www.svichado.com№9 жовтень 2014

c. 16-18c. 12-15 c. 20-23

тема номера:

ЧИ БРАТИ ДІТЕЙ ДО ЦЕРКВИ?

Вартість передплати журналу “Кана” у 2014 роцівключно з поштовими витратами

1 міс.

14,55 грн

3 міс.

43,05 грн

Передплатити журнал “Кана”

можна з будь-якого місяця!

Зверніть увагу, що передплату на майбутній місяць можна оформити до 15 числа місяця поточного в будь-якому відділенні поштового зв’язку.

3ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА

g`opnxrJln dn j`mh

Від імені редакції

4 КАНА ЖОВТЕНЬ 2014

6

Šel` mnlep` 12

24

dn pndhmh m` cnqŠhmr

fhŠh bPpn~

РОМАН І ГАЛИНА БРИЛИНСЬКІ

Для всіх батьків їхні діти – найкращі. МИ ЛЮБИМО СВОЇХ ДІТЕЙ. І тепер, коли вони вже дорослі, нама-гаємося любити так, щоб не перешкоджати їм жити. НЕ НАВ’ЯЗУВАТИ НІЧОГО. А ЗА ПОМИЛКИ САМІ НЕСУТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

НЕІДЕАЛЬНЕ ЩАСЛИВЕ ПОДРУЖЖЯКіно та мас-медіа часто ставлять у приклад подружжя, в якому ЧО-ЛОВІК І ЖІНКА РОМАНТИЧНІ ТА ЗАКОХАНІ, РОБЛЯТЬ БЛИСКУЧУ КАР’ЄРУ, РАЗОМ ПОДОРОЖУ-ЮТЬ, ПЕРЕЖИВАЮТЬ ЧУДОВІ ІНТИМНІ СТОСУНКИ, ЧОЛОВІК ПАМ’ЯТАЄ ПРО РІЧНИЦЮ ШЛЮ-БУ, жінка варить йому улюблену вечерю... МОЖЕ ТАКЕ НА ВИГЛЯД ІДЕАЛЬНЕ ПОДРУЖЖЯ?

НЕОБХІДНІСТЬ ПРИМИРЕННЯПримирення у християнському житті – це не просто один із по-божних актів. ЦЕ ОДНЕ З ОСНОВ-НИХ ПОНЯТЬ У ВЧЕННІ ЦЕРКВИ ПРО СПАСІННЯ. Але справжнє примирення відбувається лише тоді, коли ми щиро цього бажа-ємо.

5ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА

r mnlepI

fhŠŠ“ 0epjbh

qPl’“

28

34

38

48jrk|Šrp`

k~dhm`ЗАКОХАНА У СКАНДИНАВІЮЧитаючи книжку, ми уявляємо собі її героїв – які вони на вигляд, який мають характер, що люблять, а що ні. А ЧИ ХТОСЬ УЯВЛЯЄ ТАК САМО АВТОРА АБО ПЕРЕКЛА-ДАЧА ЦЬОГО ТВОРУ? В гостях у “Кани” Наталя Іваничук – пере-кладач із німецької і скандинавсь-ких мов.

ТИ МЕНЕ ОБМАНУВ!Малюки часто не можуть відріз-нити справжнє від вигаданого. ЇМ ПОДОБАЄТЬСЯ ПРИДУМУВАТИ ІСТОРІЇ, ЯКІ НАЧЕБТО ТРАПИЛИ-СЯ З НИМИ. А як нам, дорослим, реагувати на вигадані історії та фантазії малюків?

НА МІСІЯХ ДИВИЛИСЯ ТЕЛЕВІЗОРОксана, поїхала на місії в Індію у квітні 2013-го. ВОНА НЕ МАЛА ЯКОГОСЬ КОНКРЕТНОГО УЯВ-ЛЕННЯ, ЩО ЇЇ ЧЕКАЄ. Довіряла Богові, знала, що Він відправить її в ту країну, де має бути...

ХОЧУ ВІДПОВІДАТИ СВОЄМУ ПРІЗВИЩУВона носить на шиї прикрасу у формі контурів території Ук-раїни. Каже: “Близько до серця”. А ЩЕ ВОНА СПІВАЄ УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ. І може це не було б див-но, якби не один факт: ця дівчина не українка. АМЕРИКАНКА БРІЯ БЛЕССІНГ ВИЙШЛА НА СЦЕНУ ПРОЕКТУ “ГОЛОС КРАЇНИ”, БО ДУЖЕ ХОТІЛА, ЩОБ УКРАЇНУ, ЯК І ВОНА, ПОЛЮБИЛИ ВСІ.

