імператорської величності канцелярії були засекречені і до них тривалий час історики

не допускалися, то відповідно й наукове дослідження цієї проблеми стримувалося.

Першим дослідником Кирило-Мефодіївського товариства був ліберально-

народницький історик В. Семевський, який у 1911 р. в журналі «Русское богатство»

опублікував працю «Кирило-Мефодіївське товариство 1846—1847 p.», яка в більш

повному вигляді була перевидана в 1918 р. Використавши архівні, зокрема слідчі

матеріали, автор вперше дав загальну історію товариства і висловив ряд правильних

думок. Але Семевський показав товариство без зв'язку з конкретно-історичною

обстановкою, не дав належного аналізу його ідеології.

Про місце Кирило-Мефодіївського товариства в історії суспільно-політичного

руху в Україні писали С. Єфремов і М. Грушевський. С. Єфремов у книзі «Історія

українського письменства» (К-, 1917) писав, що кирило-мефодіївці «зважились

викликати на ґерць сучасну систему темного деспотизму» і що «ідеї братства не

загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був

першим і найдужчим поетом нового напряму — отого свідомого демократизму й

політичного радикалізму» М. Грушевський у своїх узагальнюючих працях «История

украинского народа» і «Ілюстрована історія України» приділив Кирило-

Мефодіївському товариству спеціальний параграф. В «Ілюстрованій історії України»

він писав, що «мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони

жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові

поезії, що ширилися в рукописах, переказувалися з пам'яті, мали величезний вплив. Від

Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український

політичний рух».

У 1921 р. у Львові М. Возняк опублікував книгу «Кирило-Мефодіївське

братство», в якій основну увагу приділив аналізу ідеології учасників товариства. У

1925 р. у Харкові вийшла праця Д. Багалія «Т. Г. Шевченко і кирило-мефодіївці», в

якій дається характеристика програмних документів і робиться спроба аналізу

основних ідей товариства з позицій «теорії історичного матеріалізму».

Історія і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства висвітлюється в багатьох

працях, які вийшли в пізніші часи, зокрема праці з різних питань цієї проблеми

опублікували Ф. Ястребов, Є. Кирилюк, В. Горбатюк, Ю. Ковмір, А. Бортников, М.

Денисенко, Г. Сергієнко, П. Гончарук, Г. Марахов та ін. Ґрунтовну узагальнюючу

монографію про Кирило-Мефодіївське товариство написав П. Зайончковський. Вона

вийшла в світ у 1959 р. у видавництві Московського університету.

Відгомін революції1848—1849 pp. в українських землях.

Помітний вплив на розвиток суспільного руху і загострення класової боротьби в

Росії, в тому числі в Україні, справили революції, які вибухнули в 1848—1849 pp. у

Франції, Італії, Австрії, Прусії та інших країнах Європи.

Певне значення для суспільного розвитку мали створення К- Марксом і Ф.

Енгельсом у 1847 р. першої міжнародної організації пролетаріату — «Союзу

комуністів» і розроблення ними програми цієї організації — «Маніфесту

Комуністичної партії».

Повідомлення й звістки про революційні події 1848 року в Європі, незважаючи

на всі зусилля царських посіпак ізолювати Росію, доходили до населення через

закордонні газети, що різними шляхами потрапляли в країну, через очевидців —

людей, які приїжджали з-за кордону, через листування, літературу й відозви, які

розповсюджувалися таємно, а також через місцеву пресу. Вони сприяли дальшому

загостренню політичної кризи, яку переживала в той час Російська держава, а в її

складі й Україна, були додатковим поштовхом до посилення класової та національно-

визвольної боротьби, передусім селянських виступів, до збудження громадської думки,

активізації суспільно-політичного руху. Особливо сильними в Україні в 1848 р. були

селянські виступи на Правобережжі, що найближче було розташоване до країн, де

відбувалися революції.

Зумовлені внутрішніми причинами — тяжким феодально-кріпосницьким

гнобленням, інвентарною реформою, ці рухи підсилювалися звістками про

революційні події на Заході. У ряді місць, як, наприклад, на Волині, селянські виступи

були настільки масовими, що поміщики були змушені втікати з своїх маєтків і просити

царя послати туди військові сили.

Народні маси західноукраїнських земель — Східної Галичини, Закарпаття й

Північної Буковини — брали участь у революційній боротьбі проти соціального й

національного гніту спільно з трудящими Австрійської монархії.

Передові люди Росії — Чернишевський, Герцен, Шевченко та інші вітали

революцію в Європі і різко негативно оцінювали реакційну політику царизму,

висловлювали думки про необхідність його повалення. Т. Г. Шевченко, діставши на

засланні звістки про революційні події 1848 p., відгукнувся на них творами («Царі»,

«Пророк», «Варнак» та ін.), спрямованими проти тиранічних монархій, царів,

гнобителів-панів. У поемі «Царі» він писав:

Хотілося б зогнать оскому

На коронованих главах,

На тих помазаниках божих...

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

Значне пожвавлення революція на Заході викликала серед передової

інтелігенції, особливо серед професорів, викладачів і студентів навчальних закладів —

університетів, гімназій тощо. Так, як писав у спогадах один з професорів В. Шульгін,

«ожили й заворушилися» уми в Київському університеті, «соціальні й політичні

питання були висунуті на перший план» і в університеті «почалася боротьба думок».

Гнівним викривачем кріпосницько-самодержавного режиму став один із

видатних представників інтелігенції з числа кріпаків Семен Микитович Олійничук

(1798— 1852 pp.). Народився Олійничук у 1798 р. в с Антонополі Вінницького повіту

на Поділлі (тепер Калинівського району Вінницької області) в сім'ї кріпака поміщика

Со-бещанського. Без відома пана батько віддав сина до Вінницької гімназії, де він і

дістав освіту. Дізнавшись про це, поміщик хотів відправити Олійничука до рекрутів,

але той утік і протягом 15 років (1824—1839 pp.) під чужим іменем учителював на

Волині і в Білорусі. 1839 року повернувся до рідних місць, був заарештований за втечу

від

пана. У 1843 p. був звільнений як «психічно хворий»., а в 1845 р. пан відпустив

його на волю. У 1846—1848 pp. Олійничук учителював у різних місцях і багато

мандрував. Він ходив по Волині, Київщині, Лівобережжі, Білорусі, побував у багатьох

російських містах — Орлі, Тулі, Калузі, Москві, Новгороді, Петербурзі та ін.

Скрізь, де Олійничук бував, він спостерігав невимовні страждання селян-

кріпаків, сваволю і зловживання поміщиків та царських чиновників, повну

безправність народних мас. Сповнений жагучого обурення й ненависті до кріпосного

права та співчуття до кріпосного люду і під впливом революційних подій 1848—1849

pp. на Заході Олійничук вирішив допомогти селянам поліпшити їх життя. Відбиваючи

віру селянства в доброго царя, плекаючи наївні монархічні ілюзії, Олійничук у 1847 р.

написав від імені селян Острозького повіту (Волинь) листа до царя з просьбою

перевести кріпаків на оброк. А поселившись у 1849 р. після тривалих мандрів в селі

Нікольська Слобода Остерського повіту на Чернігівщині, Олійничук поставив за мету

закінчити свою книгу «Історична розповідь природних жителів Малоросії

Задніпровської, тобто Київської, Кам'янець-Подільської і Житомир-Волинської

губерній, про своє життя-буття», щоб після цього порадитись із «найбільш

письменними людьми», обробити цю книгу, подати властям і «цим зробити послугу

уряду».

Але завершити повністю свого твору Олійничуку не вдалося, оскільки в

листопаді 1849 р. за доносом місцевих властей жандарми заарештували його,

вилучивши при цьому, як писалось у звіті III відділу, «власний чорновий твір його, в

якому він висловив думки, суперечні теперішньому порядку речей, які можуть

шкідливо впливати на уми простого народу». З Чернігівщини Олійничука було

перевезено до Київської фортеці, а потім за наказом Миколи І ув'язнено в

Шліссельбурзькій фортеці, де він і помер 27 липня 1852 р.

У названому творі, рукопис якого має обсяг 250 сторінок, Олійничук з великою

силою й пристрастю викриває кріпацтво, як несправедливий, шкідливий і

ненормальний стан для селян, засуджує всю феодально-кріпосницьку систему та

самодержавний лад. Змальовуючи «найтемнішими фарбами кріпосне звання в

Малоросії», Олійничук яскраво показує невимовно тяжке становище селян, їх повну

безправність і дике свавілля поміщиків. Поміщик,— пише він,— може селянина

«продати, подарувати, проміняти на собаку, дружину або дочку взяти в наложниці,

чоловіка її

віддати в солдати або посадити безвинно до в'язниці, заслати в Сибір, навіть не

боїться його вбити, бо він, незважаючи на закон, відповідає за це кишенею, а не

особою». У селянських хатах «огидна злиденність, порвані рубища, напівголі не лише

діти, а й старі...». Селяни «стогнуть під ігом жорстокого рабства».

У цьому, на думку Олійничука, винні не тільки поміщики, а й царі, бо «закони

російських государів не захищають нас від варварського тиранства», вони антинародні,

оскільки дозволяють існування «жалюгідного й ганебного рабства».

При цьому Олійничук гнівно таврував як російських, так і польських та

українських кріпосників-поміщиків, виступав проти національного гноблення

українських селян польськими шляхтичами на Правобережжі, вважав справедливою

боротьбу українського народу проти польсько-литовських феодалів. Хоча в

Олійничука є певна непослідовність, наявні монархічні погляди й релігійні

переконання, він врешті-решт дійшов правильного висновку: «Поки Миколайчик буде

царювати, не буде добра на світі». Викриття Олійничуком всього самодержавно-

кріпосницького устрою було настільки гострим і вбивчим, що начальник III відділу

Орлов не без підстав написав, що «при всій незрілості, суперечливості й часто

наївності політичної думки Олійничука, пристрасністю свого протесту проти рабства

він нагадує Радищева». Виходець з народних, селянських мас, Олійничук став

яскравим виразником і захисником їх інтересів, борцем проти кріпосництва і

самодержавства .

Царський уряд Миколи І, будучи в середині XIX ст. жандармом Європи, вів

нещадну боротьбу проти революційного руху як усередині країни, так і в Європі. У

березні 1848 р. у Польщі, Білорусі, на Правобережній і Південній Україні, в Бессарабії

було оголошено надзвичайний стан. У квітні військам київського гарнізону були

видані бойові патрони. За найменший вияв незадоволення карали на смерть або

засилали в Сибір. Ще жорстокішими стали репресії щодо навчальних закладів, освіти і

преси.

Микола І активно виступив на захист влади європейських монархів, б-мільйонну

позику для боротьби з революційним рухом надав він австрійському імператорові,

турецькому султану допоміг у придушенні революційного перевороту в дунайських

князівствах — Молдові і Валахії, які в 1848 р. були окуповані царськими військами.

Для врятування австрійської монархії в червні 1849 р. Микола I направив до Угорщини

150-тисячне військо на чолі з головнокомандувачем російської армії фельдмаршалом І.

Паскевичем, яке разом з австрійською армією і придушило угорську революцію.

Проте ніякі найжорстокіші царські репресії і реакційні заходи не могли спинити

наростання кризи кріпосницької системи і розгортання визвольного руху.

Історія України (частина друга) - Рибалко:9. Розвиток культури в Україні у

першій половині XIX ст.Загальна характеристика розвитку культури.

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах

національно-культурного відродження українського народу, під впливом

антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного

соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток

української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації,

відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе

як самобутнього окремого народу.

Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація культури.

Серед діячів культури ставало все більше різночинців, які розгортали рішучу боротьбу

проти самодержавно-релігійної ідеології, зокрема теорії «офіційної народності», і в

своїй творчості відображали життя, настрої й думи народних мас. Крім того, поступово

до культури прилучалися дедалі ширші верстви населення.

Українська культура розвивалася в тісному єднанні з культурами слов'янських

народів, зокрема з російською культурою. Прогресивні російські письменники,

художники, композитори виявляли великий інтерес до України і в своїй творчості

широко розробляли мотиви й теми з життя українського народу, виступали на його

захист, протестували проти політики національного гноблення, що її проводив

царський уряд. Російські учені вивчали історію, мову, географію, побут українського

народу, в ряді випадків працювали в Україні. Українські вчені, письменники, митці

часто здобували освіту в російських навчальних закладах, запозичували досвід

передових діячів російської культури, мали з ними тісні дружні взаємини,

користувалися їхніми порадами. Багато з них працювали в Росії, писали твори

російською мовою, їх стали вважати діячами російської культури.

Зокрема значну роль у розвитку української культури відігравали столичні міста

— Москва і Петербург. У Московському і Петербурзькому університетах навчалися

багато вихідців з України, які потім внесли значний вклад у розвиток української

культури. Велике значення мало те, що в Москві й Петербурзі було опубліковано

багато пам'яток українського фольклору, художніх творів українських письменників,

наукових праць з історії України. Так, перші видання «Енеїди» І. Котляревського,

твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, «Кобзар» Т. Шевченка вийшли в

Петербурзі. У Москві були надруковані «Малороссийские песни» М. Максимовича,

повісті й оповідання Г. Квітки-Основ'яненка і багато інших творів. Навіть перша

граматика української мови, підготовлена О. Павловським, побачила світ у Петербурзі

(1818 p.).

Царський уряд, намагаючись зберегти непорушною віджилу феодально-

кріпосницьку систему, всіляко гальмував розвиток передової культури. Особливо

реакційною була його політика в національних районах, в тому числі й в Україні.

Царизм забороняв розвиток української культури, не дозволяв дітям навчатися в

школах рідною мовою, робив усе, щоб тримати трудящих у темряві. Реакційною була

політика в галузі культури й освіти Австрійської монархії в західноукраїнських землях.

Однак, всупереч гнобительській політиці царського самодержавства й

Австрійської монархії, розвиток культури в Україні не припинявся.

Освіта.

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив

усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий

дворянству, чиновництву, духівництву. Міністр народної освіти адмірал О. Шишков,

підкреслюючи становий характер освітньої політики царизму, у 1824 р. говорив:

«Навчати грамоти весь народ...завдало б більше шкоди, ніж користі». До того ж

царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську

культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.

Однак формування капіталістичних відносин, і насамперед, розвиток

промисловості, торгівлі, міст вимагали дедалі більшого числа освічених,

кваліфікованих працівників і зумовлювали збільшення кількості навчальних закладів і

учнів у них.

Міністерство народної освіти, яке почало діяти в p., вирішило провести реформу

системи освіти і затвердило «Попередні правила народної освіти», а в 1804 р. — статут

навчальних закладів. За «Попередніми правилами» передбачалися чотири типи шкіл:

парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були

початковими, навчання продовжувалося 4—6 місяців в селах і до одного року в"

містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики,

основ православної віри.

Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи

(спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську

мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У

повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.

Ще більш становий дворянський характер мали гімназії — середні школи, куди

приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання

тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. — 7 років. У гімназіях викладали латинську,

німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і

словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію,

малювання. За статутом 1828 p., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних

планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а

введено викладання «закону божого», «священної й церковної історії», грецької мови.

Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них

залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на

українських землях, що перебували в складі Росії, офіційно числилося тільки 1300

початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100

жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії — 0,7). А у США тоді

один учень припадав на 5 жителів, у Франції та Англії — на 11.

Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського

походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських і

окремих повітових містах. На кінець 50-х років в Україні їх було 18: по дві у Харкові,

Києві та Одесі і по одній — у Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Білій Церкві,

Житомирі, Ровні, Кам'янці-Подільському, Немирові, Чернігові, Новгороді-

Сіверському, Ніжині, Полтаві. У них навчалося 4 тис. учнів.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщиці,

продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків і в яких

дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир,

а також церковних співів. Буди також приватні пансіони (в Чернігові, Ніжині, Полтаві,

Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних

закладів. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані

інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі

(1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні

було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 p.), Кременецький на Волині,

створений у 1819 р. на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. його

було закрито, а потім переведено до Києва і реорганізовано в університет), і

Ніжинський, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820

р. на кошти братів О. А. і І. А. Безбородьків.

Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні

заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 p. і Києві (з 1852 р.) із дворянських

синків виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа,

заснована ще в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у

Миколаєві — артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища, засновані

морським відомством. У Херсоні в 30-ті роки було відкрито училище торговельного

мореплавства, в Севастополі — морську школу. У 1855 р. біля Харкова почала

працювати землеробська школа, яка готувала агрономів.

Київська академія, яка у попередні часи відігравала велику роль у розвитку

освіти й культури в Україні і у слов'янському, світі взагалі, після видання у 1814 р.

нового статуту для духовних академій, за яким їх призначенням визнавалося надання

учням виключно богословської освіти і підготовка духівництва, остаточно втратила

своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний

учбовий заклад.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні

— два. Це були університети: Московський (1755 p.), Петербурзький (1819 p.),

Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 p.), Віленський (1803 p., закритий

після польського повстання 1830—1831 pp.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834

p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p.,

була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто

підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В. Каразіна в 1805 р., у

перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний

(юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету

(1805—1811 pp.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У

рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. — 346, у

1855 р. — 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед

професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному

випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.

Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один філософський

факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у

1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим

ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик

професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62

студенти, а в 1855 р.— 808.

За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол.,

Київський — 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами,

суддями, чиновниками різних відомств та ін.

Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл

своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що

видавалася в межах цих округів.

Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони

нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись

перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти

самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період

революції 1848—1849 pp. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за

роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в

університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам

богослов'я. Навчальні округи — Харківський і Київський — було передано у відання

генерал-губернаторів.

У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська

монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації

українського населення, на Буковині — онімечення й румунізації, а на Закарпатті—

політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи

української мови, закривали трудящим шлях до знань. Призначених для нижчих верств

населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і

нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало, при цьому майже всі школи

Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд

утримання шкіл переклав на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку

мову. А поряд з німецькою в Галичині в школу проникала польська, на Буковині —

румунська, в Закарпатті — угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах,

що існували в ряді сіл завдяки піклуванню населення, навчання велося українською

мовою.

Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти

поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах.

У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість

нього до 1817 р. діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося

німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була

заснована технічна академія.

Наука.

Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку

наукової думки, особливо природничих наук, боячись поширення матеріалістичних

поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології. Однак об'єктивні умови

формування капіталістичних відносин, зокрема зростання промисловості, торгівлі,

міст, спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, посилення

економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес

становлення націй і національної самосвідомості народів, — зумовлювали науковий

прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук.

В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі

умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної

професури внесли значний вклад у підготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної

науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали

професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському,

Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик

М. Остроградський, славіст І. Срезневський, лікар Ф. Іноземцев, філолог О. Потебня,

історик М. Костомаров та ін.

З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому

працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813—1820 pp. був

ректором Тимофій Федорович Осиповський (1765—1832), який переїхав до Харкова з

Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало

нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму з

філософії. Його тритомний «Курс математики» відіграв важливу роль у розвитку

математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор

Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809—1888), який написав ряд

цінних праць із фізики і фізичної географії.

Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав

професор О. І. Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842—1854 pp.

У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно

працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняев (1793—

1871), а в галузі геології — Никифор Дмитрович Борисяк (1817—1882).

Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших

природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло

Олександрович Максимович (1804—1873). Значний позитивний вплив на розвиток

науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного

російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової

хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810—1881). який у 1858—1861 pp. був

попечителем Київського учбового округу.

Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й

гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними

ідеями. Зокрема матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т. Шевченко, ряд

природознавців (Т. Осиповський, М. Максимович та ін.). У галузі словесних наук цінні

праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський,

засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін.

Розвиток капіталістичних відносин ставив дедалі більші вимоги до вивчення

географії, статистики і економіки України. У зв'язку з цим у першій половині XIX ст. в

Україні з'явилося ряд важливих праць із цих галузей знань. Це були, зокрема, 4 томи

«Трудів» Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 1851

р. при Київському університеті, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М.

Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», підготовлене

Д. Дуравським і видане в 1852 р. в Петербурзі І. Фундуклеєм, «Опыт статистического

описания Новороссийского края» А. Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р та ін.

Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична

думка. За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до

вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час

І започаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники

головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням

історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по

відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел — актового,

архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної

творчості. Значні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа

Максимовича Бодянського (1808—1877), який, будучи секретарем «Общества истории

и древностей» при Московському університеті і редактором видаваних ним «Чтений»

(1846—1848, 1858—1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і

творів з історії України — «Історію Русів», «Літопис Самовидця», «Коротке історичне

описання про козацький малоросійський народ...» П. Симоновського та ін. Багато

історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували

співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в

Києві в 1843 р.

У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII — початку

XIX ст. особливе місце займає «Історія Русів» — напівісторичний, напівлітературний,

гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був

опублікований О. Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він

починає з давніх часів і доводить до 1769 p., підпорядкував обґрунтуванню на

історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на

рівноправність із усіма народами.

Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалась не лише на

літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д. М.

Бантиш-Каменський (1788—1859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років

працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна, потім

обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника.

Його книга «Історія Малої Росії» вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох

частинах, удруге — в 1830 р. — у трьох частинах, згодом у 1843 р.

Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-

монархічної історіографії, зокрема до М. Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-

Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних

подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин —

Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також

зовнішньополітичні події.

Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була

«Історія Малоросії» М. Маркевича (1804—1860), вихідця з поміщицької родини,

нащадка козацьких старшин.

«Історія Малоросії» була видана в 1842—1843 рр, у Москві в п'яти томах.

Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич

розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та

включенням Правобережної України до складу Росії (1793 p.). Ідучи за автором

«Історії Русів», Маркевич прагнув історично обґрунтувати право українського народу

на вільний національний розвиток.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край

зібрав і написав ряд праць А. Скальковський (1808—1898), який після закінчення

юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в

канцелярії генерал-губернатора князя М. Воронцова на посаді директора і головного

редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці «История

Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841) і «Наезды гайдамаков на

Западную Украину» (1845). Залучивши новий багатий архівний матеріал,

Скальковський у той же час в оцінці історичних подій стояв на дворянсько-

монархічних позиціях. Він різко негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу

народних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалював гнобительську політику

царизму.

Визначним прогресивним ученим, який вніс значний вклад у розвиток

історичної думки, був М. Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка

козацьких старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних,

переважно невеликих за своїм розміром працях, Максимович провів велику критичну

роботу по. перевірці достовірності літописів та інших історичних джерел і

правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив

цілий ряд оригінальних думок про різні проблеми з історії України. Слідом за М.

Ломоносовим він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів

безпідставність теорії «про мниме запустіння України в нашестя Батиєво», що її

активно пропагував російський історик М. Погодін, показав, що українське козацтво

було не прийшлим народом чи племенем, а особливим станом українського народу,

витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. Максимович

займався також вивченням історії народних рухів. Зокрема він був першим істориком

Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.

Наприкінці 30-х — у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М. І.

Костомаров (1817—1885). У 1842—1844 pp. Харківським університетом були

опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І.

Бецького «Молодик» були надруковані перші історичні праці Костомарове «Русско-

польские вельможи. Князья Острожские» и «Первые войны малороссийских казаков с

поляками».

Для поширення науки, освіти і культури у західноукраїнських землях мала

велике значення діяльність науково-дослідного інституту «Оссолінеум» — інституту

Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю. Оссолінським — польським

просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті були бібліотека і музей, в

яких уже на кінець 30-х років було зібрано близько 500 тис. книг із філософії,

літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр

та ін. пам'яток старовини й мистецтва.

Розвиток української літературної мови.

У процесі поступового становлення української нації формувалася українська

національна мова, в снові якої лежала народна розмовна мова. Російський царизм,

правляча австро-угорська монархічна кліка, російські, німецькі, польські, угорські й

румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам

користуватися нею ні в школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте,

так само, як вони не могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу,

не в їх силах було спинити розвиток та літературне оформлення його мови.

Передові діячі культури України, за підтримки й участі російських прогресивних

громадських і культурних діячів, відстоювали право українського народу на свою

національну мову, на користування нею, піклувалися про її розвиток. У 18-18 р. в

Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена російським

філологом О. Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх

працях по-науковому спростували безпідставні твердження російських і польських

великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка

російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших

слов'янських мов, вони доводили, що українська мова — це мова повноцінна, багата за

словесним складом, живописна, поетична, музична.

Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко та інші українські письменники у

відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко

виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.

Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О.

Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін.) розробляли проблеми української

лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники

української мови. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 року та в інших

виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на

фонетичному принципі («кулішівка»), який і був покладений в основу пізнішого

українського правопису.

Вирішальну роль у повному становленні української національної мови

відіграли твори основоположників нової української літератури — І. Котляревського,

Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського Є. Гребінки і особливо великого

українського національного поета Т. Шевченка.

Усна народна творчість.

Величезне значення для остаточного сформування української національної

мови і становлення української літератури мав дальший розвиток усної народної

творчості. Як і в попередні часи, в першій половині ХХ ст. у своїх піснях, переказах,

легендах, українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею ні в

школі, ні в державних установах, ні в галузі культури. Проте, так само, як вони не

могли добитися денаціоналізації й знищення українського народу, не в їх силах було

спинити розвиток та літературне оформлення його мови. Передові діячі культури

України, за підтримки й участі російських прогресивних громадських і культурних

діячів, відстоювали право українського народу на свою національну мову, на

користування нею, піклувалися про її розвиток. У 1818 р. в Петербурзі була

опублікована перша граматика української мови, складена російським філологом О.

Павловським. Відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович у своїх працях по-

науковому спростували безпідставні твердження російських і польських

великодержавників про те, що начебто українська мова не окрема мова, а говірка

російської або польської мови. Підкреслюючи її близькість до російської та інших

слов'янських мов, вони доводили, що українська мова — це мова повноцінна, багата за

словесним складом, живописна, поетична, музична.

Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко та інші українські письменники у

відповідь на напади російських і польських реакціонерів на українську мову різко

виступали на її захист і робили все для її дальшого розвитку.

Окремі вчені й письменники (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, О.

Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш та ін.) розробляли проблеми української

лексикографії, збирали матеріали, підготовляли й частково публікували словники

української мови. П. Куліш у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 року та в інших

виданнях застосував розроблений ним український правопис, що ґрунтувався на

фонетичному принципі («кулішівка»), який і був покладений в основу пізнішого

українського правопису.

Вирішальну роль у повному становленні української національної мови

відіграли твори основоположників нової української літератури — І. Котляревського,

Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-АртемовськогоЄ. Гребінки і особливо великого

українського національного поета Т. Шевченка.

Становлення нової неукраїнської літератури.

У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української

літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної

літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм

українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на

власному ґрунті, вона мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літературами.

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в

дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І.

Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.

Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української

літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури,

значною мірою ґрунтуючись на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього

зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше

сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям

і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут,

звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці — селян і селянок, наймитів,

міщан, ремісників, козаків.

У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття

соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких

настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства.

Письменники часто подавали образи «злих», несправедливих панів-кріпосників,

змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показували

хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників.

У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу

героїв в українську літературу вводяться нові художні жанри — повість, оповідання,

нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична

поема та ін.

Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван

Петрович Котляревський (1769— 1838). Народившись 29 серпня 1769 р. у місті

Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи, Котляревський

навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім

учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Туреччини, а після

виходу у відставку з 1810 р. оселився назавжди в Полтаві. 1812 року сформував

козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 1818—21 pp. був

директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя «богоугодних

закладів».

Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі

«Енеїди» Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в

трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі коштом конотопського поміщика Максима

Парпури (без відома автора) під назвою «Енеида, на малороссийский язык

перелицованная И. Котляревским». Повний текст поеми вийшов 1842 року в друкарні

Харківського університету.

Написана барвистою народною мовою, «Енеїда» містить гумористично-

сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України

другої половини XVIII ст. Автор з великим співчуттям малює образи простих людей, їх

доброту, розум, спритність, порядність, завзяття, мужність, патріотизм і, в той же час,

засуджує сваволю, користолюбність, жадібність, тупість, неуцтво, жорстокість панів,

чиновників та інших представників панівних класів.

У 1817-—1818 pp. Котляревський написав п'єси «Наталка Полтавка» (музику

пізніше написав М. Лисенко) і «Москаль-чарівник», які вперше були поставлені на

сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях виступав М. Щепкін. П'єси

Котляревського поклали початок новій українській драматургії.

Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро

Петрович Гулак-Артемовський (1790—1865). Народився Гулак-Артемовський 16 січня

1790 р. в м. Городищі Черкаського повіту на Київщині (тепер місто Черкаської області)

в сім'ї священика. Навчався в Київській духовній академії, потім на словесному

факультеті Харківського університету. Став професором цього університету, викладав

російську історію, географію і статистику, в 1841—1849 pp. був ректором.

У нову українську літературу Гулак-Артемовський ввійшов як автор,

насамперед байок («Справжня добрість», «Пан та Собака», «Солопій та Хівря» й ін.),

байок-приказок, романтичних балад («Твардовський» — переробка твору Міцкевича і

«Рибалка» — вільний переклад поезії Гете), а також як автор переробок од Горація,

віршів побутового характеру, віршованих і прозових послань.

Стоячи на цілком лояльних щодо царизму позиціях, Гулак-Артемовський у той

же час у своїх творах критикував жорстокість панів-кріпосників, подавав позитивні

образи простих людей. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до

гнобленого поміщиками селянства найбільш яскраво відзначається байка «Пан та

Собака» (1818), що стала найвідомішим твором автора.

У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить

Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (1778—1843), який став першим видатним

українським прозаїком. Народився Г. Квітка у передмісті Харкова Основі (звідси

псевдонім — Основ'яненко) в поміщицькій родині. Замолоду кілька років був

послушником у Курязькому монастирі. Потім брав активну участь у тодішньому

громадському й літературному житті, обіймав ряд посад — був директором

Харківського театру, керував справами інституту шляхетних дівчат, працював одним з

редакторів журналу «Украинский вестник» (1816—1819), обирався предводителем

дворянства Харківського повіту, був головою Харківської кримінальної палати.

Серед творів Квітки-Основ'яненка найбільше значення мають п'єси українською

та російською мовами — «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик», «Сватання на

Гончарівці» та ін., повісті й оповідання — «Маруся», «Сердешна Оксана»,

«Салдацький патрет», «Конотопська відьма» та ін., романи й повісті російською мовою

— «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Сто-лбикова», «Пан Халявский»

тощо. Перша книжка «Малоросійських повістей» Квітки-Основ'яненка вийшла в 1834

p., друга — в 1837 р. у Москві.

У творах Квітки-Основ'яненка відображалася широка панорама життя України і,

насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими,

чесними, чуйними, такими, які мали моральну перевагу перед «благородними». Квітка

картав паразитизм, неробство, зловживання, тупість, корисливість панів, чиновників та

інших представників панівних верств. Разом з тим у творчості Квітки-Основ'яненка

сильними були елементи сентименталізму та ідеалізації селянського життя.

Письменником широкого діапазону — поетом, прозаїком, видавцем — у період

становлення нової української літератури виявив себе Євген Павлович Гребінка

(1812— 1848). Народився Гребінка 21 січня 1812 р. в родині дрібного поміщика,

відставного офіцера на хуторі Убіжище поблизу Пирятина по Полтавщині (тепер с

Мар'янівка Гребінківського району Полтавської обл.). Навчався в Ніжинській гімназії

вищих наук (1825—1831), після деякий час був на військовій службі. Вийшовши у

відставку, 1834 року переїхав до Петербурга, працював викладачем російської

словесності у військових навчальних закладах й інституті гірничих інженерів, брав

активну участь у літературному житті, допомагав викупу Т. Г. Шевченка, сприяв його

творчості, публікації його творів, зокрема «Кобзаря» (1840). У 1841 р. Гребінка видав

альманах «Ластівку», в якому поряд з своїми опублікував твори Т. Шевченка, Г.

Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиков-ського, В. Забіли та ін.

У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник «Малороссийские приказки», де було

опубліковано 25 байок українською мовою. Використавши тематику й сюжети байок

Крилова, Гребінка створив оригінальні твори, внісши в них дух української народної

творчості, національний колорит, погляди, настрої й думи українських селян. В

алегоричній формі він реалістично зображував працьовитість, мудрість, кмітливість,

порядність та доброту простих людей і різко викривав і висміював дику сваволю

поміщиків, їх хижацтво, неробство, чванливість, несправедливість, підкупність,

хабарництво, бюрократизм чиновників і, зокрема, суддів (байки «Ведмежий суд»,

«Рибалка», «Вовк і Огонь», «Зозуля та Снігир», «Школяр Денис», «Віл» та ін.).

Гребінка писав українською й російською мовами ліричні поезії. Деякі з них —

«Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить!»), романс «Черные очи»

(«Очи черные, очи страстные... »), вірші-пісні «Молода еще девица я была», «Казак на

чужбине» — стали популярними народними піснями.

У романтичній поезії російською мовою «Богдан», у прозових творах

російською мовою — романі «Чайковський», повісті «Ніжинський полковник

Золотаренко» та деяких інших Гребінка любовно, в дусі народних дум і пісень оспівав

героїчне минуле України, боротьбу українського народу проти іноземних загарбників-

турків, кримських татар, польських шляхтичів, високо оцінив Богдана Хмельницького.

У деяких творах, зокрема повістях «Кулик» і «Пригоди синьої асигнації»,

Гребінка критично зображував сучасне письменникові життя кріпосної Росії, подавав

цілу низку типових образів, які нагадували героїв гоголівських «Мертвих душ».

Під впливом літератури Східної України розвивалася література на

західноукраїнських землях. Нечисленна прогресивно настроєна інтелігенція з

захопленням читала і сприймала збірники українських народних пісень і дум

Цертелєва і Максимовича, твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-

Основ'яненка, Гребінки, праці Срезневського, Бодянськогота ін. Особливо любовно

були зустрінуті нею твори Т. Шевченка. Важливе значення для розвитку

західноукраїнської літератури, що відбувався в єдиному річищі і був складовою

частиною становлення нової української літератури, мали діяльність «Руської трійці»

— письменників і просвітителів Маркіяна Семеновича Шашкевича (1811—1843), Івана

Миколайовича Вагилевича (1811—1866) і Якова Федоровича Головацького (1814—

1888) і особливо виданий ними альманах «Русалка Дністровая» (1837).

Опублікованими в «Русалці Дністровій» народними піснями, своїми власними

віршами, оповіданнями, науковими працями вони проповідували єдність

західноукраїнського населення з усім українським народом, дружбу з слов'янськими

народами, висловлювали любов до трудового народу, його культури, мови, літератури і

прагнули їх розвивати.

На Закарпатті серед літературно-громадських діячів (так званих будителів), які

протестували проти мадяризації українського населення, підкреслювали його етнічну і

культурну єдність з усім українським народом, виступали за навчання в школах рідною

мовою, виділявся письменник і педагог Олександр Васильович Духнович (1803—

1865). Хоча він поділяв реакційні погляди москвофілів, у своїх поетичних творах

Духнович висловлював любов до рідного краю, оспівував його красу, співчував

гнобленому феодалами люду Закарпаття, заявляв про єдність закарпатців з усіма

українцями (вірші «Я русин бил, есмь і буду», «Піснь простонародна» та ін.).

Повне завершення становлення нової української літератури, утвердження в ній

реалізму й народності, остаточне літературне оформлення української національної

мови завершилося у творчості великого національного поета Тараса Григоровича

Шевченка.

З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів

Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов'янських

літератур і вийшла на світову арену. «Маючи тепер такого поета, як Шевченко,—

писав М. Чернишевський,— малоруська література не потребує будь-чиєї

прихильності».

Друкарство. Журналістика.

Для розвитку всієї культури й особливо літератури велике значення має

друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до

того ж погано обладнаних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу

видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з

1835 р.) університетів.

Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика — з'явилися

газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків,

де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників,

інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета «Харьковский

еженедельник» (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання

щотижневої літературної газети «Харьковские известия», заснованої журналістом А.

Вербицьким (видавалася до 1824 p.). Наприкінці 30-х років у губернських містах

України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети «Губернские ведомости». У

1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал

«Харьковский демократ». У 1816—1819 pp. у Харкові ж видавався журнал

«Украинский вестник», а в 1824—1825 pp. — «Украинский журнал».

Протягом 30—40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників:

«Украинский альманах» (у Харкові, 1831 p.), дві книги альманаху «Утренняя звезда» (у

Харкові, 1833 p.), альманах «Ластівка» Є. Гребінки (у Петербурзі, 1841 p.), альманах

«Сніп» О. Корсуна (у Харкові, 1841 p.), чотири випуски альманаху «Молодик» І.

Бецького (3 — в Харкові, 1 — у Петербурзі, 1843—1844 pp.), «Южный русский

сборник» А. Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного

збірника «Киевлянин» М. Максимовича (у Києві, 1840—1841, 1850 pp.).

Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час

там були видані деякі альманахи, зокрема «Вінок русинам на обжинки» (у Львові,

1846—1847 pp.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета «Зоря

Галицька», як орган Головної руської ради (до 1851 p.).

Зародження професійного театру, музика.

В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні мистецтво. Із

початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках

(театр поміщика Д. Трощинського в с Кибинцях на Полтавщині, Г. Тарновського в с

Качанівці на Чернігівщині та ін.), де акторами виступали переважно кріпаки та аматори

з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали

виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні

приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810),

Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших

на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві,

потім — у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на

Правобережжі — російськими й польськими, а Галичині — німецькими й польськими.

Ставили вони різні п'єси — водевілі, оперети, драми, трагедії — російських та

іноземних авторів — Гоголя («Ревізор», «Одруження» та ін.), Фонвізіна

(«Недоросток»), Шекспіра («Отелло», «Гамлет»), Шіллера («Розбійники») та ін.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М. Щепкіна були поставлені

п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Це стало початком

українського національного професіонального театру. Великою популярністю

користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Крім Щепкіна, що почав свою акторську

діяльність в Україні у трупі І. Штейна, визначним артистом був К. Соленик (1811—

1851). Для розвитку реалістичного театру в Україні велике значення мали гастролі

видатних російських акторів (трагіка П. Мочалова, коміка А. Мартинова та ін.).

На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості

взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій

були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори («Українська симфонія» й

Симфонія сольмінор (з «Козачком») невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули

великої популярності («Віють вітри», «Сонце низенько» та ін.) Великий російський

композитор М. Глинка, живучи в 1838 р. в маєтку Г. Тарновського в с Качанівці на

Чернігівщині на основі народних мелодій на слова поета В. Забіли написав пісні «Гуде

вітер вельми в полі» і «Не щебечи, соловейку». Він також почав писати симфонію

«Тарас Бульба». Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій

українських народних пісень композитори О. Аляб'єв і М. Маркевич.

Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-

Артемовський (1813—1873), походженням з містечка Городищі (тепер місто

Черкаської обл.). Коли Гулак-Артемовський навчався в Київській духовній семінарії,

його спів почув М. Глинка і забрав до Петербурга (1838 p.), де й керував його

навчанням. Після продовження навчання в Італії і блискучого дебюту у

Флорентійському оперному театрі Гулак-Артемовський багато років працював

солістом в оперних театрах Петербурга (1842—1864) і Москви (1864—1865). Як

композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент

«Українське весілля» (1851), музику до водевіля «Ніч напередодні Іванового дня»

(1852), пісні «Стоїть явір над водою» (з присвятою Т. Шевченкові), «Спать мені не

хочеться» (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу

«Запорожець за Дунаєм».

Значний слід у розвитку українського образотворчого мистецтва залишила

творчість відомого живописця й графіка Василя Івановича Штернберга (1818—1845),

що був одним з найближчих друзів Т. Шевченка. У багатьох творах Штернберга

реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут

українських селян. Такими є картини: «Водяний млин на Україні», «Качанівка»,

«Вітряки в степу», «Ярмарок в Ічні», «Переправа через Дніпро під Києвом» та ін.

Велике місце в українському живопису й графіці займає Т. Шевченко.

Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах

різних жанрів — портретному, побутовому, історичному, пейзажному— реалістично

змалював широку панораму тодішньої дійсності — тяжке життя покріпаченого

селянства, солдатів-рекрутів, змучених і знедолених жінок і дітей, «блудних синів»,

бідних казахських дітей-байгушів та ін., створив серію прекрасно написаних портретів,

відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторінок з її

історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як

художником. Це і автопортрети, і портрети М. Щепкіна, К. Брюллова, Ф. Толстого та

ін., і «Катерина», і серія офортів «Живописна Україна», до якої ввійшли шість офортів:

«У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Судия рада», «Старости», «Казка»,

«Дари в Чигрині 1649 року». Це також малюнки, зроблені Шевченком за завданням

Київської комісії для розгляду давніх актів із пам'яток старовини: сепії «Кам'яні хрести

в Суботові», «Чигиринський дівочий монастир», акварелі «Мотрин монастир»,

«Богданові руїни в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху» та ін. Перебуваючи в

засланні, Шевченко зробив ряд зарисовок тамошніх місць («Форт Кара-Бутак»,

«Укріплення Іргиз-Кала», «Укріплення Кос-Арал взимку», «Місячна ніч на Кос-Аралі»

та ін.) і в ряді картин відобразив тяжке життя казахського народу («Т. Шевченко і

казахський хлопчик, що бавиться з кішкою», «Байгуші» та ін.). У серії малюнків

«Притча про блудного сина» («Програвся в карти», «У шинку», «У хліві», «На

кладовищі», «Серед розбійників», «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «У

в'язниці») Шевченко гнівно викриває всю жорстокість самодержавно-кріпосницького

режиму, його бездушність, жахливість становища солдатів-рекрутів, трагедію

.«блудних синів». Особливо високу майстерність виявив Шевченко в граверному

мистецтві, за що Академія мистецтв у 1860 р. надала йому звання академіка гравюри.

У першій половині XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський

класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів

того часу одним із найвидатніших був виходець з України, родом з містечка Ічні, Іван

Петрович Мартос (1754—1835), що працював у петербурзькій Академії мистецтв

професором (з 1794) і ректором (з 1814). Кращими творіннями Мартоса є пам'ятник

Мініну й Пожарському на Красній площі в Москві (.1818), пам'ятник Рішельє в Одесі

(1823— 1828), а також деякі пам'ятники-надгробки, зокрема фельдмаршалу П.

Румянцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі (1804—1805).

До кращих зразків монументальної скульптури належить тріумфальна колона

Слави, побудована в 1805— 1811 pp. на круглій площі в Полтаві за проектом відомого

російського архітектора Тома де Томона з участю російських скульпторів Ф. Щедріна і

М. Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в

Полтавській битві.

