ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГОphilology.mdu.edu.ua/wp-content/uploads/2019/10/GurduzA... · 2019-10-05 · української мови і літератури,

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Кафедра української мови і літератури

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС

НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Історія української літератури

Автор:

доцент кафедри української мови

і літератури Гурдуз А. І.

Затверджено на засіданні кафедри від «29» серпня 2019 р.

Миколаїв – 2019

Зміст навчально-методичного комплексу

1. Титульна сторінка.

2. Зміст НМК.

3. Витяги з ОКХ, ОПП спеціальності.

4. Навчальна програма дисципліни (знаходиться в окремій папці 21.1-06).

5. Робоча навчальна програма дисципліни (знаходиться в окремій папці

21.1-07).

6. Програми навчальної, технологічної і професійної практик (не передбачено

навчальним планом).

7. Засоби діагностики навчальних досягнень студентів.

8. Навчальні-наочні посібники, технічні засоби навчання тощо (навчально-

методичні рекомендації та вказівки до самостійної роботи студентів

„Історія світової літератури” (Миколаїв, 2017. – 78 с.) знаходиться в

окремій папці 21.1-15).

9. Конспект лекцій з дисципліни.

10. Комплекс контрольних робіт (ККР) для визначення залишкових знань

з дисципліни, завдань для контрольних робіт.

11. Інструктивно-методичні матеріали до практичних занять.

12. Завдання на курсові та дипломні проекти (не передбачено навчальним

планом).

13. Контрольні завдання до практичних занять, завдання для заліків.

14. Питання до екзаменаційних білетів, екзаменаційні білети (навчальним планом

передбачено залік).

15. Методичні рекомендації та розробки викладача (навчально-методичні

рекомендації та вказівки до самостійної роботи студентів „Історія

світової літератури” (Миколаїв, 2017. – 78 с.) знаходиться в окремій папці

21.1-15).

16. Методичні матеріали, що забезпечують самостійну роботу студентів

(зокрема, банк тестів, теми рефератів, глосарій).

17. Методичні матеріали щодо виконання контрольних робіт для заочної форми

навчання (не передбачено навчальним планом).

18. Інші матеріали: Концепція курсу.

Список рекомендованої літератури до дисципліни.



імені В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Факультет педагогіки та психології


ЗАТВЕРДЖУЮ

Проректор із науково-педагогічної

роботи __________О. А. Кузнецова

27 серпня 2019 р.

ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Ступінь бакалавра

Галузь знань 01 Освіта / Педагогіка

спеціальність 014 «Середня освіта»

014.01 Середня освіта (Українська мова і література)

освітня програма Українська мова і література

Миколаїв – 2019

Програму розроблено та внесено: Миколаївський національний університет

імені В. О. Сухомлинського

РОЗРОБНИК ПРОГРАМИ: Гурдуз Андрій Іванович, доцент кафедри

української мови і літератури, кандидат філологічних наук.

Програму схвалено на засіданні кафедри української мови і літератури

Протокол від «27» серпня 2019 року № 1

Завідувачка кафедри української мови і літератури_________ (Рускуліс Л. В.)

Програму погоджено навчально-методичною комісією факультету педагогіки

та психології

Протокол від «27» серпня 2019 року № 1

Голова навчально-методичної комісії __________________ (Чугуєва І.Є.)

Програму погоджено навчально-методичною комісією університету

Протокол від «__» вересня 2019 року № __

Голова навчально-методичної комісії університету_______(Кузнецова О.А.)

ВСТУП

Програма вивчення нормативної навчальної дисципліни „Історія української літератури

70-90 років ХІХ ст.” складена відповідно до освітньо-професійної програми підготовки

бакалаврів спеціальності 014.01 Середня освіта (Українська мова і література).

Предметом вивчення навчальної дисципліни є своєрідність літературного процесу

70-90-х рр. ХІХ ст., його особливості, репрезентативні літературні твори українських митців

указаного періоду.

Міждисциплінарні зв'язки: комплекс літературознавчих і мовознавчих дисциплін,

історія, етнографія, психологія, філософія.

Програма навчальної дисципліни складається з 3 кредитів:

Кредит 1. Літературний процес в Україні 70-90-х рр. ХІХ ст. та основні тенденції

розвитку української прози. Українська національна ідея та її реалізація у творчості

Б.Грінченка, Олени Пчілки, О.Кониського.

Кредит 2. Основні тенденції розвитку українського театру і драматургії та творчість

М.Старицького, М.Кропивницького й І.Карпенка-Карого.

Кредит 3. Тенденції розвитку української поезії 70-90-х рр. ХІХ століття.

Багатогранність діяльності і творчої спадщини І.Франка.

1. Мета та завдання навчальної дисципліни

Мета курсу: ознайомити студентів з основними тенденціями розвитку українського

літературного процесу ІІ половини ХІХ ст. (70-90 рр.), його кращими зразками періоду,

акцентуючи на традиціях і новаторстві, відстежуючи загальнонаціональні тенденції розвитку

літератури у зв’язках з іншими літературами; на конкретному матеріалі з’ясовувати історичну

змінюваність напрямів, жанрів і стилів, посилювати акцент щодо питань розвитку художньої

свідомості, майстерності, зростання естетичного і морального потенціалу української

класичної літератури, сприйняття її в контексті світової культури.

Завдання курсу:

розкривати безперервність літературного процесу;

сприяти усвідомленню літератури як певного національного та історичного типу

художньої творчості;

удосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та явища

всього жанро-видового спектру;

забезпечити оволодіння студентами необхідною термінологією;

формувати вміння та навички практики наукової роботи студентів під час виконання

ними рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне опрацювання;

розвивати художній смак і творчу уяву студентів; сприяти виробленню у студентів

власних поглядів на художні явища; а також критичного підходу до наукових праць

тенденційного характеру.

У результаті вивчення курсу студент опановує такі компетентності:

І. Загальнопредметні:

Здатність до навчання.

Здатність працювати самостійно, готовність удосконалювати й розвивати свій

інтелектуальний та загальнокультурний рівень.

Здатність до аналізу і синтезу.

Поціновування та повага різноманітності та мультикультурності.

Здатність застосовувати знання на практиці.

ІІ. Фахові:

Знання та розуміння:

складових українського літературного процесу загалом і конкретно матеріал історії

української літератури 70-90-х років ХІХ ст., визначальних явищ і жанрів цього

періоду;

термінологічного апарату навчальної дисципліни;

закономірностей пошуків засобів художньої виразності, естетичних орієнтирів доби;

концептуальних досягнень методики навчання української літератури.

Професійні навички:

уміти розкривати характерні особливості індивідуального стилю митця;

порівнювати літературно-мистецькі напрями, течії, характеризувати їх специфіку;

уміти встановлювати співвідношення загальних явищ літературного процесу зі

специфікою окремих видів та жанрів;

володіти навичками аналізу літературних творів у єдності змісту та форми;

критично оцінювати набутий досвід із позицій сучасних досягнень методичної науки;

виявляти риси взаємовпливу в українському та світовому літературно-мистецькому

процесі;

використовувати навички літературознавчого аналізу різних типів;

здійснювати аналіз та інтерпретацію художніх творів з використанням опанованого

теоретичного матеріалу;

уміти аналізувати художнє явище як складову світового літературно-мистецького

процесу;

удосконалювати уявлення про оригінальну художню творчість та протилежні їй вияви,

виявляти характерні ознаки запозичення, наслідування і моделі власного шляху

письменників.

На вивчення навчальної дисципліни відводиться 90 годин/3 кредити ECTS.

2. Інформаційний обсяг навчальної дисципліни

Кредит 1. Літературний процес в Україні 70-90 рр. ХІХ ст. та основні тенденції розвитку

української прози. Українська національна ідея та її реалізація у творчості Б.Грінченка, Олени

Пчілки, О.Кониського.

Тема 1. Літературний процес 70-90-рр ХІХ ст. в Україні.

Тема 2. І.С.Нечуй-Левицький.

Тема 3-4. Панас Мирний.

Тема 5. Розмаїття творчої діяльності Б.Грінченка.

Тема 6. Українська феміністична проза 70-90-х рр. ХІХ ст.



Тема 1. Ідейно-тематичне багатство творчості М.Старицького: провідні мотиви та образи

поезії. Жанрово-стильові особливості драматургії. Історична проза письменника.

Тема 2. Марко Кропивницький як визначний актор, драматург, режисер.

Тема 3. Традиції і новаторство в драматургії І.Карпенка-Карого.

Кредит 3. Тенденції розвитку української поезії 70-90 рр. ХІХ століття. Багатогранність

діяльності і творчої спадщини І.Франка.

Тема 1. Українська поезія 70-90 рр. ХІХ ст.: основні представники, тенденції розвитку,

жанрово-стильові пошуки П.Грабовського, В.Самійленка, Я.Щоголева, І.Манжури в розвитку

української поезії.

Тема 2. Багатогранність творчої діяльності І.Франка, його поетична спадщина.

Тема 3. Жанрово-стильові та ідейно-тематичні особливості прозового доробку І.Франка.

Його драматургія, наукова і перекладацька діяльність.

3. Рекомендована література

Методичне забезпечення

1. Посилання на сайт викладача: навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

«Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст.»: http://philology.mdu.edu.ua/wp-

content/uploads/2018/10/GurduzA_Sayt_Kompl_Ukr _lit_.pdf

2. Гурдуз А. Під знаком Ф.Шиллера: доля однієї української драми. Матеріали Третьої

міжнар. наук.-практ. Iнтернет-конфер. “Діалог мов – діалог культур. Україна і світ”

(Iнститут слов’янської філології Університету Людвіга-Максиміліана, Мюнхен – Ludwig-

Maximilians-Universität, Fakultät für Sprach- und Literaturwissenschaften Department II

Slavische Philologie, München, 1-4 листопада 2012 р.). URL: http://www.ukrainistik-

konferenz.slavistik.lmu.de/wp-content/uploads/Andrij-Gurduz.pdf.http://www.ukrlib.com.ua/

Базова

3. Бунчук Б.І. Віршування М.Старицького: навч. посібник / Б.І.Бунчук. – Чернівці: Рута, 2004.

48 с.

4. Жулинський М. Слово і доля: [Українські письменники ХІХ-ХХ ст..]: навч. посібник. – К.,

2002.

5. Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки): підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн.

Кн. 1 / за ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2002. – 575 с.



7. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 1 / за ред.

М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 655 с.

8. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 2 / за ред.

М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.

9. Історія української літератури та літературно-критичної думки першої половини

ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ / за ред. Галича О.А. – К.: Центр навч. літератури,

2006. – 392 с.

10. Козлов А.В. Українська дожовтнева драматургія: Еволюція жанрів: навч. посібник для пед.

ін-тів / А.В.Козлов. – К.: Вища школа, 1991. – 197 с.

11. Література рідного краю. Посібник-хрестоматія (Письменники Миколаївщини). –

Миколаїв, 1994.

12. Письменники України: біобібліогр. довідник / упоряд. В.П.Павловська, Л.Ф.Бубнова,

Л.М.Сіренко. – К.: Укр. письменник, 2006. – 514 с.

13. Приходько І.Ф. Українські класики без фальсифікації: Степан Руданський, Панас Мирний,

Павло Грабовський, Гнат Хоткевич: посібник з укр. л-ри / І.Ф.Приходько. – Харків: Світ

дитинства, 1997. – 110 с.

14. Соя Б.Г. Вивчення творчості Павла Грабовського в школі: посібник для вчителя / Б.Г.Соя. –

Тернопіль: Підручники та посібники, 2000. – 63 с.

15. Українська література ХІХ століття: хрест.: навч. посібник для студ. філол. спец. ВНЗ. – К.:

Либідь, 2006. – 1327 с.

16. Українська література у портретах та довідках. Давня література – література ХІХ ст.:

[довідник] / ред. кол.: С.П.Денисюк та ін. – К.: Либідь, 2000. – 358 с.

17. Універсальний літературний словник-довідник / С.М.Оліфіренко – Донецьк: БАО, 2007. –

431 с.

Допоміжна

Наукова та методична література

1. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і Орест

Левицький. – Львів: Логос, 1998. – 144 с.

2. Береза І.Ю. Давньоукраїнська література, як джерело нового українського письменство. –


3. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: моногр. – К.:

Академвидав, 2004. – 368 с.

4. Бондар М.П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. – К., 1986.

5. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років

http://philology.mdu.edu.ua/wp-content/uploads/2018/10/GurduzA_Sayt_Kompl_Ukr%20_lit_.pdf


http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%8E%D0%BD%D1%85%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%82

http://www.ukrainistik-konferenz.slavistik.lmu.de/wp-content/uploads/Andrij-Gurduz.pdf


http://www.ukrlib.com.ua/

ХІХ століття / О.Вертій. – Суми: Собор, 2005. – 448 с.

6. Геник-Березовська, З. Грані культур. Бароко. Романтизм. Модернізм: українська модерна

література / З.Геник-Березовська; пер. з чеської. – К.: Геликом, 2000. – 368 с.

7. Голомб Л. Із спостережень над українською поезією ХІХ-ХХ ст. : зб. ст. – Ужгород, 2005.

8. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есеї, полеміка. – К., 2003.

9. Гром’як Р.Т. Історія літературної критики (від початку до кінця ХІХ ст.) – Тернопіль, 1999.

10. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. – К. : Міжнар. фін. агенція,

1997. – 293 с.

11. Гундорова Т. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. – К., 1985.

12. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.

13. Зарва В. Дискурс просвітництва в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. /

В.Зарва. – К., 2005. – 304 с.

14. Зеров М. Українське письменство / М.Зеров. – К.: Основи, 2002. – 1301 с.

15. Івашків В.М. Українська романтична драма 30-80-х років ХІХ ст. / В.М.Івашків. – К.:

Наукова думка, 1990. – 143 с.

16. Корифеї українського театру: Матеріали про діяльність театру корифеїв. – К. : Мистецтво,

1982.

17. Новиков А. Образ української жінки-страдниці в п’єсах драматургів театру „корифеїв” /

А.Новиков // Дивослово. – 2004. – № 7. – С.55-58.

18. Новиков А. Тема духовного здоров’я українського народу в п’єсах драматургів театру

„корифеїв” / А.Новиков // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 1. –

С. 2-5.

19. Погрібний А.Г. Класики. Не зовсім за підручником / А.Г.Погрібний. – К.: Школяр, 2000. –

136 с.

20. Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ - поч. ХХ ст. – К., 1991.

21. Сиваченко М.Є. Сторінки історії української літератури і фольклористики /

М.Є.Сиваченко. – К.: Наукова думка, 1990. – 300 с.

22. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. Реалізм. – К.,

2003.

1. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький: нарис життя і творчості / Р.Г.Іванченко. – К., 1980.

2. Панченко В. „Великий артист зору”: [І.Нечуй-Левицький] / В.Панченко // Бібліотечка

„Дивослова”. – 2005. – № 1. – С.2-19.

3. Погребенник В. Іван Нечуй-Левицький. 1838-1918 / В.Погребенник // Українська мова та

література. – 2004. – № 21-24. – С.17-29.

4. Пода О. Історичний роман І.С.Нечуя-Левицького „Князь Єремія Вишневецький”: роздуми

над рукописом / О.Пода // Слово і Час. – 2004. – № 10. – С.44-57.

5. Приходько І. Українська ідея в творчості І.Нечуя-Левицького / І.Приходько. – Львів, 1998.

6. Бузулан Г. Компаративний аналіз двох романів: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса

Мирного та І.Білика і „Злочин і кара” Ф.Достоєвського / Г.Бузулан // Дивослово. – 2004. –

№ 9. – С.19-22.

7. Гончар О. Перший симфоніст української прози // Гончар О. Письменницькі роздуми. – К.,

1980.

8. Грицай М.С. Панас Мирний: нарис життя і творчості / М.С.Грицай. – К.: Дніпро, 1986. –

101 с.

9. Ротач П. З етюдів до біографії Панаса Мирного / П.Ротач // Слово і Час. – 2003. – № 2. –

С.76-79.

10. Турчин М. Пропаща доля внука: ще одне прочитання образу Чіпки / М.Турчин //

Дивослово. – 2004. – № 9. – С.23-25.

11. Федоренко Т. Згублене життя: (до компаративного вивчення роману „Повія” Панаса

Мирного) / Т.Федоренко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – № 4. –

С.34-37.

12. Черкаський В.М. Художній світ Панаса Мирного / В.М.Черкаський. – К.: Дніпро, 1989. –

351 с.

13. Голобородько Я. Духовні імперативи Бориса Грінченка: життєтворчість крізь призматику

„херсонського періоду” / Я.Голобородько // Вивчаємо українську мову та літературу. –

2007. – № 17-18. – С.74-79.

14. Голобородько Я. Інтелектуал, письменник, науковець: життя й аспекти творчої діяльності

Бориса Грінченка / Я.Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. –

2005. – № 10. – С.4-7.

15. Єременко О. Трансформація художніх засобів інформаційної компресії в малій прозі прозі

Б.Грінченка / О.Єременко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 3.

– С.16-18.

16. Козар Л. „Лицарі духа”. Фольклористична діяльність Бориса Грінченка в оцінці Івана

Франка / Л.Козар // Слово і Час. – 2006. – № 9. – С.10-13.

17. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості / А.Погрібний. – К., 1988.

18. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ ст. /

А.Погрібний. – К., 1990.

19. Поліщук Я. Культурницька місія Бориса Грінченка / Я.Поліщук // Дивослово. – 2007. – №7.

– С.45-47.

20. Рильський М.Т. Дві повісті Бориса Грінченка // Рильський М. Статті про літературу. – К.,

1980.

21. Аврахов Г. Олена Пчілка – „людина, що мала виняткове відчуття потреб нації” /

Г.Аврахов // Дивослово. – 1999. – № 12. – С.54-55.

22. Гуляк А.В. Олена Пчілка: нарис життя і творчості / А.В.Гуляк. – К., 1996.

23. Гуць, М. Маловідомі сторінки з життєпису Олени Пчілки: (Деякі архівні матеріали,

пов’язані з відкриттям пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 року) / М.Гуць //

Слово і Час. – 2005. – № 10. – С.58-66.

24. Дрофань Л.А. Берегиня: [про Олену Пчілку] / Л.А.Дрофань. – К.: Молодь, 2004. – 206 с.

25. Дрофань Л. „І правду, й боротьбу благословити”: (До 150-річчя Олени Пчілки) / Л.Дрофань

// Дивослово. – 1999. – № 6. – С.50-54.

26. Тарнавська М. Ювілей Олени Пчілки та її англомовний дебют / М.Тарнавська //

Сучасність. – 2000. – № 2. – С.100-109.

27. Бухало С. Пионерка украинского феминизма: 150 лет назад родилась Наталья

Кобринская / С.Бухало // День. – 2005. – № 103. – С.8.

28. Кузнецов Ю. Відтворення „історії душі”: (Сповідальна проза Н.Кобринської) /

Ю.Кузнецов // Слово і Час. – 1995. – № 5/6. – С.28-30.

29. Погребенник, Ф. Три портрети Наталі Кобринської / Ф.Погребенник // Слово і Час. – 1995.

– № 5/6. – С.31-32.

30. Александрова Г. Знаковість і значущість присутності: До 170-річчя Олександра

Кониського / Г.Александрова // Дивослово. – 2006. – № 10. – С.58-61.

31. Гориславець В. Біля витоків народницької історії літератури: про критичну діяльність

О.Кониського / В.Гориславець // Слово і Час. – 1996. – № 10. – С.51-55.

32. Хропко П. Проза Олександра Кониського / П.Хропко // Дивослово. – 1996. – №1. – С.10.

33. Ковалець Л. Уроки Євгенії Ярошинської / Л.Ковалець // Дивослово. – 2005. – № 11. –

С.59-60.

34. Євгенія Ярошинська: до 90-річчя від дня смерті // Дивослово. – 1999. – № 10-11. – С.54-55.

35. Левчик, Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту / Н.Левчик // Дивослово. –

2005. – №12. – С.20-26.

36. Новиков А. Творчість Михайла Старицького в контексті літературно-мистецького процесу

доби / А.Новиков // Українська мова і література в школі. – 2008. – № 4. – С.49-54.

37. Поліщук В.Т. Художня проза Михайла Старицького: Проблематика і особливості поетики

романів і повістей письменника: моногр. / В.Поліщук. – Черкаси: Брама, 2003. – 376 с.

38. Фіголь О.О. Вальтерскоттівська концепція історизму в інтерпретації Михайла Старицького

// Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. пр. – К.: Акцент, 2007. – Вип.26. –

С.201-211.

39. Цибаньова-Стеценко О.С. Лаври і терни... Життєвий і творчий шлях Михайла Старицького.

– К.: Укр. держ. центр культ. ініціатив, 1996. – 188 с.

40. Киричок П.М. Марко Кропивницький: нарис життя і творчості / П.М.Киричок. – К.:

Дніпро, 1985. – 150 с.

41. Новиков А.О. Апостол українського театру: літературний портрет М.Кропивницького /

А.О.Новиков // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2005. – № 6. – С.12-15.

42. Новиков А. Марко Кропивницький і українське театральне мистецтво / А.Новиков //

Дивослово. – 2004. – № 2. – С.14-17.

43. Новиков А. Нариси з історії українського театру та драматургії: [М.Кропивницький] /

А.Новиков // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. – № 3. – С.36-39.

44. Спогади про Марка Кропивницького: зб. / упоряд. П.П.Перепелиця, В.П.Ярош. – К.:

Мистецтво, 1990. – 215 с.

45. Дем’янівська Л.С. Іван Карпенко-Карий: життя і творчість / Л.С.Дем’янівська. – К., 1995.

46. Козлов А.В. Українська дожовтнева драматургія. Еволюція жанрів. – К., 1991.

47. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. – К., 1984.

48. Малютина Н. Явище жанрової інтерактивності у драматургії І.Карпенка-Карого /

Н.Малютина // Слово і Час. – 2008. – № 1. – С.53-60.

49. Погребенник В. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). 1845-1907 / В.Погребенник //

Українська мова та література. – 2004. – № 21-24. – С.50-61.

50. Сюндюков І. Зрада і кара: суть історичного конфлікту в трагедії Івана Карпенка-Карого /

І.Сюндюков // Урок української. – 2008. – № 1/2. – С.56-57.

51. Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури / І.Березовський // Манжура І. Твори.

– К., 1980.

52. Бондар М. Живопис мелодійного слова: (До 150-річчя Івана Манжури / М.Бондар // Слово і

Час. – 2001. – № 12. – С.16-25.

53. Вертій О. „Українська ідея” як феномен літератури: народні джерела творчості Павла

Грабовського / О.Вертій // Дивослово. – 2003. – № 3. – С.15-20.

54. Дисак Ф. Павло Грабовський і питання національно-духовного відродження України /

Федір Дисак // Дивослово. – 2014. – № 9. – С. 44-46.

55. Задорожний В. Поезія Павла Грабовського у фольклорному засвоєнні / В. Задорожний //

Слово і Час. – 2012. – № 2. – С. 73-76.

56. Горболіс Л. Охоронний модус рідної мови на чужині: на матеріалі листів Павла

Грабовського / Л.Горболіс // Дивослово. – 2011. – № 6. – С. 45-47.

57. Гаєвська Н.М. Павло Грабовський: Нарис життя і творчості. – К., 1997.

58. Гомон П. „...В мені завжди жив перш над усе українець”: (спроба сучасного осмислення

життєпису П.А.Грабовського) / П.Гомон // Українська література в загальноосвітній школі.

– 2000. – № 1. – С.37-43.

59. Зеров, М. „Непривітаний співець”: (Я.Щоголев) / М.Зеров // Зеров, М. Твори: у 2 т. – К.,

1990. – Т.2.

60. Легіт А. Видатний поет пошевченківської доби: до 100-річчя від дня смерті Якова

Щоголіва / А.Легіт // Визвольний шлях. – 1998. – № 6.

61. Погрібний, А.Г. Яків Щоголев. Нарис життя і творчості / А.Г.Погрібний. – К., 1986.

62. Бондар М. Творчість Володимира Самійленка / М.Бондар // Самійленко, В. Твори. Поезія.

Драматичні твори. Проза. – К.: Дніпро, 1990. – С.5-46.

63. Зеров М. В.Самійленко і український гумор. // Твори в 2-х т. - К., 1990. – Т.2.

64. Соловей Е. Українська філософська лірика. –К., 1999.

65. Хропко П. Художній світ поезії Володимира Самійленка / П.Хропко // Дивослово. – 1996. –

№4. – С.34-38.

66. Горак Р. Тричі мені являлася любов, – К., 1993.

67. Гундорова Т.І. Невідомий Іван Франко: грані ізмарагду / Т.І.Гундорова. – К.: Либідь, 2006.

– 359 с.

68. Гундорова Т.І. Франко – не Каменяр / Т.І.Гундорова. – Мельборн, 1998.

69. Забужко О.С. Філософія української ідеї та Європейський контекст: Франківський період. –

К., 1992.

70. Камінчук О. Структурно-типологічні параметри поезії Івана Франка: неокласицизм,

просвітництво, романтизм / О.Камінчук // Українська мова й література в середніх школах,

гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 7/8. – С.82-100.

71. Клочек Г. Трактат Івана Франка „Із секретів поетичної творчості” як предтеча української

рецептивної поетики / Г.Клочек // Слово і Час. – 2007. – № 4. – С.39-45.

72. Матвіїшин В.Г. Світова література у перекладацькій та творчій діяльності Івана Франка /

В.Г.Матвіїшин // Зарубіжна література в школах України. – 2006. – № 5. – С.2-9.

73. Павличко Д. “Зів’яле листя” І.Франка // Павличко Д. Біля мужнього світла: Літературно-

критичні статті, спогади, виступи. – К., 1988.

74. Панченко В. Любов і боротьба адвоката Рафаловича. Шкільна версія аналізу повісті

І.Франка “Перехресні стежки” // Франко І. Перехресні стежки. – Кіровоград, 2000. –

С. 215-239.

75. Панько Т.І. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка / Т.І.Панько. – Львів: Світ, 1992. –

188 с.

76. Пустова Ф.Д. Іван Франко – історик української літератури / Ф.Д.Пустова. – К.: Вища

школа, 1989. – 147 с.

77. Тетеріна О. Переклад у концепції національної літератури Івана Франка / О.Тетеріна //

Слово і Час. – 2007. – № 12. – С.15-23.

78. Тихолоз Б.С. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: студії / Б.С.Тихолоз.

– Львів, 2005. – 180 с.

79. Тихолоз Н.Б. Казкотворчість Івана Франка: (генологічні аспекти) / Н.Б.Тихолоз. – Львів,

2005. – 316 с.

80. Тодчук Н.Є. Роман Івана Франка „Для домашнього огнища”: простір і час / Н.С.Тодчук. –

Львів, 2002. – 204 с.

81. Франкознавчі студії: зб. наук. пр. / ред. Я.Ярема. – Львів, 2007. – 288 с.

82. Швець А.І. Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і проблеми художнього психоаналізу в

прозі Івана Франка / А.І.Швець. – Львів, 2003. – 236 с.

83. Штонь Г. Т.Г.Шевченко і І.Я.Франко. Поетичні візії України. Онтологічна спільність та

відмінність / Г.Штонь // Слово і Час. – 2008. – № 3. – С.12-17.

84. Якубовська М. Пошуки свого шляху: На прикладі роману Івана Франка „Перехресні

стежки” / М.Якубовська //Дивослово. – 2006. – № 11. – С.58-61.

Довідкова література 1. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці : Золоті литаври, 2001. 636 с.

2. Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / [авт.-уклад. Ю. І .Ковалів]. – Т.1. – К. : Академія, 2007.

608 с.

Інформаційні ресурси 1. Посилання на сайт викладача: Посилання на сайт викладача:

http://philology.mdu.edu.ua/wp-content/uploads/2018/10/GurduzA_Sayt_Kompl_Ukr _lit_.pdf

2. Підручники:

2.1. Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки): підручник для студ. ВНЗ: у 2

кн. Кн. 1 / за ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2002. – 575 с. (100 прим. у бібл.).

2.2. Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки): підручник для студ. ВНЗ: у 2

кн. Кн. 2 / за ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2003. – 440 с. (90 прим. у бібл.).

2.3. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 1 /

за ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 655 с. (30 прим. у бібл.).

2.4. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 2 /

за ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с. (30 прим. у бібл.).

3. Електронні підручники, статті:











2. http://www.ukrlit.vn.ua/

3. http://www.ukrcenter.com/library/default.asp

4. http://lucl.lucl.kiev.ua/start/lit_ukr.html

5. http://www.ukrlit.com.ua/

4. Форма підсумкового контролю успішності навчання: залік.

5. Засоби діагностики успішності навчання: контрольні роботи (КР): усні / письмові, відкриті /

закриті, комбіновані тестові завдання тощо; усне й письмове опитування, підготовка доповідей,

захист рефератів.

http://www.ukrlit.vn.ua/

http://www.ukrcenter.com/library/default.asp

http://lucl.lucl.kiev.ua/start/lit_ukr.html

http://www.ukrlit.com.ua/



імені В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Факультет педагогіки та психології


ЗАТВЕРДЖУЮ

Проректор із науково-педагогічної

роботи ________ О. А. Кузнецова

27 серпня 2019 р.

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Ступінь бакалавра

Галузь знань 01 Освіта / Педагогіка

спеціальність 014 «Середня освіта»

014.01 Середня освіта (Українська мова і література)

освітня програма Українська мова і література

2019–2020 навчальний рік

Розробник: Гурдуз Андрій Іванович, доцент кафедри української мови і

літератури, кандидат філологічних наук _____________ (Гурдуз А. І.)

Робоча програма затверджена на засіданні кафедри української мови і літератури

Протокол № 1 від «27» серпня 2019 р.

Завідувачка кафедри _________ (Рускуліс Л. В.)

«27» серпня 2019 р.

Опис навчальної дисципліни

Найменування

показників

Галузь знань, освітньо-

кваліфікаційний рівень

(ступінь)

Характеристика навчальної

дисципліни

денна форма навчання

Кількість кредитів – 3

Галузь знань

01 Освіта/Педагогіка

Нормативна

Спеціальність

014 «Середня освіта»,

Індивідуальне науково-

дослідне завдання –

реферат із теми:

«Художньо-естетична

парадигма розвитку

української літератури

70-90 рр. ХІХ ст.».

014.01 Середня освіта

(Українська мова і

література);

Рік підготовки:

ІІ

Семестр

Загальна кількість

годин – 90

ІІІ

Лекції

Тижневих годин для

денної форми навчання: 2

аудиторних – 1,2

самостійної роботи

студента – 0,8

Ступінь

бакалавра

28

Практичні, семінарські

36

Лабораторні

- -

Самостійна робота

26

Вид контролю:

екзамен

Мова навчання – українська.

Примітка. Співвідношення кількості годин аудиторних занять до самостійної роботи становить: для

денної форми навчання – 30 год. – аудиторні заняття, 60 год. – самостійна робота (33,3 % /

66,7 %).

2. Мета та завдання навчальної дисципліни

Мета курсу: ознайомити студентів з основними тенденціями розвитку українського

літературного процесу ІІ половини ХІХ ст. (70-90 рр.), його кращими зразками періоду,

акцентуючи на традиціях і новаторстві, відстежуючи загальнонаціональні тенденції розвитку

літератури у зв’язках з іншими літературами; на конкретному матеріалі з’ясовувати історичну

змінюваність напрямів, жанрів і стилів, посилювати акцент щодо питань розвитку художньої

свідомості, майстерності, зростання естетичного і морального потенціалу української класичної

літератури, сприйняття її в контексті світової культури.

Завдання курсу:

розкривати безперервність літературного процесу;

сприяти усвідомленню літератури як певного національного та історичного типу

художньої творчості;

удосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та явища всього

жанро-видового спектру;

забезпечити оволодіння студентами необхідною термінологією;

формувати вміння та навички практики наукової роботи студентів під час виконання ними

рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне опрацювання;

розвивати художній смак і творчу уяву студентів; сприяти виробленню у студентів

власних поглядів на художні явища; а також критичного підходу до наукових праць

тенденційного характеру.

Передумови для вивчення дисципліни: обізнаність із предметною галуззю та

розуміння професійної діяльності; вміння здійснювати аналіз зарубіжних художніх творів

жанро-видового спектру, оперувати сучасним категоріально-термінологічним апаратом

літературознавства. Курсу «Історія української літератури» властиві зв’язки з теоретичними та

спеціальними теоретичними курсами загального фундаментального та професійного циклу –

«Методологія та організація наукових досліджень», «Історія світової літератури», «Теорія

літератури».

– Робоча програма навчальної дисципліни складається з 3-х кредитів.

Результати навчання:

– знання та розуміння предметної області та розуміння професійної діяльності;

– уміння оперувати сучасним категоріально-термінологічним апаратом літературознавства;

здійснювати літературознавчий аналіз художніх творів світової літератури;

– здатність демонструвати знання сучасної наукової парадигми в галузі філології та динаміки

її розвитку;

– здатність проведення досліджень на належному рівні.

Згідно з вимогами ООП студент оволодіває такими компетентностями:

І. Загальнопредметні:

Здатність до навчання.

Здатність працювати самостійно, готовність удосконалювати й розвивати свій

інтелектуальний та загальнокультурний рівень.

Здатність до аналізу і синтезу.

Цінування та повага різноманітності та мультикультурності.

Здатність застосовувати знання на практиці.

ІІ. Фахові: Знання та розуміння:

складових українського літературного процесу загалом і конкретно матеріал історії

української літератури 70-90-х років ХІХ ст., визначальних явищ і жанрів цього

періоду;

термінологічного апарату навчальної дисципліни;

закономірностей пошуків засобів художньої виразності, естетичних орієнтирів доби;

концептуальних досягнень методики навчання української літератури.

Професійні навички:

уміти розкривати характерні особливості індивідуального стилю митця;

порівнювати літературно-мистецькі напрями, течії, характеризувати їх специфіку;

уміти встановлювати співвідношення загальних явищ літературного процесу зі

специфікою окремих видів та жанрів;

володіти навичками аналізу літературних творів у єдності змісту та форми;

критично оцінювати набутий досвід із позицій сучасних досягнень методичної науки;

виявляти риси взаємовпливу в українському та світовому літературно-мистецькому

процесі;

використовувати навички літературознавчого аналізу різних типів;

здійснювати аналіз та інтерпретацію художніх творів з використанням опанованого

теоретичного матеріалу;

уміти аналізувати художнє явище як складову світового літературно-мистецького

процесу;

удосконалювати уявлення про оригінальну художню творчість та протилежні їй вияви,

виявляти характерні ознаки запозичення, наслідування і моделі власного шляху

письменників.

3. Програма навчальної дисципліни

Історія української літератури 70-90 років ХІХ ст.

Кредит 1. Літературний процес в Україні 70-90 рр. ХІХ ст. та основні тенденції розвитку


Пчілки, О.Кониського.

Тема 1. Літературний процес 70-90-рр ХІХ ст. в Україні.

Тема 2. І.С.Нечуй-Левицький.

Тема 3-4. Панас Мирний.

Тема 5. Розмаїття творчої діяльності Б.Грінченка.

Тема 6. Українська феміністична проза 70-90-х рр. ХІХ ст.



Тема 1. Ідейно-тематичне багатство творчості М.Старицького: провідні мотиви та образи

поезії. Жанрово-стильові особливості драматургії. Історична проза письменника.

Тема 2. Марко Кропивницький як визначний актор, драматург, режисер.

Тема 3. Традиції і новаторство в драматургії І.Карпенка-Карого.

Кредит 3. Тенденції розвитку української поезії 70-90 рр. ХІХ століття. Багатогранність

діяльності і творчої спадщини І.Франка.

Тема 1. Українська поезія 70-90 рр. ХІХ ст.: основні представники, тенденції розвитку,

жанрово-стильові пошуки П.Грабовського, В.Самійленка, Я.Щоголева, І.Манжури в розвитку


Тема 2. Багатогранність творчої діяльності І.Франка, його поетична спадщина.

Тема 3. Жанрово-стильові та ідейно-тематичні особливості прозового доробку І.Франка.

Його драматургія, наукова і перекладацька діяльність.

3. Структура навчальної дисципліни

Денна форма навчання

Назви кредитів і тем Кількість годин

Усьо-

го

у тому числі

л п лаб інд ср

1 2 3 4 5 6 7

Кредит 1. Літературний процес в Україні 70-90 рр. ХІХ ст. та основні тенденції розвитку української

прози. Українська національна ідея та її реалізація у творчості Б.Грінченка, Олени Пчілки,

О.Кониського.

Тема 1. Літературний процес 70-90 рр в Україні. 6 4 2

Тема 2. І.С.Нечуй-Левицький. 4 2 2

Тема 3-4. Панас Мирний. 8 4 4

Тема 5. Розмаїття творчої діяльності Б.Грінченка. 7 2 4 1

Тема 6. Українська феміністична проза 70-90 рр. ХІХ ст. 5 2 2 1

Разом за кредит 1 30 14 14 2



Тема 1. Ідейно-тематичне багатство творчості М.Старицького:

провідні мотиви та образи поезії. Жанрово-стильові особливості

драматургії. Історична проза письменника.

12 4 4 4

Тема 2. Марко Кропивницький як визначний актор, драматург,

режисер.

10 2 4 4

Тема 3. Традиції і новаторство в драматургії І.Карпенка-Карого. 8 2 4 2


Кредит 3. Тенденції розвитку української поезії 70-90 рр. ХІХ століття. Багатогранність діяльності і

творчої спадщини І.Франка.

Тема 1. Українська поезія 70-90 рр. ХІХ ст.: основні

представники, тенденції розвитку, жанрово-стильові пошуки

П.Грабовського, В.Самійленка, Я.Щоголева, І.Манжури в

розвитку української поезії.

10 2 2 6

Тема 2. Багатогранність творчої діяльності І.Франка, його

поетична спадщина.

12 2 6 4

Тема 3. Жанрово-стильові та ідейно-тематичні особливості

прозового доробку І.Франка. Його драматургія, наукова і

перекладацька діяльність.

8 2 2 4


Усього годин 90 28 36 26

4. Теми лекційних занять


N

з/п

Назва теми Кількість

годин

Кредит 1. Літературний процес в Україні 70-90 рр. ХІХ ст. та основні

тенденції розвитку української прози. Українська національна ідея та її

реалізація у творчості Б.Грінченка, Олени Пчілки, О.Кониського.

1 Літературний процес 70-90 рр в Україні. 2

2 І.С.Нечуй-Левицький 4

3 Проза Панаса Мирного 4

4 Розмаїття творчої діяльності Б.Грінченка 2

5 Українська феміністична проза 70-90 рр. ХІХ ст.

Кредит 2. Основні тенденції розвитку українського театру і драматургії

та творчість М.Старицького, М.Кропивницького й І.Карпенка-Карого.

2

6 Ідейно-тематичне багатство творчості М.Старицького: провідні мотиви та

образи поезії. Жанрово-стильові особливості драматургії. Історична проза

письменника.

4

7 Марко Кропивницький як визначний актор, драматург, режисер. 2

8 Традиції і новаторство в драматургії І.Карпенка-Карого. 2

Кредит 3. Тенденції розвитку української поезії 70-90 рр. ХІХ століття.


9 Українська поезія 70-90 рр. ХІХ ст.: основні представники, тенденції

розвитку, жанрово-стильові пошуки П.Грабовського, В.Самійленка,

Я.Щоголева, І.Манжури в розвитку української поезії.

2

9 Багатогранність творчої діяльності І.Франка, його поетична спадщина. 2

10 Жанрово-стильові та ідейно-тематичні особливості прозового доробку

І.Франка. Його драматургія, наукова і перекладацька діяльність.

2

Разом 28

5. Теми практичних занять


№

з/п


годин




1 Жанрово-стильові особливості повістей І.Нечуя-Левицького з життя

селянства.

2

2 Особливості проблемно-тематичного комплексу повісті І.Нечуя-

Левицького „Хмари”.

2

3 Панас Мирний – творець соціально-психологічного роману. 4

4 Жанрово-стильове багатство „малої прози” Б.Грінченка. 2

5 Проблематика та ідейно-художні особливості прози Олени Пчілки. 2

6 П’єси М.Старицького на історичні теми: традиції і новаторство. 2

Кредит 2. Основні тенденції розвитку українського театру і

драматургії та творчість М.Старицького, М.Кропивницького й

І.Карпенка-Карого.

7 Драми М.Старицького «Не судилось» та М.Кропивницького «Доки сонце

зійде, роса очі виїсть»: порівняльний аспект.

2

8 Новаторство І.Карпенка-Карого-комедіографа. 2

9 Своєрідність інтерпретації образу Сави Чалого в однойменній драмі


2

10 Багатогранність творчої спадщини Володимира Самійленка. 2

11 Образи трудівників у творах Я.Щоголева, І.Манжури, П.Грабовського. 2

12 Традиції й новаторство М.Старицького і В.Самійленка в інтерпретації

образу Марусі Чурай („Ой, не ходи, Грицю...” – „Чураївна”).

2



13 Художній світ І.Франка в ліричній драмі “Зів’яле листя”. 2

14 Поема І.Франка “Мойсей” – “весільний дар” українському народові. 2

15 Ідейна глибина й новаторство поетичної форми збірки І.Франка “З

вершин і низин”

2

16 Образи нових людей із середовища інтелігенції в повісті І.Франка

“Перехресні стежки”. Своєрідність прози митця.

2

17 Майстерність психологічного аналізу в драмі І.Франка „Украдене щастя”. 2

Разом 36

8. Самостійна робота ДФН

N

з/п


годин




1 Проблемно-тематичний аналіз творів І.Нечуя-Левицького «Бурлачка»,

«Гетьман Іван Виговський» або «Князь Єремія Вишневецький».

Або:

1

Електронний каталог наукових праць про творчість П.Грабовського,

О.Кониського, Є.Ярошинської, Н.Кобринської.

2 Своєрідність художнього світу повістей Б.Грінченка («Сонячний

промінь» або «На розпутті», «Серед темної ночі» та «Під тихими

вербами»).

1

Кредит 2. Основні тенденції розвитку українського театру і драматургії

та творчість М.Старицького, М.Кропивницького й І.Карпенка-Карого.

4 П’єси М.Кропивницького, М.Старицького і І.Карпенка-Карого на сцені й

на екрані.

4

5 Традиції й новаторство М.Старицького і В.Самійленка в інтерпретації

образу Марусі Чурай („Ой, не ходи, Грицю...” – „Чураївна”).

4

6 Місце Т.Бордуляка в літературному процесі 1870-1890 рр. 2



7 Творчість Я.Щоголева та І.Манжури. 4

8 Сучасний стан і тенденції розвитку франкознавства. 4

9 Іван Франко як теоретик літератури і перекладач 4

10 Екранізація творів Івана Франка. 2

Разом 26

8. Індивідуальне науково-дослідне завдання Індивідуальне науково-дослідне завдання складається з двох напрямів :

І – підготовка та захист контрольної роботи (для студентів ЗФН);

ІІ – підготовка доповіді з висвітленням проблем становлення й розвитку античної

літератури (для студентів ДФН).

Підготовка та захист контрольної роботи. Основне завдання цього виду діяльності – навчити студентів самостійно аналізувати

факти становлення й розвитку української літератури 70-90-х рр. ХІХ ст., її найвизначніших

етапів, творчості митців та художніх явищ.

Загальні вимоги до виконання індивідуального завдання:

1) самостійність;

2) творчість;

3) уміння оформити та презентувати результати своєї роботи.

9. Форми роботи та критерії оцінювання

Рейтинговий контроль знань студентів здійснюється за 100-бальною шкалою:

Шкала оцінювання: національна та ECTS

ОЦІНКА

ЄКТС

СУМА

БАЛІВ

ОЦІНКА ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ШКАЛОЮ

екзамен залік

A 90-100 5 (відмінно) 5/відм./зараховано

B 80-89 4 (добре) 4/добре/ зараховано

C 65-79

D 55-64 3 (задовільно)

3/задов./ зараховано

E 50-54

FX 35-49 2 (незадовільно) Не зараховано

Форми поточного та підсумкового контролю. Комплексна діагностика знань, умінь і

навичок студентів із дисципліни здійснюється на основі результатів проведення поточного й

підсумкового контролю знань (КР). Поточне оцінювання (індивідуальне, групове і фронтальне

опитування, самостійна робота, самоконтроль). Завданням поточного контролю є

систематична перевірка розуміння та засвоєння програмового матеріалу, виконання

практичних, лабораторних робіт, уміння самостійно опрацьовувати тексти, складання

конспекту рекомендованої літератури, написання і захист реферату, здатності публічно чи

письмово представляти певний матеріал.

Завданням підсумкового контролю (КР, залік) є перевірка глибини засвоєння студентом

програмового матеріалу модуля.

Критерії оцінювання відповідей на практичних заняттях:

Студенту виставляється відмінно – 5 балів.

Студенту виставляється дуже добре – 4 бали.

Студенту виставляється добре – 3 бали

Студенту виставляється достатньо – 2 бали.

Студенту виставляється мінімальний задовільно - 1 бал. Оцінка за виконання індивідуального науково-дослідного завдання, завдань самостійної

роботивиставляється з урахуванням таких параметрів:

Кількість балів у кінці семестру повинна складати від 300 до 500 балів (за 5 кредитів),

тобто сума балів за виконання усіх завдань.

Відповідно розподіл балів, які отримують студенти за 3 крд.

Поточне тестування та самостійна робота Контрольні

роботі

Екза-

мен

Накопичу

вальні

бали/

Сума

Крд.1 Крд.2 Крд.3 2*50 = 100 120 300/100

27 26 27

10. Засоби дігностики

Засобами діагностики та методами демонстрування результатів навчання є: завдання до практичних занять, завдання для самостійної та індивідуальної роботи (зокрема

есе, реферати), презентації результатів досліджень, тестові завдання, контрольні роботи.

11. Методи навчання

Усний виклад матеріалу: наукова розповідь, спрямована на аналіз фактичного

матеріалу;пояснення − вербальний метод навчання, за допомогою якого розкривається

сутність певного явища, закону, процесу; проблемне навчання, робота з підручником та

додатковими джерелами, спостереження над усним мовленням, спостереження над мовним

матеріалом, порівняльний аналіз, виразне читання текстів; ілюстрація − метод навчання, який

передбачає показ предметів і процесів у їх символічному зображенні (малюнки, схеми,

графіки та ін.).

12. Методичне забезпечення

1. Посилання на сайт викладача: навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни

«Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст.»: http://philology.mdu.edu.ua/wp-














13. Рекомендована література

Базова

1. Бунчук Б.І. Віршування М.Старицького: навч. посібник / Б.І.Бунчук. – Чернівці: Рута,

2004. 48 с.

2. Жулинський М. Слово і доля: [Українські письменники ХІХ-ХХ ст..]: навч. посібник. –

К., 2002.





5. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 1 / за

ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 655 с.

6. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 2 / за

ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.

7. Історія української літератури та літературно-критичної думки першої половини

ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ / за ред. Галича О.А. – К.: Центр навч.

літератури, 2006. – 392 с.

8. Козлов А.В. Українська дожовтнева драматургія: Еволюція жанрів: навч. посібник для

пед. ін-тів / А.В.Козлов. – К.: Вища школа, 1991. – 197 с.

9. Література рідного краю. Посібник-хрестоматія (Письменники Миколаївщини). –


10. Письменники України: біобібліогр. довідник / упоряд. В.П.Павловська, Л.Ф.Бубнова,

Л.М.Сіренко. – К.: Укр. письменник, 2006. – 514 с.

11. Приходько І.Ф. Українські класики без фальсифікації: Степан Руданський, Панас

Мирний, Павло Грабовський, Гнат Хоткевич: посібник з укр. л-ри / І.Ф.Приходько. –

Харків: Світ дитинства, 1997. – 110 с.

12. Соя Б.Г. Вивчення творчості Павла Грабовського в школі: посібник для вчителя /

Б.Г.Соя. – Тернопіль: Підручники та посібники, 2000. – 63 с.

13. Українська література ХІХ століття: хрест.: навч. посібник для студ. філол. спец. ВНЗ. –

К.: Либідь, 2006. – 1327 с.

14. Українська література у портретах та довідках. Давня література – література ХІХ ст.:

[довідник] / ред. кол.: С.П.Денисюк та ін. – К.: Либідь, 2000. – 358 с.

15. Універсальний літературний словник-довідник / С.М.Оліфіренко – Донецьк: БАО, 2007.

431 с.

Допоміжна

Наукова та методична література

1. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і Орест

Левицький. – Львів: Логос, 1998. – 144 с.

2. Береза І.Ю. Давньоукраїнська література, як джерело нового українського письменство. –


3. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: моногр. –

К.: Академвидав, 2004. – 368 с.

4. Бондар М.П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. – К., 1986.

5. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х

років ХІХ століття / О.Вертій. – Суми: Собор, 2005. – 448 с.

6. Геник-Березовська, З. Грані культур. Бароко. Романтизм. Модернізм: українська модерна

література / З.Геник-Березовська; пер. з чеської. – К.: Геликом, 2000. – 368 с.

7. Голомб Л. Із спостережень над українською поезією ХІХ-ХХ ст. : зб. ст. – Ужгород, 2005.

8. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есеї, полеміка. – К., 2003.

9. Гром’як Р.Т. Історія літературної критики (від початку до кінця ХІХ ст.) – Тернопіль,

1999.

10. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. – К. : Міжнар. фін. агенція,

1997. – 293 с.

11. Гундорова Т. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. – К., 1985.

12. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.


В.Зарва. – К., 2005. – 304 с.




16. Корифеї українського театру: Матеріали про діяльність театру корифеїв. – К. :

Мистецтво, 1982.

17. Новиков А. Образ української жінки-страдниці в п’єсах драматургів театру „корифеїв” /

А.Новиков // Дивослово. – 2004. – № 7. – С.55-58.

18. Новиков А. Тема духовного здоров’я українського народу в п’єсах драматургів театру

„корифеїв” / А.Новиков // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 1.

С. 2-5.

19. Погрібний А.Г. Класики. Не зовсім за підручником / А.Г.Погрібний. – К.: Школяр, 2000.

136 с.

20. Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ - поч. ХХ ст. – К., 1991.

21. Сиваченко М.Є. Сторінки історії української літератури і фольклористики /

М.Є.Сиваченко. – К.: Наукова думка, 1990. – 300 с.

22. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. Реалізм. –

К., 2003.

23. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький: нарис життя і творчості / Р.Г.Іванченко. – К.,

1980.


„Дивослова”. – 2005. – № 1. – С.2-19.


література. – 2004. – № 21-24. – С.17-29.

26. Пода О. Історичний роман І.С.Нечуя-Левицького „Князь Єремія Вишневецький”:

роздуми над рукописом / О.Пода // Слово і Час. – 2004. – № 10. – С.44-57.

27. Приходько І. Українська ідея в творчості І.Нечуя-Левицького / І.Приходько. – Львів,

1998.

28. Бузулан Г. Компаративний аналіз двох романів: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Панаса Мирного та І.Білика і „Злочин і кара” Ф.Достоєвського / Г.Бузулан // Дивослово.

– 2004. – № 9. – С.19-22.

29. Гончар О. Перший симфоніст української прози // Гончар О. Письменницькі роздуми.

К., 1980.

30. Грицай М.С. Панас Мирний: нарис життя і творчості / М.С.Грицай. – К.: Дніпро, 1986.

101 с.

31. Ротач П. З етюдів до біографії Панаса Мирного / П.Ротач // Слово і Час. – 2003. – № 2.

С.76-79.

32. Турчин М. Пропаща доля внука: ще одне прочитання образу Чіпки / М.Турчин //

Дивослово. – 2004. – № 9. – С.23-25.

33. Федоренко Т. Згублене життя: (до компаративного вивчення роману „Повія” Панаса

Мирного) / Т.Федоренко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. № 4.

– С.34-37.

34. Черкаський В.М. Художній світ Панаса Мирного / В.М.Черкаський. – К.: Дніпро, 1989.

351 с.

35. Голобородько Я. Духовні імперативи Бориса Грінченка: життєтворчість крізь

призматику „херсонського періоду” / Я.Голобородько // Вивчаємо українську мову та

літературу. – 2007. – № 17-18. – С.74-79.

36. Голобородько Я. Інтелектуал, письменник, науковець: життя й аспекти творчої

діяльності Бориса Грінченка / Я.Голобородько // Українська література в

загальноосвітній школі. – 2005. – № 10. – С.4-7.

37. Єременко О. Трансформація художніх засобів інформаційної компресії в малій прозі

прозі Б.Грінченка / О.Єременко // Українська література в загальноосвітній школі. 2008.

№ 3. – С.16-18.






41. Поліщук Я. Культурницька місія Бориса Грінченка / Я.Поліщук // Дивослово. – 2007.

№7. – С.45-47.

42. Рильський М.Т. Дві повісті Бориса Грінченка // Рильський М. Статті про літературу. К.,

1980.

43. Аврахов Г. Олена Пчілка – „людина, що мала виняткове відчуття потреб нації” /

Г.Аврахов // Дивослово. – 1999. – № 12. – С.54-55.


45. Гуць, М. Маловідомі сторінки з життєпису Олени Пчілки: (Деякі архівні матеріали,

пов’язані з відкриттям пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 року) /

М.Гуць // Слово і Час. – 2005. – № 10. – С.58-66.


47. Дрофань Л. „І правду, й боротьбу благословити”: (До 150-річчя Олени Пчілки) /

Л.Дрофань // Дивослово. – 1999. – № 6. – С.50-54.

48. Тарнавська М. Ювілей Олени Пчілки та її англомовний дебют / М.Тарнавська //

Сучасність. – 2000. – № 2. – С.100-109.

49. Бухало С. Пионерка украинского феминизма: 150 лет назад родилась Наталья

Кобринская / С.Бухало // День. – 2005. – № 103. – С.8.

50. Кузнецов Ю. Відтворення „історії душі”: (Сповідальна проза Н.Кобринської) /

Ю.Кузнецов // Слово і Час. – 1995. – № 5/6. – С.28-30.

51. Погребенник, Ф. Три портрети Наталі Кобринської / Ф.Погребенник // Слово і Час. 1995.

– № 5/6. – С.31-32.

52. Александрова Г. Знаковість і значущість присутності: До 170-річчя Олександра

Кониського / Г.Александрова // Дивослово. – 2006. – № 10. – С.58-61.




55. Ковалець Л. Уроки Євгенії Ярошинської / Л.Ковалець // Дивослово. – 2005. – № 11.

С.59-60.

56. Євгенія Ярошинська: до 90-річчя від дня смерті // Дивослово. – 1999. – № 10-11. С.54-55.

57. Левчик, Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту / Н.Левчик // Дивослово.

2005. – №12. – С.20-26.

58. Новиков А. Творчість Михайла Старицького в контексті літературно-мистецького

процесу доби / А.Новиков // Українська мова і література в школі. – 2008. № 4. С.49-54.

59. Поліщук В.Т. Художня проза Михайла Старицького: Проблематика і особливості

поетики романів і повістей письменника: моногр. / В.Поліщук. – Черкаси: Брама, 2003.

– 376 с.

60. Фіголь О.О. Вальтерскоттівська концепція історизму в інтерпретації Михайла

Старицького // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. пр. – К.: Акцент,

2007. – Вип.26. – С.201-211.

61. Цибаньова-Стеценко О.С. Лаври і терни... Життєвий і творчий шлях Михайла

Старицького. – К.: Укр. держ. центр культ. ініціатив, 1996. – 188 с.

62. Киричок П.М. Марко Кропивницький: нарис життя і творчості / П.М.Киричок. – К.:

Дніпро, 1985. – 150 с.




Дивослово. – 2004. – № 2. – С.14-17.