Для Божого народу збережено відпочинок; Для Божого народу збережено відпочинок; бо той, хто ввійде в його відпочинок, відпочине бо той, хто ввійде в його відпочинок, відпочине

також від своїх діл, як і Бог від своїх власних.також від своїх діл, як і Бог від своїх власних.

Євр. 4, 9–10Євр. 4, 9–10

12 КАНА ЖОВТЕНЬ 2014

ÍŲÄÅÀËÜÍÅ ÙÀÑËÈÂÅ ÏÎÄÐÓÆÆߊel` mnlep`

Кіно та мас-медіа часто ставлять у приклад подружжя, в якому чоловік і жінка – роман-тичні та закохані, роблять блискучу кар’єру,

разом подорожують, переживають чудові інтим-ні стосунки, чоловік пам’ятає про річницю шлюбу, жінка варить йому улюблену вечерю... Може таке на вигляд ідеальне подружжя?

– Це гарна картинка голлівудської індустрії, яка свого часу задала монопольну тенденцію і створила моду на романтичність, солодкавість, ідеальність як єдиний критерій щастя. Таке собі “рожеве” благопо-луччя. Якщо раптом хтось до цього не дотягує, то слід розвернутися і сказати: до побачення, і шукати собі цього ідеального та примарного далі.

Загалом у наш час із цієї моди іронізують, та все ж вона й досі полонить мас-медіа, а відтак уми ма-локритичного споживача. Існує реклама ідеальності: ідеальності шкіри, фігури, запахів, смаків, а відтак сім’ї, дітей у ній – і це все тренд, якого прагне молода людина, шукаючи себе у цьому світі розмитих орієн-тирів 21-го століття.

– Молода людина часто входить у подружжя з очікуванням того, що співподруг має мене люби-ти, подбати про мене. Чи таке намагання сприяє бу-дуванню добрих стосунків?

– З одного боку, це егоцентричне і незріле праг-нення: я вдивляюся у твої очі, і мені подобається моє гарне відображення у них. Не було би так сум-но, якби це пізніше не виливалося у велику кількість розлучень. Шлюбні церемонії відбуваються, але ви-являється, що особи в цьому шлюбі є особистісно

незрілими до нього. Прагнення служіння одне одному, натомість, є зовсім протилежним до “мені належить”.

Не мати жодних очікувань – також утопічно. Не-щодавно мала нагоду читати роман відомої письмен-ниці Ірен Роздобудько, яка красиво по-літераторськи порушує у своїх романах злободенні теми. Я маю на увазі книжку “Ліцей слухняних дружин” – це роман-утопія, в якому йдеться про те, що дружину можна сформувати без очікувань, без передсмаку власної насолоди від стосунків, а тільки для безоглядного служіння чоловікові, без нарікань, навіть коли вини-кає ситуація насильства.

Але ми налаштовані так, що якась частина нашо-го мозку відповідає за мрії, оптимістичне очікування чогось. Гірко якраз тоді, коли цих повітряних замків є забагато. А їх забагато, коли не маємо доброї мо-делі стосунків. Тоді за принципом “навпаки” будуємо собі ідеальний образ. Втікаємо у мрії і фантазії, які є таким собі захисним механізмом від власних стре-сів, депресій, травм. Я люблю повторювати на нав-чаннях із нареченими, що шлюб – це не лік від ваших травм, депресій і самотності. У шлюб треба йти осо-бистісно зціленим і будувати щасливе подружжя.

Хотілося би відчувати передсмак такої тенденції, коли поняття ідеального починає перетворюватися на поняття благополучного, щасливого. Поняття благо-получне вже передбачає моральну відповідальність обох. І активну моральну дію, вчинок служіння обох. Коли мені є неідеально, сумно, але я стараюся і роб-лю щось, від чого тобі є добре. А відтак і мені також добре. Це і є благополуччя. Загалом поняття щастя чи відчуття щастя – це функція головного мозку і її можна натренувати. Це не те, що дається за одним “клац” чи помахом чарівної палички. Це те, що зале-жить від кожного, від того, як сприймаємо світ, ближ-нього та самого себе.

– Чому часто ідеальна пара не стає ідеальним подружжям?