У Києві за проектами відомого академіка архітектури В. Беретті були

споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843),

що є кращими зразками архітектури російського класицизму.

У 1811 р. в Катеринославі російський архітектор В. Стасов збудував

«Присутствені місця».

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати

пейзажні парки. У місті Умані на Київщині (тепер Черкаської обл.), у маєтку

колишнього польського магната Ф. Потоцького в 1796—1805 pp. і 1836—1859 pp. був

збудований прекрасний парк «Софіївка». У першій період його будівництвом керували

бельгійський інженер Л. Метцель і садівник-кріпак Заремба, а потім уманський

архітектор Макутін. Розташований у руслі річки Кам'янки, цей парк площею 177 га мав

багато чудових штучних споруд, збудованих руками кріпаків, — водойм, водоспадів,

шлюзів, гротів, каскадів, фонтанів, альтанок, скульптур.

На Київщині ж, в околицях міста Білої Церкви в долині річки Рось на площі

близько 180 га розкинувся парк «Олександрія», першим садівником якого і керівником

будівництва був Моффо.

У 1834 р. на Чернігівщині почав створюватися Тростянецький дендропарк, що

став чудесним куточком природи.

Історія України (частина друга) - Рибалко:1. Кримська війна і Україна.Причини

та початок війни.

На Близькому Сході і Балканах у середині XIX ст. перехрещувалися інтереси

різних держав. Англія і Франція, де швидко розвивався капіталізм, ставили метою

закабалити ослаблу Туреччину, підпорядкувати своєму впливові чорноморські

протоки, стати міцною ногою на близькосхідних ринках і витіснити звідти Росію.

Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором і Дарданеллами,

які необхідні були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свій

переважаючий вплив на Балканах і Близькому Сході, а також успіхами, в зовнішній

політиці притупити суперечності у внутрішньополітичному житті. Австрія,

сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії.

Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу.

Приводом до початку війни став конфлікт між православним і католицьким

духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була

підпорядкована султанській Туреччині. Турецький султан під тиском французького

уряду розпорядився передати ключі від Віфлеємського храму в Єрусалимі

католицькому духівництву. У відповідь російський цар Микола І у лютому 1853 р.

послав до Константинополя дипломатичну місію на чолі з князем О. Меншиковим з

ультимативною вимогою негайно відновити права православної церкви в Палестині і

укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем усіх православних

підданих Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд, за підтримки урядів

Англії і Франції, відмовився виконати ці вимоги. Росія розірвала дипломатичні

відносини з Туреччиною і російські війська під командуванням князя М. Горчакова 21

червня 1853 р. ввійшли в залежні від турецького султана дунайські князівства —

Молдову та Валахію і протягом місяця окупували їх.

4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися

на Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот в складі 8

суден під командуванням віце-адмірала П. Нахімова прорвався в Сінопську бухту, на

побережжя Анатолії, і згубним вогнем знищив турецьку ескадру, яка налічувала 13

кораблів. У полон до російських моряків потрапив штаб турецького флоту на чолі з

його командуючим Осман-пашою. Успішно для російських військ розвивалися воєнні

дії на Кавказі.

Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія ГФранція

оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія.

Ставши перед фактом міжнародної ізоляції, царська Росія опинилася в тяжкому

становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була

дуже відсталою в техніко-економічному відношенні. Військових заводів було мало і,

до того ж, розташовані вони здебільшого на півночі і сході, віддалік від театрів

воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя

була застарілою. Якщо в англо-французькій армії були далекобійні гвинтівки з

нарізними стволами, які могли поражати цілі на віддалі 700–800 м, то російські

солдати були озброєні гладкоствольними рушницями, кулі яких завдавали ворогові

реальної шкоди лише на відстані не далі 120—150 м. Застарілою була й російська

артилерія, у російському флоті переважали парусні кораблі, в англо-французькому —

парові.

Військово-польова виучка солдатів була слабою, оскільки головна увага в

царській армії приділялася парадам і муштрі. Ключеві командні пости здебільшого

були зайняті бездарними генералами й офіцерами, казнокрадами й хабарниками. Вкрай

незадовільним був стан транспорту. Оскільки з центру на південь не було жодної не

тільки залізниці, а й шосейної дороги, то солдати змушені були робити тисячоверстні

переходи, а зброя, боєприпаси й спорядження доставлялися волами.

Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої

кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у районах

Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але

головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.

Напад англо-французького флоту на Одесу.

10 квітня 1854 р. англо-французька ескадра в складі 19 лінійних кораблів і 10

фрегатів з 350 гарматами підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл

передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була

найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових

оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних

батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з

40 фортечними гарматами. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою

батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин.

Разом з іншими батареями артилеристи Щоголева пошкодили багато ворожих кораблів

і не допустили висадки у місті десанту. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі

кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх

відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили англійський фрегат

«Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину.

Воєнні дії в Криму. Оборона Севастополя .

Основним театром воєнних дій, став Крим. 2 вересня 1854 р. через

безтурботність головнокомандуючого російських військ в Криму О. Меншикова,

більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії і стала

просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми російські

війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши

з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового

головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні

1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя

закінчилася невдало.

Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист

міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і

протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто.

Керували обороною Севастополя начальник штабу Чорноморського флоту віце-

адмірал В. Корнілов, віце-адмірал П. Нахімов, адмірал В. Істомін, військовий інженер

Е. Тотлебен. Захисники Севастополя виявили високі зразки героїзму.

У Севастополі вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого входили і сформовані в

Україні полки: Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Подільський,

Кременчуцький, Одеський і Волинський. На оборону міста стали і 20 тис. моряків.

Щоб перегородити ворожим військам доступ до Севастополя з моря, у гавані були

затоплені парусні судна.

Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, а вона налічувала

понад 60 тис. солдатів і офіцерів, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення

Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо

ключової позиції — Малахового кургану. Безсмертною славою покрили себе

захисники Севастополя. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з

багатьма росіянами, виявили солдати^українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро

Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко, Гнат Шевченко та багато

інших. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився уродженець Подільської губернії

Петро Маркович Кішка, який вісімнадцять разів ходив у розташування ворожих військ,

привів близько десяти «язиків» і був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з

бійцями самовіддано діяли й військові медики, яких очолював засновник військово-

польової хірургії М. Пирогов. Великою любов'ю у військах користувались сестри

милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа

Севастопольською.

Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були

нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста

змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти.

Участь населення України у війні.

Одночасно з тим, що багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню

участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була

найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було

мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення

військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в

містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і

матросів.

У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський

пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на

Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів і в 1855 р. становив

43 % продукції всіх порохових заводів Росії. Якщо до війни Луганський завод за місяць

відливав 22 тис. пудів снарядів, то у роки війни — 90 тис. пудів.

Народ намагався подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах,

та їхнім сім'ям. Проводився збір коштів на військові потреби, жінки доглядали

поранених бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.

Паризький мирний договір.

Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в

країні змусили нового царя Олександра II (Микола І помер у лютому 1855 р.) шукати

шляхів до укладення миру. Великі втрати англо-французьких військ й успішні дії

російської армії на Кавказі привели до того, що й урядам Англії та Франції довелося

йти на припинення війни.

18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією,

Туреччиною і Сардінським королівством (брало участь у війні на боці союзників з

січня 1855 p.), з другого боку, був укладений мирний договір. У переговорах брали

участь також представники Австрії і Пруссії.

За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими

військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія

та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним.

Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні

військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до

Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького

султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням

Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам.

Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й

завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще

більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи, прискорила

поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників

приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.

Історія України (частина друга) - Рибалко:3. Скасування кріпосного права.

Реформи 60—70-х років.Маніфест і Положення19 лютого 1861 р. Місцеві Положення

на Україні.

Царський маніфест 19 лютого 1861 p., Загальне Положення про селян, що

вийшли з кріпосної залежності, і Положення про викуп селянами їх садиб та польових

угідь визначали основні принципи реформи по всій країні. Крім того, були

опубліковані різні «Додаткові правила» і чотири Положення для окремих місцевостей:

1) для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній (так зване

Великоросійське положення);

2) для губерній «малоросійських» — Чернігівської, Полтавської і частини

Харківської;

3) для південно-західних губерній — Київської, Подільської і Волинської;

4) для північно-західних губерній — Віленської, Ковенської, Гродненської,

Мінської і частини Вітебської. Отже, України стосувалися перші три місцеві

Положення, у яких забезпечувалися специфічні інтереси поміщиків різних її районів.

Маніфест і Положення вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням

кріпосного права:

1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і

створення органів селянського управління;

2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

3) викуп селянських наділів.

Особисте звільнення селян і створення органів селянського управління.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян,

оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди...».

Це був серйозний крок по буржуазному шляху. Селяни-кріпаки переставали

бути власністю поміщика і ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли

провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства,

торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й

нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні

заклади.

Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з-під залежності

від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави.

За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське

громадське управління складалося

з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який

обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників

від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний

селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки

і повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням

шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням

недоїмок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати

поліцейські функції, і т. п.

Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві

дворяни і затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв

укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки між поміщиками й селянами,

затверджував або скасовував вибори волосних старшин і всіх службових осіб

сільського й волосного управлінь, міг штрафувати їх, арештовувати і т. д. Мирові

посередники повіту разом становили повітовий мировий з'їзд, у якому головував

повітовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських

справах присутствіє на чолі з губернатором. Отже, сільські й волосні органи

селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися

царській адміністрації. Селяни не були повністю урівняні в правах з іншими станами,

вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать,

відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань, не могли вільно

залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та

виконанні повинностей. Поміщик вважався попечителем сільської громади,

розпоряджався вотчинною поліцією, міг вимагати заміни невгодних йому службових

осіб, а також зберіг право на працю тимчасово зобов'язаних селян.

Наділення селян землею і визначення повинностей.

Усі землі, які належали поміщикам, були визнані їх власністю. Проте поміщики

за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне

користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь.

Розміри наділів і повинності визначалися в уставних грамотах, які складалися

поміщиками і підписувалися селянами. При цьому уставні грамоти укладалися не з

окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки

відповідала й за виконання повинностей. На підготовку і введення уставних грамот в

дію відводилося два роки, протягом яких, говорилося в маніфесті царя, «селянам і

дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні

свої обов'язки».

Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставили

тимчасово зобов'язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти

панщину. їх розміри в різних місцевостях були неоднаковими. Так, за

Великоросійським положенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти

40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8—12 крб. оброку.

Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки за згодою

поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це

залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку

мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх

наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити

оброк поміщикові.

Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський

уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну

кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.

Великоросійське положення на Україні застосовувалося в трьох степових

губерніях — Катеринославській, Херсонській, Таврійській і в південній частині

Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. Для степових

губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. У різних

місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, до якої належала

ця частина Харківської губернії, визначалися два розміри наділів на душу: вищий і

нижчий. Нижчий душовий наділ становив третину вищого. Для Харківщини вищий

наділ було встановлено у розмірі від 3 до 4,5 дес. Якщо вищі або указні наділи були

більші за дореформені, то поміщик міг відрізати лишок. Крім того, поміщик мав право

зменшувати селянські наділи і в тому разі, якщо в нього в чорноземній смузі, тобто в

даному разі на Харківщині, залишалося після наділення селян менше однієї третини

всіх його угідь, а в степовій смузі — менше половини. Крім того, за згодою селянин

міг одержати безплатно і так званий дарчий наділ розміром в одну чверть вищого або

указного наділу.

Внаслідок такого наділення селян у степових губерніях України їх

землекористування зменшилося. Відрізки становили: у Катеринославській губернії —

199 тис. дес. (понад 37 %), у Таврійській — близько 25 тис. (понад 23 %), у

Херсонській — понад 71 тис. десятин (близько 14 %).

На території лівобережних губерній — Чернігівської, Полтавської і тієї частини

Харківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося

Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвірно-сімейне

землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між

селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ —

одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після

наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної, кількості

належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї

кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався

від 2,75 до 4,5 десятини.

У лівобережних губерніях «відрізки» були найбільшими: у Полтавській — 301

тис. дес. (понад 37 %), у Харківській — понад 181 тис. (понад 28 %), у Чернігівській —

близько 208 тис. десятин (близько 22 %).

На Правобережжі — в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де

пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську

громаду («мирська земля») і закріплялася за селянами в спадкове подвірне

землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як і на

Лівобережжі, але в зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб

залучити на свій бік українських правобережних селян проти місцевих польських

поміщиків, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував поміщиків припинити

тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р.

Вводився обов'язковий викуп селянських наділів, а викупні платежі зменшувалися на

20%.

Одночасно з цим селянські наділи мали зберігатися в такому розмірі, який

визначався інвентарними правилами 1847—1848 pp. Оскільки поміщики зменшували

селянські наділи, то тепер у багатьох випадках вони змушені були їх збільшити, хоча

це й зроблено не скрізь. У цілому на Правобережжі селянам було прирізано землі 1365

тис. дес. (46,6%). Однак і після цього на Правобережжі малоземелля селян залишалося

найбільше. Якщо на Півдні малоземельні селяни, які на ревізьку душу мали від 1 до 3

дес.

землі, на 1877 p. становили близько 28 % загальної кількості, на Лівобережжі —

43, то на Правобережжі — близько 70 %.

Як і в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи поміщики пограбували

селян. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. дес, або близько 28

% загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ

колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім'ями 440 тис. чол.) було

обезземелено зовсім, близько 100 тис. чол. одержали наділи до 1 дес. на ревізьку душу,

понад 1600 тис — від 1 до 3 дес, 742 тис.— понад 3 дес. Лише 150 тис. (або 6 %)

ревізьких душ одержали наділи 5 і більше десятин на душу. Отже, 94 % ревізьких душ

одержали наділи менше 5 дес, тобто менше прожиткового мінімуму.

Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші,

позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших конче потрібних угідь, крім того,

розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл,

складалися з багатьох смужок, з незручними під'їздами і т. ін.

Викуп селянських наділів.

Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам

поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не

ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за

уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий

наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не

лише землю, а й особисту волю.

Для визначення викупної суми річний оброк капіталізувався з 6 %, тобто

множився на 162/з або множився на 100 і ділився на 6, що й давало викупну суму.

Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм

позику і видавав поміщикам у розмірі 80 % викупної суми, якщо селяни купували

повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети

або викупні свідоцтва. Решту 20—25 % викупної суми селяни мусили заплатити

безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли

недоплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років

вносити в казну викупні платежі -т- щорічно 6% загальної суми. Загальний принцип

було встановлено такий, щоб поміщик щорічно одержував у банку з викупної суми такі

проценти, які дорівнювали прибутку в тому розмірі, що він його одержував від

селянина до реформи.

В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири

рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними

цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її

сума була встановлена в 166,8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1

січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення

викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.

Звільнення кріпосних робітників і дворових.

Дворові селяни й кріпаки-робітники поміщицьких підприємств за реформою

1861 р. ставали особисто вільними, але перші мусили протягом двох років служити

своїм власникам або платити оброк, а другі — переводилися на оброк до переходу на

викуп, а на підприємствах могли працювати по вільному найму. Але й дворові і

кріпосні робітники одержували лише ті землі (садиби, покоси, польові наділи), якими

користувалися до реформи. Оскільки більшість із них не мали польових земель, то

були звільнені без землі і стали одним із джерел поповнення робітничого класу.

Зміни в становищі державних селян.

Велику групу в Україні — близько 50 % усього селянства (2,2 млн. ревізьких

душ) — становили державні селяни, які сиділи на державній землі й виконували на

користь держави певні повинності або платили оброк. 24 листопада 1866 р. царський

уряд видав закон про основи поземельного устрою державних селян у 36 губерніях, в

тому числі й у південних та лівобережних губерніях України. Усі землі та угіддя,

якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи

подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно

державний оброчний податок. Його розмір, як і розмір наділу, визначався у

власницьких записах. Зберігалася община, а де її не було — вводилася кругова порука

за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. У

селах державних селян заводилося таке саме адміністративне управління, як і для

колишніх поміщицьких селян.

На Правобережжі — у Київській, Волинській і Подільській губерніях, як і в

решті західних губерніях Росії, зачеплених польським визвольним рухом, в цілому

реформа державних селян проводилася так само, як і в інших місцевостях, але тут

вводився обов'язковий викуп селянами земельних наділів.

Для державних селян умови реформи були сприятливішими, оскільки вони

одержали майже вдвоє більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні

платежі вносили менші.

Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у

державних селян — 4,9 дес. Однак і з 2,2 млн. ревізьких душ державних селян,

наділених землею, 1,3 млн. душ (понад 58%) одержали наділи менше 5 дес., тобто

менше прожиткового мінімуму.

Хоча викупні платежі, що їх мали сплатити державні селяни, були меншими, ніж

у поміщицьких селян, але вони також перевищували ринкову вартість одержаної землі.

Реформу 1861 р. проводили кріпосники в інтересах поміщиків-кріпосників, за

рахунок пограбування селян, і в цьому розумінні вона була кріпосницькою.

Але разом з тим ця кріпосницька реформа за своїм соціально-економічним

змістом була реформою буржуазною, оскільки вона відкривала шлях для розвитку

капіталізму.

Реформи 60—70-х років.

Скасування кріпосного права поклало початок буржуазним перетворенням і, в

свою чергу, викликало необхідність змін в усій політичній (державній і правовій)

системі. Не маючи можливості «управляти по-старому», царський уряд, щоб

пристосувати старий самодержавно-поліцейський лад Росії до вимог капіталістичного

розвитку, протягом 60—70-х років провів ряд буржуазних реформ, які охопили всі

головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну,

цензурну.

Відповідно до Положення про губернські і повітові земські установи від 1 січня

1864 р. проводилася земська реформа.

Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські

й повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Повітові земські

збори складалися з членів, які називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох

куріях від усіх станів:

1) землевласників повіту;

2) міських громад;

3) сільських громад.

Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча

система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою

земських зборів був предводитель дворянства: у повіті — повітовий, у губернії —

губернський. Земські збори обирали земські управи, які й були постійно діючими

виконавчими органами земств.

Земства не мали справжньої влади. їх функції обмежувалися завідуванням

справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод і потреб». Вони піклувалися

про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лікарні, тюрми, арештні будинки,

страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки і т. п. У цьому

відношенні вони провели певну корисну роботу.

Уся діяльність земств була поставлена під контроль царської адміністрації.

Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової

— губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або

скасовувати будь-яке рішення земських зборів.

У перші роки після видання Положення земські установи були введені в 33

губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних

губерніях, так само як і в Польщі, Білорусі, Литві, де було багато польських поміщиків,

що брали участь у польському ч національному русі, земська реформа не проводилася.

На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.

За Міським положенням від 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського

самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися безстанові органи міського

управління — міські думи. У виборах членів міських дум — власних — формально

мали право брати участь всі платники податків, які досягли 25-річного віку. Вони

відповідно до сплачуваної суми податків поділялися на три курії: кожна з них

сплачувала третину податків і на своїх зборах обирала третину гласних. Це

забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума

обирала на своїх зборах міського голову і міську управу, які й були постійно діючими

органами міського управління.

Як і земства, міські думи відали господарськими питаннями, турбувалися про

благоустрій міста, про міську торгівлю й промисловість, про комунальне господарство,

школи, лікарні, транспорт і т. п. У своїй діяльності вони повністю підлягали

губернатору й міністру внутрішніх справ.

Найбільш послідовно буржуазною була судова реформа, проведена в 1864 р.

Замість станового вводився безстановий суд, в якому судові справи всіх громадян

розглядали ті самі судові установи, замість закритого — відкритий, «гласний» суд, де

судовий процес відбувався публічно, відкрито, в судовому процесі брали участь обидві

сторони — обвинувачений і обвинувачувач. Винність або невинність підсудного

визначали присяжні засідателі — представники від населення, що призначалися за

жеребом з числа заможних громадян, бо вимагався майновий ценз. Суд був

оголошений незалежним від адміністрації.

Але й судова реформа зберегла деякі кріпосницькі пережитки: для селян існував

становий волосний суд, залишалися окремі суди для духівництва (консисторії), для

військовослужбовців, для розгляду «державних злочинів», які передавалися із суду

присяжних до військових судів.

У 1862—1874 pp. була проведена військова реформа. Насамперед

реорганізовано військове міністерство — йому було підпорядковано всі галузі

військового управління, створено місцеві територіальні органи — 15 військових

округів, проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку

офіцерів і бойову виучку військ.

Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. ліквідував рекрутські набори

і вводив загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк

служби встановлювався: у сухопутних військах — 6 років дійсної служби і 9 років у

запасі, на флоті — 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі. Особи, що мали освіту,

служили від 6 місяців до 4 років.

Провадилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління

грошовим господарством було зосереджено в міністерстві фінансів, через нього

здійснювалися всі витрати коштів. Крім того, була встановлена гласність бюджету,

державний розпис прибутків і видатків (бюджет) став публікуватися в пресі.

Реформи 60—70-х років, незважаючи на те що вони не були до кінця

послідовними, оскільки їх проводили кріпосники, мали буржуазний характер. Вони

свідчили, що Росія стала на капіталістичний шлях розвитку.

Історія України (частина друга) - Рибалко:5. Становлення української

нації.Українська етнічна територія.

На кінець XVIII — початок XIX ст. на давньоруській основі часів Київської Русі

внаслідок довготривалого історичного розвитку українського етносу і його взаємин з

іншими народами та державами склалась етнічна територія українського народу, яка

збереглася без істотних змін до революційних подій 1917—1920 pp. Після ліквідації

російським царизмом у другій половині XVIII ст. залишків Української козацької

держави український народ був позбавлений своєї національної державності, і його

землі були роз'єднані в складі Російської та Австрійської монархій. Більша частина

української етнічної території сформувалася на основі Лівобережжя, Правобережжя,

Слобожанщини та Півдня (Степу), дістала назву Наддніпрянської України і перебувала

під владою російських царів, становлячи певну територіальну цілісність.

Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були

включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від

природного центру українського народу—Наддніпрянської України. Наприкінці XIX

ст. українська етнічна територія мала приблизна 850 тис. км , із яких 9 перебувало під

владою Російської імперії, a — Австро-Угорської.

Український дослідник С. Макарчук у своїй праці «Український етнос

(виникнення та історичний розвиток)» (К-, 1992) так визначає межі української

етнічної території у XIX — на початку XX ст.: від гирла Дунаю через Буджак, вгору по

Дністру, через Буковину, Закарпаття і Карпатський хребет і далі на північ західніше

Бардіїва, Санока, Перемишля, Любачіва — Грубешова, Холма і Дорогичина через

прип'ятське Полісся, далі вгору по Дніпру і на схід від Сожі аж за притоку Десни р.

Зноб, на південний схід у напрямі на Рильськ і далі через українсько-російські

Слобідські простори нового заселення з поверненням на захід через Путивльський

повіт (52,52 % українського населення за переписом 1897 p.), далі знову на схід через

Суджанський повіт (47,92 % українців), на південь через Грайворонський (58,88 %

українців), знову на схід через Бєлгородський (78,60 % українців), Ново-оскольський

(51,02% українців), включаючи Острогозький (90,49 % українців) і майже такою самою

мірою Богу-чарський (81,82 % українців), далі через Бірючанський (70,17% українців) і

Павловський (41,98% українців) повіти, східніше Роесоші і Кантемирівки вниз

східніше 40 меридіана і до Таганрозької затоки Азовського моря. Після переселення в

1792 р. Чорноморського козацького війська на Кубань, на південь і південний схід від

Дону, поза р. Кубань аж до Чорного моря сформувалася велика етнічно змішана

українсько-російська територія, на якій українське населення від гирла Дону і до

середньої Кубані становило переважну більшість (між Єйськом, Ростовом,

Тихорецьком, Краснодаром, так само в районі Краснодара і західніше на лівобережжі

Кубані). Від Таганрога -і до гирла Дунаю південну межу українських земель омивали

Азовське і Чорне моря.

Оскільки української держави тоді не існувало, її частини були підвладні Росії і

Австро-Угорщині, межі українських етнічних земель не співпадали з державними

кордонами й межами адміністративних одиниць.

Зміцнення територіальної єдності і економічних зв'язків між українськими

землями.

Об'єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських

земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло

витворенню їхньої територіальної єдності, що було важливою умовою становлення

української нації. Водночас розклад замкнутого натурального і прихід замість нього

товарно-грошового, капіталістичного господарства — будівництво капіталістичних

підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої

торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація

районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних

зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя,

яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Хоч

східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували під владою Австро-

Угорської монархії й залишалися відірваними від Наддніпрянської України, що

негативно відбивалося на процесі формування української нації, в цілому розвиток

капіталізму і створювана на його основі спільність економічного життя позитивно

впливали на формування територіальної єдності і нації взагалі.

Збільшення чисельності населення.

Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення,

відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема

зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії,

зросло з 13,5 млн. чол. у 1858 р. до 23,4 млн. чол. у !897 р. Найшвидше збільшення

населення як за рахунок природного приросту, так і особливо внаслідок припливу

заробітчан відбувалося на Півдні, в Степу. Тут у 1858 р. і 1897 р. чисельність

населення відповідно була 3654 тис. чол. і 8859 тис. чол., тобто зросла більше, ніж

удвічі. На Лівобережній Україні ці цифри такі: 4873 тис. чол. і 7568 тис. чол., на

Правобережжі— 5221 тис. чол. і 9567 тис. чол.

У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, з

кінця 50-х до кінця 90-х років XIX ст. населення збільшилося з 3,9 млн. до 5,9 млн.

чол., причому 3/< з них становили українці.

Зміни соціальної структури населення. Селяни і поміщики.

Водночас з збільшенням чисельності населення відбувалися й значні зрушення в

його соціальній структурі. Зазнавали змін стани, що були основними у феодальному

суспільстві: селяни і феодали-поміщики.

Внаслідок втягнення в капіталістичні відносини селянських господарств

селянство швидко розкладалося на дві протилежні групи — заможних селян і сільську

бідноту. З поступовою ліквідацією становості землеволодіння й утворенням

буржуазної земельної власності, з розвитком капіталізму в сільському господарстві

зменшувалися розміри поміщицького землеволодіння і роль дворянського

господарства в сільськогосподарському виробництві. Багато дрібнопомісних дворян

продавали свої землі й ішли на службу чиновниками, лікарями, вчителями й т. п.

Становий лад руйнувався. Але дворяни, особливо його верхівка, займаючи найвищі

урядові й адміністративні пости, були опорою царизму. Поряд з цим багато поміщиків

ставали капіталістами.

В Україні збереглося велике поміщицьке землеволодіння. Згідно зі

«Статистикой землевладения 1905 т.» 32495 дворянським господарствам України

належало 10855 тис. десятин землі. 5 тис. найбільших латифундистів, які мали 500 і

більше десятин кожний, володіли 9 млн. дес. землі.

У національному відношенні поміщики в Україні були неоднорідними. До їх

складу входили українці, росіяни, поляки, німці, представники інших національностей.

У 1897 р., за даними перепису населення, з 53,8 тис. родовитих дворян України (з

членами сімей), які проживали в повітах, 23 тис. визнавали своєю рідною мовою

українську, 17 тис. — польську, 12 тис. — російську. Найбільше українських

поміщиків — дворян, потомків козацьких старшин, було на Лівобережжі. На

Правобережжі переважали польські й російські поміщики. Строкатим був склад

поміщиків на Півдні. Але в складі поміщиків були не лише помісні дворяни, на

початок XX ст. близько третини всіх поміщиків за походженням були селянами,

міщанами, купцями тощо, за національністю переважно — українці. У той же час

складалися нові класи — пролетаріат і буржуазія, що стали основними класами нового,

капіталістичного суспільства.

Формування пролетаріату.

В Україні ще напередодні реформи 1861 р. в мануфактурах, перших фабриках і

заводах, в торгівлі та в інших галузях працював значний загін кріпосних і

вільнонайманих робітників (понад 200 тис. чол.). Хоч частина їх після скасування

кріпосного права пішла на село, саме дореформені робітники, які залишилися на

підприємствах, і стали основним кістяком пореформеного пролетаріату.

Головним джерелом поповнення лав робітничого класу було селянство, 440 тис.

звільнених без землі селян, 100 тис. ревізьких душ, які одержали наділи до 1 дес. і не

могли з них прохарчуватися. А дедалі прогресуючий його розклад створював

постійний резерв робочої сили, звідки безперервно поповнювалися кадри робітничого

класу. Іншими джерелами формування пролетаріату були робітничі сім'ї — дружини та

діти робітників і дрібні товаровиробники міста й села — ремісники та кустарі, які

розорювалися.

Внаслідок інтенсивного розвитку капіталістичної промисловості, транспорту,

сільського господарства на кінець XIX ст в Україні сформувався клас робітників, що

жили з заробітної плати, яку вони одержували за продаж підприємцям своєї робочої

сили. У 1900 р. всіх вільнонайманих робітників в Україні налічувалося близько 2450

тис. чол. із 14 млн. в Європейській Росії. У промисловості працювало понад 327 тис.

чол. (13,4 %), в землеробстві — понад 975 тис. (39,8 %), у ремісничій і кустарній

промисловості — близько 754 тис. (30,7%), на відхожих промислах — 392 тис. (16,1

%). Промислових робітників найбільше зосереджувалося в Катеринославській (понад

100 тис. чол.), Київській (понад 56 тис. чол.), Харківській (близько 43 тис. чол.) і

Херсонській (понад 33 тис. чол.) губерніях. Основна маса сільськогосподарських

робітників працювала в південних губерніях України.

Однією з характерних рис пролетаріату України, як і всієї Росії, була його

висока концентрація на великих підприємствах. У Російській державі на підприємствах

з числом робітників понад 500 чол. працювало понад 50 % всіх робітників, в тому числі

в Україні — 44 %, а на Катеринославщині — 75 %.

Отже, у цілому на кінець XIX — початок XX ст. в Україні сформувався

робітничий клас, основну частину якого складали українці, здебільшого вихідці з села.

Про це, зокрема, свідчать дані першого загального перепису населення Російської

імперії 1897 року. Серед зареєстрованих у дев'яти украшських губерніях робітників

промисловості і залізничного транспорту 52,2 % за рідною мовою становили українці.

Із загальної кількості 1480 тис. облікованих тоді робітників України близько 84 % були

місцевими уродженцями.

Разом з тим у складі пролетаріату були і представники інших народів —

білоруси, євреї, поляки та ін. Але особливо значну його частину, зокрема у вугільній,

гірничорудній, металургійній і металообробній галузях промисловості, становили

вихідці з Росії — з Орловської, Курської, Смоленської, Калузької та інших губерній

Центральної Росії. Більше всього таких робітників було в Катеринославській (33,6 %),

Таврійській (24,5 %), Харківській (20,9 %) і Херсонській (18,8 %) губерніях.

Становлення класу буржуазії.

Розвиток капіталізму зумовлював дальше зростання класу буржуазії в Україні.

Джерелами формування буржуазії були різні групи населення:

1) дореформені промисловці, купці, скупники, лихварі;

2) дрібні товаровиробники — кустарі, невелика частина яких збагачувалася і

ставала капіталістами;

3) поміщики, які після реформи 1861 р. перебудовували свої маєтки на

капіталістичні рейки і часто вкладали нагромаджені капітали і в промислові

підприємства, перетворюючись на капіталістів;

4) заможні селяни, сільські багатії, які використовували вільнонайману робочу

силу й значну частину продукції своїх господарств збували на ринку. Деякі з них стали

великими фабрикантами й заводчиками.

З цих груп населення на кінець XIX ст. в Україні і сформувався клас буржуазії.

Чисельність великої, середньої й дрібної торговельно-промислової буржуазії України

на кінець XIX ст. можна встановити за даними перепису населення 1897 p.: до великої"

буржуазії входило 289,5 тис. чол. (разом з сім'ями), до заможних хазяїв — 413,6 тис, до

бідніших дрібних виробників — близько 910 тис. чол.

Характерною рисою буржуазії в Україні було те, що поряд з українською

буржуазією в різних галузях економіки України діяли капіталісти інших

національностей — російські, єврейські, польські та ін.

Українські капіталісти найбільш значні позиції займали в цукровій, винокурній,

борошномельній га інших галузях промисловості, що переробляли

сільськогосподарські продукти. Але немало українців було й серед капіталістів, які

володіли шахтами, рудниками, машинобудівними Заводами та іншими підприємствами

важкої промисловості. У середовищі української торговельно-промислової буржуазії

виділялися такі мільйонери, великі капіталісти й землевласники, як брати Терещенки,

що на початок XX ст. мали сім цукрових заводів (їх майно оцінювалося в 60 млн. крб.),

Харитоненко, що мав теж сім цукрових заводів, Симиренки, майно яких оцінювалося в

10 млн. крб., Яхненко, Демченко, банкір Алчевоький та ін. Власниками шахт і рудників

були брати Рутченки, Голуб, Панченко, Арандаренко, Ясюкович та ін.

На основі розкладу селянства на Україні швидко і зростала найбільш числена

частина класу української буржуазії — заможні селяни, фермери, сільська буржуазія.

На кінець XIX ст. в Україні було 450 тис. заможних селянських дворів, які

зосереджували значну частину селянських земель, багато інвентаря й худоби.

За даними всеросійського перепису населення 1897 р. в Україні було близько

210 тис. власників сільських господарств, які постійно застосовували вільнонайману

працю і які записали своєю рідною мовою українську. За цими ж даними налічувалося

близько 41 тис, самостійних осіб (без членів сімей і утриманців), що говорили

українською . мовою і жили за рахунок прибутків від капіталу та нерухомого майна, а

близько 60 тис. — займалися торгівлею. На Лівобережній Україні серед торгівців 26,8

% становили українці.

Спільно з українськими діяли і капіталісти інших національностей. Іноземна

(французька, бельгійська, англійська, німецька) і російська буржуазія в Україні

найбільш значні позиції займала у важкій промисловості — вугільній, гірничорудній,

металургійній, машинобудівній, а єврейські капіталісти — у торгівлі, кустарному

виробництві, цукровій промисловості. Так, великими єврейськими капіталістами,

мільйонерами й цукрозаводчиками були Бродський, Гальперін, Гінзбург та ін. Дрібна

єврейська буржуазія, особливо торговельна, зосереджувалася в містечках, в основному

в межах «смуги осілості».

Інтелігенція.

Особливе місце в соціальній структурі суспільства займала інтелігенція. Від

буржуазії й поміщиків вона відрізнялася відсутністю у її власності засобів

виробництва, а від робітників і селян тим, що займалася не фізичною, а розумовою

працею. Найбільш висококваліфіковані представники розумової праці — професори,

видатні інженери, агрономи, письменники, актори, художники та ін. — становили

найменш чисельну частину і найбільш привілейовану групу інтелігенції.

Наймасовішою її частиною були особи, що здійснювали нескладну виконавську

роботу, яка не вимагала великої освіти і включала в собі елементи фізичної праці

(канцеляристи, службовці пошти, телеграфу, фельдшери, техніки та ін.). Багато було

державних і приватних службовців.

Розвиток капіталістичної промисловості, транспорту, зв'язку, торгівлі, зміни в

суспільному й державному устрої дедалі посилювали потребу в освічених фахівцях.

Через це кількість інтелігенції зростала швидше, ніж загальна чисельність населення.

Згідно з даними перепису населення 1897 р. в дев'яти українських губерніях

налічувалося 963 тис. чол., зайнятих переважно розумовою працею, що становило 4,1

% усього населення. З них самостійних працівників — 420 тис. і членів їхніх сімей —

543 тис.

З загального числа групи інтелігенції, зайняті в промисловості, на транспорті, у

поштово-телеграфному зв'язку, освіті, охороні здоров'я, науці і культурі були зайняті

200 тис. чол., або 0, 7 % населення. В установах, зв'язаних з охороною державної

влади, на приватній службі у поміщиків і капіталістів, збройних силах і в релігійних

установах було зайнято 393 тис. чиновників, службовців і служителів культу.

Отже, соціальну структуру населення Наддніпрянської України, яка склалася на

кінець XIX ст., можна охарактеризувати так: за даними на 1897 р. із 23,4 млн. чол.

населення понад половина — 11,9 млн. чол. (з сім'ями) були пролетарями та

напівпролетарями. Із них пролетарів налічувалось 4 млн. чол. (понад 17 %),

найбідніших дрібних господарів у селах і містах — близько 6,7 млн. чол. (29 %).

Заможних дрібних господарів було 4,3 млн. чол., або 18,3% населення. До складу

панівних класів — крупних буржуа, поміщиків, вищих чиновників, верхівки

буржуазної інтелігенції належало 585 тис, або 2,5 %.

Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин

поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств

суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв'язаними й

взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на

шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після

ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного урівняння

українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка,

українські поміщики, які виросли з козацьких старшин, протягом XIX ст. у своїй

більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились,

сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого

народу. Український народ залишився без своєї еліти. Тільки тонкий прошарок

демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість

українського народу.

Царський уряд через пресу, чиновників, вірнопідданих учених, духівництво

всіляко намагався впроваджувати у свідомість українського населення думки про те,

що українці — це малороси, ті ж самі росіяни, а їхня мова — це не мова, а одне з наріч

російської мови. Завдяки спорідненості українського та російського народів і

близькості їхніх мов ці погляди знаходили сприйняття серед частини українського

населення. Цьому сприяла й груба русифікаторська політика царизму в Україні.

Дійшло до того, що уряд виплачував чиновникам і вчителям великоросам 20-

процентну надбавку до заробітної плати «за обрусіння краю».

Провідну роль у житті суспільства відігравали міста. Серед міських жителів

українці становили менше третини, переважали росіяни та євреї. Ще менше українців

проживало у великих містах. В Одесі в 1897 р. українців було всього 5,6 % мешканців.

У Києві в 1874 р. українську мову рідною вважали 60 % населення, а в 1897 р. — лише

22 %. Оскільки міста були адміністративними й військовими центрами, в них було

багато чиновників і військових, переважно росіян. З розвитком промисловості,

торгівлі, транспорту збільшувалась чисельність фабрикантів, заводчиків, купців,

інженерів та інших фабрично-заводських працівників, які були переважно росіянами,

євреями, поляками і т. д.

Неукраїнською здебільшого була й інтелігенція в Україні, особливо найбільш

кваліфікована й привілейована її частина. Як вказує О. Субтельний у своїй праці

«Україна. Історія», у 1897 р. лише 16 % юристів, 25 % учителів, близько 10 %

письменників та художників в Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих

«розумовою працею», українці становили лише третину, Українці-інтелігенти

працювали переважно на селах і в невеликих містах учителями, лікарями, агрономами,

статистиками, фельдшерами і т. д. У великих містах їх було небагато і, здебільшого,

вони зросійщувались.

Таким чином, відсутність української держави, наявність російсько-

австрійського кордону, що роз'єднував дві частини української території,

гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини,

денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес

формування й консолідації української нації.

Розвиток української мови та культури і дальше формування національної

самосвідомості.

Однак, попри різні перешкоди, процес становлення української нації у другій

половині XIX ст. не припинявся, а посилювався. Це виявлялося особливо рельєфно у

дальшому розвиткові загальнонаціональної української мови, що ставала

найважливішим засобом спілкування і цементуючою силою української нації. На всій

території України впроваджувався у вжиток розроблений П. Кулішем український

правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), виходили наукові

праці й навчальні посібники з історії та граматики української мови О. Потебні, П.

Житецького, І. Франка, А. Кримського, К. Михальчука та ін., друкувалися словники

української мови і т. д. Найважливіше значення в остаточному оформленні та

поширенні серед інтелігенції і широких народних мас української літературної мови

мали художні твори класиків української художньої літератури, зокрема, другої

половини XIX — початку XX ст.— Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного,

Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Івана Франка,

Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича та ін.

Значного рівня розвитку протягом другої половини XIX ст. досягла українська

культура — художня література, народна творчість, театр, музика, архітектура,

образотворче мистецтво та інші її галузі, в яких відбивався характер і психічний склад

українського народу.

У процесі формування територіальної й економічної єдності, інтенсифікації

суспільно-політичного й культурного життя відбувалося зростання національної

самосвідомості українського народу, що найбільш яскраво відображалося у розвиткові

українського національного руху.

Історія України (частина друга) - Рибалко:7. Загальноросійський і польський

визвольні рухи в Україні. Народництво.Загальна характеристика суспільно-

політичного руху.

У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком національного руху в Україні

поширювалися й загальноросійський і польський визвольні рухи. У цих рухах, зокрема

в загальноросійському, в цей час дедалі ширше розвивалися течії — демократична й

ліберальна. Учасники обох течій були настроєні проти абсолютизму, кріпосництва, за

політичні свободи, за демократизацію суспільства і конституційний правовий порядок.

Але ліберали, які відображали інтереси помірковано настроєних кіл тодішнього

суспільства, стояли за еволюційний прогрес у суспільстві, за мирні реформи, які мали

здійснюватися в рамках «закону» властями, збереження приватної власності як

головного рушія економічного розвитку і прогресу. Найбільш послідовні, або, як їх

називають у вітчизняній літературі, радикальні або революційні демократи

відображали й захищали загальнодемократичні вимоги й інтереси широких трудящих

мас і передусім селянства. Лідери революційної демократії виступали проти

соціального й національного гніту, за перебудову експлуататорського суспільства в

суспільство справедливе, соціалістичне. При цьому не відкидаючи мирних,

реформістських методів, вони вважали, що повалити старий експлуататорський лад і

забезпечити побудову нового соціалістичного суспільства можна лише революційним

шляхом, шляхом народної революції.

Представниками революційно-демократичної течії в суспільно-політичному русі

після реформи 1861 р. були різночинці, революційні народники, які виражали

ідеологію селянства, його прагнення до революційної ліквідації всіх залишків

кріпосництва, і насамперед поміщицького землеволодіння.

Революційно-демократичний рух у першій половині60-х pp.

Селянський рух, що посилився після оголошення маніфесту й положень 19

лютого 1861 p., проведення реформи в інтереcax кріпосників, пограбування селян

зумовили піднесення революційно-демократичного руху. Ідейним вождем різночинців

у той час був М. Чернишевський. Він рішуче засудив реформу, назвавши її

«мерзотністю», а лібералів, що вихваляли цю реформу, — «базіками, хвастунами і

дурнями». У прокламації «Панським селянам», написаній ще до оголошення «волі»,

Чернишевський викривав самодержавство як ворога народу, закликав селян з'єднатися

з солдатами і підняти повстання, «заодно бути, коли пора буде». О. Герцен і М.