67. Дем’янівська Л.С. Іван Карпенко-Карий: життя і творчість / Л.С.Дем’янівська. – К.,

1995.


69. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. – К., 1984.





72. Сюндюков І. Зрада і кара: суть історичного конфлікту в трагедії Івана Карпенка-Карого /


73. Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури / І.Березовський // Манжура І.

Твори. – К., 1980.

74. Бондар М. Живопис мелодійного слова: (До 150-річчя Івана Манжури / М.Бондар //

Слово і Час. – 2001. – № 12. – С.16-25.



76. Дисак Ф. Павло Грабовський і питання національно-духовного відродження України /

Федір Дисак // Дивослово. – 2014. – № 9. – С. 44-46.


Слово і Час. – 2012. – № 2. – С. 73-76.





життєпису П.А.Грабовського) / П.Гомон // Українська література в загальноосвітній

школі. – 2000. – № 1. – С.37-43.

81. Зеров, М. „Непривітаний співець”: (Я.Щоголев) / М.Зеров // Зеров, М. Твори: у 2 т. – К.,

1990. – Т.2.

82. Легіт А. Видатний поет пошевченківської доби: до 100-річчя від дня смерті Якова

Щоголіва / А.Легіт // Визвольний шлях. – 1998. – № 6.

83. Погрібний, А.Г. Яків Щоголев. Нарис життя і творчості / А.Г.Погрібний. – К., 1986.

84. Бондар М. Творчість Володимира Самійленка / М.Бондар // Самійленко, В. Твори.

Поезія. Драматичні твори. Проза. – К.: Дніпро, 1990. – С.5-46.



87. Хропко П. Художній світ поезії Володимира Самійленка / П.Хропко // Дивослово. 1996.

– №4. – С.34-38.


89. Гундорова Т.І. Невідомий Іван Франко: грані ізмарагду / Т.І.Гундорова. – К.: Либідь,

2006. – 359 с.


91. Забужко О.С. Філософія української ідеї та Європейський контекст: Франківський

період. – К., 1992.


просвітництво, романтизм / О.Камінчук // Українська мова й література в середніх

школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 7/8. – С.82-100.

93. Клочек Г. Трактат Івана Франка „Із секретів поетичної творчості” як предтеча

української рецептивної поетики / Г.Клочек // Слово і Час. – 2007. – № 4. – С.39-45.



95. Павличко Д. “Зів’яле листя” І.Франка // Павличко Д. Біля мужнього світла: Літературно-



І.Франка “Перехресні стежки” // Франко І. Перехресні стежки. – Кіровоград, 2000.

С. 215-239.

97. Панько Т.І. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка / Т.І.Панько. – Львів: Світ,

1992. – 188 с.


школа, 1989. – 147 с.


Слово і Час. – 2007. – № 12. – С.15-23.

100.Тихолоз Б.С. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: студії /

Б.С.Тихолоз. – Львів, 2005. – 180 с.

101.Тихолоз Н.Б. Казкотворчість Івана Франка: (генологічні аспекти) / Н.Б.Тихолоз. – Львів,

2005. – 316 с.

102.Тодчук Н.Є. Роман Івана Франка „Для домашнього огнища”: простір і час / Н.С.Тодчук.

– Львів, 2002. – 204 с.

103.Франкознавчі студії: зб. наук. пр. / ред. Я.Ярема. – Львів, 2007. – 288 с.

104.Швець А.І. Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і проблеми художнього

психоаналізу в прозі Івана Франка / А.І.Швець. – Львів, 2003. – 236 с.

105.Штонь Г. Т.Г.Шевченко і І.Я.Франко. Поетичні візії України. Онтологічна спільність та


106.Якубовська М. Пошуки свого шляху: На прикладі роману Івана Франка „Перехресні


Довідкова література

1. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці : Золоті литаври, 2001.

636 с.

2. Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / [авт.-уклад. Ю. І .Ковалів]. – Т.1. – К. : Академія,

2007. 608 с.

Інформаційні ресурси 1. Посилання на сайт викладача: http://philology.mdu.edu.ua/wp-


2. Підручники:

2.1. Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки): підручник для студ. ВНЗ: у

2 кн. Кн. 1 / за ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2002. – 575 с. (100 прим. у бібл.).


2 кн. Кн. 2 / за ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2003. – 440 с. (90 прим. у бібл.).

2.3. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 1

/ за ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 655 с. (30 прим. у бібл.).

2.4. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн. Кн. 2

/ за ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с. (30 прим. у бібл.).




(Iнститут слов’янської філології Університету Людвіга-Максиміліана, Мюнхен –

Ludwig-Maximilians-Universität, Fakultät für Sprach- und Literaturwissenschaften

Department II Slavische Philologie, München, 1-4 листопада 2012 р.). URL:

http://www.ukrainistik-konferenz.slavistik.lmu.de/wp-content/uploads/Andrij-

Gurduz.pdf.http://www.ukrlib.com.ua/

7. http://www.ukrlit.vn.ua/

8. http://www.ukrcenter.com/library/default.asp

9. http://lucl.lucl.kiev.ua/start/lit_ukr.html

10. http://www.ukrlit.com.ua/






http://www.ukrcenter.com/library/default.asp


http://www.ukrlit.com.ua/

Витяг з ОПП

Історія української літератури 70-90 років ХІХ ст. – навчальна дисципліна, що вивчає

своєрідність літературного процесу 70-90-х рр. ХІХ ст., його особливості, репрезентативні

літературні твори українських митців указаного періоду. Метою викладання навчальної

дисципліни "Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст." є ознайомити студентів з

основними тенденціями розвитку українського літературного процесу ІІ половини ХІХ ст. (70-

90 рр.), його кращими зразками періоду, акцентуючи на традиціях і новаторстві, відстежуючи

загальнонаціональні тенденції розвитку літератури у зв’язках з іншими літературами; на

конкретному матеріалі з’ясовувати історичну змінюваність напрямів, жанрів і стилів,

посилювати акцент щодо питань розвитку художньої свідомості, майстерності, зростання

естетичного і морального потенціалу української класичної літератури, сприйняття її в

контексті світової культури. Основними завданнями вивчення дисципліни "Історія української

літератури 70-90-х років ХІХ ст." є розкривати безперервність літературного процесу, сприяти

усвідомленню літератури як певного національного та історичного типу художньої творчості,

вдосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та явища всього

жанро-видового спектру; забезпечити оволодіння студентами необхідною термінологією;


рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне опрацювання; розвивати художній

смак і творчу уяву студентів; сприяти виробленню у студентів власних поглядів на художні

явища; а також критичного підходу до наукових праць тенденційного характеру.

Ключові проблеми дисципліни:

Літературний процес в Україні 70-90-х рр. ХІХ ст. та основні тенденції розвитку


Пчілки, О.Кониського. Творчість І.С.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

Розмаїття творчої діяльності Б.Грінченка.

Українська феміністична проза 70-90-х рр. ХІХ ст.

Основні тенденції розвитку українського театру і драматургії та творчість М.Старицького,

М.Кропивницького й І.Карпенка-Карого.

Ідейно-тематичне багатство творчості М.Старицького: провідні мотиви та образи поезії.

Жанрово-стильові особливості драматургії. Історична проза письменника.

Марко Кропивницький як визначний актор, драматург, режисер.

Традиції і новаторство в драматургії І.Карпенка-Карого.

Тенденції розвитку української поезії 70-90 рр. ХІХ століття. Багатогранність діяльності і


Українська поезія 70-90 рр. ХІХ ст.: основні представники, тенденції розвитку, жанрово-

стильові пошуки П.Грабовського, В.Самійленка, Я.Щоголева, І.Манжури в розвитку


Багатогранність творчої діяльності І.Франка, його поетична спадщина.

Жанрово-стильові та ідейно-тематичні особливості прозового доробку І.Франка. Його

драматургія, наукова і перекладацька діяльність.

Витяг з ОКХ

Бакалавр повинен знати: знати:

складові українського літературного процесу загалом і конкретно матеріал історії

української літератури 70-90-х років ХІХ ст., визначальні явища і жанри цього періоду.

Бакалавр повинен уміти:

аналізувати твори в єдності їх змісту й художньої форми, володіти літературознавчою

термінологією.

КОНЦЕПЦІЯ КУРСУ

1. Мета вивчення дисципліни "Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст." –

ознайомити студентів з основними тенденціями розвитку українського літературного

процесу ІІ половини ХІХ ст. (70-90 рр.), його кращими зразками періоду, акцентуючи

на традиціях і новаторстві, відстежуючи загальнонаціональні тенденції розвитку

літератури у зв’язках з іншими літературами; на конкретному матеріалі з’ясовувати

історичну змінюваність напрямів, жанрів і стилів, посилювати акцент щодо питань

розвитку художньої свідомості, майстерності, зростання естетичного і морального

потенціалу української класичної літератури, сприйняття її в контексті світової

культури

2. Завдання курсу: розкривати безперервність літературного процесу, сприяти

усвідомленню літератури як певного національного та історичного типу художньої

творчості, вдосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та

явища всього жанро-видового спектру; забезпечити оволодіння студентами необхідною

термінологією; формувати вміння та навички практики наукової роботи студентів під

час виконання ними рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне

опрацювання; розвивати художній смак і творчу уяву студентів; сприяти виробленню у

студентів власних поглядів на художні явища; а також критичного підходу до наукових

праць тенденційного характеру.

3. Методи і прийоми навчання: фундаментальний, комбінований, пояснювально-

ілюстративний, проблемного викладу навчального матеріалу, репродуктивний,

інтертекстуальний, компаративний, культурно-історичний, описовий, герменевтичний

методи навчання.

4. Дидактичні засоби навчання: слово викладача, підручники і посібники, веб-сайт

викладача.

Глосарій

Алегорія (грецьк. аllegorіа, від аllos – інший і аgoreno – говорю) – інакомовлення, в якому

конкретний образ є формою розкриття абстрактного уявлення, судження, поняття. Суть

алегорії становить внутрішнє порівняння певного явища з іншим. Вона постала на межі

понятійного образно-художнього мислення з розкладом культової міфології, звідки взято

багато алегоричних образів. Складніший вид алегорії – наділення істот, предметів рисами

людського характеру.

Анотація (лат. аnnotаtіо – зауваження, примітка) – коротка загальна характеристика певного

твору, статті, рукопису тощо, яка вміщує стислу інформацію про зміст книжки, відомості про

автора та читацьке призначення.

Антипод (грецьк. аntіpodes – протилежний) – художній образ, який своїми поглядами, рисами

характеру, моральними якостями протиставляється іншому персонажеві. Яскравими

прикладами образів-антиподів є персонажі народних казок, своєрідні персонажі-символи у

бароковій літературі.

Байка – коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено

дидактичний зміст; різновид ліро-епічного жанру. Складається з оповідної частини та

висновку-повчання.

Бароко (від італ. ваrocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі ХVII-

ХVIIIcт., який посідає важливе місце у розвитку європейської культури. Його художня система

надзвичайно складна: їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література

бароко поєднує религійні та світскі мотиви й образи, тяжіє до різних контрастів, складної

метафоричності, алегорій, прагне вразити читача пишним, барвистим стилем та риторичним

оздобленням твору. Видатними ліриками бароко були італійський поет Джамбаттіста Маріно

(1569-1625) та іспанський поет Луіс де Гонгора-і-Арготе (1561-16270), виразником

філософських і художніх принципів бароко у жанрі драми – іспанський драматург Педро

Кальдерон де ла Барка (1600-1681).

Бурлеск(італ. burlesque від burіа – жарт) – вид комічної, пародійної поезії та драматургії,

тематично пов’язаний з народною сміховою культурою, акцентований на свідомій

невідповідності між змістом і формою. У бурлескних творах все навпаки: про поважні,

серйозні речі мовиться жартома, навмисне знижено, а про речі буденні, звичайні оповідається

з надмірною кумедною патетикою. Бурлеск набув популярності в європейських літературах

ХVII-ХVIIIcт., особливо у зв’язку з тенденцією пародіювання “Енеїди” Вергілія,

започаткованою французьким поетом П.Скарроном.

Верлібр (франц. vers lіbre – вільний вірш) – вірш без рими з довільним чергуванням рядків

різної довжини. У художній літературі він виник за доби Середньовіччя (літургійна поезія),

використовувася у творчості європейських письменників ХVIII ст., має місце у сучасній поезії.

Водевіль (франц. vаudevіlle – водевіль) – легка, комедійна, переважно одноактна п’єса з

анекдотичним сюжетом, наповнена динамічними діалогами, піснями, танцями. Водевіль виник

у Франції в ХV – ХVI cт., але як драматичний жанр остаточно сформувався у ХVIIIст.

Гіпербола (грецьк. hyperbole – перебільшення) – різновид тропа, що полягає у надмірному

перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля

особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційного ставлення до нього.

Світова література має чимало прикладів гіперболічних тропів (“Гаргантюа і Пантагрюель”

Ф.Рабле, “Мандри Гуллівера” Дж.Свіфта та ін.).

Громади – культурно-освітні об’єднання української передової інтелігенції в (кін. 50-х) 60–90-

х рр. у добровільні організації, що проводили національно-культурну, наукову, видавничу й

громадсько-політичну роботу, займалися організацією недільних шкіл, збиранням

етнографічного матеріалу тощо

Гротеск (франц. grotesque – химерний, незвичайний; італ. grottа – грот, печера) – вид

художньої образності, для якого характерними є фантастична основа, тяжіння до особливих,

незвичайних, ексцентричних, спотворених форм, поєднання в одному предметі або явищі

несуміснх, контрастних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним тощо), що

веде до абсурду; заперечення усталених художніх і літературних форм. Звідси зв’язок

гротеску з пародією, травестією, бурлеском. Гротеск відкрито й свідомо створює особливий

надприродний, химерний, дивний світ: саме таким демонструє його читачеві автор. Гротеск

використовувався ще в міфології та в античній літературі (Аристофан, Плавт), у ренесансних

творах (Ф.Рабле, Е.Роттердамський), у просвітницькій та романтичній літературі (Дж.Свіфт,

Е.Т.А.Гофман).

Драма (грецьк. drаmа – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії.

Здебільшого призначений для сценічного втілення. Для драматичних творів притаманна

фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами: зав’язкою, розвитком дії,

кульмінацією та розв’язкою. Започаткували цей вид літератури античні письменники (Есхіл,

Софокл, Еврипід), подальшого розвитку він набув за доби класицизму (П.Корнель, Ж.Расін), в

епоху Просвітництва (Ф.Шиллер, Г.Е.Лессінг), в літературі ХIХст.( В.Гюго, Дж.Байрон та ін.) і

ХХст. (Б.Шоу, Б.Брехт та ін.). Відповідно до змісту і форми, характеру конфлікту драматичні

твори поділяються на окремі види і жанри (трагедія, комедія, драма, фарс, водевіль,

мелодрама, трагікомедія). У минулому існували також містерії, міраклі, мораліте, шкільні

драми, інтермедії. Драма як жанр драматичних творів – п’єса соціального або побутового

характеру з гострим конфліктом, який розвивається у постійній напрузі. Дійові особи драми –

переважно звичайні, рядові люди, і автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію

характерів, мотивацію вчинків і дій.

Експозиція (лат. exposіtіo – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету художнього

твору, в якій стисло подаються ситуація, що логічно випереджає зав’язку, час і місце дії,

пояснюються наміри оповідача тощо.

Жанр ліро-епічний – своєрідний літературний жанр, в якому гармонійно поєднуються

зображальні засоби виразності, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого витворюються

якісно нові сполуки (вірш у прозі, ліро-епічна поема, роман у віршах та ін.). Зародження ліро-

епічних творів простежується у добу романтизму, коли ліричні тенденції розповсюджувалися

на інші роди літератури.

Ідеалізація – спосіб наукового пізнання, один із різновидів абстрагування, що полягає у

створенні таких об’єктів, що не існуютьу реальному житті, але мають свої прообрази

(наприклад, ідеальний газ у фізиці). Подеколи в літературознавстві під ідеалізацією розуміють

надмірно прикрашене зображення життя.

Інтерпретація (лат. «тлумачення», «роз’яснення») – дослідницька діяльність, пов’язана з

тлумаченням змістового, смислового боку літературного твору на різних його структурних

рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку.

Іронія (грецьк. eіroneіа – лукавство, удавання) – засіб гумору, заснований на називанні

супротивного, коли про щось мовиться ніби у позитивному плані, але прихований підтекст

свідчить про протилежне. Іронія може передавати різні відтінки сміху – жартівливий,

зневажливий, осудливий, глузливий, саркастичний тощо.

Кирило-Мефодіївське братство – таємна політична антицаристська організація, виникла в

Києві в середовищі національно свідомої української інтелігенції у грудні 1845 - січні 1846 р.,

проіснувала до березня 1847 р. Основу організації на кінець 1846 р. складало 12 осіб.

Програмні положення товариства викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон

Божий») М.Костомарова, у «Статуті Слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія», що мав

записку-пояснення, написану В.Білозерським, у відозві «Брати українці!», «Братья

великороссияне и поляки!».

Класицизм (лат. clаssіcus – взірцевий, зразковий) – художній стиль і напрям в європейській

літературі та мистецтві ХVII – ХVIIIст. Зберігав свої позиції аж до першої чверті ХIХ ст.

Характерна орієнтація на художню творчість Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, що

проголошувалось ідеальною, класичною (зразковою), гідною наслідування. Теоретичним

підгрунтям класицизму була антична теорія поетики (“Поетика” Аристотеля), основні

положення якої втілювала французька “Плеяда” (ХVIст.).Найповнішим, найгрунтовнішим був

теоретичний трактат Н.Буало «Мистецтво поетичне» (1674), написаний після того, як

класицизм у літературі Франції сформувався. Н.Буало встановив суворі вимоги до кожного

жанру, узаконив жанрову специфіку та ієрархію жанрів. Автори класицизму брали сюжети з

античної міфології та історії. Для драматургії проголощується закон трьох єдностей: єдність

дії (головна дія не може перериватися не пов’язаними з нею подіями чи епізодами); єдність

часу (події мають відбуватися протягом однієї доби); єдність місця (місце дії не змінювалося).

Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження.

Найвизначнішими письменниками-класицистами у Франції були Ф. де Малерб, П.Корнель,

Ж.Расін, Ж.Б.Мольєр, Ж. де Лафонтен та ін. Під впливом французької літератури класицизм

поширювався в інших країнах Європи: Німеччині (І.Готшед); Росії (В.Тредіаковський, М.

Ломоносов, Г.Державін та ін.).

Композиція (лат. composіtіo – побудова, складання, поєднання, створення) – побудова твору,

доцільне поєднання всіх його складових у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою

зображення світу, задумом письменника, нормами обраного жанру. Композиція виражає

взаємозв’язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів, розділів, способів зображення і

компонування художнього твору (розповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер’єр, монолог, діалог,

репліка, ремарка) і кутів зору суб’єктів твору (автора, оповідача, персонажів). Композиція

забезпечує відповідність структури художнього твору задумові письменника.

Контекст – частина твору (фраза, строфа, глава, розділ), яка допомагає зрозуміти точний

смисл аналізованого епізоду.

Конфлікт (лат. conflіctus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних інтересів і поглядів,

напруження і загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень,

боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Конфлікт у художніх творах реалізується

передусім у сюжеті.

Кульмінація (лат.culmеn – вершина) – момент найвищого піднесення, напруження, розвитку

конфлікту, вирішального зіткнення характерів; мить перелому в сюжеті, з якої починається

розв’язка.

Літературний процес – поступальний розвиток світової літератури.

Метод художній (творчий) (грецьк. methodos – шлях дослідження) – сукупність засобів

творення художньої дійсності в літературі, що рунтується на певному, притаманному лише

даному митцеві розумінні світу, суспільства і людини у ньому. Він включає в себе принципи

добору життєвих фактів і явищ, засоби художнього узагальнення і побудови образів.

Основними художніми (творчими) методами у літературі ХVIII-ХIХ ст. були бароко,

класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм та ін.).

Напрям літературний – сукупність художньо-змістовних та естетичних принципів і

тенденцій, що характерні для творчості багатьох письменників певного періоду розвитку

літературного процесу. Так, у ХVII-ХVIII cт. це – класицизм, бароко, сентименталізм, у ХIХ ст

. – романтизм, реалізм, натуралізм тощо. Представників кожного літературного напряму

об’єднують однаковий підхід до зображення дійсності, місця людини у суспільстві та Всесвіті;

використання системи нормативних правил на рівні стилю, композиції, жанрових форм,

сукупності художніх засобів; спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, які є

характерними для конкретно літературного напряму.

Просвітництво – доба в історії європейської культури, ХVIII ст., “Вік Просвітництва”. У цей

час формуються нові уявлення про світ, людину суспільство, про смисл життя тощо.

Письменники, філософи, вчені того часу вважали, що вони несуть людям світло нової істини,

тому їх називали просвітниками, а всю добу – Просвітництвом. Просвітники стверджували,

що з усіх цінностей людини найбільшою є розум, що у Всесвіті діють однакові універсальні

закони і людина буде щасливою тоді, коли пізнає їх і влаштує власне життя за цими законами,

найвищим з яких є закон Розуму. Класичні зразки просвітницької художньої літератури у

Франції створили Вольтер, Дідро Руссо. В Англії рух просвітництва започаткували

письменники Дефо, Свіфт, Філдінг. Німецька література доби Просвітництва досягла розквіту

у другій половині ХVIII ст. (Лессінг, Гете, Шилер).

Реалізм (лат. «realis» - речовий, дійсний) – один з ідейно-художніх напрямів у літературі й

мистецтві ХІХ ст. Основоположна проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-

історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість

інтуїтивно-чуттєвого світосприймання на перше місце висувається пізнавально-аналітичне

начало, а типізація дійсності стверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.

Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває аксіологічного

(ідеологічного) звучання. Принцип вірності реальній дійсності усвідомлюється як критерій

художності, як сама художність. Тут важливі об’єктивність, мім етичні принципи,

переорієнтація (після романтизму) з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до

явищ дійсності, розуміння історії як поступального розвитку (прогресу), гуманізм та ін.

Роман – епічний жанровий різновид; місткий за обсягом, складний за будовою прозовий

(рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко

розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Роман історичний

побудований на історичному сюжеті, відтворює в художній формі певну епоху, період історії.

В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою.

Романтизм (франц. romаntіsme) – літературний напрям, який сформувався на противагу

класицизму. Виник він наприкінці ХVIII ст. у Німеччині, Англії та Франції, на початку ХIХст.

поширився у Польщі, Росії, Австрії, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної

Америки. У ХVIIIст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що

зустрічається лише у романах, а не в житті. На межі ХVIII-ХIХст. термін “романтизм” означав

новий літературний напрям, протилежний класицизму. Визначальними для нього стали такі

риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, відмова від реалістичного зображення

дійсності, неприйняття буденності і звеличення “життя духу”, культ почуттів, заглибленість у

внутрішній світ людини, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин

природи тощо. Романтизм відкидає нормативність, понад усе цінується творча свобода,

фантазія. Заслуга романтиків полягає у розвитку жанрів історичного роману і драми,

фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу.

Сарказм (грецьк. sаrkаsmos – терзання, від sаrkаzo – рву м’ясо) – засіб сатиричного викриття

негативного у житті; їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, вияв крайньо

негативного ставлення до зображуваних явищ і людей. Сарказм не має прихованого значення,

як іронія, а поєднує сміх з гіркотою і злістю. Він спрямовується на явища не тільки смішні, а й

шкідливі, різко негативні й аморальні. Прикладом яскраво вираженого сарказму є роман Дж.

Свіфта “Мандри Гуллівера”.

Сатира (лат. satіra, від satura – суміш, усяка всячина) – різновид смішного, комічного;

особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в осудливому осміянні

негативного – суспільних явищ, людських вад тощо. На відміну від гумору сатира має гострий,

непримиренний характер. У західноєвропейській літературі розквіт сатири пов’язаний з

іменами Ф.Рабле, Мольєра, Дж.Свіфта та ін.

Сентименталізм (франц. sentіmentalіsme, від лат. sentіment – почуття, чуттєвість, чутливість)

– течія в європейській літературі другої половини ХVIII ст. – початку ХIХ ст., виникла і

розвинулася на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та

властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму і проголосила “культ

почуттів”. Отримала назву за твором англійського письменника Л.Стерна “Сентиментальна

подорож” (1768). Тогочасне суспільство відкрило здатність простої людини, не зіпсованої

цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань. Найпоширенішими жанрами сентименталізму

були елегія, послання, епістолярний роман, повість, дорожні нотатки, щоденники. Улюблені

персонажі й теми письменників-сентименталістів (Руссо, Річардсон, Карамзін) – люди

простого звання, діти, прості явища природи, кохання тощо.

Співомовка – короткий гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному

анекдоті, дотепі, приказці чи казковому мотиві.

Стилізація (фр.) – свідоме наслідування творчої манери певного письменника, зовнішніх

формальних ознак його стилю, певного фольклорного чи літературного жанру, стилю чи

напряму.

Стиль – сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну

манеру письменника. Мистецтвознавство під стилем розуміє те спільне, що об’єднує творчість

ряду митців, споріднену тематикою, способом творення художнього світу. Тут стиль збігається

з мистецьким напрямом, течією. Оскільки літературно-стильову течію започатковує

оригінальний митець з яскраво вираженим світобаченням, неповторним письмом, то найбільш

вживаним і окресленим поняттям є «авторський, або індивідуальний, стиль». Світовідчуття,

світобачення письменника зумовлюють оригінальність стилю його творів. Стиль письменника

– це система особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших

митців. Сукупність зображально-виражальних засобів письменника дає ефект стилю, коли

закономірно поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця.

Сюжет (франц. sujet – тема, предмет) – система подій в епічних, драматичних, інколи

ліричних творах. Оскільки подія чи система подій відбуваються у часі, мають причинно-

наслідкові зв’язки, відзначаються відносною завершеністю, то виділяють наступні елементи

сюжету: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Деякі твори мають

багатолінійні сюжети, коли декілька сюжетних ліній розвиваються паралельно,

перехрещуються між собою, доповнюючи одна одну.

Тема (грецьк. thema – “те, що лежить в основі”) – коло подій, життєвих явищ, представлених у

художньому творі, у тісному зв’язку з проблемами, які з них постають і потребують

осмислення.

Трактат (лат. tractatus, від tractare – розглядати, досліджувати) – науково-теоретична праця, в

якій аналізується складна проблема, всебічно аргументується концепція автора тощо. В епоху

класицизму і Просвітництва цей вид набув особливого поширення, коли були складені

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%80

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%80%D1%88

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BA%D0%B0

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%BA%D0%B0

класичні зразки трактатів стосовно проблем різних видів мистецтва, зокрема художньої

літератури. Тепер замість слова “трактат” частіше вживається термін “монографія”.

Фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, історія) – елемент сюжету, що визначає межі

руху сюжету у просторі і часі; розповідь про події, зображені у творі, на відміну від самих

подій – сюжету твору. Основу фабули складають події, взяті письменником із реального

життя, з історії людства, міфології, інших творів мистецтва. Подія – це одиниця фабули.

Цикл – ряд пов’язаних між собою явищ, які творять певну замкнуту цілість. У літературі –

сукупність художніх творів одного жанру, об’єднаних задумом автора в естетичну цілість.

Хроніка – літопис, вид історичного твору; твір, в якому послідовно розкривається історія

суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу.

Витяг з ОПП

Історія української літератури 70-90 років ХІХ ст. – навчальна дисципліна, що вивчає

своєрідність літературного процесу 70-90-х рр. ХІХ ст., його особливості, репрезентативні

літературні твори українських митців указаного періоду. Метою викладання навчальної

дисципліни "Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст." є ознайомити студентів з

основними тенденціями розвитку українського літературного процесу ІІ половини ХІХ ст. (70-

90 рр.), його кращими зразками періоду, акцентуючи на традиціях і новаторстві, відстежуючи

загальнонаціональні тенденції розвитку літератури у зв’язках з іншими літературами; на

конкретному матеріалі з’ясовувати історичну змінюваність напрямів, жанрів і стилів,

посилювати акцент щодо питань розвитку художньої свідомості, майстерності, зростання

естетичного і морального потенціалу української класичної літератури, сприйняття її в

контексті світової культури. Основними завданнями вивчення дисципліни "Історія української

літератури 70-90-х років ХІХ ст." є розкривати безперервність літературного процесу, сприяти

усвідомленню літератури як певного національного та історичного типу художньої творчості,

вдосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та явища всього

жанро-видового спектру; забезпечити оволодіння студентами необхідною термінологією;


рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне опрацювання; розвивати художній

смак і творчу уяву студентів; сприяти виробленню у студентів власних поглядів на художні

явища; а також критичного підходу до наукових праць тенденційного характеру.

Ключові проблеми дисципліни:

Літературний процес в Україні 70-90-х рр. ХІХ ст. та основні тенденції розвитку


Пчілки, О.Кониського. Творчість І.С.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

Розмаїття творчої діяльності Б.Грінченка.

Українська феміністична проза 70-90-х рр. ХІХ ст.

Основні тенденції розвитку українського театру і драматургії та творчість М.Старицького,

М.Кропивницького й І.Карпенка-Карого.

Ідейно-тематичне багатство творчості М.Старицького: провідні мотиви та образи поезії.

Жанрово-стильові особливості драматургії. Історична проза письменника.

Марко Кропивницький як визначний актор, драматург, режисер.

Традиції і новаторство в драматургії І.Карпенка-Карого.

Тенденції розвитку української поезії 70-90 рр. ХІХ століття. Багатогранність діяльності і


Українська поезія 70-90 рр. ХІХ ст.: основні представники, тенденції розвитку, жанрово-

стильові пошуки П.Грабовського, В.Самійленка, Я.Щоголева, І.Манжури в розвитку


Багатогранність творчої діяльності І.Франка, його поетична спадщина.

Жанрово-стильові та ідейно-тематичні особливості прозового доробку І.Франка. Його

драматургія, наукова і перекладацька діяльність.

Витяг з ОКХ

Бакалавр повинен знати: знати:

складові українського літературного процесу загалом і конкретно матеріал історії

української літератури 70-90-х років ХІХ ст., визначальні явища і жанри цього періоду.

Бакалавр повинен уміти:

аналізувати твори в єдності їх змісту й художньої форми, володіти літературознавчою

термінологією.

КОНЦЕПЦІЯ КУРСУ

5. Мета вивчення дисципліни "Історія української літератури 70-90-х років ХІХ ст." –

ознайомити студентів з основними тенденціями розвитку українського літературного

процесу ІІ половини ХІХ ст. (70-90 рр.), його кращими зразками періоду, акцентуючи

на традиціях і новаторстві, відстежуючи загальнонаціональні тенденції розвитку

літератури у зв’язках з іншими літературами; на конкретному матеріалі з’ясовувати

історичну змінюваність напрямів, жанрів і стилів, посилювати акцент щодо питань

розвитку художньої свідомості, майстерності, зростання естетичного і морального

потенціалу української класичної літератури, сприйняття її в контексті світової

культури

6. Завдання курсу: розкривати безперервність літературного процесу, сприяти

усвідомленню літератури як певного національного та історичного типу художньої

творчості, вдосконалювати вміння студентів аналізувати й зіставляти художні твори та

явища всього жанро-видового спектру; забезпечити оволодіння студентами необхідною

термінологією; формувати вміння та навички практики наукової роботи студентів під

час виконання ними рефератів і доповідей з питань, відведених на самостійне

опрацювання; розвивати художній смак і творчу уяву студентів; сприяти виробленню у

студентів власних поглядів на художні явища; а також критичного підходу до наукових

праць тенденційного характеру.

7. Методи і прийоми навчання: фундаментальний, комбінований, пояснювально-

ілюстративний, проблемного викладу навчального матеріалу, репродуктивний,

інтертекстуальний, компаративний, культурно-історичний, описовий, герменевтичний

методи навчання.

8. Дидактичні засоби навчання: слово викладача, підручники і посібники, веб-сайт

викладача.

Лекція № 1

Тема лекції: «Літературний процес 70-90-рр в Україні»

Зміст

У лекції розглядаються тенденції розвитку українського

літературного процесу 70-90 рр. ХІХ ст. в контексті доби;

акцентуються основні риси реалізму.

Ключові слова Літературний процес, метод художній (творчий), напрям

літературний, реалізм, стиль.

Мета та

завдання

Розкрити специфіку розвитку, основні тенденції еволюції української

літератури 70-90-х рр. ХІХ ст. в контексті доби, визначити

суб’єктивні й об’єктивні фактори її еволюції цього часу, особливості

розвитку українського реалізму.

План

1.1 Загальні тенденції суспільно-культурного, зокрема

літературного, процесу 70-90-х рр. ХІХ ст. в Україні.

1.2 o Українофільство. Ключові постаті, їх роль.

1.3. o Реалізм в Україні: комплексна характеристика.

1.1. Друга пол. ХІХ ст. – період подальшого поступу української культури, літератури, розвитку

кращих традицій попередніх етапів та визнання нових художніх якостей.

У 40-60-х рр. ХІХ ст. в ряду авторів спостерігаємо синтез романтизму і реалізму (частково Марко

Вовчок; П.Куліш, Ю.Федькович та ін.), таку ж паралель можна провести й на все культурно-суспільне

життя того періоду. Однак у 1870-90-х рр. „романтизму” в українському житті й культурі стає дедалі

менше.

Культурна атмосфера переважної укр. території все ще перебуває під впливом російської,

відповідно через політичну реакцію в Росії українське панство поступово втрачає риси

українофільства. Певна „відлига” спостерігається з приходом до влади царя Олександра ІІ, вихованця

поета-гуманіста В.Жуковського (приклад – реабілітація кирило-мефодіївців П.Куліша, М.Костомарова,

Вас.Білозерського, О.Марковича, згодом – Т.Шевченка.

Проведено судову, селянську (1861), міську (1870), військову (1874) реформи (в армії тепер

служили всі чоловіки і не 25, а 6 років); введено земське самоуправління (1864). Тепер земства

опікувалися всім на своїй території, зокрема школою, залучалася й молодь. Земства були тісно

пов’язані з громадами, мали в своїх „лавах”, приміром, Б.Грінченка, М.Коцюбинського, родину

Дорошенків, В.Самійленка й ін. видатних діячів.

На літературному процесі відбивається політична роз’єднаність нації, що перебуває в складі

Російської та Австро-Угорської імперій, у яких неоднакові рівні економічного й культурного розвитку,

урядова політика стосовно національних культур. Усе це позначачається на характері й інтенсивності

національного самоусвідомлення українців, самовизначення й самоорганізації інтелігенції.

У цей час працюють просвітники й пов’язані з громадами засновник документального напрямку в

українській історіографії й історичної географії в Україні, етнограф Володимир Антонович, лінгвіст-

діалектолог Костянтин Михальчук, етнограф, економіст Тадей Рильський.

Зміни в бік утисків українства, до того сприйманого Росією як переважно культурно-літературне

явище, почалися з підготовки до польського повстання. Це арешти В.Антоновича, Т.Рильського („за

хлопоманство, мазепинство, сепаратизм”); закриття „недільних” шкіл, видання „Основа” (1862),

„Черниговского дистка” Л.Глібова (1863); заслання письменника, біографа Т.Шевченка Олександра

Кониського тощо; нарешті – прекрасний укр. переклад Нового Заповіту Федора Моравчевського

визнано „опасным и вредным”.

20 травня 1863 р. послідував циркуляр Петра Валуєва: „Української мови немає, не було і бути не

може!”. Почався перехід на російську мову в усіх сферах культурно-суспільного життя: в освіті, пресі,

військах (укр. рекрутів слали за межі України, тут служили російські), церкві. Влада вбачала

український сепаратизм навіть у вишиванці чи укр. пісні. Цікаво, що русифікація українців (як

різновиду росіян, за істориком С.Соловйовим) сприймалася в Росії нормально, а, наприклад, поляків –

як злочин.

„Історія науково-творчого життя 70-90-х років – це історія систематичної боротьби з

українством, постійного переслідування укр. тем та осіб з укр. громадянськими та науковими

симпатіями” (О.Гнідан).

У статтях, публіцистиці з цим боролися М.Костомаров (15 статей у петербурзькій періодиці),

П.Куліш. Широко відоме в Костомарова „Письмо к издателю” із формульованою тут гуманістичною

духовною програмою українців: „Ми бажали б, щоб усі інші слов’яни з’єдналися з нами в один союз,

навіть під скіпетром російського царя, коли цей цар стане володарем вільних народів... В майбутньому

слов’янському союзі... наша Південна Русь повинна стати окреме громадянське ціле на всьому

просторі, де народ розмовляє українською мовою із збереженням єдності, заснованій на... свідомості

рівноправності...”

Через утиски й заборони українське громадсько-культурне життя завмерло на роки. Це був другий

після розгрому кирило-мефодіївців 1847-1856 рр. антракт, який тривав до початку 1870-х рр. (1863-

1872).

Тим не менше, укр. боролися за праву справу. Це, наприклад, громадівці М.Старицький і Микола

Лисенко, які після гімназій стали студентами Київського ун-ту Св. Володимира.

М.Лисенко присвятив себе служінню укр. пісні. Видав 6 „Збірників укр. пісень”, , 10 хорових

збірників „Українських народних пісень” тощо. Закінчив консерваторію в Лейпцигу, брав участь у

слов’янському концерті у Празі. Поклав на музику близько 100 творів Т.Шевченка („Ой одна я, одна”,

„Огні горять”, „Б’ють пороги...”, „Минають дні, минають ночі”).

Через складні умови друкувалися укр. інтелігенти часто в Галичині, Буковині (тодішня територія

Австрії). Ці території отримали згодом автономний статус, що сприяло укр. відродженню. Створено

тов-во „Руська бесіда” (1869-1940) – першу укр. організацію на Буковині, яка пізніше стала літ. тов-

вом і центром нац. руху. В 1870 р. в Чернівцях засновано політичну „Руську Раду”, а через 5 років –

Чернівецький університет. Однак єдності в рядах членів товариств – переважно русофілів – часто не

було (Кирило Устиянович, Яків Головацький, Антін Могильницький...).

1867 р. за фінансової підтримки П.Куліша в Галичині виходить літ.-науковий журнал „Правда” (до

1898 р.) – чи не єдиний всеукр. друкований орган часу другого „антракту”. У журналі друкувалися

твори П.Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

1868 р. у Львові засновано тов-во „Просвіта”. Корнило Сушкевич, Олександр Борковський, Анатоль

Вахнянин склали його статут, метою організації проголошено пізнання і просвіту народу.

Закарпатська Україна перебувала під Угорщиною, якої право на самоврядування Австрія визнала

1867 р. Угорці мстили тут українцям за російські погроми 1849 р. Першим українською – не

російською – заговорив тут М.Драгоманов – чи не єдиний з армії русофілів.

1.2. З 1860-х рр. в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи „Землі і волі”, а

згодом „Народної волі” й „Чорного переділу” діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві й інших містах.

Учасники народницького гуртка „Київська комуна” вели пропаганду серед селян і робітників.

Близьким до землевольців був полтавський гурток „Унія”, до якого належав Панас Мирний. У

харківській групі „Чорного переділу” брав участь Павло Грабовський. Мотиви народницької боротьби

проти політичної деспотії й національних утисків відображені в творчості А.Свидницького, І.Нечуя-

Левицького, І.Манжури та ін.

Недоліком народницької пропаганди й практичних дій в Україні була недооцінка, а згодом і

принципове нехтування національними питаннями, що послаблювало зв’язки з місцевим населенням,

викликало спротив української інтелігенції.

У ряді міст України продовжували свою діяльність громади, які об’єднували різні верстви

інтелігенції – від політично поміркованих до радикальних (О.Кониський, П.Чубинський,

М.Драгоманов, М.Старицький, М.Лисенко, Б.Грінченко та ін.). Специфічну групу в громадах, а

подекуди й серед їх керівників становили так звані „хлопомани” – представники спольщеної шляхти,

які сприйняли українські демократичні ідеали й брали активну участь у національних наукових,

культурних, освітніх змаганнях (В.Антонович, Т.Рильський, П.Житецький, Б.Познанський,

К.Михальчук).

Спочатку культурно-освітній громадській рух дістав узагальнену назву українофільства, під якою

став об’єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, переслідувань офіційної

влади.

Після урядової заборони громад значна частина їх учасників зазнала політичних репресій. Дехто

був відправлений у заслання (О.Кониський, П.Чубинський), М.Драгоманов емігрував за кордон, де

заснував вільну українську друкарню, розпочав видання збірок і журналу „Громада”, створив

своєрідний осередок політичної еміграції, який, за словами І.Франка був „центром коли не

українського руху, то української думки на протязі цілих 20-тьох літ”. Саме там М.Драгоманов

сформулював основні національно-політичні та соціально-економічні програми України, орієнтуючи їх

на звільнення українського народу з колоніального ярма, розбудову власної держави.

На тлі висвітлюваних подій повільно, але неухильно національна ідея зростала і з’єднувала

прихильників. Ідея українських спектаклів зароджується в цей час на літ. вечорах у будинку Марії та

Софії Ліндфорсів (1872), де часто бували Старицький і Лисенко. Навколо них групується аматорський

гурток (П.Чубинський, Орест Левицький...), який виступає з виставами. Напружено працюють Громада

Києва, а також Громади Одеси, Полтави, Чернігова.

Не останню роль у створенні в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного тов-

ва зіграв Павло Чубинський. У цьому відділі працювали майже всі громадівці з усіх регіонів України.

Видано „Исторические песни малорусского народа с примечаниями В.Антоновича и М.Драгоманова” у

2 т., зб. казок Драгоманова „Малорусские предания и рассказы”, монографія П.Чубинського з

етнографії Правобережної України тощо.

Роботу відділу незабаром „оцінили” опоненти українофілів: І.Аксаков, полтавський поміщик

Мих.Юзефович та ін. Юзефович писав доноси на членів відділу Чубинського, Павла Житецького,

В.Антоновича, причетний до арешту Костомарова.

У серпні 1875 р. Олександр ІІ наказав створити спец. комісію для боротьби з укр. рухом. До комісії

ввійшли міністр внутрішніх справ О.Тимашев, міністр освіти О.Толстой, шеф жандармів і нач. ІІІ

відділу О.Потапов і Юзефович. Свої поради комісія відправила царю до м. Емська (закрити відділ Рос.

географ. тов-ва, газету „Киевский Телеграф”, заборонити укр. освіту і книгу тощо). Ці поради лягли в

основу Емського указу від 18 травня 1876 р.:

1. Не ввозити на територію імперії книг на малорос. наріччі.

2. Видавати аналогічно оригінальні і перекладні твори заборонено (крім іст. документів і праць

дозволених цензурою і в таких творах красного письменства дотримуватись норм російського

правопису).

3. Заборонити також вистави і читання на малорос. наріччі.

Заборонялися українські книги для дітей, книги на історичну тематику – йшлося про поступове

формування поколінь без національного чуття й усвідомлення власного національного коріння.

Заборонялося вживання слів „Запорізька Січ”, „козак”, „воля” і навіть „Україна”.

Після указу Драгоманов вимушено емігрував, Чубинський як учений зміг переїхати до Петербурга і

багато працював там, але підірвав здоров’я.

Через рік по смерті Чубинського, 1885 р., помер доктор правознавства Олександр Кістяківський.

Костомаров у статтях („Малорусское слово”, „По вопросу о малорусском слове” й ін.) намагається

переконати царський уряд у безпечності для нього української мови – мови „для домашнього вжитку”,

яка далі кухні не піде, бо рівень її низький і для наукових творів шкідливий. Перекладати українською

Костомаров вважає зайвим, бо можна читати російською і Шекспіра, і Байрона, а інтелігенція й так

читає в оригіналі. Єдина функція укр. мови – просвіта селянства.

Проти такої теорії виступив М.Старицький, О.Потебня вважав помилкою зливати в одну різні

національні культури.

Підтримав концепцію української мови як „внутрішньої” Михайло Драгоманов (1841-1895).

Зокрема, в його відомій статті – його перша літературознавча стаття українською - „Література

російська, великоруська, українська і галицька” надрукована у „Правді” (Львів, 1873-1874).

Він вважав, що в силу традиції українці не мають шансів сформувати літературну мову поряд з

взірцевою російською. Драгоманов оспівує художні твори російські Лермонтова, Пушкіна, Гоголя,

Рилєєва і стверджує залежність української літератури від російської (наприклад, Котляревський

створив „Енеїду” завдяки бурлексно-травестійній традиції російської літератури; Шевченко мав

недостатній рівень освіти і на Україну дивився звужено, поступався майстерністю Гоголю (йдеться про

„Тараса Бульбу”). Парадоксально, але вчений вважав, що націоналізм послабив українофілів і взагалі

укр. мову і культуру.

Через цю статтю Драгоманова виникла велика літ. дискусія 1873-1878 рр. Скажімо, критикують

Драгоманова Нечуй-Левицький (статті „Сьогочасне літературне прямування” 1878, 1883 рр., „Україна

на літературних позвах з Московщиною” 1884 р.), А.Кримський, В.Барвінський (вказує на економічну й

культурну відсталість Росії Німеччини, Англії, Франції), а у відповідь – праці Драгоманова

„Малорусское литературное движение в 1874 году”, „Українське письменство 1866-1873 рр.” й ін.

Протистоїть Драгоманову й О.Кониський в роботах „Український націоналізм”, „Коли ж виясниться?

(За проводом повісти І.Левицького „Хмари”)”. Драгоманов відстоює космополітичні погляди: „Треба

шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям”. Наївний вчений у

припущенні, що до русифікації не причетна імперська система.

Кониський суголосний з Драгомановим у заклику вийти в літературі за межі хуторянства й

етнографізму, але заперечує при цьому пріоритет для українців російської літератури: „...ми бажаємо,

щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні

ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела, а не перехоплюючи їх з десятих рук”.

При тому варто констатувати й велику позитивну роль Драгоманова для укр. культури й літератури

зокрема. Він одним з перших виступив проти Емського указу, заснував зб. „Громада”, багато пише в

Женеві рос., фр. й італ. мовами.

Окремо можна виділити полеміку з Драгомановим (Українцем) Б.Грінченка (П.Вартового)

1892-1893 рр. (ініційовану Грінченком) про тенденції розвиту укр. літератури і її зв’язки з рос.

літературою. Відповідна серія статей називалась „Листи з України Наддніпрянської” і „Листи на

Наддніпрянську Україну”. Грінченко писав, що Костомаров і Драгоманов „потьмарили наше

національне самопізнання”: „Вкраїнська література... є і буде самостійною літературою”. Відстоював

Грінченко й авторитет Шевченка та шевченківські традиції.

Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили більш сприятливі умови

для розвитку суспільної думки, науки, мистецтва, літератури. Однак цензурні заборони, урядові

переслідування ускладнювали й гальмували, деформували розвиток української культури, виключали з

літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.

Поодинокі твори, яким вдалося прорватися через цензуру, не могли ні в Україні, ні в Росії знайти

собі видавців. Так, повість „Причепа” І.С.Нечуя-Левицького та роман „Хіба ревуть воли, як ясла

повні?” Панаса Мирного пройшли цензуру, але до видавництва не були допущені. С.Єфремов писав:

„Серед українських авторів і видавців настала ще й просто психічна депресія, зневір’я було охопило

людей, до письменства причетних, і одні замовкли, другі ж подалися з своїми творами до Галичини”.

П.Куліш звертався до зневірених: „Байдуже, що не печатається: аби писалося. Настане час, як не

буде нас, – що повинишпорюють і посписують усяку всячину нашу, та й дивуватимуться: як сі люди в

такій темряві працювали й при такому темрявому світлі писали”.

Заняття українською літературою за таких умов вимагало великої відданості справі й особистої

мужності, що характерно було для таких подвижників, як М.Драгоманов, М.Старицький, О.Кониський,

Б.Грінченко, Олена Пчілка й ін. Письменники підписували свої твори вигаданими іменами. Єдиним

виходом було видання творів за кордоном. Особливого знання набула женевська вільна друкарня

М.Драгоманова, де видавалися „Кобзар” і поема „Марія” Т.Шевченка, роман „Хіба ревуть...” Панаса

Мирного тощо.

У 1880-1890-х рр. культурний рух дещо пожвавлюється (часи Олександра ІІІ). Олена Пчілка (як

Н.Волинський) видає „Співомовки” С.Руданського (1880), „Переклади з Гоголя” (1880-1882); два томи

віршів публікує М.Старицький – оригінальні й переклади.

1882 р. за допомогою В.Антоновича, О.Левицького й ін. професорів Київського ун-ту засновано

журнал „Киевская старина” (1882-1906). Саме цей журнал згуртував діячів Галичини, Буковини,

Східної України. Після припинення виходу „Основи” журнал став єдиним на Наддніпрянщині.

1882 р. виходить опера „Різдвяна ніч” (лібрето Старицького, музика Лисенка).

1884 р. П.Куліш видає в Петербурзі драму „Байда, князь Вишневецький”.

1886 р. – перший збірник І.Карпенка-Карого.

1887 р. – пропущено цензурою „Кайдашеву сім’ю” Нечуя-Левицького.

В Харкові при ун-ті засновано Громаду (М.Жученко, О.Потебня, В.Мова, А.Шиманов, мати і донька

Христина Данилівна і Христина Олексіївна Алчевські).

У 1870-х рр. центром громадсько-культурного руху після тривалої перерви знову став Київ, де

згуртувалися найвизначніші літературні і наукові сили – М.Максимович, І.Нечуй-Левицький,

М.Старицький, О.Кониський, М.Лисенко, М.Петров, М.Драгоманов, В.Антонович. Близькими до

київського гуртка були брати Рудченки – Панас Мирний й Іван Білик.

Помітний внесок у розбудову національної культури зробили українські меценати: В.Тарнавський,

П.Симиренко, А.Скоропадська-Милорадович, П.Галаган, Б.Ханенко й ін. За власні кошти вони

засновували музеї, наукові та освітні заклади, видавництва, організовували збирання культурної

спадщини, допомагали українським митцям.

Подією історичного значення стало заснування у 1873 р. з ініціативи О.Кониського,

М.Драгоманова, Д.Пильчикова Літературного товариства ім. Т.Шевченка у Львові, реформованого в

1892 р. в Наукове товариство ім. Шевченка, що поступово перетворилося на європейський науковий

центр. На базі своїх наукових секцій та друкарні товариство видавало „Записки наукового товариства”,

„Пам’ятки української мови і літератури”, науково коментовані твори Т.Шевченка. Особливого

розквіту ця інституція досягла, коли її очолив 1897 р. М.Грушевський, керівництво філологічною

секцією здійснював І.Франко, етнографічною – В.Гнатюк.

Принципово важливим було науково аргументоване ствердження факту існування давньої й

самобутньої укр. літератури, яка ще з часів Київської Русі стала одним з яскравих феноменів

слов’янської і світової культури.

Найкращі досягнення української літератури, особливо творчість Т.Шевченка, стали безперечним

свідченням її інтелектуальної самобутності й суверенності, що визначало шляхи й перспективи

подальшого ідейно-естетичного зростання.

1.3. Провідну роль у розробці наукових основ дослідження української літератури відігравали

М.Драгоманов, М.Петров, М.Дашкевич, П.Житецький, О.Потебня, М.Сумцов, І.Франко.

У силу вищенаведених чинників науковців і критиків хвилювали не тільки зміст і форма укр.

літератури, але й сам факт можливості її та її перспективи. Бурлескно-реалістична й романтична течії в

кінці 1860-х рр. послаблюються, переходять у неореалізм, що відповідав духу часу.

Найважливішою новою ознакою укр. культури було те, що всупереч орієнтації на побутово-

етнографічну сферу й патріархальне минуле, в центрі уваги передових митців і вчених перебували

найхарактерніші явища суспільного процесу дійсності та історичного минулого, життя усіх соціальних

верств.

Історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу

цілої плеяди творчих індивідуальностей – І.Франка, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького,

М.Старицького, І.Карпенка-Карого. Література збагачувалася новими темами, стилями, що стало

однією з її особливостей. Уперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний

художній комплекс, де були презентовані всі основні види й жанри зрілої літератури – від поезій, прози

й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики.

В процесі розвитку літератури в цей період провідним художнім напрямом став реалізм.

Поступово в ньому складаються різні тематично-стильові течії: соціально-побутова (Л.Глібов,

С.Руданський, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, М.Кропивницький) зі специфічним народницьким

різновидом (О.Кониський, Б.Грінченко, О.Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована

творчістю Марка Вовчка, А.Свидницького (Панас Мирний, І.Франко та ін.); соціально-філософська

(І.Франко, М.Павлик, В.Самійленко, П.Грабовський та ін.). Однією з характерних ознак ур6алістичного

напряму („Хмари”, „Повія”) є його стильова поліваріантність. Саме це і зумовило наявність

індивідуальних стилів в українському письменстві.

В укр. літературі ІІ пол. ХІХ ст. постають нові теми, проблеми, які відбивали суттєві зміни в

суспільному й духовному житті народу, – зображення пореформеного „лиха сьогочасного”, класового

розшарування на селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль революційного

протесту. Новий крок в освоєнні традиційної для укр. літератури теми села становили твори І.Нечуя-

Левицького, Панаса Мирного, Б.Грінченка та ін.

Ідейно-тематичне збагачення літератури, широта осмислення дійсності викликали суттєві зміни у

сфері художньої форми, зокрема в прозових жанрах. Особливо бурхливо розвиваються повістево-

романні жанри.

Якісні зміни відбувались і в укр. поезії. Традиції Т.Шевченка розвивали С.Руданський,

М.Старицький, Ю.Федькович, П.Грабовський, В.Самійленко, І.Манжура, Б.Грінченко, Я.Щоголев,

І.Франко, а згодом – Леся Українка.

Найсильніше реалізм 1870-1890-х рр. виявився у І.Франка, І.Нечуя-Левицького, Івана Білика і

Панаса Мирного. Франко писав: „Література доти не стане справді національною, доки не буде

справді людською... зображувати дійсних людей, яких виплоджує наш край з його географічними,

кліматичними, етнографічними та суспільно-політичними особливостями”. Мирний, як і інші,

закликав до розширення тематики й жанрів творів.

Крім того, що показ правди стає в цей час вищим естетичним законом, митці тільки відбиттям

реальності не обмежуються, але критикують лад і закони, закликають, повчають. Залишаються

гуманістичні національно-визвольні тенденції. Константними стають теми нестерпних умов життя на

селі (Нечуй-Левицький, Мирний, Франко, Грінченко), моральна деградація і деморалізація впливу

міста на село (Нечуй-Левицький, Мирний), формування нових класів (Грінченко).

Новим у 1870-х рр. можна вважати відсутність однотипного ставлення письменника до народу,

селянина. Це вже синтез любові і критики, але не „чиста” критика. Виходить же така інтенція із

завдання просвіти, пробудження самосвідомості населення.

Франко закликає вести народ угору, „піднімати його до себе, а не вертатись до нього назад”.

Кониський додає: „Вчити!”. Тобто це класичні просвітницькі гасла й ідеї, актуальні тоді.

Нове слово сказано зараз про інтелігенцію: „Товаришки” Олени Пчілки, „Хмари” Нечуя-

Левицького, повісті Грінченка й ін. – як правило, твори про свідомих патріотів, які кладуть життя для

народу, ідеалізовані, з нинішніх позицій дещо наївні.

На перше місце виходять роман і повість. За І.Франком, саме роман може обійняти „все, що

називається людським життям”. Звичайно, окремо виділяють, як новий крок у літературі, „Повію”

Мирного (В.Горленко).

