Пірнути в море Божої любові…

Пірнути в море Божої любові,Де б’ють джерела чисті, мов кришталь,Відчути розкіш і наснагу зновуІ нелюбові скинути вуаль.

Багате, неосяжне і бездоннеЛюбові море – вічності прибій.В лазурних хвилях човен не потоне,Тут не розправить плечі буревій.

Струмки любові всі течуть у море,Де стихнуть смуток, горе і плачі.Відбилось небо у тобі прозоре,А зорі цілуватимуть вночі.

Наповнюється море до розливу,Щоб дати воду спрагненій душі.Любові жде земля в його припливі.До повноти, мій друже, поспіши!

А день новий благословення родить.За обрій плине море, в небокрай.Любові море в небо переходить,Любові небо переходить в рай.

Володимир САД

ОВIСНИК1www.blag.org.ua

У н ом е р і :

БЛАГРедколегія журналу:

М. ПаночкоМ. СинюкВ. Онищук

Є. МельничукЄ. Абрамович

Головний редактор:Юрій ВАВРИНЮК

Адреса редакції:Журнал «Благовісник»,

вул. Вороніхіна, 14а,м. Луцьк, 43020

Телефони: (0332) 78-99-85(0332) 25-44-06

Факс: (0332) 78-97-98E-mail: blagovis@online.ua

www.blag.org.ua

Свідоцтво про реєстраціюКВ № 3574 від 30.11.98

При передруку посилання на «Благовісник» обов’язкове.

Редакція не завжди поділяє думки авторів матеріалів, що друкуються.

Надіслані матеріали не рецензуються і назад не повертаються.

№ 2(72) 2011квітень-червень

Видання Церкви християн в іри євангельської України

Розрахунковий рахунок26000232440001

МФО 303440в КБ “Приватбанку”

м.Луцьк, код 23253886

Над номером працювали:Віктор МОКІЙЧУКОльга МІЦЕВСЬКАВасиль МАРТИНЮКВолодимир ШОЛОМ

Анна ЯРУТАНаталія КОРНІЙЧУК

Дмитро ДОВБУШ

Надруковано:Релігійне товариство

«Місійна книжкова фабрика“Християнське життя”»

(ВСО ЄХБ), вул. В. Стуса, 3,м. Луцьк; тел. (0332) 710874

Художній та технічний редактор Віктор МОКІЙЧУК

Представник журналув Канаді:

Anatoliy Koren1764 Dingman Dr.

London, ON, N6N107Canada

тел. (519)685-99-88

© БЛАГОВIСНИК 2011

Д. Вілкерсон. Виконання вашого призначення ..................4

С. Вітюков. Світ, в якому живуть наші діти ....................8

О. Шевченко. «Заступіться хто-небудь!» ..........................12

В. Вознюк. Віртуальний світ інтернету ...........................14

Д. Довбуш. СМС-суспільство .............. ............ ............ .....18

Точка зору: інтерв’ю .. ..... ..... ..... ..... ..... ..... ..... ..... ..... ...20-24

Е. Грабовенко. Посвятити дітей Богові ............................25

С. Вітюков. Заповідь з обітницею ..................... .............26

В. Мартинюк. Наверніться, діти невірні .........................28

Інтерв’ю з Віталієм Лунго .............................. .................30

Емi Кармайкл: серце, вiддане дiтям ................................32

Свідчення Валерія Шмідта. Воля Божа у моєму житті .....36

С. Андрєйченко. Для чого потрібні страждання ..............37

В. Мартинюк. Християнство — це Ісус Христос ............38

Ю. Вавринюк. Знеструмлене християнство .....................40

О. Конопенко. Благословення чи прокляття? .................42

М. Юнаковський. Умом Россию... ...... ........ ......... ......... ...43

Б. Галюк. Іван Хреститель 21 століття ...........................44

Поетична сторінка. Ольга Лазарук ..................................46

О. Міцевська. Комплекс «суперхристиянина» ..................48

Ю. Вавринюк. Кідри: поліський феномен .........................51

Новини ЦХВЄУ ........................... .......................... ............54

Наклад 3800 примірників

Журнал виходитьщоквартально

У номері використані фото Юрія Вавринюка,Геннадія Андросова, Віктора Мокійчука та інтернет-ресурсів

На першій сторінці обкладинки фото Тараса Грицака

222

22

«Та він відкинув пораду старших, що радили йому, ірадився з молодиками, що виросли разом із ним…» (1Цар. 12:8)

Хто не чув про Соломона? Найбагатший, наймудрішийцар древнього Ізраїлю. Роки його царювання стали рокамирозквіту, слави та величі країни. Вона піднялася до вер-шин, на які не вдалося піднятися більше ніколи. І тількипомер Соломон, як його величне царство розділилося.

Чому ж?Причин є декілька. Зупинимося лише на одній. Рехав’ам,

син Соломона, успадкував від батька усе багатство, славута велич. Не було в нього лише одного — досвіду. Він церозумів, тому звернувся до людей, які могли б йому щосьпорадити. Перш за все звернувся до старійшин, які працю-вали ще з його батьком. Вислухавши їхні поради, Рехав’амвирішив поговорити й зі своїми ровесниками. Ці радили аб-солютно протилежне. Молодому цареві потрібно було виб-рати з цих порад щось одне. Дванадцятий розділ Першоїкниги царів детально розповідає про цю ситуацію і цей вибір.Рехав’ам вирішив прислухатися до своїх молодих друзів —і в результаті цього народ збунтувався, царство розділило-ся, слава та велич розвіялися, як ранковий туман…

Ця історія може навчити нас багато чому. Особливо сьо-годні, коли конфлікт поколінь досяг критичної точки. Істо-рія повторюється: молоді люди не дуже хочуть прислухати-ся до порад старших. Вони радяться та «тусуються»(вибачте за цей молодіжний термін) з такими ж, як і самі.Вони вважають себе мудрішими від старших. Вони не вва-жають за потрібне зважати на думку батьків. І в цьомутрагедія молодого покоління.

Але було б несправедливо звинувачувати лише їх. У зга-даній історії відповідальність за розвал Ізраїльського цар-ства лежить не лише на Рехав’амі: у цьому винен і Соло-мон. По-перше, тому, що не навчив сина правильнійповедінці та мудрому царюванню, не прищепив повагу достарших. По-друге, це розплата Соломона за особисті гріхиперед Богом. Це — наслідок його легковажного та розпус-ного життя.

Коли я був молодим батьком, десь прочитав фразу, що уконфліктах між батьками та дітьми батьки винні навідсотків вісімдесят. Вони, як більш мудрі та досвідчені,повинні знайти спільну мову та взаєморозуміння з молоди-ми. Нині, коли в мене за плечима 26-річний сімейний стажі десятки більших та менших конфліктів із дітьми, я не по-вністю згідний із цим твердженням: на мою думку, батькивинні на 90-95 відсотків…

Так, вести діалог з молодими сьогодні непросто і важко.Але потрібно. І одна з головних причин того, що дітивіддаляються від батьків, полягає в тому, що батьки не хочутьзрозуміти дітей та світ, у якому вони живуть, не зважаютьна їхні переживання та думки. Цей світ складний і малозро-зумілий для старших. Але без розуміння його батькам невдасться наблизити дітей до себе.

Зазирнімо ж у цей таємничий світ, у якому живутьнаші діти!

Сторінка редактора

Що таке призначення? Просте визначення«призначення» — те, що Бог призначив людинізробити в своєму житті. Це майбутнє, якоговам суджено досягнути. Це доля, яка визначе-на для вас Самим Богом.

Мені сумно, коли я читаю, скільки згаданиху Писанні благочестивих мужів та жінок недосягнули свого призначення в житті. Длякожного з них Бог дав певну працю чи служін-ня — але вони закінчили тим, що відкинулиЙого план. Вони почали добре, певний часпробуваючи в силі свого покликання. Алезакінчили соромом і падінням й померли, недосягнувши Божого призначення для свогожиття.

Саул був мужем, який не досягнув свогопризначення!

Бог обрав Саула вивести ізраїльський народіз филистимської неволі. Коли пророк Самуїлвперше побачив Саула, Господь сказав: «Оцетой чоловік, що Я казав тобі, він володітименародом Моїм» (1 Сам. 9:17). Самуїл не обиравСаула, і Ізраїль також не робив цього. Йогообрав Бог. У Писанні про Саула сказано: «Ізлине на тебе Дух Господній, і ти будеш з нимипророкувати, і станеш іншою людиною» (1

Сам. 10:6). Бог і справді торкнувся життяСаула і «змінив йому серце на інше» (в. 9) іСамуїл тоді сказав йому: «Бог з тобою». Цейчоловік був призначений Богом, був керованийСвятим Духом, наділений дарами пророцтва,призначений Богом бути провідником Ізраїлю— і з ним був Бог. У Саула був правильнийпочаток. Деякий час він жив відповідно досвого призначення, перебуваючи в страхуБожому.

Однак найбільш трагічною картиною єпочаток падіння цього чоловіка. Він пробував усвоєму призначенні тільки певний дуже корот-кий відрізок часу — тоді як у Бога був намір,щоб Саул прожив всі дні свого життя під Йогоблагословенням. Бог хотів, щоб Саул закарбу-вався в пам’яті народу як людина, яка звільни-ла Ізраїль від филистимського гніту. Але Саулне досяг свого призначення! Він почав розпада-тися на частини, піддавшись палкому бажаннюлюдської слави і всенародного визнання. Щобзаволодіти цим, він пішов на компроміс — тимсамим відкинувши Божий план для свогожиття. На його могильній плиті можна буловирізьбити слова: «Це чоловік, який не звер-шив свого призначення».

В и кон а н н я в а шо г о

Девід ВІЛКЕРСОН

4

Самсон також був мужем, призначенимдля Божої величі — але не здійснив свого

призначення!Призначення Самсона було відоме ще до

його народження. Згідно з Писанням, «вінзачне спасати Ізраїля з руки филистимлян»(Суд. 13:5). Ангели передвістили його народ-ження, давши його батькам детальні вказівкищодо його виховання. З юних років Самсонпережив силу Духа Святого і «Дух Господнійпочав діяти в ньому» (Суд. 13:25). Він знавсвоє призначення і протягом двадцяти роківходив у владі та силі свого покликання. У Богабув намір благословити всі роки життя Самсо-на та увінчати його великими перемогами.

Але так не сталося! Самсон відкинув призна-чену йому долю, тому що його серце зчорніловід гріха! Зберігаючи тільки вигляд зовнішньоїсвятості, він йшов услід блудниць. Хоча черезнього й діяв Святий Дух, Самсон ніколи недозволив Духу торкнутися до своєї внутрішньоїлюдини. Істина не пробувала в ньому. І от вамще один трагічний портрет особистості, яка незвершила свого призначення. Після двадцяти-річного ходіння в Божому покликанні Самсонстав хтивою людиною і втратив повагу середсвого народу. І зрештою ми читаємо оповідь пролюдину — кінець якої був найбільш жалюгід-ним та нещасним в усій біблійній історії. Якбезмовна тварина, він крутив жорна филис-тимського млина. Його очі були виколоті, і вінвтратив свою силу.

Самсон загинув обманутим, не досягнувшимети свого покликання. На його могильнійплиті також можна було б вирізьбити: «Целюдина, яка не здійснила свого призначення».

Так само й Соломон був людиною, яка невиконала свого призначення!

Якщо будь-коли в історії світу й поставалалюдина великої долі, то нею був Соломон —наймудріший, найбагатший і найбільш пова-жаний у свій час. Його доля і призначення булиявно окреслені для нього. Він мав стати царем,який раз і назавжди покінчить з ідолослужін-ням в Ізраїлі!

Певний час Соломон виконував це призна-чення. Але щось сталося в його житті — він такі не виконав його. Цей чоловік назбирав 900жінок і наложниць, багато з яких походили зінших народів. Виявляючи їм свою любов, вінпобудував «ряд іноземних представництв»,якими були язичницькі храми. І невдовзілюдина, покликана вибавити Ізраїль від ідоло-поклонства, сама стала ідолопоклонником.

Соломон не досяг призначеної йому благо-словенної долі — він закінчив своє життярозчарованим, немічним, аморальним. Увічність він пішов, волаючи: «Все марнота таловлення вітру!»

У Старому Заповіті кожна людина маласвоє призначення

Кожна людина у Старому Заповіті малаіндивідуальне призначення в житті. Все ж мине можемо порівнювати нашого нинішньогопризначення зі старозаповітним! У НовомуЗаповіті Бог створив щось нове. На хресті Богоб’єднав індивідуально розрізнені життєвіпризначення людей усього світу в Своєму Синідля однієї великої мети: «для урядженнявиповнення часів, щоб усе об’єднати в Христі,що на небі, і що на землі» (Еф. 1:10). Сьогоднііндивідуального призначення не існує — є одневсезагальне призначення для всіх віруючих,незалежно від того, ким ви є в цьому житті.

Чим же є це дивне, величне і славне призна-чення для всіх святих останнього часу? Апос-тол Павло відкриває нам його в Посланні доефесян: «Так як вибрав у Ньому Він нас першезаложення світу, щоб були перед Ним ми святій непорочні, у любові, призначивши наперед,щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, завподобанням волі Своєї, на хвалу слави благо-даті Своєї, якою Він обдарував нас в Улюб-ленім» (Еф. 1:4-6). «У Нім, що в Нім стали мий спадкоємцями, бувши призначені напередпостановою Того, Хто все чинить за радою воліСвоєї, щоб на хвалу Його слави були ми, щоперше надіялися на Христа» (Еф. 1:11-12).

Наше призначення в тому, щоб бути всинов-леними дітьми Божими! Тепер силою БожогоДуха нам треба свято й непорочно жити длянашого Господа. Наше єдине призначення націй землі — прожити наше життя для слави іпохвали Йому!

Здійснення призначення людини не вимі-рюється ні її великими справами, ні її досяг-неннями і подвигами, ні її особливими таланта-ми. Ні для кого не було призначеннямстворення успішних місій, формування церковчи навчальних закладів. Я вдячний Богові, щоВін дозволив мені почати служіння в Нью-Йорку. Внаслідок цього сьогодні по всьомусвіті нараховується близько 300 реабілітацій-них центрів для підлітків. Але ніщо з цього небуло моїм призначенням!

Моє призначення має мало спільного з тим,що Бог дозволив мені робити. Моє призначеннязавжди полягало тому, щоб спасати загиблі

п р и з н а ч е н н я

5

душі, приводячи їх у повноту і досконалістьХриста, у славу і похвалу Богові. Моїм призна-ченням завжди було — жити достойно усинов-леного дитяти Божого, жити непорочно вцьому світі для Його слави і похвали!

Бог не вимагає від вас здійснення великихсправ. Біблія чітко говорить про це: «Було тобівиявлено, о людино, що добре, і чого пожадаєвід тебе Господь, нічого, а тільки чинитиправосуддя, і милосердя любити, і з твоїмБогом ходити сумирно» (Мих. 6:8).

Мені шкода тих молодих служителів-початківців, які з усіх сил намагаються житиза призначенням, вигаданим їхнім розумом чивинайденим їхньою плоттю. Деякі з них єпасторами в невеликих церквах, які вкладаютьу своє служіння серце й душу. Але раптом уїхньому місті з’являється інший пастор — і осьв нього в церкві вже тисячі членів. І ці молоділюди, порівнюючи себе з новоприбулими,роздумують: «Без сумніву, я також призначе-ний для здійснення великих справ, які робитьвін. Але що ж тоді я роблю неправильно? Чомуя не переживаю таких благословень і такихвеликих результатів?» Вони не усвідомлюють,що не в цьому їхнє призначення! Їхнє призна-чення — більш близько пізнати Христа, Божекерівництво у своєму житті, непорочне ходінняперед Ним в місці, де вони живуть. Істинноюсилою володіє тільки та людина, яка маєособисте пізнання Христа! В цьому наша велич!

Призначення жінок і матерів, чоловіківта батьків

Говорячи про виконання вашого призначен-ня, я хочу зазначити ще один момент: вашіуспішні справи поза домом і сім’єю ще нічого незначать. Якщо у вашій сім’ї ви не стаєте обра-зом Христа — ви проходите мимо свого призна-чення. Якщо ви не стаєте більш ніжним, більшлюблячим і уважним до своєї сім’ї, якщо ви незростаєте в любові і пізнанні Ісуса вдома — вине виконуєте свого призначення!

Жінки й матері, ще до існування світу Богпередбачив ваше місце і час. Можливо іноді викажете собі: «Я лише проста господиня дому. Ятільки те й роблю, що готую їжу, перу, приби-раю і піклуюся про своїх дітей. Хіба в цьомумоє призначення?» Але ви не повною міроюоцінюєте, наскільки важливою є ваша працяперед Богом. У Його очах ви досягнули велико-го успіху, якщо ви можете стати перед Ним іпривести до Нього своїх дітей у праведності!

Бог завжди знав, скільки дітей Він подаруєвам на виховання. Він призначив вас для того,щоб виховати їх в домі, сповненому силою таприсутністю Ісуса Христа! Ваші діти не іграш-ки чи ляльки, із якими ви живете. Вони яквеликий капітал, довірений вам Богом. Вониневід’ємна частина вашої долі і вашого призна-чення в житті!

Дозвольте поставити вам запитання: «Щоговорять ваші діти сусідським дітям: «Моямама молиться за мене. Вона добра до мене!»чи: «Ось вона знову розійшлася — кричить навесь голос!» Чи поважає вас ваш чоловік? Чиговорить він вам: «Ми, можливо, й буваємонеоднодумні в дечому, але я завжди знаю, щоти прагнеш до єдності, а не до розділення. Тизавжди молишся»?

Ваше призначення — виховувати дітей удомі, де завжди звершуються спільні молитви,де ваше особисте подружнє життя служить наславу і хвалу Богові!

Чоловіки та батьки! Чи може ваша дружинасказати про вас: «Мій чоловік може помиляти-ся, бо ж він людина. Але він побожний — іпрагне уподібнюватися до образу Христа! Вінстарається жити так, як проповідує. Я знаюпро це, тому що він щораз стає добрішим таніжнішим до мене більш уважним до моїхпотреб»?

Я не хочу хвалитися, але одного разу менезворушили слова дружини: «Девід — людина зхарактером, але він працює над собою. Мене нехвилює, хто що говорить про нього — я знаю,що він близько з Богом». Я сподіваюся, що промене можна буде так висловлюватися до самоїсмерті. Ось де призначення!

Я знаю одного служителя, який багатопотрудився для Господа. Він написав багатохороших книг, заснував багато християнськихцерков як у своїй країні, так і за кордоном.Його проповіді звучали по всьому світу. Йогоназивали мужем віри та цілеспрямованості —людиною великого поклику і призначення. Алеякось мені зателефонував його син і сумнимголосом сказав: «Брате Девіде, мені дужескорбно. Мій батько зовсім не та людина, заяку його приймають інші. Він не знає, якпроповідувати істину! Історії про чудеса, які вінрозповідає — це просто-на-просто обман. Колия запитав його про це, він зізнався мені вусьому. Але не хоче припинити цього!»

Я розмовляв з цим чоловіком. Він сказавмені: «Так, Девіде, я вже звик говорити не-правду. Я тепер навіть не знаю, що таке істи-на». Я молився з ним, але змін не відбулося.Його син пізніше подзвонив мені, щоб повідо-мити, що становище тільки погіршилося. Йогобатько віддався своєму гріху повною мірою.

Жодного призначення в житті цієї людинивже немає. Коли він постане перед Господом насуді, всі його діла згорять; всі його книгизасудять його. Ніщо з цього не було йогопризначенням. Його призначенням було уподі-бнювати себе Ісусу — зростаючи у святості,праведності, чистоті, без будь-якої неправди.Він може думати про себе як про «людинуособливої долі». Але його істинне призначенняв житті не звершилося!

Багато християн намагаються звершити

6

великі справи для Господа. Але Господь зво-дить все до однієї найсуттєвішої: чи уподібнює-шся ти Христу? «Бо кого Він передбачив, тих іпризначив, щоб були подібні до образу СинаЙого, щоб Він був перворідним поміж багатьмабратами» (Рим. 8:29).

В судний день не прозвучить жодного словапро великі діла. Там не буде відмічена ні чиясьзнаменита особистість, ні чийсь успіх, ні жоднілюдські досягнення. Навпаки, питання будепоставлене так: «Чи зростав ти в Христі? Чидозволяв Святому Духу вчити тебе, як служитиіншим людям, відрікшись від себе? Ким ти був

у своїй сім’ї?»Отож, чи звершуєте ви своє призначення?

Чи стали ви в цьому році більш схожими наІсуса, ніж у минулому? Ваш сімейний союзміцніє чи ж слабне? Якими бачать вас ваші діти— ніжними й добрими чи постійно невдоволе-ними та сердитими? Чи бачать у вас ваші друзіта знайомі любов Христа?

Що буде написано на вашій могильнійплиті: «Людина, яка не виконала свого при-значення?» чи «Людина, яка смиренно ходилаперед своїм Богом»?

1

Я не можу зрозуміти, чомудеякі люди вважають, що чо-ловік і жінка нічим не відрізня-ються один від одного. У такийспосіб вони ж заперечують існу-вання чудових відмінностейміж чоловіком та жінкою.

Усі Божі дари є благом, од-нак не всі вони одинакові. Ячасто повторюю людям, якізізнаються, що хотіли б, як і я,служити вбогим: «Те, що роб-лю я, того не можеш робити ти.Але разом ми можемо здійсни-ти щось прекрасне для Бога!» Іте ж саме щодо відмінностейміж чоловіком та жінкою.

Притаманна жінці винятко-ва сила любові найбільш по-мітно виявляється тоді, коливона стає матір’ю. Материнство— це винятковий дар, яким Богнаділив жінку. Якими ж вдяч-ними ми маємо бути за цей дар,який приносить стільки радостіу світ — радості від того, щонароджується нова жінка чиновий чоловік!

Однак ми здатні знищитидар материнства, особливо здопомогою зла абортів, але нетільки. Це стається також тоді,коли щось інше, наприклад,професійна кар’єра чи станови-ще в суспільстві стає для насважливішим, ніж прояв любовіі принесення себе в дар іншимлюдям. Жодна професійна ді-яльність, ніякі «грандіозніплани», матеріальні блага чи

ідея свободи, яка різними спо-собами піднімається у нашомусуспільстві, не можуть зайня-ти місця любові! Все те, що зни-щує Божий дар материнства,знищує найцінніший дар Твор-ця, яким Він обдарував жінок,— велику, виняткову здатністьлюбити.

Господь Бог створив кожно-го з нас для великих і піднесе-них справ: щоб ми любили ібули улюблені. Чому, однак,когось з нас Він створив жін-кою, а когось чоловіком? Яклюбов жінки схожа на Божулюбов, так і любов чоловікавідображає любов Божу. Обоєбули створені для того, щоблюбити, але кожен по-своєму.Жінка й чоловік доповнюютьодин одного. Будучи разом,вони розкривають Божу любовбільш повно, ніж робили б цеокремо.

Бог заповідав нам: полюбисвого ближнього, як самогосебе. Отож, спочатку ми по-винні полюбити самих себе,щоб потім полюбити інших.Але як я можу полюбити самусебе, якщо я не приймаю себетакою, якою мене створив Бог?Хто не визнає чудових відмін-ностей між чоловіком та жін-кою, той не приймає себе таким,яким створив його Господь. Ітака людина просто не спро-можна по-справжньому люби-ти свого ближнього, вона вно-

сить тільки розлад і нещастя,руйнуючи мир на землі. Я бага-то разів говорила про те, щоаборт є одним з прикладів цьо-го — однією з головних причиніснування загрози світовомуспокою. Люди, які прагнутьстерти з лиця землі відмінностіміж чоловіком та жінкою, най-частіше є прихильникамиабортів. Найкращим місцемдля дитини, де вона вчитьсялюбові та молитві, є люблячасім’я, члени якої моляться ра-зом. Саме в сім’ї діти бачатьвзаємну любов батьків. У сім’ї,яка рушиться і терпить крах,виростають діти, не здатні лю-бити і молитися. Суспільству,в якому знищується сім’я, до-ведеться боротися з багатьмапроблемами. Я не раз бачила,особливо в багатих країнах, якдіти прив’язуються до нарко-тиків чи впадають в іншузалежність через те, що відчу-вають себе нелюбимими і відки-нутими.

Тож несімо у світ спокій тарадість! Для того, щоб нам цевдалося, ми повинні молитиБога про дар Його миру, а та-кож про те, щоб ми навчилисялюбити і приймати один одно-го, як сестри, так і брати, оскі-льки всі ми — діти Божі.

З Послання Матері Терезиз Калькутти учасникам IVКонференції жінок у Пекіні

Мати Тереза з Калькутти пропокликання жiнки

7

Божий образ і подоба БожаМи створені за образом і по-

добою Божою. І якщо ми буде-мо постійно пам’ятати, щонаші діти — це Боже творіння іБожий дарунок, ми будемозовсім по-іншому дивитися наних. І якщо ми переконаємо їху цьому, вони також зможутьсформувати правильне ставлен-ня до себе і до людей, які їх ото-чують, та й до Бога зокрема.Тільки тоді, коли вони відчува-тимуть себе Божим творінням,вони зможуть вижити в цьомухисткому та гнітючому світі. Цеголовний момент у формуваннівнутрішнього світу дитини.Нинішній світ формує в насвідчуття того, що ми ніщо, щоми не відповідаємо тим високимстандартам, які він ставить, щоми не зможемо реалізуватися,

«І жив Адам сто літ і тридцять,та й сина породив за подобоюсвоєю та за образом своїм, і на-звав ім’я йому: Сиф». Ми такожберемо участь у народженні йнаші діти мають також нашобраз і нашу подобу. Так, людистворені Богом, але з того «ма-теріалу», який взятий з їхніхбатьків. Є риси нейтральні:колір очей, волосся, формарізних частин тіла і т.і., але єгріховні риси, гріховні нахилибатьків, які стають нахиламидітей. І знаєте, що нас найбіль-ше дратує в наших дітях? Те,що вони надто схожі на нас.Іноді ми хочемо виправитинаші помилки в дітях. І особ-ливо нас дратує те, в чому мипрограли. І саме це ми хочемовиправити в них. Чи маємоправо ми це робити? Так, оскі-льки маємо певний досвід у цьо-му. Але робити це потрібно, незабуваючи, що в наших дітей єсвоє призначення і свій шлях. Іякщо у вашому житті щось невдалося, не переносьте це вжиття своїх дітей, не намагай-теся нав’язати їм свій шлях.Тому що це часто викликає ней-мовірні проблеми в житті дітейі в їх стосунках з батьками.

Атмосфера в сім’їВнутрішній світ дитини фор-

мується атмосферою в сім’ї, деживе дитина. Сім’я є невід’єм-ною частиною світу, в якомуживе дитина. Хочете мати по-зитивний вплив на життя ди-

Т е м а н о м е р а

Маленька дитина в наших руках… З Божою допомогою ми,батьки, маємо виліпити з неї особистість — переконання, думки,погляди, світогляд. Але перш ніж приступити до цього, розглянь-мо, з яких частин складається ця ще несформована людина. Якимє той світ, у якому вона живе, я маю на увазі її внутрішній світ?