Огарьов в «Колоколе» теж плямували реформу як обман і виступали на захист

інтересів селянства. Революційні демократи написали і розповсюдили ряд

прокламацій, які мали революційний характер.

У 1861 р. в Петербурзі було почато об'єднання розрізнених гуртків в єдину

революційну організацію, яка дістала назву «Земля і воля» (1861—1864).

Натхненником та ідеологом її був Чернишевський. Тісні зв'язки мала вона з Герценом і

Огарьовим. У військах, що стояли в Польщі, офіцер, виходець з України А. Потебня

створив офіцерську організацію, яка стала філією «Землі й волі»..

Як і в цілому в країні, в Україні поширювалися революційно-демократичні

погляди, розповсюджувалася нелегальна література, зокрема видання Герцена, твори

Чернишевського, революційні прокламації, розгорталася боротьба різночинців, яка

була складовою частиною загальноросійського революційно-демократичного руху. У

той час, на початку 60-х років, діяли переважно окремі різночинці, революційно-

демократичний рух не набув масового характеру. Так, в Україні члени «Землі і волі» В.

Козлов, А. Нечипоренко, І. Андрущенко розповсюджували революційні листівки і

прокламації, закликали народ до революції. Революційну пропаганду серед селян у

Чернігівській губернії якийсь час одразу після оголошення маніфесту про реформу

1861 р. вели конторщик М. Сергієнко, колишній студент Куликовський, у Каневі на

Київщині — різночинець Честахівський. Виходець з поміщиків, родом з Києва,

підполковник А. Красовський намагався зблизитися з селянами. Переодягшись у

селянський одяг, він вів революційну пропаганду серед селян у м. Корсуні, Богуславі.

Написав відозву до солдатів Житомирського полку, в якій закликав солдатів не бути

катами народу: «Зрозумійте ж, друзі, що російський солдат — захисник своєї

батьківщини, а не цепний барбос, якого спускають без розбору на звірів і на людину,

не скажений собака, який однаково кусає як чужого, так і свого... Тепер же велять вам

бути не друзями і рятівниками, а катами того народу, до якого ви самі належите, серед

якого знаходяться ваші батьки, сестри і матері... Наказ сікти своїх і стріляти по них за

те, що вони хочуть землі і волі, нехай і самого царя наказ, все ж він наказ окаянний.

Виконувати його ні в якому разі не слід».

За революційну діяльність у 1862 р. Красовський був заарештований,

засуджений до смертної кари, заміненої потім 12-річною каторгою. Загинув у

Забайкаллі в 1868 р.

Польське визвольне повстання 1863 р. і його поширення на Правобережжя

України.

На початку 60-х років одночасно з піднесенням революційно-демократичного

руху посилився і польський визвольний рух, що мав метою визволення Польщі із-під

влади царизму і відновлення незалежної Польської держави.

У ніч з 22 на 23 січня 1863 р. на заклик Центрального національного комітету

польські повстанські загони напали на гарнізони царських військ. Почалася своєрідна

партизанська війна, яка охопила всю Польщу. Передова громадськість Росії, і

насамперед революціонери-демократи, підтримала польське визвольне повстання.

«Ми, — писав у «Колоколе» Герцен, — хочемо незалежності Польщі. Ми — з

поляками, тому що одні кайдани сковують нас обох». Близько 500 росіян, українців і

білорусів билися в складі польських повстанців. Серед них був і А. Потебня, який

очолив один з повстанських загонів і загинув у бою під Піщаною Скалою (тепер ПНР).

На Полтавщині в с. Пилипчі Переяславського повіту революційно настроєні члени

київської «громади» В. Синьогуб, В. Пилипенко за допомогою братів Віктора та

Леоніда Потоцьких вели антиурядову агітацію і ставили метою підняти селян на

повстання, відтягти на себе частину царських військ із Польщі і цим подати допомогу

польським повстанцям.

Польське визвольне повстання, крім Царства Польського, охопило також Литву,

Білорусь і правобережну Україну. На Правобережжі, де переважали польські

поміщики, були засновані польські повстанські організації, які очолював спочатку

«Центральний комітет на Русі» (голова І. Коперницький), а з серпня 1862 р. —

«Провінціальний комітет на Русі» (голова Е. Ружицький). Учасники польського

визвольного руху розповсюджували серед населення відозви, листівки, прокламації,

зокрема «Грамоту сільському народові» («Золоту грамоту»). У цій «Грамоті»

проголошувалася воля й рівність селян з іншими громадянами, а землі, якими

користувалися на той час селяни, їх власністю.

На Правобережжі, за закликом «Провінціального комітету на Русі», повстання

почалося в ніч проти 27 квітня 1863 р. Воно охопило частину Київської і Волинської

губерній. Усього діяло близько 20 повстанських загонів. На Київщині польські

повстанці, якими керував В. Рудницький, найактивніше боролися в Київському,

Радомишлинському, Сквирському і Бердичівському повітах. Повстанці витримали

кілька боїв з царськими військами, але врешті були розгромлені. На Волині загін

кількістю 500 повстанців під командуванням Е. Ружицького від Житомира через

Любар-Полоне пройшов до м. Мирополя, де й прийняв бій з царськими військами.

Ослаблений, він потім відійшов до Галичини.

В окремих селах українські селяни вітали польських повстанців і інколи

вступали до їх лав. Але в цілому, оскільки керівники польського повстання не змогли

розв'язати ні питання про ліквідацію поміщицького землеволодіння, ні національного

питання (намагалися повернути Правобережжя до складу Польщі), українські селяни,

які бачили в особі польських шляхтичів своїх експлуататорів, не підтримали

повстанців.

Царський уряд вів боротьбу проти натиску революційних сил і шляхом репресій,

і шляхом поступок. У 1862 р. власті заарештували М. Чернишевського, М. Серно-

Соловйовича та інших революціонерів. Заборонено випуск журналів «Современник» і

«Русское слово». У 1864 р. припинила своє існування «Земля і воля». Стихійні й

роздроблені селянські виступи жорстоко придушувалися царизмом. Польське

повстання 1863 р. було розгромлено. Революційна ситуація початку 60-х років не

переросла в революцію.

Отже, царському урядові вдалося справитися з натиском революційних сил.

Однак повністю припинити наростання визвольного руху царизм не зміг.

Зародження, ідеологія і соціальна суть народництва.

Різночинна інтелігенція, щиро співчуваючи стражданням народних мас,

шукаючи шляхів до поліпшення їх долі, дедалі більше схилялася до думки про

необхідність іти в народ, вивчати його життя, освічувати його, піднімати на

революційну боротьбу проти несправедливого ладу, проти царизму. Саме серед цієї

різночинної інтелігенції наприкінці 60-х — на початку 70-х років і сформувалася та

течія в суспільному русі, яка дістала назву народництва.

Сприйнявши ідеї утопічного, селянського соціалізму й селянської революції від

Герцена і Чернишевського, від революціонерів-демократів 60-х років, народники

виробили цілісну систему поглядів.

Народники виражали думи і прагнення широких селянських мас. Об'єктивним

змістом народницького руху була боротьба за повну ліквідацію поміщицького

землеволодіння, всіх залишків кріпосництва, за перемогу селянської революції.

Теоретичні погляди народників відбивали відсталість тодішньої Росії,

нерозвиненість капіталізму й слабість класової боротьби. Вважаючи капіталізм

абсолютним соціальним злом, народники вірили, що Росія обмине його і після

здійснення селянської революції піде самобутнім шляхом через сільську общину до

соціалізму.

Головною революційною силою народники вважали селянина, який, на їх думку,

був «соціалістом за природою», «комуністом за інстинктом і традицією». Неправильне

уявлення мали народники й про весь хід історичного розвитку суспільства.

Заперечуючи закономірності історичного процесу, вони перебільшували роль ідей,

інтелігенції, думали, що весь прогрес людства «лежить виключно на критично

мислячих особах».

Ідеологи, течії і основні етапи народницького руху.

Ідейними учителями й головними теоретиками народницького руху, з іменами

яких пов'язані і його основні течії, були П. Лавров, М. Бакунін і П. Ткачов.

П. Л. Лавров (1823—1900) і його прихильники («лавристи», «пропагандисти»),

надаючи вирішального значення в історичному процесі «критично мислячим особам»,

вважали, що народ через свою темноту не підготовлений до революції. Завдання

революційної інтелігенції, яка перебуває в неоплатному боргу перед народом, — іти в

народ, вести пропаганду ідей соціалізму і готувати народні маси до соціальної

революції.

М. О. Бакунін (1814—1876) — теоретик анархізму — поклав початок і

обґрунтував погляди анархістського, бунтарського напряму в народницькому русі.

Вважаючи державу абсолютним злом, Бакунін закликав до її знищення і влаштування

суспільства у формі загального союзу вільних асоціацій як сільськогосподарських, так і

промислових. Виходячи з того, що російський селянин — «революціонер за

природою», готовий до негайного повстання, Бакунін закликав освічену молодь іти в

народ і підбурювати його до «бунту», до революції, а не вести пропаганду.

Характеризуючи погляди прихильників Лаврова й Бакуніна, В. Дебогорій-

Мокрієвич — один з активних учасників народницького руху в Україні, писав:

«Лавристи» на першому плані ставили пропаганду соціалістичних ідей у народі, яка

повинна була підготувати, як їм здавалось, народну масу до соціальної революції.

«Бакуністи» визнавали бунтівський шлях, оскільки, на їх думку, завдяки

загальному невдоволенню існуючим ладом, бунт завжди мав шанси перейти у

всенародне повстання або, іншими словами, в революцію. Але навіть у гіршому

випадку, будучи придушеним, бунт все-таки був школою, яка виховувала народ у

бажаному напрямку і революціонізувала його, тобто робила «здатним до створення

революції».

П. М. Ткачов (1844—1885), який очолював течію російських «якобінців-

бланкістів» вважав, що, оскільки самодержавство в Росії «не має ніякого коріння в

економічному житті народу, не втілює в собі інтересів жодного стану, висить у

повітрі», здійснення соціальної революції не становить ніяких труднощів. Провести її в

життя, тобто повалити царизм, повинна «революційна меншість» з інтелігенції. Для

цього слід створити змовницьку революційну організацію, яка захопить владу,

створить «революційну державу» і поведе народ до соціалізму.

Протягом усього часу існування народництва в ньому були і революційні, і

ліберальні елементи. В 70-х—80-х роках народники у своїй абсолютній більшості

стояли на революційних позиціях, наприкінці 80—90-х років переважало народництво

ліберальне.

Народницький рух у Росії, в тому числі й в Україні, пройшов ряд етапів: 1)

організація і діяльність народницьких гуртків (початок 70-х pp.); 2) «ходіння в народ»

(1874); 3) тактика «осілої пропаганди» — поселення революціонерів у народі (1875—

1877) і «Земля й воля»; 4) зародження політичного напряму, застосування тактики

індивідуального терору. Виникнення й діяльність «Народної волі» та «Чорного

переділу» (1878—1881); 5) діяльність народницьких організацій після 1 березня 1881 р.

Народництво в Україні було складовою частиною єдиного загальноросійського

руху різночинної інтелігенції. Народники в Україні мали спільні з народниками всієї

країни основні програмні положення, тактику, організаційні засади. Народники-

українці діяли як в Україні, так і в Росії, росіяни — в Росії і в Україні, працювали вони

разом в одних гуртках і організаціях.

В Україні народницький рух з самого початку набув таких самих форм, як і в

цілому в Росії: створювалися й діяли революційні гуртки, відбувалося «ходіння в

народ».

Перші народницькі гуртки1872—1873). «Київська комуна».

За прикладом центрального гуртка «чайковців», що склався в Петербурзі в 1871

p. (M. Натансон, М. Чайковський та ін.) і гуртка в Москві (Л. Тихомиров, М. Фроленко

та ін.) в 1872—1873 pp. в Україні в містах Києві, Одесі, Херсоні, Харкові та деяких ін.

гуртки самоосвіти, які існували серед молоді ще з кінця 60-х років, перейшли на

революційно-народницькі позиції.

В Києві революційно-народницький гурток, який очолив студент П. Аксельрод,

оформився в 1872 р. До нього входили переважно студенти Київського університету Г.

Гуревич, С. Лур'є, І. Рашевський, М. Колодкевич, Я. Стефанович та ін., всього 12 чол.

У 1873 p., внаслідок злиття одеського й херсонського гуртків, створився великий

революційний гурток в Одесі, який налічував 115 чол. Керівником його був Ф.

Волховський, членами — А. Желябов (виходець з кріпаків, студент Новоросійського

університету), В. Костюрін, А. Франжолі та ш.

Восени 1873 р. був встановлений організаційний зв'язок між революційними

гуртками Петербурга, Москви, Києва та Одеси, і вони створили федеративне

об'єднання, яке часто називається «Великим товариством пропаганди».

П. Аксельрод про програму дій членів «Великого товариства пропаганди» писав

так: «Нас згуртувало визнання необхідності соціальної революції в Росії і рішення —

шляхом пропаганди в народі, особливо серед селян — сприяти тому, щоб революція

стала якнайшвидше. Мета нашого об'єднання була практична: видання і поширення

революційної літератури, розподіл сил для пропаганди, взагалі найширша взаємна

підтримка у спільній праці».

Члени цих гуртків розповсюджували нелегальну літературу, вели пропаганду

серед інтелігенції і робітників, маючи метою підготувати їх до походу на село, в народ,

складали плани роботи серед народу. Стояли вони переважно на лавристських,

пропагандистських позиціях. Читали й обговорювали праці Лаврова, Лассаля,

Шелгунова, Флеровського. Читали народники і твори Маркса, зокрема «Капітал», хоч

суті марксизму не сприйняли.

Одним з народницьких гуртків пропагандистського напряму був гурток,

створений братами Володимиром, Миколою і Сергієм Жебуньовими в 1872 р. в

Цюріху (Швейцарія), де навчалося багато студентів з Росії. До нього ввійшли М.

Блинова, 3. Жебуньова, Т. Квятковський та ін. Проникшись ідеями утопічного

соціалізму, члени цього гуртка з початку вважали можливим шляхом поширення

наукових знань, пропагандою мирно досягти соціальних перетворень. Але,

повернувшись у 1873 р. в Україну, «жебуністи» стали дотримуватися думки, що в Росії

«потрібна соціальна революція».

З осені 1873 р. в народницьких гуртках дедалі більше посилювався бунтарський

напрям. В Україні найзначнішим серед бунтарських, бакуністських гуртків була так

звана «Київська комуна», яка виникла у вересні 1873 р. в Києві, Вона мала квартиру, в

яку міг прийти і знайти притулок кожний, хто вважав себе революціонером. «В

комуні»,— писав у своїх спогадах В. Дебогорій-Мокрієвич, один з активних учасників

народницього руху на Україні, — всі ділились один з одним коштами, їли за одним

столом, а на купівлю продуктів, так само як і на витрат» по квартирі, гроші давали ті,

хто їх мав». До «комуни» входили В. Дебогорій-Мокрієвич, К. Брешковська, М.

Судзиловський, Й. Каблиць, М. Флоренко, Я. Стефанович та ін.

Весною 1874 p., безпосередньо перед «ходінням у народ», гуртки бакуністського

напряму були створені в Харкові — петербурзьким народником С Коваликом і в

Чернігові — членом «Київської комуни» студентом Київського університету Г.

Божком-Божинським. Тоді ж у Харкові інший гурток — із шкільної молоді —

заснувала Г. Андреева, яка приїхала з Москви.

«Ходіння в народ» (1874).

Різночинна, пореволюційному настроєна молодь, що об'єдналася в багатьох

народницьких гуртках, вірячи в революційну природу селянства, в можливість підняти

його на соціалістичну революцію, влітку 1874 р, в значній кількості пішла «в народ».

Переодягшись у простий одяг, народники під виглядом шевців, слюсарів,

малярів, теслярів, учителів, фельдшерів тощо йшли в села, вели бесіди з селянами,

розповідали їм про майбутній соціалізм, читали й поширювали різні популярні

книжечки, в яких розповідалося про тяжке життя народу й містилися заклики до

революції.

В Україні, на Правобережжі, «в народ» пішли члени «Київської комуни», які

здебільшого дотримувалися бунтарських поглядів і тому вели «літучу», «бродячу»

пропаганду, вважаючи, що достатньо лише заклику — і селяни піднімуться на

революцію. Першими пішли по селах і містечках Київщини й Поділля, видаючи себе за

малярів, В. Дебогорій-Мокрієвич і Я. Стефанович. За ними відправилися й інші члени

«Київської комуни» — І. Бохановський, К. Фрост, В. Рогачова та ін.

Члени гуртка «жебуністів» вели пропаганду на Чернігівщині. Там же діяли

народник І. Трезвинський та ін. На території Харківщини працювали члени гуртків С

Ковалика і Г. Андрєєвої. Народницька пропаганда велася і на Полтавщині,

Херсонщині, Катеринославшині та в інших місцях.

Однак незабаром народники стали переконуватися, що селянство не розуміє ідей

соціалізму, не підтримує їх, ставиться з недовірою до пропагандистів. В. Фігнер

писала, що «можна було прийти у відчай від революційної самотності, в якій ми

жили». А царські власті на кінець 1874 p. близько тисячі учасників «ходіння в народ»

заарештували. Слідство тривало три роки й закінчилося «процесом 193-х» жовтень

1877 — січень 1878 pp.), під час якого багатьох народників було засуджено до каторги

або на поселення в Сибір. Хоча «ходіння в народ» не досягло поставленої мети, воно

було важливим етапом визвольного руху в Росії, бо в його ході різночинна інтелігенція

далі зближалася з народом, а також виковувалися стійкі революціонери.

Поселення революціонерів у народі(1875—1877). «Земля і воля».

Досвід «ходіння в народ» показав, що «літуча», «бродяча» пропаганда

соціалізму серед селянства не досягла поставленої мети. Народники вирішили перейти

до нової тактики — не ходити з одного села в інше, а надовго осідати на одному місці,

створювати поселення революціонерів і, оскільки селянська маса залишалася глухою

до ідей соціалізму, вести пропаганду не під гаслами соціалізму, а в ім'я народних

вимог, якими вони є тепер, — в ім'я переходу всіх земель до рук селян, общинного

землеволодіння, мирського (громадського) самоврядування, тобто під лозунгом «землі

й волі».

Крім того, народники стали вважати, що лише розрізнених революційних

гуртків не досить, що потрібна нелегальна, добре законспірована організація, яка

координувала б й узгоджувала діяльність окремих гуртків. Таку організацію й було

створено в 1876 р. з центром у Петербурзі. У 1878 р. вона дістала назву «Землі й волі».

Активними її членами були С. Кравчинський, Д. Клеменц, Л. Тихомиров, М. Морозов,

М. Попов, Г. Плеханов та ін.

«Поселення революціонерів» були створені народниками в Саратовській,

Тамбовській, Воронезькій та деяких інших губерніях. Працюючи писарями, вчителями,

фельдшерами, ковалями, теслярами тощо, народники вели пропаганду серед селян,

виходячи з їхніх найнеобхідніших потреб, зокрема проповідували перехід до їх рук

усіх земель, намагалися ввійти в довір'я народу і потім підняти його на «бунт», на

повстання.

В Україні в 1875 р. з колишніх членів «Київської комуни» створився гурток

«південних бунтарів», організаторами якого стали В. Дебогорій-Мокріевич і Я.

Стефанович. До нього належали В. Засулич, С. Чубаров, М. Фроленко, Л. Дейч та ін.,

всього близько 20 чол. Як і землевольці, «південні бунтарі», продовжуючи вірити в

соціалістичний дух і революційність селянства, вирішили вести пропаганду серед

селян під гаслом зрівняльного переділу землі «по душах» і на цій основі підняти їх на

«бунт», на революцію. Розселившись по 2—3 чол. у селах і містечках на півдні

Київщини (в Корсуні, Смілі та ін.) і в північній частині Херсонщини, вони намагалися

встановити зв'язки з селянами й підготувати повстання. Але й ця спроба не дала

бажаних наслідків. Селянство не розуміло народницької пропаганди й продовжувало з

недовір'ям ставитися до революціонерів. Царські власті переслідували їх, і їм

доводилося залишати свої «поселення». У таких умовах у грудні 1876 р. гурток

«південних бунтарів» перестав існувати.

«Чигиринська змова».

Однією з народницьких спроб створити серед селян організацію для підготовки

їх до повстання, що набула реальних форм, стала так звана «Чигиринська змова». Як

відомо, в Чигиринському повіті виступи державних селян у зв'язку з проведенням

реформи почалися в 1870 p., потім продовжувалися в 1873 і 1875 pp. Бідні й середні

селяни стояли за душовий принцип і общинне землекористування, вважаючи, що в

общині будуть часті переділи земель «по душах», а це дасть можливість урівнювати

земельні наділи. Заможні ж селяни; багатії підтримували подвірно-ділянкову форму

землеволодіння. Чиновники, які проводили розмежування земель, стали на бік

заможних. Багатії підписували складені люстраційні акти про подвірно-ділянкове

наділення (їх називали через це «актовиками»), бідні селяни підписувати їх

відмовлялися («душовики»). «Душовики», вірячи, що вони знайдуть захист у царя,

послали в 1873 р. своїх ходаків на чолі з селянином Хомою Прядком у Петербург.

Ходаки були заарештовані, залишився на волі лише Прядко, який ходив по селах і

переконував селян продовжувати боротьбу за душовий переділ землі. У 1875 р. в 40

селах селяни перестали платити податки, розігнали сільські й волосні органи влади і

почали ділити землі багатіїв. У Чигиринський повіт власті ввели війська, почалися

арешти й покарання селян різками. Частина арештованих чигиринців була перевезена

до Києва і посаджена в тюрму та поліцейські дільниці. Ось цей селянський виступ і

віру селян у доброго царя, їх «наївний монархізм» і вирішили використати київські

народники Я. Стефанович, Л. Дейч та І. Бохановський.

Стефанович ще в 1875 р. познайомився з чигиринськими селянами, які

відбували покарагіня в Києві, і видав себе за ходака від якогось свого села до царя під

іменем Дмитра Найди. На прохання чигиринців він узявся «поклопотатися» перед

царем і в їх справі. Як говорив потім сам Стефанович, він задумав на значно

підготовленому вже грунті спробувати створити революційну організацію, на прапорі

якої були б написані бажання народу—«Земля і воля». Кінцевою метою таємного

селянського товариства мало стати повстання.

Використовуючи царистські ілюзії селян, народники написали від імені царя

«Височайшу таємну грамоту», статут селянського таємного товариства «Таємна

дружина» та «Обряд святої присяги». Щоб «скинути з себе дворянське іго», цар у

грамоті нібито закликав селян об'єднатися в таємні товариства, що називаються

«Таємні дружини», і підготуватися до повстання проти дворян, чиновників і всіх

вищих станів.

Відповідно до статуту структура «Таємної дружини» була такою: 25

дружинників складали староство на чолі з виборним старостою. 20 старост

об'єднувалися в отаманство і обирали отамана. Всі «Таємні дружини» мала очолювати

рада комісарів, а остання начебто підлягала безпосередньо цареві. Стефанович називав

себе одним з комісарів, посланих царем.

У лютому 1877 р. «Таємні дружини» почали створюватися в с Шабельники, а

потім і в інших селах Чигиринського повіту. На літо 1877 р. до них вступила понад 1

тис. чол. Селяни таємно збиралися на сходки, приходили до згоди не платити податки,

не підкорятися властям, озброювалися хто чим міг, готуючись до повстання, яке мало

початися 1 жовтня 1877 р. Але «Таємна дружина» була викрита, від червня по вересень

1877 р. арештовано багато її учасників. До слідства притягнуто понад 1 тис. селян. У

1879 р. відбувся суд, ватажки селян Ю. Олійник, Л. Тененик, І. Пісковий, М. Гудзь, К.

Прудкий були засуджені до каторги й поселення в Сибіру. Стефанович, Дейч і

Бохановський теж були арештовані, але їм удалося втекти з київської тюрми.

Я- Стефанович про невдачу другого етапу «ходіння в народ» писав так:

«...Другий період руху під тим же гаслом «в народ», період поселенський, значно

поступався першому і за ступенем ентузіазму, і контингентом сил, і ясністю свого

завдання... Мало, дуже мало проку виходило з цих поселень. Нечисленні спроби

«бунтарів» — викликати селянські місцеві бунти — виявились на практиці зовсім для

них не під силу».

Перехід народників до політичної боротьби, виникнення«Народної волі» і

«Чорного переділу» (1878—1879).

Поселення революціонерів у народі, зокрема «Чигиринська змова», заснована на

використанні народниками «наївного монархізму» селян та їх обмані, як і попереднє

«ходіння в народ», зазнали невдачі, не привели до селянської революції. А царський

уряд зберігав жорстокий режим гноблення народу й репресій щодо революціонерів.

У таких умовах у 1878—1879 pp. значна частина народників відмовилася від

бакуністсько-анархічних поглядів на державу та політику й стала визнавати

необхідність політичної боротьби, необхідність силами революціонерів повалити

царизм, захопити владу, створити революційний уряд, який потім здійснить і

соціальний переворот, поведе через сільську общину й артіль народ до соціалізму.

Оскільки народники вважали, що самодержавство, державна влада не мали опори в

суспільстві, на їх думку, партія революціонерів шляхом терору могла знищити царя й

інших урядових осіб і захопити владу.

До терору народники стали переходити, правда, спочатку як до методу

самооборони від репресій царських властей ще в 1878 р. Уже цього року було

здійснено ряд терористичних актів, у тому числі й в Україні. 24 січня 1878 р. Віра

Засулич стріляла в петербурзького градоначальника Трепова, який віддав наказ бити

різками заарештованого землевольца Боголюбова. 23 лютого 1878 р. В. Осинський, О.

Медведев та І. Івичевич у Києві здійснили невдалий замах на товариша прокурора

Котляревського. 25 травня 1878 р. у Києві Г. Попко кинджалом убив жандармського

офіцера барона Гейкінга. 4 серпня 1878 р. у Петербурзі на вулиці С. Кравчинський

кинджалом убив шефа жандармів Мезенцева. У лютому 1879 р. Г. Гольденберг за

участю Л. Кобилянського вбив харківського губернатора Кропоткіна. 2 квітня 1879 р.

землеволець О. Соловйов стріляв у царя, але невдало.

Про терор, як його розуміла «Народна воля», В. Фігнер писала: «Терор ніколи

сам по собі не був метою партії. Він був засобом оборони, самозахисту, вважався

могутнім знаряддям агітації і застосовувався лише остільки, оскільки малось на увазі

досягнення цілей огранізаційних. Царевбивство входило у цей відділ як

поодинокість...».

Розбіжності в поглядах серед народників збільшувалися, і після Воронезького

(червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 p.) з'їздів «Земля і воля»

розкололася на дві організації — «Народну волю» й «Чорний переділ». До «Народної

волі» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С.

Перовська, М. Кибальчич та ін. До «Чорного переділу» входили Г. Плеханов, Я.

Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська, М. Щедрін, М. Попов

та ін. Народники України відіграли велику роль в організації й діяльності як «Народної

волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та ін.), так і «Чорного переділу» (Аксельрод,

Стефанович, Дейч, Засулич та ін.). Народовольці перейшли до політичної боротьби

проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих

бакуністсько-бунтарських позиціях.

Народовольські чорнопередільські гуртки на Україні. « Південноросійський

робітничий союз».

В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорного переділу», і часто

вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в

одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток,

очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В

середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бичковим та І.

Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині,

Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спочатку

існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім

утворився народовольський (організатор П. Теллалов).

Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджували революційні

прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед

інтелігенції, студентів, робітників, солдатів.

Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві

Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп

робітників, переважно арсенальців і залізничників. У цілому пропагандистська і

агітаційна діяльність цього «Союзу» охопила близько 1 тис. чол. У програмі,

виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого

суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю,

перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім

громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи

діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, сільського населення, інтелігенції і

в армії* основою тактики Щедрін і Ковальська вважали: для селян — сільський

народний терор, спрямований проти найближчих ворогів і гнобителів народу —

справників, станових, урядників, поміщиків, багатіїв та ін.; для робітників —

фабричний терор, спрямований проти найбільш жорстоких і ненависних робітникам

хазяїв; для солдатів — терор проти найбільш ненависних солдатам командирів.

За своїм складом «Союз» був інтернаціональним. У ньому переважали українці

й росіяни, але до нього входили й поляки, євреї, французи, румуни та ін. Члени

«Союзу» збиралися на сходки здебільшого за містом, де виробляли вимоги до

підприємців, вели бесіди на політичні теми, читали прокламації і т. п. У друкарні, яку

мав «Союз», було надруковано 13 прокламацій, в яких висувалися вимоги поліпшити

становище робітників. Але 22 жовтня 1880 р. Щедрін і Ковальська були заарештовані.

«Союз» на чолі з С. Богомольцем, І. Кашинцевим та ін. працював до початку 1881 p.,

коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду, Щедрін і Ковальська

заслані на довічну каторгу.

Народництво у 80-х роках.

Революційна діяльність народників, особливо терор народовольців, була одним з

найважливіших елементів другої революційної ситуації, яка склалася в Росії в 1879—

1881 pp. і змусила царизм маневрувати, переходити від репресій до поступок.

Протягом двох з половиною років Виконавчий комітет «Народної волі» організував

вісім замахів на царя Олександра II, в тому числі два рази — під Одесою і

Олександрівськом — в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І.

Гриневицький бомбою убив царя. Але на його місце став Олександр НІ, і життя народу

не покращало.

Учасники замаху на царя були засуджені, а А. Желябов, С. Перовська, О.

Михайлов, М. Кибальчич і М. Рисаков 3 квітня 1881 р. в Петербурзі, на Семенівському

плацу, повішені. «Народна воля» була розгромлена, а революційній ситуації 1879—

1881 pp. царизмові вдалося протистояти.

Після розгрому «Народної волі» окремі народовольські гуртки і групи в ряді

міст, в тому числі й в Україні — в Києві, Харкові, Кам'янці-ПодільськОму, Гадячі,

Одесі, в 1882—1883 pp. продовжували діяти — розповсюджували прокламації, вели

агітаційну роботу серед інтелігенції, робітників, студентів. В Україні, зокрема в Одесі і

Миколаєві, діяла Військово-революційна організація, очолювана підполковником М.

Ашенбреннером. У 1882—1883 pp. в керівництві діяльністю народовольських гуртків

активну участь брала В. Фігнер, єдиний не заарештований член Виконавчого комітету

«Народної волі» (заарештована в Харкові у 1883 р.). У 1885 р. уцілілі від арештів

народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але

поновити «Народну волю» їм не вдалося.

Отже, народники взагалі і народовольці зокрема досягти поставленої мети —

підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до

соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії

визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з

самодержавством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої

намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній

боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання

народних мас. Про роль «Народної волі» в історії один із її організаторів і активних

діячів Віра Фігнер у своїх спогадах писала: «Народна воля»... потрясла Росію,

нерухому і пасивну; створила напрям, основа якого з тих часів не вмирала. її досвід не

пропав даремно; свідомість необхідності політичної свободи і активної боротьби за неї

залишилась в умах наступних поколінь і не переставала входити в усі наступні

революційні програми...»

Народництво в 90-х роках.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років народницький рух переживав складний

і тяжкий стан. Революційні народницькі організації були розгромлені, більшість

активних їх діячів була ув'язнена або відправлена на каторгу чи заслання.

Деякі з них емігрували, інші відійшли від революційної діяльності або перейшли

на марксистські позиції. У цих умовах панівною в народництві стала ліберальна течія.

Ідеологами ліберального народництва були В. Воронцов, С. Кривенко, С.

Южаков, М. Михайловський та ін. їх праці публікувалися в журналі «Русское

богатство», газеті «Неделя» та ін. В Україні з ліберально-народницькими поглядами

виступали кооператор М. Левитський, який, вважаючи, що врятувати селян від

розорення може тільки об'єднання їх в землеробські артілі, робив спроби

організовувати такі артілі в Єлисаветградському та Олександрійському повітах

Херсонщини, письменник Б. Грінченко, Т. Осадчий та ін.

Ліберальні народники продовжували твердити, що капіталізм не має ґрунту в

Росії і насаджується штучно, що в зв'язку з цим робітничий клас не може бути

провідною, прогресивною силою в суспільстві, що «самобутнє» російське селянство,

народ можуть уникнути страхів капіталізму лише через збереження сільської общини і

розвиток «народного виробництва» (артілей, кустарних промислів і т. д.).

Якщо революційні народники боролися проти самодержавства, то ліберальні

народники відмовилися від революційної боротьби з царизмом і ставили метою при

збереженні поміщицько-буржуазного режиму домагатися поліпшення становища

селянства шляхом часткових реформ і змін: збільшення селянських наділів,

влаштування довгострокової оренди, полегшення переселення селян, надання селянам

дешевого кредиту, реорганізації селянського банку та ін.

Земський ліберально-опозиційнин рух.

Опорними пунктами, в яких у другій половині XIX ст. групувалися ліберали,

стали земства, створені після земської реформи 1864 р. Хоч у повітових і губернських

земських зборах та управах переважали поміщики, капіталісти, купці, але земства як

виборні від населення органи місцевого самоврядування не вкладались в

бюрократично-поліцейську систему Росії. Самодержавний уряд забороняв зноситися

земствам різних повітів і губерній, обмежував їх функції суто місцевими справами,

зокрема господарськими, пильно контролював їх діяльність.

У багатьох земствах, поряд з реакційно-поміщицькими елементами, які

відстоювали непорушність абсолютистського, самодержавно-бюрократичного режиму,

утворилися і ліберальні угруповання, що стояли в легальній опозиції до

самодержавства. Ліберали-земці у своїх адресах, петиціях, клопотаннях, проханнях, з

якими вони зверталися до царя й урядових установ, у виступах на різних засіданнях, у

статтях, публікованих у пресі, говорили про бажаність ліквідації кріпосницьких

залишків — зменшення надто високих викупних платежів, збільшення селянських

наділів, надання селянами кредиту для купівлі землі тощо. Вони мріяли про

перетворення Росії на конституційну монархію, про введення буржуазних свобод —

свободи слова, друку, недоторканності особи, скасування адміністративного заслання,

введення самоврядування, скликання Установчих зборів. При цьому ліберали

сподівалися, що царський уряд прислухається до їх голосу і зміни в державному ладі

проведе сам шляхом мирних реформ. Отже, земці-ліберали обмежувалися легальною,

мирною опозицією самодержавству.

В Україні діяльність лібералів-земців мала такий самий характер, як і в цілому в

Росії. Найбільш радикальні вимоги висувала група земців Чернігівщини, лідерами якої

були І. Петрункевич та О. Ліндфорс. Одночасно з ліберальними земцями Чернігівської,

Тверської, Самарської та інших губерній виступали й опозиційно настроєні земці

харківського, полтавського та інших земств України.

Ліберальний рух активізувався наприкінці 70-х років — під час наростання

другої революційної ситуації. Під впливом селянських і робітничих виступів,

відчайдушної боротьби народників, певної розгубленості та «кризи верхів» і в умовах

закінчення дуже тяжкої війни з Туреччиною 1877—1878 pp., внаслідок якої вийшли на

поверхню кричущі хиби й неподобства у військовому відомстві та адміністративному

управлінні, широкі верстви суспільства виявляли певне невдоволення. Крім того,

визволення від турецької неволі Болгарії і перетворення її на конституційну монархію

породили серед лібералів сподівання, що і в російському державному ладі відбудуться

зміни. У деяких адресах, петиціях, клопотаннях, з якими багато земств звернулися до

царя у відповідь на його звернення в 1878 р. до громадськості з проханням сприяти

урядові в боротьбі проти «крамоли» і «зла», тобто проти революціонерів,

висловлювалися окремі критичні зауваження щодо урядової політики і завуальовані

побажання конституційних перетворень. «Дай твоєму вірному народові те, що ти дав

болгарам»,— писали харківські земці в адресі Олександру II.

Студентські виступи.

Невимовно тяжке становище народних мас, реакційна політика царського уряду,

безмежна сваволя адміністрації, поліцейський режим у навчальних закладах,

загострення класової боротьби збуджували широкі кола студентської молоді й

зумовлювали включення її передової частини до суспільного руху. Студентські

виступи мали переважно ліберальний характер. Студенти припиняли відвідування

лекцій найбільш реакційних професорів, збиралися на сходки, зверталися з петиціями

до властей і т. д. Вони протестували проти свого безправного становища, вимагали

академічних свобод, добивалися своїх корпоративних прав, виступали проти

виключення, арештів й заслання їхніх товаришів за участь у виступах. Разом з

студентами Петербурзького, Московського, Казанського університетів та інших

навчальних закладів Росії активну участь у студентському русі брали студенти

Київського, Харківського, Новоросійського університетів, Харківського ветеринарного

інституту та інших вузів України.

Найбільш радикально настроєна частина студентів, зокрема різночинці,

включалася в революційний, народницький рух і відігравала в ньому велику роль (А.

Желябов, М. Кибальчич, В. Фігнер, В. Дебогорій-Мокріевич, Я. Стефанович, Д.

Лизогуб, О. Бах, П. Аксельрод та ін.).

Революційне народництво в історіографії .

Народництво зайняло визначне місце в історії суспільно-політичного руху Росії

взагалі і зокрема України. Тому зрозуміло, що воно завжди викликало жвавий інтерес.

Насамперед наприкінці XIX — на початку XX ст. написали й опублікували за

кордоном і частково в Російській імперії в періодичних виданнях статті,

кореспонденції, брошури, спогади з історії народницького руху його учасники. У них

підкреслювалась відданість інтересам народу і героїчність діячів руху в боротьбі проти

царизму.

Тоді ж з'явилися праці, які належали до охоронної, урядово-поліцейської

історіографії (А. Мальшинського, С. Татищева, М. Голіцина, М. Шебеко та ін.) і в яких

діяльність революційного підпілля оцінювалась як злочинна.

Ліберальну концепцію народницького руху висунули й обґрунтували історики

С. Сватіков, О. Корнілов, Л. Барріве, В. Богучарський, Б. Глинський та ін. Вони

вважали, що на початку своєї діяльності народники були чесними і благородними

людьми, мрійниками і лише через жорстокість царських властей змушені були перейти

до насильницьких, терористичних методів боротьби.

Маркс і Енгельс високо оцінювали революційну боротьбу народників проти

царизму і водночас критикували їхні теоретичні погляди. З марксистських позицій

розглядав у своїх працях теоретичні положення й практичну діяльність революційних

народників Г. Плеханов. У багатьох своїх працях характеристику теорій, етапів

діяльності й місця в суспільно-політичному русі народництва дав Ленін. Його оцінки

значною мірою були сприйняті радянськими істориками.

У 20-х — на початку 30-х років у СРСР, в тому числі і в Україні, вивчення

історії народницького руху набуло значного розвитку. Було підготовлено й

опубліковано багато монографій, збірників, статей, брошур. Вийшли з друку спогади

революційних народників, які діяли в Україні,— В. Дебогорія-Мокріевича, М. Попова,

О. Аптек-мана, М. Фроленка, С Ковалика, В. Фігнер, Є. Ковальської та ін. У працях С

Лівшиця, С. Козуба, Г. Новополіна, М. Дрея та інших розглядалися діяльність

народовольських і чорнопередільських гуртків в Україні.

Але з середини 30-х років і особливо після виходу «Короткого курсу історії

ВКП(б)» (1938 р.), в якому була дана різко негативна, однобічна характеристика

народництва у плані його протиставлення марксизму, дослідження проблем

народництва фактично припинилось.

Лише з другої половини 50-х років, після викриття на XX з'їзді КПРС (1956 р.)

культу особи Сталіна відновилося наукове вивчення історії народницького руху. За

минулі після цього десятиріччя опубліковано ряд узагальнюючих і з окремих проблем

історії народництва праць російських істориків Б. Кузьміна, Ш. Левіна, Б. Ітенберга, П.

Ткачен-ка, М. Седова, М. Троїцького, С. Волка, В. Твардовської, Ю. Польового, В.

Широкової та ін.

Інтенсифікувалось дослідження народницького руху і в Україні. Плідно в

останні десятиріччя працювали українські вчені М. Рудькр, А. Катренко, А.

Волощенко, В. Жученко, В. Дмитриченко, Л. Корнійчук, С. Сосновчнк, М. Лобода, С.

Світленко. Серед узагальнюючих праць слід, передусім, назвати монографії М. Рудька

«Революційні народники на Україні (70-і роки XIX ст.)» (К-, 1973), де дається

загальний огляд розвитку революційного народницького руху в 70-х роках, і А.

Катренка «В боротьбі за пробудження народної революції (Із історії революційно-

демократичного руху на Україні у 80-х — на початку 90-х років XIX ст.), де

характеризується революційне народництво в Україні у 80-х роках.

Історія України (частина друга) - Рибалко:9. Становище робітників та їхні

виступи проти капіталістичної експлуатації.Становище робітників.

3 розвитком капіталізму погіршувалося становище робітників, посилювалася їх

експлуатація. У Росії, в тому числі й в Україні, становище робітників було особливо

тяжким, бо тут до капіталістичної експлуатації додавався гніт залишків кріпосництва.

Царський уряд повністю підтримував капіталістів, ніякі закони майже до кінця XIX ст.

не регламентували їх відносин з робітниками, які перебували у повній залежності від

них, терпіли знущання й свавілля.

Намагаючись одержати якнайбільші прибутки, капіталісти при організації

виробництва на підприємствах і будівництві не турбувалися про створення належних

умов праці й життя робітників. У багатьох випадках найбільш важкі види робіт

провадилися вручну, робітники були приречені на тяжку фізичну працю, працювали в

непристосованих приміщеннях або просто неба, стояли у воді, витримували високу

температуру, через відсутність вентиляції дихали вугільним або тютюновим пилом,

повзали навпочіпки. Не було й охорони праці та техніки безпеки, через що часто

траплялися нещасні випадки, які призводили до каліцтва й загибелі робітників.

Медичного обслуговування робітників теж не було налагоджено. При підприємствах,

як правило, не було ні лікарень, ні амбулаторій, ні лікарів, ні фельдшерів.

Робочий день тривав здебільшого 12—13 год, а на багатьох підприємствах,

особливо невеликих.— цегельних, пиво- і медоварних, миловарних, винокурних,

суконних, на будівництві залізниць — і 15—18 год.

При довгому робочому дні заробітна плата залишалася вкрай низькою.

Заробітна плата коливалася в середньому від 12 до 20 крб., але в ряді випадків,

особливо на цукрових, винокурних, цегельних, пивоварних заводах, вона була ще

нижчою — від 5 до 8—10 крб. на місяць. А жінки і підлітки одержували половину, а то

й менше половини того, що одержували чоловіки. До того ж підприємці часто

затримували зарплату і змушували робітників брати у фабричних крамницях продукти

гіршої якості і за більш високими, ніж ринкові, цінами. Частими були штрафи, які

відбирали в робітників до половини, а то й більше заробітку.