Щодо жанрової системи, то вона ще не внормована: Кобилянська вважатиме „Царівну”, „Землю”

оповіданнями, Франко „Захара Беркута” – новелою, Мирний „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і

„Повію” – оповіданнями.

Власне повість стає гостропроблемною, гумористично-сатиричною („Кайдашева сім’я”), посилено

публіцистичною.

У „малій прозі” – широкі спектри жанрові: від фольклорно-етнографічного, соціально-побутового

реалістичного типу до модерністичного. Поряд із звичайним зображенням героя, події тощо –

намагання подолати статику. Посилення ролі пейзажу в розкритті характерів, передачі за його

допомогою ліричних інтонацій.

Помітна суб’єктивізація розповідання, посилення „авторської присутності”, що змінює відповідно й

архітектоніку твору, послідовність викладу тощо.

Список використаних джерел

1. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і Орест Левицький. – Львів: Логос,

1998. – 144 с.

2. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття / О.Вертій.

– Суми: Собор, 2005. – 448 с.

3. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. – К.: Міжнар. фін. агенція, 1997. – 293 с. 4. Івашків В.М. Українська романтична драма 30-80-х років ХІХ ст. / В.М.Івашків. – К.: Наукова думка, 1990. – 143 с.

5. Корифеї українського театру: Матеріали про діяльність театру корифеїв. – К.: Мистецтво, 1982.

6. Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. Реалізм. – К., 2003.

Література додаткова 1. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: монографія. – К.: Академвидав, 2004.

– 368 с.

2. Зарва В. Дискурс просвітництва в російській та українській прозі 60-80-х рр. ХІХ ст. / В.Зарва. – К., 2005. – 304 с.

3. Новиков А. Образ української жінки-страдниці в п’єсах драматургів театру „корифеїв” / А.Новиков // Дивослово. –

2004. - № 7. – С.55-58.

4. Новиков А. Тема духовного здоров’я українського народу в п’єсах драматургів театру „корифеїв” / А.Новиков //

Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 1. – С.2-5. 5. Погрібний А.Г. Класики. Не зовсім за підручником / А.Г.Погрібний. – К.: Школяр, 2000. – 136 с.

6. Сиваченко М.Є. Сторінки історії української літератури і фольклористики / М.Є.Сиваченко. – К.: Наукова думка,

1990. – 300 с.

Лекція № 2-3

Тема лекції: «І.С.Нечуй-Левицький»

Зміст

У лекції розглядається творчий шлях І.Нечуя-Левицького в контексті

його біографії (еволюція естетичних поглядів, іпостасі творчості),

акцентується природа авторського стилю, визначаються особливості

художнього світу творів.

Ключові слова Метод художній (творчий), індивідуальний стиль письменника,

реалізм, композиція, конфлікт, іронія, сатира.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчого зростання І.Нечуя-

Левицького, формування його світоглядної концепції; місце в

літературному процесі доби; визначити своєрідність поетики,

проблемно-тематичних комплексів (і домінант) його прози

(проаналізувати ключові твори).

План

2.1

Творчий шлях та еволюція естетичних поглядів Нечуя-

Левицького.

2.2 Проза про землю. „Кайдашева сім’я”.

2.3.

Твори про інтелігенцію. Роман „Хмари”.

Історічна проза.

1.1. Письменник, критик, теоретик, педагог Іван Семенович Левицький народився

25 (13) листопада 1838 р. в м. Стеблів (нині Корсунь-Шевченківський р-н) на Черкащині в

родині і роду сільського священика Семена Степановича. (Помер 1918 р.)

Батько був національно свідомим інтелігентом, мав бібліотеку („Історію Малоросії”

Бантиш-Каменського, Літопис Самовидця), проповіді читав укр. мовою, збирав фольклор. Але,

як згадував письменник, відкриту батьком сільську школу закрила влада, укр. проповіді

заборонили.

Любов до укр. культури, історії прищепив дітям батько, який приділяв значну увагу їх

вихованню. Під впливом богобоязливої матері Анни Лукіянівни Іван Семенович став дуже

богомільний.

За сімейною традицією Іван Семенович мав піти у священики: учився в бурсі, духовній

семінарії, Київській духовній академії (по 1865 р.). Але бажання писати перемогло.

Служив у Полтаві, де й почав писати.

Підтримував зв’язки з Київською громадою, П.Кулішем, М.Драгомановим, І.Франком,

критикував політику царського уряду.

Викладанню словесності (укр. й рос.) віддав 20 років: у Полтавській семінарії 1865-

1866 рр., жіночих гімназіях Каліша (1866-1867) і Седлеця (1867-1872), Кишинівській гімназії

1873-1885 рр. (причому змінювати місце роботи доводилось через непорозуміння з

керівництвом: мудрий вчитель не підходив).

1885 р. йде у відставку і віддається творчості. Пише й гуморески, драми, казки.

До останніх днів дбає про видання для книжок народу, зокрема історичних.

У семінарії познайомився з „Божественною комедією” Данте, „Дон Кіхотом” Сервантеса,

„Пертською красунею” В.Скотта, „Вільгельмом Теллем” Ф.Шиллера, з часом – з творами

Т.Шевченка, О.Пушкіна, М.Гоголя. Через твори Шевченка полюбив і всю укр. літературу;

особливо цінував історичні твори, які виявляли народний дух і спонукали до осмислення

минулого й сучасного.

Суголосно з вимогами доби відстоював принципи реалістичності літератури,

правдивості: літературу і життя порівнював з відбиттям берега у воді річки. Дещо навіть

зближувався з французькими натуралістами, спираючись на позиції братів Гонкурів, Е.Золя.

Полемізував з рос. критиками-реалістами.

Принцип національного в літературі Левицький розумів як синтез народної мови і

національної психології, причому обидва ці складники радив брати з фольклору, який чудово

знав. Дотримувався поглядів про визначальність середовища для формування характеру

людини.

Вводить у творах психологічний аналіз, виявляє себе я реаліст-соціолог: від

одиничних явищ вивищується до бачення масштабних соц. картин, краще за попередників

розуміє механізми соц. відносин („Дві московки”, „Хмари”, „Микола Джеря”).

Продовжує традиції Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка, але першим вводить

об’єктивно-епічну розповідь з акцентом на характері, типі („Дві московки”, „Микола Джеря”).

У Левицького образ життєподібний; як правило, складний, не плоский (як у класицистів або у

Квітки-Основ’яненка, коли образ будувався навколо одної сентенції).

Наскрізні теми – кріпацька дійсність і боротьба з нею („Микола Джеря”), „голодна

воля” пореформеного часу („Бурлачка”, „Кайдашева сім’я”).

У статтях і рецензіях відстоював права укр. мови, „знищені” Валуєвським циркуляром.

Питання формування укр. літературної мови порушував у працях „Сьогочасне літературне

прямування” 1878, 1884 рр., „Криве дзеркало української мови” 1912 р. та ін..

Стояв за національну школу (пед. стаття під псевдонімом „А.Глаголь” „Російська

народна школа на Україні” 1889 р. та ін.), видав „Граматику українського язика”.

1.2. Дебют – повість „Дві московки” 1868 р. (друк у Львові): продовження теми

рекрутства (у традиціях Шевченка, Марка Вовчка) і висновок, що солдатчина пригнічує народ

загалом. Герой Василь коханий Ганною і Мариною (їх образи індивідуалізовані), одружується

з Ганною, але в армії зникає без вісти, так і не пізнавши життя. Ганна помирає в злиднях, а

Марина – як повія. Сина Ганни виховують у зросійщеній школі кантоністів (з 1721 р. при

полках відкрито школи для дітей солдатів – майбутніх служак), і в результаті він не знає свого

коріння, мови й зневажає матір. Левицький першим заговорив про моральне каліцтво

випускників таких шкіл.

1871 р. – зб. повістей у Львові.

Кін. 1870 - поч. 1880 х рр. – „Дві московки”, „Микола Джеря”, „Бурлачка”,

гумористично-сатиричні „Кайдашева сім’я”, „Хмари”, цикл оповідань про бабу Параску і бабу

Палажку, „Старосвітські батюшки та матушки” (1880).

1880-1890 рр.: повість „Гетьман Іван Виговський” 1889 р., роман „Князь Єремія

Вишневецький” 1897 р.; оповідання „Афонський пройдисвіт”, „Над Чорним морем”, „Київські

прохачі”, „Вольне кохання”.

1903 р. – „На гастролях у Микитянах” – гумористично-сатирична проза типу „Як ми

їздили до криниці” М.Коцюбинського і зразку „Мандрів Гуллівера” Дж.Свіфта, „Пригод

бравого солдата Швейка” Я.Гашека.

Літературна критика і публіцистика: статті „Сорок п’яті роковини смерті Тараса

Шевченка” 1906 р., „Українська поезія” 1906 р., „Українська декаденщина” 1911 р. тощо.

1887 р. – соціально-побутова повість „Микола Джеря” презентує фактично панораму

історії укр. селянства (про це говорить уже І.Франко), енциклопедію кріпосницької системи.

Герой з с. Вербівки – духовно вільна, обдарована (грає на скрипці, малює, грамотна)

особистість, яка стає правдошукачем і в тому розвивається далі від рамок батьківської картини

світу. Джеря виламується з вихованих віками рабством поколінь українців, йому „ціле життя

воля пахне”: „Піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на голі скелі, а панщини таки робити не

буду і в москалі не піду”.

Автор змальовує нужденне життя кріпаків у селі, не кращий стан бурлаків і заробітчан.

Після втечі з кріпацтва пана Бжозовського, праці в пана Бродовського Джеря шукає щастя в

Бесарабії, у ватазі рибалок, де над ним знущається отаман Ковбаненко. Через двадцять років

герой повертається додому, але життя його скалічене, і все подальше життя він ітиме проти

панів.

Джеря стає втіленням потреби українця ХІХ ст. докорінно змінити своє життя,

звільнитися.

За влучною оцінкою І.Франка “Микола Джеря” – це історія всього укр. селянства в ту

важливу епоху, написана в однім широкім образі. Справді, повість стверджувала наявність у

народі сильних, здорових і вольових натур. У центрі зображення автора основний конфлікт

епохи – між трудящими і тими, хто паразитує на їхній праці. Тема повісті – процес розорення

селянства, формування робітництва, уособленням якого є головний персонаж.

Дія твору розгортається логічно, хронологічно послідовно. Сюжетно-композиційним

стрижнем повісті є протистояння незвичайної особистості несприятливим суспільним

обставинам. Головний герой – Микола Джеря виписаний як духовно вільна особистість,

ідейно-визначальною рисою якого є бунтарство. Конфлікт Миколи з дійсністю зумовлений

його волелюбством, прагненням вибратися зі свого рабського становища. Він не може і не хоче

лицемірити, пристосовуватися. Він є носієм нац. характеру. Це всебічно обдарована людина –

грає на скрипці; прекрасно малює, вміє читати. Інтелектуальна обдарованість та умови життя

сприяли швидкому росту соціальної самосвідомості Миколи. У повісті показано динаміку

розвитку його характеру: від захисту особистого життя до протесту проти кріпосницької

системи.

Переживши 25-річну епоху поневірянь на заробітках, Микола не зігнувся, не зламався.

Письменник згущує фарби, нагнітає деталі, ніби викликаючи у героя почуття власної гідності,

прагнення жити по-людськи. М.Дж. – ніби наочне спростування того, що література

критичного реалізму неспроможна створити образ позитивного героя. У образі М.Дж. Н-Лев.

опоетизував духовну красу та активну вдачу трудящої людини, висловив свою віру у

справедливий соц. лад, збагатив світову літературу образом правдошукача.

Важливе місце належить у доробку письменника творам про пореформене життя після

1861 р.:

„Бурлачка” 1878-1880 рр.: історія приниженої суспільством в умовах перших

капіталістичних фабрик Василини. Через панове зведення, поневіряння Василина в маренні

кидає народжену дитину в річку Рось, шукає забуття в алкоголі. Але нарешті вона знайшла в

собі сили розпочати нове життя завдяки робітнику Міхалчевському (який закохався в неї і

витягнув з соціального бруду: був грамотний, працьовитий, любив свій край, - він втілює

народну мораль).

У соц.-побутовій повісті „Кайдашева сім’я” 1879 р., оповіданнях про бабу Параску і

бабу Палажку („Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” 1873 р., „Благословіть бабі

Палажці скоропостижно вмерти” 1874 р. й ін.) показано руйнування патріархальної селянської

сім’ї та її цінностей у пореформений час.

Повість “Кайдашева сім’я” була написана 1878 р. й уперше видрукувана 1879р. у

Галичині (у львівській “Правді”, майже через 9 років у Росії, 1886р., було дозволено

надрукувати повість з деякими змінами: цензурі не сподобались початок і кінцівка твору, адже

в 1-ій редакції повість розпочиналася не нейтральним описом красот природи, а прозорим

порівнянням славного козацького минулого України з сучасною авторові дійсністю; внаслідок

компромісу з цензурою з тексту було вилучено 25 уривків).

Дві редакції повісті з протилежним закінченням. Перша – груша розростається, а сварки в

сім’ї не вщухають; друга – груша всохла – і дві сім’ї помирилися. На жаль не збереглося

документальних свідчень про причини такої суттєвої зміни. Кращим є перший варіант. Цим

відкритим фіналом І.Н-Левицький окреслив тривкість причин і наслідків людської дисгармонії.

За жанром “Кайдашева сім’я” – соціально-побутова, сатирично-гумористична повість, в

якій замальовується життя українського села в перші десятиріччя після скасування кріпацтва.

Повість вийшла майже через два десятиліття після 1861 року й висвітлювала злободенні для

того часу проблеми:

– злиденне життя селян,

– непомірні податки;

– руйнування патріархального устрою села,

– темноту й забитість селян, яких внаслідок їхньої неосвіченості й недосвідченості в

громадських справах було легко обдурити, підкупити й роз’єднати;

– важливою проблемою було пияцтво селян, відсутність культурного дозвілля;

Разом з тим письменник звернувся до вічних питань: добра і зла, кохання, сімейних

стосунків, взаємин батьків і дітей, проблеми людської гідності та свободи, віри в Бога, моралі

та авторитету в громаді.

Слід також додати, що реалістичності твору додає той факт, що окремі персонажі повісті

мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семи гори, яка

була відома на весь повіт постійними сварками, бійками і колотнечами; мали Мазурі й

реальних багатих сватів – Довбушів.

У центрі уваги – сім’я як осередок суспільства; Кайдаші та Кайдашенки, стосунки між

ними, щоденне життя. Подієвою основою повісті є хронікальний виклад родинних змін:

одруження Карпа, а потім і Лавріна, відділення старшого сина для самостійного

господарювання, смерть Омелька Кайдаша, епізоди “хатньої війни”. Непрості родинно-

побутові процеси виокремлення з родини двох нових сімей, співжиття під однією стріхою

батьків і дітей супроводяться негідними діями і тих, і других. Н-Левицький з осудом подав

наслідки кризи традиційної моралі, зобразив тиск нової соціально-економічної дійсності на

село та його мешканців. Йому не імпонував авторитаризм старшого покоління, антипатичним

був і егоїзм молодшого. Автор застеріг: усе це спустошує націю.

Отже, система моральних цінностей народу, виродження кращого в людині під тиском

життєвих обставин, неможливість протистояти буденності – це основний конфлікт повісті.

Критикуючи новий кап. лад, який нищив непідготовлених до життя в його умовах

колишніх селян, Левицький вірив, що чистота нації (мораль, традиції) збереглась на селі.

Водночас він викриває забобонність, обмеженість неграмотного селянина (батько Омелько

Кайдаш), підміну селянином понять і принципів (люди ходять до церкви в силу традиції, але

Божим заповідям не слідують), показує вплив колишнього кріпацтва на нових українців

(вихована в кріпацтві Маруся Кайдашиха намагається стати для невісток „паном” і

користуватись їх працею, як кріпацькою).

Водночас Левицький намагається показати селян правдиво, без ідеалізації й не

принижуючи їх (скажімо, І.Тургенєв зображував селян як дворянин, дещо зверхньо). Вірить

автор у сили укр. інтелігенції.

Твори про життя духовенства. Письменник творчо опрацьовував добре відому йому

тему життя духовенства. Повість “Старосвітські батюшки і матушки” (1881) – є

паралельною історією священицьких родин Моссаковських і Балабух (хроніка їх життя). У

творі позначилася симпатія автора (як і інших письменників післяшевченківської доби –

А.Свидницького, Я.Щоголева) до панотців старшого покоління. Вони зображені більш

демократичними, НЕ користолюбними, що відрізняє їх від більш освіченого молодшого

покоління попів. Водночас письменник з болем спостерігав процес денаціоналізації укр.

духовенства. Побут такого здеморалізованого духовенства поданий об’єктивно, з глибокою

іронією та сарказмом. Для духовенства, як доводить автор, характерна жадоба накопичення,

духовне зубожіння, облудливість і себелюбство.

Іронічному й гумористичному оповіданню “Афонський пройдисвіт” не притаманна

авторська симпатія до когось із персонажів. Адже основою сюжету є ошуканство шахрая

Копронідоса, який зловив у свої сіті аж чотирьох лаврських отців Палладія, Ісакія, Єремію й

Тараса. Вони ж продемонстрували занепад Російської православної церкви. Ті, хто мав би бути

прикладом святості, розкрилися перед шахраєм-психологом як люди, підвладні суєтним

мирським пристрастям. Спільними для монахів є пристрасть до міцних напоїв, жадібність і т.д.

Авторові було прикро за таке виродження чернецтва у славній Лаврі, що дискредитувало саме

православ’я, соромно за відстороненість духовенства від національно-культурних потреб

народу.

1.3. Результати русифікації й відриву людей від національної основи Левицький показав у

повістях „Причепа” 1869 р., „Над Чорним морем”, порушував цю проблему у „Двох

московках”. Найяскравіше про це сказав у тенденційному романі „Хмари” (написаний 1870-

1871 рр., І друк – 1874 р. в зб. „Повісті Івана Левицького”).

У символічній назві закладено гноблення українського народу рос. царизмом; за

Олександром Білецьким, хмари – це „символ усіх темних сил, які намагаються

денаціоналізувати укр. молодь”.

У романі виведено проблему народження й поступу нової укр. інтелеігенції, її зв’язків з

народом (аналогічне бачимо в повістях Олени Пчілки „Товаришки”, Б.Грінченка „Серед

темної ночі” і „Під тихими вербами”, творах Панаса Мирного й ін.), особливий тип „нової

людини” (йому відповідає романтичний, ідеалізований образ Павла Радюка).

У романі змальовано два покоління укр. інтелігенції: професори Дашкович (любить

народ) і Воздвиженський (зневажає народ, тримається основ кріпацтва) одружуються з

дочками купця Сухобруса і віддають до інституту шляхетних дівчат доньок – Ольгу Дашкович

і Катерину Воздвиженську.

Ольга після навчання стає покручем (згадаймо Інститутку Марка Вовчка), чому й не

стала поряд з Радюком.

Показано динаміку ідеалів інтелігенції через два її покоління: „Дашкович – Радюк”: з

часом навіть ідеаліст Дашкович, фольклорист, який мріяв працювати для народу, заплутався в

науці, слов’янському питанні, підкорився системі. На зміну йому прийшов Радюк – новий

українофіл, просвітник, який мріє про розвиток промисловості, нац. школу, читає народу

лекції й поширює „Кобзар”, збирає фольклор тощо. Але над Радюком і подібними йому

нависають хмари.

Прикметно, що образ Радюка Левицький подає дещо іронічно: герой мріє про допомогу

народу, але зблизитись з ним не вміє; переважно проголошує, не має чіткої програми дій;

водночас Павло Радюк щиро хоче добра нації, і це підкупає.

Не витримуючи натиску „хмар”, Радюк іде з Києва на Кавказ.

У 1875 р. Олександр Кониський надрукував статтю „Коли ж виясниться?”.

Історичні твори І.С.Нечуя-Левицького

Значну увагу автор приділяв науковим і худ. історичний творам. Наукові праці: „Унія і

Петро Могила, Київський митрополит” 1875 р., „Перші київські князі Олнг, Ігор, Святослав і

св. Володимир і його потомки” 1876 р., „Татари і Литва на Україні” 1876 р., „Українські

гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький” 1879 р., „Руїна на Україні...” 1879 р. та ін.

Худ. твори: казка „Запорожці” 1873 р., драми „Маруся Богуславка” 1875 р., „В диму та

полум ‘ї”, іст. роман „Єремія Вишневецький” 1897 р., іст. повість „Гетьман Іван Виговський”

1899 р.

Роман „Єремія Вишневецький” 1896-1897 рр. вважається одним з кращих іст. творів в

укр літературі.

Історичні твори (“Єремія Вишневецький” та “Гетьман Іван Виговський”).

Зацікавившись історією Нечуй-Лев. написав і видав популярні нариси про перших київських

князів, татаро-литовський період історії України, унію і Петра Могилу, Б.Хмельницького,

гетьманів Брюховецького і Тетерю. Відомих історичних постатей М.Кривоноса,

Є.Вишневецького, І.Виговського.

Романи Нечуя-Лев. з доби 17ст. є творами національно-визвольної спрямованості. Їх

присвячено двом непересічним постатям. Перший роман, “Єремія Вишневецький” (первісна

назва “Одступник”) (1896-1897) – один з найкращих історичних творів укр. літератури

розповідає про зрадника і лютого ката свого ж народу – Яреми Вишневецького.

Твір про ницого нащадка засновника Січі Байди Вишневецького та меценатки Раїни

Вишневецької – художньо-історичне дослідження виродження Яреми. Єзуїтський вихованець,

він – амбітний відступник від православ’я й усього рідного задля необмеженої влади. Князь,

людина сильного духу, підпорядкував усі сили нездійсненому наміру: перемогти волелюбність

цілого народу. Вмілий воєнний вождь і добрий вояк, Ярема нелюдськи жорстокий щодо

власних підданих. Натуралістично зображено, як він чинить страшну розправу в Немирові,

садить козаків на палю. У приватному житті князя, докладно виписаному в творі,

Вишневецький також є егоїстом – навіть у коханні до Світайлихи.

В основу роману покладено переможний етап визвольної війни під проводом

Б.Хмельницького. З 14 глав 9 присвячені описанню народного гніву, викликаного безчинством

польської шляхти в Україні у 1638-1648рр., що передували повстанню під проводом

Б.Хмельницького. У романі діють два табори: український народ і польська шляхта. У

зображенні І.Н-Левицького козаки живуть думками і бажаннями всього народу, вони

організатори і натхненники визвольної боротьби. Відтворення героїки козацького життя –

центральна ланка Нечуєвого роману.

Зрештою, Ярема, здається, домігся свого. Хоча сам не став королем, але його син на

польському престолі трохи посидів (визначною постаттю в історії Речі Посполитої так і не

ставши). Але чи варто було це стількох погублених – і власного! – життів? Авторська відповідь

негативна.

Другий історичний роман “Гетьман Іван Виговський” належить до історико-

біографічного жанру. Роман не друкувався в СРСР до перебудовного часу через зображення

гетьмана, що переміг величезне рос. військо під Конотопом.

У творі зображено не тільки Виговського-приватну особу, Виговського-політика, а й

показано колізію між обов’язком вождя-патріота й пориванням людини втримати владу.

Письменник показав життя головного героя в зрілому віці як людину з уже сформованим

характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом.

– Невеличка історична довідка.

Іван Остапович Виговський – генеральний писар Б.Хмельницького. Після смерті

Б.Хмельницького призначений опікуном 16-літнього Юрія Хмельницького, з 1657р. по 1659 –

гетьман України. Вів пропольську політику, яку підтримували не всі козацькі кола. Уклав унію

з Польщею, сподіваючись при протектораті слабкої Польщі здобути більше свободи для

України. Москва пішла на Україну війною. І хоч потерпіло рос. військо поразку, Виговського

знято з гетьманства. Сам він зрікся влади, утік до Польщі. 1664р. за підозрою у зраді був

розстріляний.

Ідучи за історичними фактами, а також даючи волю худ. домислу, автор переконливо й

аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України

час не зрозуміли і не підтримали представники провідної верстви суспільства.

Іван Виговський – людина, якій доручено відповідальну місію, від нього фактично

залежала доля України, її щастя або злидні. Холоднокровного, витривалого козака все ж

гнітила його служба. Будучи генеральним писарем війська Запорізького, він мріяв про інший

життєвий шлях. Як людина з високою духовністю, якій чужі кровопролитні війни, він шукає

шлях вирішення проблем в мирний спосіб, із застосуванням знань та досвіду історії.

Проте досягнувши гетьманства, Виговський зраджує свої колишні наміри. В об’єднанні

України з Польщею він шукає передусім користі для себе, розширення влади. Тепер

Виговський – марнославець, владолюб, його характер пройшов еволюцію, але, на жаль,

здеградував. Виговський перестає бути тим гордим, пишним козаком, перестає дивувати

читача його розум і освіченість, на перший план виходять корисливість, підступність,

улесливість до польських урядовців.

Таким чином, у своєму роман Н-Лев. подав суперечливий образ І.Виговського. Він показав

людину, що вела надзвичайно складну боротьбу – боротьбу сама з собою. На жаль, у цій

боротьбі перемогу одержали прагматичні бажання. Ця перемога призвела не лише до краху

гетьмана Виговського, а й до краху всієї країни.

Отже, разом з новими темами і сюжетами Н-Левицький створив і нову манеру письма.

Він перший відійшов від етнографічної школи, збагатив реалізм укр. літератури новими

зображальними засобами. Як реаліст-психолог, Н-Левицький широко використовував

психологічний аналіз, реаліст-соціолог – він навчився зображувати особистість у соціальних

типах і відтворювати неповторний характер героя, стан його душевних переживань.


1. Грицюта М.С. Селянство в українській дожовтневій літературі. – К., 1979. – С.49-74. 2. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький: нарис життя і творчості. – К., 1980.

3. Панченко В. „Великий артист зору”: [І.Нечуй-Левицький] // Бібліотечка „Дивослова”. – 2005. – № 1. – С.2-19.

4. Погребенник В. Іван Нечуй-Левицький. 1838-1918 // Українська мова та література. – 2004. – № 21-24. – С.17-

29.

5. Пода О. Історичний роман І.С.Нечуя-Левицького „Князь Єремія Вишневецький”: роздуми над рукописом //

Слово і Час. – 2004. – № 10. – С.44-57.

6. Приходько І. Українська ідея в творчості І.Нечуя-Левицького. – Львів, 1998.


Тема лекції: «Творчість Панаса Мирного»

Зміст

У лекції розглядається творчий шлях Панаса Мирного в контексті




Ключові слова Індивідуальний творчий стиль, реалізм, тема, роман, сюжет, фабула,

метод художній (творчий), композиція, конфлікт.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчого зростання Панаса Мирного,

формування його світоглядної концепції; місце в літературному

процесі доби; визначити своєрідність поетики, проблемно-тематичних

комплексів (і домінант) його прози (проаналізувати ключові твори).

План

4.1

Життєвий шлях Панаса Яковича Рудченка.

Творчість, естетичні погляди. Панас Мирний і начала

аналітики в українській прозі.

4.2 Оповідання й повісті Панаса Мирного.

4.3.

„Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – перший український

соціально-психологічний роман.

Доля жінки й суспільство в романі „Повія”.

2.1. В історію української літератури Панас Мирний (1849-1920) увійшов як автор

психологічної прози в добу розвиненого реалізму, його великі оповідні полотна стали цілим

етапом у розвитку української літератури.

Народився Панас Якович Рудченко 1/13 травня 1849 р. в Миргороді в укр. родині

дрібного урядовця Якова Григоровича і Тетяни Іванівни Рудченків, де шанували традиції

предків. (Помер 28 січня 1920 р. в Полтаві).

Сім’я володіла 80 десятинами землі, 4 родинами кріпаків. Зокрема, няня баба Оришка

стала згодом прототипом баби Чіпки.

Зростав Панас разом та услід за старшим братом, Іваном Яковичем Рудченком (1845-

1905), згодом фольклористом, критиком, письменником. Вони в 14 років закінчили

парафіяльну школу і трикласне повітове училище – „на відмінно”, але через брак коштів далі

займались самоосвітою, працювали в чиновницькій сфері. У вільний від роботи час Панас

Якович любив читати худ. літературу, фольклорні твори.

Фактично Мирного багато в чому сформував старший брат: його лектуру, світогляд

тощо. Радив читати Т.Шевченка і М.Гоголя, Марка Вовчка й І.Тургенєва, М.Костомарова й

М.Чернишевського й ін.

Єдиним джерелом фінансування для Мирного завжди була служба чиновника: був

канцеляристом Пирятинського суду (1863), помічником бухгалтера (1864), письмоводителем

у Прилуках (1865), секретарем казенної палати, начальником першого відділу казенної палати

в Полтаві (1871-1920). З 1874 р. – головний бухгалтер скарбниці, з 1875 – колезький секретар.

Часто виїздив у відрядження, спав подеколи по 4 години на добу (писав часто ночами),

змагався з цензурою і при тому став видатним європейським письменником. До останнього

дня ходив на роботу.

1871 року переїхав до Полтави (писав вірші, прозу); зійшовся з громадівцями (напр.,

Д.Пильчиковим – кирило-мефодіївцем, педагогом, громад. діячем), включився в боротьбу за

укр. культуру. А в 1873 р. був запрошений до співпраці у відділі Географічного тов-ва. Він

записував народні пісні в селах Полтавського повіту, частина яких увійшла до збірника Івана

Рудченка „Чумацкие народные песни» (1874).

В 1874 р. їде на ІІІ Археологічний з’їзд у Київ, де знайомиться зі Старицьким, Лисенком,

П.Житецьким, М.Павликом, П.Чубинським та ін. На з’їзді присутні й закордонні вчені,

вражені досягненнями укр. науки. Через те утиски й переслідування укр. інтелігенції

починаються знову. Мирного звинувачують в участі в таємному тов-ві „Унія”, але

звинувачення розсипається. Відповіддю митця на це стане повість „Лихі люди”, також буде

завершено „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.

Правда, роман одразу видати не вдасться через Емський указ 1876 р., а наступні роки

(„мертвий сезон”) взагалі стануть жахливими: в 1877 р. відбудуться гучні процеси „50-ти”,

„Південно-російського робітничого союзу”, „Чигиринська справа”, процес „193”. 1878 рік –

стане роком „червоного” терору.

1880 р. титулярний радник П.Рудченко отримує за зразкову службу орден Станіслава

ІІІ ступеня, працює над „Повією”. Тоді ж видано в Женеві М.Драгомановим роман „Хіба

ревуть воли, як ясла повні?”.

На початку 1880-х рр. цензуру послаблено:

У 1883-1887 рр. виходить І част. „Повії” в альманасі М.Старицького „Рада”, митець

укладає 2-томник своїх творів „Збираниця з рідного поля” (друк І тому 1886 р.).

Юний Панас Рудченко був закоханий в дівчину з народу, яка потім втекла з офіцером.

Панас Рудченко жалів її, не дарма у його творах тема знівеченої долі дівчини – наскрізна (від

„Лихий попутав” до „Повії”).

У 40 років покохав Олександру Михайлівну Шейдеман – учительку музики

Полтавського інституту шляхетних дівчат, начинану й інтелігентну (правда, хвору на

успадковану істерію і з нареченим у Петербурзі), причому покохав її „розумом”: вона могла

підтримувати розмову на будь-яку тему; не знаючи української мови, розуміла його читання

укр. творів тощо. 1889 р. в полтавському місті Карлівка відбулось вінчання; молода говорила

російською мовою і укр. традицій не дотримувалась, через що з батьками Панаса Рудченка не

зійшлась. Зажили молоді в Полтаві.

1887 р. Панас Рудченко отримує орден Станіслава ІІ ступеня, у 1891 р. – орден Анни

ІІ ступеня.

Сім’янин вже змушений піклуватись про хвору дружину, 3 синів, тому часу на роботу

меншає. Крім того, Мирний стає членом Комісії міської думи по підготовці встановлення

пам’ятника О.Котляревському, публікується в „Киеской старине”, „Літературно-науковому

віснику” тощо, видає три томи своїх творів (1903, 1905, 1907).

Випробування життя: 1905 р. – смерть брата Івана Рудченка, 1910 р. – смерть матері; з

часом помирають сини Віктор і Лука;

вмирають товариші митця М.Старицький, І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький,

М.Лисенко, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка;

революція, голод, хвороби...

2.2. Творчість, естетичні погляди. Панас Мирний і начала аналітики в українській прозі.

Любов до письменства й ідею служіння народові виніс Мирний з „Кобзаря”.

Наслідування стилю Т.Шевченка особливо помітно в ранніх творах Мирного – поезіях.

Мирний розумів факт наслідування й невисоку художню вартість цих творів, до себе ставився

дуже критично. Але писати продовжував, бо в писанні бачив змогу служити народу.

Захоплювався В.Шекспіром, і недарма: сам започаткував в укр. літературі психологічні

роман, повість, оповідання.

Розпочавши творчу діяльність як поет, усе життя повертався до поезії, наголошуючи, що

вона допомагає йому осмислювати навколишню дійсність, щоб потім писати прозу. Та все ж

таки в українську літературу він увійшов неперевершеним майстром прози.

В серпні 1872 р. у „Правді” (Львів) опублікував поезію „Україні” (підписана:

„Опанас Мирний”) й оповідання „Лихий попутав”,. Схвальні відгуки на оповідання

надихнули на подальшу творчість, пік якої припав на 1872-1875 рр.

Одним із факторів формування літературно-естетичних поглядів Мирного була

літературна ситуація України початку 1870-х рр.: уже належно оцінили творчість

Т.Шевченка, утвердилася оповідна традиція, склалася певна жанрова система у всіх родах

літератури.

Літературно-естетичну програму Мирного можна уявити як орієнтацію на реалістичний

тип творчості, хоча у становленні прозаїк-реаліст залучає й романтичні елементи.

Реалістичний метод зображення письменник розумів як не лише адекватне відбиття

дійсності, а складний процес творення художньої реальності, цілісної картини світу.

Найвищою цінністю художньої творчості вважав правду життя, прагнув дослідити людську

душу в різних життєвих обставинах; за основу у творчості брав проблеми тогочасної

дійсності (це одна з ознак укр. реалізму ІІ пол. ХІХ ст.). В його творах з’являється інтерес до

певних соціальних типів (селянина, поміщика, міщанина).

Як правило, оповідач Мирного – синтетична особа: і оповідач, і герой, і виразник

авторського начала.

Наставником Мирному в плані „теоретичної орієнтації” був брат Іван Білик, який

наголошував на соціально-психологічному аналізі в реалістичному творі.

Панас Мирний виступив майстром реалістичного психологічного аналізу: це

характерна своєрідність його реалізму. Відтворення внутрішнього світу героїв, заглиблення в

психологічні процеси людини з метою розкриття діалектики її душі – це неодмінний елемент

типізації соціальної дійсності, важливий творчий план романів письменника.

Мирний відтворює почуття в розвитку, в повсякденній життєвій безпосередності. Отже,

висока майстерність розкриття психології сприяє змалюванню людських характерів.

Його пейзаж несе сюжетно-психологічну функцію, супроводжує й обрамлює

психологічні процеси, емоційно переживається героями („Повія”).

Головна увага спрямована на моральну деградацію людей як на глобальну

проблему.

Протягом 1870-1880 рр. письменник створив цикл „образків з життя” під загальною

назвою „Як ведеться, так і живеться”. У 1874-1885 рр. надрукував оповідання, повісті,

роман: „П’яниця”, „Лихі люди”, „Повія”, „Лови”, „Морозенко”, драму „Лимерівна”.

У женевському журналі „Громада” 1877 р. опубліковано повість „Лихі люди”. Роман

„Хіба ревуть воли, як ясла повні?” надрукований теж у Женеві (1880) за сприяння

М.Драгоманова.

У 1897 р. написано повість „Лихо давнє й сьогочасне” (де лихо давнє – це кріпацтво,

а сьогочасне – це пореформене безземелля і голод).

У 1903 р. – роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”: надрукований в Росії під

назвою „Пропаща сила” на сторінках журналу „Киевская старина”, а вже через 2 роки твір

вийшов окремим виданням.

Мирний – один з організаторів і керівників журналу „Рідний край”.

Перше оповідання „Лихий попутав” не було підписане і продовжило традиційну для

укр. літератури (фольклору, творчості Т.Шевченка, „Сердешної Оксани” Г.Квітки-

Основ’яненка й ін.) тему зведення й поневіряння дівчини.

Розповідь велась від І особи героїні Варки Луценкової (повороти долі якої нагадують

де в чому долю героїні оповідання Марка Вовчка „Сестра”).

У цьому оповіданні Мирний подав характеристичний діалог, який сприяв реалізації

сюжетно-психологічної мети. І твір сподобався критиці.

Пейзаж тут відіграє особливу роль психологічного супроводу й навіть прогнозування

подій: у весняний день зустрічі Варки з Василем (а Василь – майбутній згубник героїні):

„Сонечко спускалося за гору, і все небо палало, як вогнем... Червоно-червого так стало;

хатки і садки, і річка чорна та брудна – все почервоніло, наче кров’ю залите. А я... дивлюся...

та думаю: „Що ж се воно за знак, що сонце так червоно сідає? Се, певно, щось буде: або ж

вітер, або ж мороз”.

Коли ж Варка зведена: „...Млини стоять з поламаними крилами, сумують...”.

1874 р. – повість „П’яниця” (друк у „Правді”, Львів): тут Мирний переходить до

об’єктивно-епічної оповідної форми, утверджує психологічний аналіз. Дослідники вказують

на автобіографізм повісті, маючи на увазі атмосферу життя Івана Ливадного і самого

Мирного, його соц. стан, вік. Тут уперше в укр. літературі змальован життя чиновництва.

1875 р. – повість „Лихі люди” (інша назва – „Товариші”), друк – 1877 р. в Женеві

М.Драгомановим

Повість „Лихі люди” Мирний спрямував проти реакції, утисків інтелігенції, наклепів і

доносів. У цей час готувався Емський указ. „Лихі люди” – це борці за народну долю, які

загрожували самодержавству й опинялися у в’язницях, у Сибіру.

Розповідання тут ведеться через ретроспекцію: спогади-марення героя Петра Телепня.

Він і Тимофій Жук – типові образи укр. різночинної інтелігенції.

Цей твір – І в українській літературі, де показано картину суспільного життя 1860-1870-

х рр. і образи нових людей – різночинної інтелігенції, які відповідали вимогам часу і були

гідними наслідування.

1903 р. – повість „Лихо давнє й сьогочасне” (друк: „Киевская старина”): показано

пореформене (після 1861 р.) руйнування не лише патріархального укладу чи економіки, але

душі людини.

Мирний писав редактору журналу, що давнє лихо – кріпацьке, а сьогочасне –

безземельна і голодна воля, яка роз’єднує людей.

3.3. Рукопис роману „Хіба ревуть воли...” творився в 1872-1875 р., надісланий до друку

в 1875 р. У Петербурзі розпочали друкувати твір, та робота припинилась, бо вийшов указ про

заборону видання книг українською мовою. Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – перший

соціально-психологічний роман в укр. літературі.

Роман створено Панасом Мирним разом зі старшим братом, авторитетним фольклористом

і критиком Іваном Рудченком (псевдонім Білик). Твір уже пройшов з вилученнями через

цензуру (Петербург), проте Емський указ зруйнував надії на публікацію на Батьківщині. Тому

роман довелося пересилати М.Драгоманову в Швейцарію, де він уперше був видрукуваний

1880 р (Женева). У Російській імперії роман вийшов лише 1903 р. під цензурною назвою

“Пропаща сила”.

Поштовх до написання роману – подорож Мирного з Полтави до Гадячого з метою

„роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе”.

У результаті подорожі Мирний пише нарис „Подоріжжя од Полтави до Гадячого” (друк без

підпису 1874 р.). Під час подорожі він почув від візника історію про відомого на Полтавщині

розбійника Гнидку, засланого на каторгу. Причому Мирного вразило співчуття в голосі

візника, коли той говорив про розбійника.

Удома Мирний обдумує причини появи в народі такого Гнидки, пише: „Як такий

мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з його людяністю викинув з себе

такого зарізяку? Хто повинен дати на це відповідь? Етнограф? Психолог?” – „а мій погляд,

Гнидка – безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту, - пригніченого

усяким панством...”

Міркування про Гнидку народжують повість „Чіпка”, яку Мирний шле на рецензію

брату Івану Білику (той етнограф, критик, виступав графоманів, проти епігонства укр.

поетів щодо творчості Т.Шевченка; проти ідеалізації життя в літературі; за соц..-психологічні

твори).

Фактично Іван Білик висунув ідейно-естетичну концепцію соціально-психологічного

роману, реалізовану ним у романі „Хіба ревуть воли...”. Заслугою Мирного Іван Білик вважав

звернення уваги на соц..-психологічні проблеми. І.Білик порадив систематизувати подані в

повісті факти, поєднати їх причинно-наслідковим зв’язком; ясніше змалювати образи,

опрацювати лексику; поглянути на образ Чіпки ширшим громадським поглядом (тобто

подати різні фокуси зображення).

Назва роману запропонована Іваном Біликом – рядки з перекладеного П.Кулішем

Євангелія від Іова:

Хіба ріка Онагра серед паші?

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Хіба пісну їдять без солі страву?

У романі з епічною широтою змальовано життя укр. суспільства впродовж

150 років – від козацтва до кріпацтва і голодної волі 1861 р.

Роман має тематично завершені 4 частини (а в них – 30 епізодів-новел), численні

позасюжетні лінії.

І част.: Нечипір Іванович Вареник з матір’ю.

Остап Хрущ, козак з Дону, пожив у селі Пісках з Мотрею і повернувся на Дон.

Виявляється, що він Притика і вже був одружений.

Народився Чіпка (іконі очі вицарарапав, щоб не бачила, як він хліб їв),

зненавидів долю за соц. нерівність у наймах при отарі. Хоробрим був: вовка

прогнав.

Хруща привели до Пісків і віддали в москалі.

Чіпка закохався в Галю; заробітки в Херсоні з Грицьком, сім’я з Христею.

ІІ част.: 150 років тому тут пустка.

ІІІ част.: З Дону прибув небіж Луценка і забрав у матері Чіпки землю громади. Чіпка

шукав правди через Василя Пороха - писаря, запив. Завів нових друзів: Лушню,

Пацюка і Матню. Розбій.

Пан покликав з міста москалів за втихомирення селян. І побили і Чіпку. Зненавидів

людей. Після страшного сну одумався, працював. Але вів подвійне життя

господаря/розбійника.

ІV част.: Подвійне життя Чіпки. Одруження з Галею. Вибори в земство, в управу,

зняття з посади за підозру в колишньому розбої. Знову з бандою. Вбивство хуторян

– каторга.

Сучасне для ХІХ ст. життя селян Пісків подається як результат складної попередньої

історії народу з часів його поневолення, коли вольні поселенці піщани стали власністю пана

Польського (тобто роль „історичного” розділу дуже важлива).

Порушено проблему: народ, який відійшов від своєї державності, історії, мови, може

стати тільки волом. Показано історично зумовлену деградацію душ українців. Народ

втрачає свій генетичний код, і, якщо не поверне волю і честь, може стати „пропащою

силою” весь, а не окремі його постаті, такі, як Чіпка.

„Хіба ревуть воли...” – перший в укр. літературі соціально-психологічний роман, у

якому життя й боротьба укр. селянства проти соціального гноблення напередодні та під час

реформи 1861 р. подається через розкриття психології Чіпки Вареника, його думок, прагнень

і переживань. Внутрішня масштабність роману, його проникливий психологізм,

філософічність дають підстави говорити про появу в українській прозі нового типу епічного

полотна, відмінного багатьма жанровими якостями від зразків, створених раніше й одночасно

з ним.

Наскрізний у романі образ Чіпки Варениченка. При всій індивідуальній своєрідності,

винятковості це один з найтиповіших образів української дожовтневої літератури. У його

створенні найповніше розкрився талант Панаса Мирного. Кожен епізод життя Чіпки, риса

характеру, портрету допомагають краще уявити цього сильного, розумного й талановитого

чоловіка, який міг би принести багато користі людям, а в силу соц. обставин став

розбійником-каторжником. Іншими шляхами пішли Грицько, Христя, Галя.

Образ Чіпки психологічно складний і суперечливий, змальовано „діалектику душі”

персонажа: від стадії „хижої туги” (в очах хлопчика) до власне розбійництва. (Але очевидно,

що ця „хижість” не вироблена суспільством (як стверджують дослідники), а закорінена в

генах, і обставини дозволили їй розвинутись.

Чіпка вірить громаді: „Мене громада вибрала... Я громаді присягав... Хто старший:

громада чи вони?”, але після зневіри в неї і свого стихійного й непослідовного протесту

переходить на іншу логіку: (звертається до Галі:) „Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо”.

Історія життя центрального персонажа Чіпки складається так, що він проходить через

численні ситуації випробування:

– з дитинства серед односельців вважався “виродком”;

– уже в дорослому віці не вдалося стати добропорядним господарем через втрату

земельного наділу;

– зіткнувся з несправедливістю офіційних осіб щодо ведення (у даному випадку судових)

справ із нижчими верствами населення.

Як натура діяльна, не зміг знайти втіхи в спокійному сімейному житті й у процесі

невдалих пошуків правди опинився в середовищі злочинців, шукаючи “порятунку” в пияцтві і

розбійництві.

Оригінальне зіставлення цього твору з романом Ф.Достоєвського «Злочин і кара»

запропоновано Г.Бузулан [Бузулан 2004].

Композиція твору побудована за біографічним принципом. Перед читачем розкривається

родовід персонажів, з’ясовується їх еволюція (Чіпка і його рідні, Грицько, три покоління

Гудзів). Центральною лінією сюжету є при цьому доля Чіпки. Роман досліджує людину в

зв’язках із навколишнім середовищем.

Центральною проблемою епопеї “Хіба..” є конфлікт “пропащої сили” (Чіпки

Варениченка) з патріархальним середовищем пореформеного села. Сюжет є майже

детективною історією, в ході якої постають картини життя селян, міщан, діяльності

новоутвореного земства і т.д.

Поглиблений психологізм, пов’язаний з нещадною критикою й запереченням основ

соціальної дійсності, найбільш характерний для роману „Повія” – типового соціально-

психологічного роману, головним планом якого є розкриття внутрішніх суперечливих рухів

людської душі, переходів від одного душевного стану до іншого, взаємозв’язків психічних

процесів, зумовлених соціальним буттям (пореформеного часу).

Праця над романом “Повія” розпочалася ще в 70-х роках. Вона тривала довго (всі 4

частини вийшли вже по смерті автора в 1928р.). Провідна сюжетна лінія – трагічна історія

сільської дівчини, яка стала наймичкою, а далі – міською повією; її життя закінчується тим,

що, повернувшись у село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її батьківською хатою.

Навколо цієї історії групуються характери, які становлять цілісну картину укр. суспільства 2-ої

пол. 19 ст. Тому роман вважають енциклопедією укр. життя означеного періоду.

Тему автор визначив сам: „Виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут

в селі – І частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта”.

Роман писався майже 40 років, цілком надрукований по смерті автора 1928 р.

Друкувався частинами (мають завершену композицію): ч.1-2 – в альманасі „Рада” 1883 і

1884 р., 1-8 розділи – в „Літературо-науковому віснику” 1919 р.

Численні образи персонажів, описувані факти взяті автором із реального життя

[детальніше див: Черкаський 1989: 104-106].

У „Повії” Мирний піднявся до високого рівня художньої майстерності, найповніше

виявив свій оригінальний талант. Досяг вершин у створенні типових характерів людей різних

соціальних верств укр. пореформеного суспільства, правдиво зобразив поміщицько-

буржуазний лад, який перешкоджає природному розвитку людської індивідуальності,

калічить її.

Ще юнаком Мирний задумувався над становищем жінки-трудівниці, яку часто

принижували, зневажали. Образи знедолених жінок знайшли яскраве втілення у творах

Т.Шевченка, Марка Вовчка й ін.. Мирний прагне показати в художніх образах умови

„темного царства”, гноблення, сваволі, деспотизму, в яких гинули благородні жіночі душі.

Характери в „Повії” розкриваються в постійних зіткненнях із соціальною дійсністю. На

життєвому шляху героїв із низів – безліч перепон, суперечностей, конфліктів.

Центральна сюжетна лінія – трагічна історія сільської дівчини Христі Притики, яка

стала наймичкою, а далі – міською повією; її життя закінчується тим, що повернувшись у

село, вона замерзає під корчмою, яка колись була її хатою. Навколо цієї історії групуються

характери, які становлять цілісну картину українського суспільства ІІ пол. ХІХ ст.

Назва роману символічна: продає своє тіло Христя – і залишається людиною з чистим

серцем, але продаються пани, які її оточують, - бездушні (Проценко, Загнибіда...).

У „Повії” Панас Мирний вперше в укр. літературі показав диференціацію села

пореформеного часу, зростання прірви між зубожілим селянством (родина Притик) і

одинаків, які наживались за його рахунок (Супруненки, Загнибіди...)

Соціальний, побутовий і психологічний твір водночас, “Повія” – не тільки роман

зривання масок, а й роман про нездійсненну мрію. Тяжко хвора Христя, замерзаючи біля

власної – не своєї хати, в передсмертному сні бачить чисте й вільне життя, в якому вона,

заможна, віддячує людям добром за зло.

Героїв Панаса Мирного хвилюють не так повсякденні, як головні проблеми буття. Сплав

соціальних, філософських і психологічних начал складає важливу рису реалізму Мирного. І

власне тому, що психологізм тут спочатку й до кінця проникнутий філософськими мотивами,

реалізм цей можна назвати психолого-філософським.

Синтез епічного й психологічного відкрив перед літературою величезні можливості

естетичного освоєння дійсності і вплинув на творчість М.Коцюбинського, М.Черемшини,

В.Стефаника й інших митців поч. ХХ ст.

Панас Мирний перекладає (молодим) О.Пушкіна, К.Рилєєва, О.Фета, О.Плещеєва,

М.Огарьова, (в зрілості) „Короля Ліра” В.Шекспіра, „Слово о полку Ігоревім”.


1. Ільницький О. Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом у романі „Хіба ревуть воли, як ясла

повні?” // Слово і Час. – 1990. – №4.

2. Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ - поч. ХХ ст. – К., 1987.

3. Міщук Р.С. Реалізм Панаса Мирного і проблема художньої розповіді // Проблеми історії та теорії реалізму

української літератури ХІХ - поч. ХХ ст. – К., 1991. 4. Чалий Д. Епопея в українській і російських літературах. – К., 1980.

5. Сидоренко О.О. „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – роман виховання // Радянське літературознавство. –

1989. – №.5.

6. Бузулан Г. Компаративний аналіз двох романів: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та

І.Білика і „Злочин і кара” Ф.Достоєвського / Г.Бузулан // Дивослово. – 2004. – № 9. – С.19-22.

7. Гончар О. Перший симфоніст української прози // Гончар О. Письменницькі роздуми. – К., 1980.

8. Грицай М.С. Панас Мирний: нарис життя і творчості / М.С.Грицай. – К.: Дніпро, 1986. – 101 с.

9. Ротач П. З етюдів до біографії Панаса Мирного // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С.76-79.

10. Сиваченко М.Є. Корифеї української прози. Нарис творчості Панаса Мирного. – К., 1967.

11. Турчин М. Пропаща доля внука: ще одне прочитання образу Чіпки / М.Турчин // Дивослово. – 2004. – № 9.

– С.23-25.

12. Федоренко Т. Згублене життя: (до компаративного вивчення роману „Повія” Панаса Мирного) // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – № 4. – С.34-37.

13. Черкаський В.М. Художній світ Панаса Мирного. – К.: Дніпро, 1989. – 351 с.


Тема лекції: Розмаїття творчої діяльності Бориса Грінченка

Зміст

У лекції розглядається творчий шлях Б.Грінченка в контексті його

біографії (еволюція естетичних поглядів, іпостасі творчості),



Ключові слова Індивідуальний творчий стиль, реалізм, тема, композиція, конфлікт.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчого зростання Б.Грінченка,

формування його світоглядної концепції, іпостасі творчості; місце в


проблемно-тематичних комплексів (і домінант) ключових творів.

План

6.1 Життя як праця. Творче становлення Бориса Грінченка.

6.2 Різноаспектність діяльності. Поезія та ліро-епос.

6.3 «Мала» й велика проза Б.Грінченка: традиції і новаторство.

4.1. В історії української літератури творчість Б.Грінченка посідає визначне місце. Він

був письменником (поет, драматург, прозаїк), публіцистом, фольклористом, мовознавцем,

критиком, істориком, педагогом.

Через утиски царизму і тяжкі цензурні умови змушений був виступати під багатьма

літературними псевдонімами: Василь Чайченко, П.Вартовий, Б.Вільхівський, М.Гримач,

Немирич, Ів.Перекотиполе, Я.Яровенко.

Мало в українській літературі письменників, творчість яких викликала б стільки

різноманітних суджень. Ще за життя Б.Грінченка його твори то надто хвалили, перевидавали

великими тиражами, то знецінювали й намагалися викреслити з класичної спадщини. В ряді

принципових ідейно-політичних і літературно-естетичних питань з Б.Грінченком

полемізували М.Драгоманов, І.Франко, П.Грабовський, Леся Українка, М.Коцюбинський і

ряд інших передових діячів укр. культури кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

Складний життєвий і творчий шлях Б.Грінченка – це шлях трудового інтелігента, який

багато часу присвятив викладанню в сільській школі, був ув’язнений, переслідуваний

царським урядом. До його творів цензура ставилася з підозрою, забороняла їх друк. Проте

труднощі не зупинили невтомного працівника, який говорив:

«Віддав себе я праці без вагання;

Я йшов туди, де розум посилав...».

Цікаво також формулював митець свою позицію непримиренності до складних

обставин: «…Що обставини, то обставини, а що ми, то ми!» [цит за: Погрібний 1988: 15].

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр

(Харківщина) в дрібно-панській сім’ї. (Помер 6 травня 1910 р. на лікуванні в Італії).

Батько – дворянин, відставний штабс-капітан, забороняв говорити мужицьким

наріччям, але син його не слухав в опанував укр. мову.

У 5 років навчився читати й писати, виховувався на найкращих зразках європейської

і вітчизняної художньої літератури. Твори Скотта, Байрона, Гюго, Гоголя, Пушкіна,

Некрасова, Кольцова визначили його естетичні смаки. Вирішальне ж значення мали твори

Т.Шевченка, з якими він познайомився, будучи учнем Харківської реальної школи, і під

впливом яких почав писати українською мовою. Згадував, що „Кобзар” став його Євангелієм.

Однак школу не закінчив: виключений з 5 класу за розповсюдження забороненої

літератури (твори С.Подолинського й інші народницькі).

1880 рік для Б.Грінченка – це рік посиленої самоосвіти: вивчає іноземні мови,

захоплюється ідеями Сократа, Д.Бруно, Міллера, Шевченка та ін. Ідеї й життя видатних

мислителів утверджують його на позиціях інтелігента-народника, просвітителя. 1881 р.

екстерном складає екзамен на звання народного вчителя й далі вчителює (1881-1893) в

селах Харківщини, Сумщини (у с. Олексіївка 6 років працював у приватній школі

просвітительки Х.Алчевської).

Мав прогресивні педагогічні поглядами, дбав про розвиток нац. школи, критикував

самодержавну систему освіти. Ці погляди засвідчували його праці „Яка тепер народна школа

на Вкраїні” (1896), „Народні вчителі і українська школа” (1906), „Об украинской школе”

(1905), „На беспросветном пути” та ін. Видав підручники – читанку „Рідне слово” та

„Українську граматику до науки читання й писання”, ґрунтовну працю з психології „Перед

широким світом”.