розкритися і чогось досягнути.Істинний сенс і призначеннялюдського життя нівелюють-ся, а формуються спотворенінедосяжні цілі.

Але основою внутрішньогосвіту людини має бути усвідом-лення її значимості у цьомусвіті, не тому, що вона якасьособлива, а тому, що вона ство-рена Богом з певною метою, якувона має пізнати протягомжиття. Для неї в Бога є уні-кальне призначення, унікаль-на доля, унікальний Божийплан, який має силу тільки длянеї. І це породжує неймовірнувпевненість і спокій.

Образ і подоба батьківНаступне, на що потрібно

звернути особливу увагу, зна-ходимо в Першій книзі Біблії:

8

тини? Створіть відповіднийклімат в сім’ї. Це та складоважиття дитини, яку вона по-вністю вбирає в себе і повноюмірою відображає у своєму по-дальшому житті. Пам’ятаю,одного разу після занять сту-денти запросили мене на рибал-ку. Я хотів побути на свіжомуповітрі, тому погодився на це.Від водойми, до якої ми приїха-ли, неприємно пахло, але рибавсе ж ловилася. Спочатку яхотів випустити її, але вирішивпоказати дружині, що впіймав,тому привіз її додому і попро-сив підсмажити цю рибу. Черездеякий час я почув у домі дужезнайомий запах. Це був запахводойми. Риба, яка виросла вцьому середовищі, повністюувібрала в себе його запах. Се-редовище стало її внутрішнімзмістом. Якби ця рибка жила вокеані, вона б мала зовсімінший розмір і смак. Але вонане винна, що народилася вбрудній «калюжі», яка сталасередовищем її проживання.

Те, що вбирають у себе дітив наших сім’ях, повною міроювідобразиться в їхньому житті.Світ, у якому живуть наші діти,це світ нашої сім’ї. Наслідуван-ня — це перший і головний мо-мент формування поведінки тахарактеру наших дітей. Вонивбирають не стільки наші сло-ва, як наші вчинки та поведін-ку, і відображають їх у своємужитті.

Вплив суспільстваОкрім сім’ї, дуже важливим

є вплив того суспільства, в яко-му ми живемо. Ви звернулиувагу, що, окрім насильства тарозпусти, нав’язується нашимдітям? Зміщення акцентів,пріоритетів. Суспільство, вякому ми живемо, сповненеегоїзму — ми можемо робитивсе, що хочемо, ні з ким не ра-хуючись. Я — центр своєї ува-ги і уваги всесвіту. Навіть інодіБога намагаються використо-вувати у своїх планах, вимага-ючи від Нього те, що потрібнонам, а не шукаючи того, чогохоче Він. Ви мусите пильнува-ти за цим і не дозволяти, щоб

суспільство формувало вашудитину так, як воно вважає не-обхідним.

Хочу зазначити, що в су-спільстві не все погане. Але миповинні пильнувати за тим, хтоі що оточує наших дітей, томущо «погані товариства руйну-ють добрі звичаї». Ми поступо-во починаємо змінюватися вобраз тих людей, з якими спіл-куємося. Якщо ви маєте тісністосунки з тим чи іншим ото-ченням, поставте собі запитан-ня: чи хотіли б ви з часом статитакими, якими є вони? Якщотак, то продовжуйте це спілку-вання. Якщо ж ні, то, будь лас-ка, залиште цих друзів, томущо рано чи пізно вони все одновплинуть на наше життя і нашсвітогляд. Ці зміни є поступо-вими, не одразу помітними, алеобов’язковими. Тому звертай-те пильну увагу на коло спілку-вання ваших дітей і коло вашихдрузів.

Особливості сприйманнядійсності

Внутрішній світ наших дітей— це світ, як сприймають йогодіти. Сприйняття дітей карди-нально відрізняється від нашо-го, і ми повинні мати достатньомудрості, щоб зрозуміти, яксприймають наші діти нас і ото-чуючий світ. Уважно дивітьсяв очі своїх дітей, спілкуйтеся зними, спробуйте зрозуміти тойвнутрішній світ, у якому жи-вуть ваші діти. Це дуже важли-во.

А ще дуже важливо зрозумі-ти, якими бачать нас нашідіти. Одного разу ми провелитакий експеримент. Я запропо-нував доньці помінятися зімною ролями. Вона мала бутитатом, а я — донькою. Вонаодразу увійшла в роль. І те, щоя побачив, розкрило її уявлен-ня про мене як батька. Я бувдуже здивований, навіть вра-жений тим, як вона відобража-ла мене. Не може бути, що це я!Але щонайменше таким вонасприймала мене. І це стало длямене дуже серйозним уроком. Язрозумів, що заважає нам у на-ших стосунках.

Півночі після цього я не мігзаснути, але це ще не кінецьісторії. Наступного ранку я за-питав у доньки, вказуючи насебе: «Тату, а що ти думаєш пронеї?» Вона пильно подивиласяна мене, різко повернулася іпішла геть. Я зрозумів, що на-ступив на болючий мозоль, алесказав: «Дякую тобі, Боже, щоти торкнувся і її серця». Десьблизько опівночі донькапідійшла до мене і сказала:«Тату, можна я з тобою пого-ворю?» Я відповів, що моє сер-це завжди відкрите для неї,навіть опівночі. Вона приляг-ла біля мене і довго мовчала, апотім почала говорити. Відтоді,як я поставив їй це запитання,минуло близько чотирьох з по-ловиною годин. Вона говорила,що думає про себе, а я мовчкислухав і плакав, дякуючи Бо-гові, що вона відкриває менісвіт свого сприймання. Я про-сив у Бога мудрості, щоб пра-вильно вплинути на її сприй-мання, бо бачив, що вонанеправильно сприймає нас,батьків, наші слова і дії. І цевплинуло на ставлення до самоїсебе. Ми довго розмовляли знею — і це повністю змінилосвіт її сприймання.

Скільки разів ви занурюва-лися у внутрішній світ своїхдітей і робили спроби їх зрозу-міти більше, ніж вони самі себерозуміють? Чи ви коли-небудьговорили зі своїми дітьми післятого, як карали їх? Чи спробу-вали зрозуміти, як вони став-ляться до вас і до себе? Звертай-те на це особливу увагу!

Як правильно карати?У житті ми стикаємося з

тим, що змушені покарати ди-тину. Коли вам доводитьсябути суворими, дайте дітямчітко зрозуміти, чому ви суворі.Це дасть їм змогу зрозуміти вас.Я за покарання і доцільні обме-ження, я за строгу любов, алепроти жорстокого побиття.Найчастіше батьки караютьдітей з декількох причин: вонизривають на дітях своє роздра-тування їхніми вчинками; діти— це безпечне місце, на яке

9

можна вилити свій гнів, нако-пичений стосунками в суспі-льстві, церкві й т.і.; батькидратуються, що діти надтосхожі на них; і їм не вистачаємудрості знаходити інші мето-ди впливу на дитину, інше по-карання чи обмеження. Тодіфізичне покарання стає єдинимметодом впливу на дитину,хоча, як на мене, це крайнійметод, який можна застосову-вати лише в окремих випадках.Соломонову різку може викори-стовувати той, хто має Соломо-нову мудрість. Одного батька,який за будь-яку провину силь-но бив своїх дітей, я запитав:«А ти помолився перед тим, якце зробити?» Він запитав: «Якце? Якщо я піду й помолюся,то в мене все натхнення прой-де». Але якщо це насправді по-трібно, то, повірте, не пройде,а тільки посилиться, але в нашесерце прийде той мир, якогонам так не вистачає, коли микараємо своїх дітей.

Коли ми караємо дитину, топершою їхньою реакцією є об-раза, відчуження і агресив-ність. І якщо ми залишаємодитину в цьому стані, то це вко-рениться в ній і визначатимехарактер ваших стосунків. Бог— ідеальний батько, і ми по-винні чинити так, як робитьВін. Якщо ми почали карати,то маємо довести до розчулен-ня і покаяння. Якщо ж ми недоводитимемо покарання доцієї точки, то в нас будуть дужепогані стосунки з дітьми. Якщови залишите ображену, роздра-товану дитину, то це емоційновіддалить її від вас. Це найгір-ше, що тільки можна зробити.

Дайте дитині можливістьвідчути вину і пережити обра-зу. А потім зробіть спробу по-говорити з нею, або хай це зро-бить той, хто не карав її. Якщодитина впирається і продовжуєробити те, за що її покарали,ми повторюємо покарання,доти, доки не побачимо в дитинірозкаяння. Тоді ви маєте про-явити велику любов до дитини,прийняти її і більше ніколи незгадувати про скоєне нею. Неламайте надламаної тростини,

і не гасіть ґнота, який ледвежевріє. Покажіть їм свою лю-бов і прийняття тоді, коли воникаються, таким чином ви пока-жете їм Божу любов.

Ще на одному моменті хочуспинитися. Чи бувало у вастаке: ви повертаєтеся додому,а донька «прибрала» в кімнаті.Усе сміття по кутках, вашаулюблена ваза розбита. Або жсин набив цвяхів у ваші меблі,напередодні ви з ним же їх скру-чували. І ви починаєте крича-ти: «Щоб більше ніколи…» Іповірте, дитина може більше непроявити бажання зробитищось добре. Ми повинні чіткорозмежувати, що робить дити-на на зло, а що робить щиро,але через свою нездатність покищо не може зробити правильно.Ми повинні бачити її бажання,правильно оцінювати її мотивиі розуміти внутрішній світ, щобобрати правильні методи впли-ву на неї. Я не говорю про те,щоб потурати дітям у всьому,але зважати на те, що є випад-ки, коли діти, щиро прагнучипроявити турботу і любов, роб-лять щось не так, не маючивідповідних умінь.

Мрія родом з дитинстваПам’ятаю день, коли моя

донька вперше принесла менічашку чаю в кабінет. Несучи,вона розхлюпала його по всьо-му килимовому покритті кабі-нету. Мені хотілося зробити їйзауваження, але я оцінив важ-ливість цього моменту і стри-мався. Взявши чай із її рук,сказав: «Ми з мамою довго мо-лилися, щоб Бог дав нам тебе. Ія завжди мріяв, що в певний часмоя донька принесе мені в кабі-нет чашку чаю. І ось ця мріяздійснилася». Я пив цей чай, авона дивилася на мене. І тоді япосадив її біля себе і сказав: «Азнаєш, про що я мрію зараз. Яуявляю, що коли тобі буде років15, ти будеш дівчиною, якалюбить Господа і поклоняєть-ся Йому. А ще маю таємну мрію,що одного разу сам зможу ох-рестити тебе. І якщо ця мріяздійсниться, як здійсниласямоя мрія про чашку чаю, я буду

найщасливішою людиною наземлі». — «Я хочу цього, тату!Я теж мрію про це», — відпові-ла донька.

Ви зрозуміли, що відбулося?Я вклав у неї мрію, яка відпові-дає Біблії. І ця мрія об’єдналанас.

Ви хочете, щоб ваші дітибули такими, як ви називаєтеїх, говорячи про їхнє майбут-нє? Не раз мені доводилосячути слова: «Ти ніколи не змо-жеш…» або: «Тебе ніхто невізьме заміж…» і т.і. Говорячитак, ми формуємо внутрішнійсвіт дитини. А світ дитячихвражень — це одна з найпотуж-ніших складових внутрішньо-го світу дитини.

Захистити не значитьзаховати

Пам’ятаю, одного разу мивідпочивали з друзями. Насбуло три сім’ї. Під час однієї зпрогулянок по одному старо-винному кварталу містечка, япобачив, що наші друзі закри-ли дітей плащем і дуже швидкопробігли біля одного з віконбудинку. Коли ми підійшлиближче, то я зрозумів, чомувони це зробили. З вікна луна-ла гучна музика, п’яні голосилюдей. Окрім того, у вікні, якебуло дуже низько, діти моглипобачити дим, що заповнюваввсю кімнату. Друга сім’я повто-рила те ж, що зробила перша.А я думав, як же вчинити мені,й вирішив, що не ховатимусвоїх дітей від цього, тому щонам не уникнути зустрічі з цим«вікном» ні тепер, ні в житті.Я розумів, що діти рано чи пізнопобачать це, але тоді біля нихможе не бути нас. Коли мипідійшли до вікна, очі донькирозширилися, і вона запитала:«Тату, а що там відбувається?»Я нахилився, розуміючи, щомаю буквально 30 секунд, і ска-зав: «Є люди, які не люблятьГоспода, у їхньому серці гріх,тому вони люблять це. Дим, ал-коголь і ось така музика — цевсе, що їм подобається». Донь-ка сказала: «Тату, швидше хо-дімо звідси! Як це жахливо». Унаступні декілька тижнів я зро-

10

зумів, що моя донька засвоїла урок. Почувши подібну му-зику, вона сказала: «Тату, а це музика з того вікна! Вонамені не подобається». Ці 30 секунд нашої розмови впли-нули на її сприймання музики як такої.

Ви можете відгородити дітей від світу і тримати їх такдо 21 року. Певною мірою це добре бажання. Мені тежцього хочеться. Але потім ви все ж будете змушені відпу-стити дітей. І вони безпомічно дивитимуться на те, що їхоточує, не знаючи, як на все це реагувати. Колись вонивсе це побачать, і так би хотілося, щоб вони мали пра-вильне уявлення і правильну реакцію на те, з чим вонистикнуться у своєму житті. І ці уявлення та реакцію має-мо сформувати ми, батьки, правильно коментуючи те, щодіти бачать, і формуючи в їхній свідомості правильні вис-новки і правильні бажання.

Світ, у якому живуть наші діти, — це складний світ. Іне зажди ми можемо впливати на нього повною мірою.Тому часто я кажу Господу: «Боже, я намагаюся зробитивсе, що можу, щоб мої діти стали Твоїми дітьми. Але все,що не можу зробити я, можеш зробити Ти. Я можу з Твоєюдопомогою розповісти їм про Тебе. Але відкритися їм осо-бисто можеш тільки Ти Сам». Ми повинні щодня блага-ти Господа, щоб Він Сам формував той внутрішній ха-рактер наших дітей, той світ їхніх вражень і відчуттів,про який ми навіть не здогадуємося; щоб Він зберігав їхвід неправильного впливу і коментував їм те, що не мо-жемо прокоментувати ми, тому що ми не завжди можемобути поруч з нашими дітьми.

На нас, батьках, велика відповідальність, але багаточого ми не можемо зробити самі. Я переконаний, щовнутрішній світ дитини сильно зміниться і буде формува-тися правильно лише тоді, коли Сам Бог відкриється на-шим дітям і народить їх згори.

Сергій ВІТЮКОВ,м. Сакраменто

— Моя дружина і я гостро відчуває-мо, як важко бути хорошими батьками,та іноді нам здається, що ми не в змозі зцим впоратися. Як і всі батьки, ми ба-жаємо добра своїй дитині, але як визна-чити, що своїми діями ми не завдаємо їйшкоди?

— Найбільш відданим своєму обо-в’язку батькам час від часу здається, щовони не відповідають на потреби своїхдітей відповідним чином. Їх тривожитьте, чи вони не надто активні, чи, навпа-ки, пасивні, а можливо, невиправданосуворі чи надто поблажливі? Вони бо-яться, що роблять помилки, за якіпотім треба буде розплачуватися. Нащастя, батьки не зобов’язані завждичинити правильно. Усі ми робимо безлічпомилок, частіше дрібних, а іноді й серй-озних. Але як би там не було, більшістьдітей якимсь дивним способом маневру-ють між батьківськими промахами.

Дозвольте мені запропонувати вамте, що я називаю ключем до вміння бутихорошими батьками: необхідно навчи-тися заглядати вглиб душі своєї дити-ни, дивитися на світ її очима і відчуватите, що відчуває вона. Якщо ви дізнаєте-ся, про що вона думає, то зрозумієте, якправильно чинити. Наприклад, колидитина самотня, вона дуже потребуєспілкування з вами. Коли вона бруталь-на, їй потрібна ваша допомога у вгаму-ванні своїх емоцій. Коли вона чогосьбоїться, їй необхідне відчуття безпеки,яке вона може знайти у ваших обіймах.Коли вона щаслива, їй потрібен хтось,кого вона любить і з ким може розділи-ти свою радість. І тоді виховання здоро-вих дітей стає не стільки наукою,скільки високим мистецтвом, абільшість з нас обдаровані природноюінтуїцією, щоб оволодіти ним.

Знайдіть час, щоб поспостерігати задітьми. Звертаючи увагу на те, що вониговорять і роблять, ви, найімовірніше,зрозумієте, які почуття криються заїхніми вчинками. А знаючи, чого чекаєвід вас дитина, ви відчуєте впевненістьу своєму батьківстві.

Джеймс Добсон, доктор філософії,провідний спеціаліст з проблем сім’їта шлюбу.

Поради відДжеймса Добсона

11

Пропонуємо вашій увазі уривки з книги пастора Олексан-дра ШЕВЧЕНКА «Заступіться хто-небудь!», яка присвяче-на темі конфлікту поколінь, зокрема тій його формі, яка на-буває особливо тривожного поширення у слов’янськихцерквах Америки. Мається на увазі прірва непорозумінь міжстаршим поколінням, яке часто свідомо не хоче враховува-ти реалії життя того суспільства, у якому вони живуть, тамолодим, яке виросло та виховалося у новому середовищі ітому не розуміє світу, з якого не хочуть вийти їхні батьки.Проблема ускладнюється ще й тим, що під виглядом збере-ження чистоти віри батьки намагаються зберегти не стількибіблійну віру, скільки свої традиції, які возвели у ранг дог-ми, коли свої заборони мотивують простим: «Це гріх! Цесвітське! Колись так не було!» Молодь, яка нині досить раностає дорослою та самостійною, не задовольняють таківідповіді, їм потрібна більш вагома аргументація. Тому не-рідко відсутність викладання чітких, зрозумілих та аргумен-тованих біблійних доктрин, а лише заклики до дотриманняцерковних правил, народжують не духовних, а релігійнихлюдей. Або, в гіршому випадку, взагалі відштовхують мо-лодь від церкви. Може здатися, що автор книги занадто емо-ційно та відверто висловлює свої думки, але, тим не менше,про це не можна мовчати.

У нас не відбувся діалог з молодим поколінням. Ми з по-зиції сили, досвіду і становища легко перемогли молодих, зло-вживши своїми перевагами. Таким ставленням ми поставиливласних дітей перед вибором: або беззаперечно змиритися зволею батьківською, волею церкви (автоматично прирівнюю-чи її до волі Божої), або виявити спротив і вступити з ними увідкритий конфлікт. А втім сталося щось набагато страшні-ше. Догоджаючи церкві, ціле покоління вибрало для себе под-війне життя — особисте і суспільно-релігійне. Звідси і «брак»нашого християнського продукту. Двоєдушність непритаман-на цілісній натурі, тому деформує і особисте життя і суспільне.Як кажуть, ні вашим, ні нашим: не вийшло у нас ні «якісних»грішників, ні «якісних» святих. Церква, яка складається зтаких людей, не здатна допомогти собі подібним.

Людська душа повинна стати об’єктом опіки перш за все.Якщо релігійний уклад готовий пожертвувати хоча б однієюдушею заради своєї системи, то це найвірніша ознака не лишенепридатності такої системи, але й початку її кінця. «Озвав-ся ж старший синагоги, обурений, що Ісус уздоровив у субо-ту, і сказав до народу: Є шість днів, коли працювати нале-жить, приходьте тоді та вздоровлюйтеся, а не дня суботнього»(Лк. 13:14). Іншими словами, якщо в суботу не можна зціли-ти хворого, ми повинні відмінити суботу і звільнити таке ке-рівництво! Людина не для суботи (системи), але субота длялюдини! Людина ж для Бога!

Звідси вся тривога лідерів наших церков в еміграції, колиточки з розповсюдження наркотиків і проституції знаходять-ся прямо у вестибюлях наших церков.

«Заступiтьсяхто-небудь!»

12

У світі людина знає, де грішать, а де каються в гріхах.Але наші діти зробили неможливе: догодили двом панам.Ми породили жахливий гібрид, схрестивши відвертий по-рок з традиціями церкви. Ми засіяли поле двома сортаминасіння і зробили заклятим врожай (див. 5 М. 22:9), бовиростили змішаний сорт, у створенні якого Творець участіне брав.

Не обманюйтеся! Проблема не у проституції та наркоти-ках, а в лицемірстві на святому місці, яке й змусило цілепокоління наших дітей жити за подвійними стандартами.Ми, батьки та наставники, не закликали їх до особистоївідповідальності перед совістю, не плекали почуття само-стійності перед Богом. Ми кинули усі сили на те, щоб об-робляти етику поведінки, а не етику характеру. За вели-ким рахунком, нас турбував імідж зовнішній: «Що скажутьлюди? Не сором моє прізвище! Одягайся, як знаєш, тількине в церкву». Ми самі визначали для них межі і форми пове-дінки, коло розумінь, як для розумово відсталих.

Я добре запам’ятав одну молоду дівчину, яка запитува-ла мене, чи буде гріхом проколоти вуха і одягнути сережки.Я відповів, що у таких питаннях вона повинна самостійноперед Богом мати знання і нести повну відповідальність засвій вибір. Але вона не вгамовувалася. Їй було значно лег-ше залишити відповідальність на мені, звільнивши своюсовість від докорів за зроблений вибір.

Самостійність — ось ознака зрілості. Суспільство три-мається на людях, які думають і приймають рішення, заякі несуть відповідальність. Несамостійна людина — якзвірятко з цирку, яке не пристосоване до життя у лісі. Воногине через відсутність особистої ініціативи навіть під часпошуку їжі, бо звикло до дресирування і виконання командзаради куска м’яса.

Хіба ви не бачите? Замість того, щоб розвивати волю,ми її придушуємо. Нас дратують самостійні люди більше,аніж грішники. Тому що грішник прив’язаний до нас черезпотребу, бо нездатний вирватися з порочного кола. Іншакартина щодо людини, вільної в Бозі. Вона більше не зале-жить від інших людей, що забирає в нас можливість конт-ролювати її дії.

На жаль! На жаль! І ще раз, на жаль! Ми забрали у церк-ви її славу. Ми, батьки, не прийняли виклику віку, злякав-шись потрібних, як повітря, реформ у старому оточенні.Ми повернулися до котлів з м’ясом, де громаді не треба тур-буватися про завтрашній день, не потрібно віри, не потрібновідповідальності, не потрібно хвилюватися і ризикувати вборотьбі за майбутній Ханаан. Бути рабом релігійних сте-реотипів не так вже й погано. Головна перевага в тому, щоне потрібно шукати дороги. Все вирішено за тебе. Звідсиповний спокій та відсутність мук народження себе як осо-бистості. Церкви переповнені людьми, серед яких лишеодиниці розродилися покликанням.

Де ж люди віри? Де наша безстрашність? Де священнаволя? Де твої герої, Церкво? Де протестанти, готові підня-тися проти системи церковного рабовласництва і написатинову декларацію незалежності?

На жаль! Наші діти далекі від того, щоб чекати від настакого покаяння. Ми будемо закликати до покаяння нар-команів та проституток — наших синів та дочок, відкрива-ти для них реабцентри, організовувати молитви та пости,але не приносити вибачення… Ні, це занадто.

— Я думаю, коли ми були ма-ленькі, нашим батькам було набага-то легше. Ми були щасливі, ніхто з насне бунтував. Чи правда, що колисьбуло набагато простіше створити хо-рошу сім’ю?

— Я вважаю, що, незважаючи напевні винятки, ви абсолютно праві.Більшість батьків колись витрачалина виховання набагато менше сил іменше хвилювалися за своїх дітей.Пригадую, що розмовляв про це зісвоїм батьком. Мої діти тоді були ма-ленькими, і я відчував відповіда-льність за їх правильне виховання. Язапитав у тата, як він переносив на-пругу пов’язану з батьківством. Бать-ко був трохи знічений цим питанням,але чесно відповів: «Я ніколи не ду-мав про це».

Чим пояснити такий дефіцит тур-ботливості в моєму батькові? Можли-во, відсутністю любові чи батьківсь-кою байдужістю? Ні. Він молився замене до самої своєї смерті. Для меневін був прекрасним батьком. Тим неменше, його відповідь була відобра-женням того часу, в який я ріс. Чому?Тому що в той час людей хвилювализовсім інші проблеми і разом з тимдітей не підстерігало стільки «мін»,як тепер. Тоді я ніколи не бачив і нечув, щоб хтось приймав наркотики.Можливо, десь це й було, але не несложодної загрози для мене. Деякі моїоднолітки любили випити, але алко-голь не відігравав великої ролі в моє-му соціальному оточенні. Деякі роз-важалися сексом, але такі дівчатавважалися розпущеними і їх не пова-жали. Цнотливість цінували як у чо-ловічому, так і в жіночому середо-вищі. Що ж до гомосексуалістів талесбіянок, то я з ними не був знайо-мий, але чув, що їх дуже мало. Бі-льшість моїх друзів поважали своїхбатьків, ходили щонеділі у церкву,старанно вчилися і вели доволі чистежиття. Це було нормою, хоча, звичай-но, траплялися й винятки.

Сьогодні діти проходять долиноютемряви! Наркотики, секс, алкоголь,бунт і збочення — скрізь. Ці напастініколи раніше не проявлялися так, яктепер, а далі грядуть часи ще більшважчі.

Поради відДжеймса Добсона

1

13

Чим приваблює багатьохкористувачів різного рівня ком-п’ютер та всесвітня мережаінтернет? Більшість спеціа-лістів схиляються до думки, щосаме через комп’ютерні техно-логії реалізовується мрія зем-лян зануритися в інший світ,хай навіть і штучний, для от-римання відчуття впевне-ності та безпеки.

Є щонайменше три основнінапрямки впливу інтернету,через які людина поринає у світобману та ілюзій. Це ігровийнапрямок, порнографічний таінформаційно-комунікацій-ний. Таке розмежування умов-не і базується на теперішніхпроблемах, що хвилюють сус-пільство. Коли людині не цікавіігри, їй пропонують порногра-фію або ж нескінченний інфор-маційний потік чи глобальнукомунікацію.

Гра — чи все такбезпечно?

У залежність від комп’ютер-них ігор здебільшого потрап-ляють користувачі віком від 5-6 до 30 років. Сам вік говорить

за себе. Це період, коли, почи-наючи від пізнання навколиш-нього світу до формування мо-ральної рефлексії, особистістьстає дорослою й утвердженою.Кожному хочеться взяти з жит-тя найкраще, сформувати своєоточення якнайкомфортніше.Проте проблема полягає частоу відсутності відповідних ре-сурсів, таких як фінанси, здо-ров’я, знання, фізична сила,духовні чесноти. Тобто реаль-ний світ не такий вже й «роже-вий», як уявлялося. Ось нацьому фоні з’являється бажан-ня поринути в більш привабли-вий світ ігор. Тут все набагатопростіше. Без особливих про-блем у меню можна вибратисильного, розумного, багатогогероя й ототожнитися з ним. Навибір різноманітні будинки,машини, могутня зброя, по-тужна влада, чого в реальномужитті немає. Можна відчутисебе в статусі, який докорінновідрізняється від звичного.Дехто стверджує, що в подібнійтрансформації немає ніякихнебезпек, навпаки — для лю-дини це приносить задоволен-

Вiртуальний свiт iнтернету, або

НЕ ВIДДАЙТЕ ДIТЕЙ Молоху

Проблема

Поширення нових техно-логій перетворило розділені

материки на єдину «фазенду».Тепер без проблем можна

провадити розмови, проводи-ти відеоконференції, керувати

бізнесом на великій відстані.