Вкрай незадовільними були житлові умови робітників. Вони жили в казармах,

балаганах, бараках, а часто, особливо на шахтах і рудниках Донбасу та Криворіжжя, у

землянках («собачівках»). У всіх них — сперте повітря, бруд, вологість, неймовірна

тіснота, паразити, відсутність світла. «Приміщення, в яких жили тоді шахтарі,— писав

у своїх спогадах інженер А. Ауербах,— були дуже жахливими; у хорошого поміщика

худоба розміщалась краще, чим нещасні шахтарі, які жили в землянках. Землянки ці

були викопаними в землі ямами, вкриті земляним дахом». Надзвичайно погано

харчували робітників на підприємствах. В їжу використовувалися продукти низької

якості, часто вже зіпсовані.

Як і в усій країні, робітники України, поряд з нестерпним економічним

гнобленням, зазнавали й небаченого політичного безправ'я, гніту царського

самодержавства й чиновників.

В Україні економічне гноблення й політичне безправ'я робітників

доповнювалися ще національним гнітом, жорстокими утисками з боку царського уряду

української мови й культури, від чого страждав весь український народ, у тому числі й

українські робітники.

Виступи робітників у 60—70-х роках.

Тяжкі економічні й політичні умови життя штовхали робітників до боротьби

проти фабрикантів і заводчиків. Але в перший час, особливо в 60—70-і роки, коли

тільки йшло формування пролетаріату, коли в нього ще не склалася класова свідомість,

робітники часто вважали, що умови їх життя залежать від доброї чи злої волі їх хазяїна

і, борючись проти свого хазяїна, не пов'язували свого виступу з боротьбою проти

капіталістичного ладу в цілому. Виступи робітників набували форми заворушень,

хвилювань, коли робітники поодинці або групами втікали чи самовільно переходили на

інше виробництво, а то, доведені до відчаю жахливими умовами праці й життя, били

власників і адміністрацію підприємств, ламали машини, громили заводські контори,

крамниці, шинки і т, п. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Але в перший

час і страйки й заворушення мали переважно стихійний, неорганізований, оборонний

характер. Робітники виступали проти зменшення заробітної плати та за її своєчасну

виплату, проти подовження робочого дня, накладання штрафів, за поліпшення

харчування й житлово-побутових умов, проти свавілля адміністрації і т. д. Отже,

робітники боролися за більш вигідні умови продажу своєї робочої сили капіталістам, а

не проти класу капіталістів, не проти всього експлуататорського ладу.

З самого початку робітники України розгортали боротьбу проти капіталістів

спільно з робітниками всієї країни. У 60-х pp. в Україні сталося 8 страйків і заворушень

із 60 страйків та заворушень по Росії в цілому. 70-ті роки почалися великими

страйками на Невській бавовнопрядильній фабриці в Петербурзі в 1870 р. і на

Кренгольмській мануфактурі в Нарві в 1872 р. Ці страйки справили значний вплив на

боротьбу робітників в інших місцевостях, в тому числі й в Україні.

У 70-х роках в цілому по Росії відбулося 326 страйків і заворушень, з яких на

Україні — 64. У 1870 р. через затримку видачі підрядчиками заробітної плати

застрайкували будівельники харківського вокзалу. У 1871 р. страйкували портові

робітники Миколаєва. З 1874 р. активну боротьбу почали вести металурги й шахтарі

Юзівки, що стала центром страйкового руху в Донбасі. Так, у квітні 1875 р.

застрайкували дві тисячі робітників Юзівки, висунувши вимогу: «Получку —

щомісяця». Страйкарі розгромили фабричні крамниці й шинки, вступили в сутичку з

поліцією. Було викликано війська й заарештовано 30 найактивніших учасників

страйку.

Кілька страйків (на заводах — механічному Белліно — Фендеріха і

чавуноливарному Гульє — Бланшарда, в друкарні Бирюкова) відбулося у 1875 р. в

Одесі.

Взагалі в 60—70-і роки найбільш активну участь у страйках і заворушеннях

брали робітники, що працювали на будівництві залізниць і водяному транспорті, у

харчовій, зокрема цукровій, промисловості, на металообробних і машинобудівних

заводах. Усього в 72 відомих за 60—70-і роки виступах в Україні взяли участь понад

40 тис. робітників. Хоча ці виступи були, як правило, неорганізованими й стихійними,

вони відіграли значну роль у політичному вихованні робітників.

Як і в цілому в країні, робітничий рух в Україні в 60—70-х роках мав ще

стихійний характер і не був поєднаний з теорією наукового соціалізму, залишався в

річищі «загальнодемократичного» руху і не виділився в окрему пролетарську течію.

«Південноросійський союз робітників».

Практика стихійної страйкової боротьби, яка не могла забезпечити докорінного

поліпшення життя робітників, і досвід західноєвропейського робітничого руху дедалі

більше переконували робітників Росії, в тому числі й України, в необхідності

створення самостійних пролетарських організацій. На цьому ґрунті й з'являються

перші робітничі організації — «Південноросійський союз робітників», заснований у

1875 р. в Одесі, і «Північний союз російських робітників», який був створений у 1878

р. в Петербурзі.

Одеса в середині 70-х років була великим торговельно-промисловим містом, в

якому жило понад 200 тис. чол. і налічувалося 167 фабрик і заводів, де працювали

понад 3,5 тис. робітників. Серед робітників одеських підприємств ще в 1872 р. почали

створюватися гуртки, яких на середину 70-х років налічувалося близько 10. Під

керівництвом народників або найбільш свідомих робітників вони організовували

взаємодопомогу і підвищення освітнього рівня робітників. Найактивнішим був гурток,

що працював з р. на механічному заводі Белліно — Фендеріха під керівництвом

передового робітника Д. Ізотова. У травні в 1872 р. в цьому гуртку почав читати лекції

з політекономії й історії революціонер-інтелігент Є. Заславський (1844— 1878), у

світогляді якого поєднувалися ідеї дрібнобуржуазного соціалізму з зародками

пролетарського соціалізму. Діяльність гуртка стала набувати революційного характеру.

Активну революційну пропаганду серед одеських робітників вів також В.

Обнорський, що приїхав до Одеси з Петербурга в 1873 р. Рятуючись від поліцейських

переслідувань, Обнорський у 1874 р. виїхав за кордон.

На початку травня 1875 р. на сходці на пропозицію Заславського на основі

ощадно-позичкової каси, що існувала при чавуноливарному заводі Гулье — Бланшарда

і включала кілька груп, було вирішено «заснувати товариство, яке б діяло проти уряду,

а ощадно-позичкову касу перетворити в касу цього товариства». Так виник

«Південноросійський союз робітників». «Статут братської каси» став статутом

«Союзу». Із тексту видно, що його автори були знайомі з «Тимчасовим статутом

Міжнародного товариства робітників» (І Інтернаціоналу), написаним К- Марксом, і

статутом «Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції І

Інтернаціоналу».

Статут починався із загальних положень, у яких вказувалося, що порядок, який

встановився нині, не відповідає справжнім вимогам справедливості щодо робітників;

що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного

перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги і поставить працю основою

особистого і суспільного добробуту;

що цей переворот може відбутися тільки при цілковитому усвідомленні всіма

робітниками свого безвихідного становища і при повному їх об'єднанні.

Виходячи з цих положень, статут ставив таку мету перед «Союзом»:

1) пропаганда ідеї визволення робітників з-під гніту капіталу і привілейованих

класів;

2) об'єднання робітників Південноросійського краю;

3) майбутня боротьба з економічним і політичним ладом, що встановився.

Отже, як видно із статуту, уже перша робітнича організація визнала, хоча і в не

дуже чіткому формулюванні, несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби

проти нього, боротьби за політичні свободи і потребу об'єднання робітників. Разом з

тим статут не містив належної характеристики тодішнього суспільно-політичного ладу,

ролі робітничого класу як керівника всього народу в революційному русі, боротьбу з

існуючим ладом відкладав на майбутнє.

Статут визначав структуру «Союзу». У ньому говорилося, що «Союз»

«поділяється на товариства, яких тепер два: Одеське і Ростовське». Товариства

складалися з гуртків, керованих депутатами (представниками), які обиралися на один

місяць. Обов'язки депутата — наглядати за внесками в касу (кожний член «Союзу» мав

щотижня вносити 25 коп.), піклуватися, щоб у гуртку виконувалися всі правила,

щонеділі бути присутнім на зборах депутатів, які були керівним органом «Союзу».

Членом «Союзу» могла бути кожна трудяща люди»», яка мала близькі стосунки

з робітниками, готова боротися проти привілейованих класів за визволення трудящих.

Обов'язки кожного члена до «Союзу» і «Союзу» до нього обумовлювалися так: один за

всіх і всі за одного. Статут вимагав від членів «Союзу» активності й твердої

дисципліни, зокрема в ньому визначалося, що член, який протягом п'яти тижнів не

сплачував без поважних причин внесків, виключається із «Союзу».

Керував «Союзом» Є. Заславський, навколо якого групувалися 50—60

найсвідоміших робітників: ливарник Я. Рибицький, брати слюсар М. Наддачин і тесляр

С. Наддачин, коваль П. Силенко, складач С. Наумов, слюсар С. Лущенко, робітники

залізничних майстерень Ф. Кравченко і М. Короленко, конторщик М. Сквері та ін.

Всього «Союз» об'єднував 200—250 робітників і в Одесі поділявся на 6 груп: одна —

на заводі Белліно — Фендеріха, друга — на заводі Гульє—Бланшарда, третя — в

залізничних майстернях і т. д.

Діяльність «Союзу» полягала насамперед у щотижневих — в суботу або неділю

— зборах депутатів від гуртків, що були керівним органом організації. Збиралися вони

на квартирах членів «Союзу» або в парках чи трактирах. На цих зборах

обговорювалися й вирішувалися різні витання: про прийняття нових членів, про

завдання «Союзу», про роботу окремих гуртків, розподілялася між групами нелегальна

література і т. п. Так само в трактирах, парках або за містом збиралися й загальні

сходки членів «Союзу», на яких читалися революційні відозви, книги, велася

революційна пропаганда, обговорювалися політичні питання, конкретні завдання

членів «Союзу» тощо. Члени «Союзу» вели революційну пропаганду серед робітників,

зокрема безпосередньо на підприємствах. Вони читали нелегальну літературу, в якій

розповідалося про тяжке життя трудящих, революційний рух робітників у Західній

Європі, про І Інтернаціонал, Паризьку комуну тощо. Зокрема, передові робітники

читали й перший том «Капіталу» Маркса в російському перекладі.

Уперше в історії робітничого руху в країні в 1875 р. члени робітничої організації

— «Союзу» — керували страйками робітників в Одесі на заводах Белліно —

Фендеріха, Гульє — Бланшарда і в друкарні Бирюкова.

«Союз» посилав своїх членів і відправляв видані ним революційні прокламації і

в інші міста — до Ростова, Харкова, Керчі, Миколаєва, Таганрога, Херсона.

«Союз» був інтернаціональним як за своїм складом, так і за характером своєї

діяльності. На зборах «Союзу» в 1875 р. було прийнято рішення посилати

добровольців на допомогу слов'янським народам у їх боротьбі проти турецької неволі і

збирати кошти на користь болгарських революціонерів.

Проте у грудні 1875 р. «Союз» був розгромлений. Заарештовано 40 чол., а до

суду Особливого присутствія правительствуючого сенату, що відбувся в травні 1877 р.

в Петербурзі, віддано 15 чол. Це перший судовий процес над членами робітничої

організації. Є. Заславський, Я. Рибицький та Ф. Кравченко були позбавлені всіх

громадянських прав і засуджені до каторжних робіт: Заславський — на 10 років,

Рибицький і Кравченко— на 5 років. Інші були засуджені до поселення в Сибіру,

виправно-арештантських робіт або до тюремного ув'язнення. Хворий на сухоти

Заславський 13 червня 1878 р. помер у тюремній лікарні в Петербурзі.

Розгром «Південноросійського союзу робітників» не міг загасити прагнення

робітників до організації. У 1878— 1880 pp. у Петербурзі діяв «Північний союз

російських робітників», організаторами якого були передові робітники В. Обнорський і

С Халтурін.

Ці перші робітничі організації відіграли велику роль в історії революційної

боротьби пролетаріату. Робітники вперше створили свої окремі пролетарські

організації. Вони стали усвідомлювати роль робітничого класу як провідного класу і,

на відміну від революційних інтелігентів-народників, почали ставити завданням

боротьбу за політичні свободи.

Робітничий рух у 80-х першій половині90-х років.

Криза, яка почалася в промисловості в 1882 p., різко погіршила становище

робітників, утруднила їх боротьбу, але зовсім спинити її не могла. Проти зниження

зарплати, свавілля адміністрації, наступу капіталістів на життєвий рівень працюючих

активно протестували в першій половині 80-х років залізничники, передусім робітники

залізничних майстерень, робітники цукрових заводів, шахт і рудників.

У 1880 р. страйкували робітники залізничних майстерень у Києві. До страйку

призвели зменшення заробітку, дорожнеча і знущання начальника майстерень.

Наступного року застрайкували робітники залізничних майстерень у Кременчуку, при

цьому зав'язали начальника майстерень у мішок і вивезли його на тачці за межі

підприємства. У 1884 р. страйкували робітники Полтавських залізничних майстерень,

вимагаючи видати затриману зарплату. Того ж року робітники Марийського рудника

Губоніна у Слов'яносербському повіті (Катеринославщина), протестуючи проти

систематичної несвоєчасної видачі зарплати, внаслідок чого вони змушені були брати в

рудничних лавках недоброякісні продукти, залишили роботу й розгромили дві

продуктові крамниці. Поліція заарештувала 30 учасників заворушення.

Великий вплив на розвиток робітничого руху в усій країні, в тому числі й на

Україні, справив страйк робітників Нікольської текстильної мануфактури Т. Морозова

(в с Нікольському біля м. Орєхово-Зуєва Владимирської губернії), який спалахнув у

січні 1885 р. під керівництвом передових робітників П. Мойсеєнка і В. Волкова.

Переляканий страйковою боротьбою робітників, і насамперед Морозовським страйком,

царський уряд 3 червня 1886 р. видав фабричний закон, який певною мірою регулював

відносини між робітниками й підприємцями.

Під впливом боротьби російських робітників у другій половині 80-х — першій

половині 90-х років посилювався страйковий рух в Україні, в якому дедалі активнішу

участь брали шахтарі, залізничники, робітники машинобудівних, металообробних,

цукрових заводів та інших підприємств.

У червні 1885 р. у зв'язку з погіршенням умов праці й зниженням заробітної

плати застрайкували робітники залізничних майстерень станції Олександрівськ

Лозово-Севастопольської залізниці, причому вперше в історії робітничого руху в

Україні страйкарі вийшли на станцію з червоним прапором.

Впертим був страйк робітників кількох шахт, які належали французькому

гірничому і промисловому товариству в Бахмутському повіті (в районі Юзівки).

Страйк почався 5 травня 1887 р. 1500 робітників зібралися біля контори рудника й

зажадали підвищення зарплати та звільнення найбільш ненависних іноземців-

штейгерів, прикажчиків, табельників і т. п. Коли адміністрація відмовилася виконати

пред'явлені вимоги, робітники ввечері запалили лампи, взяли кайла й рушили на

Юзівку, громлячи по дорозі шинки. Виступ робітників придушили два батальйони

солдатів.

В цілому за 1880—1894 pp. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень

(усього 110 виступів) із 678 страйків і заворушень по Росії. Це було майже в два рази

більше, ніж за 60—70-і роки разом.

У ході страйкової боротьби у робітників поступово зростало розуміння

протилежності їх інтересів інтересам класу капіталістів, розуміння того, що робітники

складають один клас, окремий від інших класів, і що їх інтереси однакові, спільні як у

межах своєї країни, так і всього світу. Отже, у робітників вироблялися елементи

політичної свідомості, з'являлося відчуття пролетарської солідарності й

інтернаціональної єдності, що яскраво виявилося у листі одеських робітників до

робітників французьких, прийнятого ними 18 березня 1878 р. на сходці, присвяченій

пам'яті Паризької комуни, і у вітальному адресі харківських пролетарів делегатам І

Конгресу II Інтернаціоналу, який працював у 1889 р. в Парижі.

Поширення марксизму.

Передова суспільна думка Росії, в тому числі й України, шукаючи правильну

революційну теорію, ще з 40-х років XIX ст. почала ознайомитися з працями Маркса і

Енгельса. Особливо велике значення для поширення ідей марксизму мало видання в

1872 р. в Петербурзі першого тому «Капіталу» в російському перекладі, здійсненому Г.

Лопатіним і М. Данієльсоном.

Одним з перших економічне вчення Маркса ще в 1870 р. у студентських

гуртках, а потім і на лекціях став викладати доцент політичної економії і статистики

Київського університету М. Зібер (1844—1888). У своїй магістерській дисертації

«Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо з деякими з пізніших доповнень і роз'яснень»,

яка була опублікована в Києві в 1871 р. і про яку схвально відгукнувся Маркс,

назвавши її «цінною», в серії статей «Економічна теорія Маркса», в книзі «Давид

Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» Зібер популяризував

основні положення першого тому «Капіталу» Маркса.

Студентська молодь знайомилася з економічними ідеями Маркса з лекцій деяких

професорів, які викладали їх, причому часто ці професори намагалися їх спростувати.

Так, у Харківському університеті професори політичної економії Г. Цехановецький і К.

Гаттенберг у своїх лекціях розповідали студентам про теорію вартості та інші

положення економічного вчення Маркса. А магістр цього ж університету І. Кауфман

написав і опублікував у 1872 р. у журналі «Вестник Европы» рецензію на перший том

«Капіталу», виданий у тому ж році в Петербурзі.

Вивчав праці Маркса і Енгельса, зокрема «Капітал», і поширював марксистські

ідеї в Україні видатний прогресивний учений і громадський діяч С. Подолинський. За

походженням з поміщицької родини, ще студентом Київського університету

включився до суспільного руху, в студентському гуртку слухав лекції М. Зібера про

економічне вчення Маркса, брав участь у діяльності народників, а з 1871 p., після

виїзду за кордон,— в діяльності революційної еміграції. Співробітничав у

народницькому журналі «Вперед!», який редагував П. Лавров. У 1872 р. через Лаврова

в Лондоні познайомився з Марксом і Енгельсом, у вересні того ж року в Гаазі був на

засіданнях V конгресу І Інтернаціоналу, де виступали Маркс і Енгельс. У 1874— 1876

pp. Подолинський, перебуваючи на Україні, діяв разом з народниками і брав участь у

роботі Київської громади. Разом з М. Драгомановим і М. Павликом у 1880 р. в Женеві

підготував і видав два номери непідцензурного журналу «Громада». За своїм

світоглядом Подолинський в цілому залишався соціалістом-утопістом, близьким до

народників. Але на його погляди серйозний вплив справив марксизм, особливо

економічне вчення Маркса, а також особисте знайомство з Марксом і Енгельсом.

Одним з перших, грунтуючись на працях Маркса й Енгельса, Подолинський став

вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування й життя робітничого класу. Він

написав і видав (у Відні) брошури «Про хліборобство» (1874), «Парова машина»

(1875), «Про багатство і бідність» (1876) та ін. Але найважливішою була книга

«Ремесла і фабрики на Україні», видана в 1880 р. у Женеві. У ній Подолинський

популяризував економічні ідеї Маркса і на їх основі зробив одну з найбільш ранніх

спроб розглянути процес розвитку капіталістичної промисловості в Україні і перші

кроки становлення класу вільнонайманих робітників, з'ясувати їх становище, причини

й характер капіталістичної експлуатації.

Щукаючи шляхів до поліпшення життя народу й перебудови суспільства,

революційні народники вивчали праці Маркса й Енгельса «Маніфест Комуністичної

партії», «Капітал», «Громадянська війна у Франції» та ін., пропагували їх окремі ідеї в

гуртках студентів, інтелігенції і робітників. У 1883 р. народовольці навіть перевидали у

Харкові «Маніфест Комуністичної партії». Розповсюджували марксистську літературу

в Україні народники О. Бутов у працях «Катехізис економічного соціалізму» (1878),

«Про гроіііі й скарби» (1883) та деяких інших І. Франко викладав марксистські

положення з ряду питань. У 1879 р. Франко перший переклав українською мовою 24-й

розділ першого тому «Капіталу» «Так зване первісне нагромадження» під назвою

«Початок і історичний розвиток капіталістичної продукції в Англії» (опубліковано в

журналі «Культура» (Львів), 1926, № 9), а також частину праці Енгельса «Анти-

Дюрінг» про соціалізм під назвою «Початок і теорія соціалізму». Франко також

написав популярну працю про марксизм — «До історії соціалістичного руху» —

коментарі до «Маніфесту Комуністичної партії».

Величезне значення в поширенні марксистських ідей і утвердженні марксизму

як самостійного напряму в суспільній думці Росії, в тому числі й України, належить

першій російській марксистській організації «Визволення праці», заснованій у 1883 р. в

Женеві Г. Плехановим. До неї входили: В. Засулич, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Ігнатов.

Протягом 1883—1894 pp. члени групи «Визволення праці» переклали

російською мовою й видали понад 20 творів Маркса й Енгельса: «Маніфест

Комуністичної партії», «Розвиток соціалізму від утопії до науки», «Наймана праця і

капітал», «Злиденність філософії», «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької

філософії» та ін.

Крім того, Плеханов у своїх працях «Соціалізм і політична боротьба», «Наші

незгоди», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію», «До питання

про роль особи в історії» та ін. блискуче пропагував марксистські ідеї, застосовував їх

до аналізу російської дійсності і викривав неспроможність народницьких теорій.

Видавані групою «Визволення праці» твори Маркса й Енгельса, а також

Плеханова нелегально перевозилися в Росію і розповсюджувалися в багатьох містах, у

тому числі й на Україні. Часто вони переписувалися від руки, передруковувалися на

гектографі і перевидавалися.

Група мала зв'язок з революційними гуртками різних міст Росії, в тому числі

Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, листувалася з ними, діставала від них грошову

допомогу. Члени групи листувалися також з прогресивними і революційними діячами

західноукраїнських земель, зокрема з І. Франком та М. Павликом, надсилали їм твори

Маркса і Енгельса.

Група «Визволення праці» провела велику роботу по поширенню марксизму в

Росії і вихованню в дусі ідей соціалізму російських революціонерів. Однак вона діяла у

відриві від робітничого руху.

Перші марксистські гуртки і групи.

3 розповсюдженням творів Маркса та Енгельса й поширенням ідей марксизму,

під впливом діяльності групи «Визволення праці» й наростання робітничого руху в

середині і в другій половині 80-х років у Росії стали виникати перші марксистські

гуртки і групи. У Петербурзі в 1883 р. почала діяти марксистська група під

керівництвом Д. Благоева, у 1885 р.— гурток П. Точиського, у 1889 p.— група М.

Бруснєва, в Казані в 1888 р. були організовані марксистські гуртки М. Федосєєвим і т.

д.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років виникли марксистські гуртки на

Україні — в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Вони складалися переважно з

інтелігентів, студентів вищих та учнів середніх навчальних закладів, робітників. Члени

їх вивчали твори Маркса, Енгельса, Плеханова, історію робітничого руху в Росії й у

Західній Європі, писали й обговорювали реферати на політичні теми,

розповсюджували нелегальну літературу, намагалися вести пропаганду марксизму на

заводах і фабриках тощо.

Марксистські гуртки в Україні мали тісні зв'язки з марксистськими гуртками

Петербурга, Москви, Іваново-Вознесенська, Ростова та інших міст Росії. Хоча поліція й

жандарми арештовували учасників гуртків, але вони виникали знову й діяльність їх

продовжувалася.

У Києві одним з перших у 1889 р. виник соціал-демократичний гурток, до якого

входили близько ЗО робітників залізничних майстерень і друкарень.

Але через кілька місяців гурток зазнав провалу. Однак уже в 1890—1891 pp. у

Києві працювало кілька марксистських гуртків. Д. Неточаєв, учень 1-ї київської

гімназії, виходець з робітничої сім'ї, створив марксистський гурток (близько 15 чол.), в

якому вів пропагандистську роботу серед робітників залізничного депо. У гуртку

марксистів, що складався з учнів 1-ї київської гімназії, активну участь брав А.

Луначарський, що вчився тоді у цій гімназії.

Важливу роль у поширенні пропаганди марксизму в Києві відіграв гурток, який

утворився у 1891 р. спочатку переважно з студентів університету, а незабаром до його

діяльності були залучені й робітники. Цей гурток дістав назву «Російської групи

соціал-демократів». Керували ним Я. Ляховський і Б. Ейдельман. Члени гуртка, ведучи

пропаганду марксистських ідей серед студентів, робили спроби встановити зв'язок з

робітничим середовищем, намагалися створювати серед робітників гуртки на заводах і

фабриках.

Для розгортання дальшої діяльності київських соціал-демократів велике

значення мав приїзд до Києва наприкінці 1891 р. Ю. Мельникова (1868—1900), який

був переконаним марксистом, до того вже працював у революційних гуртках Харкова,

Ростова, Таганрога і мав значний досвід роботи серед робітників. Разом з членами

«Російської трупи соціал-демократів» він на Лук'янівці, по вулиці Дорогожицькій

(тепер вулиця Мельникова), 15, заснував школу-майстерню, яка стала центром соціал-

демократичної роботи в місті і була названа «Лук'янів-ським клубом». У ній робітники,

ремісники, інтелігенти навчалися слюсарної або токарної справи і готувалися до

пропагандистської роботи. Після закінчення цієї школи її учні йшли на підприємства,

де вели революційну роботу, організовували робітничі гуртки, пропагували в них

марксистські ідеї.

У соціал-демократичних гуртках Києва активно працювали учень Київського

реального училища П. Запорожець та висланий з Тифліса (тепер Тбілісі) семінарист В.

Кецховелі (1894—1896) та ін.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років працювали марксистські гуртки і в

Катеринославі. Розширенню їх діяльності сприяло прибуття до міста висланих з

великих міст соціал-демократів, зокрема приїзд в 1889 р. з Петербурга досвідченого

марксиста П. Точиського, а в 1894 р.— московських соціал-демократів О. Винокурова і

Г. Мандельштама. Соціал-демократичні гуртки діяли серед ремісничих робітників (з

1893 р.), на Брянському заводі (з 1894 p.). Катеринославські соціал-демократи мали

зв'язки з марксистами Москви, Києва, Харкова, Ростова та інших міст.

На початку 90-х років діяли марксистські гуртки в Харкові й Одесі. На 1894 р. в

Одесі працювало близько 10 гуртків, у яких об'єдналися понад 200 робітників. У

Херсоні марксистські гуртки організовував О. Цюрупа — тоді учень

сільськогосподарського училища, в Полтаві — О. Шліхтер, висланий з Києва за соціал-

демократичну пропаганду.

Хоч кількість соціал-демократичних гуртків і груп на середину 90-х років

збільшилася, але вони ще діяли розрізнено, вели пропаганду серед вузького кола

робітників і не були зв'язані з робітничим рухом.

«Союз боротьби за визволення робітничого класу».

Стихійна боротьба пролетаріату все з більшою настійністю вирувала

необхідність створення політичної партії робітничого класу. Початком такої партії став

створений у 1895 р. внаслідок об'єднання розрізнених марксистських гуртків (близько

20) Петербурзький «Союз боротьби за визволення робітничого класу», одним з

організаторів і керівників якого був Ленін. «Союз боротьби» став переходити від

пропаганди марксизму серед вузького кола робітників у пропагандистських гуртках до

політичної агітації в широких робітничих масах. Він брав безпосередню участь у

робітничому русі, керував страйковою боротьбою, тобто першим у Росії почав

практичне з'єднання теорії соціалізму з робітничим рухом. Петербурзький «Союз

боротьби» був зародком революційної партії, яка спиралася на робітничий рух і

керувала класовою боротьбою пролетаріату.

Петербурзький «Союз боротьби» встановив зв'язки з соціал-демократами

багатьох міст, в тому числі й України, і своєю діяльністю справляв великий вплив на їх

організацію і розгортання роботи. Кількість соціал-демократичних гуртків і груп

зростала, і в 1895—1898 pp. вони діяли більш як у 50 містах,— у Москві, Іваново-

Вознесенську, Пермі, Омську і т. д.; в Україні — в Києві, Катеринославі, Одесі,

Харкові, Херсоні, Миколаєві та в інших містах. За зразком і прикладом «Союзу» в ряді

міст, зокрема в Україні— в Києві і Катеринославі, соціал-демократичні гуртки

об'єдналися в «Союзи боротьби».

У Києві, як і в інших містах, у 1895—1896 pp. серед соціал-демократів точилися

гарячі дискусії про характер дальшої їх роботи. Деякі з них стояли за те, щоб, як і

раніше, вести лише пропаганду марксизму в гуртках. Більшість же спрямовувала увагу

на розгортання широкої політичної агітації в масах. Ті, що виступали за політичну

агітацію, у 1896 р. створили соціал-демократичну групу «Рабочее дело», назвавши її

так на знак солідарності з напрямом петербурзького «Союзу боротьби», друкований

орган якого мав таку саму назву. Група «Рабочее дело» (Б. Ейдельман, М. Вигдорчик,

С Померанець, В. Крижа-нівська та ін.) вела політичну агітацію серед робітників Києва

і почала видавати першу робітничу газету «Вперед», перший номер якої, написаний від

руки і розмножений на гектографі, вийшов 8 грудня 1896 р.

17—18 березня 1897 р. на нараді в Києві в присутності представника

петербурзького «Союзу боротьби» соціал-демократичні гуртки і групи Києва

об'єдналися в київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Спочатку

до нього входило близько 30 чол., потім число членів його виросло. Активну участь у

роботі цього «Союзу» брали Б. Еїйдельман, П. Тучапський, П. Білоусов, М. Вигдорчик,

В. Крижанівська, В. Перазич, С. Померанець та ін. Київський «Союз боротьби»

підтримував тісні зв'язки з петербурзьким «Союзом боротьби» й соціал-демократами

інших міст України і всієї Росії.

У грудні 1897 р. під керівництвом І. Бабушкіна і І. Лалаянца 10 марксистських

гуртків Катеринослава об'єдналися в єдиний катеринославський «Союз боротьби за

визволення робітничого класу». Цей «Союз» налагодив зв'язки з петербурзьким і

київським «Союзами боротьби» та соціал-демократичними організаціями інших міст

країни.

За прикладом петербурзького «Союзу боротьби» члени київського і

катеринославського «Союзів» розповсюджували серед робітників твори Маркса,

Енгельса, Леніна, Плеханова, друкували й поширювали листівки й прокламації, в яких

поряд з економічними висувалися й політичні вимоги, містилися заклики до

організованої боротьби проти царизму й капіталу, розгорнули політичну агітацію в

робітничих масах, брали безпосередню участь в організації масової, передусім

страйкової, боротьби робітничого класу, вели підготовчу роботу до створення

марксистської партії в Росії.

Лише з часу заснування київського «Союзу боротьби» і до кінця 1897 р. в Києві

серед робітників було розповсюджено 6500 примірників революційних листівок більш

як на 25 підприємствах, а всього з кінця 1896 по березень 1898 р. київські соціал-

демократи видали близько 40 листівок. Із заснуванням «Союзу боротьби» газета

«Вперед» з третього номера стала його органом, але з п'ятого номера вона потрапила

до рук «економістів». Із 3 серпня 1897 р. київські соціал-демократи почали видання

загальноросійської «Рабочей газеты», яка стала широко пропагувати ідею об'єднання

соціал-демократичних гуртків і груп в єдину революційну партію.

Під впливом петербурзького, а також київського і катеринославського «Союзів

боротьби» більш широкою і цілеспрямованою в 1897—1898 pp. стала діяльність

соціал-демократів у Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Кременчуку та в

інших містах України.

Соціал-демократи Одеси восени 1896 р. зробили спробу об'єднати марксистські

гуртки в «Південноросійський робітничий союз», але в січні 1897 р. він був

розгромлений. Миколаївські соціал-демократи в квітні 1897 р. об'єднали 9—10 соціал-

демократичних гуртків у «Союз миколаївських робітників», але й цей «Союз» у січні

1898 р. зазнав провалу».

I з'їзд РСДРП та участь у його підготовці й проведенні соціал-демократів

України.

Перед соціал-демократами стояли завдання підготувати з'їзд представників

марксистських гуртків та груп і створити єдину партію. Оскільки активні діячі

петербурзького «Союзу боротьби» були заарештовані і заслані до Сибіру, підготовку

до з'їзду продовжили київські соціал-демократи, зокрема члени добре законспірованої

групи «Рабочее дело» (Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, П. Тучапський, С Померанець та

ін.). Разом з представником соціал-демократів Петербурга у березні 1897 р. в Києві

вони провели передз'їздівську нараду, яка вирішила вести підготовку до з'їзду і

організувати в Києві видання нелегальної загальноросійської «Рабочей газеты»,

перший номер якої, як відомо, вийшов у серпні, а другий — у грудні 1897 р. Київські

соціал-демократи провели підготовчу роботу, виробили й розіслали соціал-

демократичним організаціям порядок денний і проекти деяких рішень майбутнього

з'їзду.

Перший з'їзд РСДРП працював 1—3 березня 1898 р. у Мінську. На з'їзді були

представлені «Союзи боротьби» — петербурзький, московський, катеринославський,

київський, група «Рабочей газеты» і Бунд, всього 9 делегатів. З'їзд проголосив

створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), обрав ЦК з

трьох чоловік, визнав «Рабочую газету» офіційним органом партії і доручив ЦК

підготувати й опублікувати Маніфест партії.

Але вже в березні 5 із 9 делегатів з'їзду були заарештовані. Проте два члени ЦК,

що залишилися на волі, організували написання, видання й розповсюдження

«Маніфесту Російської соціал-демократичної робітничої партії», схвально сприйнятого

соціал-демократичними організаціями.

Піднесення робітничого руху в другій половині 90-х років.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості і, як наслідок його, зростання

чисельності робітників, зокрема на великих підприємствах, дедалі активніша

діяльність соціал-демократів по керівництву їх боротьбою сприяли піднесенню

робітничого руху. Про це свідчили передусім страйки робітників Петербурга 1895—

1896 pp., особливо величезний страйк текстильників улітку 1896 р, Масова участь

робітників у революційних виступах і керівництво ними соціал-демократами свідчили

про те, що замість різночинної, демократичної, інтелігенції головним діячем

визвольного руху ставав пролетаріат.

Робітничий рух в Україні також ставав дедалі масовішим і організованішим, у

ньому почали виявлятися елементи політичної свідомості робітників. У цілому в

Україні в 1895—1899 pp. відбулося 226 страйків і 14 заворушень — всього 240

виступів. Отже, п'ять останніх років XIX ст. дали страйків майже в два рази більше,

ніж попередні 15 років. Всього в робітничих виступах у 1895—1899 pp. взяли участь

понад 120 тис. чол., із них у страйках— більше 103 тис. чол. Характерною рисою

робітничого руху цього часу стало те, що головну роль у виступах почали відігравати

робітники важкої промисловості, тобто великих капіталістичних підприємств, і

передусім металісти й машинобудівники, за ними йшли гірники й залізничники. Ці

категорії робітників складали 85 % усіх учасників страйків. Поряд з економічними

стали виникати й політичні страйки, і насамперед страйки, присвячені відзначенню 1

Травня — Дня міжнародної солідарності трудящих.

Робітничий клас виступав дедалі активніше на боротьбу проти капіталістів і

царизму як самостійна політична сила, покликана очолювати боротьбу всіх трудящих.

Історія України (частина друга) - Рибалко:РОЗДІЛ З. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ

XX СТОЛІТТЯ.РОЗДІЛ З. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ.

Історія України (частина друга) - Рибалко:2. Революційний та опозиційний

рух.На початку XX ст. на політичну боротьбу проти царського самодержавства,

панування поміщиків і буржуазії, разом з трудящими всієї Росії піднімалися й

робітники та селяни України. Це була класова, революційна боротьба — складова

частина всеросійського революційного руху.

Харківська маївка1900 р.

Напередодні 1 Травня 1900 р. Харківський комітет РСДРП друкував і

розповсюдив майже на всіх підприємствах міста відозву «Перше травня» і брошуру

«Що таке Перше травня». У відозві були сформульовані вимоги, що їх мали висувати

робітники 1 Травня: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість

особи й участь у законодавстві, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх

робітників, скасування надурочних робіт, обов'язкове державне страхування робітників

і відповідальність хазяїв за нещасні випадки та ін. Комітет РСДРП закликав робітників

на знак солідарності з пролетарями всього світу 1 Травня оголосити страйк і провести

демонстрації, мітинги, сходки. За розробленим планом робітники всіх заводів і фабрик

Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацію,

потім зібратися на Кінний майдан, де мав відбутися загальноміський мітинг.

Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став

відомий властям, які розмістили на вулицях війська й зуміли роз'єднати заводський і

залізничний райони, план повністю здійснити не вдалося.

Однак, незважаючи на це, святкування 1 Травня в Харкові вилилося в могутній

страйк і масову політичну демонстрацію, в яких взяли участь понад 10 тис. робітників.

Близько 3 тис. робітників, що зібралися біля воріт паровозних майстерень коло

Кузинського мосту, пройшли по Великій Панасівській вулиці (тепер вулиця Котлова) і

вийшли до Ващенківської левади. Над натовпом майоріли червоні прапори, лунали

вигуки: «Хай живе Перше травня!», «Хай живе 8-годинний робочий день!», «Геть

самодержавство!». Але пробратися до Кінного майдану демонстрантам перешкодили

поліція і війська.

Розгорнувся страйк і в заводському районі — на ХПЗ, заводі Гельферіх-Саде та

інших підприємствах. Близько З тис. робітників з червоними прапорами від заводів

рушили до Кінного майдану, маючи метою з'єднатися там із робітниками залізничного

району.

До Кінного майдану власті зібрали велику кількість поліції, військ і козаків.

Цими силами їм вдалося розсіяти демонстрацію. Як у районі залізничному, так і в

районі Кінного майдану багато робітників було заарештовано й відправлено до тюрми.

Святкування Першого травня 1900 р. в Харкові, будучи одним з яскравих

проявів міжнародної пролетарської солідарності трудящих країни, мало велике

значення для розгортання революційного руху в Росії.

Цей виступ харківських робітників наочно показав, Що робітники не тільки

доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають.

Страйки і демонстрації1901 — 1902 рр.

У 1901 —1902 рр. революційний робітничий рух наростав. Велике значення для

його посилення в Україні мали заворушення та виступи у великих пролетарських

центрах Росії: першотравневий страйк р. на військовому Обухівському заводі в

Петербурзі, що переріс у криваву сутичку між робітниками й військами, страйки й

демонстрації в березні 1902 р. в Батумі, першотравнева демонстрація 1902 року в

Сормові, загальноміський страйк робітників Ростова-на-Дону у листопаді та ін.

Численні страйки й демонстрації в 1901—1902 pp. прокотилися й по Україні. 11

березня 1901р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києві відбулася масова

демонстрація робітників і студентів, яка, за визначенням «Искры», пройшла блискуче.

Першотравневі демонстрації в 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. 28

листопада — 2 грудня 1901р. відбулася демонстрація студентів і робітників у Харкові.

У лютому 1902 р. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі,

Одесі, Полтаві. Могутніми політичними страйками й демонстраціями відзначили

робітники Перше травня 1902 р. Досвід показував, що у страйках і демонстраціях 1902

р. пролетаріат уперше протиставляв себе, як клас, усім іншим класам і царському

урядові.

Загальний страйк1903 р. на Півдні Росії.

У 1903 р. страйковий рух по всій країні, в тому числі й в Україні, піднявся на

новий, вищий рівень. Уперше в історії політичні страйки охопили одночасно великий

район — Україну і Закавказзя, весь Південь Росії.

1 липня застрайкували робітники Баку, 12 липня страйк почався в Тифлісі, 17

липня — в Батумі і через кілька днів охопив усе Закавказзя. Одночасно він розгорнувся

й в Україні.

В усіх важливих центрах загальним страйком керували комітети РСДРП.

Одеський, Київський, Катеринославський, Миколаївський та інші комітети РСДРП

випускали й розповсюджували відозви, в яких закликали робітників до політичних

страйків і демонстрацій, формулювали їх вимоги — повалення самодержавства,

політичні свободи, 8-годинний робочий день, безпосередньо організовували їх

виступи.

В Україні першими 1 липня застрайкували робітники залізничних майстерень

Одеси. Через кілька днів до страйку включилися портовики, матроси, потім робітники

заводів та фабрик і 17 липня страйк в Одесі став загальним, охопивши близько 50 тис.

робітників. Цього дня в місті відбулася політична демонстрація.

21 липня почалися страйки в Києві і Миколаєві, 28 липня — в Єлисаветграді, 30

липня — в Конотопі, 5 серпня — в Катеринославі, 8 серпня — в Керчі. Страйкували

також робітники Донбасу, Севастополя, Житомира, Чернігова, Феодосії. Всього, за

неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації відбулися в 63 містах Росії. Майже

одночасно в загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робітників. Повсюдно

висувалися політичні вимоги: 8-го-динний робочий день і політичні свободи.

Робітники висували лозунги: «Геть самодержавство!», «Геть капіталістів!», «Хай живе

свобода!», «Хай живе республіка!».

Майже у всіх містах на придушення страйків і демонстрацій уряд кидав війська

— козачі сотні й піхоту. Відбувалися збройні сутички, в час яких було вбито близько

100 чол., поранено 500 і заарештовано понад 2 тис. чол.

Селянський рух. Повстання селян на Полтавщині і Харківщині в 1902 р.

Одночасно з революційним рухом робітників і під його впливом піднімалися на

боротьбу проти поміщиків і селяни. Головними причинами масового селянського руху

були кріпосницькі пережитки й зумовлене ними тяжке становище більшості селянства

— поміщицьке землеволодіння, малоземелля селян, відробітки й кабала, викупні

платежі, численні податки й побори, повна політична безправність селян та ін.

Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби у 1902 р. в Росії був

голод ЗО млн. селян, викликаний неврожаєм 1901 р.