Певний час він і статистик у губернському земстві Херсонщини, далі (з 1894) – діловод

і секретар земської управи в Чернігові.

У Чернігові в 1894-1902 рр. упорядковує музей укр. старовини поміщика-мецената

В.Тарновського (зокрема, каталогізував експонати Т.Шевченка). Видає “Етнографічні

матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” (1895, 1896, 1899).

З 1902 р. живе в Києві й укладає укр. словник (ідея журналу “Киевская старина”)

(буде відзначено другою премією Рос. АН).

З 1905 р. – редактор укр. газети “Громадська думка”, голова київської “Просвіти”

(1906-1909, тут співпрацюють Леся Українка, Л.Яновська...).

Але – особиста трагедія (смерть дочки-революціонерки через переслідування

жандармів), хвороба; 1909 р. їде в Італію на лікування і помирає в м. Оспедалетто.

У культурно-громадській діяльності Б.Грінченка переважали демократичні тенденції,

часто послаблювані світоглядними суперечностями, проявами лібералізму, що особливо

помітно в його публіцистиці.

Хоча народництво й значно вплинуло на формування світогляду письменника, він

поступово усвідомив обмеженість народників і в своїх творах відобразив занепад цього руху.

Грінченко намагався пов’язати народницький рух з особливостями укр. дійсності, з

діяльністю української інтелігенції.

Реалістичний метод творчості Б.Грінченка дав змогу об’єктивно змалювати багато

правдивих картин дійсності. Він був противником теорії „чистого мистецтва”, залишився

вірним принципам реалізму, простоті, композиційній чіткості, мовній довершеності. Він

належав до тих письменників, що відчували красу рідної мови, красу української землі,

душевну красу свого народу.

Основною темою творчості Б.Грінченка є тема народного життя, в зображенні якого

письменник розвивав традиції реалізму.

4.2. Художня творчість Б.Грінченка розпочалася з поезій, опублікованих у часописі

„Світ” (1881). Переважно його вірші – програмні народницького звучання, з відчутним

дидактизмом, наприклад:

„Я безжурний веселощів спів

Обминав на своєму віку,

Свою силу віддав без жалів

Я на працю поважну й тяжку” („У життя на бенкетах бучних”).

„Не велике я поле зорав,

Хоч за плугом ніколи не спав.

Що робив, те робив я до краю,

І всю силу, що мав я і маю,

На роботу невпинную клав.” („Хлібороб”)

За життя Б.Грінченка видано 6 поетичних збірок: „Пісні Василя Чайченка” (1884), „Під

сільською стріхою” (1886), „Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887), „Під хмарним небом”

(1893), „Пісні та думи” (Кн.1-2, 1895), „Писання Б.Грінченка” (Т.1, 1903), „Хвилини” (1903),

„Книга казок віршем” (1894, 1895, після смерті – 1914, 1917).

У „Хвилинах” – поема “Петрусь”, поезії “Жайворонок”, “Ластівка”, “Серед поля”,

афоризми “Зернятка”:

“Зроблю” – сього жахайся слова,

“Зробив” – оце потужних мова”),

Уся його поезія перейнята сумними мотивами. Та поет не впадає в безнадію й вірить у

часи, коли полинуть інші співи. Провідне місце в поетичних збірках митця належить

громадській ліриці, особливо це відчутно в поезіях „Шматок хліба”, „Я зрікся мрій”, „Я сам

собі у городі гучному”, „Блискучі зорі, небесні світила”, „Хлібороб” тощо. Серед них є поезії,

присвячені Україні: „Доки?”, „Смутні картини”, „Наша доля”, „У темряві”, „До народу”,

„Серед поля” та ін. В них присутній похмурий тон, бо йдеться про політичне безправ’я та

економічний занепад.

„Смутні картини” 1883 р.:

Убогії ниви, убогії села,

Убогтй, обшарпаний люд, -

Смутнії картини, смутні-невеселі,

А інших не знайдеш ти тут.

Не став би дивитись, схотів би забути, -

Так сили забути нема:

То ріднії села, то ріднії люди,

То наша Вкраїна сама...”

Медитації: “Я зрікся мрій”, Блискучії зорі, небесні світила”, “Загадка”.

“Наша доля”:

“Не радість в житті нам судилась усім...

Ми з мукою, з горем збратались”.

Дружині й соратниці Марії Загірньої (“Присвячую М.Г.”).

Окремі цикли становлять сатиричні вірші: „Маніфест”, „Я – раб”, „Українець”,

„Патріот”.

„Маніфест” 1905 р. (його нагадує вірш „Ельдорадо” Самійленка):

„Піддані вірні! до вас / Палаю я любов’ю...

Се для порядку, - не зо зла, - / Я злив столицю кров’ю.

* * *

Дам конституцію зате, - / Не треба буде й раю!

Самодержавія ж основ / Займать не дозволяю!

* * *

Парламент з вибраних послів / Дозволю я зібрати,

І від народу буде їх / Булига вибирати.

Всім „інородцям” волю дам / Я на царськім папері,

Але в парламент зачиню / Для їх щільненько двері.

Усякій вірі волю дам. - / Синод же мусить дбати,

Щоб з православія ніхто / Не важивсь утікати.

Законів силу я зміцню, / Все буде по закону,

По всі Росії заведу / Воєнну охорону.

Щоб хлібороб мій волю мав, - / На се дивлюсь прихильно,

А панських земель і моїх / Займать йому не вільно.

І щоб уже зроформувать / До краю Русь Святую, -

Професорів я розжену, / Просвіту я скасую”.

Ліро-епос: в 1889-1903 рр. Грінченко пише поеми і балади.

Балади: “Смерть отаманова” 1889 р., поема “Лесь, преславний гайдамака” 1900 р.,

народна легенда “Перша жінка”; поеми “Беатріче Ченчі”, “Дон Кіхот”.

Переклади, переспіви: Гете, Гейне, Байрон, Пушкін.

4.3. В українську літературу ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст. Грінченко увійшов як майстер

малої й середньої прози – оповідання і повісті. А.Кримський запевняв письменника:

«Повість – то і єсть Вам властивий «фах» [цит за: Погрібний 1988: 173]. Значне місце

займають повісті: „Сонячний промінь” (1890), „На розпутті” (1891), дилогія „Серед темної

ночі” (1900) і „Під тихими вербами” (1901). Останньою була повість „Брат на брата” (1907) –

твір ідейно складний і малодосліджений.

А.Погрібний зазначає, що в повісті «На розпутті» показане «…реальне становище, в

якому, на думку автора, опинилась українська інтелігенція, не знаючи, як діяти, як зблизитися

з народом. … твір Б.Грінченка – перша в укр. прозі спроба показати різноманіття шляхів,

якими йшла (чи сподівалася іти) тогочасна українська інтелігенція» [Погрібний 1988: 180].

Один з персонажів повісті каже: «Подивись навкруги, подивись на нашу інтелігенцію! Всі ми

на розпутті!».

Повість „Сонячний промінь” (1890) заборонено цензурою через відверте

акцентування проблем інтелігенції.

Перу письменника належать розлогі повісті “Соняшний промінь” (1890), “На розпутті”

(1891). Перша повість на довгі роки була заборонена петербурзьким цензурним комітетом. Що

ж такого крамольного побачила цензура у проблематиці повісті? У творі йдеться про

українську інтелігенцію, яка прагне своє життя покласти на олтар служіння рідному народові –

його просвіті, підняттю національної самосвідомості, його моральному й етичному вихованню

в найширшому розумінні цього слова. Тож недарма ця мирна поступова програма видавалася

російському урядові страшнішою за пропаганду революційних дій – в ній логічно вбачали

зерно сепаратизму, боротьби за самостійність.

Сонячний промінь – символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити

селян для поліпшення їх становища. Цій меті – культурницькій роботі серед народу – і

віддається головний герой повісті – Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-

філологічного факультету. Він щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові – це

просвіта, а найдоцільніший політичний лад – парламентаризм.

Розвиток тих самих інтелігентських ідей видно і другій повісті Б.Грінченка “На розпутті”.

Коли назва першої повісті – “Сонячний промінь” – символізує світло знань, то другої –

загальне суспільне становище української освіченої верстви, якому письменник приділяє

головну увагу.

На рубежі століть Б.Грінченко звернувся до проблеми класового розшарування на селі.

Цій проблемі присвячена дилогія “Серед темної ночі” (1900) і “Під тихими вербами” (1901).

Дилогія „Серед темної ночі” і „Під тихими вербами” присвячена проблемам розвитку

села: в родині Пилипа Сиваша дороги трьох його синів: Дениса, Романа і Зінька –

розходяться: Денис стає заможним господарем, Роман – (на прикладі його образу показано

згубний вплив зросійщення: „Сивашов”) конокрадом, а Зінько – ідеаліст і правдошукач.

У першій повісті зображено трагедію родини Пилипа Сиваша. Троє його дітей

уособлюють суспільно-історичні дії різних прошарків тогочасного розташування. Старший син

Денис був з тих селян, що поза господарством нічого не бачать, з усіх сил, ніякими засобами не

гребуючи, прагнуть вийти в хазяїни, стати багатим господарем. Середній син, Роман, переїхав

до міста, став розбійником. Лише наймолодший син – Зінько – вибирає шлях чесного

трудівника.

Найбільше уваги автор приділяє образу Романа – пропащої сили, що нагадує роман “Хіба

ревуть…” – образ Чіпки. Роман – кмітливий, енергійний. Зламаний солдатчиною, повертається

в село, але недовго там затримується, йде в місто, стає конокрадом. Наводить бандитську зграю

на рідне село Диблі, на батьківське обійстя; під час конокрадського набігу його вистежують і

передають властям (Денис). Старший син проти середнього. Трагедія батька.

Моральне падіння Романа занапащає й урешті відбирає життя сироти Левантини, яка

щиро його покохала. Чиста, чесна, порядна, гине у тюрмі, несправедливо покарана.

З великою майстерністю розкрито автором внутрішній світ Романа. Тут наявні всі ознаки

соціально-психологічних принципів письма (тривалий час дії: охоплені події людського життя

протягом досить тривалого часу; настрої, почуття, душевний стан дійових осіб передано

шляхом проникнення в найглибші закутки душі). Великого значення Б.Грінченко надає

детермінованості характерів і вчинків персонажа. “Ледарство” у ставленні до праці автор

виводить з декількох причин. З дитинства він був материним пестунчиком. Але не це головне.

Роман своїм розумом, самотужки дійшов до висновку, що виснажлива, рабська праця селянина

– нечиста, часом голодна і холодна, “Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого

начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз”. Ось чим пояснює автор падіння Романа. Свою

кипучу енергію він спрямував у згубний бік.

Отже, у мистецькому розкритті темної ночі сільського хазяйського егоїзму, жорстокого

ставлення до слабшого, залежного чи й винного – розкрилася сила реалізму прозаїка.

У 2-ій частині дилогії – “Під тихими вербами” на перший план виходить образ Зінька.

Сім’я Сивашів розпалася після заслання до Сибіру на каторгу Романа. Денис, відділившись,

дедалі більше багатіє і черствіє, водить компанію лише з багатіями та владою.

Зінько очолює бідніших, засновує для них касу, вчить грамоті, навчає, як відстояти свої

права. Громада під впливом молодшого Сиваша дедалі сильніше опирається нахабним діям

багатіїв. Але змагання чесного правдошукача Зінька з глитаями (серед них його старший брат –

Денис – знов ситуація: “брат на брата”) приречене на поразку.

“Хазяї села” не гребують підступами і запроторюють юнака до тюрми. Потім вдаються до

жорстокої розправи, зненацька напавши і тяжко побивши Зінька. Тай сам герой не має

відчутної підтримки громади. Так добру не перемогти зло. Таким чином, розрізненість селян,

їхня темнота й майнові суперечки, як доводить автор, грають на користь хижим

володарям села.

Багато працював Б.Грінченко й у жанрі малої прози, оповідання і нарису, створив їх

близько 50. Тематичний діапазон їх досить широкий:

– оповідання про дітей („Олеся” 1890, „Грицько” 1890, „Кавуни” 1891, „Украла” 1891,

„Дзвоник” 1897);

– про тяжке сирітство, поневіряння й самотність („Сама, зовсім сама” 1885, „Ксеня”

1885 , „Сестриця Галя” 1885).

Багато уваги приділяє Б.Грінченко тяжкому становищу сільської школи, вчителів

(„Екзамен” 1884, „Непокірний” 1886, „Хата” 1886).

Образи дітей письменник виводить і в оповіданнях „Чудова дівчина”, „Олеся”, творах з

патріотичною ідеєю, де в гостро сюжетній формі підноситься думка про потребу відданості

своєму народові й країні.

Справжніми перлинами серед оповідань Б.Грінченка є твори про добре відоме йому

село, сільську недолю – особливо про трагізм становища незахищеної, бідної і самотньої

людини. Високу оцінку цим творам („Без хліба” 1884, „Хата” 1886, „Каторжна” 1888) надав

С.Єфремов.

Окремою сторінкою малої прози Б.Грінченка були твори про шахтарів Донбасу, їхню

каторжну, небезпечну для життя працю, поневіряння їх сімей („Серед чужих людей”, „Батько

та дочка”, „Панько”).

Окрему сторінку оповідної прози складають твори з життя панів та інтелігенції: „З

заздрощів”, „Зустріч”, „Байда”, „Як я вмер”, „Історія одного протесту”, „Сам собі пан”,

частину яких написано у сатиричному плані.

З кін. ХІХ - поч. ХХ ст. в укр. літературі утверджується імпресіоністична психологічна

новела з головним акцентом на внутрішньому стані людини, на її індивідуальній психології.

Психологічне дедалі частіше виступає як соціальне (М.Коцюбинський, О.Кобилянська,

В.Винниченко), і це торкається не тільки новели, а й оповідання, повісті, роману, драми.

Б.Грінченко також пробує писати в новій манері. Виразна тенденція до новелістичності

виявляється в поезії в прозі „Болотяна квітка”, опов. „Історія одного протесту”, „Пан

Коцький”, циклі „Дрібнички”.

Б.Грінченко працював і в жанрі драматургії: писав драми, комедії, інсценівки, жарти,

драматичну поему. Першим твором у такому жанрі була комедія у п’яти актах „Неймовірний,

або Чоловік та жінка без віри не спілка” (1893). Наступні комедії „Нахмарило” („Дядькові

примхи”), „На громадській роботі”. Останньою була п’єса „На новий шлях”. Це була спроба

створити „сімейну” драму з внутрішнім психологічним конфліктом.

Наприкінці 1890-х рр. пише дві драми про історичне минуле України – „Степовий

гість” (перша назва „За батька”, 1897), і „Серед бурі” (1897). В них відтворено події

напередодні визвольної війни 1648-1654 рр.

Отже, творчість Бориса Грінченка різножанрова і багатопроблемна.


1. Голобородько Я. Духовні імперативи Бориса Грінченка: життєтворчість крізь призматику „херсонського

періоду” // Вивчаємо укр. мову та літературу. – 2007. – № 17-18. – С.74-79.

2. Голобородько Я. Інтелектуал, письменник, науковець: життя й аспекти творчої діяльності Бориса

Грінченка // Укр. літ. в загальноосв. школі. – 2005. – № 10. – С.4-7.

3. Єременко О. Трансформація художніх засобів інформаційної компресії в малій прозі прозі Б.Грінченка //

Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 3. – С.16-18. 4. Козар Л. „Лицарі духа”. Фольклористична діяльність Бориса Грінченка в оцінці Івана Франка / Л.Козар //

Слово і Час. – 2006. – № 9. – С.10-13.

5. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості / А.Г.Погрібний. – К. : Дніпро, 1988. – 270 с.

6. Погрібний А.Г. Борис Грінченко в літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ ст.. – К., 1990.

7. Поліщук Я. Культурницька місія Бориса Грінченка // Дивослово. – 2007. – №7. – С.45-47.


Тема лекції: „Українська феміністична проза 70-90-х рр. ХІХ ст.”

Ключові слова Індивідуальний творчий стиль, реалізм, тема, композиція, конфлікт.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність української феміністичної прози,

визначити своєрідність її поетики (проаналізувати ключові твори).

План

8.1.

Теоретико-методологічні засади фенінізму. Феміністична

проза в Україні і світі.

Олена Пчілка: життєвий шлях, громадська путь,

багатогранність творчого доробку.

o Світ поезії Олени Пчілки.

8.2.

o Проблематика оповідань (на прикладі творів “Чад”,

“Збентежена вечеря”, “Півтора оселедця”, “Золота писанка”,

“Артишоки”), традиції і новаторство авторки.

o Зображення національної самосвідомості, потреби єднання

інтелігенції з народом у повісті “Товаришки”.

8.3.

Наталя Кобринська: своєрідність художнього

світосприйняття.

Творчість Євгенії Ярошинськоїє

Любов Яновська.

5.1. Олена Пчілка – поетеса, прозаїк, драматург, письменниця, публіцист, редактор і

журналіст, педагог, лектор і організатор укр. молоді, етнограф, громадський діяч. Ні за яких

обставин не зрікалася своїх поглядів і пропагувала їх, не боячись арештів чи репресій. Все

життя і діяльність Пчілки – це повчальний приклад, як у найнесприятливіших умовах треба

боротися і працювати для кращого майбутнього свого народу.

Ольга Петрівна Драгоманова-Косач народилася 17 (29) червня 1849 р. в м. Гадячі

на Полтавщині в дворянській родині. (Померла 1930 р.).

Дітей у сім’ї Драгоманових (їх було 6 – Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Єлена,

Олександр) (і в Олени Пчілки – теж 6 дітей) грамоті навчав батько за російськими

підручниками; привчав читати всі книги своєї бібліотеки, зокрема історичні. Вони читали й

вивчали напам’ять твори О.Пушкіна, М.Лермонтова, М.Гоголя, П.Драгоманова.

Сам батько Петро Якимович (1802-1860) писав оповідання, поезії, перекладав твори

французьких романтиків Р.Шатобріана, А. де Ламартина й ін. У миколаївську добу він (після

повернення з Петербурга з враженнями від передових віянь епохи) практично не працював як

чиновник, а переважно займався підвищенням освіти вдома і правозахисною діяльністю для

селян (зокрема, колишніх козаків). Мати, Єлизавета Іванівна Цятка (1821-1895), - полтавська

дворянка, яка вміла читати, і майже не писала.

Олена Пчілка вже в 9 років дебютувала перекладом уривку поеми „Мцирі”

М.Лермонтова, згодом перекладала твори М.Гоголя й інших письменників для своїх дітей.

Працювати звикла з дитинства і в цім брала приклад з бджіл пасіки у великому саду родини,

що примикав до будинку Драгоманових; писала: „...свій письменницький псевдонім позичила

я від тих, добре мені знайомих пчілок”.

Коли Ользі виповнилося 9 років, батько звернувся до Полтавського інституту

благородних дівчат, до Смольного інституту в Петербург, але дівчину на навчання не взяли: в

Полтаві не було вакансій, а в Петербурзі приймали лише дітей військових. Після смерті

батька освітою Ольги опікувався старший брат Михайло Драгоманов (навчався в Київському

ун-ті св. Володимира), який віддав сестру до Київського приватного пансіону

Нельговської (1861-1866 рр.) – найсоліднішого навчального закладу, де сам Михайло

Драгоманов викладав історію, працювали й такі видатні педагоги, як І.Пирогов; на високому

рівні викладалися фр. і нім. мови.

І гумористичне оповідання опублікувала нім. мовою в 1866 р. (згадувала потім, що

воно схоже за мотивом – пани і селяни – на оповідання „Забавний вечір”).

Після закінчення пансіону в 1867 р. Ольга поселилася в Києві у брата Михайла. Тут

познайомилася з родинами В.Антоновича, П.Житецького, М.Лисенка, М.Старицького, з

молодими Ліндфорсами (Русовими), українофілами Рашевськими та ін. У Києві ж

познайомилася з майбутнім чоловіком Петром Косачем (волинський мировий посередник;

1841-1909).

1868 р. вінчання біля Києва і життя в Звягелі (Новоград-Волинський). На Волині

Олена Пчілка серйозно захопилася етнографією (пізніше вийдуть праці „Вислід про

колядки волинські”, „Український орнамент”), працює як громадський діяч (організація

публічної бібліотеки, укр. видавництва – буде видано одразу „Співомовки Руданського”).

1872 р. їде до брата Михайла в Італію, де він перебував у науковому відрядженні, і

передає його листи галичанам-січовикам у Відень. У Відні знайомиться з активістами Софією

Окуневською, Мелітоном Бучинським, Терлецьким. І поступово переймається укр.-творчою

ідеєю.

Через активну громадську діяльність З 1870-х рр. вона, як і її брат Михайло,

перебувала під таємним наглядом поліції. Михайла Драгоманова звільняють з університету,

після Емського указу він вимушений стати політ. емігрантом. До нього в Париж 1878 р. їде

Пчілка з чоловіком.

Олена Пчілка знала й перекладала російську літературу, але не ідеалізувала україно-

російські взаємини, відкривала очі українцям на їх складність через непорозуміння росіянами

українського питання, особливо стосовно державної самостійності України (Росія вважала

Україну за колонію). Такі виступи письменниці (наприклад, проти позиції Бєлінського)

приносили їй багато неприємностей.

1880 р. Косачі переїздять до Колодяжного в маєток чоловіка, де Пчіла активно

пише, з М.Старицьким видає альманах „Рада” 1883 і 1884 рр. (тут уперше підписує свої

поезії „Олена Пчілка”). Перекладає твори М.Гоголя, друкується у львівському журналі

„Зоря”, листується з І.Франком, Михайлом Павликом...

1886 р. – збірка поезій „Думки-мережанки” (Київ).

1887 р. – видання з Наталею Кобринькою альманаху „Перший вінок” (туди

включено „Товаришки” і дві поезії).

Для своїх дітей Михайла і Лесі (оберігаючи від російщення, вчили їх удома сама)

готує книжку рос. і пол. перекладів „Українським дітям” (у результаті її виховання всі її діти

перекладали, писали твори)

1890 р. – переїзд до Києва: її літературна та громадська діяльність ще більше

активізувалась. Свій виховний талант письменниця спрямовувала на всю укр. молодь.

Заснувала літ. товариство молодих українців „Плеяда”: зібрання товариства проводилося

в помешканнях Лисенків, Старицьких, Косачів, Кониського. Пчілка разом зі Старицьким і

Лисенком організовує вечори пам’яті Шевченка, Глібова, Гребінки, П.Куліша, століття

української літератури, бере активну участь в „Литературно-артистическом обществе”,

при якому виходить 3 випуски альманаху, організовуються творчі конкурси („Общество”

закрито 1903 р.). Пізніше учасниця заснування укр. клубу 1905 р.

Зменшується активність Пчілки, коли захворює Леся. Але й за таких обставин вона не

зламалася ні як письменниця, ні як жінка. Тяжку хворобу доньки, смерть брата Михайла і

матері (1905 р.) перенесла героїчно. Свій душевний біль заглушувала працею.

На відкритті пам’ятника І.Котляревському в Полтаві (напередодні було заборонено

виступи укр. мовою) галичани (як іноземці) і одна Пчілка виступали укр. мовою.

У січні 1905 р. Пчілка – у складі укр. делегеції їде в Петербург з клопотанням про

відміну заборони українського друку, що було зроблено. Після відміни заборони друку

пожвавилась громадсько-політична, публіцистична та літ. діяльність Олени Пчілки. Її

подальша робота була скерована на захист нац. прав укр. народу, на боротьбу з рос.

шовінізмом. На той час у Полтаві готувалося видання часопису „Рідний край” (1905). Олену

Пчілку запросили до співробітництва, і вона, залишивши родину, поїхала до Полтави

(співпрацює з Панасом Мирним).

Укр. преса бойкотувала Пчілку, російська оголосила її антисеміткою й висловила

протест. Окремі випуски „Рідного краю” вилучала цензура, люди іноді просто боялись

передплачувати таке радикальне укр. джерело, а 1914 р. часопис було закрито.

Випробування: 1903 р. помер її син Михайло, 1909 р. – чоловік, 1913 р. – Леся

Українка; померли згодом друзі М.Старицький і М.Лисенко.

Як дитяча письменниця Олена Пчілка впливала на молодь своїми глибоко

національними творами і творами світової класики. Видавала дитячий журнал „Молода

Україна” (1908-1915), де друкувала твори Лесі Українки, С.Васильченка, М.Рильського; укр.

переклади з М.Гоголя, М.Лермонтова, Л.Толстого, Дж.Свіфта, Ч.Діккенса, О.Уайльда,

С.Лагерлеф.

Після смерті Лесі Пчілка переїздить до Гадячого, туди переносить редакції

„Рідного краю” і „Молодої України”. Працює в „Газете Гадяческого Земства”. Друкує свої

оповідання укр. мовою, стає редактором газети, а з 1917 по 1919 рр. перекладає газету

українською мовою.

Національно-визвольна революція вдихнула нові сили письменниці. Всі зусилля вона

віддає вихованню шкільної молоді в укр. національному дусі: відвідує школи, проводить з

учнями бесіди, організовує вечори пам’яті Т.Шевченка, М.Драгоманова й ін. На цей час

припадає плідна робота в дитячій драматургії: 2 п’єси для дитячого театру („Весняний

ранок Тарасовий”, „Казка зеленого Гаю”), опера „Дві чарівниці” 1917 р., „Щасливий день

Тарасика Кравченка” 1920 р., „Мир миром” 1921 р., „Киселик” 1921 р., „Кобзареві діти”,

„Без’язикий”, „Боротьба” тощо.

Більшовиків Пчілка не прийняла, виступила проти їх влади і 1920 р. була

заарештована. Але її звільнили того ж дня (вступився боротьбист Мусієнко), і її забрала в

Могилів-Подольський дочка Ісидора.

Поезії „Червоні корогви” 1918 р. і „До Зеленого Гаю” 1919 р. – осмислення нового

політичного ладу: більшовики руйнують укр. дух (хутір Зелений Гай Косачів вважався

заповідником пам’яті про Лесю Українку).

„Червоні корогви”:

„Замість червоних корогов,

Високо знятих, лиш червона кров

Річками всюди сумними тече...

„Яка краса – відродження Країни” –

Яка печаль – надій сумні руїни...”

1924 року переїздить до Києва, працює в етнографічній, літературно-історичній,

заходознавчій комісіях АН УРСР. Друкує етнографічні розвідки „Про легенди й пісні” (1926),

„Малювання на стінах” (1926), „Спогади про Михайла Драгоманова” (1926).

4 жовтня 1930 р. померла в Києві, похована на Байковому кладовищі.

Художня спадщина Олени Пчілки багата: поезія, проза, драматургія, переклади.

Найбільш плідними виявилися 1880-ті рр., коли все рідне зневажалося, відкидалося.

Творча діяльність почалася з поетичних перекладів: О.Пушкіна („Анчар”),

М.Лермонтова („Три пальми”, „Гілка Палестини”, „Мцирі”), згодом – І.Тургенєва, Тютчева,

І.Фета, Кольцова, Надсона, С.Єсеніна, поляків А.Міцкевича, Ю.Словацького, В.Сирокомлі

(„Співець”), а також В.Гюго, Ф.Шиллера, Й.В.Гете, Гейне, Г.Лонгфелло, Сафо, Овідія. Серед

перекладів прози – твори М.Гоголя, Л.Толстого, Свіфта, Ч.Діккенса, О.Уайльда,

Г.Х.Андерсена, Гі де Мопассана, Доде, Лагерлефа [Струганець 1995: 35]. Олена Пчілка

видала книжку перекладів „Українським дітям” 1882 р.

В оригінальній і перекладній поезії Пчілки центральний образ жінки-патріотки (в

поемах „Козачка Олена”, „Юдіта” ( – біблійна основа: Юдифь убиває Олоферна-

поработителя)). В її творчості домінують громадсько-патріотичні мотиви. Немає

шевченківського узагальнено-трагічного сприйняття України як частини всесвіту.

Філософське начало слабше порівняно зі світовим контекстом. Пчілка писала, що пішла

іншим шляхом, ніж Марко Вовчок та інші укр. класики: намагалась зображувати стільки не

тяжку долю народу, скільки виховувати гордість за народ, ідеї боротьби за правду.

Олена Пчілка – реаліст. Ідейно-тематична й образна система поезій Олени Пчілки

пов’язана з осмисленням нової людини і її буття. Пчілка засуджує традицію укр. поезії, де

зникає смілива надія і в серці – страх; оспівує громадську роль поезії.

Пейзажної лірики як самостійного жанру в неї немає, бо роль пейзажу в поетеси –

розкрити стан душі ліричного героя. Але описи природи не абстрактні, а локальні, іноді з

яскравимим деталями.

У збірці „Думки-мережанки” 1886 р. (4 розділи: І – без назви, ІІ – „Переспіви”, ІІІ –

„Байки”, ІV – „Жарти”) (єдина прижиттєва поетична збірка Пчілки) передано любов до

рідного краю, його історії, народу, пісні й культури.

Епіграф: „Співець – той, хто, припавши низенько,

Як покутар світовий і Божий,

Свої радощі й сльози тихенько

На свою вбогу землю положе!”

Тут – поезії „З Новим роком!”, „Перед блакитним морем”, „Прощання”; „Кохані речі”

(порада дівчатам не всі речі брати до віри), „Волинські спогади”, „Мій друже!”, „Скарби

минулого” (а також у своєрідному циклі цих „скарбів”: „Пророк”, „До Кобзаря”).

Дитячі твори Олени Пчілки протягом 30 років виходили й окремими книжками

(„Книжка Різдвянка”).

Для Пчілки характерне змалювання гордих, цілісних натур, героїчних (не дарма

перекладала романтиків М.Лермонтова, М.Гоголя (любила повість „Тарас Бульба”)).

Серед її байок – „Дві зваги й дві слави” (про бездарних поетів і їх бажання слави),

„Радощв й смутки” (про лжепатріотів), „Зілля” (про обивательську філософію).

5.2. Найбільш талановито виявила себе Пчілка в художній прозі, особливо в

оповіданнях, які друкувала в журналі „Зоря”: „Пігмаліон” 1884 р., „Забавний вечір” 1885 р.,

„Чад” 1886 р.; деякі з них мають жанрові ознаки повісті („Світло добра й любові”,

„Товаришки”).

В основі частини її творів – факти життя, хоча автобографічних не писала:

враження про життя інтелігенції – це „Забавний вечір”, „Чад”; враження про школу в

Гадяцькому повіті – це „Півтора оселедця”, „Збентежена вечеря”; в основі „Соловйового

співу” – розказаний київським слідчим авторці випадок.

Ранні оповідання не виходили за межі укр. традиції. І.Франко докоряв письменниці

за надмірну деталізацію, уповільненість дії, розтягненість сюжету. Авторка завжди підходила

до висвітлення тих чи інших питань з нац. позицій. Вважала, що життя народу покращиться

не тільки за умов зміни суспільного ладу, але і через пробудження самосвідомості людей.

Головною ставила проблему виховання нац. інтелігенції, здатної відстояти інтереси нації.

Олена Пчілка – одна з небагатьох митців, хто надавав питанням освіти й виховання важливої

політичної ваги.

Засуджувала укр. панів не за багатство, а за нац. зраду, за моральне падіння. Хоча

критика звинувачувала її як буржуазно-ліберальну письменницю [Дрофань 1999: 50].

Національну ідею Олена Пчілка трактувала ширше, ніж І.Нечуй-Левицький, Марко Вовчок,

П.Куліш, Б.Грінченко, С.Васильченко [Дрофань 1999: 51]; вона не бачила не тільки знущання

панів над народом, але й заперечення панами проявів народності, власне українства

(«Збентежена вечеря»). Ідеалом для письменниці була постать людини-борця.

Оціночна позиція в прозі Олени Пчілки – позиція „всевідаючого” автора, помітний

моралізм. Письменниця майстерно навіює читачу певний настрій. Частіше розповідь

ведеться чітко, з коментарями автора-оповідача, іноді є (звертання до читача це бачимо й у

творах Г.Квітки-Основ’яненка, О.Стороженка, І.Нечуя-Левицького, І.Франка). Психологічні

процеси персонажів не стільки пояснюються, скільки відтворюються.

1886-1888 рр. – праця над повістю „Світло добра і любові” (незавершена): порушено

проблеми формування нової укр. інтелігенції і шляхів її поступу.

У післямові „Товаришок” Олена Пчілка визанчає тему повісті: „пора першого

пробудження жіноцтва в 1860-х рр., першого поривання його до раціональної освіти й

життя”.

П’єсам Олени Пчілки властиві динамічний сюжет, колоритні персонажі, розмовна

мова, відсутні довгі монологи. Написала водевіль „Сужена – не огуджена” 1882 р., комедію

„Світова річ”.

Отже, творчість Олени Пчілки відобразила ряд визначальних тенденцій розвитку

укр. літератури ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.: психологічно-особистісну орієнтацію лірики,

трансформацію фольклорних прийомів у поезії, звернення до життя інтелігенції в прозі і

драматургії. Індивідуальну стильову манеру письменниці зумовлюють суб’єктивна

означеність художнього світу, елегійно-пісенна тональність і важлива структурно-

виражальна роль природи у ліриці, новаторська інтерпретація традиційних прозових і

драматичних форм. Поезія Пчілки є важливою передумовою становлення художньої

своєрідності творчості Лесі Українки.

Олена Пчілка була переконана, що рідна мова в її літературній формі естетично

виховує читача [Струганець 1995: 35].

Творчий шлях Олени Пчілки свідчить про те, що лише тоді, коли художник віддає

свій талант справі служіння народу, його змаганням і сподіванням, талант міцніє й квітне.

5.3. Наталя Кобринська (дівоче прізвище Озаркевич) народилася на Івано-

Франківщині (1855) у родині священика.

Феміністичною проблемою письменниця зацікавилася, коли прочитала „Листи з

Кракова” проф.. Юзефа Кремера. Це була невеличка польська книжка з рецензією на якусь

розвідку про нерівність жінки і чоловіка.

Кобринська виховувалася в родині, де до жінки ставилися з повагою, тому була

прикро вражена, що хтось десь може ставити жінку нижче чоловіка. На допомогу у

вирішені цієї проблеми стала книжка Клементини Гофманової, польської письменниці-

феміністки.

Але Кобринська не сприйняла поради Гофманової – краще триматися утореної

дороги, ніж дертися вгору. Тим більше, вона познайомилася з „Історією цивілізації в Англії”

Г.Т.Бокля, з працями Л.Бюхнера, французького філософа-ідеаліста Еж. Ренана, Ф.Лассаля,

Д.Писарєва, М.Драгоманова, Ч.Дарвіна, М.Добролюбова та ін.

Її чоловіком у 1877 р. став відомий талановитий піаніст, співак, композитор, збирач

фольклору – Теофіл Бобринський. Подружжя переїхало жити до міста, але відразу звернули

увагу на непродуктивність жіночої праці і марну трату часу на дрібниці Кобринська

вирішила реформувати жіноче господарство, запровадивши деякі зміни в ньому.

За ініціативи Н.Кобринської було створено „Товариство руських жінок у

Станіславі”, першочерговим завданням якого була популяризація нових ідей та впливів на

розвиток „жіночого духу” засобом літератури.

Члени цього товариства виступали з лекціями про сучасне становище жінки в

Україні-Русі та феміністичний рух Європи; дбали про піднесення свідомості українок і

заохочення їх до руху такоо, як у Європі.

Кобринська задумала видати літературний альманах, в якому б взяли участь жінки

всієї України. Вона розсилає листи жінкам-літераторкам, які належали до реалістичної течії.

Кобринська доводила, що лише реалізм дає уяву про „дійсний світ, дійсне життя, дійсних,

не обструкційних, не підкрашених людей та людських нам’єтностей і відносин”.

За допомогою І.Франка та Олени Пчілки до участі в альманасі вдалося залучити 17

авторок Галичини та України: Ганну Барвінок (Куліш), Олену Грицай, Дніпрову Чайку,

Уляну Кравченко, Софію Окуневську, Анну Павлик, Михайлину Рошкевич, Людмилу

Старицьку-Черняхівську, Лесю Українку, Ольгу Франко та ін.

Це була перша солідна Антологія літературних праць українських жінок,

упорядкована Н.Кобринською та Оленою Пчілкою, редагована І.Франком, що вийшла 1887

р. під назвою „Перший вінок”. У передмові до альманаху Н.Кобринська підкреслила

історичне значення його й те, що вперше на ниві загальних справ виступили разом жінки

Східної України та Галичини.

Н.Кобринська разом з О.Кобилянською, Є.Ярошинською, У.Кравченко таін. Само

пробудженню жінки тавхованню її свідомості присвятила все своє життя. Вона організувала

видавництво „Жіноча бібліотека, де видано три книги літературного збірника „Наша доля”.

Євгенія Іванівна Ярошинська народилася на Буковині (1868) в сім’ї учителя.

Все своє життя вона вирішила працювати для народу на ниві освіти. З 21888 р.

виступала з публіцистичними статтями в газеті „Буковина”, ж-лі „Народ”, альманасі „Наша

доля” на теми соціальної емансипації людини, особливо жінки; про соціальне становище

селян; про роль і завдання інтелігенції в національно-визвольному русі; про стан і потребу

національної освіти („Дещо про буковинсько-руську інтелігенцію”, „Як ведеться нашим

селянкам на Буковині, коло Вікна”, „Чого нам боятися?” тощо).

Разом з тим вона не полишає письменницької та педагогічної роботи. Обстоює

навчання дітей рідною мовою, Навчає семилітніх дівчаток вишивати, а старших – плести

панчохи, не забуваючи при цьому читання, писання й рахування. Бере участь в організації

різних товариств, відкритті читалень, виступає з доповідями на конференціях, стає членом

Радикальної партії, заснованої І.Франком, в ж-лі „Дзвінок” публікує більше 40 творів для

дітей.

Її творча спадщина складається з трьох повістей: „Понад Дністром”, „Перекинчики”,

„Рожі а тернє”, кількох десятків оповідань, нарисів, фольклорно-етнографічних розвідок,

збірників народних пісень, публіцистичних творів, листів.

Любов Яновська.

У 1923 році Україна відзначала 25-річчя літературної діяльності Любові Яновської.

М.Драй-Хмара у своєму виступі зазначив: „З письменників 90-х років українська критика

відзначала ймення корифеїв Лесі Українки , В.Стефаника, М.Коцюбинського. а них вона й

спинялася найбільш. Ім’я Л.Яновської пройшло якось непомітним. Тим часом, як відомо,

другорядні письменники, буває, далеко краще одбивають життя своєї доби, ніж так звані

корифеї. Бо вони, як ліхтарі, освітлюють його навколо, а ті прожекторами впинаються в

майбутнє. Тому-то останні й лишаються незрозумілими для покоління”. Ця думка як нікого

стосується Д.Яновської, котра завданням своєї творчості ставила художньо відтворити

загальні настрої найширших кіл народних мас, в той час, як масти ніші літератори завдяки

тонкій інтуїції вловлювали тенденції, що тільки народжувалися у цій масі. Вони забігали

вперед, рівняючись на найпередовіше, а вона застерігала, зважаючи на загал, більше того –

на малоосвічених. Цим пояснюється, що головним героєм її творчості постає „маленька

людина” – чи то селянин, чи робітник, чи напівінтелігент – із середніми духовними

можливостями.

Народилася Л.Яновська (псевдонім Ф.Єкуртьже, Омелько Реп’ях) 30 липня 1861

року в селі Миколаєвці На Чернігівщині в маєтку своєї бабусі Боголюбцевої, рідної сестри

Ганни Барвінок та сестри дружини М.Т.Номиса, відомого українського етнографа. Мати її,

Марія Боголюбцева, українка, вихованка М.Куліша (організовувала недільні школи). Батько

Олександр Щербачов, росіянин, військовий, син поміщика.

Дитинство письменниці пройшло у Варшаві, куди батько був переведений по

службі. Потім сім’я переїхала до Полтави, згодом – до Петербургу. Яновські навчалася в

кременчуцькому пансіоні, полтавському інституті шляхетних дівчат. Там захоплюється

філософією, про що свідчать її щоденникові нотатки з Канта, Дарвіна, Шопенгауера, Ніцше.

Пізніше ці зацікавлення щедро прислужаться їй у письменстві, чи тоді, коли розвиватиме

ідеї Канта про моральні потенційні сили людини, необхідність гамування егоїзму,

протиріччя над розумом і почуттями, примат етичного над естетичним, винятковість та

непізнаваність творчого процесу, чи, коли, відштовхуючись від думок Шопенгауера,

проповідуватиме ледь чи не благовоління перед усім живим. Особливі „творчі взаємини” в

неї склалися з Ніцше. На відміну від його орієнтації на особливу людину, Л.Яновська

дбатиме у своїй творчості про загал. На противагу зневажливому ставленню Ніцше до

жінки, що придатна лише для дітонародження, вона обстоює її право на громадянство,

освіту, творчість, тобто на право бути особистістю.

Віддавши перевагу літературній та педагогічній діяльності над артистичною

кар’єрою співачки, Л.Яновська їде у 1870 році в село Рудки Лубенського повіту, де

влаштовується домашньою вчителькою. Тут вийшла заміж за В.Яновського, дрібного

поміщика, лояльного до прогресивних починань української ліберальної інтелігенції.

Перше друковане оповідання українською мовою „Злодійка Оксана” вийшло 1890 р.

Справжній успіх принесло оповідання „Смерть Макарихи”. Згодом з’явилося оповідання

„Ідеальний батько” (1900), драма „На Зелений Клин” (1900), жарт „На сіножаті” (1901),

повість „Городянка” (1901). Як бачимо, одразу з’являється широкий жанровий діапазон.

Уже в перших початкових творах вона виявила глибоке знання народного життя та

людської психології („Смерть Макарихи”), схильність до неординарних тем („Ідеальний

батько”), майстерність у виборі сюжету („Злодійка Оксана””), Саме тому Л.Яновська одразу

здобула визнання серед літературної громадськості. Зокрема Б.Грінченко серед вартих

уваги прозаїків називав Л.Яновську, а поряд з нею Гр. Григоренка, М.Чернявського,

Д.Яворницького.

М.Коцюбинський, звернувши увагу на Л.Яновську як на оригінальну творчу

особистість, запропонував їй узяти участь в альманасі „З потоку життя” (1905).

Письменниця зголосилася й надіслала до збірника оповідання „Два дні з життя” про

трагічну долю обдарованої художниці. 1905 рік став віховим в особистому житті Л.

Яновської. Цього року вона виїхала до Києва, цього ж року вийшла друком у видавництві її

перша збірка оповідань, до якої, крім уже згаданих, увійшли „Лісничий”, „Пролісок”

„Доля”, „Як Лепестина Карасіру здобувала”, „Зарік Горпини”. Ця збірка прикметна, по-

перше, тенденцією до розширення соціальної сфери зображення „маленької людини”.

Л.Яновська пиала не тільки про селянина, а й про лісничого, рибалку, міщанина,

прикажчика. А, по-друге, і це – головне: поряд із соціальною характеристикою героїв

письменниця подавала й глибоку індивідуально-психологічну модель їхніх вчинків.

Позитивне й негативне вона виявляла незалежно від поділу на ситих і голодних, з

червоточинкою в душі могли бути як ті, так і інші. Це була типова народницька концепція

особистості. Авторка ставила за мету переконати, що людина – не лише продукт суспільних

відносин і не лише біологічний організм з певним успадкованим генетичним кодом, а й

морально окреслена особистість з постійною боротьбою в ній добра і зла, альтруїзму й

егоїзму. Цим мотивом, який Л.Яновська утверджувала протягом своєї творчої діяльності,

письменниця виходила на філософське осмислення людини.

Оповіданнях, драма, і повістях, над якими вона працювала від часу появи нової

збірки 1905 року, дедалі більшої ваги набирав провідний мотив її творчості – дисгармонія у

взаєминах людини з людиною, зі світом, із самим собою. Герої Л.Яновської не бажають

жодного блага ціною крові („На свят вечір”), страждають від невідповідності внутрішнього

стану душі загальному настроєві („Свято”), від власних альтруїстичних поривань

(„Вергуни”), власної озлобленості („Милосердя Господнє”), від краху душевних ілюзій

(„Труна”).

У міру того, як письменниця відходила від побутописання, в її оповіданнях

поглиблювалося розкриття людської психології на різних соціальних зрізах, посилювалась

філософська оцінка життєвих ситуацій.

Писала Л.Яновська й драматичні твори. Ще живучи на хуторі Тарнавщина,

письменниця силами самодіяльного гуртка ставила жарт „На сіножаті”. У Лубнах під її

керівництвом з великим успіхом пройшла „Купальна іскра”, „Відьма” (музика М.Лисенка).

До нової соціальної драми вона прийшла не відразу, їй довелося позбуватися як

надмірностей побутового елемента („Поводир”), так і зайвого меладраматизму

(„Повернувся з Сибіру”).

Проектуючи революційні ідеї та пошуки нової моралі на людину, природу, на

будівника нового гуманістичного суспільства, Л.Яновська не тільки йшла за

М.Коцюбинським, і В.Винниченком, а й полемізувала з ними (з ідеєю „чесності з собою”, із

запереченням християнської філософії милосердя – „Щаблі життя”). Керуючись власними

моральними настановами – „оглядатись на меншого брата”, вона за комплексом ідей не

поривала з народництвом. Порушуючи філософські проблеми, водночас наближалась до

новітньої школи прозаїків та драматургів. Свою літературну діяльність Л.Яновська

завершила в 1915-1916 рр.


1. Аврахов Г. Олена Пчілка – „людина, що мала виняткове відчуття потреб нації” / Г.Аврахов // Дивослово. – 1999. – № 12. – С.54-55.


3. Гуць М. Маловідомі сторінки з життєпису Олени Пчілки: (Деякі архівні матеріали, пов’язані з відкриттям

пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 року) / М.Гуць // Слово і Час. – 2005. – № 10. – С.58-

66.


5. Дрофань Л. „І правду й боротьбу благословити”: (До 150-річчя Олени Пчілки) / Л.Дрофань // Дивослово.

– 1999. – № 6. – С.50-54.

6. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К., 2003.

7. Денисюк І.О., Кріль К.А. Поборниця прогресу // Кобринська Н. Вибрані твори. – К., 1980.

8. Качкан В.А. „Верховинна естетка” (штрихи до портрета Н.Кобринської) // Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. – К. 1994. – Ч.1.

9. Ковалець Л. Уроки Євгенії Ярошинської // Дивослово. – 2005. – № 11. – С.59-60.

10. Кузнецов Ю. Відтворення „історії душі”: (Сповідальна проза Н.Кобринської) / Ю.Кузнецов // Слово і Час.

– 1995. – № 5/6. – С.28-30.

11. Павличко С. Дискурс українського модернізму в українській літературі. – К., 1999.

12. Погребенник Ф. Три портрети Наталі Кобринської // Слово і Час. – 1995. – №5/6. – С.31-32.

13. Струганець Л. Олена Пчілка як мовна особистість / Любов Струганець // Дивослово. – 1995. – № 2. –

С. 33-35.



Тема лекції: „Ідейно-тематичне багатство творчості М.Старицького: провідні мотиви та образи

поезії. Жанрово-стильові особливості драматургії. Історична проза письменника ”

Зміст

У лекції розглядається творчий шлях М.Старицького в контексті його

біографії, акцентується природа авторського стилю, визначаються

особливості художнього світу творів.

Ключові слова Індивідуальний творчий стиль, реалізм і романтизм, драма, тема,

композиція, конфлікт, сюжет.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчого зростання М.Старицького,

формування його світоглядної концепції; визначити своєрідність

поетики, проблемно-тематичних комплексів (і домінант) його творів

(проаналізувати ключові).

План

10.1 М.Старицький: місце і роль у розвитку вітчизняної літератури

періоду.

10.2 Проза М.Старицького, літературне учнівство і власний почерк.

10.3 Драматургія: специфіка, новаторство.

6.1. Серед укр. письменників, які в другій половині ХІХ ст. боролися з соціальним і

національним поневоленням свого народу, одне з помітних місць займає Михайло

Старицький. Діяльність його була багатогранною: поет, драматург, прозаїк, перекладач,

організатор видавничої справи і театру в Україні. Разом з однодумцями – М.Лисенком,

М.Кропивницьким, І.Карпенком-Карим, М.Заньковецькою, М.Садовським, П.Саксаганським

та іншими талановитими митцями М.Старицький віддав себе піднесенню української

культури. Він належав до тих митців слова, які залишили велику художню спадщину. Своїми

кращими поетичними, драматичними та прозовими творами він зробив значний внесок в

історію української літератури.

Творчість М.Старицького завжди привертала до себе увагу літ. громадськості. Ще за

життя письменника точилася боротьба навколо нього між прогресивною й консервативною

критикою. Укр. націоналісти заперечували демократичну спрямованість його творів,

безпідставно твердили, що він стоїть осторонь від життя народу, від класової боротьби в

Україні. Вони намагалися принизити роль М.Старицького в розвитку укр. літератури,

заперечити той позитивний вплив, який мали на нього Т.Шевченко та рос. демократи. Проти

фальсифікації спадщини М.Старицького виступив І.Франко, який у статті „Михайло Петрович

Старицький” вперше по-науковому підійшов до оцінки його творчості.

Народився Михайло Петрович Старицький 14 грудня 1840 р. на Полтавщині в

небагатій поміщицькій родині. (Помер 27 квітня 1904 р. в Києві, там і похований.)

Батька нестало, коли Михайлу пішов п’ятий рік. Мати, Анастасія Захарівна, походила

з культурної родини Лисенків, яка не цуралася простого люду, любила укр. мову, народні пісні

та звичаї. В маєтку Лисенків була чудова бібліотека з творами української, російської й

зарубіжної літератури, окремими періодичними виданнями („Отечественные записки”,

„Современник”). Тут, під наглядом свого діда Захарія, він здобував початкову освіту.

1851 р. Михайло Старицький вступив до Полтавської гімназії, а на

12-му році життя втратив і матір. З того часу виховувався в сім’ї дядька по матері Віталія

Лисенка – батька видатного композитора Миколи Лисенка.

Полтавська гімназія на той час вважалась одним із кращих середніх навчальних

закладів в Україні. Допитливий юнак не обмежувався гімназіальною наукою: самотужки

знайомився з творами українських, зарубіжних письменників, зокрема російських, особливо

І.Котляревського, Т.Шевченка, Марка Вовчка, О.Пушкіна, М.Гоголя, відвідував театр, на сцені

якого ставилися п’єси „Наталка Полтавка” І.Котляревського, „Сватання на Гончарівці” Кв.-

Основ’яненка та ін.

Ще в гімназійні роки почав писати вірші російською, а згодом і українською мовами.

Згадуючи про це, він писав у листі до І.Франка: ”В гімназії теж панувала тоді поза класами

та майже і в класах українська мова, і я на їй пробував ще тоді віршувати”.

Здобувши середню освіту, М.Старицький разом із М.Лисенком у 1858 р. вступає до

Харківського ун-ту. На той час була непростою ситуація в країні, напередодні була земельна

реформа, точилася боротьба демократів і лібералів. Демократів підтримувала інтелігенція,

особливо передова студентська молодь.

А вже 1860 р. М.Старицький і М.Лисенко переводяться до Київського

ун-ту. В Україні розвивається й міцніє демократичний рух. У ряді міст – Києві, Харкові,

Полтаві, Чернігові – виникають культурно-освітні товариства укр. інтелігенції, так звані

громади. Відкриваються недільні школи, народні бібліотеки тощо.

У цей період політичного й культурного піднесення М.Старицький перебуває у вирі

громадського життя: відвідує студентські збори і мітинги, активно працює в недільних школах

і народних бібліотеках, бере участь у роботі театрального, етнографічного, хорового гуртків,

включається в діяльність Київської громади.

1861 р. М.Старицький повертається до рідного села, щоб вступити у володіння

батьківської спадщини. У 1882 р. одружився з сестрою композитора М.Лисенка – Софією, що

ще більше зміцнило дружбу ентузіастів української культури. Наступного року письменник із

М.Лисенком працює над створенням укр. опери „Гаркуша”, яка з успіхом виконувалася на

домашній сцені (ця опера загубилася).

У 1871 р. повертається до Києва на постійне проживання і повністю віддається

літературній та громадсько-культурній діяльності. Разом з М.Лисенком організовує

Товариство укр. сценічних акторів. Силами цього товариства було поставлено чимало п’єс,

опер, оперет, зокрема опера „Різдвяна ніч”. В перекладі М.Старицького 1873 р. виходять укр.

мовою „Казки Андерсена”, в наступному році – „Байки Крилова”, у 1875 р. – „Пісня про купця

Калашникова” М.Лермонтова, а в 1876 р. – „Сербські народні думи і пісні”. В цей час пише

оригінальні ліричні поезії громадського звучання: „Поклик до братів слов’ян, „Нема правди”,

„До молоді”, „На Новий рік”, „Нива”, „До України”, „Редакторові” та ін.

Поряд з цим, М.Старицький віддавав багато енергії організації аматорських

театральних вистав та концертів у Києві. У 1883 р. він очолив як антрепренер укр. професійну

трупу під режисурою М.Кропивницького, до якої увійшли такі талановиті актори, як

М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовська-Барілотті,

Г.Затиркевич-Карпинська, О.Вірина та ін. Це був початок розвитку українського, справді

народного, реалістичного театру. Йому М.Старицький віддав всі свої знання, уміння,

організаторські здібності, а також кошти від продажу маєтку на Поділлі. Вистави трупи

користувалися великою популярністю не тільки в Україні, але й у Росії, куди театр виїздив на

гастролі.

У 1893 р. він залишає трупу, пише ряд поетичних, прозових та драматичних творів.

З’явилися поезії „До Миколи Лисенка”, „Хай тепера рида в мене кобза сумна”, „І ґвалт, і

кров… справля сваволю сила”, „Місто спить”, „Борвій”, „На спомин Котляревському”; п’єси

„Маруся Богуславка”, „Оборона Буші”, „Остання ніч”, „Крест жизни”; романи „Перед бурей”,

„Буря”, „У пристани”, „Последние орлы”, „Разбойник Кармелюк”; повісті „Облога Буши”,

„Заклятий скарб”, „Червоный дьявол”, „Первые коршуны”, „Розсудили”, „Безбатченко”.

Не полишав М.Старицький і видавничої справи. У 1903 р. приступив до видання літ.-

художнього альманаху „Нова рада”, запросивши для участі в ньому багатьох укр.

письменників, зокрема М.Коцюбинського. Але здійснити цей задум М.Старицькому не

довелося. Альманах побачив світ уже після його смерті.

У 1903 р. М.Старицький виступив з промовою на урочистому відкритті пам’ятника

І.Котляревському в Полтаві. Там зустрівся з М.Коцюбинським, Лесею Українкою,

В.Стефаником, В.Самійленком та ін., вітав їх з творчими успіхами.

М.Старицький не припиняв літературної творчості і будучи тяжко хворим. За кілька

днів до смерті він написав поезію „Двері, двері замкніть”, в якій засудив імперіалістичні війни.

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ.

Неабияку роль у творчому становленні М.Старицького відіграли традиції укр.

літератури, зокрема творчість Т.Шевченка. Своїми оригінальними поезіями він виступив

проти застою в укр. поезії, проти віршування епігонів.

У кращих своїх віршах М.Старицький виступив як поет-громадянин, який правдиво

відтворив сторони життя суспільства, головним чином 70-80-х рр. ХІХ ст., коли на укр. землях

інтенсивно розвивалися капіталізм і класова диференціація села. Цей процес привернув до

себе увагу укр. письменників, зокрема І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка,

І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького., І.Манжури та ін. учасників літ. процесу, які на

сторінках своїх творів прагнули всебічно відтворити ті зміни, які відбувалися у містах і селах

України.