Зручність та унікальність«дива» теперішнього часу

очевидна. Проте існує тіньовасторона цього глобального

«монстра». Він не прощає«залицяння» та тривалого

підтакування і немилосерднохапає у свої обійми.

Інтернет-залежність —новітня соціальна хвороба,

яка лише на перший поглядздається простою. Останні

наукові та соціологічні дослід-

ження засвідчують, що таканедуга може призвести до

дуже трагічних наслідків якдля здоров’я, так і для суспі-

льного статусу користувача.Таку залежність, з погляду

психолога, можна порівняти іззалежністю від наркотичних

речовин або алкоголізмом.

ня. Але це тільки на першийпогляд. Детально вивчаючиповедінку залежних від ком-п’ютерних ігор дітей і дорос-лих, спеціалісти відмічаютьвиражені зміни в психіці, фізіо-логії та духовності. Чому сьо-годні почастішали випадки роз-стрілів дітей у школах їхнімиоднокласниками? Чому рівеньсуїцидів серед малолітніх зане-покоїв суспільство? Відповідькриється в проблемі збільшен-ня комп’ютерної «ігровоїактивності» підростаючого по-коління. Діти звикають до аг-ресії, до смертей, що пропагу-ють ігри. Вбити когось стає«прикольно», а про відпові-дальність замовчується.

Наступна проблема осіб, за-лежних від комп’ютерних ігор,полягає в тому, що вони пере-бувають в іншому вимірі і їмважко вернутись до дійсності.Чому так стається? Вихід ізвіртуальної реальності — цеповернення з ролі надлюдини усвій звичайний стан, який най-менше влаштовує залежного.Порівнюючи себе з комп’ютер-ним героєм, особа підсилюєпроблему свого пристосуваннядо дійсності, підвищує три-вожність. Так стирається межаміж я-реальним та я-віртуаль-ним, що призводить до роз-двоєння особистості, або, засловами медиків, до ознак ши-зофренії. Тому більшість за-лежних — це люди, що поганоадаптуються в соціумі: маютьряд побутових, сімейних про-блем, проблем на роботі, в на-вчанні, проблем у взаєминах зпротилежною статтю. Для гра-вця реальний світ нудний, не-цікавий і повний небезпек.Внаслідок цього він намагаєть-ся жити в іншому — віртуаль-ному, де все дозволено, де вінсам встановлює правила, самсобі бог.

Більшість комп’ютернихфанатів на свідомому рівні пе-реживають розходження свогоспособу життя із загально-людськими нормами. І в той жечас їм не вистачає сили волізмінитися, стати іншими. Та-кий внутрішній конфлікт не

може не позначитися на форму-ванні самооцінки, яка в залеж-них людей занижена.

Існує ще одна проблема ігро-вої залежності. Це втрата оріє-нтації в часі. Для виконаннячергової місії сучасної гри по-трібно маса часу. Захопленастріляниною та просуваннямвперед, особа не зважає, скі-льки дорогих хвилин, годинспливають даремно, залишаю-чи за собою порожнечу та без-результатність.

Хто подивиться з пожад-ливістю…

Ще одним потужним і вод-ночас гріховним напрямкомпредставлений віртуальнийсвіт — порнографією. Порног-рафія — це будь-який письмо-вий чи візуальний матеріал,який показує наготу і викликаєсексуальну активність і сексу-альне збудження. Тобто пор-нографія апелює скоріше дофізичних відчуттів ніж до вірту-альних. Та сьогоднішня пре-зентація порнографічного мате-ріалу переносить свідомістьособистості в інший світ — світвикривлений, спотворений, не-реальний.

Менш ніж за 30 років пор-нографія виросла в гігантськупромисловість із щорічнимприбутком на 12-13 мільярдівдоларів. Біблійна оцінка длятакої індустрії безкомпромісна.Усі форми порнографії СловоБоже називає блудом чи пере-любом (див. Мт. 5:27-28).

Порнографія через Інтернетспотворює і викривлює Божийзадум інтимного життя, якелегітимне тільки в законномушлюбі між чоловіком та дружи-ною.

З допомогою сучасних тех-нологій порнозірок зображаютьсекс-гігантами, на яких орієн-тується молоде покоління.Проте кожен сексопатолог оці-нить такі дійства як блеф і ома-ну. В реальному житті все виг-лядає по-іншому. Припустимо,що двоє молодих людей, хло-пець та дівчина, до одруженняперебувають під впливом тако-го «виховання» в інтимній

сфері. У кожного з них фор-мується своя уява про близь-кість, про статеві акти. Згодомвони одружуються і намага-ються реалізувати в особисто-му житті нав’язані заздалегідь«стандарти». Як результат —глибоке розчарування один водному, зради, а в гіршому ви-падку — розрив відносин.

У християнських родинах,де розлучення є своєрідним«табу», такі молоді люди зму-шені задовольнятися один од-ним, та, щоб спробувати реалі-зувати нав’язане заздалегідь, вінтимному житті уявляютьсторонню особу, якою можебути герой з порнофільму чи зобкладинки відповідного жур-налу. А це, згідно з біблійнимвченням — перелюб. Згубнийвплив порнографії, виявляєть-ся в побуті. Незадоволення вліжку переноситься на буденнежиття і стає своєрідним дето-натором скандалів і проблем.Багато чоловіків, які пожира-ють порнографію очима черезінтернет, порівнюють своїхжінок із тими, що побачили. Ініяка жінка не може конкуру-вати з вічно молодими зображе-ннями порнозірок. Але правдаполягає в тому, що не зов-нішність відіграє ключову рольу духовній атмосфері, а взаєм-не кохання та взаєморозумін-ня.

Сучасний божок Молох ми-готить сайтами інтернету, тем-пература полум’я гріха зрос-тає. І перш ніж клацнути«мишкою», варто запитатисебе: «Навіщо?»

У погоні за інформацієюДотепер ми розглядали явно

виражені негативні напрямкивіртуального простору. Світінформації, на думку окремихфахівців, найбезпечніший.Натиснувши на кнопку пошу-кової системи, відразу опиняє-шся в морі енциклопедій, слов-ників та коментарів. І не ті-льки. Майже на кожну темати-ку користувачу пропонуєтьсятакий обсяг суспільної ін-формації, що опрацювати її не-можливо за багато років. Інфор-

15

мація на будь-які смаки запо-лонила ефір, збиваючи з панте-лику потенційних адресатів.Тепер назріла потреба її аналі-тичного опрацювання. Спосте-режено поверховий підхід доцього, який полягає в тому, щовисновки базуються на основіпохапцем зібраного і змонтова-ного матеріалу, що часто єтільки окремими абзацами ізрізноманітних досліджень. Таксьогодні навчаються студентибагатьох навчальних закладів,монтуючи свої реферати, начедитячий конструктор, із інфор-маційних модулів сумнівногопоходження. Така тенденція вінформаційному просторі при-зводить до поверховості тафальсифікації результатів.

Як це може позначитися вдуховній площині? Дуже про-сто. При читанні та дослідже-нні Святого Письма спрацьову-ють ті самі негативні стерео-типи поверховості та неуваж-ності. Такий підхід до вивченняСлова Божого призведе до спот-ворення науки Господньої, по-родить «поверхових» христи-ян, які готові на тілесному рівнівідстоювати свої амбіції.

Отже, не все так просто вцарині знань. Кожен, хто шу-кає нового, має пам’ятати, щоним він заповнює своє серце.

Біблійна мудрість говорить:«Над усе, що лише стережеть-ся, серце своє стережи, бо з ньо-го походить життя» (Прип.4:23).

На часі ще одне важливе пи-тання. Завдячуючи мережі ін-тернет, зв’язок став дешевшимі високотехнологічним. Можнаспілкуватися не тільки за допо-могою слухавок, але й веб-ка-мер. Окрім того, у реальномучасі можна знайомитися, лис-туватися, брати участь у різно-манітних форумах. На відомо-му сайті «Однокласники» вод-ночас перебувають мільйоникористувачів у пошуках нових«віртуальних друзів». Христи-янські сайти також включаютьу своє меню технологічні досяг-нення у вигляді чатів, обгово-рень, служб знайомств. Однаксьогодні світські спеціалісти ісвященики церков б’ють насполох, попереджуючи про те,що стосунки між людьми пере-ходять із реального світу ввіртуальний. Втрачається ці-нність живого спілкування.Писання (див. Євр.13:16) гово-рить про жертву спілкування,яку ніколи не замінить уявнареальність.

Інша проблема пов’язана зтим, як відбувається сама орга-нізація спілкування. Щоб ви

могли взяти участь в інтернет-комунікації, вам необхідно за-реєструватися на відповідномусайті. Обов’язковою є умовастворення псевдо-імені, яке вкомп’ютерній термінології зна-читься «нік-неймом». Тобто вивибираєте комбінацію букв чинавіть цифр, називаючи в такийспосіб себе. При цьому вашпартнер не спроможний будедізнатися справжню інформа-цію про вас. До речі, ви можетеза допомогою псевдо представи-тися протилежною статтю. Ку-медно, чи не так? Але в цьому«спектаклі» заховані страшніреалії. По-перше, це тактикасатани — забрати в людинисправжнє ім’я і дати їй кличкуабо цифровий номер. Так вінзробив із гадаринським бісну-ватим, який відомий нам закличкою «одержимий». По-друге, зміна статі — це небез-печне загравання з духовнимсвітом, яке може негативновплинути на орієнтацію особита призвести до тяжких гріхов-них наслідків.

Є думка, що відвідувачі вір-туального простору на христи-янських сайтах перебувають уцілковитій безпеці, що спілку-вання в чатах тільки розширюєкругозір. Проте й тут не все про-сто. Наведемо приклад. Чи сьо-годні в окремій місцевій церквідозволили б сторонній особі наранковому служінні нав’язува-ти присутнім свою думку, якавідрізняється від їхніх переко-нань? Звичайно, що ні! А в ча-тах і на християнських фору-мах постійно є люди, які дужемайстерно представляють своєвчення, але воно — страшнезаблудження і відкрите бого-хульство. Тепер зрозуміло, підяким впливом може перебува-ти віруюча особа під час спілку-вання з подібними «християна-ми». Особливо небезпечні такі«сеанси» для молоді, яка не такдобре орієнтується в Писанні,щоб протидіяти лжевченню.

У віртуальному просторізберігається анонімність кому-нікативного процесу. Така фор-ма є основою недоброї тенденціїрозвитку почуття безвідпові-

У своїх дослідженнях Інститут педагогічної психології приУніверситеті Гумбольдта в Берліні встановив такі п’ять симп-томів у осіб, що страждають на інтернет-залежність:

1. Звуження меж дозвілля. Майже увесь вільний час вонипроводять за заняттями, прямо чи опосередковано пов’язани-ми з інтернетом.

2. Втрата контролю. Спроби обмежити сидіння в інтернетіне мають успіху. Бажання змінити спосіб проведення вільногочасу, незважаючи на твердість рішення, реалізувати не вдаєть-ся.

3. Нарощування «дози». Часове розширення меж сидіння вінтернеті щоразу зростає аж до повного оволодіння всім «часо-вим бюджетом». При цьому спостерігається втрата відчуттячасу.

4. Психічне виснаження. Після тривалої перерви інтернет-сеансів наступає психічне відхилення: нервозність, роздрато-ваність, агресивність. Це поєднується з різким зростанням по-тягу до відновлення занять з інтернетом.

5. Негативні соціальні наслідки. Конфлікти на роботі, свар-ки з друзями, напружена атмосфера в сім’ї, інколи навіть роз-рив сімейних взаємин.

16

дальності за свої висловлювання. Образи та зверхністьстають закономірністю. Особливо це помітно під часобговорення якоїсь теми на загальному форумі. Не-рідко розпалюється така словесна ворожнеча, що темазалишається осторонь, а натомість висуваються осо-бисті переконання в стилі вульгарної риторики. Усе ценегативно позначається на духовному стані учасниківдискусії.

Може скластися враження, що інформаційно-кому-нікаційний напрямок віртуального світу інтернету при-носить тільки негативи. Насправді — це ще одне поле,на якому сьогодні розгортається духовно-євангелізац-ійна діяльність. Однак потрібно пам’ятати про тонкулінію, яка розділяє тілесну егоїстичну мотивацію відєвангелізаційної праці через інтернет. Коли така межазруйнується, християнин під ширмою духовної праціпопаде в залежність не тільки інформаційно-комуні-каційного напрямку, але й ігрового та порнографічно-го.

…Лютує сьогодні божок Молох, перетворюючи сус-пільство, родини, сім’ї в геєну вогненну. Галас про кри-зи та епідемії заглушує крик відчаю дітей, підлітків,що благають батьків вділити їм трохи часу. Та бажан-ня жити не гірше за інших, бере гору, змушує тат і мампрацювати не покладаючи рук. А діти залишаютьсязнову наодинці з підступною потворою, яка безжаліс-но ковтає через екран комп’ютерного монітора черговужертву…

Віктор ВОЗНЮК,завідувач відділу освіти Церкви ХВЄ України

Р.S. Нині в Інтернет увійти можна не лише черезкомп’ютер з модемом чи іншими стаціонарними при-строями. Звичайний мобільний телефон — це міні-ком-п’ютер, який дає можливість зануритися в той жевіртуальний світ. І в цьому криється ще більша небез-пека, оскільки батькам стає ще складніше контролю-вати те, як проводить їхня дитина своє дозвілля, та йне тільки дозвілля, а й увесь час.

Тому навіть світські дослідники радять якомога дов-ше обмежувати доступ дитини до мобільного телефонуі чітко контролювати за тим, як саме і скільки часувона використовує його. Думаю, що ця порада будедоречною й для християн.

Валентин ОПРЯ, 30 років, сирота, віднього мати відмовилася відразу після на-родження, виховувався в інтернаті, увіру-вав у Господа після закінчення училища.Нині — християнський журналіст, про-повідник.

Чому ж сьогодні молодь не хоче відвіду-вати церкву? Ось декілька вагомих, на моюдумку, причин.

Інформаційний вік. Не секрет, що миживемо в час, у якому людина як ніколипоінформована з будь-яких питань. Мибагато знаємо, тому що маємо доступ доінформації через інтернет, мобільний зв’я-зок. Це провокує молоду людину на те, абизалишити церкву.

Ми багато знаємо, але знати і пережитина власному досвіді — це не одне і те саме.Від знань людина надимається, думаючи,що вона краща за свого пастора, друзів, якіз нею відвіють церкву. Треба усвідомлюва-ти, що всіх знань ніхто осягнути не в змозі,що нам потрібно тільки те, що допомагаєрухатися вперед. Нині великою загрозоюдля молоді є саме інформаційний простір,тому що не вся інформація корисна. А цер-ква, певною мірою, не готова відповідатина проблеми сучасної молоді, яка на-томість шукає відповіді у світі.

Поклоніння традиціям, а не Богу. Минавчилися зберігати і передавати традиції,а от передавати досвід поклоніння Богу невміємо. А шкода! Молодь повинна бачитиприклад і черпати досвід. Якщо ми не прак-тикуємо щирої молитви до Бога, то як нашідіти навчаться молитися? Народнамудрість каже: «Яблуко від яблуні неда-леко падає». Тому й не дивно, коли дітичинять так, як їхні батьки.

Сьогодні молоде покоління задихаєть-ся від безвиході. Молодь прагне чогось доб-рого, а ми думаємо, що вони шукають роз-ваг. І часто традиції стоять на шляхупізнання Бога. Звичайно, традиції, які несуперечать Божому Слову, корисні, але напершому місці має бути Господь.

Відсутність біблійного вчення. Якщо вхристиянській громаді немає біблійногонавчання — це також проблема. Вагомийдоказ існування Бога — наше життя, жит-тя з мудрістю з небес і любов’ю. Усі хрис-тияни мають представляти Бога. У церквіповинні діяти дари Духа Святого. Це спо-нукатиме молодь служити Богові.

1

Точка зору

17

Ви їдете в маршрутному таксі. Уже близькозупинка. Ви підходите до дверей і… «Пане во-дію, на зупинці, будь ласка!»

Ні, ні, ні! Так було колись. Сьогодні все наба-гато простіше. Ви підходите до дверей і… Однимнатиском кнопки передаєте все, що довелося бтак довго вимовляти, напружуючи голосовізв’язки, язик, губи і… віддаючи частинку себесвоєму співрозмовнику.

За вас усе зробила кнопка, дріт та електрич-ний струм. Якщо ви стоїте біля задніх дверей упереповненій маршрутці — це неабияказручність, адже вам не довелося кричати прямона вухо вашому сусіду: «На зупинці!!!» Але якщови біля передніх дверей і перед вами вибір:відкрити вуста чи зробити порух рукою… Щовибираєте ви?

До чого тут маршрутне таксі? Ну добре!Ви приходите додому. Зустрічаєте дорогих вам

людей. З чого починається ваша розмова?«Привіт!» — «Привіт!» — «Як справи?» — «Нор-мально! А в тебе?» — «Слава Богу!»…

Ви помічаєте, що ми почали розмовляти ко-роткими фразами, які до болю нагадують смс? І,можливо, ніхто не дізнається, що за «нормаль-но» і «слава Богу» насправді криється біль,страх, розчарування і тривога.

Новітні технології не стоять на місці. Вампотрібно поповнити мобільний рахунок? Запла-тити за комунальні послуги? Дізнатися прогнозпогоди? Ви можете зробити це прямо зараз, непотрібно виходити з дому. Не потрібно навітьвставати з крісла — лише натиснути кілька кно-пок на вашому телефоні. А деякі моделі сучас-них холодильників самостійно розпізнають, якіпродукти закінчуються, і без відома господарів(!!!) можуть замовляти їх через інтернет!

Живе спілкування людських душ посту-пово замінюють кнопки.

Ви хочете дізнатися, як ідуть справи у вашоїдоньки? На скільки ваш син написав конт-рольну? Яке здоров’я у вашої бабусі? Спокійно!Вам не потрібно лишати своїх занять, щоб про-вести час із близькими людьми. Ви можете про-сто натиснути потрібні кнопки і сказати кількашаблонних фраз, на зразок: «Як все пройшло?»,«Я радий за тебе!», «Ти просто молодець!»

Те благословення, яке стільникове спілкуван-ня подарувало людям, що живуть далеко одинвід одного, іноді стає прокляттям для тих, хтомешкає під одним дахом.

Після закінчення молодіжної зустрічі в одно-му гуртожитку я попросив студентів поділитисясвоїми враженнями: що їм сподобалось, а чогоне вистачало.

Я був вражений тим, що почув.«Усе було дуже цікаво, але… ЯКБИ БУЛО

БІЛЬШЕ СПІЛКУВАННЯ!»Скажіть, хіба мало спілкування у молоді?

Спілкування під час занять, спілкування в гур-тожитку, спілкування на дискотеках…

Ні, це не те.Нью-Йорк, 1958 рік. Населення — 8 млн.

чоловік. Девід Вілкерсон розпочинає працю се-ред підліткових банд. Один з перших молодихлюдей, із яким познайомився пастор, на запи-тання, яка його найбільша проблема, відповів:«Я дуже самотній!» У восьмимільйонному місті!

Можна запитання? Ви — самотні? А скількичленів у вашій церкві?

Статистика говорить, що тепер більшість са-мотніх людей проживає у великих містах. І най-більше їх не серед літніх людей, що, здається,логічно, а серед молоді!

Ви не ставили собі запитання, чому в наш час,як ніколи раніше, зросла кількість молодіжнихсубкультур (емо, готи тощо), філософією яких єсмерть, самотність, темрява? Ви не запиту-

18

вали себе, чому після служіння тільки дехтозалишається для спілкування, а більшістьлюдей швидко розходяться, на ходу дістаю-чи з кишені мобільні телефони?

Вас ще дивує небувале захоплення сучас-ної молоді соціальними мережами («Одно-класники», «В контакті»)? Де можна, зали-шаючись невпізнаним, приховати своїсправжні наміри і почуття за безпристрас-ним рядком тексту. Або навпаки — вислови-ти те, що не наважувався сказати комусьпрямо. І як часто за показною веселістю, за-дерикуватістю проглядається внутрішнійбіль, розчарування, порожнеча душі!

Люди винайшли метод спілкування, якийдозволяє не відкривати свого обличчя. Божийзадум із самих початків — говорити лицем долиця. Тому що при цьому можна «преображати-ся від слави в славу». Бути одним цілим.

Вас теж турбує проблема єдності Церкви?Ми можемо жити під одним дахом, але якщо

наше спілкування зводиться до поверхневихфраз — ми чужі люди. Ми можемо сидіти за од-ним столом, але якщо не вникаємо в проблемиодин одного — ми чужі люди. Ми можемо сидітина одній лаві в домі молитви але якщо не маємоглибоких стосунків — ми чужі.

Чи є люди в церкві, яких ви уникаєте?Наскільки ви переймаєтеся проблемами лю-

дей, які просять за них помолитись? Наскількинамагаєтесь їх зрозуміти і допомогти?

Що ви відчуваєте, коли ввечері повертаєтесьдодому після робочого дня? Вам хочеться швид-ше дістатися до своєї квартири і зануритись уприємну атмосферу власної сім’ї? Чи ви шукаєтебудь-якої причини, щоб максимально відтягну-ти свій прихід додому? Це те, що я переживав.

Був один вечір. Коли я подивився в очі своємубатькові і замість стандартного «все нормально»відкрив йому своє серце. Коли мама довірила менісвій біль. Наші стосунки змінилися. Після цьо-го вечора повернення додому стало для мене со-лодким чеканням зустрічі — зустрічі з людьми,серця яких я ношу з собою і які бережуть час-тинку мене.

Як ви думаєте, наскільки близькими булибатько і старший син із притчі про блудногосина? Як вони спілкувалися? Наскільки глибо-кими були їхні стосунки? Вони жили в одномудомі. Син був слухняним. Він служив батькові.Зовні все прекрасно, чи не так?

Між ними була прірва!Прірва нерозуміння, прихованих образ, виму-

шеної покори. Відсутність близького спілкуван-ня і дружби. Це те, що сьогодні розділяє бага-тьох батьків з їхніми дітьми.

Часто стосунки людини з оточенням відобра-жають і її зв’язок з Богом. Чи не стали ваші мо-литви схожими на короткі смс-повідомлення:«Прости!», «Допоможи!», «Благослови!», у яківи перестали вкладати серце?

Наскільки часто ви розмовляєте формулами?Наскільки часто ви говорите не те, що думаєте?Наскільки часто ви — тільки на 20% зі своїмспіврозмовником? Наскільки часто ви ховаєтеобличчя під маскою?

«ЯКБИ БУЛО БІЛЬШЕ СПІЛКУВАННЯ!»Сьогодні це крик молоді і не тільки. Справжнь-ого, живого спілкування! Лицем до лиця! Дивля-чись у очі один одного! Цікавлячись один однимі глибоко співпереживаючи. Віддаючи частинкусебе. Жертвуючи.

Якось я вирішив провести експеримент. У томуж маршрутному таксі. На одній із зупинок зайшлажінка і мовчки, торкнувши мене за плече, передалагроші за проїзд. Механічно я взяв гроші і так самомовчки передав. До самого водія гроші йшли без єди-ного звуку. Мені прийшла ідея. Хтось знову мовчкидоторкнувся до плеча. Я взяв гроші і, передаючи,додав кілька слів: «Будь ласка, передайте!» Ви неповірите, «Будь ласка, передайте!» дійшло до самоговодія і разом із рештою повернулося до мене. Іноді,закриваючись у своєму світі, ми обділяємо не тількитих, хто навколо нас, а й себе самих.

Даруймо людям своє серце!Дмитро ДОВБУШ, м. Луцьк

Самотність

Робiнзони двадцятого вiку...В мiжнародних стосунках — прогрес.А душа... А душа, як калiка,В одинокостi плаче й чекає чудес.

Ми за кiлька годин залiтаєм в Канаду,До сусiда — iдемо роки.Нас нiщо не хвилює, нiяка громада,I нiкому, буває, подати руки.

У мiльйонних мiстах — одиноких мiльйониЗбудували фортеці бетонних квартир.I не можемо вийти з заклятої зони,Мов веде нас слiпий поводир.

Не хвилюють проблеми колеги чи брата.А розмови?.. Лишень — «Добрий день».Боїмось запросити сусіда до хати,І не чути вечірніх пiсень.

Одинокiсть. Страшна одинокiсть,Нашi душi іржею з’їдає щомить.Бур’янами зросли егоїзм та жорстокість,I залишенiсть болем у серці щемить.

Робiнзони... Робiнзони повсюди,Як на островi, в колi тривог.I проходять повз нас одинокiї люди.Залишенi люди. Бо — залишений Бог...

Юрій ВАВРИНЮК

19

Михайло МОКІЄНКО, єпископ, старшийпресвітер церков ХВЄ Дніпропетровської об-ласті, заступник старшого єпископа ЦерквиХВЄ України

— Ви — син священнослужителя, самі свя-щеннослужитель, ваші діти нині також ви-конують служіння у церкві. На що, на Вашудумку, повинні звернути увагу батьки у ду-ховному вихованні дітей, щоб вони перейня-ли не просто «батьківську віру», а справж-ню, живу віру в Бога? Які методи вихованнята впливу використовували Ви у своїй ро-дині?

— Я щиро вдячний Богу за долю і привілей,який дарував Господь моїй родині й мені особи-сто. Під час євангельського руху в 20-х рокахминулого століття мій дід Мокієнко МихайлоСисоєвич і його батько практично одночаснонавернулися до Господа, пізнавши святу істи-ну. Так що, можна сказати, я віруючий уже вчетвертому поколінні. І дід, і батько пройшлинелегку дорогу, про яку можна багато і цікавоговорити. Я наведу лише один приклад: у моє-му серці назавжди закарбувалася скорбота наобличчі мого тата, коли він прийшов додому іповідомив, що дім молитви закрили і опечата-ли органи влади…

Коли мене запитують, що було важливим умоєму наверненні до Бога, я відповідаю: такихключових моментів було декілька. І один із них— коли я бачив щирість, безкомпромісну бо-

ротьбу моїх батьків за віруєвангельську. Більш як 20років немає таких пере-слідувань, але нашим дітямі молоді потрібно знати тойшлях і ціну, яку заплатилинаші попередники. Це силь-ний, виховуючий фактор.

Нам із дружиною Бог по-дарував п’ять синів. Наймо-лодшому з них, Давидку,не судилося жити на землі,він у Господа. Щодо вихо-вання дітей поділюся своїмневеличким досвідом, непретендую, власне, на ори-гінальність.

Виховуючи своїх дітей,перш за все, треба звертати

увагу на своє життя і ходження перед Богом.«Блажен муж, що боїться Господа, що заповідіЙого любить! Буде сильним насіння його наземлі, буде поблагословенний рід безневин-них!» Цей духовний закон успішно працює ісьогодні. Друга сторона: діти швидко «розку-сять», коли є фарисейство в сім’ї і кому це по-трібно. Життя породжує життя. Батьківськавіра, навіть при всіх її позитивах — це тількитрадиції, але коли в цій вірі присутні Божі еле-менти: істина, Дух, святість — це діє попутноі справляє беззаперечний вплив.