– Ідеальні пари витрачають багато емоційних зу-силь, аби зберегти ідеальну картинку. А це дуже важ-

ІДЕАЛЬНІ ПАРИ ВИТРАЧАЮТЬ БАГАТО ЕМОЦІЙНИХ ЗУСИЛЬ, АБИ ЗБЕРЕГТИ ІДЕАЛЬНУ КАРТИНКУ. А ЦЕ ДУЖЕ ВАЖКО. І З ЧАСОМ КОЖНА ЛЮДИНА, ЛЮДСЬКИЙ ОРГАНІЗМ, МОЗОК ВИСНАЖУЄТЬСЯ СТАРАТИСЯ

Розмовляла Оксана Антонів

Чи існує рецепт ідеального подружжя? Що означає бути ідеальним подружжям і чи це реально? Про це, а також про моду на ідеальність говоримо з Мар’яною Миколайчук, психотерапевтом, доцентом кафедри психології УКУ.

13ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА

ÍŲÄÅÀËÜÍÅ ÙÀÑËÈÂÅ ÏÎÄÐÓÆÆß

фо

то:

hu

ffin

gto

np

ost

.co

m

ко. І з часом кожна людина, людський організм, мозок виснажується старатися. Якби новорічна ніч тривала хоча б три дні поспіль, після того була би шалена де-пресія. Бо навіть другого дня після очікування і свят-кування стає полярно сумно.

Після емоційного піку обов’язково настає висна-ження. Ніде в природі старання сподобатися не три-вають довго. Недаремно птахи найгучніше співають із квітня до червня. Наприкінці літа, коли у гнізді вже пташенята, пташиний спів стихає.

Чому розходяться подружжя, яких роками вважа-ли ідеальними? Для них бажання новорічної ночі пе-ретворюється на наркотик. А потім, на певному етапі життя, настає... ранок.

– Який фундамент потрібно закладати у стосун-ках, щоб подружжя було вдалим?

– Про фундамент ми нещодавно говорили з моєю дитиною, коли переглядали мультик про Пітера Пена. Коли герой у фінальній сцені бореться з Ка-пітаном Гаком і той каже, що будемо битися за тієї умови, що ти станеш звичайним хлопчиком, тобто перестанеш літати і битимешся нарівні. Капітан Гак перемагає, і Венді та вся команда Пітера Пена кри-чать: “Забудь про свою обіцянку, полети!”... А Пітер Пен відповідає: “Я не полечу, бо дав обіцянку”. Так має бути і в шлюбі.

Основа благополучного шлюбу є в тих ціннос-тях, які плекаємо змалку: чесність, відповідальність,

співчуття переживання, вдячність. У подальшому ми вчимося дружити, бачити те, чого потребує інший, вчимося самовідданості, служінню. Служіння у шлюбі можливе, коли збережений правильний образ слу-жіння, що передбачає саморозуміння, самопова-гу, вміння висловлювати власні емоції та потреби. Зрештою, у цьому є друга заповідь любові – любити ближнього, як самого себе.

– В ідеальному подружжі не сваряться?– Ідеальне подружжя точно свариться. Спере-

чається принаймні. Процес відстоювання думок – це і є суперечки. У них – самовиявлення, у них – справж-нє “Я”. Проте ідеальність шлюбу передбачає завер-шені конфлікти, тобто конструктивні, коли суперечка має розв’язку, спільне рішення, домовленість, план дій. Тобто подружня сварка повинна бути предмет-на. Сваритися правильно чи ідеально можуть зрілі особи, які мають власну позицію, і та зрілість полягає в умінні слухати іншого, чути себе та висловлювати власну позицію.

– Спостерігаючи за деякими парами, можна ска-зати, що одна сторона немовби примушує іншу бу-дувати омріяні ідеальні стосунки. До чого це може призвести?

– Я згадую про подружжя, у якому дружина пос-тійно докоряла своєму чоловікові. Проблема була в тому, що мама тої жінки нав’язала доньці ідеаль-

28 КАНА ЖОВТЕНЬ 2014

k~dhm` IÍÒÅÐÂ’Þ

Розмовляла Христина Дорожовець

Читаючи книжку, ми уявляємо собі її героїв – які вони на вигляд, який мають характер, що люблять, а що ні. А чи хтось уявляє так само автора або перекладача цього твору? Я от спіймала себе на тому, що мене такі подробиці навіть дуже цікавлять. І коли цікавості назбиралося питань на двадцять, я вирішила діяти. Купую нову книгу і йду по автограф до людини, чиє ім’я на обкладинці. Наталя Іваничук – перекладач із німецької і скандинавських мов, викладач Львівського національного університету ім. Івана Франка, екс-директор Центру Північної Європи у цьому навчальному закладі, а ще – дуже цікава співрозмовниця.