В одному з перших віршів М.Старицького «Ізнов нудьга, непрохана кума!..»,

написаному в часи Валуєвського циркуляру, передано атмосферу зневіри, в якій тоді жила

українська інтелігенція:

«Чого чекать? Одурено гадки,

Оббрехано псалми моєї віри,

Знесилено кайданами заміри

Й столочено найкращії квітки…» [Левчик 2005: 21].

Як поет М.Старицький насамперед – лірик, причому лірик швидше соціальних,

громадських мотивів, ніж особистих, інтимних. Його ліричні твори мають закличний характер,

у них поет ставить і в міру можливостей розв’язує актуальні проблеми життя.

Його творчість сповнена бажанням служити народові. Він виступав проти „чистого

мистецтва”, проти тих поетів, які цуралися народу і служили своєю творчістю інтересам

панівних верств суспільства. Головним естетичним кодексом для нього була вірність життєвій

правді. На думку М.Старицького, поет – не тільки сіяч добра і справедливості, але й борець

проти всілякого гніту та насильства над людиною. Ця думка є головною у таких його поезіях,

як „Поету”, „Хай тепера рида в мене кобза сумна”, ”Ой знущались з мого слова”, „На спомин

Т.Шевченка”.

Вірш „Поету” є своєрідною поетичною декларацією. В ньому ніби йде перегук з

поетичними рядками М.Некрасова „Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть

обязан”, і М.Старицький заявляє, що коли навколо „лемент, ґвалт, і муки”, поет не має права

„піти в свою господу і співати про кохання й рай”.

Мотиви оригінальних поезій М.Старицького різноманітні. Основним з них є

уславлення любові до рідного краю, зображення тяжких умов життя та праці народу, заклик до

боротьби за соціальну справедливість, оспівування єдності слов’янських народів та

відтворення краси природи й інтимних почуттів людини.

Провідний мотив поезій – патріотизм. Любов до України нерозривно пов’язана з

любов’ю до знедоленого народу, з прагненням поліпшити умови його життя.

Свої патріотичні почуття М.Старицький виявляє у таких поетичних творах, як „До

України”, „Нива”, „До молоді”, „Бажання”, „Остання ніч” та ін.

У поетичному доробку письменника знаходимо і перлини пейзажної та інтимної

лірики. М.Старицький був закоханий у чарівну природу України і талановито оспівав її у

ліричних віршах „На морі”, „Вечір”, „Весна”, „Зорі, зорі, ясні очі”, „Парно, душно, я ніколи”

тощо.

Серед інтимної лірики є вірші й про кохання: „Виклик”, „Не сумуй, моя зірко кохана”,

„Ох, і де ти, зіронько”, „Сльоза”, „На озері”, „Монологи про кохання” та ін.

Загалом поетична творчість М.Старицького була дальшим кроком у розвитку укр.

поезії пошевченківської доби.

6.2. Значне місце у спадщині М.Старицького займає художня проза. Він написав чимало

оповідань, повістей та романів. Майже всі вони написані російською мовою і опубліковані на

сторінках російських видань.

У 1891 р. М.Старицький дебютує як прозаїк повістями «Осада Буши» (в укр. варіанті –

«Облога Буші» 1892 р.), «Заклятая пещера» 1892 р., «Розсудили» 1892 р. Пише низку

оповідань.

Як прозаїк М.Старицький писав періодично на історичні теми. Продовжуючи традиції

укр. прози, М.Старицький у ряді своїх прозових творів відтворив найважливіші періоди

героїчного минулого свого народу.

Боротьбі українського народу проти польсько-шляхетської експансії наприкінці 16 ст.–

поч.. 17 ст. Старицький присвятив повісті „Первые коршуны” і „Червоный дьявол”. У повісті

„Облога Буші” і романі-хроніці „Богдан Хмельницький” відтворено події визвольної війни

1648–1654 рр.. Романи „Руина” і „Последние орлы”(„Гайдамаки”) зображують складні

соціальні протиріччя, які мали місце на Україні після визвольної війни. В романі „Разбойник

Кармелюк” дається широка панорама антикріпосницької боротьби на Україні в першій пол.

ХІХ ст.

У прозі М.Старицький звертався і до сучасних йому тем. Свідченням цьому є повість

„Розсудили”, незакінчена повість „Безбатченко”, оповідання „Остроумие урядника”,

„Недоразумение”, „Горькая правда”, „Благодетель”, „Зарница”, „Вареники”, „Верба”, „Орися”,

„Лихо” та ін. У них письменник показав нестерпні умови життя сільської бідноти, народної

інтелігенції в пореформені роки, їхні виступи проти сваволі.

Проте сучасна тема у прозовій творчості М.Старицького не знайшла широкого

опрацювання. Його ж історичні романи та повісті були помітним явищем в українській

літературі і не тільки.

6.3. Як драматург М.Старицький зростав на традиціях укр., російської й зарубіжної

драматургії. Особливе значення для нього мала драматична спадщина І.Котляревського,

Т.Шевченка, М.Гоголя, В.Шекспіра, Ф.Шіллера тощо. Найулюбленішими драматургами, його

вчителями були класики російської літератури Гоголь та Островський. За словами самого

М.Старицького, вони стали для нього своєрідною школою драматургічної майстерності.

Велике значення для письменника мали також дружні взаємини з І.Карпенком-Карим,

М.Кропивницьким та іншими корифеями укр. сцени – М.Заньковецькою, М.Садовським,

П.Саксаганським. Все це сприяло формуванню М.Старицького як драматурга та організатора

укр. народного театру, спрямовувало його на шлях реалізму.

Драматургічну творчість М.Старицький почав з лібрето „Гаркуша” (1864) за

однойменною п’єсою О.Стороженка, а закінчив незавершеною оригінальною іст. драмою

„Владислав ІУ” (1904). Найбільше п’єс драматург написав, коли безпосередньо був пов’язаний

з українським театром.

Драматургічна спадщина М.Старицького велика: 25 п’єс: переклад „Гамлета”

В.Шекспіра, 11 інсценізацій та переробок творів різних авторів і 13 оригінальних п’єс.

До літературно-сценічних переробок належать п’єси ”Чорноморці”, „За двома зайцями” і

„Крути, та не перекручуй”. Перша – опера в 3-х діях – створена 1872 р. на основі оперети

Я.Кухаренка „Чорноморський побит на Кубані. Музику до неї написав М.Лисенко. Друга

створена 1883 р. на комедію І.Нечуя-Левицького „На Кожум’яках”. Третя є переробкою

комедії Панаса Мирного „Перемудрив”, здійснена драматургом у 1886 р.

Багато працював М.Старицький також над інсценізацією зарубіжних прозових творів.

Особливу увагу він приділяв повістям М.Гоголя, творчістю якого захоплювався.

Пристосовуючи прозові твори Гоголя до сцени, Старицький зберігав як задум автора, так і

колорит його творів. У 1872 р. на основі сюжету повісті Гоголя „Ночь перед рождеством”

Старицький створив оперету „Різдвяна ніч”, музику до якої написав М.Лисенко. Пізніше

інсценізував „Тараса Бульбу” (1881), „Сорочинську ярмарку”, (1883), та „Майскую ночь, или

Утопленицу” під назвою „Утоплена” (1885).

Першим оригінальним твором М.Старицького був водевіль „Як ковбаса та чарка, то

минеться й сварка”. Жанр водевіля мав велике поширення в російській та українській

літературах І пол. ХІХ ст. (Водевіль – це драматургічний жанр, невеличка п’єса-сценка

переважно розважально-комедійного характеру, в якій ставляться і розв’язуються проблеми

морально-побутового та соціально-етичного плану). Видатні драматурги у водевілях

висміювали потворні явища сучасного їм життя.

В Україні водевіль бере свій початок від „Москаля-чарівника” І.Котляревського. Згодом

з’являються „Простак” М.Гоголя, „Бой-жінка” Г.Квітки-Основ’яненка, „Кум-мірошник” В.

Дмитренка тощо.

Водевіль М.Старицького „Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка” написаний у 1872

році. В основі його сюжету лежить дріб’язковий конфлікт між сільськими шляхтичами

Шпонкою і Шилом, які на полюванні посварилися, а в корчмі, за чаркою та ковбасою,

помирилися. Драматург дотепно висміяв українське старосвітське панство, правдиво змалював

його побут і звичаї.

Свого часу користувався популярністю також водевіль „По-модньому” (1887) та жарт на

одну дію „Чарівний сон” (1899).

Проте водевіль не був характерним жанром для творчості М.Старицького. Письменник

більше уваги приділяв створенню широких драматургічних полотен про укр. пореформене

село і місто. Саме в жанрі драми він мав змогу глибше розкрити тогочасні соціальні

протиріччя, реалістично показати важкі умови життя і праці сільської бідноти та прогресивної

інтелігенції. Цим проблемам драматург присвятив ряд своїх п’єс, зокрема драми „Не

судилось”, „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, „У темряві”, „Талан”, і „Крест жизни”.

1892 року М.Старицький написав драму „У темряві”, в якій правдиво відтворив життя

укр. села кінця ХІХ ст.., коли у зв’язку з розвитком капіталізму швидко розпадалася селянська

община, відбувалося інтенсивне розшарування селянства. Ця проблема привертала увагу

багатьох митців слова. В укр. літературі це показали Панас Мирний, І.Карпенко-Карий,

М.Кропивницький та ін. Вони вивели у своїх творах людських п’явок-глитаїв, так званих

„чумачих”, що разом з сільськими старшинами та писарями нещадно експлуатували селянські

маси.

Ідейним спрямуванням „Талан” перегукується з комедією О.Островського „Таланты и

поклонники”, написаною значно раніше. В своїй п’єсі український драматург ставить і

розв’язує з демократичних позицій ряд важливих на той час проблем, зокрема таких, як доля

митця перед народом та боротьба за реалістичні шляхи розвитку мистецтва.

Остання п’єса М.Старицького з життя інтелігенції – драма „Крест жизни” – написана рос.

мовою в 1901 р.. Це гостра соціальна драма, в якій правдиво зображена еволюція народницької

інтелігенції, лише частина якої згодом стала на шлях послідовної боротьби. Образ Володимира

Наумова свідчить про те, що Старицький зберігав демократичні погляди до останніх днів

свого життя.

Поряд з опрацюванням сучасних тем, М.Старицький виявляв інтерес до героїчного

минулого свого народу. Він написав кілька історичних драматичних творів, які з великими

труднощами потрапляли на сцену. Корифеї укр. сцени відзначали, що цензура штучно збіднює

театральний репертуар, забороняє укр. драматургам „писати з історичного минулого, так

багатого на теми і цікавого для слухачів”. Всупереч офіційній забороні укр. письменники все

ж розробляли історичні теми. З п’єсами про іст. минуле виступали М.Старицький,

М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий та інші драматурги.

М.Старицький історичній темі присвятив свої п’єси „Богдан Хмельницький”, „Оборона

Буші”, „Маруся Богуславка” та ін. Остання датована 1896 р.. У творі зображенр окремі етапи

визвольної війни укр. народу проти польської шляхти в середині 17 ст., особливо такі події, як

від’їзд Хмельницького на Запорізьку Січ та битва під Збаражем і Берестечком.

У 1898 р. М.Старицький створив історичну драму „Оборона Буші”. Вона написана за

мотивами опублікованої раніше повісті письменника „Облога Буші”, в основу якої покладено

конкретний історичний факт всенародного захисту міста Буші від нападу польського війська

на чолі з гетьманом Потоцьким. Зберігаючи основні сюжетні лінії повісті, автор у драмі робив

лише часткові зміни, зокрема дав інші імена та прізвища деяких персонажів.

П’єса „Маруся Богуславка” написана за мотивами відомої укр. думи. В ній автор

уславлює патріотизм та героїзм укр. народу в боротьбі з турецькими загарбниками, оспівує

мужність козаків, що терплять муки в турецькій неволі, засуджує відступництво та його

прояви в особі Марусі Богуславки, яка в полоні потурчилася, стала дружиною паші Гінея,

забувши свій рідний край.

Події, змальовані в драмі, відносяться до 17 ст., коли українські землі час від часу

спустошувалися ордами турецько-татарських ханів. Основними героями твору є

представники народу, козаки-невольники. Глибоко психологічно автор змальовує образ

Марусі Богуславки. Перед читачем і глядачем вона постає як жінка великої сили волі. Зраду

Марусі автор пояснює не її невільницьким становищем, не слабістю жіночої натури, а

прагненням до влади та силою палкого кохання до неї турецького паші. Їй здавалося, що життя

її на чужій землі буде спокійним, проте любов до батьківщини перемагає.

Це реалістичний твір, хоча в деяких епізодах автор перебільшує сліпі пристрасті та

переживання Марусі.

Надія Левчик зазначає: «У цілому творча спадщина Старицького, уособлюючи проблемно-

тематичні та естетично-виражальні шукання літератури другої половини ХІХ ст., стала

єднальною ланкою між традиціями художнього мислення шевченківської доби і новою

естетичною свідомістю межі ХІХ і ХХ століть [Левчик 2005: 26].


1. Левчик Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту / Н.Левчик // Дивослово. – 2005. – №12. – С.20-26.

2. Новиков А. Творчість Михайла Старицького в контексті літературно-мистецького процесу доби / А.Новиков //

Українська мова і література в школі. – 2008. – № 4. – С.49-54.

3. Поліщук В.Т. Художня проза Михайла Старицького: Проблематика і особливості поетики романів і повістей

письменника: моногр. / В.Поліщук. – Черкаси: Брама, 2003. – 376 с.

4. Фіголь О.О. Вальтерскоттівська концепція історизму в інтерпретації Михайла Старицького // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць. – К.: Акцент, 2007. – Вип. 26. – С.201-211.

5. Цибаньова-Стеценко О.С. Лаври і терни... Життєвий і творчий шлях Михайла Старицького. – К.: Укр. держ.

центр культ. ініціатив, 1996. – 188 с.


Тема лекції: „Марко Кропивницький як визначний актор, драматург, режисер”

Зміст

У лекції висвітлюється творчий шлях Марка Кропивницького в

контексті його біографії (еволюція естетичних поглядів, іпостасі

творчості), акцентується природа авторського стилю, визначаються

особливості художнього світу творів.

Ключові слова Індивідуальний творчий стиль, реалізм і романтизм, драма, водевіль,

гумор, тема, композиція, конфлікт, сюжет.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчого зростання Марка

Кропивницького, формування його світоглядної концепції; місце в


проблемно-тематичних комплексів (і домінант) його творів


План

12.1.

Творче зростання М.Кропивницького і шлях до створення

українського професійного театру.

Пошуки й знахідки ранньої драматургії.

12.2. Реалістична соціальна драма в спадщині митця.

12.3.

Творчість М.Кропивницького 1880-1890-х років.

Історична тематика в драматургії Кропивницького.

7.1. Видатний актор, режисер, організатор театральної справи, талановитий композитор і

письменник Марко Лукич Кропивницький разом зі М.Старицьким та І.Тобілевичем підніс на

новий рівень нац. культурні традиції, відкрив нові перспективи укр. драматургії.

З нагоди святкування 20-тиліття сценічної діяльності Кропивницького (1896) рос.

художник І.Рєпін намалював віньєтку з зображеним човном, що його заливає хвиля

розбурханого моря. Ледве видно на човні гребців-запорожців, їх захлюпує дев’ятий вал, дехто

вже випустив з рук весло. Тільки отаман не розгубився, твердо стоїть на човні і мужньо тримає

кермо. В його постаті можна пізнати Кропивницького. Художник відобразив у малюнку

складний і тяжкий творчий шлях актора-драматурга, який пізніше мав підстави сказати про

себе: „Проволікши по світах більш тридцятка років акторське напівциганське життя,

оббиваючи в кожнім „тимчасовім пристановищі” пороги губернаторських та квартально-

участкових „приемных”, я щоразу мусив зціплювати міцно вуста, силкуючись усе присунутись

ближче, хоч на один ступінь, до тії рисочки світла, що й зараз миготить ген там, у далечині,

на затуманенім небосхилі незмірного простору...”.

„Кобзар” Т.Шевченка був провідною зорею, до якої прагнув наблизитись

М.Кропивницький в артистичній і драматургічній діяльності. Шевченкова поезія була для

нього невичерпним джерелом натхнення. Драматург усвідомлював, що з діяльністю великого

поета пов’язана ціла епоха визвольної боротьби укр. народу, розвиток його соціальної і нац.

свідомості. Кропивницький в міру своїх сил і таланту продовжував шевченківські традиції,

наближав театр до народних мас.

Сила таланту М.Кропивницького полягала в умінні поєднувати передові традиції

літератури й мистецтва з життям, проникати в глибини життєвих конфліктів, породжених

побутовими, історичними, соціальними обставинами.

Народився Марко Лукич Кропивницький 7 травня 1840 р. в селі Бежбайраки

(Єлисаветградський повіт) на Херсонщині в родині дрібного шляхтича – управителя

поміщицького маєтку. (Помер 21 квітня 1910 р. у поїзді Харківсько-Миколаївської залізниці,

повертаючись із гастролей, і похований у Харкові.) Певну цінність для вивчення життєвого

шляху Кропивницького мають його автобіографії, де поряд з комічними епізодами виписано

сцени поневірянь майбутнього драматурга. Незгоди в сім’ї, пияцтво батька, втеча від нього

матері, мандрування хлопчика, зустрічі з каторжниками, читання Псалтиря над померлими,

праця козачком – все це становить велику повість життя вразливої і спостережливої людини.

У своїй біографії письменник зазначав: „Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є

сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці”.

Дитинство Марка Кропивницького мало відрізнялося від життя селянських дітей, хоча

вже в дитинстві проявилася його різнобічна обдарованість, яку помітила й допомогла

розвинути мати. Вона займалася з ним музикою, співами, залучала до участі в театральних

постановках. Хоча сім’я вже була неповною: батьки Марка розлучились.

Освіту Марко Лукич здобував у приватній школі і єлисаветградському училищі, згодом

– 1853-1856 рр. – у Бобринецькій повітовій школі (трикласній).

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії у Києві (куди не вступив через

відсутніть свідоцтва про дворянське походження) юнак повертається до Бобринця і, як і хотів

батько, служить у повітовому суді.

У 1862-1863 рр. відвідує заняття на юридичному фак-ті Київського ун-ту як вільний

слухач. Тут він брав участь у молодіжних виставах і розпочав літ. діяльність (1862). В одній

з автобіографій Кропивницький згадує: „...Скортіло мені піти в театр і подивитись

знамениту артистку Фабіанську. Побачив я її у якійсь переводній мелодрамі, не пам’ятаю

названня... Гра її зробила на мене таке враженнє, що я ходив скільки день як непритомний, як

очмарілий, і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив

свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові”. Йдеться про драму „Микита

Старостенко”.

На вразливого юнака в Київському ун-ті не могло не вплинути бурхливе студентське

життя початку 1860-х у Києві, де в цей час навчались М.Драгоманов, Т.Рильський,

М.Старицький, М.Лисенко. В колах студентства розповсюджували нелегальну літературу. Тут

виникла ініціатива видавати укр. газету, але дозволу на це не отримали.

Студентська молодь влаштовувала також вистави. Перебування Марка Лукича в Києві

сприяло формуванню його демократичних поглядів. Тут народжувались перші творчі задуми,

тут він розпочав писати свій перший твір.

Освіту Кропивницький не завершив і повернувся в Єлисаветград. В одному з

автобіографічних листів він згадував, що прослужив 9 років секретарем і діловодом, не

здобувши високих чинів, бо потрапив до списку „неблагонадійних”. Але службова кар’єра

його не хвилювала. Його приваблювало інше, творче життя, театр. Він займався самоосвітою,

аматорськими виставами, і на цьому ґрунті зійшовся з Іваном Тобілевичем, тоді теж

єлисаветградським чиновником.

З перших кроків на аматорській сцені починається й письменницька діяльність

Кропивницького – в 1863 р. він закінчив драматичний твір „Микита Старостенко, або

Незчуєшся, як лихо спобіжить”. Переробивши згодом цей твір, драматург змінив і його

назву на „Дай серцеві волю, заведе у неволю”.

1871 р. М.Кропивницький залишає чиновництво і їде до Одеси, де вступає до трупи

графів Моркових і Чернишова, блискуче дебютує в ролі Стецька („Сватання на Гончарівці”

Г.Квітки-Основ’яненка) в одеському Олександрівському театрі. З переходом на постійну

роботу в театр у Кропивницького збільшуються вимоги до себе як до драматурга.

З тих пір він актор ряду рос. труп, хоча їх репертуаром не задоволений, як і тим, що

жоден актор з тих труп не знав укр. мови. На початку 1870-х рр. драматург виступає з

водевілем „За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання” (1872) – його

першою друкованою п’єсою. Написання її пов’язане з артистичною діяльністю Марка

Лукича.

1873 р. Марко Лукич приїхав до Харкова. Глядачі, особливо студентство, тепло

привітали артиста-драматурга.

В 1874 р. організовує невелику трупу, виступає на сцені в Петербурзі, виконує укр.

пісні, диригує українським хором, ставить окремі сцени із „Сватання на Гончарівці”,

„Москаля-чарівника”. Після Петербурга Марко Лукич побував у Херсоні, Єлисаветграді,

Миколаєві,

У 1875 р. на запрошення директора галицького театру товариства „Руська бесіда”

Теофілії Романович стає режисером цього театру і з ним здійснює турне по Галичині й

Буковині. Його піврічне перебування в Галичині мало велике значення для розвитку реалізму

в західноукраїнському театрі і викликало багато захопливих відгуків та спогадів діячів науки й

культури.

М.Возняк у статті „В єднанні з народом Наддніпрянщини” наводить ряд цих матеріалів

за даними місцевої преси та листування. Цікаві спогади подає Є.Олесницький про широку

просвітительську діяльність М.Кропивницького в Галичині. „Це стояв перед нами, – згадує

він, – оригінальний українець, перший якого ми бачили, втілення української літератури й

мистецтва в одній особі. Ми слухали його з запертим віддихом і старалися не поминути й

одного його слова, одного звука, а вже найбільшим щастям для нас було, як кілька з нас мали

нагоду познайомитися особисто з батьком українського театру...”.

Виступаючи в п’єсах „Наталка Полтавка”, „Назар Стодоля”, „Чорноморці”, „Гаркуша”,

„Сватання на Гончарівці”, „Актор Синичка” Марко Лукич показав у Галичині зразки

реалістичного трактування сценічних образів.

Однак стан театральних справ у Західній Україні Кропивницький в цей час критикує:

українських п’єс замало, поспіхом перекладають переважно польські твори; вбоге

матеріальне становище.

Новаторством Кропивницького тут стає його переклад укр. мовою „Ревізора” М.Гоголя.

Пише оперету „Пошились у дурні” (намагаючись урізноманітнити жанри тогочасного

театрального репертуару). Також у Галичині М.Кропивницький переробив укр. мовою

водевіль Ленського „Лев Гурыч Синичкин” і сам виступив у головній ролі.

Після повернення з Галичини Кропивницький має багато творчих задумів, але в 1876 р.,

коли Марко Лукич перебуває в Катеринославі, виданий царський Емський указ про заборону

українського друку та укр. вистав. „Посумувавши вволю та набивши голову об дуба, засів я за

московський репертуар...”, – згадував драматург. Кропивницький наполегливо вивчає ролі

з багатьох рос. п’єс, читає драми Шекспіра, Міллера, зустрічається з рос. артистами,

навчається у них, передає свій досвід.

З 1876 по 1881 р. Марко Лукич – актор і режисер рос.-укр. трупи Д.Ізотова, рос. труп

С.Виходцева, Л.Яковлєва, О.Лавровської; зіграв до 500 ролей.

У 1881 р. відбулося певне послаблення Емського указу 1876 р.. На той час

Кропивницький перебував у складі трупи Ашкаренка, яка отрумує дозвіл давати українські

вистави в Харкові, а потім у Києві.

На початку 1882 р. в Києві відбулася вистава „Назара Стодолі”. Глядачі зустріли

корифеїв укр. сцени як переможців у боротьбі за народний театр. У виставі „Назар Стодоля”

зустрілися два ентузіасти укр. театру: Кропивницький – Назар, Садовський – Гнат.

У жовтні 1882 р. М.Кропивницький організовує в Києві першу укр. професійну

трупу (згодом отримує назву „театр корифеїв”), де об’єднує людей великої пристрасті,

ентузіазму, невичерпної енергії: сам М.Кропивницький, Микола Садовський, Марія

Заньковецька, потім – П.Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, М.Садовська-Барілотті,

Г.Затиркевич-Карпінська. Вони пройшли тяжкий, але героїчний шлях відданого служіння

своєму народові, піднесли на високий рівень театральне мистецтво.

У репертуарі театру твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, а

також самих „корифеїв”: Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького.

1882 рік знаменний для Кропивницького: за його режисерством та за безпосередньою

участю поставлено десятки п’єс у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові. Цього року

написані драми: „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Глитай, або ж Павук” та одноактні

сценічні етюди „По ревізії”, „Лихо не кожному лихо, – іншому й талан”. 1882 р. вийшла

добре оцінена І.Франком перша збірка творів автора, куди ввійшли „Дай серцеві волю...”,

„Глитай, або ж Павук” та інсценізація „Невольник” за поемою Т.Шевченка.

Друга збірка творів Кропивницького вийшла 1885 р., ІІІ видання „Повний збірник

творів М.К.Кропивницького” – 1895 р.: 13 п’єс (всього написав 45 п’єс).

У 1883 р. на чолі трупи стає М.Старицький, сюди додаються кращі укр. артистичні сили.

Кропивницький працює тут як актор і режисер до 1885 р., а потім до 1900 р. перебуває в

інших колективах чи створює власні і виступає з ними в містах України (Київ, Одеса,

Миколаїв, Харків, Житомир), Росії (Москва, Санкт-Петербург), Молдавії, Польщі.

У 1900 р. Кропивницький очолив „Трупу М.Л.Кропивницького під орудою

М.К.Садовського і П.К.Саксаганського за участю М.К.Заньковецької”. Трупа розпалась

1903 р., але здобула велику популярність, крім України, виступала в Петербурзі, Москві,

Ростові-на-Дону, Владикавказі, Тіфлісі, Батумі, Вільно, Варшаві, Мінську, Курську тощо.

Кропивницькому довелося переборювати багато труднощів. Переїзди, неполадки з власниками

театральних приміщень, постійні звертання до влади за дозволами на вистави, цензурні

заборони – все це ускладнювало діяльність трупи і зокрема Марка Лукича. Але великий

ентузіазм і любов до сцени допомагали йому перемагати всі перешкоди й розвивати ідеї

передового народного мистецтва.

Виступав перед глядачами в складі різних труп він все життя.

До останніх років життя драматург продовжував шукати нові теми і засоби їх

художнього розкриття. Живучи в селі, Кропивницький організовував дитячі вистави, дбав про

відкриття школи з навчанням укр. мовою, писав дитячі п’єси („По щучому велінню”, 1907 р.),

інсценізував народну казку „Івасик-Телесик”.

Не маючи змоги наприкінці життя постійно працювати в трупі, Кропивницький час від

часу з’являвся перед глядачами. Востаннє він виступав 1910 року в Києві, декламуючи вірш

Т.Шевченка „Чернець”. Після того поїхав до Одеси, але виступити вже не зміг, відчув себе

погано. По дорозі з Одеси до Києва в поїзді 21 квітня 1910 р. він помер. Поховано його в

Харкові.

Ось такий шлях боротьби за укр. літературу пройшов Марко Кропивницький. За

півстоліття літ. діяльності Кропивницький залишив велику драматургічну спадщину, що

становить цінне культурне надбання нашого народу. Високо цінував діяльність

М.Кропивницького, а також інших корифеїв укр. театру, К.Станіславський. Через рік після

смерті Марка Лукича він писав: „Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька,

Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими

літерами на скрижалі історії світового мистецтва і ні в чому не поступаються перед

славнозвісними Щепкіним, Мочаловим, Соловйовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських

акторів, зберіг світлу пам’ять на все життя”.

Розвиваючи реалістичні традиції попередників, Кропивницький розширив творчі обрії

укр. драматургії порівняно з тим, що зробили до нього Котляревський, Шевченко, Квітка-

Основ’яненко та інші драматурги. Бажання наблизити сцену до народних мас обумовлювали

нові творчі шукання Кропивницького та постійне вдосконалення худ. майстерності, тематичну

і жанрову різноманітність його п’єс.

Поставивши собі за мету створити укр. демократичний театр, він підпорядкував цій

благородній меті свою діяльність артиста, режисера і драматурга. В його п’єсах багато

етнографічних побутових картин, масових колоритних сцен, які гармонійно поєднуються з

соціальними мотивами. Кропивницький прагнув зробити твір видовищним, свідомо

зменшуючи психологізм; акцент робив на моралізаторстві твору („мораль, щоб в ніс [слухачу]

била”). З розвитком творчої майстерності письменника набувають більшої виразності

психологічні характеристики героїв, поглиблюється мотивація соціальних тем. Все це

відповідає демократичній тенденційності драматурга-реаліста, який завжди прагнув показати

своїх позитивних героїв як носіїв ідей гуманізму, благородних людських почуттів.

Важливими вважав мелодраматичні ефекти і уникнення шаржу й вульгаризмів на сцені.

На творчому шляху письменникові довелося переборювати багато труднощів і

суперечностей. Часом траплялося у нього і творчі невдачі, зриви. Але в боротьбі

суперечностей перемагали демократичні тенденції і реалізм. Творчий шлях Кропивницького

був шляхом утвердження народності та реалізму в драматургії і в галузі сценічного мистецтва.

Етапи творчості М.Кропивницького тісно пов’язані з історією укр. театру. Ранній

період його літ. діяльності 1860-1880 рр. характеризується спробами створити драму і

комедію з народного життя, змалювати картини історичного минулого. Основні жанри для

автора в цей час – водевіль („Помирились” 1860, „За сиротою і Бог з калитою, або ж

Несподіване сватання” 1871, „Пошились у дурні” 1875, „По ревізії” 1882, „Лихо не кожному

лихо – іншому й талан” 1882, „Вуси” 1885), соц.-побутова драма, комічна оперета.

Перша велика п’єса Кропивницького – мелодрама „Дай серцеві волю...” 1862 р. має

велику сценічну історію, зайняла видатне місце в репертуарі тогочасного театру. Робоча

назва твору – „Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить”. П’єсу побудовано

на народному побутовому матеріалі. Розваги молоді, вечорниці, сватання, весілля – ці

колоритні етнографічні картини органічно вплітаються в сюжет драми. В побудові драми є

багато що від „Наталки Полтавки” І.Котляревського (закохані Наталка і Петро / Семен і

Одарка; бурлака Микола / Іван Непокритий; панич Микита / Возний), „Сватання на

Гончарівці” Г.Квітки-Основ’яненка, „Назара Стодолі” Т.Шевченка. Але Кропивницький

підпорядкував традиційний сюжет новій темі, показавши селянське життя та загострення

взаємин між біднотою і багатіями в пореформені часи. У Кропивницького тут переважає

побутовий романтизм і сильні пристрасті, підкреслений мелодраматизм (це критикував тут

І.Франко), а, наприклад, у І.Котляревського – життєрадісний просвітницький реалізм.

Кропивницький у цій п’єсі створив яскравий образ бурлаки. В порівнянні з Миколою з

„Наталки Полтавки” драматург наділяє Івана Непокритого виразнішими рисами бурлаки. Його

характер розкривається, з одного боку, в ставленні до багатія, з другого – до свого побратима

Семена Мельниченка та його дружини Одарки. Іван – енергійний, жвавий, дотепний юнак.

Своїм щирим серцем, жартами, влучними прислів’ями, порівняннями він викликає до себе

повагу молоді. Найбільше він допікає гордовитому, нелюдяному Микиті Гальчуку. Високі

моральні якості Івана виявляються в його побратимстві з Семеном. Тут драматург використав

мотиви української народної поезії, в якій оспівано волелюбного козака. Бурлака Іван здатний

на самопожертву, коли треба допомогти побратимові. Щоб не розбилося щасливе сімейне

життя Семена з Одаркою, він іде замість нього в солдати. Повернувшись з війни інвалідом,

Іван не скаржиться на свою долю, бо свідомий того, що виконав свій обов’язок перед другом.

Автор підкреслює моральну красу людини з народу.

Важливо, що ні Семен, ні його побратим Іван Непокритий не знають, навіщо воювати, і

проти воєн.

В образі Микити Гальчука відтворено характер егоїста, самозакоханої, жорстокої і

підступної людини. Він не може примиритися з тим, що дівчина кохає не його, багатія, а

бідняка Семена. В ньому прокидаються не стільки ревнощі, скільки самолюбство, небажання

поступитися перед біднішою за нього людиною. Микита хоче зарізати суперника під час його

весілля, а в розв’язці п’єси подається довгий монолог цього лиходія, що вночі збирається

зарубати сокирою сонного Семена.

В 1860-х рр. Кропивницький пробує свої сили в жанрі комедії. Письменник глибоко

замислювався над проблемою комічного на сцені. Його не тільки не задовольняли, а й

обурювали вистави, комізм яких зводився лиш до нікчемного кривляння. Кропивницький

бореться за високу культуру комічного й драматургії і на сцені. Створюючи свою першу

комедію, драматург керувався саме цими принципами.

Першу комедію драматург написав, перебуваючи у Бобринці. Це була одноактна п’єса

„Помирились” (1860), в якій змальовано життя заможної міщанської сім’ї. Кропивницький

детально передає обстановку хати міщанина. Тут багато образів, лампадок, стіни завішані

усякими кунштуками суздальської роботи, більше всього генералів з жовтими лицями, у

чорних мундирах. Невеличке дзеркало, а зверху на рамі райський птах. Ця обстановка

відповідає одноманітному, убогому животінню міщанина Панаса Гуріна та його богомольної

дружини Степаниди, для яких єдиним ідеалом в житті є гроші. Гонитва батьків за грішми

викликає заперечення дочки Оксани, яка насмілюється сказати батькам: „Коли б ваша сила, то

ви б увесь світ загарбали”. Дівчина не може примиритися з думкою, що її батьки розбагатіли,

експлуатуючи та обдурюючи бурлаків. Проте автор не наголошує на цих суперечках, вони не

стають основою загостреного драматургічного конфлікту, це лише окрема реалістична деталь.

В основі сюжету комедії лежить інший епізод: Панас Гурін побив калачника Лахтіона Попова,

за що мав понести кару. Навколо цього епізоду розгортається дія комедії, що завершується

примиренням Гуріна з Поповим та одруженням дочки Гуріна з бідним сільським учителем

Василем.

Викриваючи моральну нікчемність міщанства, Кропивницький не протиставляє

негативним образам комедії „Помирились” позитивного образу. Однак поведінка Оксани, її

незгода з батьками вносять живий струмінь в одноманітне життя міщанської сім’ї. В

наступних творах драматурга цей струмінь виллється в широку течію реалістичного

розкриття суперечностей капіталістичної дійсності та зображення позитивних героїв.

Позитивне значення для творчості Кропивницького мала його дружба з І.Рєпіним. Роботи

Рєпіна, а також інших видатних художників-передвижників, які популяризували реалістичне

мистецтво, мали позитивний вплив на літ. та сценічну діяльність Кропивницького. Саме те, що

властиве було для реалістичного живопису, в своєрідній формі знайшло відбиття в сценічному

мистецтві і драматургії. Тут мали місце взаємовпливи, взаємопроникнення між різними

видами художньої творчості.

Історія вистав водевілів на російській і укр. сцені цікава і повчальна. Вона пов’язана як із

розвитком сценічного мистецтва, так і з розвитком драматургії. Сценічна діяльність таких

артистів, як Щепкін, Мартинов, пов’язана в значній мірі з водевільним репертуаром, що

вимагав особливої жвавості та вміння перевтілюватись. Великим майстром гри у водевілях був

і Кропивницький, який сприйняв і розвивав традиції Щепкіна.

Пишучи водевіль „За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання”,

Кропивницький насамперед звернувся до традицій І.Котляревського. Спроба в жанрі водевілю

свідчила про неабиякий талант Кропивницького як письменника. Досягши перших успіхів у

створенні комічних сцен, Кропивницький не міг на цьому зупинитися. Він удосконалював

майстерність драматурга-коміка, підносив позитивні ідеали, створював образи позитивних

героїв. Все це обумовлювало розвиток естетичних поглядів письменника, утвердження його на

позиціях реалізму в драматургії.

Кропивницький користується відомими в класичній драматургії прийомами побудови

сюжетів, зокрема комедій Мольєра, в яких створено образи спритних, енергійних і дотепних

слуг, що впливають на поведінку своїх господарів. Так само і сюжет п’єси „Пошились в дурні”

будується на комічних сценах, де діють два міщанини, дві міщанські дочки та закохані в них

два наймити, які зуміли так пошити в дурні своїх господарів, що вони змушені були

погодитись на одруження їх із своїми дочками.

Автор завжди робить акцент на злободенності твору; комізм досягає, зокрема, через

суржик у мовленні дійових осіб.

Легкий жанр водевілю в автора виходить за межі звичайної розважальності й

ускладнюється соц. мотивами.

„По ревізії” – класичний водевіль – драматичний етюд: гостра сатира на сільську владу в

пореформений час. Тут владу втілюють шахраї й п’яниці писар Скубко і старшина Василь

Миронович. У творі продовжено традиції Г.Квітки-Основ’яненка („Конотопська відьма”).

Вже в ранній період творів Кропивницький виявив блискучу майстерність діалогу –

комічного й ліричного, природно побудованої драматичної сцени.

Праця на сцені в Одесі сприяла розширенню творчих обріїв Кропивницького. В процесі

створення позитивних образів драматург часто звертається до Шевченкового „Кобзаря”.

Так, у 1872 р. письменник створює драму „Невольник”, в сюжетну основу якої покладено не

тільки однойменну поему Шевченка, а й інші мотиви Кобзаря. В картинах, що відображають

деякі сторони запорозького козацтва, драматург підніс важливу тему історичної боротьби укр.

народу проти турецьких завойовників та визволення рідних братів з турецької неволі. Драма

пройнята ідеєю патріотизму, безмежної любові до рідного краю. Драма „Невільник” може

бути зразком того, як у руслі шевченківських традицій формувався у драматурга свій

оригінальний стиль.

Драма має ряд романтичних сцен, які також свідчать, що Кропивницький продовжує

традиції Шевченка. З утвердженням реалізму в українській літературі розвиток романтизму не

обмежувався, а набував нової якості. В процесі розвитку укр. літератури та удосконалення її

нац. форми відбувалася боротьба напрямів, стилів і методів. Шевченко не тільки відкрив нові

простори, поклав нові шляхи розвитку реалістичного напряму в літературі, а й надав нової

життєвої сили прогресивному романтизмові. Поет поєднав у романтизмі соціальні і нац.

мотиви, дав приклад того, як треба створювати образи позитивних героїв та розкривати їхні

нац. характери.

Вульгарна соціологічна критика поняття реалізму і романтизму трактувала спрощено.

Вульгарні соціологи наївно розглядали романтизм як естетичну систему, що виступає проти

реалістичного методу. За такими твердженнями вихвалялося все реалістичне і

протиставлялося все те, що не вкладалося в штамповані поняття реалізму. Це призводило до

обмеженого розуміння Шевченка. Особлива плутанина виявилася при розгляді українських

творів на історичну тематику.

Т.Шевченко, утвердивши демократичну концепцію відтворення минулого, відкрив нові

шляхи розвитку історичної тематики в художній літературі. І в реалістичних, і в романтичних

картинах він показав велич народних мас у боротьбі за соціальне і національне визволення,

створив позитивні образи героїв, що виступають у нерозривній єдності з народом. Друга

концепція, буржуазно-реакційна, що трактувала народ як рушійну силу, виразно виявляється у

творах П.Куліша. В ІІ пол. ХІХ ст. триває боротьба за шляхи розвитку історичної тематики

між письменниками, які представляли ці дві концепції. Не раз поставало питання – чиї традиції

продовжувати в історичній тематиці? Хто має бути прикладом – Шевченко чи Куліш? Заслуга

Кропивницького в тому, що в даному питанні він залишився вірним ідеям Шевченка.

7.2. Другий період творчості М.Кропивницького припадає на 1880-90 рр.. П’єси цього

періоду базовані на принципах побутово-реалістичної драми, мають свій внутрішній зв’язок,

певні послідовність і логіку в змалюванні широких картин дійсності. Однією із суттєвих рис

творчості ІІ періоду є сила типізації трагічного і комічного. Написані ним майже одночасно

драми „Доки сонце зійде, роса очі виїсть” і „Глитай, або ж Павук” свідчать про творче

зростання драматурга, який поглиблював соціальні мотиви зображуваних картин.

„Доки сонце зійде, роса очі виїсть” (друк 1903 р.) – про життя села пореформених років,

коли руйнуються феодально-кріпосницькі відносини і зароджуються не менш жорстокі й

прагматичні капіталістичні. Твір про історію кохання селянки Оксани і панича Бориса

Воронова, зруйнованого примарною рівністю класів. Сама назва твору свідчить про намір

драматурга сказати, що з реформою ще не зійшло сонце радісного життя. Тут драматург

вперше у своїй творчості порушив питання взаємозв’язків народу й інтелігенції. Він

усвідомлював, що занадто убогими, нежиттєвими є культурницькі заходи ліберальної

інтелігенції, не спроможної розвіяти темряву, повести за собою народні маси.

Кропивницький показує згубний вплив капіталізму на людей типу Гордія Поваренка.

Ідейна суть цього образу, викривальна його сила полягають у тому, що письменник показує

втрату людиною національної гідності та свідомості громадянина. Починаючи з Гордія,

письменник у багатьох наступних п’єсах виводить у комічному плані цілу галерею подібних

нікчем, які втрачають самоповагу і стають жалюгідно смішними. Письменник бачив, що

відсутність соціальної і національної самосвідомості, нерозуміння краси рідної мови морально

калічать людину. З болем гуманіста-просвітника Кропивницький сміється над такими

нікчемами, показує їх у комічних ситуаціях, розкриває соціальні умови, що породжують

подібні типи.

Драматург протиставляє трагічний образ безталанної героїні комічному образу Гордія. В

наступних творах він також протиставляє темному царству влади грошей світлий образ жінки-

українки, жінки-страдниці, що носить в своїх думах мрії про недосяжне щастя і гине, не

дійшовши до нього. Таким є зокрема образ Олени в драмі „Глитай, або ж Павук”, поява якої

була значною подією в історії української драматургії. (Щоправда, образ Йосипа Бичка з

„Глитая” вийшов мелодраматично.)

„Доки сонце зійде, роса очі виїсть”: як і в „Катерині” Т.Шевченка, батько Оксани

Антон Завада, дізнавшись, що його дочка кохається з паничем Борисом Вороновим, проклинає

дочку, яка збезчестила сім’ю. Але Завада не виганяє дочку з дому, а горює з нею.

Образ міста: в місті, де живе Гордій, все вирішують гроші.

Драма М.Кропивницького перегукується з драмою М.Старицького „Не судилось”.

Порівняно з ранніми творами у цій драмі Кропивницький досяг найвиразнішого

узагальнення типових явищ життя села в умовах розвитку капіталізму (розшарування

селянства, пролетаризація бідноти та збагачення куркульської верхівки). Правдиво змальовує

драматург хижацьку суть влади грошей, викриває систему експлуатації та гноблення. Глитай

Бичок – це темна сила, уособлення всього того, що несе з собою утвердження капіталізму на

селі.

Центральним образом драматургії Кропивницького 1880-90-х рр. є образ безталанної

жінки, яка піднімає голос протесту проти деспотизму в сім’ї. Героїні п’єси „Глитай, або ж

Павук” Оксана і Олена – це лише перші трагічні образи жінки у творах Кропивницького.

Зображення цієї трагедії він продовжив у творі „Дві сім’ї” (1888) (друга назва – „Де зерно, там

і полова”). Тема жіночої недолі та сімейного деспотизму знайшла художню інтерпретацію і в

драмі „Зайдиголова” (1889).

„Дві сім’ї”: протиставлено два різні уклади в двох сім’ях: у бідній – взаємодопомога, а в

багатій Самрося Жлудя – сварки і ворожнеча.

1891 р. М.Кропивницький написав драму „Олеся”, що була значним досягненням у

творчому зростанні письменника. Ця драма позв’язана з іншими творами Кропивницького: він

продовжив і розвинув тему написаної раніше п’єси „Глитай, або ж Павук”. Одночасно в

„Олесі” розвинуто і нову тему – руйнування „дворянських гнізд” під тиском розвитку

капіталізму.

1895 р. – п’єса „Замулені джерела”: щастя в сім’ї прагне освічена й делікатна дочка

полковника Женя, але її чоловіком стає грубий селянин, поціновувач грошей Конон. Тут

зображення „темного царства” досягає апогею.

У 1880-90-х роках Кропивницький продовжує працювати над п’єсами за творами

відомих письменників. За сюжетами М.Гоголя він написав фантастичні комедії „Вій”,

„Пропаща грамота”, за сюжетом І.Котляревського – „Вергілійову „Енеїду”, за сюжетом

О.Стороженка – комедію „Вуси”, за поемою Т.Шевченка „Титарівна” – п’єсу „Глум і помста”.

Також пише комедії „Чмир” („Чумазий”, 1890), „На руїнах” і „Супротивні течії” 1900 р.,

„Мамаша” 1903 р., „Старі сучки і молоді парості” 1903 р., водевіль „Дійшов до розуму”

1909 р.

Вся творчість Кропивницького 1880-90 рр. відзначається тематичним, жанровим

багатством та актуальністю порушених проблем. Його драматургія тісно пов’язана з загальним

розвитком укр. літератури. Творчість цього періоду має також тісний зв’язок із розвитком

сценічного мистецтва, відповідає вимогам нових естетичних завдань передового реалістичного

театру.

7.3. Діяльність Кропивницького останнього періоду життя проходила в умовах нового

загострення класової боротьби в зв’язку з революційним піднесенням на поч. ХХ ст. та

революційними подіями 1905-1907 років. За цей час відбулося значне зрушення в розвитку

театрального мистецтва, що насамперед ознаменувалося створенням у 1898 р. Московського

Художнього театру на чолі з К.Станіславським і В.Немировичем-Данченком.

М.Кропивницький на поч. ХХ ст. твердо залишається на позиціях реалізму, захоплюється

історичною темою в літературі. В листі до професора М.Сумцова він писав: „Чи не буде ваша

ласка дати мені якусь історичну тему, щоб зміст був і цікавий, і сердитий; кортить мене

понатужитись востаннє”. На цьому етапі творчості Марко Лукич, крім оригінальних п’єс,

здійснює переробку комедії Мольєра „Жорж Данден” – „Хоть з мосту в воду головою” (1909),

та перекладає трагедію Шекспіра „Отелло” (1902).

Постійні шукання нових тем, бажання відтворити героїчні характери обумовили

написання Кропивницьким історичної драми „Чайковський, або Олексій Попович” (1904) за

однойменним романом Є.Гребінки. Драматург по-творчому осмислив тему роману і характери

його персонажів, надав особливого ліризму картинам зустрічей Олексія й Марини.

У ці роки Кропивницький працює також над створенням оригінальних п’єс, в основу

яких покладено явища сучасної автору дійсності, а також події минулого. В своїх п’єсах цього

періоду драматург намагається поглибити психологічні характеристики дійових осіб. В

психологічному плані було створено п’єсу „Перед волею” (1899), в якій зображено події

напередодні скасування кріпосного права. Як і М.Коцюбинський в оповіданні „Дорогою

ціною”, так і М.Кропивницький у драмі „Перед волею” відзначає, що воля може бути куплена

дорогою ціною.


1. Киричок П.М. Марко Кропивницький: нарис життя і творчості / П.М.Киричок. – К.: Дніпро, 1985. – 150 с.

2. Новиков А.О. Апостол українського театру: літературний портрет М.Кропивницького / А.О.Новиков // Вивчаємо

українську мову та літературу. – 2005. – № 6. – С.12-15.

3. Новиков А. Марко Кропивницький і українське театральне мистецтво / А.Новиков // Дивослово. – 2004. – № 2.

– С.14-17.

4. Новиков А. Нариси з історії українського театру та драматургії: [М.Кропивницький] / А.Новиков // Вивчаємо

українську мову та літературу. – 2006. – № 3. – С.36-39.

5. Спогади про Марка Кропивницького: зб. / упоряд. П.П.Перепелиця, В.П.Ярош. – К.: Мистецтво, 1990. – 215 с.

Лекція № 14

Тема лекції: „Традиції і новаторство в драматургії І.Карпенка-Карого”

Зміст

У лекції висвітлюється творчий шлях І.Карпенка-Карого в контексті




Ключові слова Індивідуальний творчий стиль, реалізм і романтизм, драма, водевіль,

тема, гумор, композиція, конфлікт, сюжет.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчого зростання І.Карпенка-

Карого, формування його світоглядної концепції; місце в


проблемно-тематичних комплексів (і домінант) його творів


План

14.1 Становлення таланту І.Карпенка-Карого. Місце і роль у

розвитку вітчизняної драматургії.

14.2 Соціально-викривальна комедія у творчості І.Карпенка-Карого.

14.3 Майстерність драматурга.

За словами І.Франка Іван Карпенко-Карий – „був одним із батьків новочасного

українського театру, визначним артистом, великим драматургом, якому рівного не має наша

література”.

З його ім’ям пов’язане найвище піднесення в розвитку українського драматичного

мистецтва в другій половині ХІХ і на поч.. ХХ ст.

І.Карпенко-Карий і його славні сучасники – М.Заньковецька, М.Кропивницький,

М.Старицький, П.Саксаганський, М.Садовський – виступили творцями народного,

високоідейного, реалістичного сценічного мистецтва.

Мистецька діяльність І.Карпенка-Карого відіграла важливу роль у піднесенні

суспільного значення українського театру. Він був талановитим актором, режисером,

організатором і керівником трупи, великим драматургом.

Народився драматург (Іван Карпович Тобілевич) 17 вересня 1845 року в с.Арсенівка, на

Херсонщині , нині це село Веселівка Кіровоградської області в родині дрібного шляхтича,

управителя панських економій.

Шкільне навчання Івана тривало недовго. Закінчивши Бобринецьке повітове училище у

14 років, він змушений був іти на чиновницьку роботу. Спочатку працював писарчуком у м.

Мала Виска, а потім канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді, далі у Херсоні –

столоначальником повітової поліції і знову повернувся до Єлисаветграда на посаду секретаря

міської поліції.

Все побачене і пережите у молоді роки – побут і розваги чиновників змальовані

драматургом у п’єсі „Мартин Боруля”.

Тут, у Єлисаветграді І.Карпенко-Карий розгорнув свою театральну діяльність.

Здобуваючи чиновницькою службою засоби для існування, він з особливим захопленням

віддався громадській діяльності. Завдяки своїй палкій любові до театру і великими

акторськими здібностями Іван Тобілевич швидко став улюбленцем глядачів, головним

учасником і керівником аматорських вистав.

Материні оповіді про виставу „Наталка-Полтавка” напевно були тим першим поштовхом,

що спрямував увагу хлопця до театру. У тісному зв’язку з театральною розгорнулась і

літературна та громадсько-політична діяльність Івана Карповича. У місцевій газеті

„Елисаветградський вестник” він виступає з театральними рецензіями, публіцистичними

статтями, спрямованими на захист бідноти. У 1881-1883 роках з’являються його перші

спроби в художній літературі – оповідання „Новобранець” та п’єси „Бурлака” і „Підпанки”.

70-80-ті роки принесли драматургу лише нещастя. Померла мати, за нею, після тривалої

хвороби, померли старша дочка Галя і дружина Надія Карлівна. Він залишає на свого батька

хутір, чотирьох молодших дітей і вступає до трупи Михайла Старицького, що саме тоді

перебувала на гастролях у Єлисаветграді. До складу цієї трупи входили і двоє його братів –

Микола (театральний псевдонім Садовський) та Панас (Сакса ганський). З того часу

театральна діяльність стала для нього справою життя.

Перші кроки Карпенка-Карого як актора засвідчили неабиякий його сценічний талант,

що виявлявся у стилі гри, осібній манері акторської праці. Він був простою людиною, з

прекрасною мовою, мав непідробний гумор і взагалі, почуття міри у всьому.

Український професійний театр зародився на досить складному тлі економічного,

політичного, культурного життя останніх десятиріч ХІХ ст. У цій славетній тріаді –

М.Старицький, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий – останньому належить особлива роль.

У своїй творчості Карпенко-Карий підсумував зусилля своїх попередників і сучасників,

синтезував те краще, що було в реалістичній, а інколи романтичній драматургії, плідно

реформував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми.

Перші п’єси Карпенка-Карого написані на поч. 80-х років, засвідчують дві лінії жанрово-

тематичного спрямування творчості драматурга. Перша – це соціально-побутова драма

„Бурлака” (1883) і сатирична комедія „Підпанки” (1883) в реалістичних тонах. Друга – яскрава

історико-романтична драма „Бондарівна” (1884).

Нові тенденції в драматургії знайшли подальший розвиток і утвердження в зрілий період

життя І.Карпенка-Карого, а саме – в соціально-психологічній драмі та комедії митця. У 1885

році драматург створив соціально-психологічну драму „Наймичка”. П’єса продовжила

розкривати тему нових „хазяїв села”.

Трагічна доля жінки присутня і в драмі „Безталанна” (перша назва „Хто винен?”). У п’єсі

піднімаються проблеми, пов’язані з життям села, яке ще не позбулося феодально-

кріпосницьких відносин.

Найвищого рівня як драматург Карпенко-Карий досяг у жанрі комедії. Саме в сатиричній

комедії він розгорнув свій талант. Першою була комедія „Мартин Боруля” (1885). В основу її

сюжету покладено невигадану анекдотичну історію гонитви багатого селянина за дворянством

і втрати ним омріяних дворянських привілеїв через прикрий недогляд писаря, який

неправильно записав прізвище Борулі з розбіжністю в одну літеру (реальна історія Карпа

Тобілевича / Тобелевича).

Разюча невідповідність між побутовим ладом родини Борулі і тими “дворянськими

порядками”, які він намагається завести у себе, створює гостро комедійні ситуації. Комізм

ситуації, в яку потрапляє головний герой п’єси полягає не в погоні за недосяжним, а в тому,

що в процесі гонитви він втрачає справжні людські цінності, вироблені віковою народною

мораллю й етикою, і вже не помічає сміховинності своїх заходів, задумів та планів. Єдиний

позитивний момент трагікомедії: крах сподівань Мартина Борулі його вразив, але не зламав.

Коли згоріли зібрані папери, то Мартинові раптом зробилося легко, неначе в “нього нова душа

ввійшла, а стара, дворянська, – попелом стала”. Таких фактів було безліч, про це не раз

свідчила і європейська література (Мольєр, Бальзак, Толстой, Чехов). Тож комедія

українського драматурга свідчить лише про вміння знайти потрібний гостро актуальний

сюжет.

Сміх Карпенка-Карого природний, живий, він вибухає раптово. В таких формах і

розкривається трагічна за своєю глибиною і сутністю комічна гонитва Борулі за дворянством.

„Драмою стяжання” критика назвала комедію „Розумний і дурень”.

Соціально-психологічні комедії І.Карпенка-Карого завершують ще два твори: „Сто

тисяч” (1889) і „Хазяїн” (1900). У першій комедії простежується психологія здирництва, формування „хазяйственого

мужика”, у „Ста тисячах” – його утвердження, а в „Хазяїні” – бачимо всю систему

господарювання мільйонера-землевласника. Вістря соціальної сатири спрямовано проти

сільських глитаїв, їх жадоби до збагачення.