Вважаю дуже важливим, і ми це викорис-товували: щоб у сім’ї були регулярними (сис-темними) читання Біблії, молитва, сімейнийспів. Потрібно, як можна раніше брати дітейіз собою на богослужіння. Коли нашим двомстаршим хлопчикам було по 3-4 роки, дружи-на одягала їх в білі сорочки, ми бралися заруки, третій був на руках, і два кілометрийшли до дому молитви. Я ще й досі згадую цейчас.

Хочу також зауважити, що ми з дружиноютримали дисципліну в сім’ї. Ми ніколи не доз-воляли дітям бути невідомо де, чи до півдня«валятися» в ліжку, змалку привчали їх допраці. Як тільки діти підросли і стали більшерозуміти, ми вчили їх молитися за хрещенняДухом Святим і активно долучатися до життяЦеркви. Ось такий неповний перелік нашихметодів виховання — і в цьому нам допомігГосподь. Непроста це справа — вихованнядітей, але вкрай важлива і цінна.

Михайло Мокієнко: «Батьківська віра, навіть при

всіх її позитивах — це тільки традиції,але коли в цій вірі присутні Божі елементи —це діє попутно і справляє беззаперечний вплив»

20

Лариса ОНИЩУК, завідувачка дитячоговідділу Церкви ХВЄ України, виховувалася уродині служителя церкви, в якій було 12дітей.

— Як ви вчите дітей налагоджувати сто-сунки з батьками і поважати старших?

— Навчальна програма в недільних шко-лах базується на біблійних доктринах, розк-риває моральні цінності християнства та на-вчає принципів життя, які дав людям ІсусХристос і суть яких зводиться до двох запові-дей любові: любити Бога і ближнього, як са-мого себе. Тобто вже в програмі закладенопринцип любові до ближнього: батьків, членівродини, друзів та людей що навколо. Передкожним учителем стоїть завдання: з Божоюдопомогою навчити кожну дитину через вив-чення Слова Божого, молитву і практичне зас-тосування любити Бога і людей. Як у СтаромуЗаповіті, так і в Новому знаходимо багато по-рад і прикладів щодо побудови правильнихстосунків між батьками і дітьми, зокрема, цезаписано в Книгах Вихід, 20:1-18 (10 Запові-дей), Повторення Закону, 6:4-9, Псалмі 77,Приповістках, Євангелії від Матвія, 22:37-40,Посланнях до ефесян, 6:1-4, колосян, 3:20-21 тощо. Важливим елементом кожного урокує його практичне застосування, коли вчительдопомагає учням адаптувати вивчену біблійнуістину до власного життя через життєві при-клади, рольові ігри, домашні завдання, щобвони намагалися застосовувати біблійніцінності та принципи у власному житті.

Отже, одним із методів навчання як буду-вати правильні стосунки дітей з батьками є на-вчально-виховна робота з учнями під час уроківв недільній школі.

У багатьох місцевих церквах проводимоспільні заходи для дітей і батьків (свято сім’ї,біблійні вікторини, фестивалі творчості, зма-гання й т.і.), у яких беруть участь діти разоміз батьками і вчаться співпрацювати. Такі за-ходи допомагають батькам і дітям більшедізнатися один про одного, здружитися,відкривають сильні та слабкі сторони їхньогохарактеру, а також здібності, що зміцнює ро-дину.

— Чи є у вас певні програми, спрямованіна навчання батьків?

— Так, одне із завдань роботи відділу поля-гає у розвитку співпраці з батьками. Адже бать-ки разом із вчителями — співучасники на-вчально-виховного процесу в недільній школі.

Працівники відділу розробляють матеріалищодо навчання та виховання дітей і пропону-ють їх батькам. Дитячі працівники разом з па-сторами церков переконують батьків у важли-вості виховання дітей на основі християнськихцінностей і принципів, звертають їхню увагуна відповідальність перед Богом за вихованнядітей. На жаль, тепер часто буває, що батькимало турбуються вихованням дітей на основібіблійних принципів або взагалі навіть самістають негативним прикладом для своїх дітей,занедбавши християнські чесноти у власномужитті, демонструючи розбіжність між словом іділом.

Співпрацюємо з батьками в різних формах:починаючи із батьківських зборів у класах не-дільної школи, загальноцерковних пропові-дей, спеціальних молитов, конференцій, семі-нарів, круглих столів, спільних свят місцевоїцеркви та закінчуючи заходами на рівні регіо-ну, області.

Наша мета — мотивувати батьків доспівпраці у навчанні та вихованні дітей, засто-совуючи християнські цінності, та допомогтибатькам стати гідним прикладом для насліду-вання. Батьки повинні пам’ятати, що повсяк-денно демонструючи в житті своєї сім’ї прак-тичну віру в Бога, вони таким способомвідкривають дітям свого Господа.

Лариса Онищук:«Наша мета — мотивуватибатьків до співпраці у на-вчанні та вихованні дітей,застосовуючи християнськіцінності»

Точка зору

2127

Василь ПАЛАМАРЧУК, за-ступник старшого пресвітераВолинського об’єднання цер-ков ХВЄ, батько 9 дітей

— Як не важко говоритипро це, але всі ми визнаємотой факт, що діти з христи-янських сімей не завжди євідродженими людьми, якіпізнали Господа особисто.Навіть напівжартома нази-ваємо їх ДВБ (діти віруючихбатьків). А недавно з’явило-ся нове парадоксальне понят-тя БМВ (більш-менш віру-ючі). Як уникнути цьогоявища в наших церквах?

— Тут я покладаю відпові-дальність не стільки на церк-ву, скільки на батьків. І голов-ним вважаю навіть не те,скільки вдома моляться чи чи-тають Біблію, хоча це, безумов-но, дуже важливо, а те, про щоговорять удома. У книзі Повто-рення закону є звернення донароду ізраїльського: «І покла-дете ви ці слова Мої на свої сер-ця та на свої душі, і прив’яже-те їх на знака на руці своїй, івони будуть пов’язкою між ва-шими очима. І будете навчатипро них синів своїх, говорячипро них, коли ти сидітимеш удомі своїм, і коли ходитимешдорогою, і коли лежатимеш, іколи вставатимеш. І ти пона-писуєш їх на бічних одвіркахдому свого і на брамах своїх,щоб дні ваші та дні синів… булитакі довгі, як дні неба над зем-лею». Тут важливе те, що і якти говориш про Бога. Чи пока-зуєш ти дітям Бога славного,могутнього, святого, справед-ливого, Який не потерпить,щоб людина жила як-небудь?

Якщо з самого початкувам вдасться закласти цев серця дітей, то згодом,коли дитина виросте істикнеться з безліччюнегативних факторів, яківпливатимуть на неї,вона бачитиме над собоюБога, Який може дати пе-ремогу, Який ніколи не

формування у дитини правиль-ного ставлення до Нього і ба-жання пізнати Його особисто.

І друге, коли дитина, підро-стаючи, починає свідомовідвідувати церкву, головнимимають бути не заборони і обме-ження, а залучення до праці вцеркві. Я помітив, що до 13-14років діти дуже хочуть братиактивну участь у служіннях, іякщо їх правильно спрямува-ти, то це бажання в них тількирозвиватиметься. Діти можутьрозказувати вірші, співати, за-лучатися до відвідування хво-рих та інших видів служіння. Ітаким чином вони прив’язу-ються до церкви і формуютьправильне уявлення про Церк-ву як місце, де служать одинодному і де кожен важливий.Якщо ж дитину залишають ос-торонь служіння, то вона втра-чає інтерес до церкви, оскількине реалізувалася в ній, і почи-нає шукати місця, де можнабуло б себе реалізувати.

Тому ми приходимо ще доодного критерію, на який ма-ють звертати увагу і батьки, іцерква і, зрештою, самі діти.Слово Боже каже: «Не дайтесебе звести, товариство лихепсує добрі звичаї!» Ми маємослідкувати за тим, із кимспілкується дитина. Якщобільшу частину свого часу вонапроводить із тим, хто шукає

залишить, Який справедливокарає і безмірно милує тих, хтонавертається до Нього.

Коли ви показуєте їм такогоБога, Який будує Свої стосун-ки з дітьми не на заборонах, ана любові та справедливості,чекаючи від Своїх послідов-ників того ж у відповідь, тодідіти, коли підростуть, будутьмати правильний погляд і наЦеркву, і на чистоту та святістьжиття, і на світ. Але в цьомуголовну роль відіграє самеспілкування батьків з дітьми іта атмосфера, яка панує в домі.Якщо батьки обговорюють діїслужителів чи інших христи-ян, якщо батьки мало розпові-дають дітям про те, як їх змінюєБог, як Він діє в їхньому життіта Церкві, це негативно відби-вається на дітях. Наші дітимають бачити реальні випадкитого, як Бог оздоровив людину,як хрестив Святим Духом, якдопоміг людині вийти з тої чиіншої ситуації. Ми маємо пока-зувати дітям реального Бога,такого, Яким Він є насправді, ане просто вимагати від них дот-римання певної форми молит-ви, відвідування богослужіннятощо, хоча, звичайно, це такожне відкидається.

Реальний приклад нашихвзаємостосунків з Богом — ценайперший і чи не найголовні-ший фактор, який впливає на

Василь Паламарчук:«Коли дитина, підростаючи, починаєсвідомо відвідувати церкву, головни-ми мають бути не заборони і обмежен-ня, а залучення до праці в церкві»

2 2

Господа, то, відповідно, вонасама прагнутиме цього.

Наведу недавній приклад.Мій син з товаришем поїхав усело, де працюють місіонери. Іповернувся звідти зовсім іншоюлюдиною — сильнішою, більшревною і натхненою. У працівони стикнулися з певнимитруднощами. Хлопці цілимиднями ходили від хати до хати,

Богдан ГАЛЮК, 27 років,редактор християнської моло-діжної газети «Рибка»

Я переконаний, що церквумають складати люди різнихпоколінь. І тому таке сучаснеявище, як «молодіжні церк-ви», — не біблійне й тимчасо-ве. Апостол Павло в Посланнідо ефесян звертається як до до-рослих, так і до дітей (див. Еф.6:1-4). Апостол Іван звертаєть-ся до людей різних вікових груп(див. 1 Ів. 2:14). Отже, в церквіповинні пліч-о-пліч служитиБогові (а не просто уживатися)люди різних поколінь.

Проблема ж виникає тоді,коли одні не слухаються, а іншіне намагаються зрозуміти. Аякщо підійти до проблеми щескрупульозніше, то виявимо,що всі негаразди виникають наґрунті взаємостосунків чи, пра-вильніше, їх відсутності.

Процес виховання вимагаєтерпіння, часу і постійності. Таще й безперервного підживлен-ня у вигляді любові. В Едемсь-кому саду Бог посадив деревопізнання добра і зла як індика-тор слухняності для людини.Це дерево Бог не оточив висо-

звіщаючи людям про Бога. Ста-лося так, що вони опинилися вцентрі бійки хлопців із двохсіл. Вони пережили страх,відчули силу молитви і отрима-ли Божу відповідь на неї, а щебули дуже раді, що цієї бійкине відбулося. Юнаки з великиментузіазмом і захопленням роз-повідали, як Бог змінив обста-вини і як ті хлопці слухали сло-

ким муром, колючим дротом таохоронцями по периметру із со-баками (хоча саме так дехто щей сьогодні намагається уберег-ти своїх вже достатньо дорос-лих дітей від так званих«гріхів»: інтернету, телебачен-ня, молодіжного фестивалю,музики та ін.). Бог зовсім по-іншому виховує людину. Знає-те як? Шляхом щоденних про-гулянок по саду та особистогоспілкування. Коли востаннєти, служителю, подзвонив «мо-лодіжному бунтівнику» зі своєїцеркви та запросив його на про-гулянку берегом річки, щоб по-спілкуватися та пізнати хоча бтрохи його душу та її устремлі-ння? А Бог робить саме так.

Цікаво, що іншого варіантузгрішити, як тільки не послу-хатися Бога, перші люди немали, через те, що в них не ви-никало гріховних бажань іїхній природі жоден гріх був невідомим. Єдина гріховна мож-ливість, що залишалася, такце не послухатися Господа. Щовони, на жаль, і зробили… Саметому для молоді всі благосло-вення починаються з послуху.Молодий друже, якщо від тебенадто багато вимагають у

церкві, хоча б один раз послу-хайся старших (хай би якою,на твою думку, принизливою танепотрібною була настанова чивимога). Після того ти відчуєшсправжній смак послуху. Адамстовідсотково міг заявити Бо-гові, що їсти від всіх дерев раю,окрім одного, — це принаймнінелогічно. Однак, саме в послусіБогові заховане наше благосло-вення чи прокляття. І це по-трібно усвідомити.

Як же налагодити взаємос-тосунки? Вважаю, що першимповинен робити крок до прими-рення духовніший та зріліший.І соромно від того, що дуже ча-сто це роблять молоді люди.

во про Христа.Отже, ми маємо спонукува-

ти наших дітей служити лю-дям, шукати правильне товари-ство і самі бути для нихприкладом і опорою. Ми, бать-ки, передусім відповідальні зате, щоб налагодити тісні сто-сунки з дітьми, і Господь хоченам у цьому допомагати.

Богдан Галюк:«Церкву мають складати люди різнихпоколінь. І тому таке сучасне явище,як «молодіжні церкви», — не біблійней тимчасове»

Точка зору

2 3

— Світ, у якому живеш ти ітвої друзі, — який він? І чи ро-зуміють його ваші батьки?

— Світ, у якому ми живемо,можна охарактеризувати якяскравий, амбіційний, швид-кий і неконкретний. Саме цепровокує непорозуміння міжбатьками та дітьми. Ми диви-мося на світ не з тією швидкі-стю і не з того ракурсу. І в мірупевного досвіду, набутогонами, і досвіду та мудрості, якімають батьки, ми оцінюємо тучи іншу ситуацію по-різному.Тут не можна сказати, що хтоськатегорично неправий і в когосьдостеменна істина.

Непорозуміння можуть ви-никнути, починаючи з того, щоя п’ю чай без цукру, і аж дотого, що мені більше подо-бається не Давид, а, наприклад,Девора. Ми дивимося на світбільш душевно, емоційно. І в15-20 років нам більш важливінаші почуття, а тим, кому 40-50, дуже важливо бачити вусьому глибокий духовнийзміст. І вони забувають пронашу душевність, емоційність,що і породжує конфлікт як в по-бутових питаннях, так і в ду-ховних.

— Що треба зробити і бать-кам, і дітям, щоб вичерпатиконфлікт?

— Батькам варто було б час-тіше згадувати, якими вонибули в 15-20 років. А дітям на-магатися зрозуміти батьків іповажати їх. Але те, чи ми ма-тимемо повагу до старших,певною мірою залежить і відбатьків. Якщо вони заклали їїв дитяче серце з ранніх років,то, попри всі конфлікти, дити-на поважатиме старших, зок-рема й батьків.

А ще, я думаю, що вирішен-ня конфлікту між батьками тадітьми — це не однобічна дія.

Тут треба докладати зусилля зобох сторін. І діти в міру свогостановища часто поступаютьсясвоїм розумінням. Але якщобатьки не робитимуть кроківназустріч дітям, а твердо сто-ятимуть на своєму розумінні, товирішити ці непорозуміння невдасться. Ми в усьому повиннікеруватися принципом консен-сусу: я чимсь поступаюся і тичимсь, звичайно, якщо це непорушує головних біблійнихістин.

— А як щодо духовних пи-тань, де також виникають пев-ні непорозуміння?

— Тут є один нюанс, і вини-кає він часто тоді, коли старшепокоління починає інтерпрету-вати Біблію на свою користь,відстоюючи свої розуміння, якіне є фундаментальними з точ-ки зору Біблії. Старше поколі-ння, яке знає Біблію, частостверджує, що в Біблії так на-писано і так має бути (я говорютут не про фундаментальні істи-ни). І молоде покоління або без-заперечно приймає розуміннябатьків чи старших, або ж вза-галі відкидає його як щось зас-таріле й безглузде, і не робитьспроб знайти істину, яка частобуває «золотою серединою».

Віра, 20 років

— Світ, у якому живе сучас-не молоде покоління — якийвін? І чи розуміють його твоїбатьки?

— Світ швидкоплинний,часу постійно не вистачає. А щеце світ новітніх технологій, заякими наші батьки не встига-ють вслідкувати, тому й не ро-зуміють ні цього світу, ні нас уньому. Нові технології відпові-дно приносять нові поняття, аотже, й нове світобачення, якев певних питаннях не відпові-дає тому, яке мають батьки. І

це провокує непорозуміння.— Яким чином ти вирішуєш

це непорозуміння?— Я не намагаюся якось

змінити їхнє світобачення чиїхню думку, хоча роблю спробидонести своє розуміння. Нама-гаюся певною мірою дослухати-ся до батьків, йти на комп-роміс.

— А чи батьки йдуть на цейкомпроміс?

— Думаю, що йдуть. Часті-ше, правда, мама поступаєть-ся нам у чомусь, вона якасьм’якша. Тато трохи жорсткі-ший у цьому плані.

— До якої межі батьки ма-ють поступатися дітям?

— Вони мають поступатися,це однозначно, як мають посту-патися й діти. Але якщо це сто-сується біблійних істин, то мипотребуємо твердості батьків.Нам іноді хочеться дещо з того,що говорить Біблія, змінититак, щоб нам було зручним. Ітут тверде батьківське словобагато важить, навіть якщо мине згоджуємося з ним і в той часне приймаємо його.

Павло, 20 років

— Чи існує конфлікт по-колінь? І як його уникнути?

— Я вважаю, що таке пи-тання неправомірне. Не думаю,що непорозуміння залежать відвіку. Той чи інший конфліктможе виникнути між людьмирізних культур, різних вихо-вань і т.і. Я знаю своїх од-нолітків, які відвідують іншуцеркву, і в нас з ними виникаєбагато непорозумінь. І знаюлюдей старшого віку, які чудо-во розуміють і відчувають те,що і я. Тобто немає як такогоконфлікту між поколіннями, ає своєрідний конфлікт між по-зиціями.

Олег, 22 роки

«Немає як такого конфлікту між поколіннями,є конфлікт між позиціями»

Точка зору

2 4

Не політика та економіка виз-начають майбутнє наших дітей,а наше ставлення до них і нашістосунки з Богом. Багато батьків,на жаль, навіть не уявляють,який колосальний вплив вониздійснюють на життя своїх дітей.Деякі мами й тати дивуються,чому їхня дитина, яка ходила вцеркву і недільну школу, в 14років раптом перестає вірити. Ядам відповідь: вона побачила,що вдома ви одні, а в церквізовсім інші. Вона не захотілабути людиною подвійних стан-дартів.

Божий. У цьому приклад батькам, з якого вікутреба починати наставляти дитину, щоб вонапотім радувала їх в житті. Моя порада: як тількиваша дитина буде віднята від грудей, несіть її вдім Божий, присвячуйте її Богові.

У Біблії написано, що Анна не переставалатурбуватися про сина. Але вона зуміла зробитищось велике в його житті — вона присвятила йогоГосподу. Саме цього нам так часто не вистачає— здатності довіряти Богові більше, ніж собі.Тому ми хвилюємося, переживаємо, хочемо датисвоїм чадам все найкраще: додаткову освіту, най-модніший одяг, іграшки, але перестаємо довіря-ти Богові. Ми обманюємося, якщо вважаємо, щодитина, коли виросте, сама визначиться, як їйжити і у що вірити.

Ви думаєте, що ваші діти з молоком матерівуспадкують знання Слова Божого, а також пра-ведність та святість? Погляньте на великих лю-дей з Біблії і зрозумієте, що завжди були ті, хтоздійснив на них неймовірний вплив. Це їхні бать-ки.

Іноді ми намагаємося домовитися з дітьми,підкупити їх, тому що це найпростіше. Але вБіблії не написано, що Ісус ходив у храм тому,що тато обіцяв Йому велосипед. Не написано,що Даниїл захотів отримати хорошу освіту, томущо мама йому щось пообіцяла. Обов’язок батьків— передати своїм дітям духовні цінності, навітьякщо ваші батьки у свій час не зробили цьогодля вас.

Багато батьків живуть з почуттям вини, щочогось не змогли дати своїм дітям, коли вонибули маленькі. Тому продовжують опікувати їхнавіть тоді, коли їм за сорок. Але все, що потрібновашим дітям, — це показати щирі стосунки зБогом і з ними.

Едуард ГРАБОВЕНКО,начальствуючий єпископ

Російської Церкви ХВЄ

Посвятити дiтей Боговi

Вони не захотіли бути людьми подвійнихстандартів.

Мене дивують три юнаки, про яких розпові-дає Біблія. Вони були в підлітковому віці, колиїхній народ потрапив у полон. Цар вирішив взя-ти юнаків полоненої країни і сформувати в нихпевне ставлення до життя, вкласти в них своїцінності, щоб вони могли служити йому. У свійчас батьки здійснили неймовірний вплив на цихтрьох юнаків. Їх забрали від них і повели в іншукраїну, ті ж вирішили не осквернятися стравамиз царського столу. Що змогли вкласти батьки вдитячі серця, що в них залишився внутрішнійстержень віри і правильне ставлення до життя?

Хто сказав, що виховання наших дітей —відповідальність школи? Даниїл, один з поло-нених пророків, перейняв від батьків величезнийспадок — стосунки з Богом. Політики приходи-ли й відходили, царі змінювалися, а цей юнакнавчився служити Богові й бути корисним длясвого народу і своєї держави. Ніхто не зміг силь-ніше вплинути на нього, ніж його батьки. Вонищось встигли дати своєму синові до настанняпідліткового віку.

Ми намагаємося зробити своє життя більшкомфортним. Нам не подобається, коли дітивідволікають нас від якихось важливих справ,тим більше якщо це стосується служіння Богові.Ми іноді роздумуємо: «Куплю дитині комп’ютер,щоб вона була чимсь зайнята і не заважала». Минамагаємося заповнити час і душу дитини яки-мись іграми, тим самим пропонуючи їй замінни-ки цінностей.

Багато хто з нас прагнув мати своїх дітей таксамо, як і Анна, про яку записано в Першій книзіСамуїла. Але, випросивши в Бога дитинку, мине зробили того, що зробила ця жінка. Щоб ви-ховати мужа Божого, пророка Самуїла, Аннавіддала його на служіння Богові. Її сину було триз половиною роки, коли вона привела його в дім

Фото: Г. Андросов

25

«Господнє лице розпороши-ло їх, не дивиться більше наних, бо вони не звертали ува-ги на обличчя священиків, достарих вони ласки не мали...»(Плач 4:16)

Проблема батьків і дітейбула завжди. Часто ми можемо,дивлячись на наших дітей, ду-мати: «У якому світі вони жи-вуть», те ж саме думає молодепокоління про старше. Але цяпроблема ніколи не поставалатак гостро, як у наш час. Нашідіти ростуть у зовсім іншомусвіті, й нам іноді здається, щоми з різних світів.

Але я хочу закликати моло-дих людей не грішити передстаршим поколінням, нехтую-чи його знаннями та досвідом.Якщо у вас є цей гріх, я реко-мендую покаятися. Я говорю нетільки до дівчаток і хлопчиківчи юнаків і дівчат. Можливо,вам уже під 40, але ви все одноне розумієте старшого поколін-ня. Намагайтеся зрозумітистарших людей, передусім своїхбатьків як фізичних, так і ду-ховних.

В Ізраїлі вважалося про-кляттям, коли молоде поколі-ння залишалося без старшого.«І не буде старого в домі

твоїм…», — ці слова записаніз-поміж проклять за непослухізраїльського народу. Колимені було 17 років, я не розумів,де тут проблема. Яке це про-кляття?! Ну й не буде, то й небуде. Але коли мені стало 30, явідчув, що це все-таки пробле-ма. Але вже у 40 переконався,що насправді страшне проклят-тя — залишитися без старшогопокоління і вчителів.

Ось чотири основні моменти,які розкривають глибину цієїпроблеми.

По-перше, якщо ми, молод-ше покоління, не переймемо устаршого їхнього досвіду, нетільки позитивного, але й не-гативного, ми не зможемо ру-хатися вперед, а топтатимемо-ся на одному й тому ж місці.Тоді ми приречені повторити тіж помилки, які робило старшепокоління. Але, що найстраш-ніше, ми починатимемо там, депочинали наші попередники.Якщо ж ми візьмемо все, щовони нам можуть передати, мипочнемо свій шлях там, де вонийого закінчили, і підемо далі.Ось у цьому мудрість.

По-друге, якщо ви тепер незрозумієте своїх батьків, якщоне докладатимете зусиль длятого, щоб їх зрозуміти, то,

найімовірніше, вам буде дужескладно зрозуміти наступнепокоління, яке прийде післявас і також не розумітиме того,що відчуваєте та переживаєтеви. Намагаючись зрозумітистарше покоління, ви зможетезрозуміти й самого себе і поко-ління, яке житиме після вас.

По-третє, і це дуже важли-во, благословляючи старше по-коління, стоячи під його авто-ритетом, ми маємо Божеблагословення з обітницею:«Шануй свого батька і матірсвою — і буде тобі добре і будешти довголітнім на землі».

Я дякую Богові за те, що вмоєму житті було безліч чудо-вих вчителів. І це були не якісьосвічені богослови, це пере-дусім були старші люди, з яки-ми я спілкувався. Пам’ятаюодну старшу сестру з нашої цер-кви, яка була дуже хворою ідуже рідко приходила на слу-жіння, але той час, який япровів, спілкуючись з нею, бувдуже цінним для мене. Не кажу,що вона завжди все говориламені достеменно правильно, алеті уроки, які я отримав із цьогоспілкування, ті істини, яківона вклала в моє серце, є дужеважливими, і особливо я це оці-нив, коли подорослішав. І коли

По р а да

я став старшим, то не раз шкодував про те, чомучастіше не спілкувався зі старшими людьми.

Тому, якщо вам за 40, і ви прожили всі ці роки,нехтуючи старшим поколінням, його досвідом, ус-піхами і помилками, то ви обділили самих себе. Тілюди, які мають великий життєвий досвід, із висо-ти допущених помилок можуть краще оцінити тучи іншу ситуацію. Тому візьміть від них все найк-раще. Повірте, що це мудро. Вони благословляти-муть вас і ви будете насправді благословенними.

І четверте, на що б я хотів звернути увагу, бла-гословення й помазання тих, кому ми служимо,стане часткою й нашого благословення. І в цьомуособливий секрет зв’язку поколінь. Коли мені було17 років, мені здавалося, що я знаю все. А ті,старші, що вони розуміють? Коли мені стало 25, тоя відчув, що чогось все-таки не знаю, а вони щось-таки й розуміють. Коли мені стало за 30, то я зро-зумів, скільки ж я не знав! І найголовніше, я незнав того, як багато було їм відомо. Коли ж меністало за 40, то я з жахом усвідомив: як же маловчився і скільки довкола мене було людей, у якихможна було взяти так багато. Як часто я розміню-вався на якийсь дріб’язок і втрачав істинне благо-словення. Тепер я усвідомив, що нічого не знаю.