Абсолютна більшість селянських виступів 1901 — 1904 pp. була спрямована

проти поміщиків, за ліквідацію поміщицького землеволодіння й розподіл поміщицьких

земель між селянами. Форми селянського протесту були різноманітними. Як і раніше,

селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель,

спасували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна

за недоїмки, відмовлялися вносити борги й різні платежі, вимагали поліпшення

орендних умов та ін. Разом з тим дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих

форм боротьби. Вони громили або підпалювали поміщицькі маєтки, магазини і

будинки лихварів-торговців, розбирали продукти харчування і майно в маєтках, били, а

то й вбивали поміщиків, їх управителів, царських чиновників, вступали в збройні

сутички з поміщиками, місцевими властями, поліцією, військами. Селяни й

сільськогосподарські робітники відмовлялися працювати в поміщицьких маєтках і на

заводах, оголошували страйки, проводили мітинги, маніфестації, нелегальні збори.

Усього в 1901—1904 рр. із 50 губерній Європейської Росії селянський рух

охопив 42 губернії (84 %). Україна, поряд з Поволжям і Грузією, була одним з районів,

де селянський рух розвинувся найбільш широко і набув найгостріших форм.

Особливо широкого розмаху селянські виступи набрали в Полтавській і

Харківській губерніях весною 1902 p., що стали першим селянським повстанням. Це

повстання почалося 9 березня з нападу селян на економію герцогів Мекленбург-

Стрелицьких в містечку Карлівці Костянтиноградського повіту на Полтавщині. Селяни

відімкнули комори і склади, розібрали зерно, картоплю, фураж, сільськогосподарський

інвентар, худобу і т. ін. Вони захопили, зорали й засіяли 2 тис. десятин поміщицької

землі, спалили ґуральню і крохмальний завод. З Карлівки селянський виступ

перекинувся на інші села Костянтиноградського повіту, а також у Полтавський повіт

(села Ковалівка, Парасковіївка, Василівка та ін.). 31 березня селянське повстання

почалося і у Валківському та Богодухівському повітах Харківської губернії.

Усього з 9 березня по 3 квітня 1902 р. селяни Полтавщини і Харківщини

здійснили понад 120 нападів на поміщицькі маєтки, під час яких розгромили 105

поміщицьких економій і садиб. У повстанні взяли участь селяни 337 сіл 19 волостей з

населенням понад 160 тис. чол. Безпосередню ж участь у виступах взяли близько 40

тис. селян.

Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання царський

уряд кинув війська — 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень, які в 17 селах вчинили

тілесні покарання селян, в ряді місць стріляли в натовпи селян, проводили обшуки,

забирали хліб, солому, заарештовували учасників повстань та ін. До суду було віддано

960 чол., з яких 836 чол. на судових процесах у Валках, Полтаві й Костянтинограді

засудили до різних строків тюремного ув'язнення. Крім того, цар Микола II наказав

стягти з селян 800 тис. крб. контрибуції на користь поміщиків.

Хоча повстання 1902 р. охопило значну територію і багато селян, воно все-таки

залишилося локальним виступом, окремим вибухом.

У 1903—1904 рр. селянський рух продовжував наростати. Всього за 1900—1904

pp. в Україні сталося понад 1000 селянських виступів не менше як у 1300 селах, в яких

взяли участь понад 800 тис. чол. Більше половини — понад 650 виступів — припадало

на Правобережну Україну.

Студентський рух.

Масові страйки й демонстрації робітників, численні виступи селян справили

значний вплив і на активізацію руху демократичного студентства, яке було

найчуткішою частиною інтелігенції. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне

позбавлення вищих навчальних закладів автономії, поліцейський режим у них

викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки,

сходки, мітинги, демонстрації, під час яких студенти виступали проти сваволі царських

властей. Особливо різкий протест студентства і всієї прогресивної громадськості

викликали «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями

вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом

безпорядків», затверджені 29 липня 1899 р.

На основі цих «Тимчасових правил» у січні 1901 р. 183 студентів Київського

університету за те, що вони протестували проти застосування кари карцером і

вимагали прийняти назад звільнених за участь у сходках студентів, царський уряд

віддав у солдати.

У 1901—1902 рр. студентські виступи почастішали. У січні — лютому 1902 р.

вони охопили навчальні заклади багатьох міст — Петербурга, Москви, Риги, Києва,

Харкова, Одеси та інших і вилилися у всеросійський студентський страйк, який охопив

близько 30 тис. студентів. Характерною рисою студентського руху було те, що

студенти часто брали участь у мітингах, зборах, демонстраціях разом з робітниками.

Земсько-ліберальний рух.

Під впливом революційної боротьби робітників і селян на початку XX ст.

пожвавився і ліберальний рух. Ліберально настроєні поміщики, буржуазія, інтелігенція

виявляли невдоволення тим, що царський уряд зберігав непорушним самодержавство і

владу дворян, не допускав до участі в управлінні країною громадськості, гальмував

суспільний прогрес.

У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение»,

редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної

діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед

законом, скликання представників від усіх земств і міст. У 1903 р. ця група заснувала

«Союз освобождения», в раду якого входили І. Петрункевич, А. Пешехонов, В.

Богучарський та ін. Він виступав за конституційну монархію і загальне виборче право.

Того ж року діячі земств створили «Союз земців-конституціоналістів».

У 1904 р. земський ліберальний рух вилився у «земську» і «бенкетну» кампанії.

На своїх зборах, з'їздах, бенкетах, у своїх петиціях земці-ліберали зверталися до

царського уряду з проханням провести зверху реформи, певною мірою

демократизувати країну.

Крах зубатовщини

Царський уряд вів боротьбу проти наростання революції шляхом терору і

репресій. Але поряд з цим царські власті спробували вдатися і до обману робітників. У

1901 р. начальник московського охоронного відділення жандармський полковник

Зубатов почав організовувати «Товариство взаємодопомоги робітників», маючи метою

створити ілюзію, що самі царські власті піклуються про добробут робітників, і цим

відвернути від політичної боротьби. В Одесі зубатовець Шаєвич заснував «Комітет

незалежних», були спроби організувати зубатовські організації в Києві, Катеринославі,

але під натиском революційного руху, особливо загального страйк на Півдні Росії в

1903 р., зубатовщина зазнала повного краху.

Історія України (частина друга) - Рибалко:4. Український національно-

визвольний рух. Утворення українських політичних партій.Посилення національного

гніту. Заснування Української революційної партії (РУП). «Самостійна Україна».

Першою із цих партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія

(РУП), створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Харкові. її

засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Каменський та ін.

Членами РУП стали переважно студенти Харківського та Київського університетів,

гімназисти, семінаристи, учителі, службовці державних і земських установ та інші

представники інтелігенції. 1 Не будучи достатньо теоретично підготовленими,

керівники (Д. Антонович) РУП звернулися до відомого харківського адвоката М.

Міхновського з просьбою скласти програму партії.

Микола Іванович Міхновський (1873—1923) народився у 1873 р. у селі Турівка

Прилуцького повіту на Полтавщині в родині сільського православного священика, і

Батьки жили в злагоді з селянами, цікавилися й шанували минуле України. Середню

освіту Міхновський здобув у Прилуках. У 1890 р. він почав навчатися на юридичному

факультеті Київського університету і включився до українофільського руху, зайнявши

радикальні позиції. У 1891 р. став активним членом «Братства тарасівців», висунувши

там самостійницьку програму. Закінчивши навчання, Міхновський почав працювати в

одній з адвокатських контор Києва. Однак закохавшись у дружину хазяїна

адвокатської контори, він у 1899 р. переїхав з нею до Харкова, але батьки не сприйняли

такого одруження сина, і Міхновський залишився неодруженим. У Харкові він

заснував свою адвокатську контору і швидко став авторитетним юристом і відомим

громадським діячем.

19 лютого 1900 р. у Полтаві, а 26 лютого в Харкові на святкуванні

шевченківських роковин Міхновський виступив з промовами, що лягли в основу

брошури «Самостійна Україна», яка була видана наприкінці того ж 1900 р. у Львові і

стала першим програмним документом Революційної української партії.

Будучи гостро публіцистичною, «Самостійна Україна» не була програмою у

власному розумінні слова, вона була швидше політичним трактатом, декларацією, в

якій автор, спираючись на Переяславський договір між Україною й Росією 1654 р.,

обґрунтував право українського народу на державну незалежність. Держава наших

предків, — говориться в брошурі, — злучилася з московською державою І «як рівний з

рівним» і як «вільний з вільним» і держава , українська від спілки з московською

виразно бажала тільки «протекції», а не підданства. Але московські царі не виконали

своїх зобов'язань за Переяславською угодою 1654 р. і чинять з українцями так, наче

українська нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським

імператорам. «Але наш нарід, — говорить Міхновський, — ні сам, ні через своє

правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому

по Переяславській конституції».

Під владою царів наш народ перебуває у становищі «зрабованої нації». «Над

нами, — говориться далі в «Самостійній Україні», — висить чорний стяг, а на йому

написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української

нації... Правительство чужинців розпоряжається на території колишньої української

республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших

борців, здирає останній гріш з бідного народу... Колишній протектор української

республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежене право

над життям і смертю кожного з українців».

Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення

незалежної, самостійної української держави: «Одна, єдина, нероздільна, вільна,

самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Закликаючи до боротьби за вільну, незалежну Україну, Міхновський писав: «Ми

в останнє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо

довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панованнє чужинців, не хочемо більше

зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любовию до України. Сини

Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й

завзяття... Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не

спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось! ...Вперед!

бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!»

Діяльність РУП.

На місцях РУП організовувала осередки, які називалися «вільними громадами».

У перший час «вільні громади» були засновані в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові,

Лубнах, Ніжині. Згодом на Кубані Рупівці організували Чорноморську вільну громаду,

якою керував Симон Петлюра, що учителював тоді в Катеринодарі.

У грудні 1902 р. в Києві відбувся перший з'їзд РУП, на якому були присутні 6

чол. З'їзд обрав Центральний комітет партії у складі Д. Антоновича, Є. Голіцинського

та В. Козиненка.

У Львові був створений «Закордонний комітет», який головним завданням мав

організацію видання партійної літератури, що велося переважно в Галичині.

У своїй практичній діяльності РУП ставила своїм завданням піднесення

політичної й національної свідомості селянства й робітництва, рівень його освіченості

взагалі з цією метою розгортали активну видавничу діяльність. РУП видавала чотири

газети — «Гасло» (у 1902—г 1903 pp. надруковано 21 номер), «Селянин» (у 1903—

1905 pp. вийшло 32 номери), «Добра новина» (в 1903 р.; надруковано 4 номери) і

«Праця» (у 1904—1905 рр. вийшло 13 номерів). До початку революції в 1905 р. також і

було видано за кордоном ЗО назв брошур: «Дядько Дмитро», «Народна справа», «Чи є

тепер панщина?», «Козаччина» та ін.

Але у газетах та брошурах і у виступах керівників РУГ не було сформульовано

програмних положень партії, У програмній праці «Самостійна Україна» була лише

загальна вимога незалежності України, інші соціально-економічні та політичні питання

не були розроблені, до того ж вимога відокремлення від Росії не мала тоді

популярності серед широких народних мас, у тому числі серед селянства. Через це

брошура «Самостійна Україна» зазнала критики одразу ще в 1900 р. від галицького

молодіжного журналу «Молода Україна», який написав, що «так вставленою

«самостійною Україною» не зігріється ні один селянин». Уже в першому номері газети

«Гасло» за 1903 р. РУП фактично відмовилась від своєї програмної брошури

«Самостійна Україна», вказавши, що велику помилку зробив би той, хто вважав би

«світогляд тої брошури тепер за типовим для нашої партії» і що тепер не є відповідним

для партії «брак соціалістичного світогляду тої брошури». РУП почала пропагувати

соціал-демократичні ідеї, замість гасла із «Кобзаря» Шевченка «Борітеся — поборете!»

стала користатися лозунгом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Вважаючи, що «вся маса нашого люду складається з селян-хліборобів», РУП

головну увагу приділяла роботі на селі, «Партія,— говорилося у доповіді РУП

Амстердамському Міжнародному Соціалістичному Конгресу" (1904 p.), — поставила

своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського пролетаріату України». На селах

члени РУП розповсюджували газети й брошури, проводили бесіди, пропагували свої

погляди, брали участь у виступах селян на Полтавщині й Харківщині, у страйках

робітників на бурякових плантаціях Правобережжя в 1902 р. Були спроби організувати

гуртки РУП і серед робітників, зокрема в Києві. Але в цілому серед міських робітників

робота рупівців була дуже слабою. «Революційна українська партія, — писала її

наступниця УСДРП у доповіді Міжнародному соціалістичному конгресу в Штудгарті в

1906 p., — була, власне кажучи, невеличкою групою пропагандистів і літераторів. її

соціал-демократичний напрямок був в ті часи ще досить слабо висловлений по всіх її

місцевих організаціях, ...вона майже не мала в своїх рядах організованого пролетаріату.

її вплив на маси — виключно сільські — був зовсім незначним, а робота серед міського

пролетаріату тільки-тільки починалась».

У 1903 р. «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові і Полтаві були

розгромлені, членів ЦК заарештовано, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше

переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зближалася з

РСДРП. У 1904 р. ЦК РУП розробив проект програми партії, який пізніше став

програмою УСДРП. У ньому РУП відмовилася від ідеї самостійності України. В

проекті програми передбачалося перетворення Росії на демократичну республіку, а

Україна мала стати автономною «з окремим представницьким зібранням (сеймом),

котрому належить право законодавства в тих внутрішніх справах, що торкаються

тільки люду, який мешкає на території України». Ставилися вимоги встановлення 8-

годинного робочого дня, знищення викупних, оброчних платежів, конфіскації

кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель у власність місцевих

(крайових) самоуправ та ін.

Розкол РУП. Утворення «Спілки».

Серед членів РУП наростали розходження, внаслідок чого серед них склалися

дві групи. Одна — переважно члени «Закордонного комітету» у Львові М.

Меленевський, Є. Голіцинський, О. Скоропис-Йолтуховський, П, Канівець, В.

Мазуренко та ін. Ця група вважала, що не слід акцентувати увагу на національному

питанні, а оскільки, як говорив Меленевський, в Україні «маса промислового

пролетаріату перебувала вже під впливом російських соціал-Демократичних

організацій», РУП повинна ввійти до складу РСДРП, щоб згуртувати всі революційні

соціал-демократичні сили для боротьби проти царизму.

Друга група — більшість членів РУП, очолюваних М. Поршем, — вважала, що

національна справа не може бути байдужою пролетаріатові, що партія мусить

відстоювати вимоги самостійності або, принаймні, національно-територіальної

автономії України, а сама РУП повинна мати повну організаційну самостійність як

українська соціал-демократична партія, а зв'язки з РСДРП мають бути тільки

федеративними.

У грудні 1904 р. у Львові зібрався II з'їзд РУП. Були присутніми 15 делегатів: Д.

Антонович, В. Винниченко, М. Меленевський, Є. Голіцинський, А. Жук, П. Канівець,

М. Порш, С Петлюра, М. Ткаченко, В. Мазуренко та ін. Члени «Закордонного

комітету» запропонували, об'єднатися з РСДРП, але більшість делегатів на чолі з М.

Поршем не підтримали цієї пропозиції і відстоювали самостійність РУП як програмну

вимогу. Тоді група делегатів, переважно членів «Закордонного комітету» (О.

Скоропис-Йолтуховський, В. Мазуренко, М. Ткаченко, П. Канівець та ін.) залишила

з'їзд і він, отже, не відбувся Ця група вийшла із РУП і створила «Українську соціал-

демократичну спілку» («Спілку»).

12 січня 1905 р. «Група колишніх членів РУП» випустила декларацію «Розкол

«Революційної української партії», яка офіційно оформила розкол РУП. У ній

говорилося, що «свідомі пролетарські елементи РУП вирішили* виділитися з цієї

партії і покласти початок організуванню українського пролетаріату, спрямувати потік

його руху в загальну могутню ріку пролетарського руху всієї Росії в єдине

кристалізоване ціле, допомогти створенню централізованої пролетарської партії всієї

Росії, перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-

радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкоді затемненню класової

свідомості українського пролетаріату — ось найближчі завдання цієї групи...».

Виділившись із РУП, «Спілка» у 1905 р. ввійшла до РСДРП як автономна

частина меншовицької фракції, її представники брали участь у роботі конференції

меншовиків у Женеві у квітні 1905 p., а потім у роботі IV/ і V з'їздів РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на

своєму з'їзді перейменували РУП в «Українську соціал-демократичну робітничу

партію» (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, М. Порш, С Петлюра, М.

Ткаченко, Л. Юркевич та ін.

Українська соціалістична партія (УСП).

У 1900 р., як і РУП, виникла у Львові Українська соціалістична партія (УСП),

лідером якої став Б. Ярошевський. До її складу ввійшли «переважно українці польської

культури», через що вона перебувала значною мірою під впливом Польської

соціалістичної партії (ППС). УСП була невеликою інтелігентською групою. У 1903 р.

УСП об'єдналася з РУП, але через короткий час вийшла з неї. УСП закликала до

самостійності України. Так, у спільній відозві з ЦК ППС (квітень 1904 р.) ЦК УСП

писав: «В той час, коли царат похитнеться, Самостійна Республіка Польська і

Самостійна Республіка Українська стануть гаслом більш реальним. Близькою також

буде наша остання мета: соціальна революція».

У 1902 p., коли більшість членів Виникнення Української РУП стала

відмовлятися від народної партії (УНП) ідеї самостійності України, найрадикальніші її

прихильники на чолі з М. Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну

партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української

інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати

самостійницьку ідеологію серед широких мас українського народу, ставлячи метою

спрямувати їх боротьбу на шлях створення української незалежної держави.

Протягом 1902—1904 pp. УНП видала ряд відозв і прокламацій «Робітницька

справа в програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП»,

«Робітницьке свято Першого травня», «Десять заповідей УНП» та ін.

У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об'єднатися в боротьбі з

чужоземцями за вільну Україну. «Робітники-українці, — говорилося в одній з

прокламацій УНП, — з'єднайтесь тісно, міцно, плече до плеча, та не піддавайтеся

чужинцям у боротьбі». Як засоби боротьби, УНП Визнавала страйки і збройне

повстання.

Найбільш відомим і таким, який викликав численні різко протилежні оцінки, був

твір М. Міхновського «Десять заповідей УНП», що став своєрідним маніфестом,

катехізисом самостійників. Написаний він був у 1903 р. у Львові. У цьому творі

містилися такі заповіді українцям:

1. Одна-єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична україна, республіка

робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен

боротися, не шкодуючи свого життя.

2. Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди — це вороги нашого

народу, як довго вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не

поганять твоєї господи мовою чужинців.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-

відступників і добре буде цілому твоєму народу й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не

приятелюй із ворогами народу нашого, бо цим ти додаєш їм сили й відваги; не

накладай вкупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

«Десять заповідей УНП» дістали гострий осуд і різку критику багатьох

опонентів Махновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців

названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло «Україна для

українців». Ясно, що «Заповіді» можна оцінювати як прояв шовінізму і навіть расизму.

Але треба зважати, що Махновський відображав ідеологію людей, які багато століть

зазнавали національного гноблення, і тому його шовінізм був своєрідною, хоча й

невиправданою реакцією на російський великодержавний шовінізм. «Ми боремося;

проти чужоземців,— говорив Міхновський,— не тому, що] вони чужоземці, а тому, що

вони експлуататори».

У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників «Оборона

України», яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент:

очолити всеукраїнське національне повстання. В порядку підготовки до повстання ця

організація планувала прове сти ряд акцій проти «символів панування» Росії в Україні;'

передусім висадження пам'ятників царям у Києві та Одесі.; Висадити пам'ятники царям

не вдалося, але в 1904 р. був] влаштований вибух біля пам'ятника Пушкіну на

Театральній площі в Харкові. Пам'ятник не був пошкоджений, від постаменту лише

відколовся шматок граніту. Громадськість засудила цей вчинок.

Утворення Української демократичної та Української радикальної партій (УДП і

УРП).

Одночасно з виділенням і розвитком в українському національному русі

соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли,

учасники громад, об'єднані в 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній

організації і які стояли на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях. На

початку XX ст. ця організація складалася з окремих автономних громад — Київської,

Катеринославської, Вінницької, Лубенської, Херсонської та ін. Виконавчим органом

була виборна Рада у Києві, а вищим — з'їзди, які відбувалися тричі або двічі на рік.

У нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише

культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення

політичної партії. У 1904 р. на з'їзді Всеукраїнської організації було вирішено утворити

«Українську демократичну партію» (УДП) й схвалено її програму. Лідерами партії

були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко та ін. Партія стояла за федеративний

устрій Росії і автономію України в її складі, за проведення реформ. Оскільки програма

задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила

Українську радикальну партію (УРП). її керівниками були Б. Грінченко, С. Єфремов,

Ф. Матушевський та ін.

Обидві партії — УДП і УРП — були нечисленними інтелігентськими групами,

які не мали серйозного впливу в масах. Вони були подібними до російського «Союза

освобождения» з тією головною різницею, що вони відстоювали ідею автономії

України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в одну Українську демократично-

радикальну партію (УДРП).

Отже, на початку XX ст. український національний рух активізувався й

політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії

різних напрямів — соціалістичного (Українська революційна партія, Українська

соціалістична партія, Українська соціал-демократична спілка), ліберально-

демократичного (Українська демократична і Українська радикальна партія) і націонал-

радикального (Українська народна партія). Вони мали між собою багато спільного в

програмних положеннях і практичній діяльності, але їм були притаманні й свої

особливості. Серед українських партій, на відміну від загальноросійських, не було ні

крайнє лівих — більшовицьких, ні крайнє правих — монархічних.

На початку XX ст., в умовах тяжкої економічної кризи 1900—1903 рр. і

російсько-японської війни в Україні, як і в усій Російській імперії, різко погіршилося

становище робітників, селян, середніх верств, і загострилися соціальні та національні

суперечності. Політикою царського самодержавства були незадоволені широкі маси

населення. На цьому ґрунті розширювався революційний і опозиційний рух. В Україні,

де сильним був, поряд з соціальним, національний гніт, розвивався і національно-

визвольний рух, посилювалася його політизація, створювалися й діяли, поряд з

загальноросійськими, українські політичні партії. В усій країні наростала революційна

криза

Історія України (частина друга) - Рибалко:1. Початок революції. Січнево-

березневі страйки в Україні.9 січня 1905 р. Початок революції.

Погіршення становища народних мас у перші роки XX ст. у зв'язку з

економічною кризою 1900—1903 pp. і поразкою в російсько-японській війні, які

показали гнилість царського режиму, загострили суспільні суперечності і прискорили

наростання революційної ситуації. Початок революції поклали події 9 січня в

Петербурзі, коли за наказом царя війська розстріляли мирну демонстрацію робітників

до Зимового палацу. Тим самим була розстріляна віра робітників у доброго «батечка-

царя».

Звістка про це вмить рознеслася по широких просторах Російської імперії і

викликала загальне обурення трудящих. На кривавий злочин царизму робітники

негайно відповіли мітингами, демонстраціями, страйками протесту.

Січнево-березневі страйки в Україні.

Як тільки стало відомо про розстріл мирної демонстрації робітників Петербурга,

пролетарі України, спільно з робітниками всієї країни активно включилися в страйки

солідарності з петербурзькими робітниками.

При цьому і ліві партії, і робітничі маси відчували необхідність єдності

революційних дій. Ось чому вже в перші місяці революції — у січні-лютому 1905 р., у

ряді міст передусім великих—Катеринославі, Харкові, Миколаєві, Києві, Луганську,—

для керівництва страйками та іншими революційними виступами виникли коаліційні

органи, до яких входили соціал-демократи — більшовики і меншовики, есери, бундівці

та представники інших демократичних партій.

Уже 12 січня почався масовий страйк на великих машинобудівних заводах

Києва — Південноросійському і на заводі Гретера та Криванека. Незабаром до них

приєдналися робітники інших підприємств, студенти університету та інших учбових

закладів.

17 січня спалахнув загальний страйк у Катеринославі. Розгорнувся страйковий

рух на заводах, шахтах і рудниках Донбасу і Криворіжжя.

У Харкові в авангарді йшли паровозобудівники, які застрайкували 17 січня. На

багатолюдному мітингу робітники висловили своє обурення кривавим злодіянням

царизму й почуття братерської солідарності з робітниками Петербурга. «Ми, робітники

паровозобудівного заводу, — говорилося в резолюції мітингу, — обурені до глибини

душі дикою звірячою розправою царського уряду над петербурзькими робітниками, їх

дружинами і дітьми, сотні безвинно полеглих трупів яких вимагають помсти,

залишаємо сьогодні, 17 січня роботу на знак свого обурення проти мерзенного

насильства самодержавства і закликаємо всіх харківських робітників приєднатися до

цього протесту...». Слідом за паровозобудівниками наприкінці січня — на початку

лютого до страйку включилися робітники заводів сільськогосподарських знарядь

Гельферіх-Саде (тепер «Серп і молот») і Мельгозе, машинобудівного заводу

Пільстрем, чавуноливарного заводу Трепке, канатної й тютюнової фабрик, залізничних

майстерень, друкарень та інших заводів і фабрик Харкова.

Страйки відбулися також на окремих підприємствах Волинської і Полтавської

губерній.

Почавшись у січні, масові страйки, мітинги, демонстрації продовжувалися у

лютому і березні. Всього в січні — березні 1905 р. в Україні відбулося не менше 177

страйків, у яких узяли участь близько 170тис.чол. Із 810 тис. учасників страйків по всій

Росії це становило понад 75 частину всіх страйкарів.

У ході страйків робітники України, як і всієї країни, поряд з економічними

вимогами (збільшення зарплати, участь робітників у складанні розцінок, скасування

надурочних робіт та ін.) висували вимоги й політичні — повалення царизму,

встановлення демократичної республіки, введення восьмигодинного робочого дня,

демократичних свобод — свободи спілок, зборів, сходок, друку, слова, совісті тощо.

Поєднання економічних і політичних страйків сприяло залученню до революційної

боротьби широких мас трудящих, у тому числі і їх відсталої частини. Найактивнішу

участь у страйках брали металісти, залізничники й робітники друкарень. Робітники

України, усвідомлюючи єдність інтересів трудящих усієї Росії і розглядаючи

російський пролетаріат як свій авангард, заявляли про свою солідарність з робітниками

Петербурга, Москви та інших міст Росії. Робітники Дніпровського металургійного

заводу (м. Кам'янське — тепер м. Дніпродзержинськ Катеринославської губернії) у

зверненні до петербурзьких робітників, називаючи їх передовим загоном великого

революційного руху, писали: «...ми вітаємо вас, петербурзькі робітники, і приєднуємо

наш голос до вашого могутнього поклику: «Хай живе народна революція! Хай живе

демократична республіка! Хай живе Російська соціал-демократична робітнича

партія!».

Перші селянські виступи.

Під впливом робітничого руху, звісток про поразки російських військ у війні з

Японією і агітації робітників ширилися революційні настрої серед селянства і стала

розгортатися його боротьба проти поміщиків. Уже в лютому 1905 р. почався розгром

поміщицьких економій у Курській і Орловській губерніях, звідки селянський рух

перекинувся в сусідню Чернігівську та інші губернії України.

Селяни громили або палили поміщицькі маєтки, розбирали в них майно, хліб,

корм для худоби, рубали поміщицькі й казенні ліси, робили спроби ділити поміщицькі

землі і т. д.

Так, у Глухівському повіті на Чернігівщині в ніч на 23 лютого 1905 р. близько 3

тис. селян на тисячі підвід під'їхали до Хутора-Михайлівського (нині Сумщина) і, щоб

«зрівняти в одне становище Мужиків і панів», розгромили маєток Терещенка, майно

його розібрали, а цукровий завод спалили. Селянські виступи відбувалися і в

Київській, Подільській та інших губерніях.

Широка участь робітників і селян у революції, яка почалася, поширення

революційних настроїв серед демократичної інтелігенції і студентської молоді

свідчили про те, що революція з самого початку набула загальнонародного характеру.

Історія України (частина друга) - Рибалко:3. Революційний рух в Україні весною

і влітку 1905 р. Повстання на броненосці «Потьомкін».Розгортання страйкової

боротьби робітників.

Страйковий рух весною і влітку 1905 р. продовжував наростати, характерною

рисою його було поєднання політичних і економічних страйків, що надавало йому

небаченої сили. Особливо важливе значення мав страйк 70 тис. текстильників у

Іваново-Вознесенську, що почався 12 травня 1905 p., тривав 72 дні та барикадні бої

робітників з військами у Лодзі в червні 1905 р. Під час страйку в Іваново-Вознесенську

виникла Рада уповноважених, що стала першою Радою робітничих депутатів.

Перше травня робітники України, спільно з пролетарями всієї Росії, відзначили

могутніми політичними демонстраціями, страйками й мітингами, які в деяких місцях,

зокрема в Харкові, Катеринославі і Миколаєві, закінчилися сутичками з поліцією і

військами. Незважаючи на всі заходи властей не допустити робітничого виступу, 1

травня робітники Катеринослава вийшли на демонстрацію. На трубі залізопрокатного

заводу замайорів червоний прапор з гаслом: «Геть самодержавство! Хай живе

революція!». Між демонстрантами й поліцією та козаками сталися сутички. На ряді

підприємств робітники припиняли роботу.

В Одесі страйк, почавшись 2 травня, на 6 травня охопив близько 100 заводів і

майстерень. Страйкували понад 10 тис. чол.

У Харкові 1 травня відбулися масові збори й мітинги, а 2 травня розпочався

політичний страйк, у якому взяли участь робітники більшості харківських підприємств.

На подвір'ї ХПЗ відбувся великий мітинг, після чого робітники заводського району

вийшли на вулицю на демонстрацію.

У цілому в Україні у Першотравневі дні відбулося понад 50 страйків, у яких

взяли участь близько 45 тис. чол. Всього в травні число страйків зросло до 102, в той

час як у квітні їх було до ЗО. По всій Росії у травні страйкувало близько 200 тис. чол.

За літні місяці (червень — серпень 1905 р.) в Україні відбулося 169 страйків, у яких

взяли участь близько 55 тис. чол.

Селянські виступи.

Страйкова боротьба робітників сприяла активізації селянського руху. Серед

селян вели роз'яснювальну й агітаційну роботу більшовики, есери, РУП, «Спілка».

Зокрема більшовики розповсюджували серед селян праці Леніна, зокрема брошуру «До

сільської бідноти» і листівку «Перше травня», «Програму Російської соціал-

демократичної робітничої партії», прокламації «До селян», «Нові царські милості»,

звернення місцевих комітетів РСДРП.

Україна стала одним з районів, де селяни виступали особливо гостро і широко.

За даними, які наводила більшовицька газета «Пролетарий», весною і влітку

селянськими рухами було охоплено на Лівобережжі — 10 із 41 повітів, на

Правобережжі — 20 із 36, на Півдні — 13 із 17, а всього 43 повіти із 94, або 46 %.

Протягом квітня — серпня 1905 р. в Україні відбулося близько 2 тис. виступів

селян.

Як і раніше, селянські виступи мали антипоміщицьке спрямування. Селяни вели

боротьбу насамперед за відібрання в поміщиків землі і ліквідацію всіх кріпосницьких

залишків. Вони захоплювали й ділили поміщицькі землі, чинили потрави поміщицьких

посівів і сінокосів, забирали в економіях майно, хліб, картоплю, сіно, та ін., рубали

поміщицькі ліси, вимагали збільшення орендного земельного фонду і зниження

орендної плати, відмовлялися сплачувати податки й викупні платежі, громили й

підпалювали маєтки, убивали поміщиків та управителів економій і т. д.

Разом з тим під впливом робітничого руху з весни 1905 р. селяни дедалі більше

стали застосовувати суто робітничу форму боротьби — страйки.

Багато страйків селян і батраків відбувалося на Правобережжі (де було багато

цукрових заводів і сільськогосподарських робітників), під час яких вони вимагали

поліпшення умов праці, скорочення робочого дня, підвищення розцінок тощо.

Протягом весни й літа тут відбулося понад 500 страйків. А в цілому на Правобережжі і

Півдні України страйки становили близько 60 % усіх селянських виступів.

У багатьох селах селяни збиралися на мітинги і сходи, де приймали петиції,

постанови, в яких висували економічні і політичні вимоги — розподілу поміщицьких

земель, скасування викупних платежів, свободи слова, друку, зборів, спілок, страйків,

рівності всіх перед законом, ліквідації інституту земських начальників, скликання

Установчих зборів, загального обов'язкового початкового навчання та ін.

Повстання на броненосці«Потьомкін».

Масовий робітничий і селянський рух, а також поразки царизму в російсько-

японській війні вплинули на настрої солдатів і матросів. Найбільш видатною подією

було повстання на броненосці Чорноморського флоту «Потьомкін», яке вибухнуло 14

червня 1905 р.

Керівним центром підпільної роботи серед моряків Чорноморського флоту був

Центральний матроський комітет РСДРП, відомий під назвою «Севастопольської

матроської централки». Організаторами її були матроси-більшовики: московський

робітник О. Петров, харківський робітник І. Яхновський, луганський робітник О.

Волошин, колишній селянин з Житомирщини Г. Вакуленчук та ін. Діяльністю

«Централки» керував Севастопольський комітет РСДРП.

«Севастопольська матроська централка» готувала збройне повстання матросів

Чорноморського флоту. За наміченим планом передбачалося почати повстання одразу

в усій ескадрі за сигналом броненосця «Катерина II», на якому була найміцніша

військова організація і найбільш підготовлена до виступу команда. Після оволодіння

ескадрою революційні матроси мали зайняти головні пункти Чорноморського

узбережжя — Севастополь, Одесу, Миколаїв, Новоросійськ, Батум, перетворити їх в

опорні бази революції, встановити зв'язок з робітниками і разом з ними розгорнути

повстання по всій Росії. При цьому повстання намічалося не раніше осені, коли

революційний рух у країні набере ще більшого розмаху. Але події розгорнулися не так.

Першим, причому один, повстав броненосець «Потьомкін».

12 червня «Потьомкін» вийшов у море і рано-вранці 13 червня прибув у

Тендрівську затоку (поблизу Одеси). Звістка про політичний страйк одеського

пролетаріату, принесена на «Потьомкін» матросами міноносця № 267, який привіз з

Одеси продовольство, схвилювала команду і посилила революційні настрої. Найменша

іскра могла привести до вибуху.

Цією іскрою стало те, що матросам 14 червня на обід подали борщ з червивим

м'ясом. Жоден матрос не торкнувся цього борщу. Командир корабля Голіков вирішив

використати цей момент для виявлення і розстрілу революційних керівників. Він

наказав вишикувати на палубі команду і запропонував відійти вбік до гарматної башти

тих, хто згоден їсти борщ. Спочатку відійшло кілька чоловік. Але потім за порадою

Вакуленчука й інші матроси почали перебігати до башти. Провокаційний план

провалився. Тоді старший офіцер Пляровський наказав караулу оточит» одну групу,

принести брезент і накрити ним матросів, що означало засудити до розстрілу. Однак

караул вийшов з покори і не виконав наказу. Пляровський вихопив гвинтівку в одного

з новобранців і вистрелив, смертельно поранивши Вакуленчука. Чаша терпіння

матросів переповнилася.

Матроси розправилися з найбільш ненависними офіцерами, а інших

заарештували.

Оволодівши кораблем, матроси обрали революційний комітет, названий ними

«судновою комісією», до якої ввійшли більшовики, есери, меншовики, анархісти.

Головою було обрано П. Матюшенка, вихідця з сім'ї дрібного кустаря-шевця села

Дергачів (тепер районний центр Харківської області), людину великої фізичної сили,

безмежно хороброї, але політично слабо підготовленої. Над «Потьомкіним» вперше в

історії російського флоту замайорів червоний прапор.

У ніч на 15 червня «Потьомкін» у супроводі міноносця № 267 прибув до Одеси.

Вранці 15 червня в порту зібралися величезні маси народу. Біля намету з тілом убитого

Вакуленчука була збудована трибуна, з якої виступали промовці з закликами

продовжувати революційну боротьбу. Похорон Вакуленчука 16 червня вилився ц

могутню демонстрацію робітників і матросів проти самодержавства.

Царський уряд послав проти повсталих майже всю ескадру (12 кораблів).

«Потьомкін» сміливо пішов їй назустріч. Але коли до нього приєдналася команда

броненосця «Георгій Побідоносець», командування змушене було якнайшвидше

відвести ескадру до Севастополя. Однак з допомогою зрадницької групи офіцерів і

кондукторів (помічників офіцерів) командирові броненосця «Георгій Побідоносець»

вдалося посадити корабель на мілину.

Ленін, який перебував тоді в еміграції у Швейцарії, дізнавшись про повстання на

броненосці «Потьомкін», сприйняв його як важливу подію і вважав за необхідне, щоб

більшовики обов'язково зв'язали цей виступ з рухом робітників, селян і місцевих

гарнізонів. Він послав до Одеси представника ЦК партії більшовика М. Васильєва-

Южина, та, коли Васильєв-Южин прибув до Одеси, він уже не застав там броненосця.

Оскільки на «Потьомкіні» закінчилися запаси вугілля, харчових припасів і

прісної води, а поповнити їх не вдалося, команда повела корабель до румунського

порту Констанци, де 25 червня здалася румунським властям, передавши представникам

іноземної преси та консулам «Звернення до всього цивілізованого світу» і

«Повідомлення, адресоване до європейських країн».

З невимовним болем у серці після одинадцятиденної боротьби залишали

повсталі потьомкінці свій корабель.

З усього екіпажу тільки 117 чол. повернулися тоді до Росії, інші залишилися за

кордоном. Ті учасники повстання, які потрапили до рук царських властей, були

засуджені до страти, каторги або тюремного ув'язнення.

У 1907 р. царським шпигам удалося вистежити й арештувати Панаса

Матюшенка, що таємно повернувся до Росії. Військово-морський суд у Миколаєві

засудив його до смертної кари через повішення. 20 жовтня 1907 р. у Севастополі на

світанку вирок було виконано. Панас Матюшенко зустрів його стійко. Перед смертю

він голосно заявив присутнім матросам: «Прощайте, товариші». Потім повернувся в бік

катів і сказав: «Вішайте, боягузи. Прийде час, і вас перевішають на ліхтарних стовпах».

Хоч повстання на броненосці «Потьомкін» закінчилося поразкою, воно мало

величезне значення, бо вперше велика частина військової сили царизму,— цілий

броненосець,— перейшла відкрито на сторону революції.

Історія України (частина друга) - Рибалко:5. Селянський рух в Україні і

революційна боротьба в армії та на флоті восени 1905 р.Розгортання селянського руху.

Всеросійський жовтневий політичний страйк, а потім грудневе збройне

повстання викликали дальше піднесення селянського руху.

Селянський рух восени 1905 р. охопив понад третину повітів (близько 170)

Європейської Росії. В Україні у жовтні — грудні 1905 р. відбулося понад 1800

селянських виступів у 64 повітах (з 94). Як і раніше, вони мали в основному

антипоміщицьке спрямування: селяни громили й палили поміщицькі маєтки,

розбирали в них майно, захоплювали землі, рубали поміщицькі ліси, робили потрави

посівів і т. п. Всього за 1905 р. в Україні відбулося близько 4 тис. селянських виступів,

якими було охоплено 6884 села з населенням понад 5 млн. чол. Селяни розгромили

понад 580 поміщицьких маєтків і заможних селян, садиб та хуторів, з них в

Лівобережній Україні — 195, на Півдні — 345. Саме в Лівобережжі і на Півдні було

найбільше розгромлено поміщицьких маєтків і відбулося гострих сутичок селян з

військами та поліцією. У ряді випадків селяни створювали селянські комітети, які й

керували їх виступами.

Один з найбільших виступів селян стався у с. Сорочинцях Миргородського

повіту на Полтавщині (тепер с Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської

обл.). Маніфест 17 жовтня і відсутність будь-яких дій властей щодо задоволення

насущних потреб селян, звістки про революційні дії робітників у містах зумовили

збудження в селянських масах. У таких умовах арешт приставом 17 грудня місцевого

селянина, члена селянської спілки Г. Безвіконного, який вів агітацію, викликав виступ

селян. Наступного дня селяни зібралися на мітинг в кількості близько 5 тис. чол. і,

створивши революційний селянський комітет, до якого ввійшли М. Козиленко, Г. Муха

і Ф. Вільченко, заарештували пристава, вигнали з села попа і стражників, вивісили

червоні прапори, вирішили не платити податків, не давати новобранців і закрити

шинки.

19 грудня до Сорочинців для втихомирення повстання прибула сотня козаків і за

наказом помічника миргородського справника Барабаша відкрила вогонь по селянах.

Селяни з вилами й косами стали до бою з козаками.

63 повсталих селян загинули чи дістали поранення, був убитий і Барабаш.

Козаки змушені були залишити село. Селянський комітет діяв, як справжня

революційна влада.

21 грудня в село за наказом губернатора вступив новий загін козаків з двома

гарматами, очолюваний статським радником Філоновим, який влаштував над селянами

жорстоку розправу, що викликала обурення широких мас трудящих і передової

громадськості Росії. На захист сорочинських селян виступив письменник В.

Короленко, який у газеті «Полтавщина» опублікував «Відкритий лист статському

радникові Філонову» і написав книгу «Сорочинська трагедія», в якій з гнівом викрив

нелюдське поводження царських посіпак з селянами.

Звертаючись до Філонова, В. Короленко писав: «Ви відразу почали поводитися в

Сорочинцях, як у завойованій країні. Ви звеліли «зігнати сход» і оголосили, що| коли

сход не збереться, то ви розгромите все село, «не залишивши від нього й пороху»... Ви

поставили всіх на коліна, оточивши козаками з шаблями наголо і виставивши дві

гармати. Ви власною рукою з розмаху били... по обличчю і передавали козакам, які, за

вашим наказом, продовжували почате вами злочинне катування, кидали у сніг, били

нагаями по голові і обличчю, поки жертва не втрачала голосу, свідомості і людської

подоби...».

Поряд з розгромами поміщицьких маєтків селянами України, особливо Півдня і

Лівобережжя, селянський рух продовжувався у формі мітингів, зборів, сходок, під час

яких ухвалювали приговори з вимогами розподілу поміщицьких земель, політичних

свобод, загального виборчого права, скликання Установчих зборів, ліквідації непрямий

податків і т. д. Восени 1905 р., в основному на Правобережжі, мали місце численні

страйки сільськогосподарських робітників, батраків, селян-поденників у поміщицьких

економіях і на заводах, особливо цукрових.

Одночасно з боротьбою селянства проти поміщиків відбувалися сутички між

біднотою та заможними селянами. Типовою щодо цього була так звана «Вихвостівська

трагедія», описана Коцюбинським у повісті «Fata morgan па». У селі Вихвостові

Городнянського повіту Чернігівсьдкої губернії у жовтні 1905 р. селяни розгромили

економив та горілчаний завод Карвольського-Гриневського. Після цього по селу пішли

чутки, що біднота має намір розібрати майно заможних селян. 31 жовтня багатії по-

звірячому вбили 11 бідняків, найбільш активних учасників селянського руху, а через

день — ще 4 чол. Вбивства селян бідняків заможними селянами мали місце і в інших

селах.