Пані Наталю, на творчих зустрічах про Вас ка-жуть: обов’язкова, сумлін-

на, працьовита. У дитинстві Ви теж були такою зразковою?

– Мій чоловік каже, що я була “промокашкою”. Це такі старанні дітки, вони все виконують, добре вчаться. Ну то я була така.

– Що найбільше пам’ятаєте з дитинства?

– Напевне, літні канікули. Нам із братом дуже пощастило. Наша тета, татова сестра, була дружиною лісника. Дітей вони не мали і бра-ли нас зі ще двома двоюрідними братами на все літо до себе. І там я поводилася зовсім як не “промо-кашка”. Тато відвозив нас у село, махав пальцем, щоб ми поводили-ся чемно, ніде не пхали свого носа і повертався до Львова. Я вилазила на оборіг, дивилася, чи тато сів до автобуса, і тут починалося... Тета дозволяла все. Ми могли зран-ку піти в ліс, бо хата стояла в лісі, й повернутися, коли зголодніємо.

– Режиму не було? – Режиму аж такого не було.

Ми мали вольницю! Ніхто не знав,

чим ми займаємося. У лісництві були коні, їх випускали випасатися в молодому дубовому лісочку. Ми цих коней знали, коні знали нас, тож каталися верхи, скільки хоті-ли. А це було перше, що тато забо-роняв! Траплялося, що кінь поніс, гілка за одяг зачепила, і я вже на землі. Побилася, подерлася, але то було нормально. Ніхто особливо не допитував, де побила коліна.

Але там, у тети, були й обов’язки. Кожен мав відповідати за стан сво-го одягу, за порядок біля себе. І ніх-то не міг відкрутитися – ні старші від мене на кілька років двоюрідні брати, ні мій молодший на чотири рідний, ні я, звичайно.

– Ви народилися в літератур-ній сім’ї, виховувалися у творчій атмосфері. Було б дивно, якби дочка відомого письменника Ро-мана Іваничука стала інженером чи лікарем...

– Якраз я й хотіла стати лі-каркою! Ні, звичайно, були якісь дитячі проби пера. Я дивилася на тата – тато працює, пише. От і я собі писала. Наприклад, повісті про індіанців. Потім зачитувала їх на канікулах своїм братам. Але

вони страшенно нудилися, їм ці-кавіший був Фенімор Купер із його справжніми індіанцями. Пізніше я це переросла і вирішила, що буду лікарем.

Татові ця ідея не дуже сподо-балася. Вступити в медінститут було не по кишені навіть татові з його непоганими гонорарами. Але мій тато – дуже мудрий і дуже... хитрий. Він сказав мені: “Добре, будеш вступати в медич-ний, але тільки тоді, якщо поста-виш мені клізму”. Я такої наруги над татом зробити не могла.

– Отже, медиком Ви не стали, але й письменником також ні?

– Хтось із відомих переклада-чів сказав, що діти талановитих письменників не дотягують до батьківських талантів і тому йдуть

ДОБРЕ, ЩО НЕ ПІШЛА В МЕДИЦИНУ. ДОБРЕ, ЩО НЕ ВБИЛА СОБІ В ГОЛОВУ, НІБИ ВМІЮ ПИСАТИ. ГРАФОМАНІВ І ТАК ДУЖЕ БАГАТО НА СВІТІ

29ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА

ÍÀÒÀËß ²ÂÀÍÈ×ÓÊ

фо

то:

Окс

ана

Пр

охо

ре

ць

у перекладачі. Щось у тому є. Я пробувала писати і в старшому шкільному віці якісь новели. Дала татові почитати. Його резюме було: “Я не бачу в тому сенсу. Це не література”. Ось так і друга мрія “пішла спати”...

Але все це правильно, і я не жалкую. Добре, що не пішла в ме-дицину, бо навряд, чи я там себе зреалізувала б. Добре, що не вби-ла собі в голову, ніби вмію писа-ти. Графоманів і так дуже багато на світі, навіщо поповнювати їхні ряди?

Зате я мала нахил до мов. Вчи-лася у школі з поглибленим вив-ченням німецької мови. І знову тато мудро мене скерував. “Ну то поглиблюй ще більше німець-ку, може, тобі це пригодиться”, – сказав мені, коли я була в дев’я-тому класі. І я два роки дуже ін-тенсивно вчила німецьку ще й поза шкільною програмою. Сама собі виробила систему, сама себе кон-тролювала.