Тема соціально-психологічної комедії “Сто тисяч” (1890) подібна до теми „Мартина

Борулі” – намагання головного героя вибитися в люди. Проте Герасим Калитка – не наївний

Боруля, у гонитві за багатством його показано як деморалізовану людину. П’єса має дві

сюжетні лінії: перша пов’язана з купівлею фальшивих ста тисяч карбованців, що має

трагікомічну розв’язку (Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами “краще смерть, ніж

така потеря”, вішається), друга – становлення сільської буржуазії як нового суспільного

класу на зламі епох. Попри всі негативні риси, Калитка поданий не тільки в сатирично-

комічному освітленні: він запопадливий господар, що й сам не доспить, і наймитам не

дозволить гаяти час; він зворушливо любить землю: “Божу дочечку”.

При всій своїй комічності п’єса І.Карпенка-Карого змальовує проблеми тогочасного

суспільства, яке культивує думку про те, що цінність людини вимірюється кількістю грошей,

які вона має, тому в бажанні здобути гроші люди здатні на все, навіть втратити душу, бо, як

казав Савка, “без душі, мабуть, легше, як без грошей”. Характерно, що драматург, обдумуючи

сюжет майбутнього твору, в основу якого лягли спостереження гарячкової інтенсивності

“мужиків” у скуповуванні землі, планував дати йому назву “Влада грошей” (перша назва

“Гроші”, заборонена цензурою).

Новаторство І.Карпенка-Карого в п’єсі “Сто тисяч” полягає ще й в тому, що в ній

виникають елементи авантюрної драми – жанру, давно відомого в західноєвропейській

драматургії, але нового для української. До того ж проблеми, порушені в цій комедії, а також у

п’єсі “Хазяїн” – художньому продовженні “Ста тисяч”, є актуальними “болючими”

проблемами і сьогоднішньої дійсності.

У комедії “Хазяїн” (1900) на конкретному матеріалі з української дійсності ХІХ ст.

драматург показав, як ненаситна жадоба капіталіста до наживи, що стає самоціллю,

перетворює його на моральну потвору. Тему твору автор визначив так: “Хазяїн – зла сатира на

чоловічу любов до стягання без жодної іншої мети. Стягання для стяжання”. Типовість

образу Пузиря – грубої та жорстокої сили. Риси його характеру: скупість, доведена до абсурду,

неосвіченість, бездуховність і нікчемне честолюбство роблять Пузиря смішним і огидним.

Особливу сторінку творчості І.Карпенка-Карого становлять його історико-романтичні

п’єси – драма „Бондарівна”, комедія-жарт „Паливода ХУШ ст.”, мелодрама, яку автор називає

драматичною поемою „Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, драма „Ґандзя”, і трагедія „Сава

Чалий”. Інтерес до минулого рідної землі зумовлювався прагненням українських письменників

– М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, незважаючи на цензурні заборони, підносити

національну самосвідомість народу.

І.Карпенко-Карий йшов до розкриття минулого рідної землі через художнє

переосмислення відповідних фольклорних сюжетів і образів. Так, в основу драми

“Бондарівна” (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні “Ой, в містечку

Богуславку”, де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі

поплатилася життям. Дія мелодрами, яку автор назвав драматичною поемою “Лиха іскра поле

спалить і сама щезне” (1893), відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-

татарських поневолювачів.

Всі п’єси драматурга на тему з історичного минулого України належать до творів

романтично-побутової драматургії. У цьому виявилася традиція музично-драматичного

українського репертуару, основу якого становили п’єси І.Котляревського, Я.Кухаренка,

Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка. У цих п’єсах автор показує героїчну боротьбу кращих

синів України за визволення від польської шляхти, боротьбу, що незабаром вилилась у

визвольну війну 1648-1654 рр.

Найкращим зразком історичної героїко-романтичної драматургії І.Карпенка-Карого, як і

всієї української драматургії, стала трагедія „Сава Чалий” 1899 р.. І.Франко першим дав

високу оцінку твору, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною.

В основі п’єси “Народна дума про Саву Чалого”. Текст драми засвідчує широку

обізнаність автора з історичними джерелами. Драматург ґрунтовно вивчив документи та

історичні праці, як українських авторів (І.Срезневського, М.Максимовича, М.Костомарова),

так і іноземних, зокрема оповідання польського письменника й історика Антонія Й.

(А.Ю.Ролле) “Савва Чаленко. З гайдамацької історії минулого віку”.

У трагедії йдеться про численні розповіді селян і гайдамаків, про безчинства польської

шляхти по селах, про зростання податків, і форм одробітку, про наругу і жорстокість

визискувачів над простим людом. Головний персонаж – народний ватажок Сава Чалий.

Україна, зображена І.Карпенком-Карим у його драматургії як у минулому історичному житті,

так і на рубежі ХІХ-ХХ ст. – це країна повнокровна, сильна, зі своїм шляхом. Їй і служив він

як син свого народу і своєї епохи.

До постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у ХVІІІ ст. Сави Чалого,

опоетизованого в народній баладній пісні ще в 1838р., звертався і М.Костомаров. Його

романтична трагедія “Сава Чалий” занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, де

засуджувалося ренегатство повстанського ватажка, який перекинувся в шляхетський табір.

М.Костомаров намагався довести невинність зрадника, зобразити Саву Чалого як жертву свого

прагнення до братерства “ляхів і козаків” і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву

Чалого, як зрадника.

За жанровими ознаками “Сава Чалий” – психологічна трагедія характерів, що

репрезентує своєрідну концепцію народного героя та пропонує власне вирішення проблеми

“народ і вождь”. І.Карпенку-Карому вдалося показати Саву Чалого в новому освітленні.

Зберігши історичну правду про підлу зраду ватажка гайдамацького повстання, драматург

ускладнив його почуття неначе щирим бажанням врятувати рідну землю від кривавих боїв

гайдамаків-повстанців з панами. Автор доводить думку: якщо народний вождь зневірився у

правильності обраного народом шляху і його боротьби, він має зійти з історичної авансцени.

Закономірно, з’являється новий ватажок, який переймається болями й турботами

простолюду. Гнат Голий у п’єсі постає втіленням мужності й чесності, він глибоко розуміє

народні ідеали та інтереси, проте й він поданий автором не ідеальним (його програмі – бити

панів, викорінювати ненависну шляхту скрізь по Україні – бракує позитивного начала).

Конфлікт у творі вирішується покаранням Сави за зраду.

До того ж трагедійність долі головного героя полягає в тому, що Сава Чалий як людина

високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси

поневоленого, закріпаченого селянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених

шляхтичем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі

запорожця, він починає стримувати вибух народного гніву, закликає чекати “слушного часу”.

Все це приводить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайдамацького

ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на очах, стає

однодумцем хотрого, підступного Шмигельського, який, маскуючись грає роль козака.

У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайдамаками (“Я лиш обороняв

від кривди вашої увесь край”). Але такі “виправдання” Гнат категорично відкидає, нагадавши

про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народові. Пафос твору – в осуді

зради як найстрашнішого зла.

Уроки трагедії Карпенка-Карого, її злободенність полягають насамперед у тому, що і в

момент її написання, і пізніше, навіть сьогодні, вона закликає до єдності народу, до єдності

ватажка і мас. Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний

вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до

невідворотного кінця.

Протягом 1900-1904рр. І.Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п’єси “Суєта”,

“Житейське море”.

Таким чином, творчість І.Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній

розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і

жанровим багатством, вона у своїй цілісності, являє собою розмаїту картину життя України

протягом століть. У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого

минулого досить відчутним є зв’язок з тогочасними життєвими проблемами. Його драми на

сучасні теми з психологічною глибиною й переконливістю показали трагічне становище

безправного, затурканого трудового люду, потворні форми його побуту і – в окремих випадках

– його протест. Замислювався митець і про місце інтелігенції в сучасному йому суспільстві.

Останні роки життя І.Карпенка-Карого були досить тяжкими і трагічними. Розруха

(революція 1905) відбилися на театральній справі і вона почала занепадати.

Творчі здобутки І.Карпенка-Карого – високі художні зразки в усіх класичних жанрах:

драми, трагедії, комедії, творчо реформовані ним в ідейному та структурному плані.

Визначальною їх рисою стало соціальне звучання, політично-історична гострота. Не випадково

І.Карпенко-Карий стоїть в одному ряду з таким сучасниками, як Г.Гауптман, Г.Ібсен, Г.Мірбо,

Л.Толстий. Цих видатних митців, що творили на межі століть, об’єднує вміння бачити й

виявляти визначальні закономірності життя, витончено й глибоко показувати психологічну

вмотивованість вчинків кожного персонажа.


Тема лекції: „Українська поезія 70-90-х рр. ХІХ ст.: основні представники, тенденції

розвитку, жанрово-стильові пошуки П.Грабовського, В.Самійленка, Я.Щоголева, І.Манжури в

розвитку української поезії”

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчості українських поетів 1870-

1890-х рр., формування їх світоглядних концепцій; місце в

літературному процесі доби; визначити своєрідність поетики.

План

15.1.

Вплив лірики Т.Шевченка на українську поезію ІІ половини ХІХ

століття. Переборення цього впливу, пошуки нових жанрово-

стильових форм І.Манжурою, Я.Щоголевим, П.Грабовським.

Поєднання реалістичної манери письма з фольклорною

традицією у ліриці І.Манжури. Образи трудящих („Ззаробітків”,

„Бурлака”, „На пасіці”, „Мати” та ін.).

15.2. Зображення народного життя у віршах П.Грабовського.

15.3.

Співчутливе зображення селянської бідноти у поезіях

Я.Щоголева („Неня”, „Ткач”, „Пряха”, „На могилі”, „Чередничка”,

„Косарі”, „Бурлаки”). Поєднання реалізму з романтизмом. Високі

художні якості поезій Я.Щоголева. Культура слова.

15.4.

Провідні мотиви громадянської та філософської лірики

В.Самійленка.

Пейзажна лірика: елегійність, витонченість форм.

Дотепність, гострота проблематики сатиричних творів


Версифікаційна культура вірша В.Самійленка.

Павло Арсенович Грабовський (1864-1902) народився в с. Пушкарному Охтирського

повіту Харківської губернії (нині це Сумська обл..). У сім’ї було п’ятеро дітей, які рано

залишились без батька.

Псевдоніми: Панько, Павло Граб, Павло Журба, Харко Воля, Харко Вець.

Доробок поета П.Грабовського складають збірки “Пролісок” (1894), “З чужого поля”

(1895), “З півночі” (1896) – були підготовлені на засланні, у Вілюйську (Сибір), а згодом

вийшли у Львові. “Кобза” (Чернігів, 1898; вміщено оригінальні і перекладні твори).

У вісім років його віддали на навчання до місцевої церковно-приходської школи (1872), а

на десятому році життя він став учнем Охтирської бурси. Але навчання в бурсі не

задовольняло молодого хлопця, воно було незрозумілим для дітей, проводилося російською

мовою.

Міцні основи естетичного розвитку майбутньому поетові заклали бабуся і мама, від яких

він перейняв пісні та казки.

Потрапивши у вир національно-визвольних змагань, Грабовський зацікавився

громадським рухом, героїзмом його учасників. Він був учасником харківської групи „Чорний

переділ”, читає і розповсюджує нелегальну літературу, за що його було виключено з семінарії

та заарештовано за революційну агітацію і вислано під нагляд поліції у рідне село Пушкарне.

У 1885 році Грабовського забирають на військову службу до м. Валки Харківської

губернії на півтора роки. Через три місяці роти нього було відкрито судове слідство за образу

офіцера на нарікання на службові порядки Звідти його як політично неблагонадійного

відправляють на службу до Ташкента. По дорозі до місця призначення 29 червня 1886 року в

Оренбурзі його обшукали і відправили у в’язницю. Написав поему „Текінка” і кілька віршів

російською мовою з українською передмовою.

Багато часу Грабовський перебував у харківській та ізюмських в’язницях. Майже два

роки томився у камері-одиночці, в умовах повної ізоляції, що спричинило нервовий розлад і

затягнення розгляду справи. У січні 1888 р. його було переведено до Бутирок, а 7 травня

вислано на 5 років до Сибіру. Дуже важким і виснажливим був шлях поета по арештантських

пересильних етапах На цьому страшному етапі він зустрів своє перше кохання – Надію

Костянтинівну Сигиду, учительку таганрозької школи, засуджену на каторгу за революційну

діяльність. Перше почуття любові П.Грабовський збереже на все життя.

Н.Сигида залишиться у пам’яті П.Грабовського назавжди. Їй присвятив першу свою

збірку поезій „Пролісок” (1894), поезію „Квітка” („До Н.К.С”.); про її трагічну смерть напише

нарис „Надія Костева Сигида”.

Суворий клімат півночі буквально знищив митця. Самотність заслання, незгоди

особистого життя боляче озивалися в душі поета, проте, незважаючи на відсутність умов для

творчої роботи, на тяжку хворобу легенів, П.Грабовський багато працював. У Вілюйську він

підготував збірки оригінальних і перекладних поезій, які згодом вийшли у Львові: „Пролісок”

(1894), „Твори Івана Сурика” (1894), „З чужого поля” (1895), написав статті: „Микола

Гаврилович Чернишевський” (1894), „Лист до молоді української” (1894), „З далекої півночі”

(1894), „Слівце на слівце” (1895) та ін.

У грудні 1896 р. він приїхав до Якутська і відразу занедужав. Проте і за цих умов він

продовжує працювати: укладає збірки перекладів та оригінальних поезій: „З півночі”, „Доля”,

„Кобза”, збірку перекладів українських поетів Т.Шевченка, І.Котляревського, І.Франка, Лесі

Українки, Є.Гребінки, Л.Глібова російською мовою „Песни Украины”, збірку переспівів під

назвою „Хвиля”; пише статтю „Дещо про творчість поетичну”, в якій висловлює своє бачення

суті і значення поета та його творчості”.

Основні мотиви поезії:

1) призначення поета і поезії (“Поетам-українцям”, “Я не співець чудовної природи”,

“Співець”, “До парнасців”);

2) правдиве зображення життя трудового народу (“Робітникові”, “Швачка”,

“Трудівниця”, “Сироти”, “З життя”);

3) патріотичний мотив сили нації (“До Русі-України”, “Україна приснилась мені”, “До

українців”);

4) пейзажна та інтимна лірика (цикл “Веснянки”, “До Н.К.С.”, “До матері”).

Для письменника й громадського діяча П.А.Грабовського провідним гаслом була

українська ідея. Чимало своїх творів він підписував псевдонімом “Українець”, у нього

постійно жила думка про волю України, її національну незалежність. Уболівання за рідний

народ поет виразно відтворив у злободенному вірші “Поетам-українцям”:

Народ, покинутий на злидні,

Народ, плазуючий у млі,

Повинен стратить риси рідні,

Безслідно стертися з землі

Ці рядки поет поставив епіграфом до своєї програмної збірки “Пролісок” (1894).

Гостро актуальним нині є високо патріотичний і безкомпромісний вірш “Орли”. В ньому

йдеться про “орлів”, які дорвалися до влади. На перше місце вони поставили власні інтереси, а

про державні їм байдуже. Автор нещадно картає лукавих синів України, які “від народу свого

відцуралися”, згинаються перед чужоземцями.

Досить злободенною можна назвати й поезію “До українців”, де автор звертається до

представників діаспори, які живуть далеко за межами рідної землі, віддаючи свій розум і

знання збагаченню іноземних культур. Цілком логічно вірш закінчується закликом до єднання

у боротьбі за спільну мету – відродження єдиної України.

Навіть із побіжного аналізу наведених творів неважко зробити висновок, що провідною

темою поезії П.Грабовського була воля і незалежність рідного краю. До нього він подумки

летить крізь люту хуртовину і вже приречений на смерть тужить, що ніколи не зможе побачити

Батьківщину.

Грабовський був палким патріотом, проте, як і всі, він мріяв про особисте щастя і

сімейний затишок. По дорозі на заслання він познайомився з Надією Костянтинівною

Сигидою, учителькою таганрозької школи, засуджену на каторгу за революційну діяльність, й

покохав її, але їхні дороги розійшлися навіки. Пам’ять про неї залишила глибокий слід у серці

Грабовського. Про це свідчить вірш “До Н.К.С”:

Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А раз зустрінеш ненароком, –

Навіки долю озарить!

З глибоким ліризмом розповів поет про трагічну смерть Сигиди і трьох її товаришок, які

померли разом з нею, прийнявши отруту – як мовчазний протест проти закатування подруги

(вірш “Тужба”).

За два роки до смерті він одружився з медсестрою Анастасією Лук’яновою, яка також

відбувала заслання за причетність до терористичного народовольчого гуртка. Через рік у них

народився син, якого на честь свого побратима Б.Грінченка батько назвав Борисом.

Прикметно, що сину поета Борису Павловичу судилося примножити батькову славу,

хоча і не в літературі. З його ім’ям пов’язаний винахід телевізійного апарата ще в 1928 році.

З молодих років відірваний від України, Грабовський виплекав таку неосяжну любов до

неї, аналог якої важко знайти у світовій літературі. Найголовніше, зазначає С.Єфремов, що ця

любов у далекій чужині, серед чужих людей „не обернулась у його в хворобливе замилування

до всього рідного, в перевагу національного над людським: це широка любов до людини

взагалі, до всіх поневолених народів і країв, серед яких рідний край тільки перше займає місце

в поетовому серці”.

Поетичний дебют П.Грабовського відбувся 1890 р. в журналі „Зоря” під псевдонімом

Г.А.Панько. Проте писати вірші українською і російською мовами він почав ще в семінарії.

Збірка „Пролісок” вмістила 116 віршів („Робітникові”, „Швачка”, „З життя”,

„Трудівниця”, „До матері”, „Вийшла з хати стара мати”, „Допусти”, та ін.). Ця збірка

зорієнтована на пряме „втручання” автора у суспільне життя, наснажена громадянськими

мотивами.

У політичних віршах поет уміло добирає гострих, твердих слів, які перейняті

безконечним смутком, що дало підстави І.Франкові назвати поезію П.Грабовського „криком

болю і туги за рідною Україною”. У найскладніших життєвих ситуаціях поет не тільки не

втратив віри, а й боровся за неї все життя, несучи тяжкий хрест муки і терпіння. У кожному

вірші – роздуми, туга, плач над долею України.

Уже в ранніх творах Грабовський виявляє глибоке розуміння спільності інтересів

трудящих різних націй, необхідності спільних їхніх зусиль у боротьбі за поступ, волю, людські

права. Поет перший в українській класичній літературі висловив почуття братерської любові і

поваги до таких безправних народностей дореволюційної Росії, як туркмени (поема „Текінка”),

буряти (поема „Бурятка”), якути (нарис „Червоний жупан”) та ін.

Образ революціонера у Грабовського не має конкретно-індивідуалізованих рис. Він не

виникає в якихось сюжетних деталях, в розвитку сюжетів. Героїчний подвиг, громадянську

мужність уславлюють кращі ліричні поезії, написані в пам’ять замученої в царській катівні

революціонерки, поетового друга Н.Сигиди, вірші-послання до товариша по тюрмі М.Орлова

(„Прощання”, „До товариша”, „На спогад”, „На братній могилі”, „Тужба”, „Братам” „Мета”,

„Посвята”, „Тяжкий завіт”, „До мучениці”, „Зі в’язниці” та ін.

В поезіях П.Грабовського є картини природи – контраст до підневільного життя

трудящих мас. Яскраво представлена і пейзажна лірика („Сон”, „Квітень”, „Вечір”, цикл

„Веснянки”).

Цикл „Веснянки” („Зійшли сніги...”, „Знову, ластівочко-серце”, „Сумно заспівала

ластівочка люба”, „Правду мовила пташина”, „Годі ж нудитись, складаючи руки” тощо).

„Веснянки” – взірець високої поезії, зразок поєднання духу і форми народної пісенності з

передовими ідеями та покликами часу. Вони перегукуються з веснянками І.Франка.

П.Грабовський один із небагатьох українських поетів по шевченківської доби оспівав

політичних каторжників – в’язнів особливого типу. Ліричний герой П.Грабовського – це

переважно сам автор – патріот-борець, що йде на жертви заради свого народу. Борцям за волю

поет присвятив такі вірші: „Надія”, „До товариства”, „Прийде час”; заклики –настанови

(„Борцеві”, „Дайте”, „На морі”, „Виклик”); нерозділене кохання („Квітка”, „До Н.К.С.”);

страшна, безмежна розпука („Пустка”, „В самоті”, „Годі, несила, немога”, „Змордований

горем” „Тяжко дихати”).

Послідовний продовжувач естетики Т.Шевченка, Грабовський підносив і розвивав

українське поетичне слово в нових умовах. Його поезія сприяла утвердженню в українській

літературі кінця ХІХ – поч.. ХХ ст. таких жанрів, як вірш-заклик, марш, пісня, послання,

роздум. Поезія П.Грабовського вирізняється високою версифікаційною культурою, ритмічною

легкістю й оптимістичним пафосом.

Володимир Cамійленко розпочав свій творчий шлях у 80 рр. ХІХ ст. Це був той час,

коли слова „Україна”, „українець” були заборонені, не дозволялося друкувати й поширювати

книжки українською мовою, виставляти в театрі українські п’єси, співати в концертах

українських пісень.

Народився в с. Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині. Навчався у

Полтавській гімназії, багато читав, пробував перекладати твори античної літератури, писав і

власні вірші та оповідання. Вищу освіту здобував на історико-філологічному факультеті

Київського університету (1884-1890).

На творчості В.Самійленка позначилися як нестерпні умови життя народних мас, так і

прояви опозиційного руху проти самодержавства. Cамійленко в умовах 80-х років не знайшов

свого місця в рядах борців, які піднімалися проти царизму і скеровували свій погляд на

робітничий клас, що тільки вступав на шлях своєї політичної боротьби. Не знайшов він свого

місця в боротьбі з царизмом і пізніше. Це зумовило політичну обмеженість багатьох творів

поета, його політичні хитання.

На час перших виступів В.Самійленка в пресі українська література налічувала в своїх

лавах великий загін письменників.

У тій гострій боротьбі, яка точилася між демократами і лібералами, Cамійленко займав

проміжне місце. Він був у дружніх стосунках з І.Франком, М.Коцюбинським, друкувався в

усіх журналах, які редагував І.Франко. В той же час співробітничав і з О.Кониськи, з яким

разом писав сатири на галицьких москвофілів.

Реалістичні твори В.Самійленка свідчили про його любов до поневоленого народу, але

в них ми не знайдемо вказівок на шляхи, якими цей народ має визволитися з ярма соціального

і національного, не знайдемо заклику до повалення ненависного письменнику царату.

В.Самійленко не міг збагнути, що в кожній національній культурі є дві національні

культури. Він був перейнятий ідеєю „єдиної” національної української культури, ідеєю

буржуазного і фальшивого. Вона часто заважала йому бачити ті суперечності, які були в

літературному і громадському житті, вона приводила його до хибних кроків у власному житті і

в літературній діяльності.

Творчість В.Самійленко обіймає понад 40 років – це був час, за який відбулися

величезні зміни в житті українського народу. Вперше поет виступив у пресі в 80-х роках ХІХ

ст. , а закінчив свою творчу працю на сторінках уже радянських журналів.

Життя В.Самійленка небагате на зовнішні події, але особистість поета досить своєрідна.

Народився В.Самійленко 1864 року на Полтавщині. Поетичне обдарування виявилося

ще в гімназійні роки. В першому класі він складав віршики на своїх вчителів та на господарку

квартири.

Крім жартівливих віршиків у старших класах береться перекладати твори визначних

письменників російської та західноєвропейської літератур. Ці переклади вже було здійснено

російською мовою. Зацікавився українською мовою ще у 5-6 кл., коли читав Т.Шевченка,

І.Котляревського, Квітку-Основ’яненка, П.Куліша, О.Стороженка, журнал „Основа”.

Перекладав О.Пушкіна, В.Жуковського, І.Нікітіна, звертався до перекладів з античної

літератури. Переклав „Іліаду” Гомера.

У студентські роки пробує укладати збірки поезій Перша збірка „Хвиля” підготовлена

1886 р., але київський цензор В.Рафальський не дозволив його друкувати. Відтоді у

В.Самійленка починається безперервна війна з цензорами, яких він уїдливо висміює в

сатиричних віршах, гумористичних фейлетонах.

У ті роки В. Cамійленко активно працює в літературі. Пише ліричні твори, сатири,

здійснює переклади – все це у студентські роки. Він співробітничає з львівськими газетами й

журналами, листується з І.Франком. Друкує свої поезії під псевдонімом В.Сивенький на

сторінках галицьких та буковинських журналів „Зоря”, „Правда”, „Дзвінок”, „Дзеркало”, в

альманасі „Ватра”.

У 1888 р. підготував до друку збірку поезій „Вірші В.Самійленка”. Вона складалася

з 28 віршів.

Згодом переїхав до Чернігова. Там познайомився з родинами Глібових, Грінченків,

Коцюбинського. Написав кілька драматичних творів, з яих надруковані були лише „Маруся

Чураївна” та „Драма без горілки”. Дещо пізніше побачила світ фантазія „У Гайхан-бея”.

Поезій тут майже не написав, більше займався перекладами.

Подальші умови життя були складними і це змусило шукати більше оплачуваної

роботи. Він їде на Кубань, там зближується з Українською Кубанською громадою. Написав тут

кілька поезій, фейлетон, переклав „Перехресні стежки” І.Франка.

Після революції 1917 р. вступає на службу до Центральної Ради. В.Самійленко не

побачив справжнього класового характеру поміщицької Центральної ради і її зради

національних інтересів народу. До цього він додивився значно пізніше. У вільний ас пише

вірші і статті про українську мову. Але націоналістичний уряд не дбав про старого поета.

У 1924 році йому дозволили повернутися на Україну, оселився у Києві.

У творчості В.Самійленка почесне місце займала лірика, хоч критична література

відмовляла йому в званні поета-лірика. Тематика ліричних поезій не багата. В ній йдеться про

вболівання поета за долею занедбаних і зневажених людей, про природу, інколи відчувається

релігійний настрій.

Перший друкований вірш В.Самійленка „Грішниця”. Поет намагається проникнути в

душу повії, зрозуміти, що привело її на слизький шлях, зробило зневаженою у суспільстві.

Багато поетичних творів В.Самійленка присвячено країні („Заспівав би я”). У 1906 році

вийшла збірка поезій „Україні”. Вона відкривалася віршем з такою ж назвою. У ньому яскраво

відбилася сила й слабкість Самійленкового патріотизму.

Опинившись за кордоном, написав поему „Гея”, що була надрукована в емігрантських

журналах. Останній предсмертний вірш „Часи юнацьких наших літ”.

До минулого України В.Самійленко звернувся у єдиній своїй поемі „Геростат”. Олена

Пчілка була незадоволена тим, що поет присвятив великий твір Геростату.

Багато поезій присвятив В.Самійленко рідній мові. Ще в поезії „Україні” (1888) він

звертався до батьківщини з такими словами:

Прийми ж мої пісні, як дар малий

Великої і вірної любов!

Що зможе дати мій талант слабий

В скарбницю любої твоєї мови,

Він певно дасть.

Найбільшу пошану поет віддав пам’яті великого Кобзаря, який зробив усе, щоб

розвинути українську мову.

Свої вірші В.Самійленко присвятив Т.Шевченку. („Вінок Тарасові Шевченку в день 26

лютого”, „Українська мова”, „На роковини смерті Шевченка” та ін.), серед них є цілі цикли,

вони здебільшого належать до святкових віршів, написаних на певну дату.

В.Самійленка вважають поетом-сатириком. У ІІ пол. ХІХ ст. молодь захоплювалася його

віршем „Ельдорадо”. Жодна студентська вечірка не обходилася без читання цього вірша.

Форма сатиричного куплета до Cамійленка була мало поширена на Україні. До неї звертався

І.Котляревський, М.Старицький, проте вони не змогли побороти бурлескних традицій. Значно

більше вони поширилися в російській літературі.

Відома його сатирична поезія „Як то весело жить на Вкраїні”, в якому поет з гіркою

іронією розповідає про засилля панів, шинкарів, що вкрай розорюють селян-бідняків.

Основне спрямування сатиричних творів В.Самійленка – проти національних і

культурних утисків з боку царату. Він виступає проти тих, хто заперечує право українського

народу навчатись рідною мовою, переклади художніх творів і політичної літератури.

Показовою з цього погляду є гумореска „Російська серенада”.

Сатира і гумор у 1905-1906 рр. стають основними в творчості В.Самійленка. Поряд із

сатиричними віршами він пише прозовий фейлетон. Значна кількість гуморесок присвячена

важкому становищу поета, фейлетоніста, журналіста. Про це він пише у гуморесці „Поет-

фейлетоніст”.

Сатира й гумор В.Самійлена були значним явищем в історії української літератури кінця

ХІХ – поч.. ХХ ст. Cамійленко ввібрав у себе прикметну рису українського гумору – його

лагідність, доброзичливість, коли йдеться про недоліки добрих людей, його колючість і

нищівність, коли він стосується лихих людей.

Автор не вчить, не пророкує, не карає і не моралізує. Він тальки показує реальні картини

живої дійсності. “Як то весело жить на Вкраїні” (1886), “Патріоти” (1889), “На печі”

(1898), “Дума-цяця” (1907), “Слова і думки” (1917).

З успіхом виступав Самійленко і в жанрі драми, написавши у 90-х роках ХІХ ст. кілька

комедій, драматизованих гуморесок: “Драма без горілки”, “Дядькова хвороба”, “Химерний

батько”, а також визначну драматичну поему “Маруся Чураївна”, (1894). Поет, звертаючись до

образу легендарної української поетеси – Марусі Чурай, оспівує героїзм і патріотизм, силу

духу, красу і велич душі трудової людини, таврує зрадництво й егоїзм, користолюбство й

владолюбство.

У 1920 році разом з урядом УНР переїхав до Галичини, окупованої Польщею. Жив у

нестатках, хронічно хворів, а звістка про смерть обох дочок остаточно підірвала здоров’я

поета. В 1924 році повернувся до Києва, працював у Державному видавництві України,

перекладав зарубіжних авторів, адже знав 9 мов.

Однак хвороба брала своє... Помер В.Самійленко 12 серпня 1925р., похований у Боярці

під Києвом.

Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. дав українській літературі численну когорту сатириків і

гумористів. Найбільш помітні І.Франко, О.Маковей, М.Левицький І.Нечуй-Левицький,

М.Кропивницький. Для В.Самійленка гумор і сатира були одним із основних жанрів, в якому

виявився його поетичний талант.

Серед багатьох прикметних рис гумору Самійленка – слід підкреслити вміння

висловлювати підсумкові гумористичні сентенції в афористичній формі.


Тема лекції: „Багатогранність творчої діяльності І.Франка, його поетична спадщина”.

Зміст

У лекції висвітлюється творчий шлях І.Франка в контексті його

біографії (еволюція естетичних поглядів, іпостасі творчості),


художнього світу ліричного героя.

Ключові слова Індивідуальна творча манера, реалізм, еволюція стилю, народність.

Мета та

завдання

Схарактеризувати своєрідність творчого зростання І.Франка,

формування його світоглядної концепції; місце в літературному

процесі доби; визначити своєрідність поетики, проблемно-тематичних

комплексів (і домінант) його творів (проаналізувати ключові).

План

1. Місце і роль І.Франка в українській культурі і літературі.

2. Поезія Івана Франка. Етапність, збірки, філософія творчості.

3. “Зів’яле листя”: історія створення ліричної драми, особливості композиції збірки,

інтертекстуальність, ідейно-художній аналіз основних віршів 3-х жмутків.

4. Ідейна глибина та новаторство поетичної форми збірки І.Франка “З вершин і низин”.

5. Актуальність проблематики поеми “Мойсей”. Ідейні концепти “прологу”.

6. Новаторство І.Франка в опрацюванні біблійного матеріалу.

7. Художня довершеність образу Мойсея, причини його трагедії. Місце поеми “Мойсей” у

творчості І.Франка і українській та світовій літературі.

Література основна

1. Вербицька Л. Природно-людський спільносвіт у дидактичній ліриці Івана Франка («Мій

Ізмарагд», «Давнє й нове») / Лідія Вербицька // Слово і Час. – 2011. – № 7. – С. 39-49.

2. Гундорова Т.І. Невідомий Іван Франко: грані ізмарагду / Т.І.Гундорова. – К.: Либідь, 2006. –

359 с.


4. Донцов Д. «Мойсей» І.Франка / Д.Донцов // Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич :

Відродження, 2010. – С. 545-563.






7. Тихолоз Б. Таємниця Франкової величі: секрети універсалізму / Б. Тихолоз // Дивослово. –

2011. – № 10. – С. 44-48.

8. Тихолоз Б.С. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: студії / Б.С.Тихолоз. –

Львів, 2005. – 180 с.

9. Павличко Д. “Зів’яле листя” І.Франка. // Павличко Д. Біля мужнього світла: Літературно-


Література додаткова


2. Дронь К.І. Міфологізм у прозі Івана Франка: (імагологічний аспект) / К. І. Дронь. – К. : Наукова

думка, 2013. – 241 с.

3. Жулинський М. Іван Франко: душа, дух, духовність, або Що визначає суспільний поступ /

М.Жулинський // Слово і Час. – 2007. – № 1. – С.37-50.

4. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період /

О.С.Забужко. – К., 1992.

5. Ільницький М. Своє і позичене: „Лис Микита” Івана Франка і „Райнеке-Лис” Йоганна

Вольфґанґа Ґете / Микола Ільницький // Дивослово. – 2014. – № 9. – С. 47-53.



7. Тихолоз Н.Б. Казкотворчість Івана Франка: (генологічні аспекти) / Н.Б.Тихолоз. – Львів, 2005. –

316 с.


Іван Якович Франко – одна з найвеличніших постатей у дожовтневій українській

літературі.

Незміримий діапазон творчості письменника. Поет, прозаїк, драматург, історик

літератури і фольклорист, науковий дослідник і коментатор текстів, перекладач і видавець,

багатогранний політичний діяч – він належав до представників тієї демократичної інтелігенції,

яка жадібно шукала правильної революційної теорії не лише для пояснення, але й для зміни

суспільного устрою в період розвитку капіталізму й переходу його в стадію імперіалізму. „В

усій своїй діяльності, – говорив І.Франко, – бажав я бути не поетом, не вченим, не

публіцистом, а поперед усього чоловіком”.

Усі його твори до цього часу не виявлені. Відомих – понад 4 тис. Серед них понад 100

оповідань і нарисів, 10 повістей і романів надзвичайно широкої тематики, пейзажні замальовки

й альбомні вірші, памфлети і станси, образки і сонети, казки й епіграми.

Найважливіше те, що письменник віддав весь свій могутній талант служінню трудового

народу, одним із перших показав вирішальну роль трудящих у процесі духовного і

матеріального розвитку суспільства, зробив „робочих людей” головними героями своїх творів.

Франкові випало на долю бути літописцем історичного періоду перших кроків розвитку

капіталізму на галицьких землях. Він створив численні художні образи галицьких робітників,

селян, наймитів, представників інтелігенції, вчителів, студентів, поміщиків, капіталістів.

У ряді творів, зокрема в поемі „Мойсей”, вірші „Гадки на межі” та ін. поет робить спробу

заглянути у майбутнє свого народу, оспівує його і радо проголошує „Так, се Україна, свобідна,

нова!”.

Народився І.Я.Франко в с. Нагуєвичі (нині І.Франка Дрогобицького району Львівської

обл..) 27 серпня 1856 року. Виростаючи в шанованій родині малий Франко вже в дитячі роки

відрізнявся від своїх однолітків особливими рисами своєї вдачі і характеру. Він ріс

допитливим і водночас сміливою і незалежною дитиною з добрим, чутливим серцем.

Навчався у Дрогобицькій гімназії (1867-1875). Тут починає писати власні твори. Перший

його вірш називався “Великдень” і був присвячений пам’яті батька, який помер у Великодню

ніч (1865р.). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже

дослівно повторити інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював

зміст прочитаних книжок. Читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні,

історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Інтенсивній самоосвіті гімназиста

сприяла зібрана ним бібліотека , в якій нараховувалося близько 500 книжок українською та ін..

європейськими мовами. Досконало володіючи німецькою і польською мовами, Франко у

віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав

українською мовою окремі твори античних і новітніх авторів.

У 1875р. вступив на філософський факультет Львівського університету, почав

редагувати студентський журнал “Друг”. У 1878р. І.Франка заарештували як політично

неблагонадійного, звинуватили у належності до неіснуючої таємної організації, і він 9 місяців

перебував у тюрмі, але не зрікся своїх поглядів.

Разом зі студентським товаришем Михайлом Павликом І.Франко видавав журнал

“Громадський друг”, альманахи “Дзвін”, “Молот”. У 1880р. його було заарештовано вдруге:

він був три місяці ув’язнений в коломийській тюрмі. Письменника звинувачували в підбуренні

місцевих селян проти “законного порядку”. В тюрмі Франко написав поетичний цикл “Думи

пролетарія”. Враження від коломийського ув’язнення передані у творі “На дні”.

З 1881 року у Львові за найактивнішої участі Франка виходить журнал “Світ”. У ньому

друкується його роман “Борислав сміється”. У цей же час він створює повість “Захар Беркут”,

перекладає трагедію “Фауст” Гете, поему “Німеччина” Гейне, рецензує збірку “Хуторна

поезія” П.Куліша, пише низку статей про Т.Шевченка.

1885 року відбулася перша поїздка І.Франка до Києва. Він знайомиться з курсисткою

Ольгою Хоружинською і в 1886р. одружився з нею. У 1887р. створює поетичну збірку “З

вершин і низин”, яку присвятив дружині, опублікована збірка наступного року. Ця збірка

стала найвидатнішим явищем в укр. поезії після “Кобзаря” Т.Шевченка.

У 1889 – третє ув’язнення за зв’язок з групою київських студентів, прибулих до

Галичини.

У 90-х роках Іван Якович закінчив Чернівецький університет, у Відні захистив

дисертацію на звання доктора філософських наук.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВЕ БАГАТСТВО ЛІРИЧНОЇ ПОЕЗІЇ І.ФРАНКА

Розглядаючи художню творчість І.Франка, ми хоч і говоримо із захопленням про нього як

про сміливого новатора в прозі, одного з основоположників народного театру на Україні,

талановитого драматурга, та найбільше схиляємося до Франка-поета. З поезії він почав і нею

завершив свій творчий шлях.

За 30 років активного творчого життя, з 1876 по 1906 рік, Франко видав 6 книжок поезій:

„Баляди і розскази” (1876), „З вершин і низин” (1887), „Зів’яле листя” (1896), „Мій Ізмарагд”

(1897), „Із днів журби” (1900), „Semper tiro” (1906). Поза збірками лишилося багато поетичних

творів, публікованих у періодичній пресі або й зовсім не публікованих автором. Кращими з

них поет доповнив збірку „З вершин і низин” у другому її виданні 1893 року та збірку „Мій

Ізмарагд”, яка вийшла в 1911 році під назвою „Давнє і нове”. В 40-ліття своєї літературної

діяльності І.Франко підготував нову редакцію своїх юнацьких віршів і видав у 1914 році

окремою книжкою під назвою „Із літ моєї молодості”. Решта позазбіркових віршів склала 13-й

том двадцятитомного зібрання творів, що вийшло в 50-х роках.

Писати вірші Франко почав ще в старших класах гімназії. У 1876 році видав свої вірші

окремою книжкою під назвою „Баляди і розскази”. У збірочці було 14 віршів, здебільшого це

переспіви з російських і німецьких поетів.

Лише у 1887 році Франко видає першу збірку своїх поезій „З вершин і низин”. Чим

пояснити той факт, що це сталося лише через 10 років? За цей час він уже став відомим у

прозі. Паузу у поетичній творчості Франка можна пояснити почуттям високої відповідальності

митця перед народом за кожне своє слово. Він розумів, що виступати з новими поетичними

творами після Т.Шевченка – складно. Щоб гідно продовжити революційні традиції Кобзаря в

українській поезії, треба було вийти за межі існуючих традицій і в нових історичних умовах

писати по-новому. І він виконав це завдання зб. „З вершин і низин”. Вона викликала справжнє

захоплення в колах передової молоді і дике збурення в націоналістичних. Успіх книжки

окрилив І.Франка і, він збільшивши обсяг майже вчетверо, під тією ж назвою випустив її

другим виданням у 1893 році.

Зб. „З вершин і низин” включає поезії, написані протягом 20-ти років, стала

новим етапом у розвитку української поезії після шевченківського періоду, водночас вона

підсумовувала поетичну діяльність Франка за 20 років.

Збірка показує боротьбу Франка проти австрійсько-німецьких колонізаторів у Галичині і

проти українських націоналістів, дає зразки майстерної політичної лірики.

Збірка містить різноманітні жанри поезії – від ліричного і публіцистичного вірша до

гострих сатиричних віршів і цілих поем. Вона відзначається тематичним багатством: крім

політичних, тут – поезії медитативні, пейзажні, інтимні, сатиричні. Жанрове розмаїття збірки:

гімн (“Вічний революціонер”), веснянка (“Дивувалась зима”, “Гріє сонечко”), послання (“Олі”,

“Анні П.”), ідилія (“Ідилія”), поема (“Смерть Каїна”, “Панські жарти”), віршоване

оповідання (“Максим Цюник”, “Баба Митриха”), сонет (цикли “Вольні сонети”, “Тюремні

сонети”), тріолет (“Тріолет”). Збірка стала першим і потужним виразом радикальних поглядів

молодої української інтелігенції Східної Галичини. Самобутнім був і принцип об’єднувати

вірші в окремі розділи і цикли за мотивами й настроями, а не за часом створення. Вона

складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо на дві нерівні частини. У

перших трьох розділах – „De profundis”, „Профілі і маски” та „Сонети” – зібрано ліричні

твори, в чотирьох останніх – „Галицькі бразки”, „Із жидівських мелодій”, „Панські жарти” та

„Легенди” – твори епічні.

Основна проблема збірки – доля людини і суспільства; поет засуджував світ соц.

несправедливості, закликав до боротьби за такий лад, де людина матиме всі умови для

гармонійного розвитку. Центральний мотив – заклик до осмислення свого духовного світу.

Заборона радянською критикою поезій, наснажених ідеєю національного відродження України

(“Не пора…”, “Розвивайся ти, високий дубе…”, “Ляхам”).

Щоб підкреслити широкий діапазон своєї ліричної теми, Франко політичну лірику

зосереджує головним чином у розділі „De profundis” і ставить його на чолі всієї збірки.

Оскільки у політичній ліриці сплітаються мотиви душевного піднесення і спаду, віри і

зневір’я, радості і печалі, цей розділ розподілено на цикли: „Веснянки”, „Осінні думи”,

„Скорбні пісні”, „Нічні думи”, „Думи пролетаря”, „Excelsior”.

Композиційну ідейно-естетичну цілісність започаткував славнозвісний пролог „Гімн”

(„Вічний революціонер”, 1880). Вічним революціонером Франко називає „Дух, що тіло рве до

бою”. Дух – то величезні творчі сили народу, що їх не можна спинити ніякими тортурами,

ніякою муштрою ніяким гнітом, нехай і тисячолітнім. Основна думка цього вірша – це

історичний поступ народу, це віра в „розвидняющийся день” для поневолених і пригнічених

мас. Ця думка є провідною не лише для збірки, а й для всієї творчості поета.

Поруч з такими пристрасними закликами до боротьби з існуючим ладом, поруч з гострою

політичною сатирою на соціальні порядки австрійської монархії, у збірці „З вершин і низин”

ми зустрічаємо й чимало такого, що зараз здається нам загальним, абстрактним, зустрічаємо й

вірші про любов, про всеперемагаючу силу науки і науковий поступ.

Франко продовжує в ній кращі традиції Шевченка, дає найкращі після Шевченка зразки

політичної бойової лірики, оголошує війну всьому, що принижує людину та поневолює і

тримає народ у темряві і безправ’ї.

Буржуазні дослідники не ставили збірку „З вершин і низин” на перше місце, шукали

чисто формальних причіпок. Націоналістичні критики вбачали вершину поетичної творчості

Франка в тому періоді, коли Франко ніби відійшов від громадської роботи й перейшов від

політичної лірики до інтимної любовної лірики. Звісно, що їх твердження неправильні.

Українська угодовська буржуазія зустріла появу збірки неприхильно, називаючи ці вірші

поезією в прозі. Негативну оцінку надав збірці „З вершин і низин” Гр. Цеглинський. Він

вказував на те, що Франко не звертається до панів з проханням про допомогу бідному людові,

а гостро ставить питання про австрійсько-німецький гніт, про соціальну правду, про право

народу на краще життя, про визволення народу з цього ярма власними силами. Цеглинського

як і всю угодовську буржуазію, лякала революція, а відтак, лякав і сам Франко, який своєю

поезією продовжував славні традиції великого Шевченка, будив людську думку, звав народ

своїм пристрасним словом до боротьби, показував жахливу дійсність, горе і злидні, нужду і

безправ’я народу, здирство і гніт польської шляхти та української буржуазії.

Збірку, після „Вічного революціонера” продовжує цикл „Веснянки”, який вводить нас у

настрої поета, що він їх виявляє, змальовуючи пейзажі весни.

Пейзаж у Франкових поезіях майже завжди переплітається з соціальними мотивами, і в

цьому велика спорідненість Франка з Шевченком. Пейзажі Шевченкового „Сну” були тим

тлом, на якому поет змалював незабутні картини страшного кріпацтва, дикої сваволі

поміщиків. Пейзажі Франка, оповиті такою ж любов’ю до народу, до матері-землі, були таким

же тлом, на якому поет показував нестерпне становище українського народу в австро-

німецькій тюрмі народів.

Символічні картини зими й весни, змальовані поетом, нагадують нам великі народні

струси – революції, що покотились на Заході. Ці вірші є вступом до цілого циклу дальших

картин, в яких поет на тлі розкішної весняної природи показує злидні і зубожіння українських

поневолених мас та закликає до праці і боротьби. Вірші пройняті надзвичайним напруженням,

вони створюють настрій бадьорого чекання, сповнюють віри в перемогу.

В третьому вірші Франко розгортає пейзаж лагідної робочої весни. Земля пробудилась

від сну і чекає любовних рук, що запліднять її своєю працею. І звертається поет до всіх, у кого

чисте серце, чесні думки і міцні руки, закликає прокинутись зі сну, вслухатись у поклик

всемогутньої весни і взятись до роботи на користь народу:

Сійте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сміливість до великого

Бою за добро, щастя і волю всіх.

Освітня праця порівнюється з роботою орача, що сіє зерно в пухку ріллю,

зогріту весняним сонцем. Поет вірить, що зійде зерно і дасть прекрасні плоди. Далі

поет говорить, що встало весняне сонце і полились ріки людського поту. Ліс

звенить від пташиних співів, кує зозуля над річкою, а шляхом котиться віз у село із

австрійським чиновником збирати податки.

Франко оспівує весну – вісницю людських надій, оспівує свою батьківщину і бажає їй

дочекатися доброго плода з свого насіння. Цим закінчується перший цикл „Веснянок”.

Наступні вірші мають дещо інший характер. Навіяні вони важкими думами поета, зв’язаними з

його особистими переживаннями у зв’язку з другим арештом 1880 року.

Поет спостерігає небо з вікна тюремної камери, але його найбільше хвилює не власне

становище. Франко звертається до своїх дум, що в понурій тюрмі потішають скорбне поетове

серце, і просить їх підбадьорювати слабосилих, лити радісне світло там, де болить живе серце

у важкій боротьбі, де хитається ум, де жура пожирає душу. Вірш „Думи, діти мої” передає

особисті переживання поета. Його особисті переживання пов’язані з думами його про людське

горе, про вбогі села, людський біль, бідного мужика, що гине з голоду, про тьму і неволю, в

якій перебуває народ.

Вірш „Ще щебече у садочку соловій” – це картина важкої безпросвітної праці селян.

Цикл „Веснянки” поет закінчує тим, чим і розпочинав – вірою у прийдешню весну

людства. Буржуазні літературознавці та націоналісти закидали поетові декаденство, зневірення

в житті, відхід від громадських і суспільно-політичних питань.

Наступний цикл „Осінні думи” своєю назвою відповідає настроям поета. Сумні осінні

пейзажі переплітаються з глибоко ліричними рядками про майбутнє поета та поневоленого

народу. Настроями та ліричним забарвленням, картинами бляклої осені та похмурої долі

поневолених людей, цей цикл нагадує вірш Шевченка „Минають дні, минають ночі”.

Цикл віршів „Скорбні пісні” багато в чому нагадує інтимну лірику Т.Шевченка. Як і в

Кобзаря, ця лірика переплетена у Франка з суспільно-політичними мотивами, пройнята болем

за страждання поневолених мас. Поет ніби виправдовується перед читачем за свої сумні пісні і

каже, під яким впливом ці вірші складалися: „моя бо й народна неволя, то мати тих скорбних

дум”.

Туга за кращим життям для народу, бажання допомагати народові в його важкій боротьбі

полонять думки поета. Вірш з цього циклу „До моря сліз” нагадує своїми настроями „Заповіт”

Т.Шевченка особливо там, де Франко говорить про великий світлий храм людського буття в

майбутньому.

До храму людських змагань, праць і трудів

Чень і моя доложиться цеглина

В цьому вірші немає палких закликів до боротьби з ворогами. Вірш пройнятий гуманним,

м’яким настроєм. Це скоріше елегія. Настрої туги і смутку у поета випливають із жахливої

соціально-економічної дійсності на Західній Україні часів Франка.

Найсильнішим у циклі „З вершин і низин” є цикл „Excelsior”. Вірші „Наймит”, „Беркут”,

„Каменярі”, „Ідилія” дають нам ключ до розуміння цілої збірки, та і взагалі всієї творчості

Франка. У вірші „Наймит” поет створив образ наймита, що запліднює своєю працею широкі

лани, але все своє життя працює на інших, ллє піт і кров для чужого добробуту, а сам ходить у

подертій сорочці, в пошарпаній свиті. Образ цього трудівника-наймита – це образ

поневоленого українського народу. Франко порівнює його з античними образами титанів,

вірить у його невмирущу любов до праці і його світле прийдешнє, вірить, що народ-велетень

порве вікові пута і стане хазяїном власної долі на визволеній землі.

Великої уваги в збірці „З вершин і низин” заслуговує цикл „Галицькі образки”.

Реалістичне зображення і настрої циклу нагадують плач над селянською долею вірші

російського поета Некрасова. У вірші „В шинку” поет створює образ зламаного фізично і

морально селянина; жінка вмирає з голоду, діти поневіряються в наймах, а сам він заливає

пекуче горе горілкою. У вірші „Максим Цюник” йдеться про нещасного робітника, який був

засипаний в шахті і дев’ять годин кричав про допомогу. Але ніхто не допоміг йому в біді , і він

загинув. Франко подає до вірша примітку, в якій каже, що такий випадок був у Бориславі. До

цього циклу входять також вірші „Великдень”, „Михайло”, „Баба Митриха”, „Гадки на межі”

та інші.

Весь цикл „Галицькі образки” навіяний важкою долею селянства в Австрії і бажанням

поета звернути на це увагу суспільства.

У другому виданні збірки „З вершин і низин” поет вмістив ряд незакінчених поем (

„Голод”, уривки з поеми „Марійка”, уривки з поеми „Нове життя”), цикл поем з життя

єврейського народу, поеми: „Смерть Каїна”, „П’яниця”, „Цар і аскет”.

У збірці „З вершин і низин” Франко виступає як геніальний новатор політичної лірики,

продовжувач поезії Т.Шевченка. Митець виводив літературу на широкий шлях

демократичного розвитку.

Новаторство Франка виявилось і в тому, що він став на шлях загальнонародної мови ,

відкинувши штучне „язичіє”, шукаючи прості народні слова, які найкраще змогли б донести

його думку до читача.

Пізніше в статті „Із секретів поетичної творчості” Франко писав: „...але все-таки треба

признати , що правдиві поети все і всюди з багатого запасу рідної мови вміють вибирати

власне такі слова, які найшвидше і найлегше викликають у нашій душі конкретне смислове

враження”.

Різнобічність таланту Франка засвідчила зб. “Зів’яле листя” (1896, 1911 – 2-ге вид., у

Києві), вірші якої передають глибокі внутрішні переживання людини, пов’язані з перипетіями

розвитку її інтимного почуття. Історія написання ліричної драми. У передмові до 1-го видання

автор зізнався, що до його рук потрапив щоденник самогубця, який звів рахунки з життям

через нерозділене кохання. Автором щоденника був пан Супрун, а об’єктом його любовного

захоплення, – Юлія Шнайдер (письменнниця Уляна Кравченко), яка свого часу була закохана у

Франка і давала йому читати щоденник самогубця. Цей щоденник покладено в основу

сюжетних колізій “Зів’ялого листя”.

Отже, провідний мотив – страждання людської душі, зраненої життєвими негодами і

нещасливим коханням. Композиція збірки: три “жмутки” – це три дії, які складаються (кожна

з 20-ти віршів) медитацій, епізодів-видінь, марень, сновидінь і т.п. Мріючи про велике кохання,

І.Франко творив свій ідеал кохання і коханої, за яким його дівчина мала бути вродливою,

щирою і розумною, цільної вдачі і поглядів, щоб стала для нього і чарівною коханою, і вірною

дружиною, і надійним товаришем-однодумцем на нелегкій життєвій дорозі. Кращі поезії

збірки: “Червона калино, чого в лузі гнешся?”, “Чого являєшся мені у сні?”, “Ой ти, дівчино, з

горіха зерня…”, “Зелений явір, зелений явір…”, “Твої очі, як те море”, “Ой жалю, мій

жалю…”, “Тричі мені являлася любов”.

Збірка стала класикою пісенного мистецтва (завдяки музиці композиторів М.Лисенка,

Я.Степового, А.Кос-Анатольського, С.Воробкевича).

Поеми.

Чільне місце у творчому доробку І.Франка посідає жанр поеми. Всього написано автором

(враховуючи переробки, переспіви, незакінчені твори, поеми-казки) понад 20 поем. І.Франко

писав їх протягом досить тривалого часу – останніх двох десятиліть ХІХ і першого ХХ ст.. – в

час, коли відбувалися кардинальні зміни в політичному й суспільному житті, відроджувалась,

по-новому усвідомлювала себе нація, коли осмислювались сутнісні питання її життя минулого,

сучасного і майбутнього, особливої ваги набували духовні пошуки людини і відповідно

змінювалося худ. мислення.

Серед ранніх творів найвагомішою за проблематикою, найширшою за охопленням подій і

образів є поема “Панські жарти” (1887, опублікована у зб. “З вершин...”). Критика визначила

жанр твору, зважаючи на розлогу епічну форму, як поему-епопею. Вона має присвяту:

“Пам’яті мойого батька Якова Франка”. Тему твору взято з часів кріпацької минувшини

Галичини.

У 1900 р. Франко написав історико-філософську поему “Іван Вишенський”, надавши їй

виразного патріотичного звучання. В основу поеми І.Франка ліг історичний факт про останні

роки життя І.Вишенського на горі Афон. 1621 року православні українці звернулися до

Вишенського з проханням повернутися у рідний край, щоб допомогти захистити православ’я.

У поемі є й художній вимисел (наприклад, фантастична картина, коли чернець Іван на промені

сонця переходить у човен до посланців з України і повертається з ними додому).

Поема присвячена відомому вченому-сходознавцю, письменнику Агатангелу

Кримському, який високо оцінив наукову працю Франка “Іван Вишенський і його твори” та

заохотив митця написати художній твір про полеміста.

У 1905р. З’являється найвизначніший твір поемного жанру – “Мойсей”.