Як і по всій Росії, в Україні з літа 1905 р. почали виникати селянські спілки —

губернські, повітові, волосні і сільські. В Україні було організовано 7 губернських і 12

повітових комітетів та понад 120 волосних і сільських організацій спілки. Найбільш

активною в Україні була Покошицька селянська спілка, створена 30 жовтня 1905 р. у с.

Покошичах Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер Корейського району

Чернігівської області). Керівні органи селянських спілок перебували під сильним

впливом есерів, частково кадетів і українських національних партій. Відстоюючи

перехід земель до рук селян, ці спілки в основі своїй були масовими, народними,

революційними організаціями.

Революційні виступи в армії і на флоті.

Під впливом робітничого й селянського руху посилювалися революційні настрої

в армії і на флоті. 26—27 жовтня 1905 р. відбулося повстання матросів і солдатів у

Кронштадті, жорстоко придушене царськими властями. 11 листопада, у відповідь на

спробу командування Чорноморського флоту силою розігнати мітинг робітників,

матросів і солдатів, у Севастополі спалахнуло стихійне повстання матросів флотської

дивізії, до яких приєдналися частина солдатів 49-го Брестського піхотного полку,

саперна рота, робітники порту і команди 12 кораблів Чорноморської ескадри, зокрема

крейсера «Очаков», броненосця «Пантелеймон» (колишній «Потьомкін») і контр-

міноносця «Свирепый» (всього понад 6 тис. чол.).

12 листопада повсталі обрали Раду матроських, солдатських і робітничих

депутатів, з Ради була виділена як виконавчий орган «Матроська комісія».

Командиром крейсера «Очаків» матроси запросили революційно настроєно го

лейтенанта П. Шмідта, який взяв на себе керівництво повстанням. Значну революційну

роботу на крейсері «Очаків» проводили матроси-більшовики — О. Гладков, М.

Антоненко і С. Частник. Повсталі висунули ряд вимог в першу чергу політичних:

скликання Установчих зборів, загального виборчого права, 8-годинного робочого дня,

скасування смертної кари, зняття воєнного стану та ін.

Але в повсталих не було чіткого плану, діяли вони нерішуче, повстання не мало

належної наступальності і організованості. Царські власті стягли до Севастополя

надійні війська, які в 13-годинному бою 15 листопада розгромили повсталих.

Наступного дня повстання було остаточно придушене.

Близько 400 учасників Севастопольського збройного повстання було засуджено

до каторги й ув'язнення, керівників повстання — лейтенанта Шмідта і матросів

Гладкова, Антоненка і Частника — до смертної кари. Шмідт і його товариші були

розстріляні на острові Березань 6 березня 1906 р.

18 листопада 1905 р. відбулося повстання саперів у Києві. У саперній бригаді,

сформованій переважно з робітників, Київська військова організація РСДРП вела

агітаційну роботу, розповсюджувала листівки і прокламації. Під| впливом агітації

зв'язківці-сапери відмовилися замінити на київському телеграфі страйкуючих

службовців, внаслідок чого телеграф протягом доби не діяв. Сапери висунули вимоги

поліпшити їх побутові умови. Командир однієї з рот почав знущатися з солдатів —

змушував їх повзати на колінах, цілувати підлогу і т. д. Обурені сапери, з рішенням

наради їх представників, яка відбулася ввечері 17 листопада, уранці 18 листопада

вийшли на збройну демонстрацію (спочатку їх було близько 800 чол.), яка з

приєднанням інших військових частин мала перетворитися на повстання. Керівником

виступу став підпоручик Б. Жаданівський. З Печерська, де стояла саперна бригада,

після" приєднання частини робітників заводу «Арсенал», демонстранти вирушили на

Жилянську вулицю (тепер ім. Жаданівського). Коли в колону влилися й робітники

Південноросійського заводу (тепер «Ленінська кузня») і демонстрантів стало близько 5

тис. чол., вони вийшли на Галицький майдан (тепер майдан Перемоги), маючи на меті

з'єднатися з солдатами 45-го Азовського полку й робітничими бойовими дружинами

Шулявки (тепер Жовтневий район). але тут демонстрація була зустрінута вогнем

учбової команди Миргородського полку. Повстання саперів зазнало поразки. До

слідства було притягнуто понад 100 чол. Більшість із них засудили до каторги або

дисциплінарних батальйонів. Жаданівського засудили до страти, заміненої довічною

каторгою.

Слідом за повстанням саперів у Києві 23 листопада 1905 р. військова організація

РСДРП на чолі з Ф. Сергеєвим (Артемом) організувала збройну демонстрацію

робітників і солдатів у Харкові. У лавах демонстрантів, як* несли червоні прапори з

написами «Геть самодержавство!», «Хай живе революція!», «Хай живе свобода!»,

йшли разом з робітниками і солдати Старобільського, Богодухівського, Лебединського

та Луцького полків. Демонстранти пройшли по головних-вулицях міста і на

Скобелєвській площі (тепер ім. Руднева) провели великий мітинг. Всього в мітингах і

демонстраціях — цьому спільному виступі харківських робітників і солдатів —взяло

участь близько 15 тис. чол.

Історія України (частина друга) - Рибалко:7. Піднесення національно-

визвольного руху в роки революції.Дальша політизація і зростання масовості

національно-визвольного руху.

Одночасно з революційною боротьбою трудящих за соціальне визволення в

революції 1905—1907 pp. розгортався й національно-визвольний рух пригноблених

царизмом народів за ліквідацію національного гніту, за вільний національний

розвиток. Робітничий клас і селянство України спільно з пролетаріатом і селянами всієї

Росії брали активну участь у революції на всіх її етапах.

Як і російські робітники та селяни, вони висували загальнореволюційні завдання

— боротьбу за царизму, встановлення демократичної республіки, 8-годинного

робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх селянам.

Одночасно з цим дедалі більша частина робітників і селян, демократична

інтелігенція України разом з трудящими інших пригноблених царизмом націй Росії

вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності

всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного

навчання рідною мовою в школах, права вільного користування українською мовою в

судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і

товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою тощо.

Так, робітники Харківського паровозобудівного заводу вимагали повної

рівноправності всіх громадян незалежно від національності й віросповідання.

Робітники Горлівського машинобудівного заводу протестували проти дискримінації

неросійських робітників при прийомі на роботу. Багато робітників України

засуджували погромну політику царизму і, зокрема, в Харкові, Єлисаветграді, Одесі та

деяких інших містах виступали проти чорносотенних погромів і погромників. Як видно

з сказаного й деяких інших фактів, інтерес робітників України до національного

питання посилювався, але в науковому обігу ще нема достатнього матеріалу, який би

свідчив про активну участь робітників України в час революції в національно-

визвольному русі. Але цей процес почався, про що свідчить, зокрема, резолюція зборів

українських робітників, які відбулися в Києві 18 червня 1906 p., опублікована в

більшовицькій газеті «Эхо» (29 червня 1906 р.) і процитована П. Шморгуном у статті

«Національно-визвольний рух на Україні на початку XX ст.. «Пролетаріат України, —

говорилось у резолюції, — переживаючи крім політичного й економічного гніту ще й

національний, який заважає розвиткові класової боротьби пролетаріату, вимагає

автономії України. Беручи до уваги, що самодержавний уряд у боротьбі з революцією

нацьковує одну націю на іншу, результатом чого є єврейські та інші інородницькі

погроми, ми заявляємо, що при перших же спробах уряду влаштувати погром рішуче

«виступимо проти контрреволюції».

Більш національно свідомими й активними учасниками національно-

визвольного руху були селяни, які зберігали свою рідну мову, звичаї, культуру. Жителі

багатьох сіл (с. Мис Доброї Надії і с. Романкове Катеринославського повіту, с. Мачухи

Полтавського повіту, с Троїцьке Золотоніського повіту та ін.) на своїх сходах вимагали

загального обов'язкового навчання рідною мовою за рахунок держави, вживання рідної

мови в школі, церкві, суді та інших установах. У резолюціях селянських зборів деяких

сіл і повітів, зокрема с Карлівки, Хорошівської волосної філії селянської спілки

Полтавської губернії, ставилася вимога надання Україні автономії. А в Подільській

губернії селяни від депутатів Державної думи вимагали добиватися «волі, землі,

автономії України, амністії політичним в'язням».

Найактивнішим учасником боротьби за національні права українського народу

виступала українська демократична й ліберальна інтелігенція, шкільна й студентська

молодь — діячі літератури й мистецтва, викладачі вузів, сільські інтелігенти, учителі,

земські працівники та ін. їхніми загальними вимогами були скасування чинності

Емського акту 1876 p., вільний розвиток української мови й культури, викладання

рідною мовою в школах, створення українських кафедр у Київському, Харківському та

Новоросійському (Одеському) університетах.

Важливим проявом піднесення і переходу на політичні позиції національного

руху було оформлення й діяльність українських політичних партій, які в своїх

програмах велике місце відводили розв'язанню українського питання. РУП, УСДРП,

УДРП стояли за федеративний устрій Російської держави і автономію України в її

складі. Дедалі менше національному питанню приділяла «Спілка». Лише УНП

залишалась на самостійницьких позиціях. Усі вказані партії в своїх програмних

положеннях вимагали рівноправності українського народу, права вільного розвитку

української мови і культури. Вони видавали свої газети й журнали, брошури, відозви й

прокламації, в яких роз'яснювали свої програмні положення, закликали населення

добиватися здійснення національних і громадянських прав та свобод. Завдяки діям

членів РУП (УСДРП) і «Спілки» вперше було здійснено переклад на українську мову й

видано у Львові деякі марксистські праці лідерів міжнародної соціал-демократії К.

Каутського, А. Бебеля, П. Лафарга, В. Лібкнехта, в Східну Україну нелегально

доставлялися твори Маркса і Енгельса, «Спілка» видала програму РСДРП.

У масах єврейських робітників у час революції певну роботу проводили

організації Бунду, що на початок 1907 р. налічували не менше 5,5 тис. чол.

Серед загальноросійських політичних партій право на самовизначення за всіма

націями, що входили до держави, визнавала лише РСДРП. Але в роки революції її

місцеві організації мали російський характер, працювали в основному з російськими та

зросійщеними українськими робітниками, всю свою літературу видавали російською

мовою і в українському національно-визвольному русі фактично участі не брали. А

інші загальноросійські партії — кадети, октябристи, чорносотенні організації взагалі

були прихильниками єдиної неділимої Російської держави і рішучими противниками

українського національного руху й національних вимог українського народу.

Хід революції засвідчив, що соціальне й національне визволення пригноблених

народів залежало передусім, від успіхів спільних революційних дій трудящих усієї

Росії. Саме під могутнім революційним натиском робітничого класу й селянства в 1905

році, в час Всеросійського жовтневого політичного страйку й грудневого збройного

повстання, царизм був змушений послабити національний гніт й піти на поступки.

Законом від 24 листопада 1905 р. дозволялося видавати літературу національними

мовами, випускати журнали й газети, створювати культурно-освітні товариства й

відкривати національні театри.

Виникнення української преси

Тривалий час передові українські діячі домагалися ліквідації чинності Емського

акту 1876 р. і заборони друкування літератури українською мовою. У цій справі вони

дістали підтримку прогресивної російської інтелігенції. На запит царської Ради

міністрів комісія Російської академії наук, складена з видатних учених — академіків

Шахматова, Корша, Фортунатова та інших, підготувала «Записку про відміну утисків

малоросійського друкованого слова», підтриману Київським і Харківським

університетами. На цей час розгорнувся Всеросійський жовтневий політичний страйк,

було видано царський маніфест 17 жовтня, в якому проголошувалась і свобода слова.

З листопада 1905 р. почали видаватися українські газети й журнали. Першою

українською мовою вийшла 12 листопада 1905 р. в Лубнах газета «Хлібороб»,

редактором-видавцем якої був М. Шемет. Після того, як у четвертому номері її

помістили заклик «Селяни усієї України, єднайтеся!», по опублікуванні п'ятого номера

ця газета адміністрацією була заборонена. У Полтаві у грудні 1905 р. почав видаватися

політичний, літературний і науковий журнал «Рідний край». У Києві — на кошти

цукрозаводчика В. Симиренка газета «Громадська думка» (потім «Рада»),

організаторами якої були лідери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович і Є. Чикаленко,

газета «Боротьба», сатиричний журнал «Шершень» та ін. Виходили також газети у

Харкові — «Слобожанщина», в Одесі — «Вісті» і «Порада», в Катеринославі —

«Запоріжжя», у Петербурзі — журнал «Вільна Україна», газети «Наша дума» й «Рідна

справа» (Вісті з Думи), у Москві — журнал «Зоря». У цілому в 1906 р. видавалося

українською мовою 18 газет і журналів, а протягом 1905—1907 pp.— 25, із них в

Україні — 21.

Після тривалої заборони було дозволено видання перекладу українською мовою

Євангелія, зробленого ще в 60-х роках XIX ст. ніжинським учителем Морачевським. З

1906 по 1912 р. синодальна друкарня випустила в світ понад 200 тис. примірників

окремого видання цього перекладу. Велике значення мало переведення в 1907 р.

журналу «Літературно-науковий вісник» із Львова до Києва. Редагувати його став М.

Грушевський. Тоді ж журнал «Киевская старина» був перетворений на журнал

«Україна». У 1906 р. у Санкт-Петербурзі була опублікована одна з перших

узагальнюючих праць з історії України О. Єфименко «История украинского народа». У

1907 р. у Петербурзі під редакцією Василя Доманицького видано перше повне видання

«Кобзаря» Шевченка. А в 1908 р. там же, в Санкт-Петербурзі, вийшла в світ науково-

популярна книга М. Аркаса «Історія України-Русі». Одночасно з цим розгорталися

видання українською мовою публіцистичної, науково-популярної й художньої

літератури — історичних, белетристичних книжок та ін.

« Просвіти» та інші українські культурно-освітні заклади і гуртки.

У роки революції на Наддніпрянщині, за прикладом Галичини, виникли

українські культурно-освітні товариства — «Просвіти». Вони діяли в містах Києві,

Кам'янці-Подільському, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Житомирі, а також в ряді

провінційних міст і містечок, як філії губернських «Просвіт» (Мелітополь, Ніжин,

Козелець), в деяких селах (Мануйлівка, Дієвка Катеринославської губернії) та ін.

Українські «Просвіти» були засновані і працювали і в ряді інших місцевостей Росії, де

жили українці,— в Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці та ін. містах.

«Просвіти» організовували бібліотеки й читальні, видавали українською мовою

книжки, влаштовували для населення лекції, музично-драматичні вечори та ін. У

«Просвітах» активну участь брали видатні діячі української культури: у київській —

Леся Українка і М. Лисенко, в чернігівській — М. Коцюбинський, v полтавській —

Панас Мирний, у Катеринославі — Д. Яворницький та ін. Одночасно з «Просвітами» в

ряді міст відкрилися українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства,

що займалися, як і «Просвіти», культурно-освітньою діяльністю.

Поряд з «Просвітами» в Україні виникали кооперативи, передусім

сільськогосподарські, які організовували взаємодопомогу селянам і проводили

культурно-освітню роботу.

Впровадження української мови в освіту.

Багато разів передова українська громадськість — учителі, професори, викладачі

університетів, громадські діячі, студенти та інші вимагали від царських міністрів

дозволу на навчання учнів у початкових і середніх школах рідною мовою, на відкриття

в Київському, Харківському й Новоросійському (Одеському) університетах

українознавчих кафедр, зокрема введення курсів з історії України, української

літератури, мови тощо.

У часи революції явочним порядком й з дозволу властей учителі

запроваджували українську мову як мову всього навчання або як окремого предмета у

початкових (народних і церковнопарафіяльних) та середніх школах Києва, Одеси,

Кам'янця-Подільського та інших міст і багатьох сіл. У Київському університеті восени

1907 р. почалося викладання історії української літератури, хоча цей курс вів професор

Лобода російською мовою. У 1907— 1908 навчальному році українською мовою

читали українознавчі предмети в Новоросійському університеті професор Олександр

Грушевський, а в Харківському університеті — Микола Сумцов.

Але з настанням столипінської реакції посилились національні утиски з боку

царського уряду.

Українська думська громада.

Одним із проявів національного руху в Україні у роки революції було створення

в І і II Державних думах української парламентської групи — Української думської

громади. У І Думі, яка працювала 72 дні (від 27 квітня до 8 липня 1906 p.),

представники пригноблених у Росії народів для об'єднання сил і відстоювання своїх

прав створили «Спілку автономістів-федералістів» (близько 120 депутатів), яка

вважала необхідним здійснити принцип автономізму, як можна більшу

децентралізацію державного управління, забезпечити всім громадянам право на

культурне й національне самовизначення. До Спілки ввійшли українська, І литовська,

татарська, естонська та інші парламентські групи. Поряд з цим понад 40 депутатів І

Думи від України створили окрему парламентську фракцію — Українську думську

громаду (19 селян, 4 робітники, 17 інтелігентів — земські діячі, вчені, адвокати,

вчителі та ін.). її головою було обрано адвоката й відомого громадського діяча з

Чернігова І. Шрага. Серед членів громади були такі українські діячі, як В. Шемет і П.

Чижевський з Полтавщини, барон Ф. Штейнгель і М. Біляшівський від Києва, А. В'яз-

лов від Волині, професор М. Ковалевський, чернігівський земський діяч О. Свєчин та

ін.

У Петербурзі громада почала видавати російською мовою журнал «Украинский

вестник», редактором якого став М. Славинський, секретарем — Д. Дорошенко. Для

допомоги громаді зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський.

У II Думі, яка засідала 103 дні (від 20 лютого до 3 червня 1907 p.), 47 депутатів-

українців створили «Українську думську громаду». До неї входили священик А.

Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Громада видавала свій

часопис «Рідна Справа — Вісті з Думи».

Членів Української, думської громади об'єднували спільні вимоги автономії

України, широкого місцевого самоврядування, запровадження української мови у

школі, адміністративних установах, суді, в церкві.

В аграрному питанні повної єдності серед депутатів не було, селяни категорично

вимагали конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі.

Отже, в період революції 1905—1907 pp. в Україні одночасно з

загальнореволюційною боротьбою проти самодержавства, за демократизацію всієї

країни розгортався й національно-визвольний рух, спрямований проти національного

гніту, за вільний, рівноправний розвиток українського народу серед інших народів.

Історія України (частина друга) - Рибалко:РОЗДІЛ 5. УКРАЇНА В ПЕРІОД

ТРЕТЬОЧЕРВНЕВОІ МОНАРХІЇ (ЧЕРВЕНЬ 1907 —ЛИПЕНЬ 1914 PP.).РОЗДІЛ 5.

УКРАЇНА В ПЕРІОД ТРЕТЬОЧЕРВНЕВОІ МОНАРХІЇ (ЧЕРВЕНЬ 1907 —ЛИПЕНЬ

1914 PP.).

Історія України (частина друга) - Рибалко:2. Аграрна політика Столипіна та

проведення її в Україні.Поворот в аграрній політиці царизму. Указ 9 листопада 1906 р,

і закон 14 червня 1910 р.

Царський уряд, прагнучи зберегти за поміщиками землі й панівну роль у

державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни.

Розвиткові капіталізму, суспільному прогресові перешкоджали кріпосницькі залишки,

передусім в аграрному ладі країни, — поміщицьке землеволодіння, община, надільне

землекористування. Революція 1905—1907 pp., економічною основою якої й

національною особливістю було аграрне питання, показала, "що селянство бореться за

розв'язання аграрного питання, в першу чергу за ліквідацію поміщицького

землеволодіння, революційним шляхом, тобто за розвиток капіталізму фермерським

шляхом.

Щоб відвернути селян від революційної боротьби, зміцнити в них відчуття

власності і сприяти інтенсивному На закріплених в особисту власність землях, на

хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни.

Малоземельні й зовсім бідні селяни змушені були продавати свої наділи й

перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2,5 млн. селян, що закріпили

за собою землю, продали свої наділи 1200 тис. чол. В Україні за 1907—1913 pp. 263

тис. бідняцьких господарств продали 744 тис. дес. закріпленої за ними землі, її

скуповували, часто за безцінь, багатії.

Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним

Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за

більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. За час 1906 по

1909 р. через банк поміщики України продали 385 тис. дес, а всього площа

дворянських земель з, 1906—1910 pp. скоротилася на 1,1 млн. дес. Селяни України

протягом 1906—1910 pp. купили в банку 480 тис. дес. з них хутірські і відрубні

господарства — 82,6%. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на

розширення й зміцнення заможних селянських господарств. Якщо бідняки й купували

в банку землю, то багато з них, не маючи змоги виплачувати щорічні внески й

проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк.

Переселення селян.

Проводячи аграрну реформу царський уряд широко розгорнув переселення

селян на окраїни — до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити

земельну тісноту в центральних районах і «розрідити» атмосферу в Росії, постаратися

збути якомога більше неспокійних селян у Сибір.

Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906—1912 pp. туди виїхало

близько 1 млн. чол. (із 2,5 млн. чол. по Росії), причому з Полтавщини й Чернігівщини

понад 350 тис. чол.

Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенці їхали у

вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної допомоги не було

налагоджено, на нових місцях приміщення не підготовлені і т. ін., через що смертність

серед переселенців досягала в окремих випадках 30—40 %. Багато з них, зовсім

розорившись, поверталися на попередні місця проживання. У 1911 р. в Україну

повернулося близько 70 % переселенців.

Наслідки столи пінської аграрної реформи.

Столипінська аграрна реформа була, після скасування кріпосного права 1861 p.,

наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію. Вона

прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування

общини створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя,

посилювався процес концентрації земель у руках заможних селян, збільшувалося

застосування сільськогосподарських машин, добрив, підвищувалася врожайність і

товарність сільського господарства, з диференціацією селянства розширювався

внутрішній ринок тощо.

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої мети — не

забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну

основу кріпосницьких пережитків — поміщицьке землеволодіння. Вона не створила

для царизму широкої, міцної соціальної опори на селі в особі заможних селян, бо поряд

зі збільшенням чисельності заможних селян на протилежному полюсі виростала велика

маса розорених селян-бідняків, пролетарів, пауперів, і соціальні суперечності на селі не

послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період 1907—

1910 pp. в Україні селянських виступів відбулося: в 1907 р. — 804, в 1908 р. — 728, у

1909 p. —586, у 1910 p. —2434, разом 4552 виступи, що становили близько третини

виступів у цілому по Росії. Селяни, насамперед боролися проти поміщиків —

спалювали їхні маєтки, захоплювали землі, луки, лісові ділянки, убивали власників і

управителів економій тощо. Вони також виступали й проти царських властей, зокрема

чинили опір проведенню столипінської аграрної реформи, виділенню на хутори й

відруби тощо. Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократичних

перетворень, столипінська аграрна політика не змогла попередити наростання

революційної кризи.

Історія України (частина друга) - Рибалко:4. Революційний рух у 1907—1914

pp.Робітничі виступи у роки режиму.

Внаслідок поразки революції і встановлення режиму репресій робітничий рух у

1908—1910 рр. зазнав серйозного спаду, але зовсім не припинився. Правда, у

страйковому русі зменшилася питома вага політичних страйків, переважали страйки

економічні, причому здебільшого вони мали оборонний, а не наступальний характер.

По всій Росії, за даними фабричної інспекції, в 1908 р. страйкували 176 тис, у

1909 р. — 64 тис, у 1910 р. — 47 тис. чол. В Україні в 1908 р. відбулося 72 страйки, в

яких узяли участь понад 61 тис. чол., в 1909 p. — 47 страйків з 10 тис. учасників і в

1910 р. (по листопад) — 43 страйки, в яких взяли участь 12,5 тис. робітників.

Всього з другої половини листопада 1907 по жовтень 1910 р. в Україні відбувся

221 страйк, в яких взяли участь близько 100 тис. чол. Серед них було 44 політичних

страйки з 68 тис. учасників.

Період спаду революційного руху виявився не тривалим. Уже восени 1910 р.

почалося його нове поступове піднесення.

Початок революційного піднесення в 1910—1911 pp.

З осені 1910 р. почалося поступове піднесення революційного руху, на чолі

якого йшли робітники Петербурга й Москви в єдиних лавах всеросійського;

пролетаріату виступали проти царизму, поміщиків та капіталістів і робітники України.

Разом з робітниками в боротьбу включалися селяни, солдати, матроси, демократична

інтелігенція, зокрема студенти.

Яскравим прикладом пожвавлення революційного руху були політичні страйки

й демонстрації у зв'язку зі смертю 7 листопада 1910 р. великого російського

письменника Л. Толстого. Одночасно з масовими виступами в Петербурзі, Москві та в

інших містах, з 8 по 13 листопада відбулися масові страйки і вуличні демонстрації

робітників і студентів у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні. Демонстранти

виходили на вулиці під гаслами: «Геть катів!», «Геть смертну кару!», «Хай живе

свобода!». У другій половині листопада широкого розмаху набули страйки проти

застосування царським урядом смертної кари до учасників революційного руху.

У 1911 р. страйковий рух продовжував наростати. Якщо в 1910 р. по Росії

страйкували 47 тис. робітників, то в 1911 р. — 105 тис. В Україні в 1911 р. відбулося 59

страйків, в яких взяли участь близько 20 тис. чол. Найбільш активно виступали

металісти, робітники гірничорудної промисловості і друкарі.

Розстріл робітників на Лені і піднесення масового революційного руху в 1912 р.

Поступове наростання боротьби трудящих, яке почалося в 1910—1911 pp., у

1912 p., після розстрілу царськими військами 4 квітня робітників на Ленських золотих

копальнях, переросло в масовий революційний рух.

Ленський розстріл, під час якого військами було вбито й поранено понад 500

робітників, викликав глибоке обурення пролетаріату всієї Росії. Першими підняли свій

гнівний голос протесту робітники Петербурга, за ними в політичні страйки й

демонстрації включилися пролетарі багатьох міст країни. Всього в страйках протесту

проти кривавого злочину царизму на Лені взяли участь близько 300 тис. робітників

Росії.

Разом з пролетаріатом усієї країни гаряче протестували проти Ленського

розстрілу і робітники України. «Це наші груди,— писали в своїй резолюції, прийнятій

на мітингу, робітники Дніпровського механічного заводу Млошевського в Києві,—

груди всього робітничого класу, прострелені в далекій сибірській тайзі». Уже 9 квітня

почали політичні страйки робітники Києва і Миколаєва, 10-го — Харкова, 11-го —

Катеринослава, Одеси, Єлиса-ветграда, а потім і інших міст. Усього в квітневі дні в

Україні відбулося 152 політичних страйки, в яких взяли участь понад 40 тис.

робітників із 300 тис. чол. по всій Росії.

Велика хвиля політичних страйків, мітингів і демонстрацій, у яких взяли участь

400 тис. робітників Росії, прокотилася в травневі дні. Відзначили 1 Травня робітники

Харкова, Катеринослава, Одеси, Миколаєва,. Єлисаветграда та інших міст. Всього в

Україні в травні 1912 р. відбулося 52 політичних страйки, в яких взяли участь понад 21

тис. робітників.

Улітку і восени страйки продовжувалися. Особливо активізувався страйковий

рух у листопаді, коли робітники протестували проти вироку військового суду в справі

матросів лінкора «Иоанн Златоуст», які готували повстання на Чорноморському флоті.

За цим вироком 10 матросів було розстріляно, 111 — заслано на каторгу. На знак

протесту проти страти матросів страйкували робітники Петербурга, Москви, Риги,

Харкова, Миколаєва, всього по Росії 250 тис. чол.

Серед осінніх виступів пролетарів України найтривалішим був страйк

робітників Харківського паровозобудівного заводу, який почався 12 листопада 1912 р. і

продовжувався 66 днів. Робітники висунули вимогу звільнити заарештованих

учасників попереднього страйку і в зв'язку з цим припинили роботу. На заклик газети

«Правда» паровозобудівникам подавали матеріальну допомогу й моральну підтримку

трудящі багатьох міст країни.

У цілому страйковий рух у 1912 р. набув масового характеру, переріс рівень

періоду реакції і 1906—1907 pp., наближаючись до рівня 1905 р. У 1912 р. по всій Росії

страйкували понад 1 млн. чол. В Україні відбулося 349 страйків з кількістю учасників

близько 133 тис. чол. При цьому переважали страйки політичні: їх сталося 211 з

кількістю учасників близько 75 тис. чол.

Піднесення революційної боротьби робітників сприяло розвиткові селянського

руху. Селяни, як і раніше, насамперед, виступали проти поміщиків — чинили потраву

й скошували поміщицькі посіви, рубали ліс, спалювали маєтки, забирали хліб, сіно та

інше майно, боролися за сервітутні права (за користування пасовищами, лісами,

водоймами, рибною ловлею на поміщицьких землях), за поліпшення орендних умов

тощо. Масового характеру набрав протест селян проти столипінської реформи: вони

виганяли землемірів, знищували межові знаки, перешкоджали землевпорядним

роботам і т. ін. Виступали селяни й проти властей та поліції: нападали на поліцейські

команди, ігнорували вибори земства і волосного суду, зміщали неугодних сільських

старост і волосних старшин, інколи чинили збройний опір військам тощо. На

Правобережжі на цукрових заводах і в поміщицьких маєтках непоодинокими були

страйки сільськогосподарських робітників, під час яких вони вимагали підвищення

заробітної плати, поліпшення житлових умов і харчування тощо.

Під впливом руху робітників та селян і тяжкого казарменого режиму дедалі

ширше розповсюджувалися революційні настрої серед солдатів і матросів, особливо

серед І моряків Балтійського і Чорноморського флотів. На обох флотах вели

роз'яснювальну роботу більшовики та представники інших партій, готували повстання.

Хоча через провокаторів підготовку повстання було зірвано, багато матросів

арештовано, деяких розстріляно, інших заслано на каторгу, але революційне бродіння

на флоті і в армії не було припинено.

Незадоволення політикою царизму поширювалося і серед демократичної

інтелігенції, особливо серед студентства. Студенти Харківського і Київського

університетів, Київського політехнічного інституту та інших навчальних закладів

проводили політичні страйки, мітинги, сходки, протестуючи проти Ленського

розстрілу, смертної кари і т. ін.

Політичні партії третьочервневого режиму.

Видання царем маніфесту 17 жовтня 1905 p., потім поразка час революції,

терористичний столипінський режим, спад у 1908—1909 pp. і піднесення в 1912—1913

pp. революційного руху серйозно вплинули на поведінку різних класів та соціальних

груп, на стан і діяльність політичних партій в усій Росії, в тому числі і в Україні.

Чорносотенні поміщики і їх партії та організації, які діяли і в Україні, після

видання третьочервневого виборчого закону з захопленням схвалювали політику

царського уряду й сподівалися на повне відновлення необмеженого самодержавства.

«Сльози розчулення і радості охопили нас при читанні твого маніфесту» (йдеться про

виборчий закон 3 червня 1907 р. — Авт. ) — писали лідери «Союзу руського народу»

цареві.

Ліберально-монархічні партії — октябристи й кадети, особливо кадети,

підштовхували царський уряд до проведення реформ. Але провал столипінської

політики «заспокоєння і реформ», нездатність царизму попередити і справитися з

наростанням революційного руху викликали незадоволення буржуазії, партій

октябристів та кадетів і посилення ліберальної опозиційності особливо напередодні

першої світової війни.

Певний розлад і кризові явища були притаманні і партіям соціал-демократів та

есерів.

У партії есерів третьочервневнй переворот викликав приплив революційних

настроїв, прагнення готувати загальне збройне повстання і посилювати терористичну

діяльність. Але незабаром стало ясно, що маси, в тому числі й есерівські, цієї ідеї не

сприймають і не підтримують. Пасивність мас, царський терор, викриття в 1909 р.

керівника бойової есерівської організації і члена ЦК партії Азефа, як провокатора,

агента царської охранки, внесли серйозний розлад серед есерів і через деякий час

партія есерів фактично припинила свою діяльність. Вона відродилась і стала масовою

після Лютневої революції 1917 р.

Жорстоких репресій в час столипінщини зазнавали члени РСДРП. У багатьох

містах України — Юзівці, Херсоні, Єлисаветграді, Полтаві та інших партійні

організації були розгромлені. Як і в усій РСДРП, і в Україні в більшовиків і

меншовиків існували розбіжності в поглядах на стан і перспективи революційного

руху.

Меншовики вважали, що завдання буржуазно-демократичної революції в Росії в

основному уже розв'язані, вона стала на буржуазно-конституційний шлях розвитку і

повинна йти по ньому тривалий час. Через це, на їх думку, партійні організації повинні

працювати в основному легально, особливо активно діяти в Державній думі. Йшлося,

отже, про перетворення РСДРП у реформістську партію західноєвропейського типу.

Більшовики розглядали ці погляди як намагання ліквідувати нелегальну революційну

партію, чому меншовиків і стали називати ліквідаторами.

Більшовики були впевнені, що столипінський режим — явище тимчасове.

Завдання буржуазно-демократичної революції — повалення царизму ї встановлення

демократичної республіки, введення 8-годинного робочого дня, конфіскація

поміщицьких земель залишилися не розв'язаними. Через це наростання нової

революційної хвилі було неминучим, і, отже, перед партією стояла та сама політична

мета, яка і в революції 1905—1907 pp., — доведення буржуазно-демократичної

революції до кінця і забезпечення її переростання в революцію соціалістичну. Але в

умовах реакції і спаду революційної хвилі необхідно було виробити нову тактику, нові

методи — поєднувати нелегальну й легальну роботу і цим шляхом готувати маси до

нової революції.

Більшовики вели боротьбу також проти одзовістів, очолював яких О. Богданов.

Будучи членами більшовицької партії, одзовісти вимагали відкликання робітничих

депутатів з III Думи і припинення діяльності в легальних організаціях. Оскільки це

привело б до відриву партії від мас, Ленін писав, що «одзовізм є меншовизм

навиворіт».

Нелегальну партійну діяльність більшовики поєднували з роботою в легальних

організаціях-профспілках, робітничих кооперативах, клубах, народних будинках,

використовували як трибуну для викриття контрреволюційності столипінського

режиму Державну думу, різні легальні з'їзди — фабрично-заводських лікарів, жіночий,

антиалкогольний та ін.

У розгортанні революційної боротьби трудящих велику роль відіграли легальні

більшовицькі газети: щотижнева «Звезда», яка почала виходити в Петербурзі з грудня

1910 p., і особливо щоденна газета «Правда», перший номер якої вийшов 22 квітня (5

травня) 1912 р.

«Правда» була тісно зв'язана з робітниками, широко висвітлювала життя

трудящих і їх революційну боротьбу. Значне місце на сторінках «Правды» займали й

матеріали про становище та революційний рух робітників і селян України. За 1912—

1914 pp. в «Правде» таких матеріалів було опубліковано понад 1550.

Центральним легальним органом меншовиків була газета «Луч».

Велику увагу приділили соціал-демократи виборчій кампанії в IV Державну

думу, яка відбувалася восени 1912 р. Внаслідок цього до Думи було обрано 7

меншовиків і 6 більшовиків. Від Харківської губернії депутатом став М. Муранов і від

Катеринославської — Г. Петровський. Робітничі депутати використовували думську

трибуну для викриття антинародної політики самодержавства, для посилення зв'язків з

широкими масами. Вони подавали запити і неодноразово виступали в Думі,

закликаючи трудящих продовжувати революційну боротьбу.

Царські власті жорстоко переслідували українських соціал-демократів. У 1907 р.

була заарештована більшість членів Головного комітету української соціал-

демократичної «Спілки», інші її активні діячі теж були ув'язнені або емігрували. До

того ж її лідери дедалі більше орієнтувалися на роботу серед міських російськомовних

робітників, і «Спілка» фактично відійшла від українського національного руху. Після

1909 р. її організації стали зовсім малочисельними, розрізненими, і «Спілка» практично

припинила свою діяльність.

У важкому стані перебувала й УСДРП. Частина її лідерів була заарештована,

інші виїхали за кордон. Разом з тим в УСДРП існували розходження між її окремими

групами, що гальмувало їх діяльність. У цілому УСДРП велику увагу приділяла

вихованню національної самосвідомості українських робітників. У цій справі значну

роботу проводив журнал «Дзвін», який легально виходив у Києві з січня 1913 р. до

середини 1914 р. У ньому українські соціал-демократи, зокрема Л. Юркевич (Л.

Рибалка), відстоювали федеративну побудову соціал-демократичної партії в Росії.

Ленін різко виступав проти цих ідей. 26 квітня 1914 р. до редакції «Дзвону» він писав:

«Я не говорив з Юркевичем, але мушу сказати, що проповіддю відокремлення

українських робітників в окрему с.-д. організацію глибоко обурений».

В умовах поразки революції в 1907 р. Українська демократично-радикальна

партія фактично припинила своє існування і, як єдина організація, розпалася. Деякі з її

членів (В. Леонтович, П. Стебницький, І. Шраг та ін.) далі діяли в загальноросійській

партії кадетів, інші відійшли від політики. На уламках УСДРП в 1908 р. утворилася

нова організація — Товариство українських поступовців (ТУП), до якої ввійшли

різнорідні елементи — ліберально настроєні радикал-демократи, частина членів

УСДРП, Української народної партії (УНП) та ін. Це була суто інтелігентська

організація, до якої здебільшого належали професори, адвокати, журналісти, видавці,

кооператори та ін.

Головними програмними вимогами ТУПу були парламентаризм як основа

загальнодержавного ладу, федеративний устрій Росії, що мав забезпечити права

українського населення, національно-територіальна автономія України в складі

федеративної Росії. ТУП був близьким до російських кадетів.

ТУП складався з місцевих автономних громад. З'їзд громад обирав керівний

орган — Раду з місцем перебування в Києві. Напередодні першої світової війни

членами Ради ТУП були: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко

та ін.

В основу своєї діяльності ТУП ставив культурницьку роботу: видання

літератури українською мовою, налагодження діяльності «Просвіт» і клубів,

організацію різних кооперативів та ін. ТУП видавав газету «Рада» в Києві та журнал

«Украинская жизнь» в Москві.

Історія України (частина друга) - Рибалко:6. Назрівання революційної кризи в

1913 — першій половині 1914 pp.Революційний рух у 1913 р.

У 1913 р. революційний рух, найбільш яскравим виявом якого були масові

політичні страйки робітників, продовжував розвиватись. За цей рік по Росії у страйках

взяли участь близько 1,5 млн. чол., з них у політичних — понад 1,2 млн.

Масовими страйками, в яких взяли участь понад 150 тис. чол., відзначили

робітники річницю «кривавої неділі» — 9 січня. Активно цей страйк пройшов в

Україні у Миколаєві, Харкові, Одесі, Херсоні. Брали участь робітники України і в

страйках протесту проти святкування 300-річ-чя династії Романових, яке проводилося

в лютому 1913 р., а також у страйках в день річниці Ленського розстрілу — 4 квітня.

Але найбільшими були Першотравневі страйки. В Україні 1 травня 1913 р. відбулося

62 політичних страйки з числом учасників близько 25 тис. чол. В України в 1913 р.

відбулося близько 250 страйків, в яких узяли участь близько 77 тис. чол. 37 % страйків

були політичними, а охоплювали вони близько 55 % всіх учасників страйків. Найбільш

активно, наполегливо й організовано виступали металісти, які дали понад 70 % усіх

страйкарів. За ними йшли шахтарі, друкарі, будівельники та ін.

Передвоєнна політична криза.

У січні — липні 1914 р., напередодні першої світової війни, в Росії наростала

політична криза загальнонаціонального масштабу. Народні маси, «низи», не хотіли

жити по-старому і розгортали широку революційну боротьбу, а «верхи» — прогнила

царська монархія — не могли управляти по-старому. Країна йшла до революції.

Наприкінці 1913 р. ЦК РСДРП звернувся до трудящих з прокламацією «Про 9

січня», в якій закликав провести в річницю «Кривавої неділі» загальний політичний

страйк під лозунгами: «Геть монархію Романових! Хай живе демократична республіка!

8-годинний робочий день! Конфіскація поміщицьких земель!».

У відповідь у багатьох містах Росії, в тому числі й в Україні, в січневі дні

відбулися страйки, в яких взяли участь близько 250 тис. робітників.

Велике збудження викликала заборона царським урядом вшанування 100-річчя з

дня народження Т. Г. Шевченка. На знак протесту проти цього заходу царизму масові

страйки, демонстрації, мітинги й збори робітників і студентів у лютому 1914 р.

відбулися в ряді міст — у Петербурзі, Москві, Тифлісі, Києві, Харкові, Одесі, Полтаві

та ін.

Активну роботу проводили соціал-демократи України по підготовці до

відзначення 1 Травня. Вони розповсюдили прокламацію ЦК РСДРП. Київська,

Харківська, Катеринославська, Полтавська і Миколаївська партійні організації

випустили листівки з закликом відзначити 1 Травня політичним страйком. У день 1

Травня 1914 р. в Україні відбулося 85 політичних страйків з більш як 30 тис. учасників.

Найбільше страйків сталося в Харківській і Київській губерніях.

Після першотравневого страйку революційний рух продовжував наростати. У

його піднесенні велику роль відіграв загальний страйк нафтовиків Баку, який почався

28 травня 1914 р. і тривав до початку війни. Робітники багатьох міст на знак

солідарності з бакинськими робітниками включалися в політичні страйки, проводили

демонстрації й мітинги.

В авангарді революційного руху виступали робітники Петербурга. На

підприємствах проводилися мітинги під гаслом «Перемога бакинців — наша

перемога». З липня в робітників Путіловського заводу, які "зібралися на мітинг, поліція

відкрила вогонь.

В наступні дні боротьба наростала. На вулицях з'явилися барикади, почалися

барикадні бої. На порядок дня постало збройне повстання.

На підтримку робітників Баку і в знак протесту проти розстрілу путіловців у

Петербурзі виступив і пролетаріат України. Політичні страйки, демонстрації й мітинги

відбулися на багатьох підприємствах Харкова, Одеси, Києва, Миколаєва, Херсона та ін.

Таким чином, напередодні першої світової війни в країні назрівала революційна

ситуація. Протягом першої половини 1914 р. в Росії в страйках взяли участь близько 2

млн. чол. В Україні за цей час сталося понад 300 страйків, в числі яких понад 70 %

було політичних. У страйках взяли участь близько 95 тис. чоловік.

Усього за період нового революційного піднесення (1910 — перша половина

1914 р.) в Україні відбулося 978 страйків з числом учасників близько 330 тис. чол.