Після школи я вступила на гер-маністику у Львівський універси-тет і на початках трохи нудилася.

Тоді мій викладач Богдан Васильо-вич Максимчук порадив вчити ще якусь мову. А тут якраз я випадко-во натрапила на самовчитель нор-везької мови й засіла за нього.

– І невже самотужки вивчили норвезьку?!

– Так. А потім до німецької і норвезької додалися ще швед-ська і данська мови – вони дуже подібні між собою. Пізніше ми з чоловіком три роки працювали в посольстві України у Фінляндії. Мене туди взяли з робочою швед-

48 КАНА ЖОВТЕНЬ 2014

jrk|Šrp` ÌÓÇÈÊÀ

Розмовляла Оксана Сенишин

Вона носить на шиї прикрасу у формі контурів території України. Каже: “Близько до серця”. І в неї наша країна цілісна, разом із Кримом. А ще вона співає українську пісню та шкодує, що їй не вдалося зустрітися з Квіткою Цісик. І може це не було б дивно, якби не один факт: ця дівчина – не українка. Американка Брія Блессінг вийшла на сцену проекту “Голос країни”, бо дуже хотіла, щоб Україну, як і вона, полюбили всі.

Знаю, що Ти співала вже з трьох років...– Десь так. У нашому домі завжди звучала

музика. Бо батьки співали. Мама грала на фор-тепіано. Тато також грав на фортепіано, а ще – на сак-софоні. Тож, мені здається, що навіть ще перед тим, як почати говорити, я вже співала.

– А яка музика звучала у вашому домі?– Коли батьки одружилися, вони навернулися

у протестантській церкві. І вирішили кардинально змінити своє життя, тож, у нашій хаті дозволяли слу-хати тільки гурти, які співали про Бога. Зараз батьки вже не такі суворі у цьому питанні – трішки розслаби-лися (сміється). Але в дитинстві в Америці ми слуха-ли тільки сучасну християнську музику, не хорову – а радше такий собі християнський поп. Єдиним гур-том, який мені дозволяли слухати – хоч його учасни-ки не співали про Бога – був New Kids on the Block, колектив, в якому лише хлопці. Я в них просто зако-халася! Всі мої друзі їх слухати. Тому я благала своїх батьків: “Ну дозвольте мені їх слухати, там нічого по-ганого немає…”

– Живучи в Америці, Ти чула українську пісню? – Ні. Я взагалі нічого не знала про Україну. Батьки

відчули покликання їхати сюди на місії. Довго моли-лися й одного дня мені та сестрам повідомили, що ми переїжджаємо в Україну. А ми здивувалися: “Куди?” Батьки витягли карту, розстелили її на підлозі і паль-цем показали нам, де Україна є. Ми думали, що це буде ненадовго, але так вийшло, що ми досі тут, уже більше 20-ти років...

– Цікаво... Ти зараз пропагуєш саме українську пісню. Як так сталося?

– Я тут, в Україні, виросла. Бо мені було 13 років, коли ми переїхали спершу в Луганськ, а потім до Львова. Я жила в українській культурі: чула українсь-кі пісні, бачила українські танці. Ваша культура мене завжди дивувала! Чесно кажучи, коли я була молод-шою і вже якийсь час жила в Україні, відчувала себе все-таки більше американкою, а тепер – більше українкою.

– То вокалу Ти тут вчилася? – Мене ніхто не вчив вокалу. Як була мала – ще

в Америці – раз на тиждень ходила на хор при цер-кві. Це була розвага для дітей. І в початковій школі

“Україна мене дуже змінила... Якби жила в Америці, то була б зараз зовсім іншою”

49ЖОВТЕНЬ 2014 КАНА

ÌÓÇÈÊÀ

фо

то:

Яр

ос

лав

Ко

сть

, з

архі

ву Б

рії

Бле

сс

інг

ми трішки співали. Тому я переконана, що дар співу в мене – від Бога. Я навіть тішуся, що ніде не вчилася, бо через це ще більше маю Його славити. Коли ж була підлітком – вже в Україні – багато просиділа вдома, бо не ходила до школи. Не знала української й усіх основних предметів мене та сестер вчила мама. Тоді в мене в кімнаті постійно грала музика, я любила різні стилі – поп, кантрі, рок – намагалася їх імітувати. Від Мераї Кері (американська співачка в стилі поп, ритм-енд-блюз – авт.) я навчилася співати переливом, хоча мені до неї ще дуже далеко. Теж оволоділа манерою співу, яку використовують кантрі-музиканти. А від рок-виконавців навчилася співати повним голосом.