Отож, якщо ви винні в зневажанні старшогопокоління, ще раз закликаю — покайтеся! Це сто-сується не лише молодих, а й старших людей. Мож-ливо, ви вже самі на пенсії і ваших батьків і настав-ників вже давно немає в живих, але ви винні протиних, покайтеся за це перед Богом.

Сергій ВІТЮКОВ

— У мене є подруга, яка ставиться досвоїх дітей так, наче їм загрожує смертель-на небезпека. Мені хотілося б дати своїмдонькам більше свободи, хоча їм тільки 9 і10 років. Як ви думаєте, хто з нас правий?

— Два десятиліття тому я порадив би вамдати дітям більше свободи, тому що надмірнаопіка створює певні проблеми. Але сьогоднія змушений погодитися з вашою подругою.Оточення, в якому зараз виховуються діти,драматично змінилося за останні роки. Не-безпеки, про які ніколи не чуло наше поко-ління, заполонили школи і вулиці.

Був час, коли культура виступала заступ-ником дітей, проголошуючи їхній захист відусього шкідливого і аморального. Кінофіль-ми піддавалися цензурі, музика прослухову-валася, а молоді неодружені пари не зали-шалися наодинці. Але наше поколіннявідкрите для всякого зла та насильства.

Як ви можете захистити своїх дорогоцін-них дітей? Не упускаючи їх з поля зору аніна хвилину! Ніколи не довіряйте їх тому,кого ви не знаєте особисто і кому не можетедовіряти. Не довіряйте хлопчикам-під-літкам своїх дівчаток. Це дуже спірна реко-мендація, але я бачив надто багато трагіч-них випадків насильства, причиною якогобула сексуальна цікавість, властива цьомувіку. Супроводжуйте дітей у школу й зі шко-ли. Вчасно забирайте їх. Будьте уважні йпомічайте будь-яку незвичну поведінку, якаможе сигналізувати про сексуальне знущан-ня з боку сусідів чи інших людей. Будьте го-тові захистити їх у будь-який момент.

Вам може це видатися надмірною обереж-ністю. Але пам’ятайте, що середній педофілздійснює близько 150 актів насильства наддітьми. Це триває близько 7 років до тогочасу, поки вийде на світло. Діти зазвичайнадто залякані, щоб кликати на допомогу.Не давайте сексуальному маніяку шансу ви-користати ваших дітей.

І моліться про своїх дітей. Бог любить їхбільше, ніж ви самі, і я вірю, Він допоможевам потурбуватися про них. Щодня називай-те їх імена у своїх молитвах перед Господом,молячись не тільки про їхню фізичну безпе-ку, але й про їхнє духовне здоров’я. І якщови робите все, щоб бути хорошою матір’ю,віддайте своїх дітей в руки Бога і дозвольтеЙому допомогти вам нести цей хрест.

Джеймс Добсон, доктор філософії, про-відний спеціаліст з проблем сім’ї та шлю-бу

Поради відДжеймса Добсона

27

Багатьох віруючих батьківтурбує те, як дивиться на їхніхдітей Бог: чи Він їх рівняє з усі-ма язичниками, чи виокремлюєв особливу групу дітей з вірую-чих родин з особливими стату-сом і прихильністю? Я схиляю-ся до думки, що все-таки вБожих очах наші діти особливіі до них ставлення Бога такожособливе. На цю думку мененаводить Біблія.

У Старому Заповіті правед-ним був один Ной, але вряту-вався від потопу він і саме йогосини — нічиї інші. Коли анге-ли прийшли виводити Лота зСодому, то сказали йому:«Зятів і синів своїх, і дочоксвоїх, і все, що в місті твоє, ви-веди з цього місця» (1М.19:12).Тобто в очах Божих був ціннимне тільки праведний Лот, але йусе, що належало йому.

Благословення Божі успад-кували разом з Авраамом, Іса-ком і Яковом і їхні сини. Дітивсіх євреїв успадковували нетільки свою національність,своє єврейство, але і все, пов’я-зане з ним — Закон Мойсеїв,звичаї своїх батьків і, звичай-но, обітниці Божі. Бог дививсяна них як на частину Свого на-роду, як на спадкоємців батьк-івських благословень. І колиБог щось заповідав і обіцявєврею, то це стосувалося і йогодітей (див. 5 М.4:40).

У притчі Ісуса Христа блуд-ний син мав у свого батька все— і любов, і пошану, і багат-ство, і право, і працю. І не тому,що був кращим за інших у ньо-го, виділявся чеснотами чи та-лантами, просто він був йогосином. І навіть коли покинувсвого батька, то деякий час мавуспіх серед свого товариства іжилося йому дуже добре.

У Першому посланні до ко-ринтян апостол Павло радитьодруженим віруючим, у якихчоловік чи жінка невіруючі, непоривати з ними шлюбу зарадиїхнього спасіння і благословен-

ня своїх дітей. «Чоловік-бо не-віруючий освячується в дружи-ні, а дружина невіруюча освя-чується в чоловікові. А інакшенечисті були б ваші діти, теперже святі» (1Кор.7:14). Отже, увіруючих батьків святі діти.Тобто особливі, не такі, як дітиатеїстів і язичників, та й усіхнехристиян.

Звичайно, знаючи про своювинятковість перед Богом,наші діти можуть робити не-правильні висновки: мовляв,якщо ми вже такі особливі, тонам багато дозволено того, чогоне можна іншим. Так самосхильні думати й окремі бать-ки. Але, виявляється, хоч і по-особливому ставиться Бог додітей віруючих батьків, але цене означає, що Він до них по-блажливий. Чому? Тому щовони, маючи спорідненість зісвоїми батьками не тількикровну, але й духовну, а отжебагато знають усього, що сто-сується Бога і спасіння, а томудо них і більші вимоги. Як на-писано: «…Той, що знав волюсвого господаря, але … не вчи-нив згідно з волею його, будетяжко побитий» (Лк.12:47). Аще не потрібно забувати, щоБог справедливий, Він не ди-виться на обличчя того, хтозгрішив, як написано: «А тепернехай буде Господній страх навас. Стережіться й робіть, бонема в Господа, Бога нашого,кривди, ані огляду на особу, анібрання дарунка» (2 Хр.19:7).

Знову ж таки у Старому За-повіті відхід дітей від батькі-вської віри і традицій кваліфі-кувався як відступництво, якесуворо каралося. Діти післяцього втрачали Боже і батькі-вське благословення — і на нихпадало прокляття, гірше, ніжна язичників. У Книзі Повто-рення Закону описано, що от-римають ті, хто занедбав Бо-жий Закон, переданийбатьками: «І скажуть усі ті на-роди: Для чого Господь зробив

так цьому Краєві? Що то за го-ріння цього великого гніву? Іскажуть: За те, що вони поки-нули заповіт Господа, Богасвоїх батьків, якого Він склавбув із ними, коли виводив їх зєгипетського краю. І запалив-ся Господній гнів на цей Край,щоб навести на нього все про-кляття, написане в цій книзі»(1 М. 29:23-24,26). І псалмот-ворець небезпідставно стверд-жує: «…Відступники мешкатибудуть у спаленій сонцемземлі!» (Пс. 67:7).

Блудний син, покинувшибатька, бенкетував до певногочасу, доки не закінчилося бать-ківське благословення (бать-кові гроші). А потім опинивсяу становищі, гіршому, ніжязичники навколо нього. Тоб-то упав на соціальне дно — ро-бив найгіршу роботу (пассвині), яка не задовольнялайого найелементарніші потре-би (був голодний).

Отож, хоч у віруючихбатьків і святі діти, але якщовони занедбають євангельськувіру своїх батьків — і підутьсвоєю дорогою, житимуть зви-чайним світським життям, товідчують на собі всю міру своєївідповідальності за свій особли-вий статус. З ними Господьпочне поводитися як з відступ-никами. Звичайно, можна спе-речатися, що віра не передаєть-ся у спадок і що відступникомможна назвати тільки того, хтоприйняв хрещення, став чле-ном церкви — і пішов у світ.Але ж віра — це наслідок слу-хання Слова Божого, тобто на-слідок знань про Бога і Йогозаповідей, і отримує своє завер-шення відповідною дією — по-каянням, хрещенням і бого-угодним життям. Дітивіруючих батьків переважнознають про Бога усе те, що і їхнібатьки, і, можливо, навітьбільше за них. І великою міроювід них залежить, чи приймутьусерйоз те, що чують і знають,

Вернiться, дiти невiрнi…

2 8

чи відкинуть і зневажать. І,звичайно, відповідатимуть,якщо не зроблять відповідногокроку до Бога, відповідатимутьяк відступники. Наші діти —діти євангельських християн,якщо будуть жити світськимжиттям, поза Євангелією і Цер-квою, то коли і не приймутьводного хрещення – будутьвідступниками з відповідниминаслідками.

Я розмірковую над життямзнайомих і навіть рідних менінащадків віруючих батьків, якіобрали свій життєвий шляхпоза молитовним будинком ієвангельською вірою, — і небачу в їхньому житті повногоблагословення. Один із моїхбратів у 27 років був убитий,залишивши вдову з двомадітьми. У другого брата пропа-ла безвісти доросла дочка, роз-лучена через нещасливе одру-ження, і залишила йому навиховання маленьку донечку.Третього брата покинула дру-жина з двома дітьми, він одру-жився вдруге, здається, щасли-во, але на роботі отримавтравму, яку несправедливокваліфікували як побутову,позбавивши його всіх компен-сацій і відпровадивши додомуінвалідом. Усі вони працьовиті,

не п’ють, не курять і не сквер-нословлять (наслідок христи-янського виховання) — а ма-ють стільки багато страждань,що важко говорити про благо-словення в їхньому житті. Я за-питав одного з братів: «Чого звами таке відбувається?» Вінвідповів: «Така наша доля». Яговорю йому: «Як ти думаєш,чи могло б цього не бути, якщоб ви жили згідно з вірою вашоїматері: покаялися, прийнялихрещення, відвідували б моли-товний будинок, проповідува-ли?» Він не задумуючись ска-зав: «Мабуть, що цього не булоб». Звичайно, ті біди моїхбратів — не Боже покарання, анаслідок їхнього вибору. Вонизнали, що їм потрібно зробити,але не зробили. Вони відкину-ли материнські настанови, по-бажання, мрії — і пожали пло-ди свого рішення.

Усі ті страждання Господьхоче використати як будиль-ник для сонної душі відступни-ка, щоб обдарувати її Своїмсвітлом, коли вона прокинеть-ся. Бо і для відступників у Богає милість. Як каже пророкЄзекіїль, Він не має «вподобан-ня в смерті несправедливого»,Його вподобання «в тому, щобвін повернувся з доріг своїх та

й жив» (Єз. 18:23)У Старому Заповіті Бог че-

рез пророків часто звертаєтьсядо тих, хто відступив від Ньо-го, закликаючи їх навернутисяі обіцяючи величезні благосло-вення. Бо «і відступники меш-кати будуть у Господа Бога та-кож» (Пс. 67:19), відступники,які повернулися до свого Твор-ця і Спасителя. Пророк Йоіл цезнав, тому і закликав відступ-ників: «…Наверніться до Гос-пода, вашого Бога, бо ласкавийВін та милосердний, довготер-пеливий та многомилостивий,і жалкує за зло!» (Йоїл. 2:13).Це саме було відкрито і проро-кам Єремії, Амосу і Малахіі.Вони також кликали тих, хтовідступив від Бога, повернути-ся до Нього.

Той же блудний син, повер-нувшись додому, отримав ве-ликі батькові дари і повну син-івську реабілітацію (див. Лк.15:11-24). Зауважмо, коли вінїї отримав. Коли «розтративмаєток свій», коли «став біду-вати», коли «спам’ятався»,тобто збагнув, який добрийбатько і що він втратив, поки-нувши його («Скільки в батькамого наймитів мають хліба ажнадмір, а я отут з голодугину»), коли вирішив піти донього і покаятися у своємувчинку («Устану, і піду я добатька свого, та й скажу йому:Прогрішився я, отче...»), колиреалізував своє рішення («І,вставши, пішов він до батькасвого»).

Добре, коли наші діти наду-мавшись піти у світ, спочаткупоміркують, що вони набудутьі що втратять, а заодно і згада-ють блудного сина. А ті, хтовже у світі, нехай поспішаютьповернутися додому, допокигеть не збідніли. А Батько їхчекає і приготував для них най-кращий одяг, перстень на руку,сандалі і чудовий бенкет.

Тож кличе Господь: «Верні-ться, діти невірні… бо Я вамГосподар…» (Єр. 3:14).

Василь МАРТИНЮК,м. Луцьк

29

Віталій Лунго, 1959 рокународження, пастор церкви«Вефіль» м. Чернівців, яка на-раховує 605 віруючих, батькоп’яти дітей

— Брате Віталію, окрес-літь, будь ласка, свій шлях віддитинства до служіння в це-ркві.

— Я народився у віруючійсім’ї. Мої батьки щирі єван-гельські християни. Нас, дітей,у них було семеро. Тато і маматурбувалися про нас, як могли,

частина членів церкви румуно-мовна, то брати вирішили, щобна служінні одна проповідь зву-чала румунською мовою, і менідоручали перекладати. Їздив ізмолоддю на євангелізації. У1991 році церква вирішила бу-дувати дім молитви. Нам виді-лили ділянку під забудову вновому мікрорайоні, куди булапроведена тролейбусна лінія.Мікрорайон зручний, ніби при-ліплений до центру. Спочаткуми там поставили металевийангар для зібрань. У 1992 роцімене і ще одного брата вибрали

сутність чіткої координова-ності між ними і церквою, коликожна група розглядає своютему, орієнтується на своголідера. Це може стати причи-ною поділу в церкві.

— Якщо у вас виявляв себеконфлікт поколінь, то наґрунті чого?

— Частіше на ґрунті музи-ки. У нас музика не забороне-на. Але ми проти «важкої» му-зики, року, наприклад. Однакдехто з молоді вводить такі еле-менти — і щораз більше. Цямузика не тільки старшим не

«найбiльша проблема сучасностi —великi знання i маленьке серце»

молилися, брали з со-бою на зібрання. А зі-брання в той час прово-дили по хатах. Групавіруючих, до яких на-лежали батьки, буланевелика, але вона зго-дом об’єдналася з ін-шою такою групою — ів 1969 році офіційно за-реєструвалася як церк-ва. Це була перша п’я-тидесятницька авто-номна реєстрована цер-ква в РадянськомуСоюзі. Тодішня владавирішила зробити

подобається, але й ба-гатьом молодим. Нажаль, саме лідери неюзахоплені, вони служ-іння без того не ба-чать. А музика маєдуже сильний впливна душу людини. Цягучна і ритмічна музи-ка викликає певніемоції, деякі душевніта тілесні почуття, ідехто з молоді плутаєсвяте з грішним, нерозрізняючи, коли наних діє Дух Святий, аколи музика. Музика

якийсь експеримент, чи що, хо-тіла побачити, що це за люди іяк себе будуть поводити. Спо-чатку зібрання проводили вхаті однієї сестри, у великомузалі. Потім нам віддали сина-гогу — і в 1974 році на Новийрік там відбулося перше служі-ння.

Скільки себе пам’ятаю, хо-див з батьками на зібрання.Після закінчення школи пішовучитися в професійне училище.У 1977 році я покаявся і в томуж році прийняв водне хрещен-ня, а через два місяці Бог хрес-тив мене Духом Святим. Потімвійськова служба. Було там ба-гато переживань.

Коли повернувся з армії, до-лучився до праці в церкві. У нас

на випробувальний термін наслужіння пресвітера. 1993 рокумене рукопоклали на це служі-ння.

— Як працюєте в церкві змолоддю?

— Щовівторка проводимомолодіжні служіння. Розділи-ли молодь на п’ять молодіжнихгуртків. Проводимо з нимизустрічі, розмови. Відповіда-льні за гуртки координують ро-боту з молоддю. Останні двароки почали практикувати до-машні групи, на які запрошує-мо невіруючу молодь. Правда,у цих домашніх групах є своїплюси і мінуси. Плюсом є те, щовони невеликі і кожен її учас-ник може бути помічений і зад-іяний в роботі. Мінус — від-

грає — «Слава Богу, алілуя!»,музику виключили — тихо, німолитви, ні поклоніння.

— Що спричинило таке за-хоплення сучасною музикою,що заради неї не бояться кон-фліктувати зі старшими?

— Я думаю, що десь не вис-тачило батьківського нагляду.Батькам варто вникати в жит-тя своїх дітей, слідкувати, щовони слухають, чим захоплю-ються. І самим бути обережни-ми в тому, що вони їм пропону-ють.

Ще в юності я став свідкомрозмови двох віруючих моло-дих матерів. Одна жалілася, щодитина, коли потрібно спати,каверзує, плаче. А друга їй ра-дить: ти транзистор включи,

30

І н т е р в ’ ю д о т е м ипостав у коляску чи колиску —і дитина під музику спить, нематимеш ніякого клопоту. Процю розмову я й забув. Згодомпід час розмови з молоддю просучасну музику один юнак ска-зав: «Ви не розумієте цієї музи-ки, а ми в ній виросли». Думаю:як віруюча дитина могла виро-сти в такій світській музиці? Ізгадалася та розмова. Так,поки дитина була мала, то небуло ніяких проблем, а як ви-росла — проблеми себе вияви-ли.

Зрештою, усі майбутні кон-флікти закладаються ще в ди-тинстві.

Діти віруючих батьків, яківідвідують лише вранішні зі-брання, майже не бувають наслужінні. Побули трішечки внеділю вранці — і пішли наурок недільної школи. І так аждо наступної неділі. Батьки нароботі, і віра дітей формуєтьсятільки тим, що вони почули внедільній школі. Та й недільнішколи мають інколи негатив-ний вплив. Їхні програми яко-гось західного варіанту, сказа-ти б, ігрового. Там різні при-топування, плескання, різнірухи, сценки. Хоч і пояснюють,що так дитина дуже добре за-пам’ятовує, але вважаю, щоможна подати матеріал цікавоі просто, і він буде запам’ято-вуватися без того усього нега-тиву. Бо з часом простої сценкистане мало, потребуватимутьсправжнього театру. І зібранняперестануть бути зібраннями,а якимись шоу, концертами.Уже тепер вечірнє зібрання незібрання, а вечір. Та й хід зі-брання нагадує хід світськихвечорів. Там вже є ведучий, щобвсі інші не напружувалися, по-чували себе комфортно, щобвідпочивали. Зібрання все-таки має вестися у спільнихмолитовних і духовних зусил-лях, у присутності Божій, у ду-ховному єднанні, у діях ДухаСвятого.

Усе, звичайно, не можна пе-редбачити у роботі з молоддю.Але дещо можна врахувати — іситуація не вийде з-під контро-лю, не буде надто драматичною.

— Що варто зробити слу-жителям у церкві, щобконфліктів між старшим імолодшим поколінням у нихне було?

— Найперше, керівники мо-лоді мають бути наповненимиДухом Святим. Коли апостоливибирали дияконів, то тількитих, хто наповнений ДухомСвятим. Це стосується і моло-діжних служителів. Потрібнообирати не просто тих, хто за-хотів і трохи знає Писання, атих, хто сповнений Духом Свя-тим. Треба вникнути в те, якимбачить це служіння кандидат,як він думає вести молодь. Пе-ред тим, як доручити служіння,потрібно ще й встановити пев-ний випробувальний термін.

Крім того, потрібно нагля-дати за домашніми групами,щоб там викладалося єванге-льське вчення і туди йшли неяк на вечорниці, а саме на слу-жіння, і це служіння щоб булослужінням як ззовні, так і засуттю. Метою проведення цихгруп має бути не відпочинок, непрогулянки, не відвідуваннястадіону чи чогось іншого, анавчання і поклоніння Богові.Щоб там не налаштовували

проти церкви, бо Бог не приво-дить до розділення.

А ще молодь в церкві маєбути задіяною, бо інакше вонашукатиме своїх способів себереалізувати. Хоча і тут не такбуває, як би нам хотілося , бодехто робить тільки так, як самхоче, а не так, як йому радять.Каже: у мене немає такого ба-чення, тому я не буду так роби-ти.

Можливо, потрібно перегля-нути програми недільної шко-ли, спосіб і час проведення їїуроків.

— Чи можна якось узагаль-нити сучасні проблеми церкви?

— Я скажу, що одна з найбі-льших проблем сучасності —великі знання і маленьке сер-це. Голова від знань велика, асерце маленьке. На чому теперакцентують? Ми особливі, мивиняткові, ми особистості, ми,я — а Христа нема. Якийсьегоїзм. Ось така сучасна тенден-ція і породжує багато проблем.Потрібно ж акцентувати увагуна Ісусі Христі, навчитися уНього служити людям.

РозмовлявВасиль МАРТИНЮК

31

На початку ХХ століттямісіонерка Емі Кармайкл ста-ла для християнок усіх деномі-націй у Великобританії зразкомхристиянського життя і само-відданого служіння. Тридцятьп’ять книг, які детально опи-сують 56 років її служіння вІндії, зробили її однією з найу-любленіших місіонерок усіхчасів. Надзвичайна скромністьцієї жінки, м’якість та щирістьпоставили її в ряд тих рідкіснихособистостей, яких можна на-звати «надто хорошими, щоббути реальними». НародиласяЕмі Кармайкл у 1867 році в за-безпеченій північно-ірланд-ській сім’ї у селі Михайл. Однаісторія з її раннього життя опо-відає про те, що дівчинка дужехотіла мати голубі очі, тому щосправжня ірландка, на думку їїдрузів і її самої, мала бути самеблакитноокою. Вона часто мо-лилася, щоб Ісус змінив їй ко-лір очей, і була розчарована,що цього не відбувалося. Од-нак, ставши дорослою, воназрозуміла, чому Господь невідповів на її молитву. В Індії,куди Бог послав її на служіння,всі були кароокими і їй було бважче знайти їхню прихиль-ність там, якби її очі були бла-китними.

Коли дівчині було 18 років,помер батько, і, як старша зсеми дітей, вона взяла на себе

важку відповідальність за всюсім’ю. Батько залишив їм бага-то боргів, чим прирік їх на важ-ке існування. Невдовзі вонипереїхали в Белфаст, де Емівперше близько познайомила-ся з місіонерською роботою, щоперевернуло її життя і спонука-ло зростати духовно. Емі відчу-ла покликання до місіонерсь-кого служіння і в 1893 році увіці 25 років уже була в Японії.Дівчині дуже важко даваласямова, тому вона переїхала наЦейлон, а згодом остаточновизначилася з місцем служін-ня, де провела решту 55 роківсвого життя без відпустки і по-їздки додому.

Через кілька років після

приїзду в Індію Емі оселилася вДонашпурі. Там вона несподі-вано для себе отримала особли-ве служіння, яке полягало успасінні храмових дітей, особ-ливо дівчаток, від їх повної дег-радації. Саме за це її запам’я-тали. Дівчаток продавали якхрамових проституток, спочат-ку ніби для того, щоб «видатизаміж за богів», а потім зроби-ти доступними для індійськихчоловіків, які відвідують храм.Це був один із «секретних грі-хів» індуїзму, і навіть деякі за-рубіжні місіонери, як стверд-жувала Емі, відмовлялисявірити цьому. Деякі вважали,що вона намарно витрачає час,розшукуючи дітей, яких не

Можна віддати не люблячи, але не можна любитине віддаючи.

Емі Кармайкл

Історичні постаті

Емi Кармайкл:серце,

вiддане дiтям

3 2

існує. Але Емі так не думала.Навернені індійки, які більшезнали про місцеві звичаї, допо-магали їй розкривати ці жах-ливі злочини.

Хоча вона не була одинокоюв подібних пошуках, та стик-нулася з особливо сильним тис-ком опозиції. Її не раз звинува-чували у викраденні дітей, і наднею постійно нависала загрозафізичної розправи. Тим не мен-ше, Емі продовжувала роботу,і до 1913 року, через 12 роківсвоєї місіонерської роботи, воназібрала під своє крило сто трид-цять дітей. У наступні десяти-ліття сотні інших дітей були

— Мене звуть Перлинка. Явтекла і прийшла до тебе, щобзалишитися з тобою назавжди.Служительки богів мене нелюблять. Моя мама мене такожне любить. Ніхто мене не лю-бить! — з цими словами дівчин-ка вибралася на коліна Емі,обвила ручками її шию і покла-ла свою кучеряву голівку їй наплече.

Емі обняла дівчинку, її об-личчя виражало крайній по-див.

— Хто це? — запитала воналітню індійку, яка стояла не-подалік. Жінка розповіла все,що знала. Емі нахилилася,підняла з підлоги ляльку, зроб-лену з ганчірок, і дала дівчинці.А старенька пішла геть.

— Добре, що ви повернули-ся, — прокричала вона, намить оглянувшись. — Храм —це таке зле, нехороше місце!

Захоплена своєю новою іг-рашкою, Перлинка не вмовка-ла ні на мить. Вона розповіда-ла Емі про все, що робили з неюв храмі, про таке, від чого чор-ніло сонце і день перетворював-ся на темну ніч. А дівчинка щей показувала все на своїй ля-льці.

Це було 7 березня 1901 ро-ку. Емі назавжди запам’яталацей день і розповідь дитини,

уважно слухала. І ось що вонапочула. Якщо в когось помира-ла жінка під час пологів, товдовець посвячував свою ново-народжену донечку для служі-ння в храм. Зрештою, вонанікому не потрібна, а так не до-ведеться наймати годуваль-ниці, та й на весілля потім вит-рачатися. Це була їх першазачіпка — перша і дуже важли-ва.

Іншого разу вони почулирозмову, яка долинала черезтонку стіну.

— Три доньки! Це надто ба-гато. Позбався хоч однієї.

Почулися придушені жіночіридання.

— Віддай одну в храм. Хібаце не гідна справа?

Ще вони дізналися, що як-що, наприклад, у сім’ї помиравбатько, мати могла продатиодну з доньок в храм. Якщосім’я так бідувала, що не вис-тачало грошей навіть на рис,можна було продати в храм своєнемовля. Коли якась дитинахворіла, то батьки не раз дава-ли клятву, що віддадуть її бо-гам, якщо ті пошлють їй зці-лення.

Якщо в подружжя не булосинів, вони віддавали в храмдоньку. Тоді вона ставала «ри-туальним сином» і отримувала

врятовані та влаштовані в До-нашпурі.

У 1931 році Емі Кармайклотримала серйозну травму, якаприкувала її до постелі. Алепротягом останніх 20 років сво-го життя Емі могла писати кни-ги і молитися за справу своїхдорогих дітей. Вона померла вДонашпурі в 1951 році у віці83-х років. Її служіння продов-жили її діти, які ніжно назива-ли її Амма, що тамільською оз-начає «мама». І саме матір’юстала для них ця жінка, яказаради служіння відмовиласявід подружнього життя і немала власних дітей. Критикам,

які звинувачували її в тому, щовона приділяє надто багато часузадоволенню фізичних потребдітей, отриманню ними освіти іформуванню їхнього характе-ру, що, на їх думку, ніяк невідповідало євангельськомудуху місіонерського служіння,Емі відповідала: «Не можнаспасти душу і відразу вознестиїї на небеса. Душі так чи іна-кше прикріплені до тіл. Оскіль-ки не можна дістати душу і пра-цювати над нею окремо, намдоводиться працювати і над ду-шею, і над тілом». Для цьоговона віддала своє життя.