Використовуючи відому біблійну легенду, згідно з якою пророк Мойсей вивів

єврейський народ з єгипетського рабства, сорок літ разом із ним блукав у пустелі, шукаючи

обітованої землі, і зрештою привів свій народ до неї, але сам загинув, не досягнувши мети,

І.Франко створює власну високомистецьку версію світового сюжету. Ось як автор говорив про

свій задум: “основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм

народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім

оповіданні”.

У пролозі поеми автор роздумує над сучасним і майбутнім народу, висловлює віру у свій

народ, його гідне майбутнє. Без прологу поема сприймалась би зовсім по-іншому; пролог

поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом. Коли за наявним

сюжетом приховується глибший, потаємний зміст.

Проблеми, порушені автором: 1) народ – головна рушійна сила історії; 2) взаємини вождя

і народу, трагізм долі пророка; 3) піднесення національної гідності; 4) суспільна роль слова.

Головний конфлікт поеми – суперечність двох підходів до буття: перший – це

фізіологічне життя з його матеріальними потребами, другий – духовний, велика ідея, що

опирається на глибоку віру. Звідси випливає ідея твору: нація, яка прагне волі, здобуде її,

для цього треба звільнити свій дух від рабства. Отже, цим твором І.Франко на початку

грізного ХХ ст. ніби заповідав своєму народові зберегти себе, свою духовність, свою сутність,

витерпіти все на шляху історичного поступу, вистояти і утвердитися у своїй національній

самобутності.

Лекція 19

Тема: Жанрово-стильові та ідейно-тематичні особливості прозового доробку І.Франка.

Його драматургія, наукова і перекладацька діяльність

План 1. Місце прози в художній спадщині Івана Франка. Панорамний огляд.

2. Твори для дітей.

3. “Робітнича тематика” повістей та оповідань. “Бориславський цикл”.

4. Образи нових людей із середовища інтелігенції в повісті І.Франка “Перехресні стежки”

1.1. Творча історія повісті. Особливості композиції та сюжету. Проблематика, жанр.

1.2. Конфлікти соціальні й психологічні, зовнішні та внутрішні в повісті “Перехресні

стежки”. Образи Рафаловича, Регіни, Стальського, Вагмана та інші. Їх психологічна

складність і неоднозначність.

1.3. Образи нових людей із середовища інтелігенції в повісті І.Франка “Перехресні

стежки”: творча історія повісті. Особливості композиції та сюжету. Проблематика,

жанр.

5. Конфлікти соціальні й психологічні, зовнішні та внутрішні в повісті “Перехресні стежки”.

Образи Рафаловича, Регіни, Стальського, Вагмана та інші. Їх психологічна складність і

неоднозначність.

6. Своєрідність поетики прози Івана Франка.

7. Драматургія Івана Франка, місце в літературному процесі.

8. Майстерність психологічного аналізу в драмі І.Франка «Украдене щастя».

a. Виникнення і розвиток жанру психологічної драми в української драматургії

70-80 рр. ХІХ ст. (І.Карпенко-Карий, І.Франко).

b. Історія створення драми «Украдене щастя» та її ідейно-тематична основа.

c. Трагедія Анни, Михайла, Миколи в інтерпретації І.Франка.

9. І.Франко як теоретик літератури.

10. Перекладацька діяльність.



359 с.

2. Дронь К.І. Міфологізм у прозі Івана Франка: (імагологічний аспект) / К. І. Дронь. – К. :



І.Франка “Перехресні стежки”. У Н.” І.Франко. //Перехресні стежки. – Кіровоград, 2000. –

С. 215-239.


Львів, 2002. – 204 с.

5. Швець А.І. Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і проблеми художнього психоаналізу в





– 359 с.

8. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період /






11. Панько Т.І. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка / Т.І.Панько. – Львів: Світ, 1992.

– 188 с.


школа, 1989. – 147 с.


Слово і Час. – 2007. – № 12. – С.15-23.





2. Тихолоз Н.Б. Казкотворчість Івана Франка: (генологічні аспекти) / Н.Б.Тихолоз. – Львів,

2005. – 316 с.




5. Жулинський М. Іван Франко: душа, дух, духовність, або Що визначає суспільний

поступ / М.Жулинський // Слово і Час. – 2007. – № 1. – С.37-50.

6. Тихолоз Б.С. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: студії /


В епічних жанрах І.Франко працював із 1875 по 1908 р. за життя вийшло 18 книг його

прози. Це 115 зразків малих жанрів і 10 повістей та романів.

І.Франко-прозаїк охопив своєю увагою усі верстви українського народу: селянство

(“Ліси і пасовиська”, “Лесишина челядь”, “Сам собі винен”, “Великий шум”), інтелігенцію

(“Маніпулянтка”, “Для домашнього огнища”, “Основи суспільності”), людей соціального

“дна” (“На дні”, “До світла”, “Панталаха”). Окреме місце в творчості письменника посідає

історична тематика (“Захар Беркут”) та життя школи (“Отець-гуморист”, “Олівець”,

“Малий Мирон”, “Грицева шкільна наука”).

В історичній повісті “Захар Беркут” змальовано героїчну боротьбу русичів проти

монголо-татарських загарбників. Герої твору понад усе люблять рідну землю, готові

жертвувати задля її порятунку навіть власним життям (Карпатська Русь ХІІІ ст.).

Особливе місце в творчості І.Франка посідає соціально-психологічна повість

“Перехресні стежки” (1900). Назва твору – символічний код: перехрещення життєвих доріг

персонажів твору адвоката Євгена Рафаловича і його колишнього репетитора – Валеріана

Стальського, а також Рафаловича і його коханої Регіни Стальської. Кожен із героїв є носієм

сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Перед читачем

постають герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті – різних

національностей. Житейські перехрестя залишають свій відбиток на їх внутрішньому світі. У

цьому творі Франко порушує соціальні проблеми: українського селянства та інтелігенції,

взаємостосунки між різними суспільними групами, проблеми влади та підлеглих, зневір’я і

затурканості селян, проблеми тодішнього судочинства, проблеми подружніх стосунків,

безправ’я жінки в суспільстві.

Прототипом Євгена Рафаловича послужив Євген Олесницький – адвокат і громадський

діяч, який був чудовим промовцем. Усі події в повісті відбуваються навколо головного героя.

На першому плані в ній ідеологічний зміст діяльності нової інтелігенції на благо народу.

Автор намагався показати знедоленим людям шляхи захисту своїх прав. Вкладаючи свої

думки в уста адвоката Рафаловича, І.Франко ніби підштовхує народ до політичної боротьби за

соціальні й національні права.

Сюжет повісті має два плани: любов і боротьба. Обидві лінії пов’язані з молодим

адвокатом Євгенієм Рафаловичем, який приїжджає працювати в одне з міст Галичини. До

жорстокої протидії з боку влади Євгеній готував себе заздалегідь, проте він не міг

передбачити, що “перехресні стежки” життя зведуть його з Реґіною – юнацькою любов’ю,

тепер – заміжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокове домашнє ув’язнення.

Така зав’язка сюжету Франкового твору. Розв’язок в ньому дві: любовна лінія

закінчується трагічним фіналом (смерть Регіни); лінія ж боротьби має обнадійливу

перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини. Автор подає

правдиву, глибоко психологічну характеристику “руського”, тобто українського села, жителі

якого – люди темні, затуркані, налякані, безправні. До свого пана вони звикли так само, як віл

до ярма, і тепер не розуміють, як без пана вони могли б керувати майном, прибутками. Проте

письменник не вважає селян людьми другого сорту. Очима Рафаловича він бачить їхні

розумні погляди, чує розсудливу й дотепну мову. Ці якості найяскравіше розкриваються під

час селянського віча. Для селян віче – школа політичного життя, самозахисту, можливість

згуртувати сили. Виступ Рафаловича перед селянами – свідчення щирого вболівання за їхні

інтереси.

Драматургія.

Соціально-психологічна трагедія “Украдене щастя” (1893), надрукована в “Зорі” (1894).

Перша назва твору – “Жандарм”. Джерело задуму п’єси – народна “Пісня про шандаря”.

Драматичний конфлікт у п’єсі зав’язується довкола відносин трьох персонажів – Анни,

Михайла Гурмана і Миколи Задорожного. Шляхом ретроспекції – погляду в минуле, чуток,

згадок односельчан і самої Анни – розкривається передісторія подій. Ідеться про кривду,

вчинену молодій дівчині-сироті її братами. Анна щиро покохала такого самого, як і вона,

бідного парубка, вдовиного сина Михайла, мріяла з ним одружитися, бути щасливою. Та

брати, що не віддавати сестрі належну їй частку спадщини, розлучили молодих. Це й

зумовлює стосунки між головними персонажами.

Автор психологічно поглиблено розкрив внутрішній світ подружжя Миколи й Анни

Задорожних та жандарма Михайла Гурмана, вмотивував трагізм подій. Боротьба за земельну

спадщину і її фатальний вплив на долю кохання Анни й Михайла, деградація останнього на

посаді жандарма визначили недолю всіх персонажів. І тому цілком логічними стають

висновки, зроблені автором: щастя не можна вкрасти за рахунок нещастя ближнього, людську

гідність не можна безкарно принижувати.

Плани практичних занять

Практичне заняття № 1

ТЕМА: Жанрово-стильові особливості повістей І.Нечуя-Левицького з життя

селянства

План

1. Жанрово-тематична різноманітність прози І.С.Нечуя -Левицького.

2. Повість “Микола Джеря” як досягнення української аналітичної прози у зображенні

кріпацтва та причин бунтарства.

3. Відображення рис національного менталітету в ситуації пореформеного села у

повісті “Кайдашева сім’я”, засоби гумору в ній.

Студенти повинні знати: складові українського літературного процесу загалом і

конкретно матеріал історії української літератури 70-90 рр ХІХ ст., визначальні явища і

жанри цього періоду; специфіку індивідуального стилю І.Нечуя-Левицького, жанрово-

стильові особливості його повістей.

Студенти повинні вміти: аналізувати твори в єдності їх змісту й художньої форми,

володіти літературознавчою термінологією.

Ключові слова: індивідуальна творча манера, стиль, напрям, реалізм, повість.


7. Амбицька А. Архетипи в художньому світі Івана Нечуя-Левицького / Анна Амбицька

// Дивослово. – 2011. – № 9. – С. 53-57.


1980.


„Дивослова”. – 2005. – № 1. – С.2-19.


література. – 2004. – № 21-24. – С.17-29.


1998.


1. Пода О. Історичний роман І.С.Нечуя-Левицького „Князь Єремія Вишневецький”: роздуми

над рукописом / О.Пода // Слово і Час. – 2004. – № 10. – С.44-57.

2. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х

років ХІХ століття / О.Вертій. – Суми: Собор, 2005. – 448 с.


В.Зарва. – К., 2005. – 304 с.

4. Штейнбук Ф. Долаючи стереотипи сприйняття: оповідання І. Нечуя-Левицького

«Афонський пройдисвіт» у контексті тілесно-міметичного методу аналізу художніх

творів / Фелікс Штейнбук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях,

ліцеях та колегіумах. – 2010. – № 11; 2011. – № 4, № 7-8. – С. 96-104.


ТЕМА: Особливості проблемно-тематичного комплексу повісті І.Нечуя-Левицького

„Хмари”.

План

1. Місце повісті І.Нечуя-Левицького „Хмари” в українському літературному

процесі

1870-1890 рр.

2. Особливості проблемно-тематичного комплексу твору. Система образів.

3. Художні засоби „Хмар” (щодо проблеми традиції і новаторства в українській

літературі).

4. „Хмари” в сучасній оцінці.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю І.Нечуя-Левицького,

жанрово-стильові особливості його повістей.

Студенти повинні вміти: аналізувати твори в єдності їх змісту й художньої форми,

володіти літературознавчою термінологією.

Ключові слова: індивідуальна творча манера, стиль, напрям, реалізм, повість,

тенденційність.

Література


1980.


„Дивослова”. – 2005. – № 1. – С.2-19.


література. – 2004. – № 21-24. – С.17-29.


1998.

Форма перевірки роботи: перевірка тез відповідних положень у зошитах.


ТЕМА: Панас Мирний – творець соціально-психологічного роману

План

1. Соціальний і психологічний роман у творчості Панаса Мирного.

2. Масштабність задуму, змалювання типових картин життя кріпацького села та

пореформеної дійсності в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

3. Засоби індивідуалізації образів, майстерність психологічного аналізу в романі

Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

4. «Повія» як вершинний зразок соціально-психологічної прози ІІ половини ХІХ ст.

4.1. Проблематика роману.

4.2. Галерея соціальних, політичних і моральних повій у романі.

4.3. Типові картини міста і села в романі.

Студенти повинні знати: визначальні явища і жанри української літератури 70-90 рр

ХІХ ст., специфіку індивідуального стилю Панаса Мирного, жанрово-стильові особливості

його романів.

Студенти повинні вміти: аналізувати твори в єдності їх змісту й художньої форми.

Ключові слова: індивідуальна творча манера, реалізм, соціально-психологічний

роман.


1. Гончар О. Перший симфоніст української прози // Гончар О. Письменницькі роздуми. – К.,

1980.

2. Грицай М.С. Панас Мирний: нарис життя і творчості / М.С.Грицай. – К.: Дніпро, 1986. – 101 с.

3. Майдан О. Психологічні спостереження Панаса Мирного в жанрі роману / Л.Майдан // Слово і

Час. – 1999. – № 10. – С .28 -32.

4. Ротач П. З етюдів до біографії Панаса Мирного / П.Ротач // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С.76-

79.

5. Турчин М. Пропаща доля внука: ще одне прочитання образу Чіпки / М.Турчин // Дивослово. –

2004. – № 9. – С.23-25.

6. Федоренко Т. Згублене життя: (до компаративного вивчення роману „Повія” Панаса Мирного) /

Т.Федоренко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – № 4. – С.34-37.

7. Ушкалов Л.В. Реалізм – це есхатологія: Панас Мирний / Л.В.Ушкалов. – Харків : Майдан,

2012. – 184 с.

8. Черкаський В.М. Художній світ Панаса Мирного / В.М.Черкаський. – К.: Дніпро, 1989. – 351 с.


1. Бузулан Г. Компаративний аналіз двох романів: „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса

Мирного та І.Білика і „Злочин і кара” Ф.Достоєвського / Г.Бузулан // Дивослово. – 2004. –

№ 9. – С.19-22.

2. Сиваченко М.Є. Сторінки історії української літератури і фольклористики / М.Є.Сиваченко. –

К.: Наукова думка, 1990. – 300 с.

3. Чалий Д.В. Епопея в російській та українській літературі ХІХ ст.. – К., 1980.


2003.


ТЕМА: Жанрово-стильове багатство „малої прози” Б.Грінченка.

План

1. Б.Грінченко в українській літературі і культурі (поет, прозаїк, драматург, публіцист,

перекладач, літературний критик, мовознавець, етнограф, фольклорист, педагог,

бібліограф).

2. Вияв екзистенціального світобачення письменника в оповіданнях «Хата», «Дзвоник»,

«Сама, зовсім сама», «Як я вмер», «Батько та дочка», «Серед чужих людей».

3. Переборювання традицій реалістичної манери, звернення до модерністських тенденцій

письма у творах для дітей Б.Грінченка («Олеся», «Сестричка Галя», «Кавуни», «Украла») та

ін.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю Б.Грінченка, іпостасі його

науково-художньої творчості, жанрово-стильові особливості його творів.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, реалізм, психологізм, оповідання,

тенденція.



Бориса Грінченка / Я.Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. –

2005. – № 10. – С.4-7.

2. Єременко О. Трансформація художніх засобів інформаційної компресії в малій прозі

Б.Грінченка / О.Єременко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. –

№ 3. – С.16-18.

3. Коломієць Н.Е. Специфіка портретування в малій прозі Б.Д.Грінченка / Н.Е.Коломієць,

Н.В.Яременко // Науковий вісник / Миколаїв. держ. ун-т ім. В.Сухомлинського. – Миколаїв,

2011. – Вип. 4.7 : Філолог. науки. – С. 50-53.

4. Мовчун А. Борис Грінченко: феномен великого трударя / Антоніна Мовчун // Дивослово. –

2010. – № 5. – С. 44-49.




7. Пультер С. Невтомний трудівник освітянської ниви : до 100-річчя пам’яті Б. Грінченка /

Станіслав Пультер // Українська література в загальноосвітній школі. – 2010. – № 6. – С. 10-

12.

8. Поліщук Я. Культурницька місія Бориса Грінченка / Я.Поліщук // Дивослово. – 2007. –

№ 7. – С. 45-47.


1. Голобородько Я. Духовні імперативи Бориса Грінченка: життєтворчість крізь призматику

„херсонського періоду” / Я.Голобородько // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2007.

– № 17-18. – С.74-79.



3. Мовчун А. Борис Грінченко: феномен Великого Трударя / Антоніна Мовчун // Дивослово. –

2010. – № 5. – С.44-49.

4. Рильський М.Т. Дві повісті Бориса Грінченка // Рильський М. Статті про літературу. – К.,

1980.


ТЕМА: Проблематика та ідейно-художні особливості

прозової спадщини Олени Пчілки

План

1. Різноманітність творчих уподобань, багатогранність творчого доробку Олени Пчілки.

2. Проблематика оповідань (на прикладі творів “Чад”, “Збентежена вечеря”, “Півтора оселедця”,

“Золота писанка”, “Артишоки”), традиції і новаторство авторки.

3. Зображення національної самосвідомості, потреби єднання інтелігенції з народом у повісті

“Товаришки”. Символіка у творі.

4. Творча спадщина Олени Пчілки в оцінці сучасного літературознавства.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю Олени Пчілки, іпостасі її

науково-художньої творчості, жанрово-стильові особливості її прози.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, реалізм, оповідання, повість, психологізм.


1. Аврахов Г. Олена Пчілка – „людина, що мала виняткове відчуття потреб нації” / Г.Аврахов //

Дивослово. – 1999. – № 12. – С.54-55.



4. Дрофань Л. „І правду, й боротьбу благословити”: (До 150-річчя Олени Пчілки) / Л.Дрофань //

Дивослово. – 1999. – № 6. – С.50-54.

5. Микула О. Творчість Олени Пчілки і фольклор : моногр. / Ольга Микула. – Ужгород : Гражда,

2011. – 312 с.


1. Антипчук Н. Часопис для дітей „Молода Україна” Олени Пчілки / Надія Антипчук //

Дивослово. – 2010. – № 6. – С.39-43.

2. Гуць М. Маловідомі сторінки з життєпису Олени Пчілки: (Деякі архівні матеріали, пов’язані з

відкриттям пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 року) / М.Гуць // Слово і Час. –

2005. – № 10. – С.58-66.

3. Тарнавська М. Ювілей Олени Пчілки та її англомовний дебют / М.Тарнавська // Сучасність. –

2000. – № 2. – С.100-109.

4. Сиваченко М.Є. Сторінки історії української літератури і фольклористики / М.Є.Сиваченко. –

К.: Наукова думка, 1990. – 300 с.


2003.

Практичне заняття № 1 (6)

ТЕМА: П’єси М.Старицького на історичні теми: традиції і новаторство

Група поділяється за списком (або за бажанням студентів) на 3 однакові за кількістю

студентів підгрупи: кожна підгрупа працює над одним драматичним твором;

„Богдан Хмельницький”;

„Маруся Богуславка”;

„Оборона Буші”.

План ідейно-художнього аналізу п’єс:

2. Історичні події, покладені в основу твору (якщо такі є). Фольклорна основа п’єси

(якщо твір написаний на основі фольклорних творів).

3. Проблемно-тематичний комплекс твору, ідейне спрямування.

4. Система образів-персонажів.

5. Традиції попередників в освоєнні цієї теми.

6. Новаторство М.Старицького: у чому воно полягає?

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю М.Старицького, жанрово-

стильові особливості його творів, оригінальність інтерпретації ним історичних постатей.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, реалізм, історична п’єса, психологізм,

інтерпретація.





3. Левчик Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту / Н.Левчик // Дивослово. – 2005. –

№12. – С.20-26.



5. Тетеріна О. Інонаціональна література у творчості Михайла Старицького / Ольга Тетеріна //

Дивослово. – 2010. – № 11. – С. 48-53.

6. Цибаньова-Стеценко О.С. Лаври і терни... Життєвий і творчий шлях Михайла Старицького.



1. Фіголь О.О. Вальтерскоттівська концепція історизму в інтерпретації Михайла Старицького

// Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць. – К.: Акцент, 2007. – Вип. 26. –

С.201-211.



3. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років

ХІХ століття / О.Вертій. – Суми: Собор, 2005. – 448 с.


ТЕМА: Драми М.П.Старицького “Не судилось” та М.Л.Кропивницького

“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”: порівняльний аспект

План

1. Історія створення драм М.Старицьким та М.Кропивницьким. Відгуки тогочасної

критики про ці твори.

2. Проблема інтелігенції і народу у творах.

3. Пафос викриття “панського болота” в драмах М.Старицького та М.Кропивницького

(М.Ляшенко та Б.Воронов, інші образи).

4. Образи Павла Чубаня та Володимира Горнова: спільне та відмінне в них.

5. Ідейно-естетичне значення п’єс “Не судилось” та “Доки сонце зійде, роса очі

виїсть”.

Студенти повинні знати: визначальні явища і жанри української літератури 70-90 рр

ХІХ ст., специфіку індивідуального стилю М.Старицького і М.Кропивницького, жанрово-

стильові особливості їх п’єс.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, реалізм, п’єса, психологізм.


1. Левчик Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту / Н.Левчик // Дивослово. – 2005. –

№ 12. – С.20-26.



3. Цибаньова-Стеценко, О.С. Лаври і терни... Життєвий і творчий шлях Михайла Старицького.


4. Буряк О. Художньо-стильові особливості драм Марка Кропивницького / Олена Буряк //

Дивослово. – 2013. – № 7–8. – С. 61–65.

5. Киричок П.М. Марко Кропивницький: нарис життя і творчості / П.М.Киричок. – К.: Дніпро,

1985. – 150 с.

6. Ковпік С. Кропивницький як спадкоємець поетики української драматургії першої половини

ХІХ століття / Світлана Ковпік // Українська мова і література в школі. – 2010. – № 7. –

С. 17-19.


Дивослово. – 2004. – № 2. – С.14-17.

8. Новиков А. Марко Кропивницький – фундатор нового українського театру / Анатолій

Новиков // Українська мова і література в школі. – 2010. – № 7. – С. 4-7.



Література додаткова 1. Поліщук В.Т. Художня проза Михайла Старицького: Проблематика і особливості поетики






4. Шевченко З. Творчість М. Кропивницького в контексті художньої культури / З. Шевченко //

Українська мова і література в школі. – 2010. – № 6. – С. 50-52.


Новаторство І.Карпенка-Карого – комедіографа

1. Жанр соціально-викривальної комедії у творчості драматурга.

2. Засоби комізму у створенні образу Мартина Борулі.

3. Соціальний характер сатиричного викриття глитаїв та капіталістів-аграріїв у комедіях “Сто

тисяч” та “Хазяїн”.

4. Майстерність драматурга. Значення творчості І.Карпенка-Карого для розвитку української

драматургії і сценічного мистецтва.

Студенти повинні знати: особливості індивідуального стилю І.Карпенка-Карого,

жанрово-стильові особливості його п’єс.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, п’єса, сатира і гумор.


1. Івашків В.М. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Нарис життя і творчості / В.М.Івашків.

Тернопіль : Богдан, 2011. – 173 c.

2. Дем’янівська Л.С. Іван Карпенко-Карий: життя і творчість / Л.С.Дем’янівська. – К., 1995.









2. Корифеї українського театру: Матеріали про діяльність театру корифеїв. – К.: Мистецтво,

1982.

3. Чорній С. Українська драматургія і театр. – Мюнхен; Нью-Йорк, 1980.


Своєрідність інтерпретації образу Сави Чалого в однойменній драмі І.Карпенка-Карого

План

1. Сава Чалий як історична постать.

2. Варіанти інтерпретації образу Сави Чалого в українській літературі.

3. Своєрідність художньої версії постаті Сави Чалого в в однойменній драмі


Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю І.Карпенка-Карого, жанрово-

стильові особливості його п’єс, оригінальність інтерпретація ним історичної постаті.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, історична драма, інтерпретація.


1. Малютина, Н. Явище жанрової інтерактивності у драматургії І.Карпенка-Карого /


2. Погребенник, В. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). 1845-1907 / В.Погребенник //


3. Сюндюков, І. Зрада і кара: суть історичного конфлікту в трагедії Івана Карпенка-Карого /


4. Шнайдер Б.І. Трагедія „Сава Чалий” Карпенка-Карого і українська історична драма 19 ст. –

К., 1959.


ТЕМА: Багатогранність творчої спадщини Володимира Самійленка

План

1. Провідні мотиви громадянської та філософської лірики В.Самійленка (детально

проаналізувати вірш «Українська мова. Пам’яті Шевченка»).

2. Пейзажна лірика: елегійність, витонченість форм (аналіз поезії «Вечірня пісня»).

3. Дотепність, гострота проблематики сатиричних творів В.Самійленка (твори для аналізу

«Ельдорадо», «На печі», «Патріота Іван», «Собаки», «Патріоти» та ін.)

4. Версифікаційна культура вірша В.Самійленка.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю В.Самійленка, жанрово-

стильові особливості його творів.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, сатира і гумор, версифікація.


1. Бондар М. Творчість Володимира Самійленка / М.Бондар // Самійленко В. Твори. Поезія.

Драматичні твори. Проза. – К.: Дніпро, 1990. – С. 5-46.

2. Зеров М. В.Самійленко і український гумор // Твори в 2-х т. - К., 1990. – Т.2.

3. Камінчук О. Поєднувати непоєднуване: естетичні тенденції неокласицизму і романтичне

світовідчуття в поезії Володимира Самійленка / Ольга Камінчук // Українська мова й

література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2009. – № 9. – С. 78-87.

4. Сипливець С. Українська культура в художній рецепції Володимира Самійленка-поета /

Світлана Сипливець // Слово і Час. – 2010. – № 10. – С. 55-63.

5. Хропко П. Художній світ поезії Володимира Самійленка / П.Хропко // Дивослово. – 1996. –

№ 4. – С. 34-38.



2. Сипливець С. Історія України й історія кохання в драматичній поемі Володимира

Самійленка «Чураївна» / С.Сипливець // Українська література в загальноосвітній школі. –

2009. – № 9. – С. 6-10.

3. Соловей Е. Українська філософська лірика. – К., 1999. Форма перевірки роботи: тези положень,


Образи трудівників у творах Я.Щоголева, І.Манжури, П.Грабовського

План

1. Вплив лірики Т.Шевченка на українську поезію ІІ половини ХІХ століття. Переборення цього

впливу, пошуки нових жанрово-стильових форм І.Манжурою, Я.Щоголевим, П.Грабовським.

2. Поєднання реалістичної манери письма з фольклорною традицією в ліриці І.Манжури.

Образи трудящих („З заробітків”, „Бурлака”, „На пасіці”, „Мати” та ін.).

3. Зображення народного життя у віршах П.Грабовського „Робітникові”, „Швачка”,

„Трудівниця”, „Сироти”, „З життя”.

4. Співчутливе зображення селянської бідноти у поезіях Я.Щоголева („Неня”, „Ткач”, „Пряха”,

„На могилі”, „Чередничка”, „Косарі”, „Бурлаки”). Поєднання реалізму з романтизмом. Високі

художні якості поезій Я.Щоголева. Культура слова.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю Я.Щоголева, І.Манжури і

П.Грабовського, жанрово-стильові особливості їх поезій.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, версифікація, традиція і новаторство.


1. Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури / І.Березовський // Манжура І. Твори. –

К., 1980.

2. Бондар М. Живопис мелодійного слова: (До 150-річчя Івана Манжури) / М.Бондар // Слово і

Час. – 2001. – № 12. – С.16-25.






6. Дисак Ф. Павло Грабовський і питання національно-духовного відродження України / Федір

Дисак // Дивослово. – 2014. – № 9. – С. 44-46.


Слово і Час. – 2012. – № 2. – С. 73-76.

8. Зеров М. „Непривітаний співець”: (Я.Щоголев) / М.Зеров // Зеров, М. Твори: у 2 т. – К.,

1990. – Т.2.

9. Камінчук О. Поезія Я. Щоголева останніх десятиліть ХІХ ст. як художній феномен

передмодерністичної доби / Ольга Камінчук // Сучасні проблеми мовознавства та

літературознавства : зб. наук. пр. / Ужгород. нац. ун-т. – Ужгород : Говерла, 2011. –

Вип. 16. – С. 121-125.

10. Новик О. Мотиви та образи творів Якова Щоголева: проявлення традиції / Ольга Новик //

Слово і Час. – 2010. – № 8. – С. 115-121.

11. Погрібний А.Г. Яків Щоголев. Нарис життя і творчості / А.Г.Погрібний. – К., 1986.

12. Шумілова А. Іван Манжура / А. Шумілова // Вісник Книжкової палати. – 2005. – № 10. –

С. 44.


1. Бернштейн М.Д. Іван Манжура: життя і діяльність / М.Д.Бернштейн. – К., 1977.


життєпису П.А.Грабовського) / П.Гомон // Українська література в загальноосвітній школі. –

2000. – № 1. – С.37-43.

3. Легіт А. Видатний поет пошевченківської доби: до 100-річчя від дня смерті Якова Щоголіва /

А.Легіт // Визвольний шлях. – 1998. – № 6.

4. Поліщук В. Яків Щоголів у лектурі Павла Филиповича / Володимир Поліщук // Слово і Час. –

2009. – № 1. – С. 67-70. Завдання: Ідейно-художній аналіз поезій

Перелік поезій для аналізу:

І.Манжура Я.Щоголев В.Самійленко П.Грабовський

Бурлака На пасіці

Мати

Степ Старець

Старий музика

Могила

Ткач Неня

Вівчарик

Рибалка Косарі

Чумак

Бурлаки

Столяр Кравець

Чередниця

На печі Ельдорадо

Патріота Іван

Сон Собаки

Дума-цяця

Вечірня пісня

Я не співець чудовної природи Поетам-українцям

До сіячів

До українців Народові українському

Цикл „Веснянки”

Надія

Примітка: студентам однієї акад.. групи твори для аналізу не повторювати.

Практичне заняття № 3 (12) Традиції й новаторство М.Старицького і В.Самійленка в інтерпретації образу

Марусі Чурай („Ой, не ходи, Грицю...” – „Чураївна”)

План

1. Проблеми вивчення легендарно-міфологічного образу в літературі.

2. Маруся Чурай як історична постать.

3. Різноманітність інтерпретації образу Марусі Чурай у літературі.

4. Своєрідність трактування образу народної піснетворки в драмі М.Старицького „Ой, не

ходи, Грицю...”.

5. Новаторство художніх акцентів в інтерпретації постаті Марусі Чурай у творі


6. Спільність і своєрідність образів головних героїнь у творах М.Старицького „Ой, не

ходи, Грицю...” і В.Самійленка „Чураївна”. Місце цих художніх версій у відповідному

метатексті української літератури.

Студенти повинні знати: специфіку інтерпретацій М.Старицьким і В.Самійленком постаті

Марусі Чурай, жанрово-стильові особливості їх творів.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, традиція і новаторство, інтерпретація.


1. Бондар М. Творчість Володимира Самійленка / М.Бондар // Самійленко В. Твори.

Поезія. Драматичні твори. Проза. – К.: Дніпро, 1990. – С.5-46.



4. Хропко П. Художній світ поезії Володимира Самійленка / П.Хропко // Дивослово. – 1996.

– №4. – С.34-38.

7. Левчик Н. Михайло Старицький: багатогранність таланту / Н.Левчик // Дивослово. –

2005. – №12. – С.20-26.





10. Цибаньова-Стеценко, О.С. Лаври і терни... Життєвий і творчий шлях Михайла

Старицького. – К.: Укр. держ. центр культ. ініціатив, 1996. – 188 с.


ТЕМА: Художній світ І.Франка в ліричній драмі “Зів’яле листя”

План

1. Історія створення ліричної драми “Зів’яле листя”.

2. Особливості композиції збірки.

3. Ідейно-художній аналіз основних віршів 3-х жмутків. Образ ліричного героя, глибокий

психологізм та ліризм висловлення почуттів.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю І.Франка-поета, жанрово-

стильові особливості його поезій, композиційне й смислове поєднання поезій у ліричній драмі

«Зів’яле листя».


Ключові слова: індивідуальна творча манера, версифікація, традиція і новаторство,

лірична драма, інтертекстуальність.



359 с.






Львів, 2005. – 180 с.

5. Павличко Д. “Зів’яле листя” І.Франка. // Павличко Д. Біля мужнього світла: Літературно-








3. Тихолоз Н.Б. Казкотворчість Івана Франка: (генологічні аспекти) / Н.Б.Тихолоз. – Львів, 2005.

– 316 с.

ЗАВДАННЯ: Вивчити напам’ять один із творів збірки (за вибором студента).


ТЕМА: Поема І.Франка “Мойсей” – “весільний дар” українському народові

План

1. Актуальність проблематики поеми “Мойсей”. Ідейні концепти “прологу”.

2. Новаторство І.Франка в опрацюванні біблійного матеріалу.

3. Художня довершеність образу Мойсея, причини його трагедії.

4. Місце поеми “Мойсей” у творчості І.Франка і українській та світовій літературі.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю І.Франка-поета, жанрово-

стильові особливості його поезії, своєрідність його інтерпретації образу Моїсея.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, версифікація, традиція і новаторство,

інтертекстуальність, біблійний контекст.

ЗАВДАННЯ: Вивчити напам’ять уривок із “Прологу”.



359 с.

2. Донцов Д. «Мойсей» І.Франка / Д.Донцов // Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич :

Відродження, 2010. – С. 545-563.

3. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Фраківський період /







6. Павличко Д. Поетичний вступ до поеми „Мойсей” Івана Франка / Д.Павличко. – Львів, 2001.

– 32 с.


Львів, 2005. – 180 с.





1. Вербицька Л. Природно-людський спільносвіт у дидактичній ліриці Івана Франка («Мій

Ізмарагд», «Давнє й нове») / Лідія Вербицька // Слово і Час. – 2011. – № 7. – С. 39-49.



3. Панько Т.І. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка / Т.І.Панько. – Львів: Світ, 1992. –

188 с.

4. Пустова Ф.Д. Іван Франко – історик української літератури / Ф.Д.Пустова. – К.: Вища школа,

1989. – 147 с.

5. Тихолоз Н. „Хто ми є і яка наша дорога”: Основи національного виховання в родині Франків /

Наталя Тихолоз // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та

колегіумах. – 2009. – № 5; 2010. – № 5. – С.82-91.


ТЕМА: Ідейна глибина й новаторство поетичної форми збірки І.Франка

“З вершин і низин”

План

1. Історія створення збірки, своєрідність композиції. Ідейно-тематичний і жанровий принцип

структури збірки.

2. Багатопроблемність розділу “De profundis”. Оригінальність ритміки і строфіки, поєднання

народнопісенних і літературних поетичних форм.

3. Основні мотиви розділу “Вольних” та “Тюремних сонетів”, творче ставлення І.Франка до

канонічної форми сонета.

4. Картини життя галицького села в розділі “Галицькі образки”.


1. Басс І., Каспрук А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. – К., 1983.


– 359 с.












8. Панько Т.І. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка / Т.І.Панько. – Львів: Світ, 1992.

– 188 с.

9. Пастух Т. Поетичне мислення Івана Франка (за збіркою „Semper tiro”) / Т.Пастух. – Львів,

2003. – 88 с.


Слово і Час. – 2007. – № 12. – С.15-23.



12. Ткачук М. Художній світ збірки І.Франка “З вершин і низин”. - Донецьк, 1997.





Образи нових людей із середовища інтелігенції

в повісті І.Франка “Перехресні стежки”. Своєрідність прози митця

План

1. Повість І.Франка “Перехресні стежки”: образи «нових людей».

1.1. Творча історія повісті. Особливості композиції та сюжету. Проблематика, жанр.

1.2. Конфлікти соціальні й психологічні, зовнішні і внутрішні.

1.3.Образи Рафаловича, Регіни, Стальського, Вагмана та інші. Їх психологічна складність і

неоднозначність.

1.4.Особливості стилю письменника, що виявилися в цьому творі.

2. Спільність і своєрідність відображення робітничої тематики в прозі І.Франка і Е.Золя:

порівняльно-типологічний аналіз повісті «Борислав сміється» і роману „Пастка”.

3. Особливості історичної прози І.Франка (повість «Захар Беркут»).

4. «Для домашнього вогнища»: специфіка хронотопу у творі.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю І.Франка-прозаїка, жанрово-

стильові особливості його прози.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, образи «нових людей».



І.Франка “Перехресні стежки” // Франко І. Перехресні стежки. – Кіровоград, 2000. –

С.215-239.


Львів, 2002. – 204 с.

3. Швець А.І. Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і проблеми художнього психоаналізу

в прозі Івана Франка / А.І.Швець. – Львів, 2003. – 236 с.





стежки” / М.Якубовська // Дивослово. – 2006. – № 11. – С.58-61.



– 359 с.



3. Дронь К.І. Міфологізм у прозі Івана Франка: (імагологічний аспект) / К. І. Дронь. – К. :




Майстерність психологічного аналізу в драмі І.Франка «Украдене щастя»

План

1. Виникнення і розвиток жанру психологічної драми в української драматургії 70-80 рр.

ХІХ ст. (І.Карпенко-Карий, І.Франко).

2. Історія створення драми «Украдене щастя» та її ідейно-тематична основа.

3. Трагедія Анни, Михайла, Миколи в інтерпретації І.Франка.

4. Проаналізувати найважливіші епізоди твору, в яких найглибше розкривається

внутрішній світ Анни, Михайла, Миколи.

5. Сценічна історія драми.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю І.Франка-драматурга,

жанрово-стильові особливості його творів.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, драма.


1. Гундорова, Т.І. Франко – не Каменяр / Т.І.Гундорова. – Мельборн, 1998.

2. Швець, А.І. Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і проблеми художнього психоаналізу в



4. Білоштан І. Драматургія І.Франка. –К., 1956.


1. Басс І., Каспрук А. Іван Франко. Життєвий і творчий шлях. – К., 1983.

2. Гундорова, Т.І. Невідомий Іван Франко: грані ізмарагду / Т.І.Гундорова. – К.: Либідь, 2006. –

359 с.

3. Штонь, Г. Т.Г.Шевченко і І.Я.Франко. Поетичні візії України. Онтологічна спільність та



Іван Франко як теоретик літератури і перекладач

План

1. Актуальність історико-теоретичних праць І.Франка. Світовий і національний

літературознавчий досвід: синтез, вибудовування української ідеї в літературі.

2. Трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості» сьогоднішніми очима. a. Ключові положення трактату, актуальність їх звучання.

b. Проблеми психології творчості. c. «Із секретів поетичної творчості» в контексті сучасного літературознавства.

3. Переклад у творчому набутку І.Франка: місце, роль, значення. Оцінка І.Франком у

сфері міжлітературних зв’язків.

4. Різнорівневі особливості перекладів І.Франка: традиції й новаторство.

5. Переклади І.Франка в сучасній оцінці. Література

1. Гундорова Т.І. Невідомий Іван Франко: грані ізмарагду / Т.І.Гундорова. – К.: Либідь,

2006. – 359 с.


3. Даніш М. Візантологія та віз антологічні студії Івана Франка / Мирослав Даніш // Слово

і Час. – 2011. – № 7. – С. 33-38.



5. Луцишин О.В. Категорія „літературний розвиток” у науковому трактуванні Івана

Франка / О.В.Луцишин. – Львів, 1998. – 140 с.




1992. – 188 с.


школа, 1989. – 147 с.


Слово і Час. – 2007. – № 12. – С.15-23.



Круглий стіл (читацька конференція)

Тематика рефератів 1. Сценічна доля Марії Заньковецької

2. Акторська майстерність Панаса Саксаганського 3. Микола Садовський – актор, режисер, організатор театральної справи.

4. Сценічна доля Марії Садовської-Барілотті.

5. Проблематика та характер конфлікту у п’єсі «Маруся Богуславка» М.Старицького.

6. Образ Івана Барильгенка у п’єсах І.Карпенка-Карого «Суєта», «Житейське море».

7. Трагедія І.Карпенка-Карого «Сава Чалий» у контексті художніх творів про Саву Чалого.

8. Риси новатора І.К.Карпенка-Карого-драматурга.

9. Образ Б.Хмельницького у однойменній трилогії М.Старицького.

10. Роман М.Старицького «Руїна»: проблематика, образи, стильові особливості.

11. Порівняльний аналіз драми «Оборона Буші» і повісті «Облога Буші» М.Старицького.

12. Образ Мазепи у романі М.Старицького «Молодість Мазепи».

13. Психологізм зображення персонажів у романтичній трагедії «Сава Чалий» І.Карпенка-

Карого. 14. Психологізм у створенні образів п’єси М.Старицького „Талан”.

15. „Розбійник Кармелюк” М.Старицького: проблема історичної й художньої правди.

16. „Маруся Богуславка” М.Старицького як зразок соціальної героїко-історичної драми.

17. Ідейно-художній аналіз збірки І.Франка “Із днів журби”.

18. Ідейно-художній аналіз збірки І.Франка “Мій Ізмарагд”.

19. Соціально-побутові поеми І.Франка.

20. Філософські поеми І.Франка “Похорон” та “Смерть Каїна”.

21. Творче ставлення І.Франка до канону сонета.

22. Образ ліричного героя драми „Зів’яле листя” І.Франка.

23. Провідні мотиви лірики збірки І.Франка „Мій Ізмарагд”.

24. І.Вишенський у наукових дослідженнях І.Франка та в однойменній поемі. 25. Філософський зміст поеми І.Франка „Мойсей”, суголосний національній дійсності.

26. Психологізм оповідань І.Франка про дітей і школу.

27. Соціально-психологічний роман І.Франка “Лель і Полель”.

28. Майстерність у розкритті дитячої психології в оповіданнях.

29. Аналіз деградації капіталістичного суспільства в повісті „Boa constrictor”.

30. Образи інтелігенції у творах І.Франка „Лель і Полель”, „Основи суспільності”:

порівняльний аспект.

31. Багатоплановість проблематики повісті І.Франка „Для домашнього вогнища”.

32. Роль Івана Франка-критика в розвитку української літератури.

Студенти повинні знати: складові українського літературного процесу загалом і

конкретно матеріал історії української літератури 70-90 рр ХІХ ст., визначальні явища і жанри

цього періоду.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, версифікація, проза, драматургія, традиція і

новаторство.

Самостійна робота студентів


Проблемно-тематичний аналіз творів І.Нечуя-Левицького

«Бурлачка», «Гетьман Іван Виговський» або «Князь Єремія Вишневецький»

План

1. Традиції і новаторство І.Нечуя-Левицького в зображенні життя трудового народу, долі

жінки („Бурлачка”).

2. Особливості поєднання реалістичної та романтичної складових у повісті І.Нечуя-

Левицького «Бурлачка» (тип розповідання, характер образів персонажів тощо).

3. Твори І.Нечуя-Левицького на історичну тематику: історична й художня правда у

відображенні ключових подій національного життя («Гетьман Іван Виговський» або

«Князь Єремія Вишневецький»).


ТЕМА: Своєрідність художнього світу повістей Б.Грінченка

(«Сонячний промінь» або «На розпутті», «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами»)

План

1. Характер динаміки ключових образів дилогії «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами».

2. Місце повісті «На розпутті» («Сонячний промінь») в українському літературному процесі

1870-1890 рр.. Особливості проблемно-тематичного комплексу твору. Система образів.

Студенти повинні знати: специфіку індивідуального стилю Б.Грінченка, іпостасі його

науково-художньої творчості, жанрово-стильові особливості його повістей.


Ключові слова: індивідуальна творча манера, реалізм, оповідання, психологізм,

тенденція, дилогія.



Бориса Грінченка / Я.Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. –

№ 10. – С.4-7.

2. Панченко В. Ідеологічна повість ІІ половини ХІХ ст. і ґенеза соцреалізму : [І.Нечуй-Левицький,

Панас Мирний, Б.Грінченко, О.Кониський] / В. Панченко // Слово і Час. – 2011. – № 2. –

С. 58-63.




5. Поліщук Я. Культурницька місія Бориса Грінченка / Я.Поліщук // Дивослово. – 2007. – № 7. –

С.45-47.

6. Рильський М.Т. Дві повісті Бориса Грінченка // Рильський М. Статті про літературу. – К., 1980.


Електронний каталог наукових праць

про творчість П.Грабовського О.Кониського, Є.Ярошинської, Н.Кобринської

Завдання: Укласти електронний каталог наукових праць про творчість указаних митців і

проаналізувати тенденції висвітлення їх художньої спадщини останніх років.


1. Бухало С. Пионерка украинского феминизма: 150 лет назад родилась Наталья Кобринская /

С.Бухало // День. – 2005. – № 103. – С.8.

2. Кузнецов Ю. Відтворення „історії душі”: (Сповідальна проза Н.Кобринської) / Ю.Кузнецов //

Слово і Час. – 1995. – № 5/6. – С.28-30.

3. Панченко В. Феміністка : [Н. Кобринська] / В. Панченко // Дивослово. – 2012. – № 12. – С. 43-

47.

4. Погребенник Ф. Три портрети Наталі Кобринської / Ф.Погребенник // Слово і Час. – 1995. –

№5/6. – С.31-32.

5. Тимків Н. „Мене вже серце не болить”: [про Н.Кобринську] / Надія Тимків // Дивослово. –

2010. – № 6. – С.56-61. 6. Александрова Г. Знаковість і значущість присутності: До 170-річчя Олександра Кониського /

Г.Александрова // Дивослово. – 2006. – № 10. – С.58-61.




9. Ковалець Л. «Власним трудом і силою волі…»: штрихи до портрету Євгенії Ярошинської (із

першопублікацією мемуарних свідчень) / Лідія Ковалець // Слово і Час. – 2012. – № 2. – С. 63-

72.

10. Ковалець Л. Уроки Євгенії Ярошинської / Л.Ковалець // Дивослово. – 2005. – № 11. – С.59-60.

11. Філін Ю. Ольга Кобилянська і Євгенія Ярошинська: на перехресті життєвих і творчих доль /

Ю.Філін // Українська мова та література. – 2009. – № 9. – С. 15-18.


Форма перевірки роботи: перевірка аналізу електронного каталогу.


П’єси М.Кропивницького, М.Старицького і І.Карпенка-Карого на сцені й на екрані

План

1. Переглянути екранізації п’єс М.Кропивницького (одну на вибір).

2. Переглянути екранізації п’єс М.Старицького (одну на вибір).

3. Переглянути екранізації п’єс І.Карпенка-Карого (одну на вибір).

4. Створити мультимедіапрезентацію „Екранізація художніх творів

М.Кропивницького, М.Старицького і І.Карпенка-Карого”.

5. Вказати й спробувати пояснити зміни, внесені під час екранізацій щодо текстів

конкретних творів (сюжетної канви, системи образів, хронотопу і под.).

Форма перевірки роботи: перевірка мультимедіапрезентації, запропонованого аналізу).

Самостійна робота (тези положень, електронний каталог)

ТЕМА: Творчість Я.Щоголева та І.Манжури

План

1. Творче становлення Я.Щоголева та І.Манжури.

2. Своєрідність художнього світу творів митців.

3. Я.Щоголев та І.Манжура в сучасних дослідженнях.

4. Електронний каталог наукових праць про творчість Я.Щоголева та І.Манжури.


1. Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури / І.Березовський // Манжура І. Твори. –

К., 1980.

2. Бернштейн М.Д. Іван Манжура: життя і діяльність / М.Д.Бернштейн. – К., 1977.

3. Бондар М. Живопис мелодійного слова: (До 150-річчя Івана Манжури / М.Бондар // Слово і

Час. – 2001. – № 12. – С.16-25.

4. Зеров М. „Непривітаний співець”: (Я.Щоголев) / М.Зеров // Зеров М. Твори: у 2 т. – К.,

1990. – Т.2.

5. Камінчук О. Поезія Я. Щоголева останніх десятиліть ХІХ ст. як художній феномен

передмодерністичної доби / Ольга Камінчук // Сучасні проблеми мовознавства та

літературознавства : зб. наук. пр. / Ужгород. нац. ун-т. – Ужгород : Говерла, 2011. –

Вип. 16. – С. 121-125.

6. Легіт А. Видатний поет пошевченківської доби: до 100-річчя від дня смерті Якова Щоголіва

/ А.Легіт // Визвольний шлях. – 1998. – № 6.

7. Новик О. Мотиви та образи творів Якова Щоголева: проявлення традиції / Ольга Новик //

Слово і Час. – 2010. – № 8. – С. 115-121.

8. Погрібний А.Г. Яків Щоголев. Нарис життя і творчості / А.Г.Погрібний. – К., 1986.

9. Поліщук В. Яків Щоголів у лектурі Павла Филиповича / Володимир Поліщук // Слово і

Час. – 2009. – № 1. – С. 67-70.

Форма перевірки роботи: тези положень, електронний каталог.

Самостійна робота (тези вказаних положень, електронний каталог)

ТЕМА: Місце Т.Бордуляка в літературному процесі 1870-1890 рр.

План

1. Творче становлення Т.Бордуляка.

2. Своєрідність художнього світу творів митця.

3. Місце Т.Бордуляка в українському літературному процесі.

4. Електронний каталог наукових праць про творчість Т.Бордуляка.

Форма перевірки роботи: перевірка тез відповідних положень у зошитах, електронного

каталогу.

Самостійна робота (тези вказаних положень)

Сучасний стан і тенденції розвитку франкознавства

План

1. Проблеми біографізму, самотожності у творчості Івана Франка.

2. Іван Франко в міжкультурному діалозі. Орієнтальний ракурс.

3. Літературознавчі погляди І.Франка. Компаративістичний аспект.

4. Переклади І.Франка. рецепція його творчості в інших національних літературах.



2. Даніш М. Візантологія та віз антологічні студії Івана Франка / Мирослав Даніш //

Слово і Час. – 2011. – № 7. – С. 33-38.






5. Матвіїшин В.Г. Світова література у перекладацькій та творчій діяльності Івана

Франка / В.Г.Матвіїшин // Зарубіжна література в школах України. – 2006. – № 5. –

С.2-9.

6. Луцишин О.В. Категорія „літературний розвиток” у науковому трактуванні Івана

Франка / О.В.Луцишин. – Львів, 1998. – 140 с.


1992. – 188 с.


школа, 1989. – 147 с.

9. Тихолоз Б. Таємниця Франкової величі: секрети універсалізму / Б. Тихолоз //

Дивослово. – 2011. – № 10. – С. 44-48.



11. Тихолоз Н.Б. Казкотворчість Івана Франка: (генологічні аспекти) / Н.Б.Тихолоз. –

Львів, 2005. – 316 с.



Самостійна робота (тези вказаних положень)

Екранізація творів Івана Франка

План

1. Переглянути екранізацію драми І.Франка «Украдене щастя» на вибір:

a. а) «Украдене щастя» (режисер – А.Дончик, сценаристи – С. І М.Дяченки,

4 серії, Україна, 2004 р.);

b. б) «Украдене щастя» (режисер – І.Шмарук, СРСР, 1952 р.);

c. в) «Украдене щастя» (режисер – Ю.Ткаченко, СРСР, 1984 р.).

2. Переглянути історичну драму «Захар Беркут» за однойменною повістю Івана Франка

(режисер- Л.Осика, УРСР, 1971 р.).

3. Створити мультимедіапрезентацію „Екранізація художніх творів Івана Франка”.

4. Вказати й спробувати пояснити зміни, внесені під час екранізацій щодо текстів

конкретних творів (сюжетної канви, системи образів, хронотопу і под.).

Форма перевірки роботи: перевірка мультимедіапрезентації, запропонованого аналізу.

Науково-дослідна робота

Творчість українських письменників 1870-1890 рр. у зарубіжній рецепції

План

1. Панас Мирний у колі слов’янських літератур.

2. Творчість М.Старицького і І.Карпенка-Карого в російській рецепції.

3. Оцінка творчого і наукового доробку І.Франка у світовій культурі.


Науково-творча робота

Життя і діяльність Івана Франка: принципи висвітлення в кіномистецтві

План

1. Перегляд художнього фільму «Іван Франко» (1956 р., СРСР, режисер – Т.Левчук,

сценарист – Л.Смілянський).

2. Перегляд фільму про Івана Франка з циклу «Великі українці» (проект телеканалу

«Інтер» 2008 р., оповід. – С.Вакарчук).

3. Зіставлення підходів до відображення життя і творчості великого Каменяра в названих

фільмах.

4. Аналіз характеру відображення біографії й основних віх творчості І.Франка в

означених фільмах (письмово).

Форма перевірки роботи: перевірка письмового аналізу в зошитах.

Науково-дослідна робота

ТЕМА: Літературознавчі праці Б.Грінченка і П.Грабовського

План

1. Б.Грінченко як літературознавець.

2. «Дещо про творчість поетичну», літературно-критичні статті про Шевченка,

Чернишевського, Пушкіна та інші праці П.Грабовського.



Грабовського / О.Вертій // Дивослово. – 2003. – № 3. – С. 15-20.


3. Гомон П. „...В мені завжди жив перш над усе українець”: (спроба сучасного

осмислення життєпису П.А.Грабовського) / П.Гомон // Українська література в

загальноосвітній школі. – 2000. – № 1. – С. 37-43.




http://www.kinopoisk.ru/level/4/people/284901/

http://www.kinopoisk.ru/level/4/people/1492408/

Екзаменаційні питання

1. Літературний процес 70-90-х рр. ХІХ ст. художні пошуки української прози.

2. Тенденції розвитку театрального мистецтва і драматургії України в 70-90-х рр. ХІХ ст.

3. Тенденції розвитку української поезії 70-90-х рр. ХІХ ст.

4. Становлення реалістичного методу в українській прозі 70-90-х рр. ХІХ ст.

5. Художні пошуки О.Кониського.

6. Твори І.С.Нечуя-Левицького з життя селянства.

7. Тема інтелігенції у прозі І.С.Нечуя-Левицького.

8. Духовенство у творчій спадщині І.Нечуя-Левицького.

9. Тема національної зради в романі І.С.Нечуя-Левицького „Ієремія Вишневецький”.

10. Образ І.Виговського в романі І.С.Нечуя-Левицького „Гетьман Іван Виговський”.

11. Образ Миколи Джері з однойменної повісті І.С.Нечуя-Левицького.

12. Гумор і сатира в повісті І.С.Нечуя-Левицького „Кайдашева сім’я”.

13. Ідейно-художній аналіз повісті І.С.Нечуя-Левицького „Бурлачка”.

14. Панас Мирний – творець соціально-психологічного роману.

15. Проблематика роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика.

16. Образна система роману„Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика.

17. Творче продовження традицій попередників у ранніх творах Панаса Мирного.

18. Особливості змалювання різночинної інтелігенції в повісті Панаса Мирного „Лихі люди”.

19. Майстерність психологічного аналізу в романі Панаса Мирного „Повія”.

20. Порівняльний аналіз повістей Панаса Мирного „Лихо давнє й сьогочасне”, „Голодна воля”.

21. Проблематика „малої прози” Б.Грінченка.

22. Повісті Б.Грінченка про трагедію українського села „Серед темної ночі”, „Під тихими

вербами”.

23. Інтелігенція і народ у повістях Б.Грінченка „Сонячний промінь”, „На розпутті”.

24. Багатогранність творчої діяльності Б.Грінченка. Б. Грінченко як письменник, громадській

діяч, перекладач, видавець, педагог, лексикограф, етнограф.