– Розкажи, як Ти почала співати для широкого загалу саме в Україні.

– Все почалося з львівського гурту “Шоколад” (ShockolaD), точніше – з Анастасії Литвинюк, дівчи-ни, яка грає в гурті на клавішах. Ми познайомилися в одному ресторані у Львові. Напередодні мої батьки були там і, повернувшись додому, кажуть: “Бріє, там так гарно дівчина грає джаз. Може тобі б дозволили там співати?” Вони просто знали, що я мріяла співати джаз. І так п’ять років я виступала з тим гуртом.

– А окрім “Шоколаду”?– У той самий час, коли співала з “Шоколадом”, та-

кож часто виступала з Павлом Табаковим, ще до того, як він став відомим. Потім я поїхала на якийсь час до Америки. І вже коли повернулася, то музикою зай-малася здебільшого в протестантській церкві, до якої ходжу. Але відколи я пішла на конкурс “Голос країни”, то більше зосередилася на музиці.

– Знаю, що Ти не збиралася йти на “Голос краї-ни”, але друзі переконали. Як?

– Останній аргумент був і від друзів, і від Бога. Я вже 10 років дружу з Павлом Табаковим. Він сам брав участь у “Голосі країни”, і тоді я за нього вболіва-ла. Він виграв! А за якийсь час мої друзі кажуть: “Ну, Брія, Паша виграв – тобі також треба спробувати там себе!” Я була проти, шоу-бізнес мене не цікавив. Та друзі так мене “напрягали” (сміється), тож, я скон-тактувала з Пашею, кажу: “Ти мене знаєш, підкажи, чи варто йти?” Він відповів: “Думаю, що варто”. Тож, я заповнила анкету, але мені відповіли, що більше не приймають. Пізно. Я зрозуміла, що отримала знак: Бог зачиняє переді мною ці двері – я не піду. Отож, я на якийсь час поїхала до Америки. І коли ще була за океаном, отримала емейл від “Голосу країни” – вони запрошували мене на кастинг. Я зрозуміла: тепер Бог сам відчинив мені ці двері. І від початку сказала: “Гос-поди, Ти відчинив ці двері. Тож, зачини їх тоді, коли буде потрібно”. Я впевнена: Він так і зробив.

– Тому Ти не дуже розчаровувалася, коли зали-шила цей проект, не дійшовши до фіналу?

– Насправді програвати не дуже приємно. У зма-ганнях не хочеться бути гіршою, хочеться виграти. Було трішки неприємно, але це – звичайна людська гордість. Я довіряю Богові. І вдячна Йому за кожну мить на проекті. Незважаючи на те, що я там співа-ла лише тричі, зараз у мене стільки запрошень, що я майже не буваю вдома: то виступи, то корпоративи, то інтерв’ю, то молодіжні табори.

– А якщо б Тебе залишили в проекті, чи мала би якісь табу? Все-таки це шоу-бізнес...

– Ой, так! На певному етапі мені навіть пропону-вали одну пісню. Вони, мабуть, не зрозуміли, що там були за слова – це була англомовна пісня. Я її ніколи не чула, тож, в інтернеті пошукала собі текст – про-читала. І відразу сказала: “Вибачте, я це не буду спі-вати!”

– Про що вона була? – Про нечисті стосунки між хлопцем і дівчиною.

Там дуже-дуже-дуже відкрито йшлося про секс. Я була в шоці! Тож, вони знайшли для мене та

БАТЬКИ ВИТЯГЛИ КАРТУ, РОЗСТЕЛИЛИ ЇЇ НА ПІДЛОЗІ І ПАЛЬЦЕМ ПОКАЗАЛИ НАМ, ДЕ УКРАЇНА Є

“Із дитинства я хотіла бути співачкою”

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 9 (22) 2014Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р.

Передплатний індекс 6 8 7 4 7Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верс-тка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

Обкладинка: Юля Чванькова (фото)

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

© Кана, 2014Надіслані матеріали не рецензу-ються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.При передруку матеріалів посилан-ня на журнал “Кана” обов’язкове.Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а

Адреса редакції:Видавництво “Свічадо”,журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22,м. Львів, 79008Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44е-mail: kana@svichado.comurl: www.svichado.comДля листів:“Кана”,а/с 808, м. Львів, 79008

www.facebook.com/zhurnal.Kana

www.vk.com/id189841608