Пошук дорогоцiнностейяка притискалася до неї. Почу-те нею було неймовірно мерзен-ним…

* * *Але якщо те, що розповіла

дівчинка, — правда, то требащось робити. Як добратися дофактів? Будеш ставити запи-тання, то натикатимешся ті-льки на зачинені двері. Індія —країна таємниць. Тільки черезтри роки наполегливих по-шуків Емі, нарешті, вдалосявиявити, звідки храми берутьсобі дівчаток та хлопчиків.

Тим не менше, вона робилавсе, що могла. Спочатку розіс-лала листи всім знайомим місіо-нерам. Ніхто нічого не знав.Дехто навіть натякнув, що в неїнадто розігралася уява. Праці-вники державної соціальноїслужби дещо знали про це, алене могли нічого довести.

Одного разу Емі ночувала водному з придорожніх готелів,призначених для мандрівнихсвященнослужителів та пілі-гримів. Сидячи на підлозі, воназі своєю супутницею спостеріга-ла за тим, як майстер складаєквіткову гірлянду, вміло нани-зуючи на шнурок суцвіття оле-андра. Її супутниця обережноставила запитання людям, якізупинилися в готелі, а Емі

3 3

право успадковувати майно іпроводити поховальні обряди.Якщо першою в сім’ї народжу-валася донька, батьки посвячу-вали її в храм на служіння бо-гам з молитвою про те, щобнаступним у них народивсясин.

* * *Згодом колишня служи-

телька храму, яка стала хрис-тиянкою, підтвердила чуткипро те, що в Індії ведетьсяпідпільна торгівля дітьми.

Щоб зробити з дівчинкихрамову служницю, її вихован-ня треба було починати дужерано, інакше не вийде навчити

* * *Одного вечора вона сиділа на

підлозі в затіненій частині ве-ранди караван-сараю. На нійбуло індійське сарі, і вона їла,правою рукою зачерпуючи рис ікарі з загальної посудини. Схо-динками піднялося декількачоловіків. Кожен із них шаноб-ливо привітав її так, як в Індіївітають жінок вищої кастибрамінів. Її помічниця Поннам-мал, яка сиділа поряд, усміхну-лася про себе, а Емі відчула ней-мовірну радість. Перемога!Тепер вона по-справжньомуувійшла в Індію — справжнюІндію!

* * *Емі вела щоденник і в одно-

му з записів розповіла про своюпоїздку в село, де мати хотілапродати свою дев’ятирічну дів-чинку у великий храм Тути-корні. Емі благала її не відда-вати дитину. «Приїжджайтечерез тиждень», — сказала їймати, яку майже переконалидокази місіонерки. Весь цейдовгий тиждень Емі тільки те йробила, що молилась, а потімпоспішила назад в село. Пізно!Нагодована сонними порошка-ми, дівчинка лежала на підло-зі, а мати з хвилини на хвили-ну чекала, що приїде служи-телька храму, щоб забратисвою чергову жертву.

Далі в щоденнику знову зга-дується та ж сама дівчинка. Іззаписів ми дізнаємося, що їївидали заміж за одного з богів.Після того вона прожила щерік, а потім померла в такихмуках, що чоловік, який був ізнею в той момент і став вину-

личчя та руки кавовим розчи-ном і одягнувши індійське сарі,сама спробувала увійти в храм.

Емі знала, що блакитноокуіноземку розірвуть на шматки,якщо та спробує увійти в храм.Але в такому індійському на-ряді їй, можливо, вдасться хочдещо дізнатися про дітей, якіживуть тут. Мимо священиківвона пройшла у внутрішнійдвір, де було темно, і тількижовті факели тьмяно освітлю-вали стіни. У серці храму, в чор-ному святилищі був розташо-ваний жахливо потворнийідол, оточений каганцями золивою з палаючими ґнотика-ми, — і це був єдиний бог, відо-мий людям, які приходилисюди. І хоча в усій Індії тисячілюдей гинули від голоду, цьогоідола постійно обсипали тонна-ми м’ятих бананів.

Раптом у темній задній кім-наті Емі помітила шістьох пух-кеньких індійських хлопчаків.Вона було вирушила до них,але до неї тут же підбіг свяще-ник і відпихнув її вбік.

Вона щільніше загорнуласяв сарі, краще прикрила облич-чя і, весь час благаючи про Бо-жий захист, увійшла в наступ-ну кімнату. Там стояли в ряддесять гарненьких дівчаток чо-тирьох-шести років і чогось че-кали. Вони були одягнені вшовкові сарі, їхні руки і ногисяяли дорогоцінним камінням,у повітрі повис запах дорогихпахощів, а у волосся були впле-тені квіти. Очі дітей були великівід жаху. Вони стояли непо-рушно, наче статуї. Тут при-відкрилися двері, з-за яких вир-валися звуки дивної, страшної

її як слід. У храм часто віддава-ли новонароджених дівчаток,тому що віддати доньку богамозначало отримати їхню при-хильність. Іноді дівчаток зачи-няли в задніх кімнатах храмуй карали, якщо ті вибігали навулицю. Іноді дітей карали роз-печеним залізом, роблячи знаку непомітному місці. Іноді про-сто били.

Дівчаток учили читати ізмушували вивчати напам’ятьбезліч віршів, причому біль-шість з них були сповнені різ-них непристойностей. Дитиназ самого початку привчалася догріха. Ще до того, як дівчинканабувала здатності обирати хо-роше і відкидати зле, її інстин-ктивне почуття моральностіробилося настільки спотворе-ним та зламаним, що розумпросто втрачав будь-яке вмінняобирати.

ватцем її смерті,втік із храму, зати-каючи вуха, щобне чути її крику.

* * *Емі ніколи не

була такою вдяч-ною Богові за нега-тивну відповідь наїї дитячу молитвупро блакитні очі,як у той день, коливона, натерши об-

34

музики. Потім звідти вийшовсвященик і повів їх за собою.

Значить, це правда. Тепер унеї самої не було сумнівів. Алеяк же переконати в цьому ін-ших? Вона повернулася додо-му, відчуваючи, як до горлапідкочується тужлива і мерзен-на нудота.

Її дорожня сумка завжди

книги Об’явлення, 21:20. Ра-ніше, коли Емі читала й пояс-нювала цей вірш, дівчинці дужесподобалося слово «Аметист».

За цим відбулися простонеймовірні події! Уже в червні вЕмі було 17 дітей, які наверну-лися до Христа, і ще шестеромалюків, врятованих від про-дажу в храм.

І саме в той час батько одно-го сімейства прямо запропону-вав Емі купити в нього восьми-річну доньку за сто рупій. Та чиправильно платити за це гроші?Эмі довго молилась про це, алеоскільки йшлося про дитину, внеї не було часу і права вагати-ся. Вона заплатила те, що віднеї вимагали, а потім помоли-лася про те, щоб сто рупій зва-лилися на них буквально знеба. Через десять днів прийшовчек на потрібну суму від люди-ни, яка нічого не знала про те,що відбувалося. Тоді всі переко-налися в тому, що спасіннямдітей керує Божа рука.

* * *Але з часом християни, які

помітили нову роботу Емі, по-чали постійно повторювати:«Взагалі-то місіонери приїж-джають сюди не для того, щоббавити немовлят».

— Яка ж ти місіонерка? —запитав Емі один її приятель.— Ти ж просто нянечка-гувер-нантка!

була приготовлена для того,щоб у будь-який час вона самачи її помічниця могла зірвати-ся з місця на пошуки дитини,яку, за чутками, збираютьсяпродати чи віддати в храм, — іспробувати вмовити батьків неробити цього.

* * *Минуло довгих три роки.

Емі помітила, що всюди, принайменшій можливості отри-мати дитину, одразу ж з’явля-лися служителі храму, щоб ку-пити малюка собі, начебто в нихбув надприродний нюх.

І ось 1 травня 1904 року на-став ще один радісний пам’ят-ний день. Вдалося врятуватище одну дівчинку, присвяченубатьками в храм. Страшну уго-ду вдалося відвернути. Емі взя-ла немовлятко на руки. Цютринадцятиденну крихітку по-слав до них пастор християнсь-кої церкви, якому вдалося пе-рехопити її майже перед носому служительки храму. Перлин-ка вибрала для дівчинки ім’я з

Проти Емі піднімалися цілікампанії, які несправедливобруднили її репутацію. Однакусі колишні неприємності булидрібницями в порівнянні з тимфурором, який викликала пер-ша книга Емі про Індію «Як всенасправді». В ній Емі розпові-дала правду — стримано, нама-гаючись не перебільшувати.Але християнський світ нічогоне хотів знати. «Така книгаможе серйозно підірвати спра-ву місіонерства», — писали Емідрузі з Англії. Тим не менше,вже тоді книгу довелося пере-видавати цілих 12 разів.

«Господа також звинувачу-вали в тому, чого Він ніколи неробив, — часто заспокоюваласебе Емі. — Люби, прощай — іпобачиш втіху від Господа».

Але навіть зі своєю живоюуявою Емі навряд чи могла заг-лянути вперед і побачити, щочерез десять років вона станематір’ю для двохсот дітей, а докінця її життя таких малюківбуде майже тисяча.

Це було майже неймовірно…

З книги Лоїс Хоудлі Дік«Пустіть дітей приходити

до Мене»

Фотоілюстрації з книгиЕмі Кармайкл

«Бутон лотоса», 1912 р.

35

ДитинствоЯ народився у сім’ї віруючих

батьків. З дитинства був навче-ний Слова Божого, молитві. Ябачив дію сили Божої в життілюдей. Моя мама часто хворі-ла. Повертаючись зі школи, яне знав, чи вона вдома, чи влікарні: у неї вроджена вадасерця. Багато разів, коли вонабула в критичному стані, я ба-

обставин, а я прагнув до неза-лежності. Усілякі поради (на-віть добрі) сприймав як прово-кацію.

Та Бог хотів, щоб я був самена Полтавщині. Я це чітко зро-зумів, але не погоджувався зНим, бо вважав себе нездатнимбути хорошим місіонером, слу-жителем церкви. Час від часудля спокою совісті, заробивши

по шляху заробітчанина, ясно,що вже не могло б бути й мовипро працю місіонера. Я навітьказав Богові, що буду жертву-вати більше на місіонерськупрацю, тільки б моя совістьмене не турбувала щодо особи-стого місіонерства. Саме тоді япланував одружитися, і в мої

Свідчення

кошти на дорогу, збирав єван-гелізаційну групу з нашої цер-кви і приїжджав на Полтавщи-ну проводити євангелізаційнізаходи.

Одного разу під час такоїпоїздки місцевий служитель зЛубен запропонував нам при-їхати в Оржицю. Мені не спо-добалися відвідини цього мі-стечка, бо була відчутна тяжкадуховна атмосфера. Але саметоді я ще раз відчув голос Бо-жий: «Чи ти будеш на Полтав-щині?» Я боявся обіцяти Бо-гові, бо бачив багатьох людей,які обіцяли, але потім не вико-нували обіцянки. Я не хотівпоповнити їхнє число, тому непогоджувався. У мене вже булиналагоджені стосунки для біз-несу в Німеччині. Якби я пішов

плани на той момент ніяк невписувалася праця місіонера.

АваріяСаме тоді по дорозі з Оржиці

пізно ввечері трапилася доситьнеприємна пригода, яка спри-яла тому, що я залишився самев Оржиці. Ми побачили у світліфар жінку, що лежала на до-розі. Я зупинився і підійшов донеї, і в цей момент зустрічнийавтомобіль на величезній швид-кості збив мене і ту жінку. Божечудо, що я взагалі залишивсяживим! Крім багатьох травм, ямав тяжкий відкритий переломноги. Майже рік проходив ін-тенсивне лікування. Мене збивмісцевий кримінальний авто-ритет, який прийшов до мене влікарню і поставив умову, щоб

чив, як віруючі молилися;був свідком, як хворобавідступала — і мама оду-жувала. Одного разу, ко-ли батько був на роботі,ми, діти, зголодніли і ста-ли просити в матері їсти,а вона каже, що не маєсили щось приготувати, іпорадила нам молитися.Після молитви мама вста-ла з постелі.

У моєму житті був часвипробування. Я не хотівбути таким, як усі, житий вірити, як усі. Я особис-то хотів бачити силу Бо-жу, хотів практично ви-користовувати свою віру вБога. Шукав чогось особ-ливого від Бога. Моє ста-новлення як члена церквіне було швидким, а займалобагато часу особистого богошу-кання.

Початок місіонерстваКоли я був в армії, із нашої

церкви в Кам’янці група місіо-нерів поїхала в Удмуртію — ітам завдяки їхній праці утво-рилася євангельська церква. Ятак само мав намір поїхати ку-дись на місію. Але сталося так,що Іван Зінчик, відомий хрис-тиянський радіопроповідник,запросив мого брата ЛеонідаЗагарюка приїхати на Полтав-щину. Я також поїхав наПолтавщину (міста Пирятин іЧорнухи), не плануючи зали-шитися там на постійно. Поба-чив, що життя місіонера важ-ке, воно залежить від багатьох

Воля Божа у мосму життi

36

я збирав речі і тихенько їхавдодому, не піднімаючи шуму. Яне осуджую того чоловіка, Богйому суддя. Але це вже булопроти моєї совісті.

Я розумів, що та аварія —це пункт моєї зупинки. І от, ле-жачи в лікарні, Бог знову по-чав конкретно говорити домене. На той момент я побачив,що я закривав своє серце дляприйняття Божої волі. Я пока-явся і пообіцяв служити Боговізгідно Його волі. Коли ж зро-зумів, що пунктом мого місіо-нерства буде Оржиця, яка спо-чатку так мені не сподобалася,то в серці знову почалася бо-ротьба, але врешті мусив пого-дитися.

Оржиця стала рідноюдомівкою

На сьогодні я живу з сім’єюв Оржиці. На Полтавщину пе-реїхали мої батьки і четверорідних братів. По суті з однимнаміром — послужити для Гос-пода. Це вже інше свідченняБожої слави — як мої батькипогодилися в поважному віціприїхати на нове, необжитемісце. За світськими мірками,в тому, що ми приїхали сюди,нема ніякої логіки, матеріаль-но нам було краще жити на Бу-ковині, але ми наперед поста-вили виконання Божої волі.Місцеві люди не можуть повіри-ти в справжню причину моєїприсутності на Полтавщині,вбачаючи в цьому якийсь мате-ріальний зиск. Зиск є, але з по-гляду Небесного Царства! Я дя-кую Богові, що Він вибрав дляцього й мене. Донині Бог шлі-фує мене і робить здатним (самезавдяки труднощам) приноси-ти добрі плоди для Божої сла-ви. Ми спільними зусиллямикупили будівлю, яку реставру-вали під дім молитви, богослу-жіння відвідують шістдесятосіб. Окрім Оржиці, ми вико-нуємо євангелізаційну працюще в декількох селах району.Вже є місцеві віруючі брати, якітак само працюють на Пол-тавській Божій ниві.

Валерій ШМІДТ,Полтавщина

Періодично у моїх дітей виникають всілякі захоплення. Томузика, то гімнастика, то карате... Іноді відразу і одне, і друге, ітретє... От тільки до серйозного рівня вони навіть і не намагають-ся дійти, тому що це вимагає не тільки серйозного ставлення іпосвяти, а й... страждання. У цирковому — розтяжки м’язів, вкарате і боксі — синці. Навіть щоб на гітарі грати навчитися, і тотреба над власними пальцями познущатися!

А чи можна взагалі досягти професійного рівня в чому-небудь,не піддаючи себе більшим чи меншим мукам? Запитайте про це волімпійських чемпіонів! Скільки травм у кожного з них!

А що таке наша віра в Христа? Хобі? Захоплення? Недільназабава?

«Бо для мене життя — Христос…» (Фил. 1:21). Автор цих сліввідомий усім, хто тримав в руках Біблію. Ми із задоволенням ци-туємо його слова, але чи варто наслідувати його спосіб життя?Чому Павло піддавав своє життя стільком небезпекам? Мабуть,тут справа зовсім не в його любові до страждань, а саме в праг-ненні досягти високого поклику!

«Кажу так… не тому, що я вже досягнув, або вже вдосконалив-ся, але прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнувбув мене. Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки,забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я же-нусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі»(Фил. 3:12-14).

Я не вірю в страждання заради страждання, але я також невірю в ліниве християнство без зусилля і зростання... Що вибра-ти: прагнення до високого поклику чи обмежитися кволенькою,хиткою вірою? Особисто мені хочеться максимуму, от тільки щобдійсно «пізнати Христа, і силу воскресіння», ну ніяк не вийде пе-рестрибнути або обійти ось цей пункт — участь в Його страждан-нях...

Хочеш стати професіоналом, будь готовий бути випробува-ним...

«Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Хри-ста Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вва-жаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не звласною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Хри-ста, праведністю від Бога за вірою, щоб пізнати Його й силу Йоговоскресіння, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті,аби досягнути якось воскресіння з мертвих» (Фил. 3:8-11).

Світлана АНДРЄЙЧЕНКО,Монголія

Для чого потрiбнiстраждання?

37

Ісус Христос — основа хри-стиянства, центр віри кожногохристиянина, мета помислів ібажань, а також джерело силихристиян. Тому без пізнанняІсуса Христа, без зустрічі з Нимнемає справжнього християн-ства. А всі наші чесноти безІсуса Христа не мають ваги іякогось особливого значення.Апостол Павло, нащадок бага-того єврейського роду, римсь-кий громадянин, високоосвіче-на і вельмишановна особа, якакористувалася довірою навітьпервосвящеників, коли зустрі-вся з Ісусом і пізнав Його ласкуі велич, то сказав: «…Я радиНього відмовився всього, і вва-жаю все за сміття, щоб придба-ти Христа…» (Фил.3:8,9). Таквисоко він оцінив Ісуса — по-над усі свої скарби і всю своюславу. Щось подібне відбува-ється з кожною людиною, колиїй відкривається Господь ІсусХристос.

Зазначу, що всі зміни у на-шій свідомості, яка є свідомі-стю язичника, супроводжують-ся внутрішньою боротьбою.Автор Послання до євреїв звер-тається до віруючих: «Згадай-те ж про перші дні ваші, як випросвітилися й витерпіли за-пеклу боротьбу страждань»(Євр.10:32). Ця «запекла бо-ротьба страждань» відбувала-ся не ззовні, а в серці тих, хтопросвітився, і боротьба ця від-бувалася між старим розумін-ням Бога, себе, спасіння і тієюістиною, яка раптом осяяларозум і серце.

Мені також довелося прой-ти певні етапи внутрішньогодискомфорту до християнства,до пізнання Ісуса Христа.

Як і більшість моїх спів-вітчизників, я вважав себе хри-стиянином. А жив, як мені хо-тілося, звичайно, в межах своїхможливостей. До храму ходиврідко, багато чого не розумів.Бог мені здавався далеким. Ябув відносно задоволений собоюі своїм життям. Але коли всту-пив у педагогічний інститут, точерез деякий час побачив усюміру своєї порочності. Виявило-ся, що я не такий уже й здібнийдо науки, як мені здавалося, нетакий талановитий, як би меніхотілося, побачив, що мені по-добаються шумні компанії, ал-коголь, подобається сказатинеправду і багато чого, за щомене почала осуджувати со-вість. Я відчув глибоке невдо-волення собою і почав шукативихід зі свого сумного станови-ща. Але замість того, щоб ітизі своїми проблемами до Бога,взявся вирішувати їх сам. Меніздавалося, що зможу себе вдос-коналити. Зацікавився психо-логією, окультними практика-ми. Зокрема, зачитувавсяКлізовським, Блаватською,Реріхами. Придбав собі томи«Агні-йоги», підручник із хат-ха-йоги, «Бхагаватгіту» і бага-то чого, що на мій погляд, малоб мене зробити кращим. Але мійстан погіршувався, я почав по-терпати від тяжких депресій.

Що дивно, то я, той, хтовважав себе християнином, ку-

пував собі найрізноманітнішірелігійні і теософські книжки,а на Біблію не звертав уваги.Повертаючись назад і аналізу-ючи коло свого спілкування,приходжу до висновку, що цебуло загальною хворобою сту-дентства, а можливо, і всієїнашої української інтелігенції.На превеликий жаль, переваж-ну більшість із нас цікавилоязичництво, індуїзм, буддизм,різноманітний окультизм, ті-льки не християнство, тількине Біблія, тільки не Ісус Хрис-тос. Такий стан кожного з нас,тим більше інтелігенції, вва-жаю шкідливим як на особис-тісному рівні, так і на націо-нальному, державному, боруйнує її християнські підвали-ни.

У той час я писав вірші, уяких оспівував смерть, зокре-ма самогубство. Мені здавало-ся, що це єдиний вихід із про-блем. Хоча, слава Богу, боявсящось заподіяти собі.

І ось одного разу, коли я чи-тав одну теософську книжку, уякій описувалося, який мо-гутній Бог, який Він усезнаю-чий і не обмежений у Своїх діяхі можливостях, мені раптомвідкрилося, що цей далекийБог не так уже й далеко, щожодна вправа і жодна людинамені не допоможе, а тільки Він.Це було прозріння. Я сповз зліжка на коліна і почав плака-ти. Справді, є Бог, і Він можемені допомогти! З того часу по-чав свідомо звертатися до Ньо-го. Відвідував служіння, а ос-

Х р и с т и ян с т в о –

Шановні радіослухачі!

Запрошуємо на зустріч у радіопередачі «Жива надія»,що започаткована Іваном Зінчиком,

яка виходить в ефір щопонеділка о 21.30на першій програмі Українського радіо.

3 8

новне — купив Біблію і з вели-ким зацікавленням її читав.

У світлі Біблії бачив себе щегіршим і розумів, що моральноїчистоти досягти не зможу, незможу досягти святості Ісуса, іце мене ще більше бентежило.Розумів, що моє християнство— це елементарне язичництво,побудоване на егоїзмі, на влас-них бажаннях, яке поставилов центр мою особу і хоче, щобнавколо неї крутився Всесвіт.Це мені завдавало багато болю.Але я уже знав, до Кого йти зісвоїми стражданнями. Тількидо Бога. Що й робив, щиро мо-лився і далі читав Біблію. У тойчас змінилися і мотиви моїхвіршів. Тепер я у них благавТворця мені відкритися, менідопомогти.

Усвідомлення себе великимгрішником і власної неспро-можності звільнитися від гріхівбуло одним із дуже важливихкроків до пізнання Ісуса Хрис-та. Без цього усвідомленнянемає покаяння і немає потре-би у Тому, Хто прощає. Зрозу-

мівши, що я настільки гріш-ний, що заслуговую від Боганайсуворішого покарання, ізбагнувши, що сам не можувідпокутувати своїх гріхів, по-чав страждати ще більше. Цебув дуже важкий тягар. Теперрозумію, чому люди відганяютьдумки про свою гріховність. Ізцими думками приходитьстрах, біль, бо ж руйнуєтьсятой підмурівок, який вони ви-будували для себе, щоб почува-тися впевнено. А це потрібнопережити. Отож, у своїх страж-даннях я почав каятися передБогом у гріхах, просити про-щення в Нього — і одного днямій розум осяяла спасенна дум-ка: Бог любить і мене, прощає імені гріхи мої ради ГосподаІсуса Христа, дарує і мені спасі-ння. Більше того, Він називаємене Своєю дитиною і обіцяєСвоє піклування у цьому життіі у вічності. Це сталося як гли-боке переживання зустрічі зГосподом Ісусом Христом підчас проповіді на одному з єван-гельських служінь. Ось саме це

це Iсус Христос

осяяння, це переживання і ста-ло початком мого справжньогохристиянства, початком моїхстосунків з Ісусом, початкомпізнання і прагнення насліду-вати Його. Я зрозумів, що хри-стиянство — це Ісус Христос,це пізнання Його, це насолодаЙого любов’ю і віддяка любо-в’ю за Його любов.

І у цьому разі змінилися мо-тиви моїх віршів. Я заспівавпісню хвали і вдячності своємуГосподу.

* * *Ім’я Господнє на вустах моїх,Солодке серцю і солодке слуху.Ісус, Ісусе! В ранах у ТвоїхЛюбові маю вічну запоруку.

Ісус, Ісусе — музика звучить.Ісус, Ісусе — світло дивне сяє.І серце радо й ніжно тріпотить,Бо поряд Він, бо Він мене чекає.

Василь МАРТИНЮК,м. Луцьк

39

Якось на одній християн-ській конференції несподіваноне стало електричного струму.Те, що погасло світло, було щепівбіди. Найгірше — не працю-вали мікрофони, відеокамери,музичні інструменти. Після де-кількох хвилин героїчнихспроб продовжити хід конфе-ренції ведучий змушений бувоголосити перерву, доки будеусунена поломка…

З цієї нагоди пригадуєтьсяще один випадок, про якиййшлося в одному документаль-ному відеофільмі. Він був при-свячений одній з грізних силприроди: обледенінню. Середчисленних прикладів, які при-водилися у фільмі, запам’ята-лася ситуація у Канаді, якасклалася років 10 тому. Череззбіг погодних умов одного днязначна частина території краї-ни виявилася покритою тов-стим шаром льоду. Він бувскрізь: на гілках, дротах елек-троліній, будинках. Найст-рашніше те, що вага льоду булатакою великою, що ламалисяне лише столітні дерева, але йміцні високовольтні опори. Врезультаті третина Канади за-лишилася без електроструму.Життя на декілька днів у висо-корозвинутій країні завмерло…

Але особливо запам’ятали-ся слова коментатора щодо цієїподії. Він сказав: «Якби щосьподібне сталося років 100-150тому, цю природню катастрофумало хто й помітив би. Звичай-

но, було б слизько ходити, булиб поламані дерева, але на по-всякденне життя це майже невплинуло б». Населення тоді небуло прив’язане до ліній елек-тропередач, до розкладу поїздівта автобусів, за продуктами непотрібно було їхати в супермар-кет. Люди були самодостатні-ми, тобто мало залежали відзовнішніх штучно-технологіч-них обставин.

Що ж, за все потрібно пла-тити. І за науково-технічнийпрогрес теж. Нинішні жителі,особливо у цивілізованих краї-нах, практично на усі сто від-сотків залежні від зовнішньоїінфраструктури: і в побуті, і вспілкуванні, у переміщенні, уроботі, у відпочинку.

Подібна ситуація нерідкоскладається і в духовній сфері.Християнство в більшості ви-падків звикло до «цивілізова-ного», комфортного існування.Відсутність прямих пересліду-вань, зростання матеріальногодобробуту сприяє виникненнютак званих «тепличних» хрис-тиян. Вони, як рослини з теп-лиці, можуть нормально житиі служити Богові лише привідповідному «кліматі». Дос-татньо їх винести на свіже по-

вітря, а тим більше на негоду,як вони хворіють, а то й вмира-ють. Служіння Богові можли-ве лише за певних цивілізова-них умов та сприятливогоклімату.