Пролетаріат України в боротьбі проти царизму, поміщиків і буржуазії діяв спільно з

трудящими всієї Росії.

19 липня (1 серпня) 1914 р. почалася перша світова імперіалістична війна, яка

тимчасово перервала наростання революційного руху. У цій війні панівні класи Росії

шукали порятунку від назріваючої революції.

Історія України (частина друга) - Рибалко:РОЗДІЛ 6. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ

ЗЕМЛІ В ДРУтЙ ПОЛОВИНІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ.РОЗДІЛ 6.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУтЙ ПОЛОВИНІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Історія України (частина друга) - Рибалко:2. Суспільно-політичний рух та

виступи робітників і селян.У другій половині XIX — на початку XX ст. на

західноукраїнських землях продовжував розвиватися суспільно-політичний рух, у

якому діяли різні течії, що виражали інтереси й ідеологію різних класів і суспільних

груп.

Москвофільство.

Реакційною поміщицько-клерикальною суспільно-політичною течією в Східній

Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті було так зване «москвофільство», яке

виникло ще в 1848 р. Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д.

Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський та

ін. До москвофілів належали переважно поміщики, реакційне уніатське духівництво,

чиновники й частина інтелігенції, які орієнтувалися на російський царизм і діставали

пряму підтримку, в тому числі й грошову, від царських урядових установ.

Стоячи на позиціях великодержавного російського шовінізму, москвофіли

вважали, що від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру живе єдиний «руський», або

«пан-руський» народ з єдиною «панруською» мовою і культу

рою: На їх думку, окремого українського народу не було й нема, а € лише

українське відгалуження «руського» народу. А раз так, то москвофіли заперечували й

правомірність розвитку української мови як літературної. Самі вони писали «язичієм»

— сумішшю російської, української, старослов'янської і польської мов.

Будучи прямою агентурою царизму в західноукраїнських землях, москвофіли

водночас вірно служили Австро-Угорській монархії і об'єктивно сприяли здійсненню

політики австрійської правлячої .бюрократії, спрямованої на асиміляцію українського

населення.

Народовці і націонал-демократи.

Поряд з москвофільством з 60-х років на західноукраїнських землях розвивалася

течія, яка дістала назву «народовства». До народовців належали переважно

представники інтелігенції (чиновники, адвокати, вчителі, професори, лікарі та ін.) і

уніатського та православного духівництва". Лідерами народовців були О. Барвінський,

К. Левицький, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький та ін.

Народовці виступали проти революційної боротьби з експлуататорським ладом,

займали лояльну позицію щодо Австро-Угорської монархії.

Народовці займалися проведенням культурницької роботи: розвитком

української мови, літератури, виданням книжок, журналів, газет українською мовою

тощо. В 1864 р. у Львові товариство «Руська бесіда» на гроші, зібрані серед народу,

заснувало український професійний театр. Виходило ряд народовських видань —

журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина» та ін.,

в яких друкувалися твори як письменників Західної України, так і Східної.

Були засновані культурно-освітні товариства «Руська бесіда» (1861) і «Просвіта»

(1868), які мали свої філії на місцях — у містах і селах. Вони відкривали читальні,

бібліотеки, клуби, видавали шкільні підручники, популярні освітні книжечки, твори

українських письменників, влаштовували різні вечори, концерти тощо.

У 1873 р. у Львові виникло Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в

1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. До нього входили вчені

різних профілів: історики, філологи, математики, медики та ін. Товариство випускало

ряд видань: «Записки», «Літературно-науковий вісник» та ін. Тривалий час — з 1897

по 1913 р. — пост голови товариства займав історик

М. Грушевський. У роботі товариства брали участь видатні українські учені і

діячі культури, такі, як І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. У цілому наукове

товариство ім. Шевченка внесло свій великий вклад у розвиток науки і культури на

Україні.

У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.)

відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К- Бадені («угода

Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцям кілька депутатських

місць у парламенті, відкрити три українські гімназії, збільшити кількість українських

кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис. За

ці дрібні поступки, які не змінювали на краще тяжке становище народних мас,

народовці заявили про повну підтримку політики австрійського уряду, проголосивши

«нову еру» у відносинах з австрійськими правлячими колами і польською шляхтою.

25 листопада 1890 р. від імені, народовців Романчук на засіданні сейму виклав

їхню програму так: «Програмою тих Русинів єсть: признавання самостійності своєї

народності, свого язика; особливіша дбалість о свій язик, свою народність,— вірність

для австрійської держави, пануючої династії,— вірність для греко-католицької церкви,

умірений лібералізм — і наконець, старанне о розвій селянства і міщанства».

У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили

Українську національно-демократичну партію (УНДП), а буковинські народовці в 1908

р. перейменували себе в поступову партію. Національно-демократична партія стала

основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили

представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців.

Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів,

журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій. До Народного

комітету — керівного органу УНДП — входили М. Грушевський, К. Левицький, Ю.

Романчук, Д. Савчак та ін. Партія видавала газети «Діло» і «Свобода».

У своїй програмі-максимум націонал-демократи висували гасло самостійної,

незалежної України «без хлопа і пана від Карпат і до Кавказу», «де б усі частини нашої

нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Але в програмі-мінімум

ставилося завдання домагатися лише поділу Галичини на дві окремі адміністративні

одиниці (краї) — українську і польську, які мали б широку автономію.

УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали

об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій

монархії. На думку націонал-демократів, вся українська нація тоді була «нацією

властителів-наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і

здекласованих жебраків» і всі українці мусили об'єднуватися під гаслом «свій до

свого». Націонал-демократи відстоювали рівноправність української мови в

адміністративних установах і школах, підтримували вимоги про відкриття

українського університету у Львові, кількох українських гімназій, загального

виборчого права, а також наділення селян поміщицькою землею, але за викуп.

Радикальні демократи, I. Я. Франко.

Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з

середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був

подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву

революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній

Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І.

Павлик (1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). Франко походив з сім'ї

селянина-коваля, Павлик — з сім'ї селянина-бідняка, Терлецький — з сім'ї священика.

Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони

включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За

соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово

заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за

кращу долю народу. У розвої цього радикального руху активну участь брали також

такі українські й польські громадські діячі, як Й. Данилюк, А. Маньковський, М.

Драбик, Я. Козакевич та ін. Особливе місце серед них займала Г. І. Павлик (1855—

1828), сестра М. Павлика, проста швачка, яка самотужки навчилася грамоти, стала

читати соціалістичну літературу й пропагувала соціалістичні ідеї серед селян і

робітників.

На формування світогляду І. Франка та його послідовників великий вплив

справили твори російських та українських громадських діячів і прогресивних

письменників — Герцена, Чернишевського, Шевченка, Драгоманова, Полонинського

та ін. Разом з тим вони вивчали праці Маркса і Енгельса — «Капітал», «Маніфест

Комуністичної партії» тощо. Як відомо, І. Франко вперше переклав на українську мову

24гй розділ «Капіталу» про первісне нагромадження капіталу і уривок з книги

Енгельса «Анти-Дюрінг». У своїх працях «Катехізис економічного соціалізму» (1878),

«Про працю» (1881) та інших Франко популяризував марксистські ідеї, показував

протилежність інтересів робітників і буржуазії.

І. Франко та М. Павлик у 1878 р. у Львові почали видавати гостро радикальний,

демократичний журнал «Громадський друг» (видали два номери), а після його закриття

— альманахи «Дзвін» і «Молот». Вони брали також активну участь у виданні

робітничої газети «Ргаса» («Праця»), яка почала виходити у Львові польською мовою 1

липня 1878 р. і яка відіграла велику роль у поширенні соціалістичних ідей серед

робітників і в їх політичному вихованні.

І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти

залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони

викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни

соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали

вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство.

Отже, Іван Франко і його товариші викривали несправедливість

капіталістичного ладу, шукали соціального ідеалу і в цих пошуках зверталися до праць

соціалістів, в тому числі й праць Маркса та Енгельса, проповідували необхідність

переходу до соціалізму. Але разом із тим, Франко, особливо на схилі літ, дуже

критично став підходити до уявного майбутнього соціалістичного суспільства,

вважаючи, що в ньому всемогутня держава може пригнітити людину й завести

авторитарно-тоталітарний режим. Ця думка чітко висловлена І. Франком у його

філософській праці «Що таке поступ?», написаній у 1903 р. «Життя в Енгельсовій

народній державі,— писав Франко,— було би правильне, рівне, як добре заведений

годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед

усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождото

поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би

щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання,

маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави,

зробилась би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в

такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших

поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною

тюрмою».

І. Франко та інші діячі радикально-демократичного напряму, борючись проти

соціального гноблення трудящих, разом з тим брали діяльну участь у національному

русі, виступали за національне визволення українського народу і возз'єднання всіх

українських земель* Так, у збірці віршів «З вершин і низин» в циклі «Україна» Франко

закликав не служити польським і російським гнобителям, боротися за волю, щастя і

честь рідного краю. У вірші «Не пора» (1880) Франко писав:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й Ляхові служить!

Довершилась України кривда стара—

Нам пора для України жить!

Не пора, не пора, не пора

За невігласків лить свою кров

І любити царя, що наш люд обдира,—

Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора

В рідну хату вносити роздор!

Най пропаде незгоди проклята мара!

Лід Украйни єднаймось прапор!

Бо пора се великая єсть.

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь.

Рідний краю, здобути тобі!

А у вірші «Розвивайся, ти високий дубе» (1883) Франко впевнено пророкував,

що прийде час, коли Україна стане вільною і об'єднаються в її межах усі українські

землі:

Встане славна мати Україна,

Щаслива і вільна

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна, нероздільна.

Радикальна партія.

І. Франко та М. Павлик взяли активну участь у створенні в 1890 р. «Русько-

української радикальної партії», яка виражала й відстоювала інтереси широких мас

селянства. Вона видавала журнали «Народ» та «Хлібороб» і газету «Громадський

голос».

Програма, схвалена радикалами на їх першому з'їзді в 1890 p., складалася з двох

частин: програми-максимум і програми-мінімум. У програмі-максимум говорилося, що

партія прагне до встановлення нового способу виробництва «згідно зі здобутками

наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної зласності

средств продукційних». Але шляхів здійснення соціалістичного ідеалу і його

конкретних форм програма не визначала. У програмі-мінімум радикали заявляли, що

вони домагаються «матеріального добробуту всіх робітних людей і усунення всякого

визискування економічного». Вони висували ряд вимог, здійснення яких привело б до

ліквідації залишків феодалізму, більш швидкого розвитку капіталізму і певної

демократизації країни. Вони вимагали загального виборчого права при таємному і

прямому голосуванні, введення прибуткового податку, заборони продажу селянських

наділів з публічного торгу, скорочення регулярної армії і строку служби в ній,

безкоштовного навчання у всіх школах, викладання в школах Східної Галичини

українською мовою і визнання української мови офіційною мовою та ін.

Ліва частина радикалів, очолювана І. Франком та М. Павликом, розгортала

роботу в селянських масах, організовувала масові селянські збори (віча), закликала

селян до революційних виступів і до їх союзу з робітниками. Ліві радикали рішуче

виступали проти «угоди» народовців з польсько-австрійськими консервативними

колами 1890 p., яка, як вони говорили, продала інтереси українського народу за

українські надписи на поштових скриньках.

Радикали приділяли велику увагу вихованню у народних масах національної

самосвідомості і відчуття єдності всіх частин української нації. Вони першими стали

називати свою партію українською. На своєму IV з'їзді, який відбувався в 1895 р. у

Львові, радикали прийняли як стратегічну мету положення про державну самостійність

України. «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі з цего

консеквенції, на полі політичнім, економічнім і культурнім, — говорилося в постанові

з'їзду, — заявляє Українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних

ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу і повнім

неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотинаючих. Зокрема в

Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських

частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією».

Праве крило радикалів, лідерами якого були С. Данилович і В. Будзиновський,

дедалі більше переходили на ліберальні позиції. Внаслідок цього в 1899 р. в

радикальній партії стався розкол, і її права частина разом з народовцями створили уже

згадувану нову партію, яка дістала назву націонал-демократичної.

«Ukraina irredenta» Ю. Бачинського.

Важливу роль у розвитку національної самосвідомості і національного руху

взагалі як у західних, так і в східних українських землях відіграла книжка Ю.

Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), опублікована у 1895 р. у

львівському журналі «Диттє і слово», в якій автор уперше в українській політичній

думці висунув і сформулював ідею незалежності України. Юліян Бачинський (1870 —

дата смерті невідома) — громадський діяч, публіцист, один із діячів Русько-української

радикальної партії у Східній Галичині. У своїй книжці Бачинський поставив завдання

«розслідувати фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по якій піде її

дальший розвій». Проаналізувавши становище українських земель у складі Російської

та Австро-угорської імперій, автор зробив висновок, що необхідною умовою

економічного й культурного розвитку України є її політична самостійність.

Про те, що буде робити політично самостійна Україна, Бачинський у листі до

Драгоманова в листопаді 1894 р. писав: «Головне, що тоді зискає Україна, то се, що

економічна політика буде стосуватися виключно до єї інтересів, котрих буде могла

поперти своєю армією, а не як тепер, коли економічна політика Росії має на оці ріжні

краї з ріжними інтересами, мусить вона іти часто в жертву, як слабша, тим, другим

краям. Також і з погляду чисто культурного буде могла тоді о много скорше і сильніше

розвиватися як тепер, без тих ріжних перепон, які їй раз-враз ставить чуже

правительство... Коротко: буде мати тоді свої фінанси, свою армію, свою торговлю і

свій промисел, усе в своїх руках, і політику заграничну і політику внутрішню,— буде

панею в своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не

оглядаючись на інших і не спинювана в тій роботі чужими».

І. Франко високо оцінив книгу Бачинського «як факт нашого політичного життя,

як прояв національного почуття і національної свідомості».

Робітничий рух.

3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнських

землях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший час робітничі

виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітники висували

переважно економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочого дня,

поліпшення умов праці й життя тощо.

Першими у січні 1870 р. застрайкували 97 (з 215) робітників друкарень Львова.

Страйк тривав 7 днів і закінчився перемогою друкарів. Власники друкарень змушені

були піти на підвищення заробітної плати і зменшення робочого дня. У травні 1870 р.

страйкували робітники пекарень, у 1871 р. — кравці швейних майстерень, стельмахи і

колісники, у 1873 р. — робітники нафтопереробного заводу в Бориславі. Всього з 1870

по 1878 р. у Галичині відбулося 9 страйків, в основному у Львові і Дрогобицькому

нафтовому районі.

На розгортання робітничого руху в Західній Україні, в якому велику роль

відіграли І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші активні діячі суспільно-

політичного руху, великий вплив справили героїчна боротьба паризьких комунарів,

діяльність І Інтернаціоналу і поширення марксистських ідей, революційна боротьба

трудящих Росії. Важливе значення в поширенні соціалістичних ідей, піднесенні

класової свідомості й організації робітників мали нелегальні робітничі гуртки, які діяли

на початку 80-х років у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі та деяких інших

містах. І. Франко і М. Павлик підтримували тісні зв'язки з Г. Плехановим та іншими

членами першої російської марксистської групи «Визволення праці». Вони

одержували, читали й розповсюджували видання цієї групи, такі, як праця Маркса

«Злиденність філософії», брошура Енгельса «Людвіг Фейербах і кінець класичної

німецької філософії», праці Плеханова «Російський робітник у революційному русі»,

«До питання про розвиток моністичного погляду на історію» та ін. Вони брали також

участь у пересиланні марксистської літератури через Галичину в Росію.

У 80—90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися.

Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Під впливом

соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця», робітники

одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусім запровадження

загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова та інших

західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарності трудящих.

У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис. робітників. Над

колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявлялась інтернаціональна

єдність робітників — проти експлуататорів спільно боролися робітники різних

національностей — українці, поляки, євреї, угорці та ін.

Селянський рух.

Одночасно з революційною боротьбою робітників і під її впливом розгортався

селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу

поміщицьких земель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або

зменшення тяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву й

ремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичині і

на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, яка виливалася у

сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян на поміщиків, які

позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). На Закарпатті селяни

активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських та

поміщицьких земель і зведення селянських земель даного села в один масив, але з

вигодою для поміщиків. Під впливом робітників розвивалися і такі форми селянської

боротьби, як страйки, масові селянські збори (віча), на яких селяни обговорювали своє

становище й висували свої вимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче

право, за припинення конфіскації прогресивних видань, за запровадження української

мови.

Утворення Української соціал-демократичної партії.

З розгортанням революційного руху робітників і селян, поширенням

марксистських ідей, під впливом зародження соціал-демократії в Росії, зокрема

«Союзів боротьби за визволення робітничого класу», на західноукраїнських землях

почали виникати соціал-демократичні організації. У 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд

галицьких соціал-демократів, на якому було завершено оформлення соціал-

демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини Австрійської соціал-

демократичної партії, створеної на з'їзді в Гайнфельді ЗО грудня 1888 p.— 1 січня 1889

р.

Вона проводила роботу серед робітників, зокрема керувала масовим рухом за

загальне виборче право при прямому й таємному голосуванні. У 1897 р. на

Всеавстрійському з'їзді завершився її поділ як єдиної пролетарської партії на

самостійні національні партії: німецьку, чеську, польську, італійську, південно-

слов'янську, а з 1899 р. — і українську. Об'єднувалися вони тільки спільним

Всеавстрійським з'їздом (один раз у два роки), а між з'їздами — спільним керівним

органом — виконкомом, до якого входили лідери національних партій. Соціал-

демократична партія Галичини й Сілезії у 1897 р. перейменувала себе в Польську

соціал-демократичну партію (лідер І. Дашинеький) і, отже, стали окремою польською

соціал-демократичною партією.

Восени 1899 р. з лівих радикалів і українських соціал-демократів, які вийшли з

соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії, оформилася Українська соціал-

демократична партія (УСДП). її центральним органом стала газета «Воля», а лідерами

М. Ганкевич, С Вітик, В. Охримович та ін. До складу УСДП входили переважно

представники робітничої аристократії — верхівка друкарів, добре оплачуваних

нафтовиків, ремісники, службовці, інтелігенти та ін. УСДП сприйняла програму

австрійської соціал-демократії. її лідери відмовились від ідеї соціалістичної революції

й диктатури пролетаріату, заперечували необхідність збройного повстання, визнавали

лише легальні, парламентські форми боротьби, вважали, що капіталізм можна замінити

соціалізмом мирно, тільки шляхом реформ.

Наприкінці 1890 р. створилася соціал-демократична партія Угорщини, яка

розгортала свою діяльність і в Закарпатті. У 1896 р. соціал-демократичні гуртки

об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.

Активізація суспільно-політичного життя на початку XX ст. XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях в умовах

режиму конституційної монархії, який надавав українському населенню ширшу

свободу слова та асоціацій, чим у Російській імперії, дедалі більше активізувалось

суспільно-політичне життя і розгортався національно-визвольний рух. Створювалися й

діяли українські політичні партії, організації і товариства, видавалися газети, журнали

й книги. Розширялося співробітництво між західними і східними українцями, зокрема

у західноукраїнських виданнях публікували свої праці письменники й громадські діячі

Східної України (В. Антонович, Леся Українка, А. Кримський та ін.).

Широку діяльність розгортало товариство «Просвіта». На 1914 р. в Галичині

товариство мало 77 регіональних філій, близько 3 тис. сільських читалень і стільки ж

бібліотек. Членів читалень у складі львівської філії було 36 тис. чол., у сільських

читальнях — близько 200 тис. При читальнях діяли театральні гуртки, хори, оркестри.

З 1894 р. почали створюватися спортивні товариства «Сокіл» та «Січ», яких на 1914 р.

налічувалося 974 місцевих відділень, у яких було понад 33 тис. членів.

v За активної участі «Просвіти» йшло створення й діяльність кооперативів. Ще в

1883 р. Василь Нагірний організував споживчий кооператив «Народна торгівля». У

1899 р. Євген Олесницький заснував товариство «Сільський господар», яке мало метою

навчати селян ефективних методів господарювання. У 1913 р. це товариство мало

понад 33 тис. членів. Масовими були кредитові спілки, у 1895 р. у Львові з'явилася

страхова компанія «Дністер», яка на 1907 р. мала 213 тис. клієнтів. У 1904 р.

створилася Центральна асоціація українських кооперативів, що мала близько 550 філій

і 180 тис. членів.

Гостра політична боротьба відбувалася навколо питання про адміністративний

поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську) з наданням кожній з них

рівних автономних прав. Хоча в 1907 р. в Галичині при виборах до віденського

парламенту і галицького сейму систему курій було скасовано і впроваджено загальне

голосування, в час виборів 1907 р. через зловживання властей українці дістали

непропорційно мале представництво.

Протестуючи проти цих зловживань, студент Львівського університету

Мирослав Січинський 12 квітня 1908 р. з револьвера убив губернатора графа

Потоцького, за що був засуджений до смертної кари, заміненої під тиском

громадськості на 20 років ув'язнення. Січинському вдалося втекти з станіславської

тюрми й емігрувати до США.

Рішуче боролися українські студенти за відкриття українського університету у

Львові. Ця боротьба виливалася у гостру конфронтацію між польською адміністрацією,

студентами-поляками і українськими студентами. В одній із сутичок 1 липня 1910 р.

пострілом з пістолета був убитий провідник української студентської громади Адам

Коцко На початку XX ст. дедалі більшого розмаху набирав страйковий рух робітників.

У 1900—1903 pp. у Східній Галичині відбулося 70 робітничих страйків, які часто

супроводжувалися мітингами, зборами і демонстраціями. Найбільшими були страйк

будівельників Львова у 1902 р., у якому взяли участь 5 тис. чол. і який закінчився

кривавою розправою поліції і жандармерії, внаслідок якої були вбиті і поранені, і

страйк 8 тис. нафтовиків Дрогобицько-Бориславського басейну у 1904 р. З усе більшою

активністю проти поміщиків, за землю, ліси, пасовиська, проти високих податків, за

кращі умови життя виступали селяни й сільськогосподарські робітники, які все частіше

вдавалися до пролетарської форми боротьби — страйку. Найширших масштабів і

гостроти набули страйки улітку 1902 р, у Східній Галичині. Вони охопили понад 500

сіл 26 повітів. У них взяли участь понад 100 тис. селян. На придушення страйків

австрійські власті кинули війська і жандармів. Було заарештовано 4 тис. селян, з них

понад 780 чол. були засуджені до ув'язнення.

З великим захопленням зустріли західноукраїнські робітники, селяни, передові

громадські діячі звістки про першу російську революцію 1905—1907 pp. Висловлюючи

народні прагнення, Іван Франко у 1905 р. писав: «Велика доба для нашої нації

почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Останні події показують, що той

упадок не за горами».

У січні — лютому 1905 р. у Львові, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі,

Станіславі, Коломиї та інших містах і селах прокотилася хвиля масових мітингів,

зборів, демонстрацій, під час яких робітники, селяни, прогресивна інтелігенція гаряче

вітали революцію в Росії і висловлювали свою солідарність з трудящими Росії. Так, 29

січня 1905 р. багатолюдний мітинг і демонстрація під лозунгами «Геть царизм!» і «Хай

живе революція!» відбулися в м. Чернівцях. 31 січня учасники масових зборів у Львові

у своїй резолюції вітали революцію в Росії.

Під впливом російської революції на значно вищий рівень у 1905—1907 pp.

піднеслася революційна боротьба західноукраїнських робітників і селян. Значно

частішими, масовішими й організованішими стали страйки, політичні мітинги,

демонстрації, селянські віча. У 1905 р. число підприємств, охоплених страйками,

зросло проти 1900 р. майже в 4 рази, а кількість страйків — більше, як у 3 рази.

Загалом протягом 1905—1907 pp. у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у

яких взяли участь понад 40 тис. робітників близько 1750 підприємств. Більш масовими

й численними були також страйки і виступи селян на Північній Буковині і в Закарпатті.

У боротьбі проти експлуататорів українські робітники й селяни виступали спільно з

польськими, угорськими, румунськими та трудящими інших національностей. Саме

масові виступи-мітинги і демонстрації, які розгорнулися під впливом

загальноросійського жовтневого політичного страйку, що вирвав у царя маніфест 17

жовтня, по всій Австро-Угорщині, в тому числі і в Західній Україні, змусили

австрійський уряд 4 листопада 1905 р. заявити про свою згоду на введення загального

виборчого права.

Після поразки революції 1905—1907 pp. революційний рух пішов на спад і в

Західній Україні. Але він не припинився і продовжувався, хоч і з меншим розмахом, до

початку першої світової війни в 1914 р.

Історія України (частина друга) - Рибалко:1. Причини, початок і характер війни.

Ставлення різних класів і партій до війни.Причини, початок і характер війни.

Війна, яка почалася 19 липня 1914 р. і незабаром переросла у світову, була

викликана різким загостренням суперечностей між головними капіталістичними

країнами. На 1914 р. склалися два великі угруповання держав: Троїстий союз, до якого

входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія і Антанта, або Троїста згода, —

Англія, Франція й Росія. Саме імперіалісти цих угруповань і, передусім, Троїстого

союзу, й розв'язали першу світову війну. Уже в ході війни від Троїстого союзу

відійшла Італія і примкнули до нього Туреччина й Болгарія. Так створився Четверний

союз. На боці Антанти проти Німеччини та її союзників у війну вступили: Японія,

Італія, Румунія і США. Війна, яку розпочали імперіалісти, велася ними за переділ уже

поділеного світу, за захоплення колоній, ринків збуту й джерел сировини, за

пригноблення інших народів.

Отже війна, що почалася в 1914 p., була війною несправедливою,

загарбницькою, імперіалістичною.

Україна в планах і політиці воюючих держав.

Ставлячи метою у війні загарбати чужі землі, німецькі й австро-угорські

імперіалісти зазіхали й на Україну. Німецькі юнкери й буржуазія намагалися

розгромити й розчленувати Росію, відірвати від неї Україну, Прибалтику, Польщу,

Кавказ і, підпорядкувавши їх своєму впливові, створити «Велику Німеччину», що мала

завоювати світове панування. Намагаючись ввести в оману українських трудящих,

вони заявляли про створення «Самостійної України» під егідою Німеччини. Насправді

йшлося про перетворення України в колонію німецького імперіалізму, звідки б

Німеччина черпала сільськогосподарські продукти, сировину, вугілля, руду та інші

багатства і збувала б товари своєї промисловості. Українці ж, як «нижча раса», мали

стати рабами німецьких панів. Разом із тим Україна розглядалася німецьким

імперіалізмом як зручний плацдарм для їх проникнення на схід, в Азію, аж до

Індійського океану.

Мріяли про загарбання всієї України й перетворення її на складову частину

«Великоавстрії» і правлячі кола Австро-Угорської монархії.

Царська Росія мала на меті приєднати Галичину, Буковину й Закарпатську

Україну. Ідеологи російського самодержавства заявляли, що йдеться про приєднання

до Росії давніх «русских» земель і про возз'єднання українського народу. Крім того,

після включення до війни на боці Німеччини й Австро-Угорщини Туреччини були

висунені вимоги про приєднання до Росії проток Босфора і Дарданелл, міста

Константинополя (Стамбула) з прилягаючими до них прибережними смугами

території.

Ставлення до війни різних класів і партій.

Панівні класи Росії — поміщики й буржуазія у війні прагнули шляхом

захоплення нових територій, ринків збуту та джерел сировини і вигідних військових

поставок забезпечити високі прибутки, а також загасити революційний рух усередині

країни. Через це з перших днів вони активно підтримали царський уряд і разом з ним

розгорнули широку шовіністичну кампанію, змальовуючи війну як «оборонну», що

начебто ведеться заради захисту своєї «вітчизни» від «прусських варварів», а також на

захист «братів-слов'ян». На початку війни шовіністичні настрої охопили широкі

верстви міської буржуазії, частину селянства.

Загальноросійські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на

шовіністичні й оборонні позиції. Чорносотенці, октябристи, кадети висунули гасла:

захист вітчизни, війна до переможного кінця. Лідер кадетів П. Мілюков на засіданні

Державної думи заявив: «У цій боротьбі ми всі заодно: ми не ставимо умов і вимог,

просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника».

Соціалістичні партії Росії вважали світову війну імперіалістичною. Але щодо

тактики в ставленні до самодержавства у них не було єдності. Ліва частина соціал-

демократів — більшовики зайняли інтернаціоналістську позицію. Вони були проти

підтримки царизму у війні і висунули гасло поразки «свого» уряду у війні і

перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Серед меншовиків

та есерів склалися три напрямки: патріотичний або» оборонський,

центристський або пацифістський і революційно-інтернаціоналістський.

Партії II Інтернаціоналу підтримали імперіалістичну війну, їхні представники в

парламентах голосували за військові кредити своїм урядам, а лідери соціалістів Англії,

Франції і Бельгії ввійшли до складу буржуазних урядів. Національний фактор виявився

сильнішим інтернаціонального.

Українські політичні партії на початку війни.

З початком першої світової війни українські політичні партії опинилися в

особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань

з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів —

у Росії і Австро-Угорщині. З цього приводу В. Винниченко 22 серпня 1914 р. записав у

своєму «Щоденнику»: «Спочатку дуже вражають виступи соціалістів Франції,

Германії, Бельгії за війну. Але треба погодитись, що іншої ради нема... Але як бути

пригнобленій нації якоїсь держави?».

За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш

раціональної орієнтації. У своїй книзі «Відродження нації» В. Винниченко писав, що

склалися три орієнтації. Багато хто, переважно з тих, кого війна застала на території

Росії, вірив, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить

свободу для пригноблених народів, і тому стали підтримувати царський уряд у війні.

Інші, особливо українці Галичини, орієнтувались на Німеччину й Австро-Угорщину,

на їхню перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя

орієнтація,— не російська, й не німецька, а українська. «Це, — писав Винниченко, —

була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями

своїх працюючих мас... До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії».

Частина членів Української соціал-демократичної партії на чолі з С. Петлюрою і

В. Винниченком, які видавали в Москві журнал «Украинская жизнь», стали на

оборонні позиції. ЗО липня 1914 р. С Петлюра в екстреному номері цього журналу

опублікував статтю «Війна і українці», яка в наступному номері була названа

декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці

«виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця». Разом з тим

висловлювалось і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов'язок

перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм «і відповідних прав».

Київська газета «Рада» у передовій статті закликала українців боронити російську

державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю від ворога. «Ми бороним наші

хати, наші тихії гаї» — так закінчувалася ця стаття.

Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді Товариства

українських поступовців (ТУП) у Києві. Нарешті, Рада ТУП вирішила утриматися від

звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях.

Іншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у

Львові було засновано Головну Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох

головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-

демократичної. Головою Ради було обрано Костя Левицького, заступниками Михайла

Павлика і Миколу Ганкевича. Головна Українська Рада мала захищати й

репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська

Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно

проти царської Росії. На закінчення в маніфесті . говорилось: «Побіда австро-угорської

монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є

година визволення України». Українська Головна Рада організувала Легіон січових

стрільців для участі у боротьбі з російськими військами. У серпні 1914 p., коли до

Львова стали наближатись російські війська, Головна Українська Рада переїхала до

Відня.

4 серпня 1914 р. у Львові, з ініціативи емігрантів-наддніпрянців, зокрема Д.

Донцова і В. Дорошенка, було створено «Союз визволення України» (СВУ). До нього

ввійшли члени УСДРП (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко та ін.), «Спілки» (М.

Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, П. Бендзя), групи українських есерів (М.

Залізняк, Ю. Бачинський), представники інших партій та організацій.

Союз розгорнув, передусім, широку видавничу й пропагандистську діяльність. У

серпні 1914 р. він опублікував відозву «До українського народу в Росії», в якій

австрійці та німці змальовувались як визволителі, які допоможуть «розвалити ту

прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя». Тоді ж було опубліковано

звернення «До громадської думки Європи», в якій Союз намагався довести, що

самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. З наближенням

російських військ до Львова Союз переїхав до Відня.

5 жовтня 1914 р. Союз почав видавати «Вісник Союза визволення України», в

першому номері якого було опубліковано «Платформу» Союзу. У платформі Союз

заявляв, що українці «голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну

самостійність», а «реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в

даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні». Самостійна Україна мала стати

конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом,

однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними

свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською

церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів Великої України перед

центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як

зародок майбутнього українського уряду.

Історія України (частина друга) - Рибалко:3. Українство, партії й організації в

роки війни.Нищення українства в час війни.

З початком війни більшість українців як у Росії, так і в Австро-Угорщині взяли

участь у праці і безпосередньо у військах, на фронтах на користь своїх держав. Так,

близько 4 млн. українців служили в російській армії і 250 тис. чол.— в австро-

угорській. І незважаючи на це, правлячі верхи і Росії, і Австро-Угорщини проводили

політику гноблення й денаціоналізації українського населення, придушували

національно-визвольний рух.

Коли почалася війна, австрійський уряд і, особливо, місцева адміністрація

Галичини, де переважали поляки, розгорнули пряму нагінку на українську інтелігенцію

і українців взагалі. Почали начебто з переслідування москвофілів, а потім лише на

підставі підозріння в політичній непевності хапали, арештовували, висилали, а то й

вішали без суду всіх, кого хотіли. Тисячі людей, переважно невинних, було

арештовано і відправлено до спеціальних таборів Австрії, де їх без суду й слідства

роками тримали в жахливих умовах. Найбільш жорстоким був режим у таборі

Талергоф у Штірії, де лише від тифу померло понад тисячу чоловік. Статистичні дані

свідчать, що 36 тис. цивільних українців, у тому числі стариків і жінок, розстріляно і

повішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних

таборах.

Царський уряд уже в перші дні війни став здійснювати широкомасштабну

антиукраїнську акцію, маючи на меті повністю ліквідувати український рух, вважаючи

його «сепаратизмом» і «мазепинством». «Кінець українству!» — таке було гасло

царської адміністрації.

Всі українські політичні видання, «Просвіти», клуби було закрито. У Києві

припинено випуск газети «Рада», місячників «Літературно-науковий вісник» і

«Українська хата», Популярного тижневика «Село». Редактора «Української хати» П.

Богацького було вислано до Східного Сибіру. Редактора журналу «Шлях» було

заарештовано за статтю про Лесю Українку, а журнал заборонено. Багато українських

політичних і культурних діячів опинилося на засланні. Після повернення у листопаді

1914 р. з-за кордону, з Австрії, до Києва М. Грушевського, його було заарештовано і

вислано спочатку до Симбірська, а потім до Казані.

Винищуючи на початку війни українство на території Наддніпрянської України,

царський уряд розгорнув бойові дії за завоювання Східної Галичини й Буковини. При

цьому царські, сановники, зокрема головнокомандувач російських військ великий

князь Микола Миколайович (5 серпня 1914 p.), відверто заявляли, що Східна Галичина

— «подъяремная Русь» — є російською територією і її назавжди слід «возз'єднати» з

«матір'ю-Росією» і цим «завершити справу великого князя Івана Калити». У веденні

цієї великодержавницької пропаганди царському урядові допомагали москвофіли —

Володимир Дудикевич, Семеон Бондасюк, Юліан Яворський та інші, які перед

початком війни втекли до Росії і 29 липня 1914 р. створили в Києві «Карпато-русский

освободительный союз», що і мав інформувати царські власті про становище в

Галичині і допомагати їм насаджувати там російські порядки.

Внаслідок Галицької битви у серпні — першій половині вересня 1914 р.

російські війська зайняли всю Східну Галичину з м. Львовом, частину Західної і майже

всю Буковину з м. Чернівці. Галичина й Буковина були перетворені на Галицько-

Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого став чорносотенець граф Олексій

Бобринський. Царський уряд був упевнений, що Східна Галичина назавжди буде

російською провінцією. Про це відверто заявив Бобринський: «Східна Галичина і

Лемківщина — споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне

населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на

російських засадах Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій».

Генерал-губернаторство було поділено на губернії Львівську, Перемишльську,

Тернопільську і Чернівецьку.

Туди були призначені російські урядовці — галицькі москвофіли,

«великополяки» (польські москвофіли) і найгіршого ґатунку російські адміністратори,

серед яких немало було хабарників, злодюг, п'яниць. Як потім визнали самі російські

офіційні кола, Галичина під час окупації була віддана в руки поліцейської і чиновничої

наволочі, котру послано туди на посади, а вона, користуючись із воєнного стану,

робила все, що хотіла — буквально грабувала доми і людей, знущалася з людності,

української і єврейської, нещадно руйнувала українські культурні сили, українське

життя.

Вся політика російської адміністрації переслідувала мету якнайшвидше

винищити всі місцеві особливості українського населення, витруїти національну

свідомість («мазепинський дух») і перетворити галицьких українців у «настоящих

русских». Ця політика, зрозуміло, цілком схвалювалася царем Миколою II, який

відвідав Східну Галичину.

З перших днів приходу російських військ до Галичини було припинено видання

всіх українських газет і журналів, закрито українські товариства й школи, заборонено

продавати або брати з бібліотек будь-які українські книги. Почалося переслідування і

насильне вивезення в Сибір українських діячів, які не втекли у глиб Австрії. Як писав у

своєму офіційному звіті жандармський полковник Мезенцев, лише за кілька місяців

ним було проведено тисячу двісті арештів і тисячу обшуків. Тільки через київські

тюрми по шляху на Схід було вивезено понад 12 тис. чол.

Особливо жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква та її

священнослужителі. її голова митрополит Андрей Шептицький був заарештований,

вивезений через Київ на Схід і перебував у тюрмі Суздальського монастиря до

революції 1917 р. Було ув'язнено й депортовано на Схід багатьох інших діячів греко-

католицької церкви. Синод московської церкви надіслав до Галичини фанатиків

православ'я архієпископа Євлогія з Холму і владику Антонія з Харкова, які з усіх сил

прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і насильно навернути населення на

православ'я. Майже у двісті парафій було призначено священиків із Росії. Одночасно

замість українських шкіл у Галичині відкривали російські, повсюди заводили російську

мову.

Але в квітні 1915 р. розгорнувся наступ німецьких і австро-угорських військ і на

кінець червня російські війська змушені були залишити більшу частину Східної

Галичини, в їхніх руках залишалося вісім неповних повітів. Відступаючи, царські

війська нещадно руйнували і спустошували край, масово вивозили й виганяли на Схід

населення. Вони пограбували багато українських установ, зокрема Наукове товариство

ім. Шевченка, вивезли найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові,

заарештували багатьох українських діячів, взяли 700 заложників. З Галичини, а з

наближенням німецьких військ до російського кордону і з Холмщини, Підляшшя,

Волині, Поділля російські власті стали силоміць виселяти українське населення, в тому

числі стариків, жінок, дітей, багато яких на шляху на Схід загинули. Як писав М.

Грушевський, від часів великої Руїни XVII ст. Україна не переживала такого

спустошення і руїни.

З поверненням в Галичину австрійські війська стали знову переслідувати

багатьох українців, обвинувачуючи їх у шпигунстві на користь росіян, влаштовували

облави, нагальні суди, розстрілювали й вішали ні в чому невинних людей.

Громадський рух у Східній Галичині. Загальна Українська Рада.

Головна Українська Рада, що продовжувала діяти у Відні, на початку травня

1915 р. реорганізувалась у Загальну Українську Раду, яка мала бути найвищою єдиною

репрезентацією українського народу в Австрії на весь час війни. До неї ввійшли 25

делегатів від Галичини (14 представників національно-демократичної партії, 6 —

радикальної і 5 — соціал-демократичної), 6 делегатів Буковини (5 націонал-демократів

і 1 делегат народної партії) і 3 делегати «Союзу визволення України» як представники

інтересів українців Росії. Головою президії Загальної Української Ради було обрано

Костя Левицького.

12 травня 1915 р. Загальна Українська Рада опублікувала програмну декларацію

«до всіх народів цивілізованого світу», в якій заявила, що вона має на меті створення з

українських земель, які перебувають під владою Росії, «вільної самостійної української

держави», а з українських земель в Австро-Угорщині домагається створення

української національно-територіальної області, побудованої на основах свободи і

демократії, з забезпеченням прав національних меншостей. Щоб домогтися цього, Рада

вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро-Угорщини та її

союзників.

Загальна Українська Рада вела переговори з урядом і окремими міністрами

Австро-Угорщини. Вона домагалася поділу Галичини на дві адміністративні одиниці

— східну українську і західну польську, відкриття українського університету у Львові,

дозволу відкрити українські школи в окупованих районах Холмщини й Волині та ін.

Але добитися Раді вдалося небагато.

Українські січові стрільці.

Ще на початку війни, у серпні 1914 p., під керівництвом Бойової управи

Головної Української Ради, за її закликом у Східній Галичині почалося формування

легіону Українських січових стрільців, який мав брати участь у війні проти Росії і

стати зародком української національної армії. Протягом двох тижнів записалось

близько ЗО тис. добровольців, які зібрались у Львові. Але австрійський уряд дозволив

створити легіон лише з 2 тис. вояків. їх перевели до Стрия, а потім до Мукачева в

Закарпаття. Легіон було перетворено на перший полк січових стрільців. Спочатку

комендантом січових стрільців був директор української гімназії в Рогатині М.

Галущинський, а потім і Григорій Коссак.

Українські січові стрільці брали участь у багатьох боях проти російських військ.

Думаючи, що вони борються за визволення України, січові стрільці виявляли високий

героїзм, самовідданість і мужність. Особливо тяжкими були бої, що їх вели січові

стрільці в 1914—1915 pp. в Карпатах, зокрема бої на горі Маківці весною 1915 р.

Запеклими були бої за висоту Лисоня на Тернопільщині в 1916 р. та ін. Хоч більшість

провідників галицьких українців залишалися вірними Німеччині й Австро-Угорщині,

їхні уряди не зважали на інтереси українців Східної Галичини. 5 листопада 1916 р.

кайзер Вільгельм II і цісар Франц Иосиф І проголосили утворення Польської держави,

так званого Царства Польського, а цісар Франц Иосиф надав Галичині, без поділу на

дві частини, повну автономію, що означало цілковите підпорядкування українців

полякам.

Це викликало велике незадоволення серед галицьких українців. На знак

протесту Президія Загальної Української Ради на чолі з Костем Левицьким склала свої

повноваження, а керівну роль в українському громадському житті Східної Галичини

перебрала Українська парламентарна репрезентація (представництво в австрійському

парламенті), головою якої було обрано Юліана Романчука, а його заступниками Євгена

Петрушевича і Льва Бачинського.

Союз визволення України.