25. Художні пошуки Олени Пчілки у жанрі „малої прози”.

26. Художній світ Н. Кобринської.

27. Є.Ярошинська: творчі пошуки і знахідки.

28. Селянська тематика у творчості Т.Бордуляка.

29. Характер конфлікту в драматургії М.Кропивницького.

30. Театральна й режисерська діяльність М.Кропивницького.

31. Театр Корифеїв і Миколаївщина.

32. Провідні мотиви і образи поезії М.Старицького.

33. Система образів у п’єсі М.Кропивницького „Глитай, або ж Павук”.

34. Драматичний доробок М.Старицького.

35. Історична тема в драматургії і прозі М.Старицького.

36. Ідейно-художній аналіз драми „Не судилося” М.Старицького.

37. Жанр психологічної драми у творчості І.Карпенка-Карого („Наймичка”, „Безталанна”).

38. Жанр соціально-викривальної комедії у творчості І.Карпенка-Карого.

39. Система образів у драмі І.Карпенка-Карого.

40. Образ Мартина Борулі з однойменної п’єси І.Карпенка-Карого.

41. Порівняльна характеристика образів Пузиря та Калитки (за п’єсами „Хазяїн” та „Сто тисяч”

І.Карпенка-Карого).

42. Особливості інтерпретації образу Сави Чалого в однойменній трагедії І.Карпенка-Карого.

43. „Непривітаний співець” Яків Щоголев. Багатство жанрів, мотивів, образів. Культура слова.

44. Іван Манжура: доля і творчість.

45. Провідні мотиви і образи лірики В.Самійленка.

46. Гумористично-сатирична поезія Б.Самійленка.

47. Інтерпретація образу Марусі Чурай у драмі В.Самійленка „Чураївна”.

48. Художній світ П.Грабовського.

49. Багатогранність творчої спадщини І.Франка. Світове значення його діяльності на теренах

України.

50. Поетична спадщина І.Франка.

51. Жанр поеми у творчості І.Франка.

52. Збірка „З вершин і низин” І.Франка як новий етап розвитку української поезії.

53. Лірична драма І.Франка „Зав’яле листя”.

54. Оповідання І.Франка з життя дітей.

55. Сатиричні оповідання І.Франка.

56. „Бориславський” цикл прози І.Франка.

57. Актуальність проблематики повістей „Основи суспільності”, „Для домашнього вогнища”

І.Франка.

58. Проекція нової людини в повісті І.Франка „Перехресні стежки”,

59. Психологічна драма І.Франка „Украдене щастя”, її сценічна історія.

60. Літературознавча й фольклористична діяльність І.Франка.

61. Поема „Мойсей” І.Франка: проблематика, філософський зміст, багатство образів.

62. Образ Івана Вишенського в однойменній поемі І.Франка.

63. Повість І.Франка „Захар Беркут”.

64. Ідейно-художній аналіз поетичних збірок І.Франка „Мій Ізмарагд”, „Із днів журби”.

Список художніх текстів із курсу історії української літератури 1870-1890-х рр. для студентів ІІ курсу спеціальності «Українська мова та література» ДФН

І.Нечуй-Левицький

«Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Хмари», „Афонський пройдисвіт”, «Гетьман

Іван Виговський» або «Князь Ярема Вишневецький»; „Дві московки”, „Рибалка Панас

Круть”, „Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” та „Благословіть бабі Палажці

скоропостижно вмерти”, „Над Чорним морем”.

Панас Мирний

«Лихий попутав», «П’яниця», «Лихі люди», „Лихо давнє й сьогочасне”, «Хіба ревуть воли, як

ясла повні?», «Повія», „Морозенко”, „Пригода з Кобзарем”, „Лови”, „Серед степів”, „Сон”,

„Голодна воля”, „Лимерівна”.

Б.Грінченко

«Листи з України Наддніпрянської», «Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі»,

«Під тихими вербами», «Хата», «Дзвоник», «Сама, зовсім сама», «Як я вмер», «Серед чужих

людей», «Батько та дочка», «Панько», «Олеся», «Сестриця Галя», «Украла», «Кавуни».

Олена Пчілка

Збірка поезій «Думки-мережанки», «Товаришки», «Збентежена вечеря», «Соловйовий спів»,

«Півтора оселедця», „Пігмаліон”, „Чад”, „Світло добра і любові”, “Артишоки”, „Золота

писанка”.

Т.Бордуляк

«Дід Макар»; «Дай, Боже, здоровля корові»; «Михалкові радощі»; «Ось куди ми пійдемо,

небого»; «Бузьки»; «Іван Бразілієць».

М.Старицький

«Поезії», «Не судилось», «Талан», „Ой, не ходи, Грицю...”, «За двома зайцями», «Богдан

Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Молодість Мазепи» або «Руїна», „Оборона Буші”.

М.Кропивницький

«Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук»,

«Дві сім’ї», «Пошились у дурні» або «По Ревізії».

І.Карпенко-Карий

«Безталанна», «Наймичка», «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Суєта», „Житейське

море”, «Сава Чалий», „Бурлака”, „Бондарівна”.

Павло Грабовський

Віршовані збірки “Пролісок”, ”З півночі”, ”Кобза”, «Дещо про творчість поетичну», літературно-

критичні статті про Шевченка, Чернишевського, Пушкіна, нариси “На далекій Півночі”, ”З

далекої півночі”.

Я.Щоголев

Поезії зі збірок “Ворскло”, „Слобожанщина”.

І.Манжура

Поезії, «Трьомсин-богатир», «Іван Голик».

В.Самійленко

«Герострат», «Гея», «Спритний ченчик», «Дума-цяця», «Ельдорадо», «Пісня про Віщого

Василя», «Новий лад», «Міністерська пісня», «На печі», «Патріота Іван», «Чураївна».

О.Кониський

„Поезії”; „Юрій Горовенко. Хроніка смутного часу”, „Дмитро Книш”; „Хвора душа”, „Панська

воля”, „Баба Явдоха”, „Семен Жук та його родичі”,

І.Франко: поетичні збірки “З вершин і низин”; ”Зів’яле листя”; ”Мій Ізмарагд”; ”Із днів журби”;

”Давнє і нове”; ”Із літ моєї молодості”; Поеми “Мойсей”; ”Похорон”; ”Іван Вишенський”;

“Украдене щастя”; “Бориславські оповідання”; “Історія кожуха”; ”Грицева шкільна наука”;

”Малий Мирон”; „Лесишина челядь”, „Сам собі винен”, „У кузні”; „Борислав сміється”;

„Лель і Полель”; „Для домашнього вогнища”, „На дні”; „Перехресні стежки”; „Захар Беркут”;

”Із секретів поетичної творчості”

Історія української літератури 1870-1890 рр.

Модульна контрольна робота № 1 І варіант

І. Ознайомчо-орієнтаційний рівень

1. Концепція української мови як мови „для домашнього вжитку” належить...

а) І.Франку; б) М.Костомарову; в) Б.Грінченку; г) Панасу Мирному

2. Полеміка П.Вартового і Українця 1892-1893 рр. – це полеміка...

а) Т.Шевченка і М.Драгоманова; г) А.Кримського і О.Кониського;

б) М.Драгоманова і М.Костомарова; д) Б.Грінченка і М.Драгоманова.

3. „Література доти не стане справді національною, доки не буде справді

людською... зображувати дійсних людей, яких виплоджує наш край з його

географічними, кліматичними, етнографічними та суспільно-політичними

особливостями”. Ці слова належать...

а) Б.Грінченку; б) І.Нечую-Левицькому; в) І.Франку; г) Олені Пчілці

4. Жук, Телепень і Шестірний – персонажі...

а) оповідання Олени Пчілки “Артишоки”; в) повісті Панаса Мирного “Лихі

люди”;

б) оповідання Панаса Мирного “П΄яниця”; г) повісті Б.Грінченка “Серед

темної ночі”.

5. Стан і шляхи розвитку української інтелігенції свого часу зобразив у творі...

а) “Лихі люди” Панас Мирний;

б) “Баба Параска та баба Палажка” І.Нечуй-Левицький;

в) “Смутні картини” Б.Грінченко;

г) “Хмари” І.Нечуй-Левицький.

6. Зінько і Денис Сиваші – персонажі...

а) повісті “Серед темної ночі”;

б) дилогії “Серед темної ночі”, “Під тихими вербами”;

в) повісті “Брат на брата”;

г) повісті “Товаришки”.

7. У цьому творі невеликі гроші наводять великий страх на панство:

а) “Сто тисяч” І.Карпенка-Карого; в) “Збентежена вечеря” Олени Пчілки”;

б) “Повія” Панаса Мирного; г) “Півтора оселедця” Олени Пчілки.

8. У якій частині роману Панаса Мирного й І.Білика “Хіба ревуть воли, як ясла

повні?” подано історичний екскурс у минуле села Піски?

а) у І; б) у П; в) у Ш; г) в ІV.

9. Хто розбиває серце героїні роману Панаса Мирного “Повія”?

а) Загнибіда; б) Рубець; в) Довбня; г) Проценко.

10. Цей твір І.Нечуй-Левицький присвятив М.Лисенку:

а) “Микола Джеря”; в) “Хмари”;

б) “Кайдашева сім΄я”; г) “Афонський пройдисвіт”.

ІІ. Понятійно-аналітичний рівень

1. Ім΄я головної героїні повісті Олени Пчілки “Товаришки”.

2. Кому належить ідея назви роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”?

ІІІ. Продуктивно-синтетичний рівень

1. Проблеми української сім΄ї і суспільства (за повістю І.Нечуя-Левицького

“Кайдашева сім΄я”).

2. Викриття подвійної моралі панства в оповіданні Олени Пчілки “Чад”.

Тематика курсових робіт:

А.І.Гурдуз Тема

1. “Слово о полку Ігоревім” та “Пісня про Роланда” в порівняльно типологічному висвітленні.

2. “Міфопоетична дискусія” навколо творчості Т.Шевченка: ракурси проблеми.

3. Образ Сави Чалого в однойменній драмі І.Карпенка-Карого: специфіка інтерпретації постаті

історичної особи.

4. Літературна спадщина П.Куліша та Вальтера Скотта в порівняльно-типологічному висвітленні.

5. Національна інтелігенція та її шляхи в повісті І.Нечуя-Левицького “Хмари”.

6. Компаративне прочитання романів Панаса Мирного “Повія” та Еміля Золя “Пастка”.

7. Майстерність імпресіоністичної техніки М.Коцюбинського [твори на вибір].

8. Міфопростір “Тіней забутих предків” М.Коцюбинського і “Пана” К.Гамсуна: типологічні

сходження і своєрідність.

9. Пантеїстична філософія художнього світу М.Коцюбинського і К.Гамсуна.

10. “Влада землі” у творах О.Кобилянської та М.Коцюбинського (“Земля” – “Fata Мorgana”)

(можна залучити й творчість В.Стефаника).

11. “Жіноче питання” у творах О.Кобилянської “Людина” та Ш.Бронте “Джен Ейр”.

12. “Жіноче питання” у творах О.Кобилянської “Людина” і Т.Гарді “Джуд Непомітний”.

13. Земля в однойменних творах О.Кобилянської й Е.Золя: проблеми типології.

14. Земля та її люди очима українських та західноєвропейських й американських письменників (на

вибір).

15. Міфопоетика творів В.Стефаника.

16. Міфологема “золотого віку” у творах М.Коцюбинського “Fata Morgana” і В.Стефаника

“Камінний хрест”.

17. М.Коцюбинський, О.Кобилянська і В.Стефаник на літературних “перехрестях”.

18. Дон Жуан Лесі Українки: оригінальність версії традиційного образу.

19. Універсальні категорії у творчості Лесі Українки й В.Винниченка.

20. Компаративний аспект вивчення творів Лесі Українки “Одержима” та Г.Ібсена “Бранд”.

21. Своєрідність інтерпретації образу Івана Мазепи в трилогії Богдана Лепкого „Мазепа”.

22. “Сонячна машина” В.Винниченка і “Гіперболоїд інженера Гаріна” О.Толстого: порівняльно-

типологічне висвітлення.

23. Ідейно-естетичні й філософські паралелі у творах В.Винниченка “Чесність з собою” та Г.Ібсена

“Пер Гюнт”.

24. “Записки Кирпатого Мефістофеля” В.Винниченка в контексті світової дияволіади: проблеми

типології.

25. Кохання і місто в романах В.Підмогильного “Місто” та Гі де Мопассана “Любий Друг”.

26. Світ міста в українській літературі кінця ХІХ-ХХ ст.: тенденції вираження.

27. Образ І.Мазепи в українській [або західноєвропейській] літературі.

28. Образ Б.Хмельницького в українській літературі.

29. Проблеми типології у творах Г.Тютюнника “Вир” та М.Шолохова “Тихий Дон”.

30. Типологія антивоєнного роману: О.Гончар – Е.-М.Ремарк – Е.Гемінгвей.

31. Образ Роксолани в інтерпретації П.Загребельного (за однойменним романом автора).

32. Художні особливості роману Є.Гуцала “Позичений чоловік”: до питання про національне в

літературі.

33. Своєрідність інтерпретації пісні Марусі Чурай “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”

М.Старицького та В.Самійленка (на матеріалі творів “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” і

“Чураївна”).

34. Три іпостасі таланту С.Іщенко: поезія, акторство, живопис.

35. Рецепція творчості С.Лук’яненка в Україні.

36. Рецепція творчості В.Васильєва в Україні.

37. Українські літературознавчі студії художнього доробку В.Пелєвина.

38. Моральні імперативи прози Марини і Сергія Дяченків.

39. Особливості художнього світу прози Володимира Арєнєва.

40. Моральні імперативи прози Дари Корній.

41. Міфопоетика роману Я.Бакалець і Я.Яріша «Із сьомого дна».

42. Проблеми розвитку сучасного українського фентезі (на матеріалі творчості одного-двох

обраних студентом письменників).

43. Проблема метагероя в літературознавстві: закономірності й варіації

– (на матеріалі творчості Лесі Українки: жіночий образ (“Лісова пісня”, “Бояриня” й ін.));

– (на матеріалі творчості В.Винниченка і / або К.Гамсуна).

44. Літературна міфотворчість: дискусії навколо, художнє втілення.

45. Тенденції розвитку сучасного українського літературознавства.

– наприклад, на матеріалі наукової діяльності Д.С.Наливайка, А.Є.Нямцу та ін.

46. Українська література межі ХІХ-ХХ ст. у сучасних дослідженнях.

47. Інтертекстуальний підхід до вивчення літературного твору (теоретичний аспект або на

обраному Вами матеріалі...).

48. Література в системі мистецтв та інших видів духовно-практичної діяльності людини:

– література –музика – живопис (наприклад, на матеріалі творчості М.Коцюбинського,

О.Кобилянської, І.Франка й ін.);

– література –театр / кіно;

– література – архітектура – скульптура;

– література – філософія і психологія тощо.

49. Поняття “світова література” як проблема сучасної літературної компаративістики.

50. Проблеми функціонування й трансформації традиційних структур у літературі

– (на матеріалі творів О.Кобилянської “Земля” і Т.Гарді “Тесс із роду д΄Ербервіллів”);

– (на матеріалі повісті М. і С. Дяченків “Останній Дон Кіхот”);

– (теоретичний аспект);

– (на матеріалі інших творів).

Критерії оцінювання знань і вмінь студентів

Оцінка виставляється відповідно до чинного положення за чотирибальною системою,

"відмінно", "добре", "задовільно", "незадовільно".

1. "Відмінно"

Студент володіє набутими знаннями та використовує їх для вирішення нової навчальної

проблеми. Оцінка „відмінно” передбачає повні відповіді на всі запропоновані в білеті питання з

наведенням необхідних теоретико-методологічних передумов, вираженим творчим підходом до

вирішення проблеми, зазначенням прикладів, які б ілюстрували відповідний аспект певного

питання. Студент виявляє розуміння історико-літературних явищ і процесів; робить аргументовані

висновки; характеризує історико-літературні явища і процеси, використовуючи різні джерела

інформації. Вміє:

- диференціювати, інтегрувати та уніфікувати знання;

- застосовувати правила, методи, принципи, закони у конкретних ситуаціях;

- аналізувати й оцінювати факти, події та прогнозувати очікувані результати;

- викладати матеріал на папері логічно, послідовно, системно і повно;

- аргументовано висловлювати свої думки, вміти формулювати висновки;

- виявляти творчий підхід до виконання завдань;

- правильно оформити письмову роботу.

2. "Добре"

Студент у достатній мірі оперує навчальним матеріалом, узагальнює окремі факти,

формулює та обґрунтовує нескладні висновки; може дати порівняльну характеристику

літературних явищ, дає визначення поняттям; самостійно встановлює причинно-наслідкові зв'язки

явищ і процесів; може узагальнювати й застосовувати знання, але припускається певних негрубих

помилок чи неточностей у відповідях, не ілюструє свої відповіді прикладами. У роботі виконано

переважну більшість поставлених завдань (не менш як дві третини), виявлено належні знання,

вміння й навички порівняльного вивчення художніх творів.

3. "Задовільно"

Студент володіє навчальним матеріалом на репродуктивному рівні або володіє частиною

навчального матеріалу, вміє застосовувати знання у стандартних ситуаціях. Студент самостійно

відтворює фактичний матеріал теми; може дати стислу характеристику мовному або літературному

явищу (за алгоритмом); правильно вживає літературознавчі терміни. Студент володіє навчальним

матеріалом поверхово і фрагментарно.

У роботі виконано не менш як одну третину поставлених завдань, коли студент володіє

основами літературознавчого зіставлення і не може на практиці застосувати теоретичні знання,

навести приклади обговорюваних у роботі мистецьких явищ і процесів; проводить можливі й

переважно (частково) правильні зіставлення творів чи інших явищ міжлітературного процесу і не

демонструє при цьому певні теоретичні знання.

4. "Незадовільно" Студент не володіє навчальним матеріалом, не зміг виконати жодного з поставлених питань,

не володіє теоретичними знаннями і практичними вміннями компаративного аналізу художніх творів.

Шкала оцінювання: національна та EСTS

За шкалою ECTS За шкалою університету За національною шкалою

Екзамен Залік

А 90-100 (відмінно) 5 (відмінно)

Зараховано

В 80-89 (дуже добре) 4 (добре)

С 65-79 (добре)

D 55-64 (задовільно) 3 (задовільно)

Е 50-54 (достатньо)

FX 35-49 (незадовільно ) 2 (незадовільно) Не зараховано

F 1-34 (неприйнятно)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ


імені В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО

Філологічний факультет


„ЗАТВЕРДЖУЮ”

Ректор В.Д. Будак

„__” 2015 р.

ПАКЕТ

комплексної контрольної роботи (ККР) із дисципліни «Історія української літератури»

для студентів спеціальності

6.020303. Філологія. Українська мова і література

ЗМІСТ ПАКЕТУ

1. Навчальна програма нормативної дисципліни.

2. Комплексна контрольна робота з дисципліни.

3. Рецензія на ККР.

4. Критерії оцінки виконаних завдань ККР.

5. Перелік довідкової літератури, використання якої дозволяється при

виконанні ККР.

Схвалено вченою радою

Миколаївського національного університету

імені В.О. Сухомлинського

Протокол № від « » 2015 р.

Голова вченої ради В.Д. Будак

Миколаїв

2015

Критерії оцінки виконаних завдань ККР

із дисципліни «Історія української літератури»

для студентів спеціальності

6.020303. Філологія. Українська мова і література

Оцінка виставляється відповідно до чинного положення за чотирибальною

системою, "відмінно", "добре", "задовільно", "незадовільно".

1. "Відмінно".

Студент володіє набутими знаннями та використовує їх для вирішення нової навчальної

проблеми. Оцінка „відмінно” передбачає повні відповіді на всі запропоновані в білеті питання з

наведенням необхідних теоретико-методологічних передумов, вираженим творчим підходом до

вирішення проблеми, зазначенням прикладів, які б ілюстрували відповідний аспект певного

питання. Студент виявляє розуміння історико-літературних явищ і процесів; робить

аргументовані висновки; характеризує історико-літературні явища і процеси, використовуючи

різні джерела інформації. Вміє:

- диференціювати, інтегрувати та уніфікувати знання;

- застосовувати правила, методи, принципи, закони у конкретних ситуаціях;

- аналізувати й оцінювати факти, події та прогнозувати очікувані результати;

- викладати матеріал на папері логічно, послідовно, системно і повно;

- аргументовано висловлювати свої думки, вміти формулювати висновки;

- виявляти творчий підхід до виконання завдань;

- правильно оформити письмову роботу.

2. "Добре".

Студент у достатній мірі оперує навчальним матеріалом, узагальнює окремі факти,

формулює та обґрунтовує нескладні висновки; може дати порівняльну характеристику

літературних явищ, дає визначення поняттям; самостійно встановлює причинно-наслідкові

зв'язки явищ і процесів; може узагальнювати й застосовувати знання, але припускається певних

негрубих помилок чи неточностей у відповідях, не ілюструє свої відповіді прикладами. У

роботі виконано переважну більшість поставлених завдань (не менш як дві третини), виявлено

належні знання, вміння й навички аналізу художніх творів.

3. "Задовільно".

Студент володіє навчальним матеріалом на репродуктивному рівні або володіє

частиною навчального матеріалу, вміє застосовувати знання у стандартних ситуаціях. Студент

самостійно відтворює фактичний матеріал теми; може дати стислу характеристику

літературному явищу (за алгоритмом); правильно вживає літературознавчі терміни. Студент

володіє навчальним матеріалом поверхово і фрагментарно.

У роботі виконано не менш як одну третину поставлених завдань, коли студент володіє

основами літературознавчого аналізу і не може на практиці застосувати теоретичні знання,

навести приклади обговорюваних у роботі мистецьких явищ і процесів; проводить можливі й

переважно (частково) правильні зіставлення творів чи інших явищ літературного процесу і не

демонструє при цьому певні теоретичні знання.

4. "Незадовільно". Студент не володіє навчальним матеріалом, не зміг виконати жодного з поставлених

питань, не володіє теоретичними знаннями і практичними вміннями літературознавчого аналізу

художніх творів.

Шкала оцінювання: національна та ECTS

За шкалою ECTS За шкалою університету За національною шкалою

Екзамен Залік

А 90-100 (відмінно) 5 (відмінно)

Зараховано

В 80-89 (дуже добре) 4 (добре)

С 65-79 (добре)

D 55-64 (задовільно) 3 (задовільно)

Е 50-54 (достатньо)

FX 35-49 (незадовільно ) 2 (незадовільно) Не зараховано

F 1-34 (неприйнятно)

ВАРІАНТИ ЗАВДАНЬ ІЗ ДИСЦИПЛІНИ

”Історія української літератури”

Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського

ВАРІАНТ № 1

1. Дайте оцінку художнім пошукам української прози 40-60-х рр. ХІХ ст.

2. Дайте оцінку видавничій і перекладацькій діяльності П.Куліша.

3. Визначте своєрідність відображення проблем української сім΄ї і суспільства в повісті

І.Нечуя-Левицького “Кайдашева сім΄я”.


1. Дайте оцінку художнім пошукам української прози 70-90-х рр. ХІХ ст.

2. Обґрунтуйте актуальність проблематики поеми І.Франка “Мойсей”.

3. Визначте особливості засобів гумору і сатири в повісті І.Нечуя-Левицького “Кайдашева

сім’я”.


1. Визначте характер становлення реалістичного методу в українській прозі

70-90-х рр. ХІХ ст.

2. Визначте своєрідність проблематики й системи образів роману П.Куліша „Чорна рада”.

3. Визначте своєрідність проблемно-тематичного комплексу повісті І.Нечуя-Левицького

“Микола Джеря”.


1. Дайте оцінку розвитку байки в українській літературі 1840-1860 рр..

2. Визначте особливості оповідної манери Марка Вовчка.

3. Визначте ідейно-тематичну основу драми І.Франка «Украдене щастя».


1. Дайте оцінку творчості Марка Вовчка як письменниці-білінгва.

2. Визначте особливості змалювання різночинної інтелігенції в повісті Панаса Мирного „Лихі

люди”.

3. Визначте провідні мотиви лірики збірки І.Франка „Мій Ізмарагд”.


1. Обґрунтуйте наявність у романі “Чорна рада” певної знакової системи.

2. Дайте оцінку впливу на сприймання повісті Марка Вовчка “Інститутка” зміни назви твору у

процесі роботи авторки над ним.

3. Визначте особливості проблемно-тематичного комплексу твору Панаса Мирного „Лихо

давнє й сьогочасне”.


1. Визначте своєрідність явища онаціоналізації на прикладі текстів байок Леоніда Глібова.

2. Визначте риси казки в творі Марка Вовчка „Кармелюк”.

3. Визначте особливості проблемно-тематичного комплексу й композиції роману І.Нечуя-

Левицького „Хмари”.


1. Визначте новаторство І.Франка в опрацюванні біблійного матеріалу в поемі „Мойсей”.

2. Визначте специфіку типізації в повісті Марка Вовчка „Інститутка”.

3. Визначте своєрідність змалювання образів інтелігенції у прозі І.Нечуя-Левицького.


1. Обґрунтуйте на прикладі конкретних творів відмінність байок Леоніда Глібова першого і

другого періодів творчості.

2. Визначте тип головної героїні творів Марка Вовчка.

3. Визначте сутність трагедії Чіпки з роману Панаса Мирного й Івана Білика „Хіба ревуть

воли, як ясла повні?”.


1. Визначте характерні риси поетики прози Олени Пчілки.

2. Визначте своєрідність системи образів роману А.Свидницького “Люборацькі”.

3. Дайте оцінку багатогранності діяльності Бориса Грінченка на ниві української культури.


1. Визначте й обґрунтуйте характер поєднання рис романтизму і реалізму в творчості Юрія

Федьковича.

2. Визначте особливості композиції збірки Івана Франка „Зів’яле листя”. Чому ця збірка

визначається як лірична драма?

3. Визначте особливості відображення дитячої психології в оповіданнях Бориса Грінченка

(„Дзвоник”, «Сама, зовсім сама», «Батько та дочка» та ін.).


1. Визначте проблематику „малої прози” Бориса Грінченка.

2. Визначте своєрідність інтерпретації образу Івана Вишенського в однойменній поемі

І.Франка.

3. Визначте особливості проблемно-тематичного комплексу й композиції роману Панаса

Мирного й Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.


1. Визначте характер змалювання відносин інтелігенції і народу в повістях Бориса Грінченка.

2. Визначте провідні мотиви лірики Степана Руданського.

3. Обґрунтуйте приналежність роману Панаса Мирного «Повія» до соціально-психологічної

прози.


1. Визначте характер динаміки ключових образів дилогії Бориса Грінченка «Серед темної

ночі» та «Під тихими вербами».

2. Визначте оригінальність переосмислення мотивів і образів української народної творчості у

співомовках Степана Руданського.

3. Визначте особливості жіночого образу в романі Панаса Мирного «Повія».


1. Дайте оцінку тенденцій розвитку театрального мистецтва і драматургії України в

70-90-х рр. ХІХ ст.

2. Визначте тематику і проблематику оповідань Олени Пчілки.

3. Проаналізуйте в зіставленні ключові образи драм М.Старицького “Не судилось” і

М.Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”.


1. Дайте оцінку тенденцій розвитку української поезії 70-90-х рр. ХІХ ст.

2. Визначте своєрідність викриття Оленою Пчілкою подвійної моралі панства в оповіданні

“Чад”.

3. Визначте провідні мотиви поезії Павла Грабовського.


1. Визначте, чи є у “Ста тисячах” і “Хазяїні” І.Карпенка-Карого риси трагікомедії? Поясніть

свою думку.

2. Дайте оцінку внеску Степана Руданського в розвиток перекладацької справи в Україні.

3. Визначте своєрідність зображення національної самосвідомості, потреби єднання

інтелігенції з народом у повісті Олени Пчілки “Товаришки”.


1. Визначте характер конфлікту в драматургії М.Кропивницького.

2. Визначте провідні мотиви лірики Юрія Федьковича.

3. Дайте оцінку характеру опрацювання І.Франком форми сонета.


1. Дайте оцінку образу Хоми в драмі М.Старицького “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”.

Яка роль цього образу у творі?

2. Визначте провідні мотиви поезії Я.Щоголева.

3. Визначте своєрідність проблемно-тематичного комплексу й системи образів повісті Івана

Франка „Захар Беркут”.

ВАРІАНТ № 20 1. Обґрунтуйте місце історичної теми в драматургії і прозі М.Старицького.

2. Визначте своєрідність поєднання реалістичної манери письма з фольклорною традицією в

ліриці І.Манжури.

3. Дайте оцінку характеру розкриття дитячої психології в оповіданнях І.Франка.


1. Визначте особливості соціально-викривальної комедії у творчості І.Карпенка-Карого.

2. Визначте провідні мотиви поезії Володимира Самійленка.

3. Визначте своєрідність системи образів повісті І.Франка „Перехресні стежки”.


1. Визначте засоби психологізму зображення дійових осіб у романтичній трагедії І.Карпенка-

Карого «Сава Чалий».

2. Визначте своєрідність поетики сатиричних творів Володимира Самійленка.

3. Визначте характер конфлікту в повісті І.Франка „Перехресні стежки”.


1. Визначте спільність і своєрідність образів головних героїнь у творах М.Старицького „Ой, не

ходи, Грицю...” і В.Самійленка „Чураївна”. Яке місце цих художніх версій у відповідному

метатексті української літератури?

2. Визначте особливості змалювання сцен з народного життя в поезіях Павла Грабовського.

3. Дайте оцінку перекладацькій діяльності Івана Франка.


1. Визначте риси автобіографізму в ліричній драмі І.Франка „Зів’яле листя”.

2. Дайте оцінку фольклористичній та етнографічній діяльності П.Куліша.

3. Визначте смислове навантаження репліки Павла Чубаня в п’єсі М.Старицького „Не

судилось”: “Так така, паничу, ваша поезія?!”. Як Ви розумієте значення цих слів?


1. Обґрунтуйте характер зв’язку чи іншого типу співвідношень байок Л.Глібова і І.Крилова

„Вовк і Ягня”.

2. Визначте риси традиції і новаторства у п’єсах М.Старицького на історичні теми.

3. Визначте своєрідність композиції збірки І.Франка “З вершин і низин”.


1. Визначте своєрідність образів нових людей із середовища інтелігенції в повісті І.Франка

“Перехресні стежки”.

2. Дайте оцінку видавничій, журналістській та громадській діяльності Леоніда Глібова.

3. Визначте своєрідність системи образів драми М.Кропивницького “Доки сонце зійде, роса

очі виїсть”.


1. Дайте оцінку ролі Івана Франка-критика в розвитку української літератури.

2. Визначте риси традиції і новаторства в романі А.Свидницького „Люборацькі”.

3. Визначте своєрідність сатиричного викриття глитаїв у комедіях І.Карпенка-Карого “Сто

тисяч” та “Хазяїн”.


1. Проаналізуйте в зіставленні образи Йосипа Бичка (“Глитай, або ж Павук”

М.Кропивницького) і Пузиря (“Хазяїн” І.Карпенка-Карого).

2. Визначте своєрідність образу ліричного героя в „Зів’ялому листі” І.Франка.

3. Визначте риси традиції й новаторства в інтерпретації В.Самійленком образу Марусі Чурай

(„Чураївна”).


1. Дайте оцінку розробленню І.Франком проблем психології творчості у трактаті „Із секретів

поетичної творчості”.

2. Визначте особливості проблемно-тематичного комплексу повісті І.Нечуя-Левицького

„Бурлачка”.

3. Визначте своєрідність інтерпретації образу Сави Чалого в однойменній драмі І.Карпенка-

Карого.


1. Визначте риси традиції й новаторства в інтерпретації М.Старицьким образу Марусі Чурай

(„Ой, не ходи, Грицю...”.).

2. Визначте особливості системи образів повісті І.Нечуя-Левицького “Микола Джеря”.

3. Визначте своєрідність відображення робітничої тематики в повісті І.Франка «Борислав

сміється».

Перелік довідкової літератури,

використання якої дозволяється при виконанні ККР

з дисципліни “Історія української літератури”

1. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковин. центр гуманіт.

дослідж.; за ред. А.Волкова та ін. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

2. Літературознавчий словник-довідник / уклад.: Р.Т.Гром΄як, Ю.І.Ковалів, В.І.Теремко. –

2-ге вид., випр., допов. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752 с.

Інформаційні ресурси 1. Посилання на сайт викладача: http://mehmat.mnu.mk.ua/sp/uml10.

2.Підручники:


2 кн. Кн. 1 / за ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2002. – 575 с.


2 кн. Кн. 2 / за ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2003. – 440 с.

2.3. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн.

Кн. 1 / за ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 655 с.

2.4. Історія української літератури ХІХ століття: підручник для студ. ВНЗ: у 2 кн.

Кн. 2 / за ред. М.Г.Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.


Гурдуз А. Під знаком Ф.Шиллера: доля однієї української драми [Електронний ресурс] //

Матеріали Третьої міжнар. наук.-практ. Iнтернет-конфер. “Діалог мов – діалог культур.

Україна і світ” (Iнститут слов’янської філології Університету Людвіга-Максиміліана,

Мюнхен – Ludwig-Maximilians-Universität, Fakultät für Sprach- und Literaturwissenschaften

Department II Slavische Philologie, München, 1-4 листопада 2012 р.). – Режим доступу :

http://www.ukrainistik-konferenz.slavistik.lmu.de/wp-content/uploads/Andrij-

Gurduz.pdf.http://www.ukrlib.com.ua/.

Електронна бібліотека «Джерело»: http://ukrlib.com

Бібліотека українського центру: http://ukrcenter.com

Національна бібліотека України з віртуальною бібліографічною довідкою:

http://chl.kiev.ua

Сайт http://philolog.in.ua








http://ukrcenter.com/

http://philolog.in.ua/



Список художніх текстів із курсу історії української літератури 1870-

1890-х рр. для студентів ІІ курсу спеціальності «Українська мова та література» ДФН

І.Нечуй-Левицький

«Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Хмари», „Афонський пройдисвіт”,

«Гетьман Іван Виговський» або «Князь Ярема Вишневецький»; „Дві московки”, „Рибалка

Панас Круть”, „Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” та „Благословіть бабі Палажці

скоропостижно вмерти”, „Над Чорним морем”.

Панас Мирний

«Лихий попутав», «П’яниця», «Лихі люди», „Лихо давнє й сьогочасне”, «Хіба ревуть воли, як

ясла повні?», «Повія», „Морозенко”, „Пригода з Кобзарем”, „Лови”, „Серед степів”, „Сон”,

„Голодна воля”, „Лимерівна”.

Б.Грінченко

«Листи з України Наддніпрянської», «Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної

ночі», «Під тихими вербами», «Хата», «Дзвоник», «Сама, зовсім сама», «Як я вмер», «Серед

чужих людей», «Батько та дочка», «Панько», «Олеся», «Сестриця Галя», «Украла», «Кавуни».

Олена Пчілка

Збірка поезій «Думки-мережанки», «Товаришки», «Збентежена вечеря», «Соловйовий спів»,

«Півтора оселедця», „Пігмаліон”, „Чад”, „Світло добра і любові”, “Артишоки”, „Золота

писанка”.

Т.Бордуляк

«Дід Макар»; «Дай, Боже, здоровля корові»; «Михалкові радощі»; «Ось куди ми пійдемо,

небого»; «Бузьки»; «Іван Бразілієць».

М.Старицький

«Поезії», «Не судилось», «Талан», „Ой, не ходи, Грицю...”, «За двома зайцями», «Богдан

Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Молодість Мазепи» або «Руїна», „Оборона Буші”.

М.Кропивницький

«Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж

Павук», «Дві сім’ї», «Пошились у дурні» або «По Ревізії».

І.Карпенко-Карий

«Безталанна», «Наймичка», «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Суєта», „Житейське

море”, «Сава Чалий», „Бурлака”, „Бондарівна”.

Павло Грабовський

Віршовані збірки “Пролісок”, ”З півночі”, ”Кобза”, «Дещо про творчість поетичну»,

літературно-критичні статті про Шевченка, Чернишевського, Пушкіна, нариси “На далекій

Півночі”, ”З далекої півночі”.

Я.Щоголев

Поезії зі збірок “Ворскло”, „Слобожанщина”.

І.Манжура

Поезії, «Трьомсин-богатир», «Іван Голик».

В.Самійленко

«Герострат», «Гея», «Спритний ченчик», «Дума-цяця», «Ельдорадо», «Пісня про Віщого

Василя», «Новий лад», «Міністерська пісня», «На печі», «Патріота Іван», «Чураївна».

О.Кониський

„Поезії”; „Юрій Горовенко. Хроніка смутного часу”, „Дмитро Книш”; „Хвора душа”,

„Панська воля”, „Баба Явдоха”, „Семен Жук та його родичі”,

І.Франко

Поетичні збірки “З вершин і низин”; ”Зів’яле листя”; ”Мій Ізмарагд”; ”Із днів журби”; ”Давнє

і нове”; ”Із літ моєї молодості”; Поеми “Мойсей”; ”Похорон”; ”Іван Вишенський”; “Украдене

щастя”; “Бориславські оповідання”; “Історія кожуха”; ”Грицева шкільна наука”; ”Малий

Мирон”; „Лесишина челядь”, „Сам собі винен”, „У кузні”; „Борислав сміється”; „Лель і

Полель”; „Для домашнього вогнища”, „На дні”; „Перехресні стежки”; „Захар Беркут”; ”Із

секретів поетичної творчості”

Глосарій

Алегорія (грецьк. аllegorіа, від аllos – інший і аgoreno – говорю) – інакомовлення, в якому

конкретний образ є формою розкриття абстрактного уявлення, судження, поняття. Суть

алегорії становить внутрішнє порівняння певного явища з іншим. Вона постала на межі

понятійного образно-художнього мислення з розкладом культової міфології, звідки взято

багато алегоричних образів. Складніший вид алегорії – наділення істот, предметів рисами

людського характеру.

Анотація (лат. аnnotаtіо – зауваження, примітка) – коротка загальна характеристика

певного твору, статті, рукопису тощо, яка вміщує стислу інформацію про зміст книжки,

відомості про автора та читацьке призначення.

Антипод (грецьк. аntіpodes – протилежний) – художній образ, який своїми поглядами,

рисами характеру, моральними якостями протиставляється іншому персонажеві.

Яскравими прикладами образів-антиподів є персонажі народних казок, своєрідні

персонажі-символи у бароковій літературі.

Байка – коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено

дидактичний зміст; різновид ліро-епічного жанру. Складається з оповідної частини та

висновку-повчання.

Бароко (від італ. ваrocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі ХVII-

ХVIIIcт., який посідає важливе місце у розвитку європейської культури. Його художня

система надзвичайно складна: їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма.

Література бароко поєднує религійні та світскі мотиви й образи, тяжіє до різних

контрастів, складної метафоричності, алегорій, прагне вразити читача пишним, барвистим

стилем та риторичним оздобленням твору. Видатними ліриками бароко були італійський

поет Джамбаттіста Маріно (1569-1625) та іспанський поет Луіс де Гонгора-і-Арготе (1561-

16270), виразником філософських і художніх принципів бароко у жанрі драми –

іспанський драматург Педро Кальдерон де ла Барка (1600-1681).

Бурлеск(італ. burlesque від burіа – жарт) – вид комічної, пародійної поезії та драматургії,

тематично пов’язаний з народною сміховою культурою, акцентований на свідомій

невідповідності між змістом і формою. У бурлескних творах все навпаки: про поважні,

серйозні речі мовиться жартома, навмисне знижено, а про речі буденні, звичайні

оповідається з надмірною кумедною патетикою. Бурлеск набув популярності в

європейських літературах ХVII-ХVIIIcт., особливо у зв’язку з тенденцією пародіювання

“Енеїди” Вергілія, започаткованою французьким поетом П.Скарроном.

Верлібр (франц. vers lіbre – вільний вірш) – вірш без рими з довільним чергуванням

рядків різної довжини. У художній літературі він виник за доби Середньовіччя (літургійна

поезія), використовувася у творчості європейських письменників ХVIII ст., має місце у

сучасній поезії.

Водевіль (франц. vаudevіlle – водевіль) – легка, комедійна, переважно одноактна п’єса з

анекдотичним сюжетом, наповнена динамічними діалогами, піснями, танцями. Водевіль

виник у Франції в ХV – ХVI cт., але як драматичний жанр остаточно сформувався у

ХVIIIст.

Гіпербола (грецьк. hyperbole – перебільшення) – різновид тропа, що полягає у надмірному

перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля

особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційного ставлення до

нього. Світова література має чимало прикладів гіперболічних тропів (“Гаргантюа і

Пантагрюель” Ф.Рабле, “Мандри Гуллівера” Дж.Свіфта та ін.).

Громади – культурно-освітні об’єднання української передової інтелігенції в (кін. 50-х)

60–90-х рр. у добровільні організації, що проводили національно-культурну, наукову,

видавничу й громадсько-політичну роботу, займалися організацією недільних шкіл,

збиранням етнографічного матеріалу тощо

Гротеск (франц. grotesque – химерний, незвичайний; італ. grottа – грот, печера) – вид

художньої образності, для якого характерними є фантастична основа, тяжіння до

особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм, поєднання в одному предметі

або явищі несуміснх, контрастних якостей (комічного з трагічним, реального з

фантастичним тощо), що веде до абсурду; заперечення усталених художніх і

літературних форм. Звідси зв’язок гротеску з пародією, травестією, бурлеском. Гротеск

відкрито й свідомо створює особливий надприродний, химерний, дивний світ: саме таким

демонструє його читачеві автор. Гротеск використовувався ще в міфології та в античній

літературі (Аристофан, Плавт), у ренесансних творах (Ф.Рабле, Е.Роттердамський), у

просвітницькій та романтичній літературі (Дж.Свіфт, Е.Т.А.Гофман).

Драма (грецьк. drаmа – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії.

Здебільшого призначений для сценічного втілення. Для драматичних творів притаманна

фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами: зав’язкою, розвитком дії,

кульмінацією та розв’язкою. Започаткували цей вид літератури античні письменники

(Есхіл, Софокл, Еврипід), подальшого розвитку він набув за доби класицизму (П.Корнель,

Ж.Расін), в епоху Просвітництва (Ф.Шиллер, Г.Е.Лессінг), в літературі ХIХст.( В.Гюго,

Дж.Байрон та ін.) і ХХст. (Б.Шоу, Б.Брехт та ін.). Відповідно до змісту і форми, характеру

конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (трагедія, комедія, драма,

фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому існували також містерії, міраклі,

мораліте, шкільні драми, інтермедії. Драма як жанр драматичних творів – п’єса

соціального або побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається у

постійній напрузі. Дійові особи драми – переважно звичайні, рядові люди, і автор прагне

розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Експозиція (лат. exposіtіo – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету

художнього твору, в якій стисло подаються ситуація, що логічно випереджає зав’язку, час

і місце дії, пояснюються наміри оповідача тощо.

Жанр ліро-епічний – своєрідний літературний жанр, в якому гармонійно поєднуються

зображальні засоби виразності, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого витворюються

якісно нові сполуки (вірш у прозі, ліро-епічна поема, роман у віршах та ін.). Зародження

ліро-епічних творів простежується у добу романтизму, коли ліричні тенденції

розповсюджувалися на інші роди літератури.

Ідеалізація – спосіб наукового пізнання, один із різновидів абстрагування, що полягає у

створенні таких об’єктів, що не існуютьу реальному житті, але мають свої прообрази

(наприклад, ідеальний газ у фізиці). Подеколи в літературознавстві під ідеалізацією

розуміють надмірно прикрашене зображення життя.

Інтерпретація (лат. «тлумачення», «роз’яснення») – дослідницька діяльність, пов’язана з

тлумаченням змістового, смислового боку літературного твору на різних його

структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку.

Іронія (грецьк. eіroneіа – лукавство, удавання) – засіб гумору, заснований на називанні

супротивного, коли про щось мовиться ніби у позитивному плані, але прихований

підтекст свідчить про протилежне. Іронія може передавати різні відтінки сміху –

жартівливий, зневажливий, осудливий, глузливий, саркастичний тощо.

Кирило-Мефодіївське братство – таємна політична антицаристська організація, виникла в

Києві в середовищі національно свідомої української інтелігенції у грудні 1845 - січні

1846 р., проіснувала до березня 1847 р. Основу організації на кінець 1846 р. складало

12 осіб. Програмні положення товариства викладені у «Книзі буття українського народу»

(«Закон Божий») М.Костомарова, у «Статуті Слов’янського товариства Св. Кирила і

Мефодія», що мав записку-пояснення, написану В.Білозерським, у відозві «Брати

українці!», «Братья великороссияне и поляки!».

Класицизм (лат. clаssіcus – взірцевий, зразковий) – художній стиль і напрям в

європейській літературі та мистецтві ХVII – ХVIIIст. Зберігав свої позиції аж до першої

чверті ХIХ ст. Характерна орієнтація на художню творчість Стародавньої Греції та

Стародавнього Риму, що проголошувалось ідеальною, класичною (зразковою), гідною

наслідування. Теоретичним підгрунтям класицизму була антична теорія поетики

(“Поетика” Аристотеля), основні положення якої втілювала французька “Плеяда”

(ХVIст.).Найповнішим, найгрунтовнішим був теоретичний трактат Н.Буало «Мистецтво

поетичне» (1674), написаний після того, як класицизм у літературі Франції сформувався.

Н.Буало встановив суворі вимоги до кожного жанру, узаконив жанрову специфіку та

ієрархію жанрів. Автори класицизму брали сюжети з античної міфології та історії. Для

драматургії проголощується закон трьох єдностей: єдність дії (головна дія не може

перериватися не пов’язаними з нею подіями чи епізодами); єдність часу (події мають

відбуватися протягом однієї доби); єдність місця (місце дії не змінювалося). Героями

класицистичних творів були переважно люди високого походження. Найвизначнішими

письменниками-класицистами у Франції були Ф. де Малерб, П.Корнель, Ж.Расін,

Ж.Б.Мольєр, Ж. де Лафонтен та ін. Під впливом французької літератури класицизм

поширювався в інших країнах Європи: Німеччині (І.Готшед); Росії (В.Тредіаковський, М.

Ломоносов, Г.Державін та ін.).

Композиція (лат. composіtіo – побудова, складання, поєднання, створення) – побудова

твору, доцільне поєднання всіх його складових у художньо-естетичну цілісність,

зумовлену логікою зображення світу, задумом письменника, нормами обраного жанру.

Композиція виражає взаємозв’язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів, розділів,

способів зображення і компонування художнього твору (розповідь, опис, портрет, пейзаж,

інтер’єр, монолог, діалог, репліка, ремарка) і кутів зору суб’єктів твору (автора, оповідача,

персонажів). Композиція забезпечує відповідність структури художнього твору задумові

письменника.

Контекст – частина твору (фраза, строфа, глава, розділ), яка допомагає зрозуміти точний

смисл аналізованого епізоду.

Конфлікт (лат. conflіctus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних інтересів і

поглядів, напруження і загострення суперечностей, що призводить до активних дій,

ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Конфлікт у художніх

творах реалізується передусім у сюжеті.

Кульмінація (лат.culmеn – вершина) – момент найвищого піднесення, напруження,

розвитку конфлікту, вирішального зіткнення характерів; мить перелому в сюжеті, з якої

починається розв’язка.

Літературний процес – поступальний розвиток світової літератури.

Метод художній (творчий) (грецьк. methodos – шлях дослідження) – сукупність засобів

творення художньої дійсності в літературі, що рунтується на певному, притаманному

лише даному митцеві розумінні світу, суспільства і людини у ньому. Він включає в себе

принципи добору життєвих фактів і явищ, засоби художнього узагальнення і побудови

образів. Основними художніми (творчими) методами у літературі ХVIII-ХIХ ст. були

бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм та ін.).

Напрям літературний – сукупність художньо-змістовних та естетичних принципів і

тенденцій, що характерні для творчості багатьох письменників певного періоду розвитку

літературного процесу. Так, у ХVII-ХVIII cт. це – класицизм, бароко, сентименталізм, у

ХIХ ст . – романтизм, реалізм, натуралізм тощо. Представників кожного літературного

напряму об’єднують однаковий підхід до зображення дійсності, місця людини у

суспільстві та Всесвіті; використання системи нормативних правил на рівні стилю,

композиції, жанрових форм, сукупності художніх засобів; спільність мотивів, тем, ідей,

образів, сюжетних схем, які є характерними для конкретно літературного напряму.

Просвітництво – доба в історії європейської культури, ХVIII ст., “Вік Просвітництва”. У

цей час формуються нові уявлення про світ, людину суспільство, про смисл життя тощо.

Письменники, філософи, вчені того часу вважали, що вони несуть людям світло нової

істини, тому їх називали просвітниками, а всю добу – Просвітництвом. Просвітники

стверджували, що з усіх цінностей людини найбільшою є розум, що у Всесвіті діють

однакові універсальні закони і людина буде щасливою тоді, коли пізнає їх і влаштує

власне життя за цими законами, найвищим з яких є закон Розуму. Класичні зразки

просвітницької художньої літератури у Франції створили Вольтер, Дідро Руссо. В Англії

рух просвітництва започаткували письменники Дефо, Свіфт, Філдінг. Німецька література

доби Просвітництва досягла розквіту у другій половині ХVIII ст. (Лессінг, Гете, Шилер).

Реалізм (лат. «realis» - речовий, дійсний) – один з ідейно-художніх напрямів у літературі й

мистецтві ХІХ ст. Основоположна проблема взаємин людини і середовища, впливу

соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості.

Замість інтуїтивно-чуттєвого світосприймання на перше місце висувається пізнавально-

аналітичне начало, а типізація дійсності стверджується як універсальний спосіб

художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і

навколишнього світу, набуває аксіологічного (ідеологічного) звучання. Принцип вірності

реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність. Тут

важливі об’єктивність, мім етичні принципи, переорієнтація (після романтизму) з

минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії

як поступального розвитку (прогресу), гуманізм та ін.

Роман – епічний жанровий різновид; місткий за обсягом, складний за будовою прозовий

(рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко

розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Роман історичний

побудований на історичному сюжеті, відтворює в художній формі певну епоху, період

історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою.

Романтизм (франц. romаntіsme) – літературний напрям, який сформувався на противагу

класицизму. Виник він наприкінці ХVIII ст. у Німеччині, Англії та Франції, на початку

ХIХст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, згодом охопив інші країни Європи, Північної і

Південної Америки. У ХVIIIст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне,

дивне, таке, що зустрічається лише у романах, а не в житті. На межі ХVIII-ХIХст. термін

“романтизм” означав новий літературний напрям, протилежний класицизму.

Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби

Просвітництва, відмова від реалістичного зображення дійсності, неприйняття буденності і

звеличення “життя духу”, культ почуттів, заглибленість у внутрішній світ людини,

захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм відкидає нормативність, понад усе цінується творча свобода, фантазія. Заслуга

романтиків полягає у розвитку жанрів історичного роману і драми, фантастичної повісті,

ліро-епічної поеми, балади, романсу.

Сарказм (грецьк. sаrkаsmos – терзання, від sаrkаzo – рву м’ясо) – засіб сатиричного

викриття негативного у житті; їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, вияв

крайньо негативного ставлення до зображуваних явищ і людей. Сарказм не має

прихованого значення, як іронія, а поєднує сміх з гіркотою і злістю. Він спрямовується на

явища не тільки смішні, а й шкідливі, різко негативні й аморальні. Прикладом яскраво

вираженого сарказму є роман Дж. Свіфта “Мандри Гуллівера”.

Сатира (лат. satіra, від satura – суміш, усяка всячина) – різновид смішного, комічного;

особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в осудливому

осміянні негативного – суспільних явищ, людських вад тощо. На відміну від гумору

сатира має гострий, непримиренний характер. У західноєвропейській літературі розквіт

сатири пов’язаний з іменами Ф.Рабле, Мольєра, Дж.Свіфта та ін.

Сентименталізм (франц. sentіmentalіsme, від лат. sentіment – почуття, чуттєвість,

чутливість) – течія в європейській літературі другої половини ХVIII ст. – початку ХIХ ст.,

виникла і розвинулася на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам

класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму і

проголосила “культ почуттів”. Отримала назву за твором англійського письменника

Л.Стерна “Сентиментальна подорож” (1768). Тогочасне суспільство відкрило здатність

простої людини, не зіпсованої цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань.

Найпоширенішими жанрами сентименталізму були елегія, послання, епістолярний роман,

повість, дорожні нотатки, щоденники. Улюблені персонажі й теми письменників-

сентименталістів (Руссо, Річардсон, Карамзін) – люди простого звання, діти, прості явища

природи, кохання тощо.

Співомовка – короткий гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному

анекдоті, дотепі, приказці чи казковому мотиві.

Стилізація (фр.) – свідоме наслідування творчої манери певного письменника, зовнішніх

формальних ознак його стилю, певного фольклорного чи літературного жанру, стилю чи

напряму.

Стиль – сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму,

індивідуальну манеру письменника. Мистецтвознавство під стилем розуміє те спільне, що

об’єднує творчість ряду митців, споріднену тематикою, способом творення художнього

світу. Тут стиль збігається з мистецьким напрямом, течією. Оскільки літературно-

стильову течію започатковує оригінальний митець з яскраво вираженим світобаченням,

неповторним письмом, то найбільш вживаним і окресленим поняттям є «авторський, або

індивідуальний, стиль». Світовідчуття, світобачення письменника зумовлюють

оригінальність стилю його творів. Стиль письменника – це система особливостей його

творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців. Сукупність

зображально-виражальних засобів письменника дає ефект стилю, коли закономірно

поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця.

Сюжет (франц. sujet – тема, предмет) – система подій в епічних, драматичних, інколи

ліричних творах. Оскільки подія чи система подій відбуваються у часі, мають причинно-

наслідкові зв’язки, відзначаються відносною завершеністю, то виділяють наступні

елементи сюжету: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Деякі твори

мають багатолінійні сюжети, коли декілька сюжетних ліній розвиваються паралельно,

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%80

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%80%D1%88

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%BA%D0%B0

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%BA%D0%B0

перехрещуються між собою, доповнюючи одна одну.

Тема (грецьк. thema – “те, що лежить в основі”) – коло подій, життєвих явищ,

представлених у художньому творі, у тісному зв’язку з проблемами, які з них постають і

потребують осмислення.

Трактат (лат. tractatus, від tractare – розглядати, досліджувати) – науково-теоретична

праця, в якій аналізується складна проблема, всебічно аргументується концепція автора

тощо. В епоху класицизму і Просвітництва цей вид набув особливого поширення, коли

були складені класичні зразки трактатів стосовно проблем різних видів мистецтва,

зокрема художньої літератури. Тепер замість слова “трактат” частіше вживається термін

“монографія”.

Фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, історія) – елемент сюжету, що визначає

межі руху сюжету у просторі і часі; розповідь про події, зображені у творі, на відміну від

самих подій – сюжету твору. Основу фабули складають події, взяті письменником із

реального життя, з історії людства, міфології, інших творів мистецтва. Подія – це одиниця

фабули.

Цикл – ряд пов’язаних між собою явищ, які творять певну замкнуту цілість. У літературі –

сукупність художніх творів одного жанру, об’єднаних задумом автора в естетичну цілість.

Хроніка – літопис, вид історичного твору; твір, в якому послідовно розкривається історія

суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу.

Documents

ІМЕНІ В. О. СУХОМЛИНСЬКОГОphilology.mdu.edu.ua/wp-content/uploads/2019/10/GurduzA... · 2019-10-05 · української мови і літератури,