Якось при розмові з лідером«електромузичної» групи про-славлення церкви з новітньоюформою богослужіння запитав:«А ви зможете провести служі-ння прославлення «без розе-ток», без музичних інстру-ментів?» Він хотів щось пояс-нити, але, видно, зрозумівшинелогічність таких пояснень,лише винувато посміхнувся:«Не знаю, скоріше всього, щоні…»

Ще один випадок з практи-ки місіонерки, яка працює вМонголії. Зауважуючи хорошіриси жителів цього краю, вонаконстатує один досить неприє-мний бік їхньої поведінки. Вонина усіх іноземців (і росіян та-кож) дивляться як на людей, якіїм щось винні. Останнім часом,пише вона, в Монголії велики-ми темпами поширюється мор-монізм. Десятками утворюють-ся громади, будуються церкви.Причина банальна: мормонськімісіонери — люди багаті, і,отже, можуть чимось допомог-

Знеструмлене християнство

ти. Нерідко місцеві віруючі, які мають якесь служіння у церкві,служать доти, доки їм платять. Тільки виникають проблеми з вип-латою заробітної плати, вони ідуть в іншу церкву, де пропонуютьбільше. В монгольському місіонерстві непоодинокі випадки, колибільш багаті місіонери «перекуповують» цілі церкви…

Гріш ціна такій вірі і такому служінню, коли вони залежатьвід грошей чи зовнішніх обставин. Гріш ціна таким християнам,які йдуть на богослужіння тоді, коли сприятлива погода, є ком-фортний транспорт і зручні стільці в церкві. Горе таким віруючим,які можуть прославити Бога чи увійти в Його присутність лише задопомогою гучної музики та спецефектів. Мені особисто не раздоводилося бачити невдоволення на обличчі моїх дітей, яким невистачило місця в автомобілі і тому доводилося йти на богослу-жіння пішки «аж цілих півтора кілометра!» І в той же час знаюлюдей, які в радянські часи гонінь, маючи велике особисте госпо-дарство, кожної неділі добиралися до церкви за 30 кілометрів ічасто пішки.

Це добре, що у нас нині немає гонінь і є всі умови для служінняБогові. Але якщо раптом щось зміниться? Чи буде звучати пісня здуші, коли вона раптом обірветься у гучномовці? Чи будемо жер-твувати в церкву, коли виникнуть проблеми з бізнесом чи зни-зиться зарплатня? Чи підемо на богослужіння, коли нас попере-дять, що за це чекає ув’язнення?

Справжня віра в Бога не залежить ні від матеріальних статків,ні від економічного чи політичного стану країни, ні від технічногопрогресу. Даниїл залишився вірним Богові у чужій язичницькійдержаві. Єремія проповідував навіть тоді, коли державні тарелігійні діячі погрожували йому смертю. Йов твердо вірив у Божіобітниці навіть тоді, коли втратив все і сидів прокажений у по-пелі. Апостол Павло добровільно відмовився від перспективногокар’єрного росту, комфорту та благополуччя ради проповіді Єван-гелії. Він так говорив про це: «Умію я й бути в упокоренні, уміюбути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися йголод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім,Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі» (Фил. 4:12,13).

Що ж, апостоле, твої слова особливо актуальні в третьому ци-вілізованому тисячолітті. Дав би Бог, щоб було побільше такиххристиян, як ти, які вірують свідомо та безкомпромісно, служатьне за щось і лише за певних умов, які виконують Божу працюнавіть тоді, коли обставини цьому не сприяють. Дав би Бог!

Юрій ВАВРИНЮК

Інколи корисно оглянути-ся в минуле. Ну, не у зовсім да-леке, а скажімо так, років на30 назад, у добу «розвинутогосоціалізму». Світле майбутнєкомунізму вже було на гори-зонті, проте так і залишилосянедосяжним, як лінія горизон-ту, до якої скільки не йшов би,так ніколи і не наблизишся.

У Церкві Христа-Спасите-ля, що у м. Луцьку, три годи-ни проходило служіння, при-свячене пам’яті тиххристиян, які за віру в Богаплатили високу ціну – хтовласним життям, хто ув’яз-ненням на довгі роки, хтостражданнями жорстких пе-реслідувань від атеїстичної«совєцької» системи. ІванМельник, у минулому в’язеньза віру в Христа, розповів проодного християнина, який заприкладом Христа вирішивмовчати перед суддями. Нажодне із запитань він не відпо-відав, лишень інколи усміхав-ся. Вердикт радянського судубув у дусі того часу. Ось він:«Осудить (такого-то) за то, чтозлонамеренно молчал и анти-советски улыбался…» (сьо-годні не перше квітня). Ду-маю, що вирок було приведенов дію і закінчити варто слова-ми відомого кіногероя: «Даздравствует советский суд, са-мый гуманный суд в мире…»

За віру в Христа завждипотрібно було платити. Безцього вона ставала дешевою ікишеньковою, для приватно-го користування.

Тоді — ціною свободи, аінколи й життям. Тепер… А,власне, що готовий я заплати-ти за ідею Христа та Євангеліїтепер?

Випробовування свободоюпід силу сильним.

Микола СИНЮК

Антирадянськаусмiшка

В. Перов, фрагмент картини «Проповідь на селі»

41

Хочете підтверджень моїхслів? Погортаймо сторінкиСвятого Письма, починаючи зБуття.

«І сталось, як рушали зоСходу вони, то в Шинеарсько-му краї рівнину знайшли, і осе-лилися там. І сказали вониодин одному: Ану, наробімоцегли, і добре її випалімо! І ста-лася цегла для них замість ка-меня, а смола земляна була їмза вапно. І сказали вони: Тожмісто збудуймо собі, та башту,а вершина її аж до неба. І вчи-німо для себе ймення, щоб мине розпорошилися по поверхнівсієї землі. І зійшов Господь,щоб побачити місто та башту,що людські сини будували її. Іпромовив Господь: Один це на-род, і мова одна для всіх них, аце ось початок їх праці. Не будетепер нічого для них неможли-вого, що вони замишляли чи-

нити. Тож зійдімо, і змішаймотам їхні мови, щоб не розуміливони мови один одного. І роз-порошив їх звідти Господь поповерхні всієї землі, і вони пе-рестали будувати те місто. Ітому то названо ймення йому:Вавилон, бо там помішав Гос-

подь мову всієї землі. І розпо-рошив їх звідти Господь по по-верхні всієї землі» (Буття 11:2-9).

Я впевнена, що ви добрезнаєте цю історію, але по-рівняймо її з наступною, неменш відомою: «Коли ж почав-ся день П’ятдесятниці, всі вониоднодушно знаходилися вкупі.І нагло зчинився шум із неба,ніби буря раптова зірвалася, іпереповнила ввесь той дім, десиділи вони. І з’явилися їм язи-ки поділені, немов би огненні,та й на кожному з них по одно-му осів. Усі ж вони сповнилисьДухом Святим, і почали гово-рити іншими мовами, як їм Духпромовляти давав. Перебувалиж в Єрусалимі юдеї, люди по-божні, від усякого народу піднебом. А коли оцей гомін зчи-нився, зібралася безліч народу,та й диву далися, бо кожен ізних тут почув, що вони розмов-ляли їхньою власною мовою!»(Дії 2:1-6).

Зверніть увагу, що, незва-жаючи на той факт, що ці історіїописують різні епохи, різні об-ставини, врешті-решт, абсо-лютно різних у ставленні доБога людей, вони мають дещоспільне.

У кожній з цих подій фігу-рує однозначний факт — Богнадприродним способом давлюдям здатність говорити

Благословення чи прокляття?На початку ХХ століття завдяки відкриттю Альберта Ейнш-

тейна людство дізналося про теорію відносності. І попри те, щооб’єктом його дослідження було рівняння електродинаміки, цятеорія знайшла своє місце у всіх сферах людського життя. Все усвіті відносне! Про що йде мова? Що відносно чого? А швидше,хто відносно Кого! Залежно від місця, часу, ваги, навколишніхумов середовища один і той же предмет рухається по-різному.Ми — люди, і все, що з нами відбувається, завжди перебуває упрямій залежності від Бога і наших стосунків із Ним.

Російська мова (як і українська) — одна з найважчих у світі.Не більш легкою виявляється для багатьох і російська манерависловлювати свої думки. Те, що росіянин зрозуміє якимосьшостим чуттям, для іноземця, навіть знайомого з мовою, цезалишиться за межами розуміння.

Пам’ятаю один діалог між представниками російськомов-ної України та гостями зі Швеції. Не пригадую все коло пи-тань, які обговорювалися, але у відповідний момент мова зай-шла про можливість візиту у Швецію. Чи наші бративисловлювалися недостатньо чітко, чи проблеми були у пере-кладі, але гості ніяк не могли почути конкретної відповіді.Нарешті один із них запитав: «Так ви точно приїдете, чи про-сто так кажете?» Відповідь, яка прозвучала, можна з повнимправом віднести до розряду перлів російської словесності: «ДАНЕТ, НАВЕРНО, ТОЧНО»!

Отримайте насолоду, будь ласка, ще раз від цього шедевру:«ДА НЕТ, НАВЕРНО, ТОЧНО»! Дві пари слів в одній фразі,які взаємно виключають одна одну! Але найбільш смішним єте, що всі ми досить добре зрозуміли сказане, що засвідчилисхвальні кивки. Той, хто запитував, запитально подивився наперекладача, перекладач на нього. Якийсь час перекладач мов-чав. Потім приречено сказав англійською: «Мэйби», тобто«можливо». Напевне, у шведській мові не знайшлося такогослова, яке б виражало усю глибину російської думки. Шведзакивав головою, і сказав теж англійською: «Добре…» Пого-дитися було найкращим виходом із ситуації. Остання моя дум-ка була, коли дивився на тих, що віддалялися: «Бідний пере-кладач!»

Мені подумалося: а якби Бог розмовляв з нами подібнимчином? «Господи, а якщо я увірую в Тебе, я точно спасуся, чиТи просто так кажеш?» — «Та, ні, діти Мої, напевне, точно!»

Я подумав про те, як важливо іноді щоб нам відповідалиточно та недвозначно. Як важко жити у світі, де немає чіткоїмежі між «так» та «ні», як легко обманутися напівтонами істи-ни. Ця історія навчила мене висловлювати свої думки так, щобв іншої людини не було жодної можливості зрозуміти мене не-правильно. Так чинив Господь, так робили апостоли.

А тепер прочитайте слова апостола: «Бо іншого вам ми непишемо, тільки те, що читаєте та розумієте, а сподіваюсь, щови й до кінця зрозумієте» (2 Кор. 1:13). Оце підхід! Нам би так!А втім… хто боронить?

Михайло ЮНАКОВСЬКИЙ

Умом Россию…Ур о ки жи ттярізними мовами. Однак у першо-

му випадку це спричинило крахімперії, а в другому — утворенняЦеркви! Як і чому так відбулося?

Одне і те ж явище, «різнімови» в різних випадках длялюдей були прокляттям або жблагословенням – усе залежаловід становища людських сердецьщодо Бога! У першій історії людишукали свого, прагнули просла-вити власне «его», і Бог показав,що слави достойний лише Він,поставивши між ними мовнийбар’єр. У другому випадку, спос-терігаючи за палаючими для слу-жіння серцями апостолів, Гос-подь зруйнував мовний бар’єр,давши їм духовні «інші мови»,зодягнувши апостолів силою зго-ри, щоб привернути ще більшелюдей для Царства Божого.

В інших сферах життя теоріявідносності теж діє. Статеві сто-сунки, наприклад, самі по собі неє гріхом. Та до шлюбу вони бу-дуть прокляттям, а тільки вшлюбі стануть благословенням.Гроші теж не є злом, але той, хтоотримав їх нечесним шляхом,витратить їх на те, що його зруй-нує, а той, хто добросовісно за-робив, вкладе їх в те, що збудуєйого сім’ю.

Інтернет сам по собі теж незло. Проте хтось там шукає пор-нофільми, а хтось — благо-вістить невіруючим через форумита соціальні мережі.

Ейнштейн мав слушність —усе взаємовідносне. Від людинизалежить стан її серця перед Бо-гом. Її власне бажання бути за-лежним від Бога чи ні — це га-рантія успіху або невдачі,благословення або прокляття.

Оксана КОНОНЕНКО,газета «Рибка»

43

Помер Девід Вілкерсон. По-мер не своєю смертю. Розбивсяв автокатастрофі. ЗМІ повідом-ляють, що автомобіль, якимвін керував, виїхав на зустріч-ну смугу… а там вантажівка.Пастор помер на місці, йогодружину в тяжкому стані доп-равили в лікарню.

Цілий день мене, і напевнобагатьох, мучило єдине питан-ня: «Чому?» Чому, Господи,все склалося саме так? Звичай-но, проповідник вже не моло-дий (79 років), багато служи-телів не доживали і до йогороків. Однак, все ж таки, чомупомер такою смертю? Невже жроками плідного служіння незаробив собі кращої долі? Не-вже не заслужив упокоїтися увласному ліжку, насиченимжиттям, знаючи від Бога пронаближення дати своєї смерті,попередньо приготувавши ос-танню проповідь, якій суди-лось би стати заповітом длямолодого покоління?

Відносно останньої про-повіді, то нею став запис 27квітня у блозі проповідника,розсилку якого я отримав сьо-годні вранці.

«КОЛИ ВСІ ВАШІ ЗДІБНО-СТІ ПІДВЕЛИ. Богові при-ємно, коли ви переконалися,що всі ваші здібності непри-датні. Ісус сказав Фомі: «Томуввірував ти, що побачив Мене?Блаженні, що не бачили й уві-рували!» Блаженні ті, хто ві-рить, коли немає доказів від-

повіді на молитву, коли усі за-соби не привели до успіху. Виповинні прийти в місце безнаді-йності — до кінця ваших зу-силь. Любляча вами людинастоїть на порозі смерті — ілікарі не дають надії на життя.Смерть, здається, неминуча.Ось коли полчища сатани стра-хом та запитаннями атакуютьрозум: «Де твій Бог тепер? Тимолився, поки не стало сліз. Типостився, стоячи на обітни-цях. Ти вірив». Хула на Богаприйде в розум: «Молитва неспрацювала. Віра зрадила. Невір Богові. Це не спрацьовує!»Навіть постане запитаннящодо існування Бога. Таке за-питання сатана ставить сто-літтями. Божі мужі та жінкипереживали такі атаки. Ті, хтопроходить долиною тіні смерт-ної, почуйте це слово. Плачучив темній та жахливій ночі, вискоро почуєте шепіт Отця: «Я зтобою. Я не можу сказати чому,але одного прекрасного дня всебуде мати зміст. Ти побачиш,що це не було випадковістю,але частиною Мого плану. Цене був провал з твого боку. Три-майся. Дозволь Мені обійнятитебе у хвилину болю». Улюб-лені, Бог ніколи не підведе, алебуде діяти з добром та любов’ю.Коли усі ваші ресурси підведутьвас, Його любов буде переважа-ти. Тримайтеся за віру в Ньо-го. Стійте в Його Слові. Бонемає іншої надії у ціломусвіті».

Думки про жахливу смертьпастора Вілкерсона бентежилимене цілий день. Увечері, сидя-чи на кухні, я думав про те, щосталося, і вкотре перевіряв своювіру, пропускав її через сотніможливостей та варіантів, уяв-но креслив шкалу власного зро-стання у пошуках Бога.

В останні роки все більшелюдей зверталися до пророцтвВілкерсона, і небезпідставно.Те, що він пророкував у дале-ких 1970-х роках збулося без-помилково. Для декількох по-колінь цей проповідник ставуособленням слова від Бога. Вінбув нашим героєм, мостом донеба, «Іваном Хрестителем 21століття». І в тому не було жод-ної його вини, а тільки заслу-га: він повірив прикладу свогобатька-пастора — вибрав долюбезперечного служіння, без-компромісно повірив Слову Бо-жому, щодня зрощував своювіру, ради неї не боявся експе-риментувати, а відважно пішовна поклик любові до гріховно-го притону нью-йоркського без-божництва… Про Вілкерсонаможна говорити ще дуже бага-то. Коли всі сміялися, він пла-кав, зіткнувшись із першим ус-піхом, відмовився відзадоволення переключати ка-нали телебачення в готельно-му номері на користь Біблії. Допевної міри він був диваком сво-го часу. Багато хто не розумівйого, друзі часто не погоджува-

Iван Хреститель21 столiття

лися, недруги критикували. Авін продовжував слухати голосБожий.

Важко описати словами,ким для мене був Девід Вілкер-сон. У той час, коли, підрісши,я вже розумів, для чого мої дід,баба і батьки відвідують церк-ву, чому ревно моляться та до-помагають іншим, Вілкерсонуже був пророком свого часу.Пам’ятаю, як з трепетом я ди-вився фільм «Хрест і ніж» промолодого худого проповідника,який під загрозою смертівідважно проповідував гансте-рам Нью-Йорка і навернув їх довіри в Бога. Потім читав йогопророцтво про останній час.Пам’ятаю, багато разів прихо-див в покаянні до Бога післяпрослуховування його пропові-дей. Признаюся, деколи запо-зичував його думки для своїхпроповідей. І про це не соромнозізнатися навіть зараз. Значнопізніше в Донецьку в ексклю-зивному інтерв’ю христи-янській молодіжній газеті«Рибка» Нікі Круз розповідавпро всі деталі того пам’ятноговечора у його житті і про своготеперішнього друга Вілкерсо-на, який тоді, як виявилося,був за мить до смерті. А я не мігповірити, що це той самий Нікі,про якого читав у дитинстві.Тільки тепер вкотре перекону-юся — Девід Вілкерсон слухавголос Бога, і результатом цьо-го стало його життя.

Я пив чай і пригадав трагіч-ну історію життя останньогопророка Старого Заповіту —Івана Хрестителя. Не впевне-ний, що того дня, коли слугиІрода внесли на полумиску го-лову проповідника дочці Іроді-ади, ще жили його старенькібатьки, однак друзі та учні, безсумніву, засумували та розгу-билися. Не знали вони тоді, щоїхній учитель помре в молодо-му віці та ще й такою ганебноюсмертю. Не знаю, чи змогливони належним чином (з почес-тями) поховати тіло того, докого збиралися «весь Єруса-лим, і вся Юдея, і вся йордансь-ка околиця» (Мт. 3:5), і якиймав Слово від Господа та про-повідував про покаяння і на-ближення Царства Божого.

Звичайно, ми б сказали:«Іван заслуговував кращоїдолі», а хтось би насміливсяназвати його смерть «Знакомвід Господа» (маю на увазі вис-ловлювання Руслана Гуржія:«Вилкерсон конечно великийевангелист, но в последнее вре-мя он увлёкся фундаменталь-ными пророчествами, воспева-ющие кару Божию. Совсемнедавно я написал что ему надобыло в сейсмологи идти, а не впасторы. И что примечательнов его гибели? А то, что увлёк-шись знаками от Господа, ког-да несчастные случаи и катаст-рофы трактуются как кара

Божия за грехи, он попал под.свой же суд» http://drugoe.us/articles/33-religion/9628-david-wilkerson). Але Іван Хре-ститель виконав усю волюБожу для свого життя, черезяку і для якої народився на цейсвіт.

Вілкерсон мав слово відБога. За життя його слухалазначно більша кількість лю-дей, аніж Івана Хрестителя. Івін теж проповідував про на-ближення Царства Божого. ЯкІван, він не догоджав людям, ав першу чергу Богові. І померпророк 21 століття як пророкпершого століття.

Девід Вілкерсон уже вдома.Звичайно, тільки Бог знаєжиття людини, але щирим сер-цем надіюся, що сталося саметак. І вірю, що матиму честьразом із ним та всіма вірними«пити від плоду виноградного»на вечері нашого Господа!

Пролунала його останняпроповідь. Прозвучало останнєпідбадьорення Девіда Вілкерсо-на. Але не останнє підбадьорен-ня Христа. Бо Той, Хто піднявВілкерсона, Хто зміцнив і зро-стив його віру, може те самезробити і в твоєму житті. Томущо Він — живий повіки! Ім’яЙому — Ісус Христос!

Богдан ГАЛЮК,м. Івано-Франківськ

Поетична стор інкаЛк. 1:37; Мт. 17:20

* * *Травинці неждано тягар звалився на плечіІ жаром війнуло, немов із розкритої печі, —Бо там, де травинці зростати призначено Богом,Надумав собі хтось асфальтом стелити дорогу.

Травинку притиснув тягар до землі. Стемнілось…Комусь бо ходити не просто по стежці хотілось:«Ми тут хазяї, прокладемо широку дорогу».Вони гордували місцем травинки від Бога.

Та всупереч волі людей дивна діялась справа —Земля під асфальтом їй воду й повітря давала.«Для Бога ж нема неможливої жодної речі! —Казала травинка й старалась розправити плечі. —

Призначення маю — під сонцем Творця прославляти.Йому все можливо!» — й завжди намагалася встати.І з кожним зусиллям звершалося диво таємне:Міцніла вона й ворушилась, хоч тісно, хоч темно.

Насправді, в цій справі була двох надій суперечка:«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —Єством всім травинка міцніла в надії на Бога,Ослабла ж надія отих, хто стелив цю дорогу.

«Й тобі все можливо!» — якось із небес пролунало.Травинка всі сили напружила раптом і... встала.Асфальтом розбіглись, мов промені, тріщини раптом —Бо й тверде покриття ненадійним буває часто.

«Для Бога нема неможливої жодної речі!» —І зліва, і справа є ті, хто випростує плечі.Потріскавсь асфальт. Хазяям для ходіння — стежинка,Й на ній усміхається, славлячи Бога,травинка.

«Для Бога нема неможливого!» — всі ми це знаєм.Хай притча оця про травинку усім нагадає:Як сила життя в ній, так віра у нас чинить диво.Тож каже Господь: «Тим, хто вірує, теж все можливо!»

* * *Коли йдеш не за кордоном десь,А у нас чи по селі, чи місті,«Обережно! У дворі злий пес!» —Часто прочитаєте на хвіртці.

Не берусь перевіряти це:Є такі — господарям загроза,Але знаю, що спрадавна пес —Друг людині й помічник в господі.

Електричні до дверей дзвінкиВ час недавній люди повставляли,А раніше Мушки та РябкиГавкотом про чийсь прихід звіщали.

Їх кусатися ніхто не вчив;А було — й не замикали двері,Ну а нині — що вже тих замків!..І собаці — доля невесела:

«Весело і не махни хвостом,Не лизни захожого привітно!» —А научать, щоби був «злим псом»Згідно із табличкою на хвіртці.

Гріх у людях душі остудив —І вони, і їх «злі пси» нещасні.О, якби Ти їм, Господь, відкрив,Що спастись не знехтували шансом!

В покаянні Ти той лід сердецьРозтопив би в нашому народі.«Обережно! У дворі злий пес!» —А чомусь читається: «… господар!»

46

* * *На березі зустрілись дві любові.Одну іще потрібно довести —Ісус давав доручення Петрові:«Паси овець й за Мною слідом йди!»

Іван любов свою довів на ділі.Улюбленець Ісуса був, де й Він.Злякались учні, та з любов’ю смілоІван — в первосвящениковий двір.

Його там знають, не кують в кайдани.Сказав сторожі — увійшов й Петро.В ту мить важку присутністю ІванаІсуса серце втішене було.

Як описав він, що було в Пілата,То, мабуть, свідок тих подій і сам.Був під хрестом, де Господа розп’ято, —Юдеїв й римлян не злякався там.

Ісус цінив оту любов велику,Яку Іван до Нього проявив:Людину найдорожчу під опікуЙому Він, Свою матір, доручив.

Ісус попереджав про час спокуси —Іван той час відважно перейшов:Любов вела Івана за Ісусом,А зберегла Ісусова Любов.

Воскреснувши, Господь наш біля моряСказав для розуміння кілька слів:Не березі зустрілись дві любові —Того, хто мав довести, й — хто довів.

В час нелегкий ми живемо із вами:Спокус тепер — попробуй розберись!І Петри є, і є таки Івани —Хто спокусивсь і хто не спокусивсь.

Ще зовсім трохи — й Джерело Любові,Сама Любов – Христос прийде до нас.Діла Іванові й діла ПетровіІ вміст сердець Він знає без прикрас.

Що є в стосунках з Господом взаємність,Не лиш життя Івана довело.У вічнім Царстві Божім достеменноПобачимо, як з іншими було.

Христос ще багатьом дає завдання,Немов Петру, щоб вірним був у німІ не втручавсь до того, що з ІваномВін чинить, як з улюбленим Своїм.

* * *Отакий ми народ. Я народжена саме із нього.Є характер людини і має характер народ.І не десь, а у нас «як тривога, тоді і до Бога» —І молитви, й пости, і пожертви,

щоб зглянувсь Господь.

Ми народ працьовитий. Ми вміємо й любим робити.По найважчих роботах це ми розбрелись по світах.Не верітки на посаг — ми вілли будуємо дітям.Що було б, як посіяли б скрізь на полях?!

Є немало сімей, де радіють десятій дитинці;Знов дитячі візочки в містах і у селах навкруг;Ще не правило в нас: для батьків —

престарілих будинки,І не вигоди ради друга підтримує друг.

Є немало всього, та ще цінності всі не згубили.Тих, хто Бога шанує, немало-таки серед нас.Не порожні в нас храми і в будень, тим більше

в неділю;Бачить Бог, хто удома коліна схиляє всякчас.

Ми про себе говоримо: в нас «як тривога — до Бога».Мабуть, це про загал. Є в цій приказці

ще кілька слів.Не нагадую їх я так само, як вади народу.Я подякую Богу за те, що нас так полюбив!

Що в Ісусі Христі українцям дає Бог спасіння,Що пшеницю й картоплю так щедро

нам родять поля.Що там та екологія! В Бога — здоров’я насіння,Від страшних катаклізмів збережена наша земля.

Ще нас милує Бог! Він не хоче, щоб тільки тривогаСпонукала народ Його пильно й завзято шукать.Українці! Схиляймо серця щиро, вдячно до Бога.Бог для вдячних сердець іще більшу дає благодать.

Я люблю Україну. Бог дав мені тут народитись.Тут співа соловей, квітне мальва, гірчать полини.Хай почує Господь українців, як будуть молитись,Щоб у Божому Царстві раділи спасінням вони!

Ольга ЛАЗАРУК

Закон дисциплінуєДо навернення я вважала

себе щирою православною. Тай, чесно кажучи, моя першасповідь у православній церквібула не менш щирою і усвідом-леною, ніж покаяння в протес-тантській церкві. Відміннимбуло не відчуття, а розуміннятого, як далі провадити життя.Щоб догодити Богові, колись ямала ходити в церкву, ставитисвічки, молитися, сповідатися,причащатися, дотримуватисяпосту й інших церковних по-станов. І коли я цього не роби-ла, то відчувала себе недоско-налою.

Пригадую, коли я жила вгуртожитку, під час посту моєюїжею був консервований салатіз хлібом. І ось одного разу, зай-шовши в кімнату трохи піз-ніше, я побачила, як сусідкидоїдали мій салат із засмачени-ми салом макаронами. Я обій-шлася тоді хлібом і чаєм. Алепочувалася переможцем, хочав серці було невдоволення на

подруг. Та я все ж виконала за-кон, і мені це було зовсім неваж-ко.