Від часу організації у серпні 1914 р. до кінця червня 1918 р. широку політичну

діяльність проводив Союз визволення України. Насамперед, його члени на

західноукраїнських землях, у державах Четверного союзу і нейтральних країнах

розповсюджували інформації про становище в Україні, пропагували ідею визволення

України і створення незалежної української держави. Для цього представники Союзу

побували в багатьох країнах: у Берліні — О. Скоропис-Йолтуховський, у Туреччині —

М. Меленевський, у Болгарії — Л. Ганкевич, у Швеції і Норвегії — О. Назарук та ін.

Союз видавав багато книжок про Україну різними мовами — німецькою, французькою,

англійською, угорською, італійською та ін.

Але найбільше уваги Союз приділяв роботі серед військовополонених українців

із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині і Австро-Угорщині.

Союз добився, що українців-полонених зосередили в спеціальних таборах, зокрема у

Фрайштадті, Дуна-Сардателю в Австрії, Раштадті, Зальцведелі і Вецлярі в Німеччині.

Члени Союзу піклувалися про поліпшення умов життя полонених, направляли в табори

учителів та інструкторів, які організовували там школи грамоти, бібліотеки, читальні,

хори, оркестри, освітні курси та ін., пробуджували в полонених національну

свідомість.

Ставлення до Союзу визволення України, який орієнтувався на Німеччину та

Австро-Угорщину й отримував від них кошти для ведення своєї роботи, не було

однозначним уже в ті часи. Хоча в публікаціях СВУ вказувалось, що його програму і

тактику підтримують М. Грушевський і українські політичні партії, це не відповідало

дійсності. Так, Рада Товариства українських поступовців у листопаді 1914 p.,

заслухавши повідомлення М. Грушевського про СВУ, ухвалила, що Союз не має права

виступати від імені українців Росії. Різко негативно до діяльності СВУ поставилася

група лівих українських соціал-демократів на чолі з Л. Юркевичем, яка перебувала в

Швейцарії. У своїй газеті «Боротьба» ця група оцінювала діячів СВУ як «запроданців»

і «агентів австро-угорського імперіалізму». Так само характеризувалась діяльність

Союзу і в радянській історіографії. Мабуть, не можна прямолінійно ні виправдати, ні

огудити політику й діяльність Союзу визволення України. Прагнення його членів до

створення самостійної Української держави відповідало корінним інтересам

українського народу. Але лінія на досягнення цього з допомогою імперіалістів

Німеччини й Австро-Угорщини і під їхньою егідою була явно помилковою, її схвалити

не можна. Цілком зрозуміло, що урядові кола Німеччини й Австро-Угорщини

намагалися поставити Україну в залежність не для того, щоб була створена самостійна

Українська держава, а для того, щоб перетворити її в свою колонію, ринок збуту і

джерело дешевої робочої сили, сировини, сільськогосподарських товарів.

Громадськість і партії в роки війни у Наддні прянській Україні.

Поразки російських військ і їх відступ у 1915 р. викликали велике незадоволення

в суспільстві урядом, посилили виступи робітників, селян, антивоєнні настрої в армії.

Дедалі більше міцніла «патріотична тривога» за долю армії і наслідки війни.

Розгорілись гострі дебати і критика уряду в Державній думі, внаслідок чого у серпні

1915 р. там склався опозиційний так званий Прогресивний блок, який висунув гасло

створення уряду «громадського довір'я».

Аналізуючи причини поразки російської армії на фронті, депутати Думи

критикували й політику уряду в Галичині. На засіданні 19 липня 1915 р. лідер кадетів

П. Мілюков заявив, що російський уряд своєю політикою «відіпхнув рідну нам

українську людність і затьмарив світле лице великої визвольної війни». Мілюков

назвав політику уряду в Галичині «європейським скандалом».

Різко в Думі проти політики уряду в Галичині виступили лідер трудовиків О.

Керенський і лідер меншовиків М. Чхеїдзе, вважаючи, що адміністрація й військові

поводили себе в Галичині як окупанти. «Визволителі», що прийшли до галицьких

селян, говорив Керенський, «піддали їх всім мукам і приниженням ворожої сили.

Потрібні будуть величезні зусилля, щоб зруйноване ставлення до нас українського

народу відновити».

Звертаючись до членів уряду, Чхеїдзе заявив: «А що ваша влада робила в

Галичині, про яку тут декілька разів сьогодні говорили? Не встигла армія ступити туди

ногою, як стали насаджувати істинно російські основи в цій самій Галичині... Політика

щодо поляків, українців, фінляндців та інших народностей залишалась, як і досі,

політикою пригноблення, насилля і обману». У вересні 1915 р. думські фракції соціал-

демократів і трудовиків висловили протест проти переслідування української преси.

Партія кадетів на своїй конференції в Петербурзі у червні 1915 p., на пропозицію П.

Мілюкова, у своєму рішенні визнала «права українців на широке культурне

самовизначення».

В умовах підтримки частини російської громадськості і послаблення тиску з

боку уряду активізувалась діяльність українських громадських діячів. Улітку 1915 р. їм

удалося добитися дозволу на створення «Общества помощи населению Юга России,

пострадавшего от военных действий», яке стало організовувати допомогу біженцям-

українцям, передусім — арештованим і висланим галичанам, заложникам, дітям, які

втратили батьків, і взагалі всім жертвам російської окупації Галичини. Тоді ж до

«Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст» увійшли впливові

українські діячі Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський, а незабаром головою цього

комітету став барон Ф. Штейнгель. Діячі комітету, використовуючи кошти Союзу,

організовували дитячі притулки та школи при них і взагалі подавали допомогу

біженцям. У 1916 р. до Союзу земств вступив і став помічником уповноваженого

Союзу на Західному фронті С. Петлюра.

Були спроби відновити українську пресу, але, як правило, після одного-двох

номерів видання закривалися. Активізувалася й діяльність деяких українських

політичних організацій, які вимагали допуску української мови в школи, свободи

української преси, діяльності «Просвіт» та інших українських культурно-освітніх

товариств і гуртків.

Значну роль у відновленні українського громадсько-політичного і культурного

життя відіграло Товариство українських поступовців (ТУП). Про його характер і

вимоги свідчить декларація Ради ТУПу, опублікована у грудні 1916 р.

Відзначалося, що серед недержавних народів, які страждають у боротьбі

великих держав за імперіалістичні цілі, становище України особливо трагічне. «її

трагедія — це справжня трагедія живого народу, що за чужий гріх мусить покутувати, і

набуває вона найбільшої ваги якраз через непомітність свою, через непризнання од тих

великих держав, що українською між іншим кров'ю купити хочуть собі величність.

Опинившись між молотом і ковадлом, Україна оддала дітей своїх на жертву кривавому

богові війни; її частини, що лежать у районі військових дій, наголо спустошено й

зруйновано нахабною солдатчиною... Війна для українського народу стала сущим

упирем, що виссав усі життєві соки краю; важенна колісниця історії ще раз переїхала

живе його тіло... Що ж дістав за це стражденний народ і знедолений край? Знищення

всіх культурних вартостей — свідоме знищення; руйнування, знов же цілком свідоме,

економічного добробуту, десятки тисяч ув'язнених і засланих у сніги й тайги сибірські,

сотні тисяч силоміць зігнаних з рідних осель «біженців», безмежну низку репресій і

заборон, знущання й насильств...».

«Ми, українські поступовці, — говорилося далі в декларації, — ми з найперших

днів світової війни стали щодо неї на свою власну стежку... Цю війну ми визнали

чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам імперії.

Поставившись цілком негативно до війни, ми зайняли нейтральну позицію щодо сторін

у боротьбі...».

Основні програмні положення поступовці формулювали так: «Ми, українські

поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала

була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та

рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів ні гноблених. Отже,

боролись ми й боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою

ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-

національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому

самостійно розвиватись і поступоватись економічно, а єдиним простим шляхом до

цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи,

суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке

інше. Йдучи до зазначеної мети, шукаємо спільників собі як серед суголосних

елементів поміж недержавних націй у Росії, так і серед тих, на жаль, нечисленних

заступників російського громадянства, що поділяють основне наше домагання —

автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах».

Наприкінці декларація ТУПу рішуче закликала до припинення війни. «Вільна

людина серед вільного народу — ось яке завдання стоїть перед справжніми

прихильниками оновлення, і його ставимо на увагу всім щирим чоловіколюбцям

нашого часу» — так закінчувалася декларація.

В дуже складних і тяжких умовах з початку війни опинилися соціалістичні

партії. їхня робота ускладнювалася небачено жорстокими репресіями з боку царських

властей. Як і в ряді інших місцевостей, в Україні було запроваджено воєнний стан,

уведено цензуру, закрито багато легальних робітничих організацій, припинено видання

газет і журналів. Велике число робітників було мобілізовано і відправлено на фронт.

Поліція й жандармерія влаштовували повальні обшуки, через провокаторів

вистежували й арештовували революціонерів. Так, протягом війни Харківський

комітет РСДРП зазнав поліцейських репресій 24 рази, Одеський — 16, Київський —

10. Через це більшість лідерів і активних діячів РСДРП — більшовиків і меншовиків,

есерів, українських соціал-демократів змушені були емігрувати, інші були арештовані

й перебували в тюрмах або на засланні, а ті, що залишалися на волі, працювали в

глибокому підпіллі. Ускладнювали роботу соціалістичних партій і незгоди в їх

середовищі, що розгорялися в основному у керівних верхівках, на місцях у партійних

організаціях рядові члени здебільшого працювали пліч-о-пліч, без серйозних суперечок

і розходжень.

Найбільш гострими були розходження в РСДРП між лідерами більшовиків і

меншовиків. Ленін у серпні 1914 р. на нараді групи більшовиків у Берні виступив з

тезами «Завдання революційної соціал-демократії в європейській війні». Після

схвалення їх більшістю партійних організацій Росії він переробив ці тези в маніфест

ЦК РСДРП «Війна і російська соціал-демократія», опублікований 1 листопада 1914 р. в

більшовицькій газеті «Социал-демократ». Ленін, більшовики вважали війну

імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою. Виходячи з інтересів боротьби за

перемогу соціалізму, вони висунули лозунги: перетворення війни імперіалістичної у

війну громадянську і поразки свого уряду в імперіалістичній війні.

Весною 1916 р. Ленін написав книгу — популярний нарис «Імперіалізм, як

найвища стадія капіталізму», в якій охарактеризував імперіалізм як загниваючий,

умираючий капіталізм, переддень соціалістичної революції. Отже, він вважав, що

капіталізм уже вичерпав можливості щодо свого розвитку і стоїть напередодні своєї

загибелі. Але ці пророцтва не виправдалися.

На основі характеристики імперіалізму Ленін зробив висновок про можливість

перемоги соціалізму в одній або в кількох країнах. Вперше цю теорію він висунув у

статтях «Про лозунг Сполучених штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма

пролетарської революції» (1916). У статті «Про лозунг Сполучених штатів Європи»

Ленін писав: «Нерівномірність економічного і політичного розвитку є безумовний

закон капіталізму. Звідси виходить, що можлива перемога соціалізму спочатку в не

багатьох або навіть в одній, окремо взятій, капіталістичній країні».

Ця теорія соціалістичної революції, яка стала називатися ленінською, була

оцінена більшовиками як нове слово марксистської науки і лягла в основу їхньої

державної політики після Жовтневої революції 1917 р.

В Україні, після розгрому більшості соціал-демократичних організацій на

початку війни влітку 1914 р., уже наприкінці 1914 — у першій половині 1915 pp. були

відновлені Катеринославський, Київський і Харківський комітети РСДРП, а в другій

половині 1915 р. почали працювати Макіївський і Луганський комітети в Донбасі. У

роки війни соціал-демократичні організації й групи діяли в Горлівці, Кременчуці,

Полтаві, Одесі, Херсоні, Єлисаветграді та в інших місцях.

В Україні значна частина соціал-демократичних організацій були об'єднані, в їх

діяльності брали участь і більшовики і меншовики. Тактика «єдності знизу» себе

виправдала. Незгоди між більшовиками й меншовиками в практичній роботі помітно

згладжувались.

Особливо активно працювали більшовики. В усних виступах і нелегальній

літературі вони роз'яснювали трудящим імперіалістичний характер війни, закликали до

боротьби проти війни, царизму, поміщиків і капіталістів, за перетворення війни

імперіалістичної у війну громадянську, висували лозунги демократичної революції —

повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки, конфіскації

поміщицьких земель, уведення восьмигодинного робочого дня.

З метою зміцнення зв'язків з масами й розширення партійної роботи соціал-

демократи — більшовики й меншовики використовували легальні можливості. Вони

працювали в робітничих профспілках, лікарняних касах, робітничих клубах, таких, як

«Робітничий будинок» у Харкові, «Науково-художній клуб» у Києві, робітничих

кооперативах, виступали на різних легальних зборах, з'їздах тощо.

Одночасно з розгортанням діяльності російських соціал-демократів з весни 1915

р. дещо активніше стали діяти окремі організації Української соціал-демократичної

робітничої партії. Однією з таких організацій була Катеринославська, члени якої

розповсюджували прокламації у зв'язку з триріччям Ленських подій, до Першого

травня 1915 p., до роковин маніфесту 17 жовтня 1905 р. У прокламації,

розповсюдженій до роковин царського маніфесту 17 жовтня 1905 p., говорилось:

«Українська соціал-демократична робітнича партія. Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

Товариші! Десять років тому 17 жовтня 1905 року під натиском революції робітників і

селян захиталось самодержавство царя Миколи Кривавого. Проте уряд обдурив

маніфестом і в ріках крові втопив свободу. Тепер, коли мільйони людей гинуть

на війні, захищаючи кишені панів, цар відбирає останні права у народів. Тільки

революція принесе волю. Організуйтесь же! Геть війну! Хай живе революція! Геть

самодержавство! Хай живе демократична революція! Хай живе автономія України!»

Українські соціал-демократи Катеринославщини співробітничали з російськими

соціал-демократами. Про це свідчить, зокрема, угода, укладена між

катеринославськими організаціями Української і Російської соціал-демократичних

партій, підписана 15 листопада 1915 р. чв с Кам'янці. У цій угоді говорилось, що

вказані партійні організації вирішили об'єднатися в загальнопрактичній роботі на таких

основах:

1) організації визнаються взаємно рівноправними представницями: Українська

— українського, а Російська — російського пролетаріату Катеринославського району;

2) інтереси пролетаріату інших націй, які не мають своїх організацій у

Катеринославському районі, організації зобов'язуються відстоювати спільно і нарівні з

інтересами українського і російського пролетаріату;

3) у спільних бюро та інших органах обидві організації мають рівне

представництво;

4) у внутрішній агітаційній праці організації залишаються самостійними;

5) російська соціал-демократична організація визнає принцип національних

організацій пролетаріату і виставлення Українською соціал-демократією своїх

програмних вимог, у тому числі автономії України і всіх недержавних націй.

Серед українських соціал-демократів, які перебували в еміграції, склалася

невеличка група лівих, які стояли на близьких до інтернаціоналістів позицій

більшовицького «Социал-демократа». До неї входили Л. Юркевич (Л. Рибалка), П.

Дятлов, В. Левинський, О. Лола. Ця група видавала в Женеві щомісячник «Боротьба» з

лютого 1915 р. по вересень 1916 р. У статтях «Війна і українська соціал-демократія»,

«Українське міщанство і війна», «Союз визволення України» та інших «Боротьба»

підтримувала гасло поразки імперіалістичних урядів у війні і виступала як проти

русофілів із журналу «Украинская жизнь», так і германофілів із «Союзу визволення

України». Разом з тим між Юркевичем і Леніним точилася гостра дискусія з

національного питання.

З років першої світової війни є ряд фактів про включення української молоді,

зокрема студентів, до соціалістичного руху. Відомо, що у грудні 1914 р. у Харкові

створився «Український соціалістичний колектив», який видавав відозви, проводив

наради й конференції. У відозві ! «За робітничий народ, його волю і права»

Український соціалістичний колектив вимагав прав людини, перебудови Росії в

демократичну федеративну республіку, соціалізації землі і всіх засобів виробництва.

У квітні 1915 р. у Харкові відбувся з'їзд представників від 15 гуртків молоді, на

якому було засновано організацію молоді Лівобережної України «Юнацька спілка»,

метою якої була підготовка свідомих працівників — «борців за кращу долю

робітничого народу». У 1916 р. у Харкові було створено дві студентські організації —

«Коло незалежних» і «Українська студентська громада».

Українські есери не змогли до 1917 року оформитися в самостійну партію. На

початку війни вони виступили проти війни й підтримали гасло поразки уряду у цій

війні. У їхньому зверненні до української інтелігенції, селян і робітників відзначалось,

що поразка царизму у війні полегшить боротьбу українства за свободу і незалежність.

З 1917 р. активізувались групи українських есерів у Києві, Чернігові і Харкові, які вели

роботу серед студентів, кооператорів, видавали матеріали СВУ, що їх надсилала з

Відня група українських есерів на чолі з М. Залізняком. У березні 1915 р. українські

есери почали видавати часопис «Боротьба». Найактивнішими діячами серед

українських есерів до 1917 р. були М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, А. Заливчий,

А. Мицюк, Є. Квасницький, М. Ковалевський, Л. Ковалів та ін.

Отже, з початком першої світової війни український народ опинився в дуже

тяжкому, прямо трагічному стані. На його землях велися запеклі воєнні дії, які несли

великі і руйнування й непосильний тягар народним масам. Народі був поділений під

владою двох держав — Росії та Австро-Угорщини і його сини змушені були воювати у

двох ворожих арміях, ведучи братовбивчу війну. Уряди обох держав і вели політику

гноблення українців, нищення українського національного життя. Українські політичні

партії й організації не мали єдиної лінії й орієнтації: одні вважали можливим досягти

автономії України в складі Росії і підтримували її у веденні війни, інші розраховували

на створення самостійної Української держави, спираючись на Австро-Угорщину і

Німеччину.

Історія України (частина друга) - Рибалко:5. Культура в Україні на початку XX

ст.На початку XX ст. правлячі кола й експлуататорські класи Росії та Австро-

Угорщини посилювали гноблення прогресивної культури взагалі й української

зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську пресу, літературу, мову,

театр стали після поразки революції 1905—1907 pp., з наступом третьочервневого

режиму. Проте українська культура продовжувала розвиватися.

Освіта.

На початку XX ст. у зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях

і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і

учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914—1915 навчальному році в Україні, яка

входила до складу Росії, налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися

2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів

(механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис.

учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту

і ремесло близько 5 тис. чол. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох

університетах — Харківському, Київському і Новоросійському, навчалися 35,2 тис.

студентів.

Однак все це далеко не задовольняло потреби, внаслідок чого близько 70 %

населення не вміли читати і писати. На кожну тисячу чоловік населення в початкових*

неповних і середніх школах навчалося всього 67 чол. У 1914—1915 pp. в Україні, яка

перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140

тис. учнів. Щорічно близько 50 % бажаючих учитися відмовляли в прийомі до середніх

шкіл.

Царський уряд не допускав української мови в навчальні заклади, включаючи

початкові школи. Скрізь навчання велося російською мовою.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній

Галичині в 500 селах не було ніяких шкіл, 150 тис. дітей шкільного віку ніде не

навчались. Через це, за офіційними даними, в 1900 р. у Галичині було неписьменних

63%, у Закарпатті — понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Взагалі рівень

освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в уєіх інших провінціях Австро-

Угорської імперії.

Із 61 гімназії, які працювали в 1910 р. у Східній Галичині, було лише 5 з

українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де

абсолютну більшість становили українці, українських учнів було лише близько 20 %, а

в реальних училищах — 5,5 %. На Буковині з 13 гімназій українською мовою

викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20 %.

У Львівському університеті майже повністю викладання велося польською

мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому у Львівському університеті в 1911

р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в

Чернівецькому університеті — 17,6 %.

Наука.

Вчені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку

природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 р. у Київському університеті

плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863—1939), який став

засновником київської алгебраїчної шкота, що досліджувала найважливіший розділ

алгебри— теорію груп. У Харківському університеті великий вклад у розвиток різник

галузей математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864—1926),

Д. М. Синцов (1867—1946), С. Н. Бернштейн (1880—1968). У розвитку фізики й

радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. А. Рожанський

(1882—1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.

В Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд

цінних праць видав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—

1934), а з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету

І. П. Осипов (1885—1918).

Багато видатних учених в Україні працювали в галузі біології і медицини.

Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, пізніше академік О. М.

Северцов (1866—1936), який з 1902 до 1911 р. був професором Київського

університету. Там же професор-ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857—

1930) провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне визнання дістали праці

професорів Харківського університету В. М. Ар-нольді (1871—1924) — відомого

ботаніка-морфолога, засновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського

(1852—1936) — фізіолога, одного з основоположників ендокринології; М. П.

Трінклера (1859—1925) — талановитого хірурга; Л. Л. Гіршмана (1839—1921) —

видатного офтальмолога та ін.

Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікробіологи М. Ф. Гамалія

(1859—1949), Д. К- Заболотний (1866—1929), патологоанатом і бактеріолог В. К.

Високович (1854—1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера,

тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до

Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії тощо.

Ряд учених України розгортали свої дослідження з проблем геолого-

географічних наук. Професор географії Харківського університету А. М. Краснов

(1862—1914) широко вивчав природу Харківської, Полтавської та інших губерній

України і Росії. Понад 20 років геологію вугільних родовищ Донбасу досліджував

професор Петербурзького гірничого інституту Л. І. Лутугін (1864—1915). Він уперше

склав геологічний розріз донецької вугленосної товщі й докладну геологічну карту

Донецького басейну. Багато удосконалень у розвиток доменного виробництва, зокрема

в будівництво домен, вніс металург М. К. Курако (1872—1920), який освіту здобув

самотужки і все життя працював на металургійних заводах.

На основі теоретичних засад, розроблених видатними російськими вченими М.

Жуковським, О. Можайським і. К. Ціолковським, розвивалося повітроплавання в

Україні. У 1908 р. в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С.

Уточкін і М. Єфімов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. У

Києві були побудовані літаки й дирижаблі. Російський військовий льотчик П. М.

Нестеров (1887—1914) — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня

1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних

фігур вищого пілотажу, і зокрема «мертву петлю».

Активну діяльність розгорнуло Київське товариство повітроплавання, засноване

в 1909 р. Ним керував професор політехнічного інституту М. Делоне. Членами

товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П.

Нестеров, Ф. Андерс та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі надпотужні

багатомоторні літаки «Російський витязь» та «Ілля Муромець». Д. Григорович став

конструктором першого в світі гідролітака. Багаторічний робітник київського заводу

«Арсенал» Ф. Андерс у 1909—1912 pp. сконструював і побудував перший цивільний

диражабль «Київ». За 1909—1912 pp. в Києві було створено 40 дослідних зразків

літаків різних типів.

Розвивалися на початку XX ст. гуманітарні науки.

Найбільш видатним істориком України початку XX ст. став М. С. Грушевський

(1866—1934). Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і

захистивши магістерську дисертацію «Барське староство», Грушевський в 1894 р. посів

кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де в офіційному лекційному

курсі історії Східної Європи практично почав читати курс історії України. З 1897 р.

став головою Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, редагував його «Записки». У

1908 р. переїхав до Києва, очолив Українське наукове товариство. В 1914 р. з початком

першої світової війни, як австро-угорський підданий, був висланий царським урядом

до Симбірська, в 1916 р. переїхав до Москви. Після Лютневої революції 1917 р. був

обраний головою Української Центральної ради. Грушевський написав багато праць:

«Нарис історії українського народу» (1904), «Про старі часи на Україні» (1907),

«Ілюстрована історія України» (1911) та ін. Найбільшою є десятитомна «Історія

України-Русі», в якій уперше в широкому плані висвітлена історія України до 1663 р.

Праці Грушевського ґрунтуються на узагальненні сучасних йому найновіших даних

археології, етнографії, мовознавства і широкому вивченні та використанні

документальних матеріалів з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії,

Угорщини, Швеції. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання

«Джерел до історії України-Русі», в якому зібрано і опубліковано велику кількість

цінних історичних документів епохи феодалізму.

Грушевський дослідив багато конкретних питань і створив узагальнюючі праці з

історії України, які, зокрема багатотомна «Історія України-Русі», стояли на рівні

світової історіографії.

Головною заслугою Грушевського перед українською історіографією є

створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського

історичного процесу. Найбільш переконливо ця схема обґрунтована в статті «Звичайна

схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства»,

опублікованій у 1904 р. (Статьи по славяноведению. СПб., 1904. Вып. 1).

Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною

рушійною силою історичного процесу вважав народ, народні маси.

Грушевський уже в дореволюційний час із своїх учнів і послідовників створив

велику наукову школу — у Львові (з 1894 по 1914 р.) й у Києві (з 1908 по 1914 р.). До

неї належали М. Кордуба (1876—1947), С. Томашівський (1875—1930), І. Джиджора

(1880—1919), О. Терлецький (1873—1958), І. Крип'якевич (1886—1967) та ін.

Оцінюючи Грушевського як ученого, І. Франко в 1911 р. писав, що «він не

тільки авторитетний історик та університетський професор, але також редактор та

співробітник численних наукових та літературних видань, голова різних товариств та

комісій, в тих товариських організаціях невтомний ініціатор та дуже тямучий

дискутант».

На початку XX ст. продовжувала працювати історик О. Єфименко, яка, зокрема,

написала один з перших синтетичних курсів — «Історію українського народу» (1906).

Значний вклад в історіографію України кінця XIX —початку XX ст. внесли В. С.

Іконников (1841—1923), що створив двотомну працю з російської історіографії, Д. І.

Багалій (1857—1932), який особливо багато уваги приділяв вивченню заселення й

історії Слобідської

України, В. О. Барвінський (1885—1940), який написав цінні праці з історії

селянства і козацтва Лівобережжя, Д. І. Яворницький (1855—1940), який був

неперевершеним істориком запорізького козацтва.

Великого розголосу серед широкого кола українських читачів набула перша

україномовна узагальнююча праця з історії України — «Історія України-Русі» М. М.

Аркаса, видана в 1908 р. у Петербурзі.

І. Франко написав понад 100 праць з історії, серед яких найбільш важливими є

монографії і статті «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881—1882),

«Хмельнищина 1648—1649 pp. у сучасних віршах» (1898), «Що таке поступ» (1903),

«Нарис історії україно-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасоване в 1848 р. в

Галичині» (1913) та ін.

Розглядаючи предмет історії, І. Франко визнавав закономірності історичного

процесу, а головне завдання історичної науки вбачав у вивченні цих закономірностей.

Під впливом марксизму він вважав, що людство пройшло первіснообщинний і

феодальний лад, на зміну якому прийшов капіталізм, що неодмінно мусить бути

замінений соціалізмом.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. продовжувалися дослідження і в інших

гуманітарних науках. Ряд важливих праць з етнографії і фольклору написав

послідовник 1. Франка В. М. Гнатюк (1871—1926), який працював у Львові, а з

українського фольклору, мовознавства й літератури — видатний учений — філолог,

сходознавець, історик А. Ю. Кримський (1871—1942). Значною подією в розвитку

українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника»

В. Дубровського та в 1907—1909 pp. «Словаря української мови» за редакцією Б.

Грінченка.

Книга і преса.

На початку XX ст., незважаючи на переслідування з боку царського уряду й

правлячих кіл Австро-Угорської монархії, видання книг, журналів і газет в Україні,

особливо в період революції 1905—1907 pp., коли царизм змушений був послабити

чинність Емського акта 1876 p., розширилося.

Ряд українських газет і журналів виходили під час революції 1905—1907 pp.

(«Хлібороб» у Лубнах, «Рідний край» у Полтаві, «Громадська думка», а потім «Рада» в

Києві та ін.). У період реакції і з наближенням першої світової війни царизм дедалі

більше утискував українську пресу, і в 1913 p. з 275 газет в Україні українською мовою

видавалася лише одна.

У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд журналів, які

відігравали значну роль у громадському й літературному житті. Це були:

«Літературно-науковий вісник» (1898—1914), «Молода Україна» (1900—1903), «Світ»

(1906—1907) та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник»,

яким протягом десяти років (1897—1906) фактично керував І. Франко разом з своїми

однодумцями В. Гнатюком і О. Маковеем. У 1907 р. «Літературно-науковий вісник»

було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський.

Незважаючи ні на які перешкоди, в цілому видання українських книг у Росії на

початку XX ст. зростало. Усього за час з 1798 по 1916 p., тобто за 118 років, в Україні

випущено 2804 книги українською мовою. З них за 56 років — з 1848 по 1904 р. — в

Росії видано 1233 українські книги, а тільки за період з 1905 по 1916 pp. їх з'явилося

1920. Проте порівняно з потребами це було дуже мало, тим більше, що тиражі

українських книг залишалися невеликими. Так, у 1913 р. книги українською мовою

становили за тиражем лише 0,6 % книжкової продукції Росії.

Література.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні продовжували свою творчість

видатні письменники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та

ін.

У своїх численних творах (казка «Ох», оповідання «Лялечка», «Дорогою ціною»,

новели «Persona grata», «Сміх», «В дорозі», «Intermecco», «Коні не винні», повість

«Fata morgana» та ін.) М. М. Коцюбинський (1864—1913) затаврував царизм і всю

самодержавну систему як ворогів народу, викрив зрадницьку роль лібералів, широко

відобразив боротьбу трудящих, створив образи революціонерів, зокрема робітників. У

повісті «Fata morgana» Коцюбинський, як ніхто інший, глибоко художньо й правдиво

змалював картину життя села в період революції 1905— 1907 pp., соціальні конфлікти,

революційні події, психологію мас, настрої і думи селян.

Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна

Косач, 1871—1913). Леся Українка створила велику кількість високохудожніх

поетичних, прозових і драматургічних творів (поезії «Contra spem spero», «Досвітні

огні», «Дим» та ін.; п'єси «В катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» тощо;

оповідання, повісті, казки та ін.), в яких глибоко відображено життя народних мас, їх

прагнення до свободи, до визволення з-під влади експлуататорських класів, послідовно

проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.

За умов наростання суспільних суперечностей у літературу стали входити

робітничі поети і письменники. В Україні це були А. Шабленко, П. Махиня, Т.

Романченко, А. Бобенко, Олексій Чижик, Софія Дальняя та ін., які змальовували тяжке

життя робітників і закликали їх до революційної боротьби. Так, П. Махиня у 1916 р.

писав:

Я свою шахтарську ліру,—

Ту, що виготував сам,—

Боротьбі робочих миру

І Україні віддам.

Безпросвітне життя селянства і його революційна боротьба в 1905—1907 pp.

знайшли реалістичне відображення в творах письменників селянської демократії —А.

Ю. Тесленка (1882—1911) (оповідання «Немає матусі», «В тюрмі», «Поганяй до ями»,

«В пазурах у людини» та ін.) і С. В. Васильченка (1878—1932) (новели «Мужицька

арихметика», «У панів», «На чужину» та ін.).

Г. М. Хоткевич (1877—1938) одним з перших із демократичних позицій

відтворив революційні події 1905—1907 pp., яскраво показав боротьбу трудового

народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне

визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і

нарисів та ін.), глибоко поетично змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті

«Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» та ін.).

На початку XX ст. в українську літературу ввійшов Олександр Олесь

(Олександр Іванович Кандиба, 1878—1944) — поет глибокого ліричного таланту. З

1907 до 1917 р. з'явилося п'ять книг поезій Олеся. У перших двох, особливо першій «З

журбою радість обнялась», автор з радістю вітає революцію 1905—1907 pp., закликає

до боротьби за волю, за торжество справедливості, оспівує чудову рідну природу. Не

маючи твердого революційного світогляду, з поразкою революції і наступом реакції,

Олесь все більше наповнює свої поезії мотивами журби, суму, песимізму,

розчарування.

Складним і суперечливим був світогляд, політична діяльність і художня

творчість В. К- Винниченка (1880— 1951). Один із лідерів українських партій —

спочатку РУП, а потім УСДРП, в 1917 р.— голова уряду Центральної ради,

Бинниченко був, разом з тим, надзвичайно плідним письменником. У своїх ранніх

кращих творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902—1906 pp., — «Голота»,

«Солдатики», «Контрасти», «Голод», «Малорос-європеєць» та інших автор реалістично

зображував життя селян, наймитів, міської бідноти, в'язнів, показував соціальні

контрасти, таврував ліберальних панів, які удавали з себе народолюбців, глибоко

відтворював внутрішній світ героїв. У Західній Україні співцями тяжкої селянської

долі були демократичні письменники В. С. Стефаник (1871— 1936), Л. С. Мартович

(1871—1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874—1927). На Буковині

найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська

(1863—1942). Найзначнішим її твором є повість «Земля».

Усна народна творчість.

На початку XX продовжувала розвиватися усна народна творчість. її

характерною рисою було передусім те, що дедалі більше з'являлося історичних пісень і

народних дум, у яких відбивалося тяжке життя робітників на заводах, фабриках,

шахтах та інших капіталістичних підприємствах («Вітер з поля, хвиля з моря», «Як у

Карлівці на заводі», «Хто в заводі не бував» та ін.). З великою тугою розповідалося і

про нестерпний гніт, якого зазнавали наймити й наймички в поміщицьких маєтках та

заможних селянських господарствах (пісні «Ой горе нам, молодим», «А хазяйський син

рано пообідав», «Та тече річка невеличка»), також про поневіряння емігрантів у чужих

краях («Ой Канадо, Канадочко, Канадо-небого» (Пісня про еміграцію в Канаду),

«Помож, боже, помож прийти до Європи» та ін. В історичних піснях і народних думах

оспівувався революційний рух робітників та селян, і зокрема революційні події 1905—

1907 pp. («Одна хмара із села, а другая з міста», «Долой панів, долой царя», «Чорна

неділя у Сорочинцях», «То не вітер, то не сильний» (Пісня про збройне грудневе

повстання 1905 р. в Москві) та ін.).

Театральне мистецтво.

На початку XX ст., незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в

Україні драматургія, театр, музика. Як і раніше, вони зазнавали благотворного впливу

російського мистецтва. Для українського театру особливо велике значення мала

діяльність Московського художнього театру, керованого К. Станіславським і В.

Немировичем-Данченком, з його новаторськими, глибоко реалістичними методами

зображення життя. До речі, першим містом, куди виїхав на гастролі Московський

художній театр, був Київ.

На порозі нового століття найбільш значною в Україні була українська трупа М.

Кропивницького під керівництвом М. Садовського і П. Саксаганського при участі М.

Заньковецької. Крім названих корифеїв українського театру в цій трупі об'єдналися й

інші видатні актори — І. Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Л. Ліницька, Ф.

Левицький та ін. У такому складі трупа гастролювала в 1900— 1903 pp., маючи

багатий репертуар, який включав близько 60 п'єс.

Великий слід у розвитку українського театру залишила трупа українських

артистів під керівництвом М. Садовського, яка почала свою діяльність у Полтаві 15

вересня 1906 р. виставою «Мартин Боруля». До її складу ввійшли відомі митці — М.

Заньковецька, Г. Борисоглібська, І. Мар'яненко, О. Полянська, Л. Ліницька та ін. У

1907 p., після успішних гастролей цієї трупи в Києві, Садовський там же взяв у оренду

Троїцький народний будинок (тепер театр оперети) і заснував перший український

стаціонарний театр.

Крім цих найвидатніших труп, на початку XX ст. в Україні діяли й інші

театральні трупи: Гайдамаки (1897— 1917), О. Суслова (1898—1909), Суходольського

(1898— 1918), Л. Сабініна (1907—1920) тощо. На західноукраїнських землях

продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр «Руської

бесіди» у Львові. Серед російських театральних колективів виділявся театр М.

Соловцова у Києві, в якому об'єдналися видатні майстри сцени — М. М. Тарханов

(Москвін), О. М. Свєтловидов, К- О. Марджанішвілі (Марджанов) та ін. У містах і

селах продовжували працювати численні аматорські театральні гуртки, зокрема

робітничі і селянські.

Значно розширився на початку XX ст., особливо в період революції 1905—1907

pp., репертуар українського театру. Його основою залишалися класичні п'єси М.

Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі

частіше ставили і п'єси інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г.

Хоткевича, Л. Яновської, а також твори російських і західноєвропейських класиків —

Горького, Островського, Толстого, Чехова, Ібсена, Гауптмана та ін. У кращих своїх

виставах українські театральні трупи реалістично зображували минуле й сучасне

українського народу, глибокі соціальні суперечності й класову боротьбу.

Музика.

У реалістичному напрямі розвивалося в Україні на початку XX ст. музичне

мистецтво. Значний вплив на його характер справив революційний рух і особливо

революція 1905— 1907 pp., внаслідок чого кращі композитори, передусім М. Лисенко,

К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич та ін., дедалі ширше у своїх працях розробляли

проблеми, сповнені глибокого соціального і громадянського змісту. Визначну роль в

активізації музичного життя в Україні відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в

Києві музично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію,

і в 1903 р. у Львові з ініціативи А. Вахнянина Вищого музичного інституту ім. М. В.

Лисенка. Важливе значення мало також виникнення багатьох хорових колективів, у

репертуарі яких чільне місце займали революційні пісні — «Інтернаціонал»,

«Варшав'янка», «Марсельєза» та ін. Для поширення оперної музики багато зробили

постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини

XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонарний музично-

драматичний театр М. Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами

за період з 1907 по 1915 р. було поставлено близько півтора десятка опер і оперет

(«Наталка Полтавка», «Чорноморці», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Енеїда» М.

Лисенка; «Катерина» М. Аркаса; «Роксолана» Д. В. Сочинського, «Галька» С.

Монюшка; «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). Світової слави набули видатні

українські співаки С. А. Крушельницька (1873—1952) і О. П. Мишуга (1853—1922).

На початку XX ст. продовжував свою творчу роботу М. Лисенко. Відгукуючись

на революційні події, він написав твори, які мали глибоко громадянське, революційне

звучання: хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка, драматичний монолог

«В грудях вогонь» на слова М. Старицького, кантату «До 50-х роковин смерті Т. Г.

Шевченка» на слова В. Самійленка, опери «Тарас Бульба» за М. Гоголем і «Енеїда» за

поемою І. Котляревського та ін.

Ряд творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М.

Лисенка.

' К. Г. Стеценко (1882—1922) написав героїчну оперу «Кармалюк», музично-

вокальні твори на слова Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки,

солоспіви «Плавай, плавай, лебедонько», «Вечірня пісня», хори «Бурлака», «Рано-

вранці новобранці» та ін.

М. Д. Леонтович (1877—1921) найбільше уславився хоровою обробкою

народних («Щедрик», «Дударик», «Ой з-за гори кам'яної», «Козака несуть» та ін.) і

революційних («Інтернаціонал», «Варшав'янка», «Ми ковалі» та ін.) пісень.

Організовуючи учнівські й народні хори, керуючи ними, Леонтович багато зробив для

розвитку масового хорового мистецтва.

Видатним композитором, педагогом і музичним діячем був Я. С Степовий

(Якименко, 1883—1921). У ряді його творів — вокальному циклі «Барвінки»,

фортепіанному «Прелюді пам'яті Т. Г, Шевченка» та ін. — відображено наростання

революційного руху, могутність і велич народу, що піднімається на боротьбу за своє

визволення.

На західноукраїнських землях композитором демократичного напряму був С. П.

Людкевич (1879—1979). У своїх творах — «Хор підземних ковалів», кантатах «Ой

вигострю товариша» і «Останній бій», кантаті-симфонії «Кавказ» (на слова Т.

Шевченка) — Людкевич оспівував революційних борців, створив образ нескореного

народу, закликаючи його на боротьбу.

Активно, як музичний діяч і композитор, працював у Західній Україні А. К.

Вахнянин (1841—1908). Він написав оперу «Купало», створив багато хорових і

сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних

товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М.

Лисенка у Львові. Пісня на музику «Хору норманнів» (до трагедії «Ярополк») стала

відомою революційною піснею «Шалійте, шалійте, скажені кати».

Образотворче мистецтво й архітектура.

На початку XX ст. продовжували свою творчу діяльність художники К.

Костанді, М. Пимоненко, С. Васильківський, П. Левченко, С. Світославський, І. Труш

та ін.

Нові цікаві картини створив С. Васильківський. Зокрема в 1901—1908 pp. він

разом з художниками М. Самокишем та М. Беркосом написав для будинку

Полтавського земства три монументальні композиції — «Чумацький1 Ромоданівський

шлях», «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Автором

високохудожніх картин зарекомендував себе О. О. Мурашко (1875—1919). Найкращі з

них — «Похорон кошового», жанрові картини з життя селян. Видатним майстром

пейзажного, жанрового і портретного живопису був І. Труш, який жив і працював у

Львові.

Розвивалися також скульптура і графіка.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (від французького

moderne — новітній, сучасний). Прихильники модернізму, відходячи від принципів

класичної архітектури, прагнули до логічного й зручного планування, використовували

нові залізні конструкції й оздоблювальні матеріали (цементне ліплення, штукатурка,

прикраси з витого заліза та ін.). Вони вдавалися до асиметричного планування

будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи та

ін.), до вигадливих оздоб, символічних химерних орнаментів, ламаних ліній тощо.

Однією з кращих споруд у стилі модерн є Критий ринок на Бессарабці в Києві

(архітектор Г. Гай, 1910).

Одночасно з модерністськими в архітектурі початку XX ст. використовувалися й

мотиви класичного та інших стилів. У цей час було споруджено немало прекрасних

будівель. У Києві це насамперед будинки Педагогічного музею на Володимирській

вулиці (архітектор П. Альошин, 1909—1911), Державного банку (архітектор О.

Кобелєв, 1902—1905), бібліотеки Київського університету по вулиці Володимирській

(архітектор В. Осьмак, 1914—1915) та ін.

У Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Харківського медичного

товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці

(1911—, 1913) і Комерційного інституту по вул. Артема (пізніше університет ім.

Артема), М. Верьовкін спорудив адміністративний будинок страхового

протипожежного товариства «Росія» (тепер Палац праці, 1910) і прибутковий

житловий будинок кредитного товариства «Саламандра» на Сумській вулиці (1913—

1914).

У Севастополі у 1905 р. за проектом архітектора В. Фельдмана зведено будинок

панорами «Оборона Севастополя», в якому було розміщено полотно панорами,

створене художником-баталістом Ф. Рубо.

В Україні на початку XX ст. чимало архітекторів намагалися поєднати принципи

модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного

мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, національний орнамент,

барвиста кераміка і т. ін.). У цьому стилі — українського модерну — споруджено в

1903—1908 pp. за проектом архітектора В. Кричевського будинок Полтавського

губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім.

Котляревського, у Харкові — художнє училище (архітектор К. Жуков, 1913) та ін.