Закон дисциплінує. Йоговимоги є конкретними, а отжелегко визначити, що добре, ащо погано, коли ти праведний,а коли грішний. Він сконцент-ровує всю увагу на людині, їїзусиллях, що змушує завждибути напоготові.

«Благодать», яка розхо-лоджує

Невдовзі я навернулася доХриста. З легкістю відкинулавсі «треба», бо не мусила, а хо-тіла відвідувати церкву, моли-тися, постити… Господь перевівмій погляд від мене на Себе. Язрозуміла, що не мої зусилля, аБожа праведність — основамоєї праведності.

Усвідомлення того, що Гос-подь прощає всі гріхи, очищаєвід усякої неправди окрилюєлюдину. Їй здається, що це разі назавжди. Все так легко й про-сто. І це розхолоджує людину.Вона чекає, що й далі в її життіБог все робитиме за неї.

І зрештою, коли ця ейфоріяблаженства стихає і очі (я маюна увазі духовні) починаютьнабувати здатності ясно бачи-ти, людина розуміє, що вона нев затишному місці, а на полібою. А кожна битва успішнозакінчується тільки для того,хто має більш чітку стратегію ітактику.

На жаль, у наших церквахя чомусь стикнулася з бракомзнань щодо того, як жити в ре-альному світі так, щоб перема-гати. Промови проповідниківчасто зводяться якщо не до пе-реказу всім відомих історій безвитлумачення їх практичногозначення, то до своєрідних зак-ликів: «Ми маємо! Ми пови-нні…» Але як?

Інший момент. Не раз менідоводилося чути свідчення: «Ябув гнівливим. Але коли принісцю проблему до Бога, Він зві-льнив мене від гніву…», «Я ча-сто потерпав від депресій, алеБог дав мені свободу». Ці свід-чення достеменно істинні. Алеце лише вершина айсберга. Уних згадується лише проблемаі її вирішення, при цьому про-пущено процес, який мусилапройти людина, щоб отриматиперемогу.

Зростання — це процесМи дуже любимо слухати

подібні свідчення. Вони даютьнам надію. Нам хочеться отри-мати все й одразу, швидко й безнапруги. Та в реальному життістикаємося з протиріччям.

І ось саме на цьому етапі вбагатьох мислячих християнпочинає формуватися комп-лекс. Якось мимоволі я назва-ла його «комплексом суперхри-стиянина». Не раз я самастикалася з такою проблемою.Не раз виявляла її в житті своїхдрузів-християн. Керуючисьщирим бажанням стати кращи-ми, але не маючи знань та досві-ду, ми намагаємося іти за тимирекомендаціями, які отримали

К о м п л е к сЧи може християнин бути закомплексованим? Років з деся-

ток тому я б категорично відповіла, що ні, бо саме навернення доХриста звільнило мене від багатьох комплексів, які гнітили мене.Та за півтора десятка років ходження за Христом та набуття якпозитивного, так і негативного досвіду, я зрозуміла, що це мож-ливо. І саме ця закомплексованість стоїть на заваді нашому ду-ховному зростанню.

Згідно з визначенням, закомплексованість — це хворобливийегоїзм, зосередженість на собі, своїй найчастіше уявній недоско-налості. Відчувати себе недосконалим — це не так вже й погано.Саме це відчуття приводить нас до покаяння, до усвідомленняБожої всемогутності і благодаті. Головне тут не втратити істин-ного орієнтиру, яким є Бог, і не сконцентруватися на собі, нама-гаючись досягнути праведності своїми силами.

через вищезгадані проповіді тасвідчення. Ми все робимо пра-вильно: молимося, постимо,надіємося на Бога, але… Назав-тра знову стикаємося з тією чиіншою ситуацією — і зриваємо-ся чи впадаємо в депресію, чи…Певний час після цього перебу-ваємо розгубленими, а згодомпочинаємо ретельно копатисяв собі, вишукуючи, що ж в насне так, або ж зневірено махає-мо на все рукою — будь, щобуде. Чому?

Ми забуваємо, що зростан-ня, формування характеру —це процес. І кожне наше падін-ня вимагає ще більше молитов,а не розчарування. Кожна нашаневдача потребує ще більшихзусиль, а не відсторонення.Кожна наша поразка вимагаєбільшого заглиблення у Госпо-да, і аж ніяк не заглиблення усебе, що викликає тільки жальза скоєним, а не дає наснагирухатися вперед.

Небезпека закомплексо-ваності

Закомплексованість — цезосередженість на собі і власнійнедосконалості. І коли це стаєнормою нашою поведінки, мипевною мірою втрачаємо зв’я-зок з Богом та ізолюємо себе віддумки людей. Бо, як зазначивхтось, неможливо впійматипогляд іншого, якщо ти ди-вишся на себе. Та й чи потрібеннам цей погляд збоку саме тоді,коли не є такими, якими хоче-мо бути?..

Нещодавно щось подібне япомітила у своїй доньці. Вонадовго затрималася у друзів, які,за її словами, жили неподаліквід нашого дому. Коли ж мипочали шукати її, то виявило-ся, що друзі живуть доволі да-леко. Ми повернулися з по-шуків, як донька була вжевдома. Вона дивилася на нас з-під лоба і щось буркотіла увідповідь на всі наші повчанняі запитання, виливала якесь

обурення та образу. Я зрозумі-ла, що вона нас не чує, томувитримала кількахвилиннупаузу і підійшла з іншого боку.«Ми за тебе дуже хвилювали-ся, — сказала я. — Скажи, щоми не так зробили чи сказали?Я дуже хочу зрозуміти, що тебеобразило». Відповідь була мит-тєва: «Це неправда! Ви мене нелюбите!» — «Чому?» — «Томущо я така непотрібна, неслух-няна…» — плакала вона, а вмоє серце говорив Господь.

Я побачила себе на місці своєїдоньки. Не раз бували миті,коли, ставши перед Господом,я не могла знайти жодного сло-ва, навіть, як не дивно, слівпокаяння. Мені було соромноза себе і здавалося, що цьогоразу Бог вже не зможе прийня-ти мене. Я ж — недосконала, я— негідна, я — неслухняна…Все зводилося до «я-я-я». І цеприводило до того, що свій по-гляд на себе я починала вважа-ти Божим поглядом.

Пам’ятаю мить, коли післячергової поразки запитала вБога: «Чому я не можу бутипостійною в праведності?»Відповідь отримала з уривка зПисання, який читала, напев-но, кілька десятків разів і бага-то разів чула у проповідях. Алецього разу він зазвучав мені по-новому: «Але кореня в ньомунема, тому він непостійний».Ми повинні вкорінятися в Гос-поді, оскільки лише це відвер-не нашу увагу від нас самих ідасть нам можливість зростатий розвиватися духовно. «Пере-бувайте в Мені, а Я в вас! — го-

ворить Господь. — Як та віткане може вродити плоду сама зсебе, коли не позостанеться навиноградині, так і ви, як в Меніперебувати не будете» (Ів.15:4).

Молитва — шлях до пере-моги

Легко сказати «вкоріняйте-ся». Але як це практично зро-бити? Чи бувало у вашому жи-тті таке (у моєму було), що вичитаєте Слово Боже — але вононе говорить вам нічого такого,щоб допомогло вам піднятися?Ви молитеся, але впираєтеся взачинені небеса? Що робититоді?

В один з таких моментів ящиро просила Бога: «Господи,проговори до мене дуже реаль-но. Так, щоб мій погляд одразупросвітлів». Після цих слів ячекала чогось подібного, якНааман від пророка Єлисея.Чекала чогось незвичного,якоїсь досі невідомої поради,але отримала доволі простувідповідь через одну з пропові-дей.

Починаючи молитовне зі-брання, один молодий брат, доякого я б, напевно, не зверну-лася за порадою в іншому ви-падку, достеменно описав те,що відбувалося в моєму серці.«Це духовна боротьба», — заз-начив він і звернувся до бі-

«суперхристиянина»

блійних прикладів, які навод-жу нижче.

Що робив Даниїл, колидвадцять один день чекав від-повіді від Бога? Хвилювався?Звичайно. Розчаровувався?Можливо. Нарікав? Ніколи.Молився. Завжди.

Що робив Христос, колиЙого в пустелі спокушував са-тана? Молився і опирався наБоже слово. Що робив тоді,коли Його духовна боротьба до-сягла свого піку — в Гефси-манському саду напередодні

відомої Йому наперед муче-ницької смерті? Хвилювався?Так. Боявся? Напевно. Зосеред-жувався на Своїх проблемах іСвоєму болю? Ні. «А як був усмертельній тривозі, ще пи-льніш Він молився» (Лк.22:44).

Можливо, ви від мене, як і яколись, чекали чогось нового,вам досі невідомого. Та Господьнас, як того Наамана, всьомезанурює у води Йордану, якийнам здається не таким приваб-ливим, як інші ріки. Але саме

це дарує зцілення для душі.Боротьба знесилює — мо-

литва підімає.Неуважний погляд на чужі

успіхи і свої невдачі зневірює —молитва вселяє надію.

Концентрація на поразці зу-пиняє — молитва допомагаєрухатися вперед.

А якщо молитва не допома-гає, є більш дієвий спосіб — щепильніша молитва.

Ольга МІЦЕВСЬКА,м. Луцьк

М о в о ю п р и т ч і«Учні Ісусові приступили й сказали до Ньо-

го: Чому притчами Ти промовляєш до них?»(Мт. 13:10).

Йде якось Притча, весела, ошатна, а на-зустріч їй Правда — зовсім без одягу, гола ібоса, та плаче.

— Чого ти плачеш? — запитує Притча.— Так от, розумієш, ніхто мене до себе в

хату не пускає в такому вигляді, — відповідаєПравда. — Ніхто навіть і слухати не хоче.

— Я знаю, як бути, — сказала Притча і ста-ла швидко роздягатися.

— Одягай, — впевнено промовила Притча,віддаючи свій різнокольоровий одяг новій под-рузі. — У цьому тебе впустять куди завгодно.

З тих пір Гола Правда під виглядом Притчіможе ввійти до кожного будинку, і почути їїможуть навіть ті, хто її дуже боїться.

50

Кiдри: полiський феноменКожен населений пункт має

свою неповторну історію, своїособливості і свою «візитнукартку». Коли я шукав у інтер-неті відомості про село Кідри,широко відома Вікіпедія запро-понувала дуже коротку інфор-мацію: «Кідри — невеличкесело на Рівненщині, яке від-різняється своєю активністю всільському господарстві». І далі— кількома лаконічними ре-ченнями йдеться про дві особ-ливості цього населеного пун-кту: «Населення села активновирощує огірки, що і забезпе-чує його економічну стабіль-ність», та «Населення села —християни, які відвідують 2церкви — Православну і П’я-тидесятницьку, остання з якихнараховує, станом на 2010 р,більше 650 членів».

Це правда, огірки — страте-гічно важлива стаття сільсько-го експорту. Усі городи біліютьбілими прямокутниками теп-лиць досить солідних розмірів— до 8 соток. Праця хоча важ-ка, але дозволяє жителям ви-живати в непростих економіч-них умовах.

Що ж до другої особливості,яку згадує Вікіпедія, то додамще дві цифри: окрім 690 (це вжестаном на 2011 рік) християн,які мають фіксоване членствоу п’ятидесятницькій церкві, їївідвідують близько 800 дітей тамолоді, які ще не приймали

водного хрещення. І це притому, що загальна кількістьжителів села — трохи більше,як 2100 чоловік. Саме таке не-звичне для сьогодення спів-відношення представників такзваної «нетрадиційної» кон-фесії та жителів Кідрив і заці-кавило нашу редакцію: ми незмогли пройти мимо такої «род-зинки». І тому однієї неділі ви-рушили на рівненське Полісся,в одну з найбільших сільськихп’ятидесятницьких церков Ук-раїни .

Перший сюрприз чекав нанас, лишень ми в’їхали в село.Усе узбіччя центральної вулицібуло заповнене людьми, що

йшли в одному напрямку. Пер-ше враження: ніби колона де-монстрантів іде. Виявилося, усійдуть у дім молитви. Погодьте-ся, далеко не в кожному селіпобачиш таке. Для більшостіукраїнців, які, б’ючи себе у гру-ди, кажуть, що вони христия-ни, неділя — привід піти на ри-боловлю, базар, пікнік, у бар,але аж ніяк не в церкву. А тутдві третини села, забувши проогірки та розсаду, йдуть покло-нитися Богові.

Зрозуміло, що для такоїкількості віруючих потрібне івідповідне приміщення. Діммолитви, розташований нацентральній вулиці, саме таким

і є. Правда, як зізнався служи-тель церкви, громада вже ду-має, як його розширити — незавжди на всіх вистачає місця.А от коли він будувався у 1991році (до речі, всього лише рік),дехто скептично дивився найого розміри. Тоді церква на-лічувала 300 членів і, здавало-ся, можна було б будуватищось скромніше. Але Господьнаповнив дім молитви.

не наважилися, то запропону-вали голові забрати «свої» ко-лоди зі стіни. Але він, незважа-ючи на вказівку згори,відмовився це зробити.

…А розпочалося все далеко-го 1918 року. Саме тоді в селівідбулося перше хрещення уновонародженій баптистськійцеркві. Дата не підтвердженадокументально, бо майже усіцерковні документи довелося

ква і розпочалася підготовка доводного хрещення, вони такожвирішили охреститися. Томуодної неділі подалися на зібран-ня, де вирішували, кого допус-кати до хрещення. Але у тихмолодих людей була одна про-блема: обоє були затятими кур-цями. І тоді вирішили: курятьтільки до річки, яку потрібнобуло перепливати по дорозі.Так і зробили. Коли вже посіда-ли в човен, один відразу ж ви-кинув у воду люльку та курці-вське причандалля, а от другийніяк не наважувався. Тоді пер-ший вдарив по руці веслом — іспокуса пішла на дно. Коли жвони прийшли на зібрання ісказали служителям про своєбажання, ті з недовірою поста-вилися до них: надто вже тю-тюном несло. Довелося їм роз-повідати про свою обіцянку. Їхдопустили до хрещення — івони стали першими жителямиКідрів, які прийняли святе вод-не хрещення по вірі. І один зних — батько служителя-вете-рана місцевої церкви ДавидаМануїловича Кібиша. На пас-торське служіння його обралив 1959 році, й до сьогодні вінперебуває на посту.

Нелегка пасторська дорогабула в нього, багато довелосявитерпіти від атеїстичної вла-ди, але він зберіг і особистувіру, і церкву, і повагу вірую-чих та жителів села. Лише са-мих штрафів було більше як40. А 50 рублів — тоді майжемісячна зарплатня. Тепер, застаном здоров’я брат Давид вжене може виконувати повноцін-но служіння, тому передав йогосвоєму однофамільцю СергіюКібишу, але бере участь у життіцеркви.

Сергій Іванович пригадує1977 рік. Церква запланувалаводне хрещення. Звершитийого можна було лише в неве-ликому озерці поблизу села. Ісаме перед хрещенням одинтракторист, як переконані жи-телі, за наказом влади, злив уте озеро хімікати після оброб-ки картоплі. Риба загинула,вода зіпсувалася. Тоді братинапередодні неділі загатили

До речі, історія будівництватакож цікава. Як відомо,атеїстична радянська влададокладала усіх зусиль, щобруйнувати, а не будувати церк-ви. Старий дім молитви, якийбув збудований ще у далекому1925 році, вірою та правдоюслужив громаді всі ці десяти-ліття аж до 1991 року. За весьперіод лише двічі — під часвійни та після приходу радян-ської влади — він був зачине-ний на декілька місяців. Владарізними способами намагаласяйого зруйнувати. Партійні босинавіть придумали оригіналь-ний спосіб, як це зробити. Тоді,у 20-их роках, будівництвопроходило толокою: кожен ізвіруючих чим міг, тим допома-гав, у тому числі й матеріала-ми. Так от, хтось пригадав, щородина голови колгоспу такожпожертвувала кілька колоддля стін будинку. Оскількипрямо зруйнувати дім молитви

знищити після приходу ра-дянської влади перед війною.Але доказом саме цієї дати булавіруюча односельчанка 1918року народження, яка, за сло-вами батьків, була першою за-реєстрована у церковній мет-ричній книзі (тоді реєстраціюпроводила церква). За спогада-ми, того року мали прийматихрещення 18 чоловік. Але підчас хрещення служитель, якийзвершував його, зробив закликдо присутніх покаятися у грі-хах та прийняти хрещення — іохрестилося 60 душ.

А перед цим було ще одненезвичне хрещення. Єванге-льську звістку вперше у ці країпринесли з Холмщини заробіт-чани. Люди збиралися вечора-ми по хуторах, читали Біблію ірозповідали про зібрання, наяких вони побували. Середприсутніх були і двоє жителівсела Кідри. Коли в сусідньомуселі утворилася невелика цер-

Церква села Кідри (1950-ті роки)

52

рівчак, що залишився від ко-лись широкої річки, і до ранкуперед загатою набралося дос-татньо води для звершенняхрещення. На нього прибув ізрайону сам заступник началь-ника міліції з дільничним тазагоном міліціонерів. Але оскі-льки вони не знали місця про-ведення зібрання, то довго шу-кали, а знайшовши, не змоглидоїхати, бо туди вела лише сте-жина. Поки об’їхали — хреще-ння вже розпочалося. Стоячина горбочку, вони не наважу-валися підійти ближче. Район-

ний начальник пізніше розпо-вів: «Ми знайшли дорогу черезліс і коли виїхали на узлісся,побачили людей. Був сонячнийранок, навколо щебетали пта-хи, злагоджено співав хор. І ясказав собі: «Якщо не буде пра-вопорушень, я туди не піду».Сказавши про це дільничному,запропонував йому: якщо хоче,нехай розганяє сам. А той від-казав: «Я що, гірший від тебе?»Так ми і стояли біля лісу докінця хрещення».

Бог тоді не лише зберіг свят-кове служіння: сьогодні цей

міліцейський начальник є від-повідальним за одну із п’яти-десятницьких церков області.Господні дороги — це дорогичудес!

І ще одна особливість церк-ви в Кідрах. У післяперебудов-чий період люди каялися нетільки у цьому селі, але й в ото-чуючих населених пунктах,відвідуючи зібрання в Кідрах.Сьогодні там уже діють са-мостійні церкви, яким кідрів-ська церква активно допомага-ла у становленні. Служителіцих громад ішли до ДавидаМануїловича за порадою тапідтримкою, як до батька.

На запитання про ставлен-ня православних жителі села доп’ятидесятників, Сергій Кібишсказав, що воно досить при-хильне. І додав: «Щодо свят-кування релігійних свят, то усіорієнтуються на нас: якщо уп’ятидесятників зібрання, зна-чить робити не можна».

Що ж, так і повинно бути:справжні християни — світлота сіль для оточуючих. Так, якце є у селі Кідри.

Юрій ВАВРИНЮК,Луцьк-Кідри-Луцьк

Пресвітери церкви с. Кідри Сергій Кібиш та Давид Кібиш

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

Щорічна пасторськаконференція Церкви ХВЄУ

відбулася у Києві

«Проповідуй Слово, живи по Слову» — та-ким було гасло чергової річної звітної конфе-ренції Церкви християн віри євангельської Ук-раїни, яка відбулася 30-31 березня 2011 року уПущі-Водиці Київської області. Конференціязібрала 323 служителі з усіх регіонів України.

Урочисте відкриття пасторського форуму по-чалося з вітального слова старшого єпископаЦеркви ХВЄ України Михайла Паночка, якийнаголосив, що служіння пастора дуже відпові-дальне, але кращої посади за цю немає, і що ко-жен служитель, як вірний і мудрий раб, отримаєпохвалу від свого Господа Ісуса Христа.

Після молитви учасників конференції віталиїї гості: голова правління Інституту релігійноїсвободи Олександр Заєць, рабин єврейської месі-анської громади Києва Борис Грисенко та головаСоюзу вільних церков ХВЄ України Василь Рай-чинець.

Робочу частину з’їзду також розпочав стар-ший єпископ Михайло Паночко, який, крімтого, що звітувався, закликав помолитися заєвреїв як народ Божий і попросити в Господамиру для Єрусалиму. Після нього звітувалисяМикола Синюк (перший заступник голови Со-юзу церков), Іван Хрипта (скарбник) та ПетроКарпов (голова ревізійної комісії), завідувачівідділів Віктор Вознюк (відділ освіти), ОлександрПопчук (благовістя), Лариса Онищук (дитячеслужіння), Рустам Футуллаєв (соціальне служі-

ння), Євген Мельничук (будівництво), Ростис-лав Шкіндер (аудіо-відеослужіння), Юрій Кула-кевич (зовнішні та міжнародні зв’язки), ПавлоСмаль (відділ роботи з глухонімими).

Наприкінці звітної частини форуму пасторАнатолій Козачко представив програму з вивчен-ня Біблії, яку розроблено спеціально до святку-вання 450 річниці Пересопницької Євангелії.

Після вечері делегати вислухали лекцію «90років євангельського руху в Україні» кандидатаісторичних наук Михайла Мокієнка.

Наступний день конференції розпочався з ран-кового богослужіння.

У своєму зверненні єпископ Микола Синюкнаголосив, що альтернативи проповіді немає, іпроповідувати Слово — обов’язок християнина.Глибин взаємостосунків з Господом, зокремаважливості сповнення Духом Святим, торкнув-ся пастор Олександр Попчук. Віктор Вознюк вка-зав на вади сучасної християнської проповіді. Апастор і учитель Анатолій Кліновський наголо-сив, що «служитель — це слуга, а не начальник,а щоб стати слугою, потрібно внутрішньо зміни-тися від Духа Святого»

Після обіду розпочалося заключне засіданняконференції, на якому єпископа Миколу Синю-ка більшістю голосів обрано першим заступни-ком старшого єпископа Церкви ХВЄ України. Аєпископа Петра Карпова одноголосно було зат-верджено головою ревізійної комісії.

Конференція закінчилася проповіддю стар-шого єпископа Михайла Паночка, який закли-кав «дивитися на Ісуса і рівнятися на Ісуса».

Василь МАРТИНЮК

54

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

11 травня о дев’ятій годиніранку волонтери заходу зібра-лися на спільну лекцію про«Історію Пересопницької Єван-гелії». Після того вони отрима-ли інструктаж щодо роботи накожному з етапів акції. Учас-ників розділили на дев’ятьгруп, які розійшлися заплано-

зібралися для проведенняфлеш-мобу, зміст якого поля-галав в одночасному читаннішостого розділу Євангелії відЛуки одразу після останньогобою курантів.

Фінальним етапом акціїстав благодійний концерт наВічевому Майдані за участю

В Івано-Франківську відбулася акція«Біблія людям»

та Біблії у переказі для дітей,які безкоштовно надала місія«Братерство без кордонів». Не-забутнє враження на присутніхсправило акробатичне шоу«Бій ангелів» у виконанні бра-тів Богдана та Юрія Прохні-цьких.

На концерті з промовамивиступили: Тетяна Лапка (на-чальник відділу в справах

ваними маршрутами, кінцевимпунктом яких були вищі на-вчальні заклади. Там під часперерв усім охочим студентамрозповідали про Пересопниць-ку Євангелію і безкоштовнороздавали Біблії та тематичнийвипуск газети «Рибка». Такожу двох вищих навчальних зак-ладах проведено лекції на тему«450-річчя ПересопницькогоЄвангелія: історія і сьогоден-ня». Лекторами виступили:Василь Попудник, Юрій Ве-ремій, Віктор Кім та Олег Майо-вський.

А на вулицях міста можнабуло бачити автопробіг, у яко-му брало участь більше десятиавтомобілів із символікоюакції. З вікон першого автомо-біля безперервно лунало запро-шення на заключні етапи акції— флеш-моб та благодійнийконцерт.

О шістнадцятій годині мі-ську Ратушу оточило близькосотні волонтерів, одягнених убілі футболки з логотипом акціїта Бібліями в руках. Вони

відомих християнських груп тавиконавців, зокрема: молодіж-ної музичної групи ЦХВЄ Іва-но-Франківська, гуртів «Виби-рай сьогодні» (Івано-Франкі-вськ) та «Revival» (Чернівці),музичної групи з Коломиї таспеціального гостя вечора —Олега Майовського з Києва.

Двоє волонтерів акції в кос-тюмах відомих мультиплікаці-йних героїв роздавали дітямзбірки християнських історій

релігії та національностей Іва-но-Франківської ОДА), Світла-на Гнідунець (Голова ГО «Сім’ямайбутнього»), Василь Дерун,Станіслав Бойко (представникмісії «Братерство без кордонів»)та Юрій Веремій, який звершивмолитву благословення заІвано-Франківськ та Україну.

Марічка ГАЛЮК,м. Івано-Франківськ

55

18 травня у київському мо-литовному домі ХВЄ «Філа-дельфія» відбулося засіданняРади Євангельських Протес-тантських Церков України.Зустріч відбувалася під голову-ванням старшого єпископа Ук-раїнської ХристиянськоїЄвангельської Церкви ЛеонідаПадуна, повідомляє Інститутрелігійної свободи.

Учасники засідання проана-лізували розвиток державно-церковних відносин. Вони по-зитивно відзначили прагненняПрезидента Віктора Януковичаспиратися на консенсус міжконфесіями у питанні оновлен-ня законодавства про свободусовісті та релігійні організації.

Рада вирішила виступити зініціативою проведення Єван-гельських Читань на центра-льній площі Києва. Передба-чається, що цей святковийзахід об’єднає християн різнихконфесій у святкуванні 450-річчя Пересопницького Єванге-лія.

Глави євангельських Цер-ков обговорили подальшіспільні заходи, спрямовані наутвердження в суспільстві ви-сокої моралі. Вони підписали

низку звернень до відповідаль-них органів влади щодо окре-мих фактів порушення законо-давства України у цій сфері.

Члени РЄПЦУ також пози-тивно оцінили нещодавнє рі-шення парламенту про відмовуліквідовувати Національну ек-спертну комісію України з пи-тань захисту суспільної моралі.

Народний депутат ПавлоУнгурян повідомив присутніхпро результати діяльностіМіжфракційної депутатськоїгрупи «За духовність, мораль-ність та здоров'я України».

Серед іншого парламентарзакликав керівників Церков

Новини Церкви ХВЄ України (www.blag.org.ua/novyny_hve)

Глави євангельських Церков України спільновиступили на захист моральності у суспільстві

підтримати законопроект№7132, який пропонуєзапровадження нової редакціїЗакону України «Про захистсуспільної моралі». За його сло-вами, зазначена ініціатива єактуальною в умовах сучаснихінформаційних технологій, якіособливо впливають на дітей.Законопроект вже пройшовгромадське обговорення в усіхрегіонах та на різних рівнях.

Учасники засідання такожзатвердили пропозиції щодополіпшення інформаційногозабезпечення діяльності Ради.Першим кроком у цьому на-прямку буде популяризація таінформаційне наповнення но-вого веб-сайту РЄПЦУ, розроб-леного нещодавно.

Працівники журналу «Благовісник» потребують Вашої підтримки,Ваших молитов та Вашої допомоги.

Ми чекаємо на Ваші листи, побажання, зауваження, матеріали, які змо-жемо використати у наступних номерах. Божих Вам благословень!

56